Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 01 серпня 2014 року

Анна Кареніна (скорочено)

Переглядів: 30164
Додано: 02.06.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Узимку його на тиждень приставили до одного іноземного принца показувати всі славетності російського життя й Петербурга. Вронському було навіть важко систематизувати всі забави, які пропонували різні особи принцу: і рисаки, і млинці, і ведмеже полювання, і цигани... Незважаючи на те, що для Вронського таке спілкування не було новим, цей тиждень здався йому дуже важким. Уперше він наче побачив себе збоку, і те, що він побачив, йому не сподобалось: це був дуже самовпевнений, дуже здоровий, дуже охайний, дуже поганий чоловік. Поводивши принца по забавах, після безсонної ночі і ведмежого полювання, Вронський повернувся додому, де на нього чекала записка від Анни, у якій вона сповіщала, що занедужала, що чоловіка увечері не буде вдома, і просила Вронського приїхати. До призначеного побачення ще був час, Вронський ліг і заснув. Всі враження останніх днів дивно переплелись уві сні зі спогадами про Анну. Він прокинувся з жахом і пригадав, що найбільше враження у сні справив брудний, маленький селянин, що був на полюванні, який чомусь говорив французькою. Спогади про цього селянина і тепер чомусь примусили Вронського здригнутися.

Він подивився на годинник і побачив, що спізнюється на призначене Анною побачення. Під’їхавши до дому Анни, в самих дверях зіткнувся з Кареніним. Ця зустріч боляче вразила самолюбство Вронського, він відчув себе шахраєм. Почуття його до Анни зазнали останнім часом істотних змін, честолюбні плани, що народилися під впливом зустрічі із Серпуховським, знову відступили перед коханням, але Вронський відчував, що кращі сторінки їхнього роману вже прочитані, водночас він знав, що не зможе залишити її. Через свою вагітність Анна не могла вже бувати у світі, вона страждала від ставлення до неї чоловіка, від ревнощів, коли не могла бачити Вронського, боялася пологів. І цього разу Анна почала докоряти за те, що він продовжує вести звичне йому світське життя, скаржитись на чоловіка, що він не розуміє її стану і не відчуває, яких страждань вона зазнає. Потім Анна розповіла свій дивний сон: наче вона увійшла до кімнати, а там у кутку зігнувся над мішком маленький брудний селянин і щось говорить французькою, вона спитала, до чого цей сон, і отримала відповідь, що їй судилося померти під час пологів. Вронський спробував заспокоїти її, але й сам відчув хвилювання.

Після зустрічі з Вронським на порозі свого дому Олексій Олександрович Каренін поїхав в оперу, відсидів там призначений час і повернувся додому. Він не міг заснути і всю ніч проходив у своєму кабінеті. Нарешті вирішив, що змушений виконати свою погрозу — розлучитися і забрати сина. Вранці Каренін мовчки зі страшним обличчям увійшов до кімнати дружини, мовчки підійшов до її столу і відкрив його. Анна, вражена такою поведінкою, запитала, чого він хоче. Каренін відповів, що йому потрібні листи Вронського. Анна спробувала закрити стіл, але чоловік грубо відштовхнув її. Потім, гнівно дивлячись на дружину, сказав, що вона не дотрималась тих умов, які він висунув, і тепер він має право подавати на розлучення й забрати сина. Анна просила залишити сина бодай до її пологів, але Каренін мовчки вийшов з її кімнати.

Візит до адвоката ще раз довів Кареніну, що в разі розлучення на нього чекає ганьба, що форма розлучення, на якій він наполягає, втягне у цю справу багато свідків. Службові справи Олексія Олександровича теж були не в найкращому стані. Комісія прийняла його пропозиції щодо інородців і зрошування Зарайської губернії, але його суперник обрав хитру тактику. Він підтримував все, що пропонував Каренін, і навіть додавав своїх заходів у цьому напрямку, чим доводив усе до абсурду. Коли ж абсурдність ужитих заходів ставала зрозуміла всім, суперник усувався, нагадавши, що головна ідея цих заходів належала Кареніну. Отож позиції його стали хиткими, а ще додавалася й зневага світу до зрадженого чоловіка. І Олексій Олександрович прийняв важливе рішення — їхати в далекі губернії й самому на місці розібратися у справах. Перед далекою дорогою на три дні він зупинився в Москві. Каренін нікого не хотів бачити, але випадково його побачив Стіва Облонський і запросив на обід. Каренін посилався на невідкладні справи, але Степан Аркадійович наполягав.

Другого дня після цієї зустрічі Облонський зранку заїхав у театр до молодої танцюристки, потім поїхав вибирати рибу й спаржу до званого обіду, а потім у готель, де йому необхідно було бачити трьох людей: Левіна, який щойно повернувся з-за кордону, свого нового начальника й Кареніна. Стіва любив давати обіди, де все було вишукане: і страви, і вина, і гості. Йому дуже подобалася програма обіду, який він мав давати. Страви прості й прекрасні, а гості: Кіті і Левін, Сергій Іванович Кознишев і Олексій Олександрович Каренін, які представляли московську й петербурзьку інтелігенцію, ще мав бути ентузіаст Пєсцов, який не дасть нікому нудьгувати, тощо. Стіва помітив, що Каренін дуже сухо поставився вчора до нього, і здогадався, що чутки про Анну й Вронського, певно, не позбавлені підстав, що у подружжя Кареніних не все добре. Але ця неприємність не могла затьмарити прекрасного настрою Стіви, і він сподівався, що все якось владнається.

Степан Аркадійович зайшов до Левіна на хвилинку, а просидів там цілу годину, потім снідав з новим начальником і лише о четвертій зустрівся з Кареніним. Олексій Олександрович саме запечатував конверт із листом до адвоката у справі про розлучення, коли прийшов Облонський. Каренін вирішив сповістити про свої наміри щодо дружини і покласти край цим обтяжливим родинним стосункам. Але Каренін не знав Стіву. Звістка про розлучення приголомшила його, але він так щиро співчував Кареніну, так щиро захищав свою сестру і так наполегливо вмовляв приїхати на обід і поговорити з Доллі, що навіть Каренін не міг опиратися й дав слово бути. Коли Облонський повернувся додому, деякі гості вже зібрались і у вітальні була досить прохолодна атмосфера, бо Доллі не могла об’єднати таких різних людей. Степан Аркадійович за кілька хвилин усіх перезнайомив, підкинув тему для розмови Кареніну і Кознишеву, і у вітальні стало як скрізь, де збиралося вишукане товариство. Пізніше за всіх приїхав Левін, він і боявся, й хотів бачити Кіті. Коли довідався, що вона тут, все інше перестало його цікавити. Кіті теж чекала зустрічі з Левіним, вона мало не розплакалась, побачивши його, але опанувала себе. Дівчина звернулася до Левіна із запитанням, яке не мало ніякого подвійного змісту і стосувалося ведмежого полювання, але в її словах Левін почув і прохання вибачити, і довіру до нього, і надію, і любов, у яку не міг не повірити. Обід вийшов чудовий, цікаві розмови не переривалися. Говорили і про долі народів, і про емансипацію, про нерівність прав жінок і чоловіків у шлюбі. Один із гостей розпочав розмову про подружню невірність, Облонський, відчуваючи недоречність цієї теми у присутності Кареніна, спробував відвернути увагу від цього питання, але Олексій Олександрович, здавалося, нічого не відчував. Доллі вирішила поговорити з Кареніним, вона не вірила, що Анна знехтувала подружні обов’язки, але страждання на обличчі Олексія Олександровича сказало їй більше, ніж слова, Доллі благає його не вимагати розлучення, адже це згубить Анну, вона не зможе взяти новий шлюб, доки живий її чоловік; Доллі розуміє, що тоді увесь світ, все вишукане товариство відвернеться від Анни. Вона нагадує Кареніну про можливість християнського прощення, про любов до тих, хто ненавидить. Каренін говорить, що можна любити тих, хто ненавидить, але неможливо любити того, кого ненавидиш.

