Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 лютого 2019 року
Тексти > Жанри > Документ  ::  Тексти > Тематики > Історична

Українське питання

Переглядів: 14325
Додано: 07.11.2009 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: Український Народний Союз

У пропонованiй книзi публiкуються доповiдi про Україну британського журналiста Ланселота Лоутона – одного iз засновникiв та активних членiв створеного в 1935 роцi у Великiй Британiї Англо-українського комiтету – “Українське питання” та “Україна: найбiльша проблема Європи”. Матерiали доповiдей були опублiкованi в британських виданнях i вiдбивають погляди автора на iсторiю українського народу з найдавнiших часiв, його боротьбу за незалежнiсть, а також роздуми щодо ролi й мiсця України в європейськiй сiм’ї народiв.

Автор-упорядник кандидат історичних наук Сергій Кот, переклад Василя Триліса

«Рукописи не горять»

«Рукописи не горять», – я подумки згадав цю давню сентенцiю, коли вперше вiдкрив унiкальнi матерiали Англо-українського комiтету, люб’язно надiсланi вченими Інституту iсторiї України.

У тому фактi, що вiднайденi документи сьогоднi стають надбанням читацької громадськостi, я з приємнiстю бачу не лише ознаку iсторичної справедливостi, але й незворотну логiку повернення багатолiтнiх знань про Україну до найширших мiжнародних полiтичних i громадських кiл.

Як свiдчать архiви, навiть у найбiльш похмурi часи бездержавного iснування, наша нацiя викликала незаперечний iнтерес у багатьох полiтикiв i дослiдникiв. І мабуть не один iнтелектуал замислювався над запитаннями – як могло статися, що багатомiльйонна нацiя у центрi Європи не здобула державного суверенiтету? Чи є перспектива в її державностi? І коли така перспектива реалiзується?

Читаючи справдi iсторичну промову „Українське питання”, виголошену вiдомим журналiстом Ланселотом Лоутоном пiд час засiдання Англо-українського комiтету у Палатi Громад 29 травня 1935 року, кожен з нас одразу помiтить знайомi контури цих запитань. Про це свiдчать подив i обурення, з якими у промовi емоцiйно наголошується: „Щоб отак у добу високорозвиненого зв’язку та видатних iнтелектуальних досягнень можна було створити iлюзiю, нiби потужна, жива нацiя нiколи не iснувала, а якщо й iснувала, то щезла кiлька сот рокiв тому, – це може здатися неймовiрним, хоча вже в нашi новiтнi часи ми маємо багатющий досвiд репресивної сили автократичних режимiв...”.

Втiм, уважний читач помiтить, що емоцiя цих слiв використана у промовi Ланселота Лоутона не задля риторичного наголосу. У висновках британського журналiста сформульовано оцiнку, в якiй – супроти усього тогочасного скепсису i недовiри до „українського питання” – чiтко постає логiка неминучостi вiдродження Української держави.

Навряд чи члени Англо-українського комiтету володiли даром провидцiв. Нi, зовсiм навпаки – вони керувалися логiкою iсторичних процесiв, якi, в українському випадку, пiдтверджували державну перспективу України. Саме ця логiка дозволила Ланселоту Лоутону стверджувати, що „головна проблема сьогоднiшньої Європи є проблема українська” i „становище в Українi, де визвольний рух набув величезного розмаху, доходить тiєї межi, коли перемiни неминучi”, а, крiм цього, „(миру) не буде доти, доки українська проблема не знайде свого належного вирiшення”.

В образi автора цитованої промови, пана Ланселота Лоутона я бачу не лише проникливого полiтолога i геополiтика, але й справжнього прихильника українсько-британського партнерства. У його порадах, спрямованих до уряду Великої Британiї, впевнено прозвучала аргументована i розважлива пропозицiя звернути особливу увагу на Україну i бути готовими до якiсно нового розвитку подiй. Бiльше того, його устами Англо-український комiтет недвозначно заперечив полiтику iгнорування „української теми” i легковажне iгнорування її державницького вимiру.
Сьогоднi ми маємо можливiсть переконатися в тому, наскiльки далекоглядними були вельмишановнi члени Англоукраїнського комiтету.

Історична справедливiсть перемогла.

Україна вiдновила власну державнiсть. Нинi наша держава належить до найбiльш помiтних гравцiв на європейських теренах.

