Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Нарис  ::  Тексти > Тематики > Навчальна

Образотворче мистецтво у контексті формування укр. нації кінець 18 – початок 20 ст.

Переглядів: 21850
Додано: 11.11.2011 Додав: Юля Крижевич  текстів: 121
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
№23 Українська державна академія мистецтв — вищий навчальний заклад художньої освіти, створений 18 грудня 1917 року за Української народної республіки (УНР). Українська академія мистецтв, була заснована 1917 у Києві комісією на чолі з Г. Павлуцьким, яку покликав генеральний секретар Міністерства освіти І. Стешенко. Статут Академії затвердилаУкраїнська Центральна Рада 5 листопада 1917; урочисте відкриття відбулося 5 грудня1917 у приміщенні Української Центральної Ради. У. Д. А. М. очолювала Рада Академії у складі Д. Антоновича, П. Зайцева, Д. Щербаківського(вчений секретар) та ін.Ректорами У. Д. А. М. були: В. Кричевський, Ф. Кричевський (1918 і 1921 — 23), О. Мурашко, Ю. Нарбут, М. Бойчук. Першіпрофесори: М. Бойчук (монументальне мистецтво), М. Бурачек (пейзаж), В. Кричевський (архітектура, композиція), Ф. Кричевський (побутовоісторичне малярство, портрет), А. Маневич, О. Мурашко, М. Жук (станкове малярство, рисунок), Ю. Нарбут (графіка), Д. Щербаківський (українське народне мистецтво, історія українського мистецтва). 1921 до професорського складу додатково увійшли:Л. Крамаренко (монументально-декоративне малярство), В.Меллер (театральне оформлення), С. Налепінська-Бойчук (дереворит), Є. Сагайдачний, Б. Кратко (скульптура), А. Таран (мозаїка) та ін. 1922 розпорядженням Губернського відділу професійної освіти при Наркоматі освіти У. Д. А. М. перетворено на Київський Інститут Пластичних Мистецтв, який 1924 після об'єднання з Київським архітектурним інститутом дістав назву Київський художній інститут. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 1992 закладові повернуто первісну назву — Українська академія мистецтв, а відповідно до постанови Кабінету міністрів України від 17 березня 1998 вона стала Національ Художня спадщина Т. Г. Шевченка стала основою для розвитку реалістичного мистецтва II половини XIX ст. Його Муза для сучасників поета стала мовби громадським дзвоном; а кожен твір — «перлина високої лірики» (С. Єфремов) — будив сумління схвильованим словом, захоплював красою і глибоким змістом. Виражена Шевченком у поезії велика любов до рідного краю і народу прозвучала і в живописі, і в графіці. Реалістичні демократичні традиції, закладені у мистецтві ще О. Венеціановим та В. Тропініним, у творчості Т. Шевченка розвинулися і були збагачені критичною спрямованістю. Національна ідея згуртованості, боротьби за волю стала могутньою силою, що об´єднала всю Україну. Ця ідея у мистецтві пролунала закликом до викриття пороків суспільно-політичного устрою засобами художньої мови.
Ідеї Т. Г. Шевченка, його світоглядні позиції визначили творчий шлях художників Л. Жемчужникова, К. Трутовського, І. Соколова. їхні твори, присвячені українському народові, стверджували загальнолюдську цінність культури України.
Л. Жемчужников — художник, графік і живописець. Ранній період творчості митця позначений авторством портрета славнозвісного Козьми Пруткова, мальованого разом з Л. Ф. Лагоріо. Художню освіту Л. Жемчужников здобув у Петербурзькій Академії мистецтв, яку, однак, не закінчив. У 1852 році він уперше приїхав в Україну і певний час жив у с Ковалівка на Полтавщині, відвідав Седнів, який полонив його причетністю до особи Великого Кобзаря. Одне з найзначніших живописних полотен Л. Жемчужникова — «Кобзар на шляху» (1854). Образи цього твору — сліпого кобзаря і хлопчика-поводиря, котрий просить милостиню, — навіяні поемою Т. Шевченка «Катерина». Фігури зображені на тлі без крайого степу. У цьому полотні виражено глибоке співчуття художника до тяжкої долі бідних людей, пригнічених безнадією та, водночас, позначених духовною красою і гідністю.
І. Соколов — художник-жанрист, автор багатьох картин з життя українського села. Тема рекрутчини, що звучала в поетичних творах Т. Шевченка, у народних думах і піснях, знайшла своє втілення у картині «Проводи рекрутів». Художник правдиво змалював суворе, трагічне випробування для всієї родини солдата — багаторічну і невиправдано тяжку службу. У 1850-х pp. приїхав з Петербурга в Україну художник К. Трутовський. Старанною працею він здобував професійні знання у галузі живопису, адже повного курсу в Академії цей митець, як і Л. Жемчужников, не пройшов. Розмаїтість сюжетів, поетична краса обрядів, звичаїв та одягу українців викликали у художника сповнений захоплення відгук: «Боже мій, скільки не розроблених матеріалів знайде на Україні художник...» (лист до М. Рамазанова). Реалізм картин К. Трутовського позначився у виборі сюжетів, що відображають селянські будні. Це ранні твори 1850 — початку 1860-х pp. — «Лірник у селянській хаті», «Жінка з полотном» та «Масниця. П´яного везуть» (1861). У них помітне вміння знайти у повсякденному характерне й істотне. У цих полотнах виявляється своєрідний гумор художника, споріднений з гоголівським.