Раніше Левін із задоволенням висловив би свої думки з питань, що обговорювалися, але тепер він чув і бачив тільки Кіті і все сприймав так, як вона. Між ними встановилося таке порозуміння, що майже не було потреби промовляти слова. Кіті сиділа біля столу для гри в карти і креслила на ньому крейдою. Дивлячись на неї, Левін раптом зрозумів, що й дня не зможе прожити без Кіті, він узяв у неї крейду і написав перші літери слів питання, що хвилювало його: коли ви відповіли мені, що цього не може бути, чи означало це, що не може бути ніколи, чи тільки тоді? Здавалося, не було ніякої надії, що вона прочитає цю складну фразу, але Левін дивився на Кіті так, наче його життя залежить від того, чи зрозуміє вона написане. І Кіті зрозуміла. Так само, лише першими літерами вона відповіла йому і просила пробачити й забути все тоді сказане. Вони домовились, що завтра він приїде просити її руки. Левін підрахував, «що до призначеного часу, коли він знову побачить Кіті і назавжди з’єднається з нею, залишилось чотирнадцять годин. Він не міг залишатися на самоті, йому треба було з кимось говорити, щоб забути про час. Спочатку Левін поїхав із братом на засідання якоїсь комісії, потім пішов із візитом до Свіяжського, який на зиму приїхав із дружиною у Москву. Усі люди цього вечора здавалися йому напрочуд добрими, він навіть не помітив, як дивно на нього поглядають дружина Свіяжського та її сестра, яких утомив його візит.

Левін не спав усю ніч, двічі приходив до дому Щербацьких, о сьомій ранку й о десятій, хоча знав, що не може прийти раніше, ніж о дванадцятій. Кіті теж не спала цієї ночі, вона чекала на нього і хотіла першою сповістити про його і її щастя, а батьки були щасливі від її щастя. Вона сором’язливо гадала, що йому сказати, але коли почула, що він прийшов, вибігла назустріч, не роздумуючи, довірливо поклала руки йому на плечі і поцілувала. Княгиня перевела почуття на практичні справи: благословити, оголосити про одруження, готувати посаг до весілля. Спочатку Левіна боляче вразила ця практичність, але він подивився на Кіті, яка не знаходила у словах матері нічого дивнoгo, і зрозумів, що ніщо не може затьмарити його щастя, тож, напевне, так треба робити, і підкорився необхідним та щасливим весільним турботам. Єдиною тяжкою подією того часу для Левіна було відкриття перед Кіті своєї душі без прикрас. Левін обожнював Кіті, мав її за взірець усіх чеснот, тому вважав за необхідне розказати те, що так мучило: його невіра і його неневинність. З дозволу князя він дав Кіті прочитати свій щоденник. Невіра Левіна мало схвилювала її, бо вона знала його душу, і якщо цей стан називається невіра, то їй байдуже. А от друге його зізнання примусило Кіті довго плакати. Та вона простила йому, що примусило Левіна ще більше цінувати своє щастя.

Повернувшись до свого самотнього номера в готелі, Каренін із прикрістю пригадав слова Дар’ї Олександрівни про християнське прощення. Він знав, що у його випадку це зовсім не підходить, і вирішив більше не думати про дружину, а зосередитись на службових справах. Йому принесли дві телеграми. Перша викликала обурення, бо там сповіщалося, що його суперник отримав місце, на яке намірився сам Каренін. Обурення це не було викликане тим, що його обійшли, — йому було прикро тому, що ніхто не хотів бачити нікчемності його суперника. З почуттям прикрості відкрив він і другу телеграму, тому не відразу зрозумів її змісту. Ця телеграма була від Анни. Вона просила приїхати й простити їй перед смертю. Спочатку Каренін вирішив, що це обман, до якого вона вдалася, аби уникнути розлучення. Але потім, пригадавши її вагітність, подумав, що, можливо, у хвилину страждання, передчуваючи можливу смерть, вона справді кається у скоєному. Олексій Олександрович вирішив їхати до Петербурга і на власні очі побачити, що відбувається: якщо дружина здорова, то зі спокійним презирством поїхати від неї, якщо справді помирає, дотриматися правил пристойності. Йому соромно було визнати, що він бажає її смерті. Удома був безлад, Каренін відчув це відразу. Йому повідомили, що Анна розродилася, але стан її дуже тяжкий. У кабінеті Анни він побачив Вронського, який сидів, затуливши обличчя руками, і плакав. Побачивши чоловіка Анни, він підхопився, потім, вражений, сів і знову підвівся, почав говорити, що Анна помирає, що лікарі не дають жодної надії. Не дослухавши його, Каренін увійшов у спальню дружини. Анна не тільки не виглядала зараз хворою, але перебувала в чудовому настрої. Вона говорила голосно й виразно, але розмова її більше була схожою на марення. Вона говорила про чоловіка, який він чудовий, який гідний, як він простить їй. Анна не чула, як їй говорили, що чоловік приїхав, що він тут, поруч із нею. Вона сама побачила його зі свого марення і відсахнулася, як від удару, але сказала, що не його боїться, а смерті. Анна просить простити їй усе і подати руку Вронському. Каренін пережив душевне потрясіння, коли побачив страждання Анни. Християнський закон, якому він хотів слідувати усе життя, вимагав від нього простити, але тепер він не думав про закон. У його серці народилися справжня любов до своїх ворогів і щире прощення. Він подав руку Вронському і не стримував сліз, що заливали обличчя. Анна знову втратила свідомість і забилась у гарячці.

Три доби Анна боролася зі смертю, кінця очікували кожної миті. Опівночі вона знепритомніла, пульс майже не бився. На ніч Вронський поїхав додому, а вранці повернувся довідатися, в якому Анна стані. Олексій Олександрович зустрів його у передпокої і провів у кабінет, на той випадок, якщо вона захоче його бачити. Коли ж пішла четверта доба, лікарі сказали, що є надія. У цей день Олексій Олександрович зайшов у кабінет дружини, де сидів Вронський, і попросив вислухати його. Він розказав про почуття, які володіли його душею до повернення у Петербург, про розлучення, яке він майже розпочав, про те, що бажав Анні смерті. Але тепер він молить Бога, щоб той не забрав його щире прощення, тепер він бачить свій обов’язок у тому, щоб бути поруч з Анною. Каренін сказав Вронському, що не буде докоряти йому, і навіть якщо весь світ буде сміятися із зрадженого чоловіка, він не покине Анни. Вронський не розумів почуття Олексія Олександровича, але відчув, що це було щось недосяжне у його теперішньому світогляді.

Вийшовши від Кареніних, Вронський не міг зрозуміти, куди йому подітися. Він відчував, що ніколи не кохав Анну так, як тепер, і що втратив її назавжди. Він не спав три ночі і, повернувшись додому, спробував заснути. Але сон не приходив, знову й знову Олексій Вронський пригадував усе, що говорив Каренін, і сором душив його. Вронський розчинив вікно, бо не було чим дихати, і раптом усвідомив, що в його стані тільки два виходи: збожеволіти або застрелитися від сорому. Він зачинив двері, узяв револьвер, постояв кілька хвилин, знову пригадуючи своє приниження, і вистрелив. Він упав і зрозумів, що не поцілив у серце, потягнувся по револьвер, але не дістав його і знепритомнів. Його слуга так перелякався, що залишив Вронського стікати кров’ю та побіг по допомогу, і тільки за годину прийшли лікарі і дружина брата Варя, яка залишилась доглядати його.