У цьому контекстi ми надаємо особливого значення розвитковi тiсних партнерських вiдносин з Великою Британiєю як державою, з якою нас єднають глибокi полiтичнi, економiчнi i культурнi зв’язки. Вiдтак, з емоцiйнiстю Ланселота Лоутона, хочу i в свою чергу долучитися до числа прихильникiв українсько-британського дiалогу, в якому бачу важливу опору Об’єднаної Європи та її подальшого поступу.

Упевнений, що перспектива змiцнення спiвробiтництва мiж Україною i Великою Британiєю є неминучою, оскiльки її основу визначає логiка не лише двосторонньої, але й загальноєвропейської вигоди i потреби. На моє переконання, така ж чiтка логiка обумовлює суть прогнозiв, якi все частiше лунають у європейських столицях, i в яких дедалi чiткiше йдеться про неминучiсть членства України в Європейському Союзi.

Історiя дає нам чимало важливих i повчальних урокiв.

З архiвних глибин до нас – сучасних полiтикiв, дипломатiв, iсторикiв – надходять послання, якi змушують пiднестися над рутиною щоденних справ i по-новому поглянути на власну працю й оцiнки. До таких безцiнних послань, безперечно, належать документи Англо-українського комiтету.

Я глибоко вдячний українським вченим – спiвробiтникам Інституту iсторiї України за те, що завдяки їм нацiональна iсторична наука вiднинi поповнена справжньою перлиною полiтологiчної думки.

Вiрю, що для багатьох читачiв вивчення цiєї книги стане приводом для нових цiкавих роздумiв та iдей. І вельми важливо, щоб вiднайденi документи поповнили книжковi полицi українських i британських лiдерiв як мудре нагадування про наше минуле i шляхетний натяк про важливiсть активної спiвпрацi i дружби задля майбутнього.

Борис ТАРАСЮК,
Мiнiстр закордонних справ України


Захоплююча розповідь про Україну

Я з захопленням прочитав цi двi промови Ланселота Лоутона. Перша була виголошена 1935 року в Англо-українському комiтетi, що складався з британських полiтикiв, iсторикiв та iнших поважних осiб, стурбованих становищем українцiв. Друга промова датована 1939 роком. Знаменно, що в тi чорнi роки, коли над Британiєю i всiєю Європою нависла загроза нацистського режиму Гiтлера, в Лондонi знайшлися дiячi державного вимiру, якi переймалися долею українцiв i думали про їхнє майбутнє мiсце в Європi.

Ланселот Лоутон взяв собi за мету покласти край суцiльному невiгластву стосовно України i її «зовсiм невiдомого Заходовi народу». Вiн добре знав про страждання, якi випали на долю українцiв останнiм часом. Вiн згадує про мiльйони людських жертв пiд час великого голоду 1932–1933 рокiв, – радянський уряд не визнавав цих фактiв, i Захiд мало що чув про них. Лоутон говорить про «замовчування народу, котрий за давнiм правом належить до родини європейських нацiй». І вiн робить висновок, який звучить актуально й нинi: «необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозволить малим i молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими й сильними».

Це i є те, що сьогоднi хоче бачити Сполучене Королiвство: мiцну, квiтучу й незалежну Україну, прийняту як повноправний член до європейської сiм’ї народiв.
Сергiй Кот вiднайшов цi архiвнi матерiали й тим самим зробив важливий внесок у стосунки мiж Сполученим Королiвством i Україною. Менi приємно, що Британське посольство в Києвi допомогло їх перекласти та видати.

Роберт БРІНКЛІ,
Посол Сполученого Королiвства Великої Британiї та Пiвнiчної Ірландiї в Українi
Грудень 2005 р.


Важлива сторiнка нашої спiльної історії

«Звiсно, для полiтики потрiбна iсторiя, як для медицини фiзiологiя», – такi слова видатного українського громадського дiяча ХІХ ст. Михайла Драгоманова мимоволi спадають на думку, коли читаєш матерiали цього надзвичайно цiкавого та важливого видання. Поза всякими сумнiвами, iсторичнi знання про Україну збагатилися новими важливими фактами, якi розкривають маловiдомi сторiнки iсторiї британсько-українських взаємин у 30-х роках ХХ столiття.

