Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Сповідь у камері смертників :

Посадять чи не посадять

Переглядів: 5272
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
У листопаді 1988 року в Чернігові Микола Микола-снко прочитав екологічну відозву Виконавчого комітету УГС до громадян України робітникам підприємства і.запропонував підписати. Зміст відозви робітникам подобався, а підписати боялись. Кажуть: “Ми згодні з
відозвою, але що буде завтра з нашими дітьми, якщо підпишемо?”
Оце заляканість! Справді, люди зі страхуі Екологічну відозву і то бояться підписати!
Отже, думка: “Посадять — не посадять?” — поки що постійний складник свідомості нашого народу. Так посадять чи не посадять?
Усі попередні міркування доводять безповоротність процесу перебудови стагнаційного суспільства в демократичне суспільство. Демократія ж передбачає право громадянина висловлювати будь-яку думку усно, письмово чи в будь-якій формі. Отже, на поставлене запитання відповідаю: не посадять. У цьому “не посадять” моя непорушна віра в прогресивність розвитку суспільних форм життя в усьому світі, в тому числі і в Совітському Союзі. Проте прогресивний розвиток—це не рівнесенька висхідна лінія. Розвиток— боротьба суперечливих інтересів поміж країнами, а всередині країни — поміж різних суспільних верств і прошарків. Сталінсько-брежнєвська система приречена на загибель, і вона неминуче відійде в небуття, а натомість сформується нова і прогресивна, тобто де-мократичніша, система. Та це не означає, що можна на сто відсотків виключати тимчасовий зигзаг на шляху цього розвитку. Він зовсім малоймовірний, але все-таки можливий, і ніхто стовідсоткової гарантії не може дати, що, ставши на шлях за перебудову, людина сама обов'язково виграє. Суспільство, ставши на цей шлях, програти не може, а людина програти може в разі отого зигзага.
А чого боятися зовсім малоймовірного державного заколоту (саме його я називаю зигзагом)? Адже ми кожен день живемо під більшою ймовірністю потрапити на вулиці під авто, розбитися у літаку чи поїзді, перевернутися в автобусі, впасти з велосипеда чи спіткнутися і вдаритися головою об асфальт, отруїтися газом, потрапити під електричний струм тощо.
Цей ризик є данина нашому технізованому способу життя. Ми часто бачимо поранених, покалічених, іноді — вбитих. Припускаємо, що і з нами може статися нещастя, і все-таки не боїмося користуватися літаком, газом... Так чого ж маємо боятися ризику, пов'язаного з участю в перетворенні хворого суспільства на здорове задля спільного добра, ризику, що за ймовірністю державного заколоту значно менший від усіх нещасть технічного порядку?
Совітські громадяни, хто є проти перебудови, йдуть на більший ризик. І ось чого: якщо не демократизуватися і не зробити совітське суспільство відкритим, а продовжувати стару політичну лінію конфронтації з капіталістичним світом,— це означає довести конфлікт до атомної війни.
Таким чином, активні демократизатори й україніза-тори мають малюсінький шанс потрапити до тюрми, а противники перебудови мають величезні шанси згоріти в атомній війні. Я просто показую: совітське суспільство не має альтернативи до перебудови. Перебудова — це єдино можливий спосіб вижити. А позаяк усі хочуть жити, що й експлуататорський клас з КДБ та міліція поступово відступатиме і все легше битиме демократів гумовим кийком.
VII НАША МЕТА
...Україна — це країна смутку і жалю, країна, де найбільше люблять свободу і найменше мають її, Україна — це країна найбільшої відданості й любові до рідного краю і чорної зради його, країна дотепного
гумору і безмежно тужливої' пісні... У ній наша душа немає такого українського серця, щоб не здригнулося від пісні, не забилося, не заквилило в ніжному тремтінні... а підхопить вона душу в козацькому спогаді і понесе думку в люто-шалений вихор завзятого бою за долю... чи полине в жаль за втратою. Як ось у тужливо-тужливо розлогій пісні про Мазепу:
З Полтавського бою розбитий гетьман Біжить одинокий Мазепа, Кругом тільки тирса та білий туман Безкрайого дикого степу...