Вже за два місяці після повернення Олексія Олександровича з Москви він відчував, що на нього чекають нові потрясіння, які не дадуть перебувати у стані духовної радості, любові й співчуття. Його теперішнє становище здавалося йому зовсім природним, але він відчував грубу силу, яка керувала життям і не хотіла миритися із спокоєм його душі. Він відчував, що стосунки з Анною в першу чергу завдадуть йому нового болю. Вона ще хворіла, але смерть їй не загрожувала, тепер вона боялася чоловіка: велич його душі підкреслювала глибину її падіння. Олексій Олександрович несподівано з особливою ніжністю поставився до маленької дочки дружини, яку теж назвали Анна. Спочатку, коли Анна була надто хвора, він опікувався дівчинкою, бо більше нікому було, і якби не він, дівчинка, напевне, померла б. Але потім він щиро полюбив її. Наприкінці лютого дівчинка захворіла. Олексій Олександрович звелів викликати лікаря і повернувся зі свого міністерства додому. Насамперед він пройшов до кімнат дітей, бо чув, що дівчинка не може заспокоїтись, хоча лікарі і сказав, що нічого страшного немає. З гувернанткою й мамкою Kaренін обговорює причини хвороби дівчинки, піклується, чи вистачає для дівчинки молока у годувальниці. Коли нарешті дівчинка заснула, він залишився біля її ліжечка і, милуючись нею, посміхався.

У цей час в Анни перебуває княгиня Бетсі, яка приїхала влаштувати побачення Анни і Вронського перед його від’їздом після одужання до Ташкента. Каренін почув розмову про це, коли підходив до кімнати дружини, і її відповідь, що це побачення неможливе. Це саме говорить Анна і в присутності чоловіка. Каренін вдячний їй за довіру, але відчуває, що Анна робить це через силу. Каренін вийшов провести Бетсі, яка знову просила його дозволити Вронському приїхати до Анни. Він за роками відпрацьованою звичкою говорити чемно, з гідністю, відповідає Бетсі, що Анна сама вирішить, кого їй приймати, але відчуває, що та сила, втіленням якої була зараз Бетсі, не визнає його права на гідність, не розуміє його. Він повернувся до Анни і побачив, що вона плакала, хоча і намагалася опанувати себе. Вона у дратівливому настрої, бо її почуття до Вронського не вмерли, її вразило те, що він стрілявся через неї. Але Анна знову змушена відмовитись від особистого щастя. Олексій Олександрович говорить про хворобу дівчинки, про брак молока у годувальниці, але це все ще більше пригнічує Анну. Їй здається, що чоловік докоряє їй, вона відчуває, що не може подолати почуття фізичної відрази, яку він у ній викликає. Анна розридалася. Каренін відчув, що необхідно щось змінити у стосунках із дружиною, що вона і світ чекають від нього рішучих дій, але не міг зрозуміти яких. Від цього почуття спокою в його душі руйнувалося, він відчував, як народжується злість. Він ладен був навіть погодитися на відновлення стосунків своєї дружини з Вронським, аби не ламати долі дітей, не віддати Анну на ганьбу дружини без шлюбу, не втрачати того, що так любив. Але Олексій Олександрович почувався безсилим і знав: його примусять зробити те, що вони всі вважають за необхідне. Бетсі, виходячи від Кареніних, зіткнулась з Облонським, який приїхав дякувати за новий чин і владнати сімейні справи Анни. Бетсі говорить, що Каренін тисне на Анну, не розуміючи, що вона не може гратися своїми почуттями, що краще б вони розлучилися. Цю думку світу засвоює Облонський. Він приходить до сестри і бачить її пригнічений стан. Анна говорить, що є люди, які люблять за недоліки, вона ж ненавидить чоловіка за його чесноти. Стіва починає розмову про розлучення як єдиний шлях розірвати складні стосунки між подружжям. Анна не вірить у таку можливість, відтак Облонський береться поговорити з її чоловіком.

Степан Аркадійович рідко ніяковів, але, увійшовши до кабінету Олексія Олександровича, він відчув, що йому соромно перед цим чоловіком. Він тільки розпочав розмову, коли Каренін підійшов до столу і взяв недописаного листа, у якому він докладно написав усе те, що збирався сказати Облонський. У листі не було жодного докору, лише прохання сповістити, які кроки він має зробити, щоб Анна була щаслива й спокійна. Облонський радить не показувати листа Анні, бо тоді вона не зможе нічого сказати, ще раз відчувши велич його душі, вона тільки осягне глибину свого падіння. Облонський упевнений, що сам Каренін повинен вирішити, подавати на розлучення чи ні. Олексій Олександрович опирався цьому у своїй душі скільки міг, дбаючи про дітей, про саму Анну, але не витримав і погодився.

Рана Вронського була небезпечна, кілька днів він перебував між життям і смертю. Але перше, про що він сказав, коли прийшов до тями, що постріл був випадковим і він не мав наміру вбити себе. Сам же Вронський відчував, що цей учинок ніби змиває з нього ганьбу й приниження. Через деякий час він увійшов у колію звичного для нього життя. Серпуховський придумав призначення у Ташкент, і Вронський погодився. Перед від’їздом він хотів бачити Анну, але Бетсі не змогла виконати це дипломатичне доручення. Другого дня вона ж надіслала повідомлення, отримане через Облонського, що Каренін погодився на розлучення, тому Вронський може бачити Анну. Відкинувши всі світські забобони, він тієї ж миті кинувся до Анни. Вона палко відповіла на його почуття. Анна сказала, що не прийме великодушного розлучення, яке дає їй чоловік. Вронського вразило, що саме тепер вона могла думати про розлучення, про сина. Несподівано Анна заплакала, шкодуючи, що не померла.

Через місяць Каренін залишився сам із сином. Вронський відмовився від призначення у Ташкент і вийшов у відставку. Анна відмовилась від ганебного для її чоловіка розлучення і виїхала з Вронським за кордон.



ЧАСТИНА П’ЯТА



Левіна і Кіті готувалися до весілля, яке вирішили прискорити, щоб устигнути до Великого посту. Княгиня Щербацька досадувала на майбутнього зятя за те, що він не міг дати їй простої відповіді: чи погодиться він поділити посаг на дві частини і отримати більшу після весілля, бо за такий короткий термін вона не встигне приготувати все. Левін же все ще перебував у такому стані піднесення, що взагалі не міг думати ні про що матеріальне й не розумів, чого від нього домагаються. Його навіть шокували спочатку клопоти матері Кіті про цілком земні речі, але, побачивши, що його кохана сприймає це як цілком природні речі, він заспокоївся, проте все ще не вірив своєму щастю. Після весілля Степан Аркадійович радив йому їхати за кордон, і Левін дуже здивувався, коли Кіті вирішила їхати в село. Кіті знала, що в селі Левін мав справу, яку любив. І хоча сама Кіті не розумілася на цьому, вона вважала її дуже важливою. Вона знала, що після одруження їхній дім буде там, де його чекає справа, і хотіла їхати туди, де буде цей дім. Степан Аркадійович нагадав Левіну, що перед весіллям йому треба говіти й сповідуватися, інакше вінчання неможливе. Левіну здалося нестерпним обманювати саме тепер, коли він почувався таким щасливим. Але він витримав і це. Коли на сповіді священик за звичаєм запитав, чи вірить він у Бога, Левін щиро відповів, що має гріх сумнівів. Старий священик не переконував його, але нагадав, що у шлюбі, до якого він готується, у нього будуть діти, і він має уже зараз подумати, що відповідатиме на їхні питання про устрій світу, щоб не завдати шкоди молодим душам. Левін відчув надзвичайне полегшення, коли говіння й сповідь скінчились, йому було особливо приємно, що він не обманював у церкві.

Дотримуючись усіх обрядів, Левіну заборонили у день весілля бачити Кіті до вінчання. Він обідав удома в компанії неодружених чоловіків, які за звичаєм кепкували з молодого. Усі були впевнені, що в цей день молодий шкодує за свободою, яку втрачає. Але скільки Левін не прислухався, він відчував у собі лише радість від того, що Кіті буде його дружиною. Коли гості пішли, він знову замислився над тим, що говорили, і відчув страх та сумнів, чи Кіті кохає його. Він вирішив їхати до Кіті і спитати ще раз, чи справді вона згодна на цей шлюб, чи не буде він помилкою, чи не слід зараз зупинити все. Кіті не чекала на нього і була дуже здивована через появу Левіна. Його сумніви завдали їй болю, і вона розплакалась. Через кілька хвилин вони помирилися, Кіті запевнила Левіна у свому коханні, і він, заспокоївшись, поїхав додому.