У своїх графічних працях майстер нищівною їдкою сатирою висміював морально деградоване панство. У 1860—1880-ті pp. митець звернувся до селянської теми, написав низку картин на сюжети свят, багатолюдних подій, що відтворювали поетичний світ українських народних обрядів, звичаїв («Білять полотно» (1874), «Через кладку» (1875). У картині «Весільний викуп» (1881) К. Трутовський відобразив один із стародавніх українських обрядів — весільний торг на околиці за перепустку для нареченої, котра виїжджає з села. Жанрова сцена органічно доповнена мальовничим пейзажем із церковкою вдалині. Мажорний лад твору, соковитий живопис виявляє в авторі вправність колориста і чутливу до поетичної краси душу.
У кращих своїх творах І. Соколов, Л. Жемчужников та К. Трутовський піднімаються до критичного осмислення явищ дійсності, що було характерним для передових художників того часу.
№24 Жанровий живопис І половини ХІХ ст. Критичний реалізм. Художня спадщина Т. Г. Шевченка стала основою для розвитку реалістичного мистецтва II половини XIX ст. Його Муза для сучасників поета стала мовби громадським дзвоном; а кожен твір — «перлина високої лірики» (С. Єфремов) — будив сумління схвильованим словом, захоплював красою і глибоким змістом. Виражена Шевченком у поезії велика любов до рідного краю і народу прозвучала і в живописі, і в графіці. Реалістичні демократичні традиції, закладені у мистецтві ще О. Венеціановим та В. Тропініним, у творчості Т. Шевченка розвинулися і були збагачені критичною спрямованістю. Національна ідея згуртованості, боротьби за волю стала могутньою силою, що об´єднала всю Україну. Ця ідея у мистецтві пролунала закликом до викриття пороків суспільно-політичного устрою засобами художньої мови.
Ідеї Т. Г. Шевченка, його світоглядні позиції визначили творчий шлях художників Л. Жемчужникова, К. Трутовського, І. Соколова. їхні твори, присвячені українському народові, стверджували загальнолюдську цінність культури України.
У своїх графічних працях майстер нищівною їдкою сатирою висміював морально деградоване панство. У 1860—1880-ті pp. митець звернувся до селянської теми, написав низку картин на сюжети свят, багатолюдних подій, що відтворювали поетичний світ українських народних обрядів, звичаїв («Білять полотно» (1874), «Через кладку» (1875). У картині «Весільний викуп» (1881) К. Трутовський відобразив один із стародавніх українських обрядів — весільний торг на околиці за перепустку для нареченої, котра виїжджає з села. Жанрова сцена органічно доповнена мальовничим пейзажем із церковкою вдалині. Мажорний лад твору, соковитий живопис виявляє в авторі вправність колориста і чутливу до поетичної краси душу.
У кращих своїх творах І. Соколов, Л. Жемчужников та К. Трутовський піднімаються до критичного осмислення явищ дійсності, що було характерним для передових художників того часу.
№25 Жанровий живопис ІІ половини ХІХ ст. У 1870—1890-ті pp. більш широкого розвитку набуває український жанровий живопис. У Києві, Харкові, Одесі влаштовуються пересувні виставки російських художників-передвижників. Процес обміну між творчою інтелігенцією культурними та художніми здобутками стає більш активним. Новаторське мистецтво передвижників завдяки виставкам ставало здобутком широких верств населення, виховувало у людей естетичні смаки і громадянські почуття. А ідейно-художні принципи — реалізму та національності в мистецтві наснажували художників-жанристів до глибинного узагальнення явищ суспільного життя у пореформений час. Провідною в українському мистецтві стала селянська тема. Звертаючись до неї, українські передвижники прагнули до відтворення правдивої та узагальненої картини життя свого народу.
№26 Історичний жанр в живописі кінця 18 – початку 20 ст. Добре відомі твори Миколи Самокиша на українську історичну тематику: «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648» (1929), «Битва під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями» (1930), «Битва Івана Богуна під Монастирищем 1653» (1931), «Бій під Царичанкою 1709», «Похід запорожців на Крим» (1934), «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Битва Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким» (1934), «Царські жандарми везуть Шевченка у заслання» (1938) та ін.
№27 Портретний жанр До 17 століття головними художніми творами в Україні залишалися ікони. Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Заможні родини козацької старшини часто замовляли свої портрети.
У XVII-XVIII ст. важливу роль у розвитку національного художнього мистецтва відігравали мистецька школа при Києво-Печерській лаврі та Києво-Могилянська академія. Визначним мистецьким осередком у Харкові були «додаткові класи» при Харківському колегіумі, які фактично були справжньою академією мистецтва.
Розквіт світського портретного живопису припадає на другу половину XVIII століття. Саме тоді багато талановитої української молоді навчалося та працювало в Петербурзькій академії мистецтв. Найвідоміші художники Росії того часу Дмитро Левицький — родом з Києва, Володимир Боровиковський — із Миргорода. Українцями були творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко (уродженець Глухова) та видатний скульптор доби класицизму І. Мартос з Ічні Чернігівської губернії. Творчість Д.Левицького підняла портретне мистецтво Російськоі імперії до рівня західноєвропейських митців. Магнатська родина Воронцових вважала його за родинного майстра та добре платила за портрети його пензля. А портрети шляхетних смолянок стали унікальною серією портретів всьго 18 ст., як і прижиттєвий портрет філософа Дені Дідро, що позував Левицькому в Петербурзі
У 1900 р. С. Васильківський разом з М. Самокишем видав \"Альбом української старовини\", куди ввійшли 20 ілюстрацій, виконаних на основі глибокого вивчення історичних і етнографічних матеріалів. Зокрема, в ньому були вміщені замальовки типів українських козаків, батальні сцени, зображення зразків козацької зброї, портрети Богдана Хмельницького, Петра Могили, Івана Гонти, Григорія Сковороди.