І цю пісню вороги намагаються знищити, закопати в землю, а разом з нею вирвати з нас нашу душу і жбурнути нас в небуття. Називали нас малоросами. Нас із нашим національним ім'ям вже майже закопали в землю і стали іменувати совітським народом.
Та ні, ми не в труні. І щоб не бути в ній — у тім наша мета. Творення українського народного руху сприяння перебудові та Товариства рідної мови ім. Шевченка — знаменні кроки на шляху формування
українських патріотичних структур національного масштабу.
Перехід від несвободи України до свободи буде поступовий, за допомогою реорганізації держструктур
та витіснення із системи управління старих перевертнів національне свідомими людьми.
У швидко змінюваних обставинах наших днів найближчу мету УГС я бачу в тому, щоб докласти усіх зусиль до збільшення чисельного складу УГС. Необхідно створити і географічне, і функціонально повну структуру, бо теперішня не повна. Ти бракує ще кілька обласних філій, і для нормальної діяльності системи П структура повинна мати в собі всі необхідні функціональні ланки, укомплектовані фахівцями, що спроможні вести справу на високому професійному рівні.
Структура, що ТТ має створити УГС, повинна бути побудована на основі сучасної оргтехніки та новітніх методів управління. Не можна розраховувати на успішність нашої громадської діяльності, коли побудувати структуру на основі організаційних засад XIX сторіччя.
УГС має бути динамічна організація, що, спостерігаючи за швидкими змінами суспільства, уміє своєчасно переоформлювати програму дій і поставити цілі, що в міру розширення свободи та опритомнення людей після тривалого демагогічного чаду були б максимально можливим виразом наших заповітних мрій.
Щоб бути провідною, УГС має бути попереду всіх інших українських патріотичних течій, попереду настільки, щоб не порвати відчуття спільності стратегічного напрямку з тими, хто йде за нами.
Якою ми бачимо Україну?
Розп'ятою, сплюндрованою, зрусифікованою, розтерзаною. За цей стан дорікають нам наші пращури, що в свій час не дали загинути Україні. Докори мучать не тільки наші душі. Вони мучать душі багатьох людей, і впер-шу чергу творчу інтелігенцію, письменників. Користуючись із демократизації й гласності, вони почали бити на сполох, аби врятувати Україну. “Літературна Україна” в кожному номері несе читачеві біль за втратою мови, а з нею і втратою пісні, думи, легенди, казки, звичаїв—усього того, що було душею нашого народу всі 2,5 тисячі років життя його над Дніпром. Ц? люди—письменники, поети, літературні критики, кіно-та театральні митці—ще зовсім недавно в шовіністичній брежнєвсько-щербицькій задусі вичавлювали з себе хвалу руйнації. Тепер вони випростують зігнуті спини і починають поволі повертатися до народу з праведним словом. Дай Боже, їм енергії швидше виполоти хоч дещицю того куколю, що вони так довго сіяли.
Та УГС не виконала б свого історичного завдання, коли б допомагала їм, ставши просто поруч. УГС не гнулася, не лукавила словоблуддям і пішла за колючий дріт. Позаяк у нашу добу нечуваного розвитку засобів масової інформації ідеї УГС та її доля так чи сяк стали відомі народові, народ побачив у ній найповніше втілення своїх мрій. Якою є Україна?
Розчавлена і принижена—на всіх вітрах. Та вона, слава Богу, ніколи ще не була знищена. У ній завжди жеврів здоровий дух національного самоутвердження і прагнення до незалежного державного існування, І доказ цього не тільки в тому, що вервечка політичних в'язнів-самостійників у московських концтаборах ніколи не переривалася впродовж усіх 70-ти років окупації. Доказ цього в репліках простих людей на адресу окупантів, жартів, приказок, глузувань, посмішок на зразок саркастичного тосту: “Хай живе москаль на Україні”.