Вінчання було призначене на вечір. У церкві вже зібралися всі гості, очікували молодих, які чомусь запізнювалися. Серед гостей зростало здивування. Уже півгодини чекала звістки про приїзд нареченого до церкви й Кіті. Але Левіна не могло там бути. У цей час він, ще не одягнений, нервово ходив у своєму номері готелю, а Степан Аркадійович його заспокоював. Сталася безглузда прикрість: слуга готувався до від’їзду і відправив усю одежу Левіна до Щербацьких, залишивши тільки одяг, призначений для вінчання, але він забув про сорочку. І ось тепер Левін змушений був чекати, доки привезуть сорочку. Степан Аркадійович заспокоював, як міг, посилав купити нову, та марно, бо саме була неділя і всі Крамниці зачинені. Жах і відчай охоплювали Левіна, коли він пригадував, що наговорив вранці і що може подумати Кіті про його спізнення. Нарешті привезли сорочку, і Левін через кілька хвилин біг по коридору. Вінчання справило на Левіна дивне враження, спочатку він дуже хвилювався і майже нічого не розумів, не міг навіть правильно взяти руку нареченої, але подивився на Кіті, і йому стало весело і страшно, він наче вперше почув слова Святого Письма про шлюб і був вражений їх глибоким змістом. Для Левіна і Кіті вінчання було справжнім таїнством, і, коли воно скінчилось, молоді відчули, що тепер вони з’єднані назавжди.

Вронський з Анною подорожували Європою. На деякий час вони вирішили зупинитися у невеликому італійському містечку. Анна почувала себе щасливою, і це щастя було таким великим, що вона ні в чому не каялася.

Спогади про чоловіка, прощання із сином здавалися їй страшним сном, від якого вона прокинулася. Вона ще більше закохувалася у Вронського і бачила в ньому лише прекрасні риси, а коли шукала недоліки, не могла їх знайти. Вронський, навпаки, отримавши те, чого він так бажав, не відчував щастя. У перші дні він насолоджувався свободою, але з часом відчув, що йому нічого більше бажати, і ця відсутність бажань народжувала нудьгу. Він не міг розважатися, як звичайно у своєму парубоцькому стані, бо це боляче вражало Анну, не міг підтримувати світські стосунки через невизначеність їхнього статусу. Одного разу Вронський зустрівся з Голеніщевим, з яким навчався колись у Пажеському корпусі. Голеніщев, на відміну від Вронського, одразу відмовився від кар’єри, вийшов у відставку, спробував знайти інше заняття. Зараз він працював над новою статтею про візантійську культуру та її вплив на російську. Сам Вронський від нудьги перебрав чимало занять, тепер він намагався малювати, маючи для цього з дитинства здібності, він навіть почав писати портрет Анни і ще й картину на історичну тему, але до свого живопису він ставився як до розваги.

За той час, що вони подорожували з Анною, Вронський звик оцінювати людей через їхнє ставлення до неї. Голеніщев уже давно жив за кордоном і був радий зустрічі із співвітчизниками, до Анни він поставився так, як і більшість добре вихованих людей, тобто уникав натяків і питань, удавав, що розуміє і навіть схвалює її дії. Якось Вронський отримав російську газету, в якій розповідалось про російського художника Михайлова, що мешкав тепер у цьому ж містечку, бідував і вже тривалий час працював над однією картиною, несамовито віддаючись своєму заняттю. Вронський спитав у Голеніщева, чи бачив той картину Михайлова. Голеніщев довго й нудно говорив про сюжет картини, розповів, що сам художник — яскравий представник нових людей, диких і неосвічених, які не мають авторитетів, бо нічого про них не знають. Вронський захотів побачити картину і замовити художнику портрет Анни, щоб підтримати його матеріально. Усі троє вирушили до майстерні Михайлова.

Незакінчена картина не справила на Вронського й Анну враження, як і сам художник, що не мав вишуканих світських манер. Проте їм дуже сподобалась невелика картина, де були зображені рідний російській пейзаж і хлопчики на рибалці. Вронський вирішив купити цю картину. Михайлов одразу зрозумів, що це вишукане товариство прийшло у майстерню задля розваги, і не очікував, що вони зможуть оцінити його мистецтво, але радів кожному зауваженню, яке доводило, що вони хоча б щось зрозуміли у картині. Він погодився писати портрет Анни і зміг у ньому розкрити всю своєрідність її краси так, що Вронському здалося, ніби він завжди бачив саме цю красу, за неї і покохав Анну. Вронський мав художній смак і зрозумів, що його власні заняття живописом марні.

Позбавлені навіть заняття живописом, Анна і Вронський почали ще більш нудьгувати і вирішили їхати в Росію, в село.

Вже минав третій місяць подружнього життя Левіна, і він був щасливий, хоча зовсім не так, як сподівався. До одруження йому здавалося, що сімейне життя дає тільки радощі кохання, що він працюватиме, як і раніше, а для щастя дружини достатньо лише кохати її. Але Кіті виявилося цього замало, вона хотіла відчути себе справжньою господинею свого нового дому. Левіну було трохи прикро бачити, як поетична Кіті щиро заклопотана побутовими дрібницями, але він кохав її і вважав, що вона мила, навіть коли дає безглузді настанови старому кухареві, порядкує в коморі, усунувши стару Агаф’ю Михайлівну. Це було так не схоже на його ідеал поетичного щастя, але додавало його молодій дружині нової привабливості. Не очікував Левін і того, що між ним і дружиною виникатимуть суперечки: вони ще не знали одне одного добре, не знали, що кожному з них завдає болю, на який у стані закоханості реагували надто гостро. Лише на третій місяць їхнє життя стало трохи спокійніше.

Одного разу Левін сів працювати над своєю книгою, до якої ще не брався після одруження. Ця його робота і тепер здавалася йому важливою й корисною. Кіті сиділа поруч із ним, і він з радістю відчував її присутність. Раптом він відчув, що Кіті дивиться на нього, і зробив перерву в роботі, потім привезли пошту, і Кіті покликала його читати листи. Левін докоряв собі, що мало працює, що потурає дружині, не може більше часу проводити у господарстві. Подумки він звинувачував Кіті, не розуміючи, що незабаром на її плечі ляже важка жіноча праця: бути і господинею дому, і виношувати дітей, і доглядати їх, і виховувати. Кіті передчувала це і тому поспішала насолодитися безтурботним щастям кохання. Коли Левін прийшов, Кіті читала листа від Доллі, а йому передала безграмотний лист Марії Миколаївни, колишньої коханки брата Миколая. Левін почервонів від сорому, коли брав цього листа. Марія Миколаївна писала, що знову живе разом з його братом і що, напевне, Миколай скоро помре. Левін вирішує їхати до брата. Кіті просить, щоб він узяв її з собою. Левіну здається, що Кіті буде там зайва, що це тільки її примха й небажання залишатися самій у селі, що їй не місце поруч із Марією Миколаївною. Кіті відповіла, що їй місце там, де її чоловік. Вони знову посварилися, і Левін змушений був примиритися з рішенням Кіті.

Готель губернського міста, де помирав Миколай, справдив найгірші очікування Костянтина Левіна. Коли він привів дружину у брудний номер, почуття досади на неї ще більш зросло: замість того, щоб дбати про брата, йому доведеться піклуватися про Кіті. Біля дверей на нього чекала Марія Миколаївна. Почувши розмову чоловіка з нею, Кіті визирнула у коридор, що примусило Левіна почервоніти від сорому. Він поспішив до брата. Як не готувався Левін до страшного видовища, але те, що він побачив, було жахливіше за будь-які страшні картини, що поставали в його уяві. Він ледве пізнав у напівживому тілі свого брата, а сморід і бруд у кімнаті викликали огиду. Костянтин сказав, що приїхав із дружиною, і з полегшенням вийшов з кімнати, ніби за Кіті. Але дружині він сказав, що їй краще не бачити брата. Вона благала дозволити їй піти до Миколая, запевняючи, що може стати у пригоді. Левіну було страшно думати про те, що відбувається з його братом, він боявся смерті і вважав, що нічого не можна зробити. Кіті, побачивши, в якому стані Миколай, розпочала бурхливу діяльність. Вона знала, що робити, бо бачила таких хворих, коли була на водах. Коли Левін повернувся з лікарем, він не впізнав кімнати Миколая: за розпорядженням і з участю Кіті все було вимите, брат лежав на чистих подушках, у чистій сорочці, називав дружину Левіна Катею і говорив, що якби вона доглядала його, він уже б давно одужав. Кіті краще за всіх розуміла Миколая, його бажання, бо зовсім забула про себе, а думала тільки про те, чим вона ще може йому допомогти. Вона запросила священика, Миколай соборувався, після чого йому наче стало краще. Левін сказав Кіті, що дуже вдячний їй за те, що вона поїхала з ним.