Значним внеском у розвиток українського образотворчого мистецтва стали монументальні картини \"Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів\", \"Ромоданівський чумацький шлях\" та \"Бій козака Голоти з татарином\". Автори картин - художники С. Васильківський, М. Самокиш, М. Беркос та М. Уваров прикрасили ними у 1907 р. щойно збудований за проектом архітекторів В. Кричевського та К. Жукова будинок Полтавського земства. Сама ця споруда була досить вдалим взірцем українського національного стилю в архітектурі, заплідненого народним образотворчим мистецтвом.
Значною подією в культурному житті України стала перша Всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою І. Труша у 1905 р. у Львові. На ній були широко представлені твори художників як із західних, так і східних земель України. Особливо великим успіхом у відвідувачів виставки користувалось художнє полотно \"Гість з Запоріжжя\", автором якого був племінник Т. Шевченка Ф. Красицький (1873 - 1944), учень великого російського художника І. Рєпіна.
№ 28 Пейжажний жанр кінця 18 – початку 20 ст. Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж, заснував у Києві художню школу.
«Шукачем сонця» називали Володимира Орловського, одного з засновників нового українського реалістичного пейзажу. Найкращим українським портретистом кінця 19 — початку 20 століть вважається Олександр Мурашко — учень Іллі Рєпіна, автор уславленої «Каруселі», «Дівчини в червоному капелюшку», «Старого вчителя», «Парижанок біля кафе». Поєднання мистецтва з усвідомленням національної ідеї вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Тараса Шевченка). Одночасно вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва.
1900 року Васильківський спільно з художником-баталістом Миколою Самокишем створює альбом «З української старовини», коментарі до акварелей Васильківського пише історик Дмитро Яворницький, засновник музею в Катеринославі.
№29 Побутовий жанр один з жанрів образотворчого мистецтва, що відтворює повсякденні події громадського або приватного життя. Поширений переважно в живописі, а також у скульптурі й графіці, окремі елементи його можна простежити у фресках та мініатюрах Київ. Русі (Софійський собор у Києві). На Україні в 16—18 ст. мотиви П. ж. з'явилися в іконописі, мініатюрі й гравюрі. В 1-й пол. 19 ст. у творчості К. Павлова та рос. художників, які працювали на Україні (В. Тропініна й В. Штернберга), з'явився інтерес до нар. життя. Основоположником критичного реалізму в укр. мистецтві, зокрема в П. ж., був Т. Г. Шевченко (серія \"Притча про блудного сина\" та ін.). У розвиток укр. П. ж. у 60—70-х рр. значний внесок зробили художники Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський. У 80— 90-х рр. широко відтворювали народну тему М. Кузнецов, К. Костанді, М. Пимоненко, П. Нілус, С. Кишинівський, Є. Буковецький. На поч. 20 ст. реалістичні принципи П. ж. розвивали О. Мурашко, Ф. Красицький, Ф. Кричевський, С. Колесников, Г. Світлицький, Ю. Бершадський.
№30 Сатиристична графіка укр..митців кінця 18 – початку 20 ст. Революційна хвиля 1905—1907 pp. зумовила розвиток графічного мистецтва, зокрема сатири. Так, українські митці забезпечували сатиричними малютками як російські, так і українські видання. Варто відзначити малюнки М. Фармаковського, Й. Нілуса, В. Заузе, М. Соломонова, М. Липського та ін. Особливо великий внесок зробив раціональний Г. Нарбут, який сформувався під впливом творчості І. Білібіна та художників \"Мира искусств\". Червоною ниткою через його творчий шлях пройшла українська тематика, узагальнена і трансформована через кращі досягнення української геральдики та книжкового мистецтва. Повернувшись в Україну після 1917 p., він стає засновником, першим ректором і професором Української Академії мистецтв — першої вищої художньої школи України.
№31 Оцінки розвитку укр.. мистецтва Багатовікові художні традиції народу формували національну самобутність українського живопису тієї епохи, оволодіння надбаннями інших культур сучасності – визначали його адекватність загальномистецьким процесам.
Українському малярству, як і російському та європейському, притаманна відповідність часові з його політичними та соціальними зрушеннями, із здобутками науково-технічного прогресу та еволюцією естетичних ідеалів, що й обумовило таку велику полярність між мистецтвом початку та кінця доби. ХІХ сторіччя в Україні зачиналося прагненням художників осягнути реальність навколишнього світу, ХХ – пошуками новітньої образної мови, яка, заперечуючи зовнішню ілюзорність,

прагнула розкрити глибинну сутність всесвіту. І хоч би як не оцінювали український класичний живопис, його стилістику, художню мову, слід відзначити найголовніше – його гуманістичну спрямованість, високу духовність, поетичність, цілісність світосприйняття. Це і є та першооснова, що йде від витоків народного менталітету.Достатньо розвивалося образотворче мистецтво та архітектура. Вони мали свої особливості, пов`язані з особливими історичними умовами, з розвитком західноєвропейської та російської культури. Та не дивлячись ні на що, українське мистецтво та архітектура були своєрідними, зберігаючи місцеву самобутню народну основу. Таким чином, на Україні наприкінці XVIIІ ст. – початку ХІХ ст..д ХІХ – початок ХХ сторіччя – час, за світовими вимірами не вельми великий, проте в історії українського мистецтва, він позначений таким розмаїттям високих художніх досягнень та видатних імен, що по-праву може вважатися його „золотою добою”.