Це був надзвичайно важкий час для українського народу. Пiсля поразки української революцiї 1917–1921 рокiв українськi етнiчнi землi були вкотре подiленi мiж рiзними європейськими державами, де українське населення зазнавало кривд та утискiв своїх громадянських прав. Українцi, що проживали на територiї колишнього Радянського Союзу, стали жертвою iнспiрованого владою жахливого Голодомору 1932-1933 рокiв, який забрав мiльйони життiв. Широкi верстви українства, в першу чергу його iнтелектуальна елiта, зазнавали масових полiтичних репресiй з боку тоталiтарного сталiнського режиму.

За таких складних iсторичних обставин український народ знайшов щиру симпатiю та пiдтримку в колах британського суспiльства, де виник громадський рух, спрямований на пiдтримку права українцiв як повноцiнної європейської нацiї на власну державнiсть та вiльний i рiвноправний розвиток у колi європейських народiв. Показовим явищем стало створення Англо-українського комiтету, до складу якого ввiйшли вiдомi члени парламенту, полiтики, журналiсти та вченi Великої Британiї.

Одним з найбiльш активних учасникiв та речникiв дiяльностi цього комiтету був вiдомий британський журналiст Ланселот Лоутон. Його перу належать назвичайно пристраснi та переконливi за аргументацiєю публiкацiї, в яких висвiтлюється як iсторичне минуле, так i сучасний автору стан українського народу та його давнiх етнiчних земель. Вражає наукова ерудицiя Лоутона, який у своїх дослiдженнях спирається на широке коло iсторичних джерел i працi видатних iсторикiв, мовознавцiв, етнографiв ХІХ–ХХ ст. Можна впевнено стверджувати, що деякi теоретичнi висновки Л. Лоутона щодо української iсторiї значно випередили його добу i зберiгають свою актуальнiсть для сучасного стану розвитку iсторичних знань про Україну. Для українцiв особливо важливим є те, що друкованi доповiдi Л. Лоутона вiддзеркалюють зовнiшнiй погляд стороннього спостерiгача на них самих, їхнє минуле та їхню iсторичну перспективу.

Я глибоко переконаний у тому, що видання в Українi мовою оригiналу та в українському перекладi публiкацiй Ланселота Лоутона, адресованих в далеких 30-х роках ХХ столiття британському читачевi, сьогоднi викличе велику увагу широкої громадськостi України та Великої Британiї i буде корисним для iсторикiв, полiтикiв та дипломатiв наших держав.

Валерiй СМОЛІЙ,
Директор Інституту iсторiї України Нацiональної академiї наук України, академiк


Передмова

«Головною проблемою для сьогоднiшньої Європи є проблема українська. Глибокий iнтерес до цiєї країни зумовлений її впливом на європейський мир i дипломатiю; в той самий час, iз нею тiсно пов’язанi життєво важливi британськi iнтереси. Бiльшiсть людей не розумiє, як глибоко саме тут закорiнена причина європейських чвар усiєї першої чвертi столiття. Не дивно, що про цю країну досi так мало було чути: гноблення української нацiї постiйно супроводжувалося забороною слова “Україна” та приховуванням навiть самого iснування українцiв.

Це “стирання з лиця землi” проводилося так успiшно, що для бiльшої частини свiту Україна залишилася тiльки в поезiї та переказах; завжди й незмiнно вважалося, що якщо вона десь колись i була, то вже давно похована на кладовищi мертвих i забутих нацiй”.

Цi слова належать перу вiдомого британського журналiста Ланселота Лоутона i були проголошенi ним в 1935 роцi перед авторитетним зiбранням представникiв громадськостi в примiщеннi Палати Громад Парламенту Великої Британiї. Коли сьогоднi ми цитуємо цi рядки, то щиро дивуємося, як точно в них схоплено глибинну суть трагiчної iсторiї українського народу, який протягом багатьох столiть боротьби за власне нацiональне самовизначення та створення своєї держави, не лише був позбавлений цього права, але був поставлений перед загрозою повної втрати своєї нацiональної iдентичностi та приречений на забуття. Разом з тим, цi слова звучать дивовижно актуально в наш час, коли свiт заново вiдкриває для себе Україну з її самобутньою культурою, традицiями та ментальнiстю.

Що спонукало британського журналiста Ланселота Лоутона, громадянина чи не найбiльш вiддаленої вiд України країни Європи, написати цi рядки, якi просякнути таким розумiнням та щирим спiвчуттям до українцiв? Вiдповiдь на це питання дає погляд на основнi сторiнки iсторiї українсько-британських вiдносин у першiй третинi ХХ столiття.