Другого дня Миколаю стало гірше, він допікав усіх дратівливими примхами безнадійно хворого, який заздрить здоровим. Він страшенно страждав, і всі, хто бачив його страждання, страждали теж, їм хотілося, щоб усе швидше скінчилося. Навіть Левін тепер не боявся смерті, а чекав її. На десятий день від приїзду до міста Кіті захворіла. Коли вона мала вже сили прийти до хворого і сказала, що була нездорова, він презирливо посміхнувся. Тієї ж ночі Миколай помер. Почуття жаху перед нездоланністю смерті охопило Левіна, але те, що Кіті була поруч, народжувало нездоланне бажання жити, любити. Вона врятувала його від безнадії й відчаю. І не встиг Левін подумати як слід про таємницю смерті, як перед ним постала таємниця життя: Кіті вагітна.

Відтоді як Олексій Олександрович Каренін зрозумів з бесіди з Бетсі та пояснень Степана Аркадійовича, що від нього вимагають лише залишити Анну в спокої і не турбувати своєю присутністю, бо саме цього вона сама бажає, він почувався розгубленим і не розумів, що має робити. Він уперше віддав себе в руки тих, хто опікувався його справами, й не заперечував ні в чому. Тільки коли Анна поїхала з його дому і англійка прислала спитати, чи має вона тепер обідати з ним за одним столом, він отямився і вперше осягнув своє становище. Він був настільки вражений, що не міг поєднати й примирити своє минуле й теперішнє, не міг примирити своє недавнє прощення й розчуленість, свою любов до хворої дружини й чужої дитини з тим, як тепер з ним вчинили: він опинився сам, знеславлений, осміяний, нікому не потрібний серед презирства чужих людей.

Кілька днів він зберігав спокійний і навіть байдужий вигляд, займався прийомом відвідувачів, управителя справ, їздив до комітету, але відчував, що всі ставляться до нього з презирством саме через нещастя, що спіткало його. Не було жодної людини, якій би він міг розповісти про те, що у нього на серці, бо не мав жодного друга. Він не витримував цього тягаря самотнього болю, не міг більше бачити людей. Одного разу, коли Олексій Олександрович був в особливо пригніченому настрої і велів нікого не приймати, до нього у кабінет увійшла графиня Лідія Іванівна. Вона захоплювалась новою релігійною течією, що набула популярності у вищому світі і до якої Олексій Олександрович ставився дуже стримано. Тепер графиня приїхала втішити Кареніна, і її слова, сповнені містичного змісту про вищу волю, яка керує вчинками людей, знайшли відгук у душі Кареніна. Лідія Іванівна вирішила допомагати йому вести дім, виховувати сина. Вона одразу взялася до справи: пішла до Серьожі і сказала, що його батько святий, а мати померла.

Ще молодою дівчиною Лідію Іванівну віддали заміж за багатого, знатного, доброго й розпусного чоловіка, але через два місяці після одруження він залишив її, хоча ніхто не знав, чому вони так і не розлучились офіційно.

З того часу подружжя жило окремо одне від одного. Придворні й світські турботи не заважали Лідії Іванівні бути весь час у когось закоханою, але тільки тепер, коли вона почала опікуватися Кареніним, вона зрозуміла, що ті закоханості були несправжні. Вона витримувала свою роль співчутливого друга, але хотіла подобатися йому, не раз Лідія Іванівна подумки бажала, щоб вона була незаміжня, а Анна померла. Вона почала вишуканіше одягатися, аби тільки подобатися йому. Цю закоханість помітили й у світі, не говорили про неї, але ставилися до дружби графині з Кареніним іронічно. Лідія Іванівна знала, що Вронський і Анна приїхали до Петербурга, і не дуже здивувалась, коли отримала від Анни листа, у якому та просила посприяти її побаченню з сином. Лідія Іванівна відчула, що настав її час помститися Анні за своє жіноче нещастя. Вона відправила посильного, що прийшов з листом, без усякої відповіді, а сама написала записку до Кареніна, у якій натякала на важливу для нього справу і просила його приїхати на чай. У цей день Каренін отримав черговий орден і був у більш доброму гуморі, ніж звичайно. Йому здавалося тепер, що, звільнившись від обов’язків сімейного життя, він зможе працювати і бути корисним суспільству, новий орден ніби підтверджував такі міркування. Але Олексій Олександрович не помічав, що його службова кар’єра вже скінчилася, ніхто більше не прислухався до його думки, а коли він пропонував щось нове, всім здавалося, що це саме те, чого робити не слід. Лідія Іванівна заїхала по нього, коли Кареніна вітали з нагоди вручення нагороди. Ні він, ні вона не звернули уваги на глузливі погляди, які кидали на них. Лідія Іванівна повезла Кареніна до себе, розповіла, що Анна у Петербурзі, і показала йому листа від Анни до неї. Олексій Олександрович знову відчув біль, але він одразу визнав за Анною право бачити сина. Лідія Іванівна — навпаки — була переконана, що цього робити не можна, і переконала його. Вона написала Анні листа, в якому сповіщала, що це побачення неможливе.

Повернувшись додому і пригадавши дружину, яка була скрізь винна перед ним і перед якою він був святий, як стверджувала Лідія Іванівна, Олексій Олександрович відчув докори сумління. Він пригадав, як він, вже літній чоловік, не відчуваючи ніяких особливих почуттів до Анни, сватав її, як повівся після її зізнання у коханні до Вронського, і йому стало соромно. Він переконував себе, що живе не для короткого земного життя, у якому припустився незначних помилок, а для вічного, що в душі у нього мир і спокій. І він забув те, чого не хотів пам’ятати.

І батько, і педагог були незадоволені тим, як навчався Серьожа. Він був здібний хлопчик, але не хотів вчитися того, що викладали вчителі. Відтоді, як йому сказали, що мати померла, він закрив від усіх свою душу, не вірив у можливість смерті взагалі, а найменше у смерть матері. Він був ще дитиною і потребував любові, а не самих вимог, що висували дорослі. Він шукав матір на прогулянках, йому здавалося, що вона поруч з ним, коли він засинав. Напередодні свого дня народження він наче впізнав матір в одній жінці, що бачив у саду, але вона несподівано зникла серед алей. Увечері хлопчик помолився, щоб завтра, у його день народження, вона перестала ховатися і прийшла.

Повернувшись до Петербурга, Вронський і Анна оселилися в найкращому готелі, де наймали прекрасні номери, але жили окремо на різних поверхах. Вронський не помітив ніякої різниці у ставленні до себе світу, навіть мати зустріла його, як завжди, ані словом не згадавши Кареніну. Для Анни ж світ був закритий. Дружина брата Вронського, яка виходила Олексія після спроби вбити себе і яка дуже цінувала його дружбу, відмовилась прийняти у себе Анну, посилаючись на громадську думку, на те, що в неї ростуть дочки і цей візит завдасть шкоди їхній репутації. Це боляче вразило Вронського, як і несподівана зміна у настрої Анни після приїзду до Петербурга. Здавалося, щось мучить її, але зовсім не ставлення до неї світу, яке так отруювало життя Вронському. Анну турбувало тепер тільки побачення з сином, вона відчувала, що Вронський ніколи не зможе зрозуміти її страждання, за це вона боялася зненавидіти його, тому нічого не говорила, а шукала шляхів побачитись і поговорити з сином. Вона вирішила, що у день народження сина вона просто поїде у дім чоловіка і зробить все, аби побачити сина, розбити стіну обману, якою вони загородили його від неї. Анна розрахувала приїхати так рано, щоб Каренін ще не вставав, і хоча б деякий час побути з сином наодинці.