№32 Портретний жанр у творчості Білявського. Найціннішою ділянкою його творчості є портрети. Він малював львівських міщан, інколи представників маг-натерії та серію вірменських архієпископів (найслабша з творчого погляду) . О.Білявський не був суворим ортодоксом. Деякі його твори, насамперед портрети, не зовсім класицистичні, оскільки ще позначені манірністю рококо. Однак до цих рідких явищ можна віднести лише кілька жіночих портретів: \"Портрет Рищевської\" (1781) та \"Портрет дами з трояндами\". У названих портретах навіть простежується первісна свіжість і м'яка гармонія ослаблених кольорів, що зберігають відгомін розкішного колоризму недавнього минулого. Проте у численних портретах митця, переважно чоловічих, відсутній будь-який натяк на свободу живопису. Характерно, що О.Білявський виключав щонайменшу присутність власної пристрасті у виконуваних творах. Так, ясно і просто окреслений у скромному контуші, підперезаному барвистим слуцьким поясом, віце-сеньйор Ставропігійського братства Христофор Дейма (1782). Близькі до нього за трактуванням портрети жовківського міщанина Бачинського (1789), С.Завал-кевича (1790) і його дружини (1789), але особливою вишуканістю виконання позначений портрет Ігнаци Потоцького, маршалка надвірного литовського
№33 Долинський Лука (1745, м. Біла Церква, тепер Київської обл. — 10.03.1824, м. Львів) — живописець.
Митець походив з Білої Церкви, що на Київщині. Навчався в Києві. Помітивши неабияку художню обдарованість юнака, київський греко-католицький владика Ф. Володкович у 1770 р. направив його у Львів. Одним із перших учителів Долинського був Ю. Радивилівський. Зрештою, Лука не затримався надовго у Львові. Як стипендіат єпископа Льва Шептицького в 1775 р. він поїхав на навчання у Віденську академію мистецтв. Після дворічного вдосконалення у Відні працював на найважливіших об’єктах Львова — завершував ансамбль ікон (розпис іконостаса та вівтарів) собору святого Юра (1770—1771, 1777), малював частково збережений комплекс ікон семінарської церкви Зішестя Святого Духа (1784—1787), у яких показав себе майстром, зорієнтованим на європейські традиції. Значним його творчим доробком став цикл картин для Успенської соборної церкви Почаївського монастиря (1807—1810). Період після їх завершення у творчій біографії Л. Долинського досі відомий мало. Він надалі залишався насамперед релігійним маляром, виконував чимало робіт для церков як у самому Львові — іконостас і настінні розписи в церкві святого Онуфрія (1820—1821), фрескові композиції для Петропавлівської церкви, розпис стін П’ятницької церкви, так і поза його межами — розписи церков у містах Городку, Жовкві (тепер Львівської області), проте вони здебільшого загинули. Крім монументальних полотен і розписів релігійної тематики, Долинський створив і галерею портретів, здебільшого церковних ієрархів — Корняктів в Успенській церкві у Львові, Ф. Володковича, князя Л. Галицького (обидва — 1770—1771), М. Гриневецького, М. Герасевича (кін. XVIII ст.), М. Терези.
№ 34 Карл Готліб Швайкарт (нім. Karl Gottlieb Schweikart; 28 лютого 1772, Людвігсбург - 16 квітня 1855, Тарнополь) - австрійський художник.
У 1787-1792 рр.. вчився в Штутгарті. Потім працював у Страсбурзі, в Швейцарії, з 1795 року у Відні, потім через Прагу дістався до Лемберга, де і влаштувався в 1802 році. У 1806 році подорожував до Москви [
Швайкарт був відомий переважно як портретист, який виконував замовлення лембергского чиновництва та інших городян. Серед його портретів, зокрема, портрет Франца Ксавера Моцарта. Характерна риса зображення лірико -камерної сцени в портретному живописі.
№35 Уродженець австрійського Трієста, Йозеф Франц Пічман (Pitschmann, 1758-1834) навряд чи уявляв, що закінчить своє життя у малому волинському містечку Кременці, проживши там майже 30 років. Професійний шлях Йозефа Пічмана цікавий ще й тому, що добре унаочнює зміни у мистецькій сфері на зламі XVIII-XIX ст. …Але повернімось до перипетій кар’єри Йозефа Пічмана. Батьки, вбачаючи у мистецькому обдарування сина добру життєву перспективу, у 12-річному віці віддають його на навчання до Віденської академії мистецтв. Навчання триває майже 17 років, з них – кілька років у класах провідних европейських митців, адептів історизованих мітологічних полотен Г.Ф. Фюґера та Й. Брандта. Епоха просвітницького абсолютизму потребувала дидактики мітологічних сюжетів, полотен на теми громадянського обов’язку й античної героїки, навіть у портреті вимагала творення ідеального образу. Закономірно, що молодий Й. Пічман прагне утвердитись в історичному жанрі: малює патосні сюжети про Олександра Македонського, про подвиги Геракла, за один із яких у 1787 р. отримує золоту медаль Академії (полотно «Геракл віддає Адметові його дружину Альцесту, яку вивів із підземелля» зберігається у Gemäldegalerie der Akademie der Bildenden Künste у Відні). У тому ж році, уже як дійсний член «Freie Akademie der Vereinigten Bildenden Künste» у Відні, отримує остаточне підтвердження як Historienmaler, тобто «художник історичних полотен».