Подiї Першої свiтової вiйни, спалах i поразка українського нацiонально-визвольного руху в його змаганнях за створення незалежної української держави в 1917–1921 роках призвели до чергового несправедливого повоєнного розподiлу етнiчних українських земель мiж новими європейськими державами. Україна на довгi десять рокiв фактично випала з поля зору провiдних країн Європи, в тому числi – державних чинникiв Великої Британiї.

Однак наприкiнцi 20-х – на початку 30-х рокiв ХХ ст. урядовi кола та громадськiсть Великої Британiї знову були поставленi перед фактом iснування в Європi українського питання. З одного боку, це було викликано посиленням органiзованого українського нацiонального руху на територiях Чехословаччини, Румунiї та, особливо, Польщi, де на Волинi та в Схiднiй Галичинi загострилося польсько-українське протистояння. Широкий резонанс в свiтi викликали також подiї в пiдрадянськiй Українi, пов’язанi з проведенням примусової колективiзацiї i масовими репресiями серед селян та української iнтелiгенцiї, жахливi результати органiзованого радянською владою Голодомору 1932–1933 рр., жертвами якого в Українi стали мiльйони людей.

Прихiд до влади в Нiмеччинi нацiонал-соцiалiстiв на чолi з А. Гiтлером, курс Нiмеччини на перегляд наслiдкiв Першої свiтової вiйни та розробка рiзних нiмецьких геополiтичних концепцiй, в яких фiгурували українськi землi, об’єктивно змушували Велику Британiю повернутися до української теми. Зокрема, мiжнародний скандал викликала вимога мiнiстра продовольства i сiльського господарства Нiмеччини А. Гугенберга передати „родючу територiю України” Нiмеччинi, проголошена ним в Лондонi в червнi 1933 р. на мiжнароднiй економiчнiй конференцiї 1.

Проте українцi не бажали знову стати розмiнною монетою у великiй європейськiй полiтичнiй грi. Вони хотiли, аби Європа, нарештi, почула їхнiй голос. В тому числi, значнi надiї покладалися на змiну ставлення Великої Британiї до українського питання.

В 1931 р. вiдомий український громадський дiяч та меценат, вихiдець iз Буковини i американський громадянин Якiв Макогон, органiзував на власнi кошти Українське бюро в Лондонi (The Ukrainian Bureau). Його головним завданням було поширення на теренi Великої Британiї iнформацiї про Україну. З цiєю метою бюро видавало перiодичний бюлетень („The Bulletin”), який розсилався до 250 британських часописiв. Українське бюро в Лондонi проiснувало до 1939 року 2.

В 1933 р. керiвник заснованої в 1929 роцi Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв полковник Євген Коновалець направив до Лондону представника ОУН Євгена Ляховича. Мiсiя Ляховича полягала у налагодженнi контактiв з британськими урядовими колами та роз’ясненнi позицiй ОУН щодо ситуацiї навколо України та у Схiднiй Європi в цiлому. В iнструкцiях, якi йому давав Є Коновалець, зазначалося: „Було б дуже корисним, якщо б ця справа була вияснена в Лондонi, а саме: маючи на увазi нашу далеку майбутнiсть, ми волiли б кооперувати з Брiтанiєю у вирiшуваннi справ на Сходi Європи, нiж з ким-небудь iншим...” 3. Іншим разом вiн наголошував в листi до Ляховича: „Наша полiтика в даний момент повинна: 1) За всяку цiну старатися включити українську проблему у сферу, так сказати б, заiнтересування великобританської полiтики. Пiд теперiшнiй момент тiльки в Англiї можемо мати базу для дальшого ведення нашої соборницької полiтики” 4.

Збереглися свiдчення того, що керiвник Пiвнiчного департамента МЗС Великої Британiї Кольер Лоренс уважно вивчав погляди представникiв української полiтичної емiграцiї 5.

Але поступово серед широкої британської громадськостi почали зростати паростки спiвчуття до українського народу. В тому числi, цiлий ряд провiдних британських аналiтикiв висловилися на пiдтримку державницьких прагнень українцiв та почали обстоювати концепцiю появи на Сходi Європи дружньої до Великої Британiї самостiйної демократичної української держави, яка могла б виступити стабiлiзуючим фактором на європейському континентi.