Старий швейцар спочатку здивувався ранньому візиту, бо не впізнав її, а впізнавши, сам кинувся провести до кімнати Серьожі, у яку його перевели вже після від’їзду матері. Анна увійшла до кімнати, коли Серьожа тільки-но прокинувся, і він не одразу зрозумів, що вона не сниться йому, а зрозумівши, зрадів до нестями. Анна впізнавала і не впізнавала сина, він змінився, але це був її Серьожа, вона плакала і сміялась водночас. Тим часом у домі стався переполох, вся прислуга вже знала, що приїхала пані, і треба було щось робити, щоб Олексій Олександрович не зустрів її, бо саме наближався час його візиту в дитячу кімнату. Старенька мамка, яка прийшла поздоровити свого улюбленця з днем народження, кинулась до дитячої попередити Анну. Втім, вона й сама вже відчувала, що час іти, але не могла встати, не могла поворухнутися, їй стільки треба було сказати синові, однак слова не йшли на думку. Коли увійшла мамка і щось тихо сказала Анні, обличчя її змінилося, на ньому Серьожа прочитав страх і сором, яких він не міг зрозуміти, але відчув, що, запитавши її про це, завдасть їй ще більшого болю. Він тільки пригорнувся до матері і прошепотів, що батько прийде ще не скоро. Анна зрозуміла, що Серьожу мучить, як йому ставитися до батька. Вона сказала, що батько кращий і добріший за неї, що Серьожа розсудить, коли виросте. Але хлопчик відчайдушно вхопився за її плечі, намагаючись не відпустити, Анна встала, коли почула кроки Кареніна. Серьожа впав на ліжко і заплакав. Побачивши Анну, яка вийшла з дверей, Каренін зупинився і опустив голову. Вона так і не встигла дістати й віддати Серьожі іграшки, які ще вчора з такою любов’ю й сумом вибирала для нього.

Побачення з сином вразило Анну. Повернувшись до готелю, вона довго не могла зрозуміти, чому вона тут. Анна відчула цілковиту самотність, вона нічого не хотіла, ні про що не могла думати. Принесли її маленьку дочку, Анна побавилася трохи з нею, але не відчула у своєму серці і частки тієї любові, яку відчувала до сина. Вона віддала дівчинку годувальниці і сіла перебирати картки Серьожі. Серед цих карток була і картка Вронського. Тільки подивившись на неї, Анна вперше за цей день згадала про нього і послала до нього просити, щоб прийшов. Подумки Анна дорікала йому, що він залишив її на самоті з її стражданнями, забувши, що сама нічого не говорила про побачення з сином. Зараз вона хотіла переконатися у його коханні до неї, придумувала слова, якими розповість все, що в неї на серці. Але Вронський повідомив, що в нього гості, і запитував, чи може він прийти до неї з князем Яшвіним. Анні здалося, що Вронський уникає побачення наодинці. Вона довго чепурилася, наче він, розлюбивши її, міг знову закохатися, якщо на ній буде сукня, що особливо личить їй.

Коли Анна вийшла у вітальню, Вронський розглядав картки її сина, а Яшвін уважно оглянув її. Анна жваво розмовляла з Яшвіним і навіть запросила його на обід. Вронський пішов у своїх справах і, коли повернувся на обід, не застав Анну в готелі. Це збентежило його, він відчував, що з Анною щось діється, але не міг зрозуміти її поведінки. Анна повернулася у супроводі своєї тітки, старої княжни Облонської, яка мала погану репутацію. Обід був уже накритий, коли з’явився Тушкевич з дорученням від Бетсі. Вона запрошувала Анну до себе саме в той час, коли нікого в неї не буде. Анна, здавалося, не помітила цього, але сказала, що саме в призначений час вона не зможе приїхати. Тушкевич запропонував Анні дістати ложу в театрі, де в той день збиралося все вишукане товариство. Анна вирішила їхати до театру, хоч Вронський намагався зупинити її, вперше відчувши досаду через те, що Анна, здавалося, не розуміє свого становища у суспільстві. Він просив її не їхати, натякаючи, що це може завдати їй болю, а товариство княжни Облонської тільки підкреслить її падіння, але відверто говорити про це Вронський не міг. Анна ж з веселою злістю заявила, що ні про що не шкодує і що для неї важливе лише те, чи люблять вони одне одного. Коли Анна поїхала, Вронський подумки пройшов той шлях, що й вона: він наче бачив, як вона знімає шубу, як входить до залу, як привернулися до неї нищівні погляди. Йому стало ніяково, що він покинув її у таку хвилину, і прикро від того, що вона змушує його переживати такі почуття, тому він теж поїхав до театру.

Вронський не зайшов у ложу до Анни, а спостерігав за нею на відстані. Він бачив, що між Анною і дамою, що займала сусідню ложу, щось сталося, бо та встала і пішла геть, а Анна удавала, що нічого не помічає. Варя, дружина брата, розповіла Вронському, що ця дама сказала Анні щось образливе. Вронський кинувся до Анни, яка зауважила, що він пропустив кращу арію, і не схотіла більше з ним говорити. У наступному акті Вронський побачив, що Анни в ложі немає. Він кинувся додому і знайшов її у відчаї. Йому було шкода її і водночас досадно. Він переконував її у своєму коханні, бо бачив, що тільки це може її заспокоїти, хоча слова його були такі заяложені, що соромно було навіть вимовляти їх, але від цих слів Анна заспокоїлась. Другого дня, помирившись, вони поїхали до села.



ЧАСТИНА ШОСТА



Дар’я Олександрівна приїхала на літо з дітьми до сестри Кіті Левіної. Степан Аркадійович був цьому радий, бо дім у їхньому маєтку зовсім розвалився, сам же Облонський залишився у Москві, тільки інколи приїжджав у село на день чи два. Крім Облонських, у Левіних гостювали Мати Кіті, яка не могла залишити дочку «в такому стані», Варенька, курортна приятелька Кіті, яка виконала свою обіцянку приїхати до заміжньої Кіті, брат Левіна Сергій Іванович. Майже всі кімнати просторого дому Левіна були зайняті, і Кіті зазнала чимало господарського клопоту. Левіну було трохи жаль їхніх вечорів удвох, проте він радо спостерігав, як усе це подобається дружині, і терпів.

Одного разу, коли всі жваво обговорювали, куди піти по гриби, Варенька також збиралася з дітьми, Сергій Іванович, брат Левіна, висловив бажання теж піти з ними. Доллі і Кіті обмінялись миттєвими поглядами: їм здавалося, що Сергій Іванович закоханий у Вареньку і сьогодні збирається освідчитись. Після обіду, коли жінки залишились на терасі, між ними пішли розмови про можливий шлюб Кознишева і Вареньки, потім пригадали, як їм освідчувались. Згадали Вронського, його залицяння до Кіті. Доллі сказала, як щасливо вийшло для Кіті те, що тоді приїхала Анна, і як нещасливо для самої Анни. Стара княгиня назвала Анну паскудною жінкою, бо не могла простити їй, що Кіті вийшла заміж не за Вронського.