На запрошення князя Йозефа Клемента Чарторийського у 1788 р. Пічман приїздить до Корця, одного з княжих маєтків на Волині, де прогресивний аристократ започаткував мануфактуру викосоякісної порцеляни. [2] Можна уявити, яким дивним, після Відня, видається австрійцеві стиль життя волинської шляхти, місцевий колорит. Намальовані ним у той час портрети, позначені винятковою репрезентативністю й пихою нащадків славної епохи «сарматизму»: як-от штивні зображення Міхала Валєвского (1788 р. МНВр) чи невідомого у кунтуші (1789 р. МНВр). [3] Змушений враховувати побажання, а часом і примхи, замовників, вже на початках кар’єри Пічман намагається балансувати поміж ідеальним уявленням людини про себе і її дійсною внутрішньою суттю. Йозеф Пічман у 1789 р., має честь портретувати короля. Польський король Станіслав Август Понятовскі, що намагався відповідати образу «філософа на троні», владного й освіченого правителя, непідробно цікавився мистецтвом і оточив себе інтелектуалами з різних сфер. Існує припущення про входження Й. Пічмана у інтернаціональне середовище масонів, які при дворі Понятовского відігравали важливу роль. Особливо сильні позиції масони займали у освітній і мистецькій царинах, до них належав С.К. Потоцький, підтримували його погляди ініціатори освітніх і наукових проєктів С. Сташиць, Г. Колонтай. Класицистична доктрина у Польщі на зламі XVIII-XIX ст. виходила на форум публічних дискусій, а зв’язок із політикою королівського двору надав їй рис офіційної ідеології. Загалом, на тому етапі саме ідеологія масонства сприяла «окциденталізації» політичного й громадського життя поляків, стимулюючи багато прогресивних змін.
Серед придворних художників Станіслава Августа більшість також складали чужинці: Бачарелі, Каналето, Норблен, Мерліні, Гольцґауер, Фоґель, Лесер. Деякі з них були нобілітовані монархом і з часом увійшли до грона питомо-польських митців. У цьому колі Й. Пічману так і не вдається стати фаворитом, хоч і портретував він короля ще кілька разів, і навіть отримав особисту нагороду (перстень із рук правителя). Одним із кращих за всю художню кар’єру митця є пастельний портрет короля Станіслава Августа у військовому мундирі (бл. 1789 р., МНВ). Й. Пічман в цьому полотні проявився як прихильник англійської традиції портретування кін. XVIII ст. (у манері Т. Гейнсборо, Т. Лоуренса), а його легка, справді віртуозна техніка виконання, ніби наповнює зображення подихом життя. У відгуках сучасників Понятовскі-політик був нерішучим, слабким, аморальним, натомість, Понятовскі-меценат був толерантним, розумним, дотепним. Споглядаючи портрет короля, виконаний Пічманом, відчувається, що в ньому присутнє це невловиме відчуття внутрішньої суперечливості героя. За п’ять років (1789-1794), прожитих Пічманом у Варшаві, вузьке приятельське коло художника утворилося із таких же, як і він, заробітчан-чужинців (полковник Домінік Комельє та полковник і гравер Бартоломей Фоліно; дружина – Агнеса, з родини французького лікаря і комедіографа Бодуїн де Кортене). Мабуть до того, досить успішного періоду його життя, належить і автопортрет Й. Пічмана (оригінал втрачений, відомий із мініатюрної копії авторства В. Лессера). [4] В автопортреті акцентовано елемент саморепрезентації героя: невимушена постава, зовнішня показна елегантність вбрання (високий капелюх, шовкова шийна хустина, напудрена перука), ледь-вловима іронічна усмішка і живий уважний погляд, скерований на глядача.
Мода і віяння часу вносять корективи у задуми Й. Пічмана: високий стиль історичного малярства не на часі для хиткого становища варшавського двору. В умовах, коли ще зберігається суспільна ексклюзивність портретного жанру, виконання замовних портретів, герої яких з під пензля Пічмана виходять дуже подібні до оригіналів, приносить художнику немалий прибуток. Він, здобуваючи все більшу популярність, створює велику галерею зображень польської знаті (відомо про понад 50 творів), але поступово коло багатих замовників вичерпується. Крім того, 1792-94 роки у Польщі були часом політичної нестабільності, анти-королівських конфедерацій, Косцюшківського повстання, а відтак – загального спаду інтересу до мистецтва…
Замовники, герої портретів Й. Пічмана – люди, що намагаються відповідати етичному й естетичному ідеалу Просвітництва. А самого художника більше цікавить не абстрактний ідеал, а реальна людина, з неповторним світом її моральних якостей, переживань, емоцій. Тому у поглядах на людину-модель, Пічман намагається поєднати як просвітницьке (ідеалізоване, імперсональне) так і сентименталістське (психологічно-неповторне, індивідуалізоване) бачення. Таке розуміння завдань портрета добре ілюструють твори львівського періоду діяльності художника: парні сімейні портрети Мацея Ігнація Стаженского та його дружини Марії Стаженскої (з Баворовських, обидва – 1790-ті рр. ЛГМ); або зображення Антонія Францішка Розвадовского (бл. 1794-1798 р. МНВр) чи Юзефа графа Коморовского (1790-ті рр. ЛГМ).