На початку сiчня 1935 року чотирнадцять членiв британського парламенту та шiсть вiдомих громадських дiячiв звернулися до Лiги Нацiй з петицiєю, в якiй висловлювався протест проти утискiв i гонiнь українського населення на територiї Польщi 6. Наступнi подiї ще бiльше загострили увагу широкої громадськостi до українського питання.

В останнi днi лютого 1935 року ряд авторитетних британських полiтикiв та громадських дiячiв задекларували створення Англо-українського комiтету, до складу якого ввiйшли члени парламенту, вiйськовi, вiдомi вченi та журналiсти 7. Комiтет оприлюднив заяву, якою приверталася увага британської суспiльної думки до проблем України i окреслювалися найважливiшi аспекти українського питання. В заявi, зокрема, наголошувалося:

– становище українцiв у Схiднiй Галичинi заслуговує на якпильнiшу увагу англiйської громадськостi;

– етнографiчно український народ займає суцiльну територiю, за своїми розмiрами бiльшу за територiю Францiї чи Великої Британiї, яка роздiлена мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю;

– справедливiсть стосовно українцiв досi не встановлено i подальше iгнорування цього складного питання може, зрештою, вплинути на долю всiєї Європи 8.

Комiтет ставив за мету розгляд мiсця i ролi України в європейськiй полiтицi i ствердження права українцiв як нацiї на власну державнiсть. Впливова лондонська газета „Таймс” вiд 1 березня 1935 р. пiд заголовком „Англо-український комiтет” так вiдгукнулася на цю подiю: “В Лондонi створено Англоукраїнський комiтет для захисту iнтересiв українського народу, який, як це наголошується в заявi, зробленiй учора ввечерi, займає бiльш-менш суцiльну територiю, бiльшу нiж Францiя та Велика Британiя й нинi подiлену мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю. Надто мало було спроб, говориться в заявi, утвердити справедливiсть стосовно українцiв, i подальше нехтування цього складного питання може зрештою вплинути на долю всiєї Європи” 9.

Серед iнших учасникiв, заяву Англо-українського комiтету пiдписали такi вiдомi британськi дiячi, як члени Палати Громад британського парламенту, Джон Хiлс, Джефрi ле М. Мандер та полковник Дж. С. Веджвуд, а також лорд Дiкiнсон, лорд Ноель-Бакстон, колишнiй член парламенту пiдполковник Сесiль л’Естранж Малон, журналiст Ланселот Лоутон, вiдомi науковцi, члени Британської академiї професор Роберт СетонВотсон та доктор Г. П. Гуч 10. Вiдомий англiйський вченийславiст Роберт Сетон-Вотсон був давнiм симпатиком України та українцiв. Ще напередоднi та пiд час Першої свiтової вiйни вiн висунув концепцiю „Нової Європи”, яка грунтувалася на пiдтримцi незалежностi слов’янських нацiй, що повставали з-пiд уламкiв Австро-Угорської, Росiйської та Оттоманської iмперiй. Виходячи з власного бачення нового устрою Європи, Сетон-Вотсон був вiдвертим прихильником нацiонального самовизначення українцiв та створення самостiйної української держави. Вiн добре знав i шанував українську культуру, називав українського генiя Тараса Шевченка „рутенським Бернсом”. Влiтку 1914 р. Сетон-Вотсон вiдвiдав Львiв, де мав зустрiчi з визначними громадськими дiячами – М. Грушевським, І. Франком, А. Шептицьким, К. Левицьким, С. Бараном та iнш. В заснованому ним разом з вiдомим чеським дiячем Т. Масариком часописi „Нова Європа” (1916), англiйський вчений подав наукове обрунтування доцiльностi створення незалежних України, Польщi, Литви та iнших держав у Центральнiй та Схiднiй Європi, що на його думку, буде вiдповiдати довготривалим iнтересам Європи. В статтi „Проблема України”, опублiкованiй у вереснi 1917 р., Сетон-Вотсон розглядав українське питання як одне з ключових у Першiй свiтовiй вiйнi i вважав його однiєю з головних причин початку вiйни. Вiн наголошував, що це питання належить до застарiлих проблем Європи всупереч спробам трактувати його як тогочасну модерну вигадку. Сетон-Вотсон засуджував бiльшовицький переворот у Росiї i наступнi агресивнi дiї росiйських бiльшовикiв щодо сусiднiх неросiйських народiв 11.