Сергію Івановичу дуже подобалась Варенька, він милувався тим, як вона в оточенні дітей збирала гриби. Він помітив її радісну і схвильовану посмішку. Але він вирішив не піддаватися миттєвому настрою, а все обдумати, і усамітнився в лісі. Кознишев довго розмірковував, пригадував почуття, які пережив у ранній молодості, і порівнював їх із тим, що відчував тепер. Зваживши все, він вирішив освідчитись, адже в цій дівчині він побачив усі ті якості, яких не бачив у інших: вона була мила, розумна, не зіпсована світом, хоч і добре знала його і вміла триматися серед таких людей, однак не прагнула світських розваг, до того ж вона — це було очевидно — була до нього схильна, він це бачив. Щоправда, його дещо спиняла думка про свій вік, проте він згадав, як вона говорила, що в Європі чоловіки років сорока ще вважають себе парубками. Він уже подумки повторював слова, які хотів їй сказати, коли підійшов до неї і дітей. Дівчина відчула, що це вирішальна хвилина, що не треба зараз говорити про щось, що не стосується їхніх стосунків, але наче мимоволі вона почала говорити про гриби. Йому було досадно. Вони помовчали кілька хвилин і знову відчули, що треба говорити або тепер, або ніколи. Серце Вареньки калатало у грудях: бути дружиною такого чоловіка, як Сергій Іванович, та ще й після її приниженого становища у мадам Шталь, було справжнім щастям, до того ж Варенька була переконана, що закохана в нього. Сергій Іванович повторював про себе слова, які він придумав для освідчення, але несподівано для себе теж заговорив про гриби. Після цих слів і він, і вона зрозуміли, що освідчення не буде. Кіті, яка з Левіним пішла назустріч грибникам, щойно глянувши на обличчя Вареньки і Сергія Івановича, зрозуміла, що її надія на шлюб між ними не здійсниться.

Цього ж вечора чекали приїзду Степана Аркадійовича та батька Кіті, старого князя Щербацького. Але Стіва привіз із собою Василька Весловського, далекого родича Щербацьких, світського молодика, який скрізь почувався як удома. Левіну було досадно, що приїхав цей чужий і зайвий чоловік. Настрій його ще більш погіршився, коли він побачив, як Весловський галантно цілує руку Кіті. Всі гості здавалися йому тепер страшенно неприємними. Коли він бачив, як Облонський цілує руку своїй дружині, він думав про те, кого Стіва цілував цими губами ще вчора, про те, що Доллі не вірить коханню чоловіка, але радіє його приїзду. Йому не сподобалось, що мати Кіті, як до себе в дім, запрошувала Василька Весловського; неприємно вразило його, як дружньо вітався Сергій Іванович з Облонським, якого не поважав, йому здалося, що Варенька думає тільки про те, як вийти заміж, тому напускає на себе вигляд спокійної покірності. Але найбільше почуття прикрості викликала у нього Кіті, яка захопилася загальним настроєм веселощів.

Кіті побачила, що з чоловіком щось сталося, але не мала змоги поговорити з ним наодинці, бо він залишив товариство і пішов у контору. Після вечері було ще гірше, Левін не чув, як Весловський розповідав про свій візит до Анни, яка мешкала неподалік, у маєтку Вронського, але бачив, що розмова ця дуже хвилює Кіті, і через ревнощі розтлумачив це хвилювання по-своєму. Коли Кіті й Левін пішли спати, вона знову спробувала поговорити з чоловіком, але він не відповідав на її запитання. Кіті розповіла, про що говорив Весловський, і Левіну стало соромно і страшно, що через його ревнощі їхнє щастя залежить від кожного, хто тільки погляне на неї. Кіті і Левін примирилися, він навіть жартома сказав, що залишить Весловського на все літо і буде дуже люб’язним з ним.

Уранці майже всі чоловіки — Левін, Облонський і Весловський — поїхали на полювання. Перший день був не дуже вдалим для Левіна: як гостинний господар, він віддавав кращі місця гостям, а сам стріляв мало. Коли ж Весловський нарешті запропонував йому йти полювати, а сам залишився біля коней, то стало ще гірше: він заїхав у болото і коней ледве витягли. Взагалі турбот із Васильком Весловським було багато: то він погнав сильно коней і один кінь другого дня не міг везти, то підбив Облонського йти вночі слухати співи сільських дівчат, а вранці Левін не міг добудитися неспокійних гостей і вирушив сам. Коли ж повернувся, не знайшов нічого для сніданку, бо Василько на свіжому повітрі мав добрий апетит. Але все це не дратувало Левіна, він був гостинним господарем. Однак, повернувшись додому, він знову побачив, що Весловський залицяється до Кіті, а вона не мала досвіду, щоб цьому завадити. І Левін знову несамовито ревнує, знову Кіті виправдовується перед ним, вона плаче, пригадуючи, які вони були щасливі, доки ніхто не заважав їм. Тоді Левін пішов до Доллі й запитав, чи справді є те залицяння, чи йому тільки здається. Доллі, сміючись, відповіла, що трохи є, що навіть Стіва це помітив. Левін раптом розвеселився і сказав, що він зараз викине цього волоцюгу зі свого дому. Доллі, жахнувшись, просить не робити цього, говорить, що можна придумати щось, щоб мирно спекатися Весловського. Та Левін не слухає, він просто йде до Василька і повідомляє, що коні вже запряжені і що настав час гостю їхати на залізницю. Степан Аркадійович і княгиня були обурені вчинком Левіна. Він і сам почувався винним, але коли пригадував, скільки вистраждала Кіті, знав, що зробить таке ще раз, якщо хтось наважиться порушити її спокій.

Дар’я Олександрівна виконала свій намір їхати до Анни, вона вважала за потрібне довести, що, незважаючи на зміну ставлення суспільства, її почуття до Анни не змінилися. Хоча Левін і Кіті не хотіли підтримувати стосунків із Вронським, Левін обурився, коли дізнався, що Дар’я Олександрівна вирішила наймати коней у селі. Він підготував для поїздки все необхідне, щоб її довезли за один день, навіть замість лакея послав конторника для її безпеки. Вдома, заклопотана дітьми, Дар’я Олександрівна не мала часу думати. Але тепер, дорогою, вона передумала все своє життя, і їй здалося, що всі роки подружнього життя були жахливими: вагітність одна за одною, пологи, годування дітей, їхні хвороби, смерть немовляти, зради чоловіка і більш нічого. Дар’я Олександрівна подумала про дітей, про їхнє майбутнє, про гроші, яких не вистачало тепер і ще більше не вистачатиме в майбутньому. Вона зробила висновок, що життя її занапащене. Потім пригадала Анну і вирішила, що та вчинила правильно, бо хотіла жити, кохати. Дар’ я Олександрівна навіть уявила себе на її місці.

У таких роздумах під’їхала до дороги, що вела до маєтку Вронського. Назустріч їхали вершники, серед яких була і Анна, її грація і краса знову вразили Дар’ю Олександрівну. Дар’ї Олександрівні стало трохи соромно за свій старий екіпаж, за своє вбрання, за запорошене пилом обличчя. Анна дуже зраділа/ побачивши Доллі, і пересіла у її екіпаж. Проте й дорогою розмова не в’язалася, здавалося, не можна за такий короткий час висловити все, що думалося. Анна сказала тільки, що дуже щаслива, що Олексій Вронський чудова людина, що він багато працює, і показала нові будови: домівки для службовців, стайню, лікарню, яку він будував, тільки щоб довести Анні, що він не скупий, а економний господар. Дім Вронського справив на Дар’ю Олександрівну дивне враження: тут все було нове і розкішне, як у дорогих готелях. Анна повела гостю у дитячу кімнату, яка теж вражала розкішним обладнанням, але Доллі помітила, що Анна не часто буває в цій кімнаті, вона не знала, де іграшки, навіть скільки зубів у її маленької дочки. Доллі не сподобались ні мамка, ні годувальниця маленької Ані, якій приділялося, очевидно, мало уваги. Взагалі середовище, в якому опинилася Доллі, бентежило її. Вона відчувала, що жаліє Анну, хоча теоретично розуміла, навіть схвалювала її вчинок. Всі життєві сили Анни були тепер спрямовані на те, щоб утримати кохання Вронського. Вона кілька разів на день переодягалася, намагалася зібрати і утримати хоч якесь товариство, щоб Вронському не було так нудно. Гості дому, Василько Весловський, якого вигнав Левін, Тушкевич, колишній коханець княгині Бетсі, Свіяжський, якому щось було потрібно від Вронського, княжна Варвара Облонська, яка завжди була нахлібницею у багатих родичів, — всі користувалися лише нагодою весело і без турбот провести час, але Анна була рада й таким гостям.