Характерно, що тлом для усіх згаданих портретів художник обирає декорацію пейзажного парку, що для тогочасного польського портрета було неабиякою новацією. У топосі пейзажного парку знайдемо і міркування про Золотий вік людства, і намагання віднайти абсолютні закони гармонії, й ідею втечі від суперечностей світу у саморефлексію. Адже людина Просвітництва не тільки вивчала і пояснювала існуючий світ, а намагалася створити свій – ідеальний, прообразом якого став пейзажний парк. Ці, введені Й. Пічманом, легкі, наповнені світлом і повітрям пейзажні фони за принципом аналогії повинні підкреслювати душевну рівновагу і внутрішню гармонію портретованих. Особливо вміло художник користується колористичними засобами, співставляючи ясні, майже по-акварельному прозорі вохристо-жовтуваті та зеленаво-сині відтінки. Їхні акорди взаємно урівноважуються і творять узгоджені кольорові площини. Герої портретів Й. Пічмана, з їх настроями замріяності, меланхолії – переконливі образи епохи, що згасає, так і не досягнувши бажаного ідеалу. Разом з тим, моделі Пічмана – представники єдиної космополітичної Европи неокласичних еліт, спільноти, створеної на основі рецепції античної культури (як вони її розуміли). Подібні зображення наприкінці XVIII ст. виходять з-під пензля будь-якого з популярних европейських митців, незалежно від походження замовників і художників, місця виконання тощо.
Заробляючи виключно малярством, Й. Пічман педантично розрахував, що на схилі літ надійніше мати постійне місце праці, державну посаду і не перейматися пошуком клієнтів. У 1805 р. він приймає привабливу пропозицію варшавських друзів зайняти місце вчителя рисунку і малярства у новостворюваній Волинській гімназії у Кременці. Невдовзі художник залишає Львів і їде з родиною на Волинь, де він колись починав свою самостійну кар’єру. Щоправда, до виконання настінних розписів у інтер’єрі Успенського собору на початку XIX ст. (у 1807-1810 рр.) настоятель Почаївської лаври вже запросив абсольвента Віденської академії, львівського маляра Луку Долинського. Чим засвідчив орієнтацію на професійний і відповідний духові часу мистецький вишкіл, що його давала Віденська мистецька академія
Працював в єзуїтському колегіумі Чадського. Одною із принципових засад Т. Чацкого при заснуванні гімназії було залучення високопрофесійних викладачів і забезпечення високого рівня освіти. Викладача рисунку і малярства для гімназії Т. Чацкому запропонував Г. Колонтай, рекомендуючи Й. Пічмана як досвідченого і фахового митця. Хоча малярство не було обов’язковим предметом програми і Й. Пічману не доводилося очікувати від його вихованців значних успіхів, уже у 1807 р. його клас відвідувало 152 слухачі. Художні студії проводилися по одній годині тричі на тиждень, на нижчих відділеннях рисунку навчали асистенти Пічмана: Я. Круліковскі, Ф. Сапальскі (у 1805-1809 рр.). Для покращення викладання художніх дисциплін призначалися також бібліотека, колекція картин, нумізматична й археологічна колекції, кабінет графіки, гліптотека тощо. Очевидно, що у методиці викладання Пічман орієнтувався на відому йому систему Віденської академії, де однаково важливими були теоретичні знання і рисувальна практика, з вишколом, насамперед, на класичних взірцях. Основою було рисування з античних гіпсів, але велика увага приділялася також натурним зарисовкам. Є відомості, що для здібних учнів Пічман додатково вів малярську студію у власній майстерні. Сучасники у спогадах стверджували, що Й. Пічман виконував окремі твори спеціально як навчальний матеріал для галереї рисунків, і чимало своїх полотен подарував збірці ліцею. Власне, за час роботи в ліцеї Пічман-педагог перемагав Пічмана-художника: якщо вірити загальному реєстрові творів художника, то із п’ятиста полотен, майже чотириста написані ним до приїзду на Волинь. Відповідно, у Кременці, могло бути створено близько ста шістдесяти олійних і графічних творів. Але творчість художника в цей період позначена низкою змін: інтересом до різних жанрів, більш об’єктивним підходом до зображення людини.
Закономірно, що в перші роки життя у Кременці Пічман неодноразово зображає фундатора закладу Тадея Чацкого. Але найчисельнішу групу зображень кременецького періоду становили «професійні інтелектуали», такі ж, як і він, викладачі ліцею. Серед найбільш історично- й мистецьки- цікавих: портрет професора класичної літератури Евзебія Словацького (батька Ю. Словацького, МНВ) і парний портрет його дружини Саломеї Словацької (МНВ); такі ж парні портрети директора Ліцею, професора математики Йозефа Чеха і його дружини Аполонії (пастель, Музей ЯУ), професора Йозефа Ярошевича (пастель, ЛГМ), портрет Юліана Урсина Нємцевіча (1816 р., місцезнаходження невідоме, раніше – приватна збірка у Кременці). Інтерес до інших жанрів у творчості Пічмана визначався академічною «системою вартостей». На першому місці (окрім портрета) – високі мітологічні теми («Ахіл над тілом Патрокла»; «Фетида приносить зброю Ахілу») дидактичного характеру, призначені для виховання моральних якостей ліцеїстів. У тому ж руслі – картина на теми епосу Д. Макферсона про Осіана (популярний сюжет европейських романтиків, що свідчить про добру обізнаність Пічмана з актуальним мистецьким процесом). Релігійні полотна
№36 Побутовий жанр у творчості Келісінського К-В. та Є. Глоговського
Келісінський Каєтан Вінцент (7 серпня 1808, Польща — 2 січня 1849, Курнік, тепер Польща) — польський графік. У 1829—1830 вчився у Варшавському університеті. В 1831—1832 виконував пером та тушшю малюнки монет і польських медалей. Багато мандрував Галичиною. Келісінський — автор мініатюрних офортів, виконаних за власними малюнками з зображенням сцен з життя українського села, народних типів, пейзажів, української народної дерев'яної архітектури (зберігаються в бібліотеці ім. Оссолінських у Вроцлаві).