Члени Англо-українського комiтету мали досить активнi контакти з українськими представниками в Лондонi, подавали до британських урядових чинникiв свої висновки та рекомендацiї, органiзовували висвiтлення українського питання в британськiй пресi. Зокрема, один iз почесних секретарiв комiтету пiдполковник Сесiль Малон в своїй записцi „Велика Британiя i Україна” наполегливо рекомендував британському урядовi пiдтримати український самостiйницький рух та прагнення українцiв до незалежностi. В нiй, зокрема, писалося: „Розвиток українського самостiйницького руху створює необхiднiсть розглянути його з точки зору бачення британських iнтересiв... Велика Британiя повинна рахуватися з фактом, що український рух таки iснує i що нинi вiн є, мабуть, сильнiший нiш коли-небуть перед тим. Це зумовлено частково ударами та стражданнями, що їх зазнали численнi областi України, а частково радянською полiтикою... Виглядає, що британська полiтика повинна прагнути до пiдтримання тiсного зв’язку та приязних стосункiв з українським рухом, виявляючи в цей спосiб iсторичну роль Британiї як оборонця поневолених народiв. Її завданням є подбати, щоб зростаючий український рух не став виключним знаряддям чужих ворожих нам iнтересiв, а був дружньою силою, готовою щиро спiврацювати з Британською спiлкою народiв” 12.

Однiєю з ключових фiгур, яка мала значний вплив на формування проукраїнської громадської думки в британському суспiльствi став вiдомий журналiст-мiжнародник Ланселот Лоутон. На початку 30-х рокiв ХХ ст. його увагу привернула напружена полiтична ситуацiя, що окреслилася на Сходi Європи. На думку Л. Лоутона, найбiльш глибинною причиною iснуючих глобальних мiждержавних суперечностей стало українське питання. В квiтнi 1934 року на сторiнках часопису „Двотижневий огляд” вiн опублiкував велику статтю пiд назвою „Пригноблена Україна”, де констатував: „Вражає..., що аж донедавна мало хто в Англiї взагалi чув про Україну”. Аналiзуючи ситуацiю навколо України, Лоутон наголосив, що „проникнення Нiмеччини i Польщi на Україну зашкодить економiчним i стратегiчним iнтересам Великої Британiї”. На його думку, для британської полiтики на Сходi вкрай необхiдно було включити Україну в систему Захiдної Європи. „Незалежна i автономна Україна, – писав вiн, – необхiдна для європейського економiчного прогресу i свiтового миру”. Демократична Україна, за Л. Лоутоном, могла б належати до групи держав, з якими Велика Британiя встановлює дружнi зв’язки 13.

Послiдовно висвiтлюючи схiдноєвропейську проблематику в цiлому та проблеми України зокрема, Ланселот Лоутон заснував i очолив як головний редактор щоквартальне видання „Сучасна Росiя та її вiдносини з її сусiдами” („Contemporary Russia and her relations with her neighbors”), що пiзнiше дiстав назву „Схiдна Європа та сучасна Росiя” („East Europe and Contemporary Russia”). Фактично, в кожному випуску щоквартальника публiкувалися матерiали про Україну, в тому числi регулярно друкувалися i українськi автори.

29 травня 1935 р. в примiщеннi Палати Громад парламенту Великої Британiї за iнiцiативою Англо-українського комiтету вiдбулися публiчнi слухання, присвяченi ситуацiї навколо України. Ланселот Лотон виступив iз доповiддю, яка мала промовисту назву „Українське питання” i згодом була опублiкована вiд iменi комiтету 14.

Ознайомлення з текстом доповiдi вказує не лише на очевидну симпатiю, яку Л. Лотон виявляв до українцiв, але й на глибоке знання ним багатовiкової iсторiї українського народу та реального становища, в якому вiн перебував в першiй третинi ХХ столiття. Доповiдь складається iз змiстовного iсторичного екскурсу до витокiв формування української нацiї, розгляду основних етапiв її боротьби за самовизначення та власну державнiсть, глибокого аналiзу тогочасного стану українцiв в складi рiзних європейських держав та полiтичних комбiнацiй навколо українського питання.
 
Наші Друзі: Новини Львова