Увесь день минув у розвагах, отож розмову з Доллі Анна відкладала на вечір. Під час прогулянки Вронський вибрав слушну хвилину, аби залишитись із Доллі на самоті, і розпочав розмову, яка схвилювала Доллі і змусила піддати сумніву щастя Анни. Вронський попросив Доллі вплинути на Анну і примусити її написати листа до Кареніна з вимогою про розлучення. Доллі погодилася, бо розуміла почуття Вронського: його дочка і діти, які, можливо, ще в них будуть, за законом, носитимуть прізвище Кареніна. Лише пізно увечері, перед тим, як лягати спати, Доллі і Анна мали відверту розмову, яка розкрила всю глибину нещастя Анни. Доллі відчула, що річ не тільки в тому, що світ відвернувся від них, Анна страждала від розлуки з Серьожою, але не перенесла всю силу любові на свою маленьку дочку, більш того, вона не хотіла більше мати дітей, бо це б завдало шкоди її красі і могло відвернути від неї Вронського. Анна однаково любила сина і Вронського, тільки вони були їй потрібні, і знала, що ніколи не зможе з’єднати їх, а якщо так, то решта байдуже. Коли Доллі лягла в ліжко, вона не могла Примусити себе думати про Анну, хоча поки та говорила, її було жаль, але спогади про дім, про дітей набули тепер якось нового прекрасного значення. Вона вирішила завтра ж їхати додому. Анна, повернувшись до своєї кімнати, прийняла ліки, значну частину яких становив морфін, посиділа трохи, заспокоїлась і в гарному настрої пішла до спальні. Вронський чекав, що Анна розповість про свою розмову і можливе рішення просити розлучення у чоловіка, але Анна тільки запитала, яке враження справила на нього Доллі. Він відзначив її доброту, але вважав її надто непоетичною.

Другого дня вранці Доллі поїхала додому. Прощаючись, усі відчули, що господарі і гостя не підходять одне одному і що краще більше не зустрічатися. Анні було сумно, вона розуміла, що тепер ніхто не доторкнеться до тієї частини душі, якої вона торкнулася у розмові з Доллі, і хоча ці дотики були болісні, Анна знала, що то краща частина її душі, її життя, якому вже не було вороття.

Дорогою візник несподівано розпочав розмову з Дар’єю Олександрівною і зауважив, що вівса їм на дорогу дали мало, хоча й багачі, а у Левіна, мовляв, дають стільки, скільки кінь з’їсть, і, ніби підбиваючи підсумок, зауважив, що в маєтку Вронського нудно.

Усе літо Вронський і Анна прожили у сільському маєтку, справа про розлучення не просувалася, бо ніхто нічого для цього не робив. Вони вирішили, що на зиму нікуди не поїдуть, але вже восени, коли роз’їхалися гості, відчули, що не витримають такого життя. Здавалося, все було для щастя: і добробут, і здоров’я, і дитина, і цікаві заняття у кожного, Вронський займався господарством, маєтком. Анна багато читала, жила його інтересами, по книжках вивчала те, чим він займався, а він радився з нею з різних питань, навіть агрономічних, конярських; її цікавила нова лікарня, вона багато робила для неї. Але найбільше Анну цікавила вона сама — наскільки дорога вона Вронському, наскільки вона може замінити йому все те, що він заради неї полишив. Вронський цінував її відданість його інтересам, її бажання присвятити йому своє життя, але з часом він почав відчувати, що її кохання, наче тенета, оплутує його, він не хотів вириватись з них, але хотів перевірити, чи не заважають вони його свободі.

У жовтні мали відбутися губернські дворянські вибори, Свіяжський вже дав згоду, але вмовляв Вронського взяти в них участь, навіть заїхав за ним напередодні. Ця поїздка стала причиною сварки між Анною і Вронським. Він як ніколи холодно повідомив, що має намір їхати, і очікував бурхливої сцени від неї, але Анна сприйняла цю звістку зовні спокійно, ніби заглибилась у себе і нікого не пускала до свого внутрішнього світу. Вронський боявся цього, але йому так хотілося уникнути сцени, що він удав, ніби нічого не помітив і повірив її розсудливості. Вронський поїхав, уперше за увесь час їхнього зв’язку не з’ясувавши її потреби і вимог до нього. Спочатку це його хвилювало, але потім він вирішив, що так краще, не міг же він віддати їй свою чоловічу незалежність.

У вересні Левін переїхав до Москви задля пологів Кіті. Він прожив цілий місяць без усякого діла, коли брат його Сергій Іванович запропонував їхати разом з ним на вибори до того губернського міста, де у Левіна, крім того, були справи з опіки маєтку сестри, що жила за кордоном. Левін вагався, але Кіті бачила, що її чоловік нудьгує в Москві, і наполягала на цій поїздці, навіть замовила йому новий дворянський мундир, який і став її вирішальним аргументом. Шість днів Левін відвідував дворянські збори і клопотався справами сестри, але не міг зрозуміти ні того, що відбувалося на зборах, ні того, чому не просувається справа сестри: йому щось обіцяли, про щось з ним домовлялись, але кінця цьому не було. Сергій Іванович пояснював йому зміст і значення зміни голови губернського дворянства, але Левіну все одно було прикро, що задля цього треба було піддати сумніву порядність теперішнього голови, у чесності якого ніхто не сумнівався. Ці політичні ігри були незрозумілі Левіну, і він ще більше розчарувався у будь-якій офіційній громадській діяльності. На виборах дієвій зустрівся з Вронським, якого не бачив з того вечора, відколи так невдало освідчувався Кіті, і якого він досі ще ревнував до неї. Левін намагався уникнути стосунків із Вронським. Але його приятель Свіяжський, Степан Аркадійович Облонський, теж присутній на виборах, втягнули Левіна в розмову в присутності Вронського. Критичні погляди Левіна на земство і його діяльність здалися Вронському дивними. Сам Вронський, намагаючись виконувати свої обов’язки дворянина, вбачав у своїй діяльності сенс, хоча на вибори приїхав лише тому, що йому було нудно в селі, що необхідно було продемонструвати Анні свої права на свободу. Вибори захопили його, завдяки своєму багатству і родовитості він мав популярність серед дворян, і перемога нового голови губернського дворянства багато в чому стала можлива завдяки його, Вронського, підтримці. Вибори нагадували йому своїм азартом перегони, і він вирішив, що коли через три роки він буде одружений, то сам спробує балотуватися на виборах.

Під час обіду, влаштованого на честь перемоги свого кандидата, Вронському принесли листа від Анни, в якому вона сповіщала, що їхня маленька дочка захворіла, що Анна не знає, де він і коли повернеться, що мала намір приїхати у місто, але усвідомлює, що йому це буде неприємно. Вронського вразила ворожість, яка відчувалася у листі, суперечності в намірах Анни. Але першим же потягом він поїхав додому. Анна чекала на нього і, відчуваючи свою провину за того листа, нервувалася. Дочка справді трохи захворіла, але вже одужала на той час, коли Анна писала листа, що було їй навіть досадно. Почувши, що Вронський приїхав, вона забула всі свої переживання, їй важливо було тільки те, що він тут, поруч із нею. Вечір пройшов у присутності княжни Варвари жваво й невимушено, Анна розпитувала про вибори і своїми питаннями дала змогу Вронському розповідати про те, що було йому дуже приємно, — про свій успіх. Але пізно ввечері Анна запитала, як Вронський поставився до її листа, і він відповів, що йому прикро через те, що Анна не хоче зрозуміти, що у нього є справи, які неможливо вирішити, сидячи вдома, наприклад, незабаром йому треба їхати до Москви. Анна твердо вирішила їхати разом з ним. Вронський з приємною посмішкою запевняє її, що мріє тільки про те, щоб ніколи не розлучатися, але у його погляді Анна бачить зовсім інше: злість на неї, відчуженість і передчуття нещастя.

Анна погодилася написати листа чоловікові і просити його про розлучення. Щодня очікуючи відповіді від Кареніна, вони приїхали до Москви і оселилися, як подружжя, разом.
 
Наші Друзі: Новини Львова