Глоговський (Ґржимала-Глоговський) Юрій (Єжи) Якович (1777, м. Львів — 15.09.1838, там само) — художник, архітектор, етнограф.
Народився в дрібній шляхетській сім’ї. У 1790-х рр. навчався малярства у львівського художника О. Білявського. У 1803—1809 рр. — урядовий архітектор і геометр м. Кракова (нині Республіка Польща); з 1809 р. — жив у Львові, працював архітектором-керівником будівельних робіт, пізніше — заступником директора Галицької дирекції будівництва у Львові. У 1811 р. брав участь у перебудові головного шпиталю. У 1834—1836 рр. здійснив ряд подорожей по західноукраїнських землях. Учасник першої художньої виставки у Львові (1837 р.).
Виконав великий цикл акварелей «Український народний одяг» (1834—1836, понад 300 творів), тематично поділений на дрібніші цикли («Галицькі одяги», «Львівські одяги», «Cтарольвівські одяги», «Українські одяги», «Одяги Великого князівства Литовського» та ін.). У творах цього циклу з документальною точністю (за власними натурними замальовками) зафіксував особливості народного одягу українського населення міст, містечок і сіл Cхідної Галичини («Cелянка з околиць Бродів», «Міщанка з Олеська», «Cелянин з-під Рави», «Cелянин з околиць Белза», «Дівчина з-під Cтрия», «Парубок із Cтарого Чорткова», «Заможний селянин з Язлівця» та числ. ін.), а також використав окремі джерела XVIII ст. (гравюри Т. Калинського, Я. Норблена тощо). Cкопіював ряд творів західноукраїнського парсунного живопису XVI — XVII ст., зокрема портрет-корогву Г. Гуляницького з с. Лаврова (1836), портрети Я. Гербурта з м. Добромиля, C. Жолкевського з м. Cеняви, Б. Хмельницького з с. Підгірців (усі — 1837) та ін. Cтворив також цикл акварелей «Види міських укріплень Кракова» (1803—1809), літографії «Cобака над могилою», «Лев, князь руський, засновник Львова» (обидві — 1820-ті рр.) та ін. Cпівавтор проекту і керівник будівництва Нової міської ратуші у Львові (1827—1835); створив також проекти адміністративних будинків у ряді міст Галичини.
№37 Антон Ланге (Антоній Лянге, Antoni Lange) — (1774, м. Відень, Австрія — 1842, м. Львів) — син актора віденського придворного театру, австрійський живописець, графік, майстер театрально-де¬кораційного жанру. Вважається родоначальником історичного пейзажу (\"патріархом львівського пейзажу\"). Чарівні краєвиди Галичини й Волині він відтворював із захопленням іноземець який споглядає екзотику. Німець за походженням. Ма¬лярство студіював у австрійського пейзажиста Лоренца Шонбергера (1768—1846). З 1810 переїхав у м. Львів, багато років працює художником при львівському театрі, має пошану й визнання публіки, стає помітною постаттю місцевого культурного середовища.
А. Лянґе для більшості живописних полотен обирає мальовничі куточки Галичини: руїни замку в Збаражі, замок в Колтові, вид Олеська, Пліснесько, замок в Теребовлі та ін (фонди ЛІМ). З полотен і рисунків А. Лянґе було підготовлено 2 перші у Львові альбоми літографій): «Zbior widoków cenniejszych ogrodów w Polsce» та «Zbior najpiękniejszych okolic w Galicji», виданих у 1824 p. закладом А. Піллєра (35 гравюр). 14 картин А. Лянґе прикрашали парадні зали міської ратуші. Також художнику доручали оформлення міста на час урочистих подій (приїзду коронованих осіб, феєрверків тощо) Натомість у Львівському театрі служив декоратором уже згадуваний Антон Лянґе, австрійський художник, син віденського актора Макса Лянґе. Крім сценографії, успішно займався літографією і малював галицькі краєвиди. Більше як тридцять років працював у Львові віденський художник, здобувши ще за життя добру славу та визнання. Чотирнадцять його картин прикрашали урочисті зали міської ратуші. Йому доручали оформлення міста у дні святкових фейєрверків чи коли показувано модні діорами та панорами або під час приїзду коронованих осіб. В альтанці городу Гехта (нині парк напроти університету) демонстрували лише один твір - \"прекрасний краєвид Лянґе, що викликав солодку елегійність\". Для себе не здобув матеріального достатку. Тяжко захворівши, малював вивіски, віддавав свої роботи на продаж у книгарні. Завершився львівський період віденського художника на старому Городоцькому кладовищі, де невдовзі поховали і його дружину, записану у цвинтарному інвентарі як Марія Ланґ, вдова художника.