Якщо дозрівання народу до здатності керувати самим собою без чужого проводирства є природний процес, то у вищезгаданих явищах знаходимо вияв цієї
прогресивної тенденції. У ній прообраз сподіваного майбуття.
Як же УГС, посідаючи передове місце у справі відродження України, може дозволити собі не виправдати надій цих людей і стати своєю програмою поруч з письменниками та іншими патріотичними людьми офіційної системи? Ми не рівні з ними. Ми 12 років ішли попереду них. То невже демократизація сп'янила наші голови так, що ми ладні опуститися на щабель нижче
і замінити свій жовто-блакитний прапор на якийсь чужий?
Перебудова і розвиток національно-визвольних рухів в інших союзних республіках висувають перед Україною необхідність сформувати поряд з культурно-просвітянськими та українізаторськими течіями і таку течію, що ставила б собі за мету вихід України зі складу СРСР і створення незалежної республіки. Цього чекає частина українців на Україні і всі чотири мільйони української діаспори, цього чекають від України Естонія, Литва, Латвія, Вірменія, Грузія і невеличкий національне свідомий прошарок Білорусії, цього чекає від України весь демократичний світ.
Невже ж ми, хто став на прю з імперією зла уже давно, у нових умовах спасуємо і скотимося до рівня Спілки письменників України?
Пам'ять померлих в Кучині побратимів не пробачить нам запаморочення від бурхливості теперішнього життя. Вони загинули, а прапор не кинули додолу. Вони нам його передали. Ми теж не будемо вічно жити, але доки живемо, хай не здригнеться прапор в наших руках і жодні коливання суспільних хвиль хай не затьмарять ясної ідеї національної незалежності.
Сам інстинкт індивідуального самозбереження штовхав нас до відокремлення від Росії, що, прагнучи до світового панування, поставила весь світ на грань катастрофи. В України інші національні інтереси. Україна не має імперських амбіцій, їй не треба чужі землі й країни. Вихід із Союзу виведе Україну з російської військової системи і тим самим з-під можливого удару. Ми й так понад два сторіччя змушені були проливати свою кров не за свої національні інтереси, а в російських загарбницьких війнах. Годі вже. Послухаймо нашого мудрого Франка:
Не пора, не пора, не пора Москалеві, ляхові служить, Довершилась Україм кривда стара — Нам пора для України жить!
Задля збереження нашої землі і самих нас від можливих ударів атомної зброї геть від МосквиІ
Ідея самостійної України вже не одне сторіччя видається за найбільший злочин. На жаль, за час окупації нас так залякали, що ми навіть у родинному колі уникаємо розмов про долю України, дарма що доля нації безпосередньо відбивається на долі кожного з нас. Страх цієї теми став постійним складником народного українського мислення, що ще більше роз'єднувало народ і зробило його безборонною жертвою імперіалістичної антиукраїнської політики.
З початком перебудови та гаслом переходу до нового мислення закорінений страх, очевидячки, скоро розвіється і поступиться тверезому поглядові на націю, її долю та право під сонцем.
А право Україна має. І нічого злочинного в ідеї створення незалежної держави немає. Із заміною свавільних диктаторських методів управління за допомогою законів, із переходом до правової держави ми відкриваємо як реальне право статтю 72 Конституції СРСР, що проголошує: “За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу із СРСР”.
Стародавні римляни казали: “Хто користується своїм правом, нічиїх прав не порушує”. Закон дає Україні право виходу зі складу Союзу РСР.
Використання Україною цього права не порушує прав жодної союзної республіки, і з їхнього боку немає законних підстав чинити перепони Україні до виходу з Союзу.
Якщо Конституція проголошує це право, то використання його є нормальний правовий процес. Це, між іншим, означає, що наша пропозиція скористатися правом виходу не має в собі екстремізму, а ми не є екстремістами. Навпаки, для безболісного і найсправед-ливішого розв'язання складних проблем, що виникають з відокремленням України, доцільно буде пропонувати створення погоджувальної комісії з повноважних представників уряду України, Московщини та інших 13-ти союзних республік.


 
Наші Друзі: Новини Львова