№38 Європеїзація мистецтва західноукраїнських земель І половини ХІХ ст.. У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно виявлявся вплив академічних традицій. Українське архітектурне мистецтво першої половини ХІХ ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. У той час панували класичний стиль та ампір, які на території України набирали національних прикмет, зв’язаних з традицією містобудування. На західноукраїнських землях з'явилося чимало примітних споруд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини XIX століття разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.
№ 39 Дмитро́ Григо́рович Леви́цький (близько 1735, можливо Київ — 4 квітня (16 квітня) 1822, Петербург) — російський і український живописець-портретист. Від 1770 року академік Петербурзької академії мистецтв. Син відомого маляра і гравера Григорія Левицького-Носа. Ще як студент Київської академії, молодий Дмитро запопадливо малював, не раз допомагаючи батькові при його графічних працях для лаврських видань. 1752-1755 рр.- навчання у приїхавшого до Києва художника Антропова Олексія Петровича. У 1758 р. дістався до Петербурга, де продовжив навчатися в майстерні Антропова, а відтак у робітнях Карла Легрена й Джузеппе Валеріані (1708 ? - 1761). 1762 рік - участь в декативних роботах з приводу коронації нової імператриці Катерини ІІ в місті Москва як помічник Антропова. 1764 р. - початок самостійної художньої практики в Москві. 1770 рік - перша участь в виставці Академії вільних мистецтв в Петербурзі і отримання звання академіка за парадний портрет архітектора Кокорінова. Звання дало право на фахову діяльність митця в Петербурзі. 1771 рік - отримав призначення керівника непрестижного на той час портретного класу Академії. 1772 - 1776 рр - серія портретів смолянок. 1778 рік - відставка з академії( формальний привід - хвороба очей, неформальний - інтрига імператриці ). 1807 рік - нове запрошення в Академію при новому імператорі Олександру І. 1822 рік - смерть в Петербурзі, де і похований.
При житті зустрічався з гравером, медальєром Якобом Штеліним автором книги «Спогади про художників в Росії»( перевидана з новою назвою російською «Записки об изящных искусствах в России», в 2-х томах, М, 1990 ). Окрема стаття присвячена портретам Левицького і нотаткам з його біографією. Уже 1763 року Левицький був модним портретистом аристократичних сфер Петербурга, дарма що тоді ж у столиці працювала ціла низка європейських знаменитостей. Цикл портретів вихованок Смольного інституту — це справжній шедевр тогочасного портретного малярства. У Женевському музеї зберігається мальований Левицьким портрет Дідро — єдиний із портретів, що його великий французький енциклопедист визнав добрим. У цілому Левицький спортретував ледве не всіх помітніших представників свого часу.. Твори: «Портрет архітектора Кокорінова, 1770; Портрет Урсули Мнішек; Воронцова Катерина Олексіївна; Львов Микола Олександрович; Портрет Н. Сезьомова, 1770; Портрет Катерини Нелідової,1773; Портрет Прокофія Акинфійовича Демидова, 1773; Портрет Катерини Молчанової, 1776; Марія Дьякова, 1778; Старий священик, 1779
Акторка Анна Давіа Бернуцци, 1782; Портрет Олександра Ланського, 1782
Портре дочки в російському вбранні, 1785; Портрет М. Новікова.
№ 40: Володи́мир Лýкич Боровикóвський (*4 серпня 1757, Миргород — †18 квітня 1825) — український та російський художник-живописець, іконописець та портретист, академікПетербурзької Академії мистецтв (з 1795). Рання творчість Боровиковський зв'язана з традиціями українського живопису 18 століття (релігійні картини в Київському музеї українського мистецтва, портретполковника П. Я. Руденка у Дніпропетровському художньому музеї та ін.).
Великим успіхом користувались його мініатюри й портрети, особливо жіночі (портрети М.І. Лопухіної, 1797, Третьяковська галерея; В. І. Арсеньєвої, Російський музей в Петербурзі). В цих портретах, сповнених елегійного настрою, самітна постать жінки зображається в стані мрійного замислення на фоні «сільського пейзажу».
У великих парадних портретах А. Б. Куракіна і Павла І поєднується живо-писна майстерність а яскравою та переконливою характеристикою осо-би. Катерину II (1795, Рос. музей в Ленінграді) Боровиковський намалю-вав звичайною старою жінкою в хатньому одязі на прогулянці в парку.
Боровиковський нерідко звертається до образів простих людей —подвійний портрет служниць архітектора Львова « Дашенька та Лізонька », портрет торжковської селянки Христини (бл. 1795), портрет селянина, названий «Алегорія зими» (ост. десятиліття 18 ст.). В останній період творчості під впливом патріотичного піднесення, викли-каного Вітчизняною війною 1812, В. Боровиковський в створюваних тоді портретах М.І. Долгорукої, А.Л. Сталь, І.А. Безбородька (брата засновни-ка Ніжинського ліцею О.А.Безбородька) та ін. прагнув переда-ти благородство, людську гідність, героїчність. Більш строгою стає композиція портретів Боровиковського, чіткішим пластичне моделюван-няперсонажів.
До золотого мистецького фонду належать ікони роботи Боровиковського для головного іконостасуКазанського собору, Троїцького собору Олекcандро–Невської Лаври в Петербурзі, Покровської церкви на Чернігівщині тощо.
Загалом Володимир Боровиковський створив близько 200 портретів своїх сучасників, написав чимало ікон. Його твори зберігаються в багатьох му-зеях Росії та України.№41 Шевченко і його послідовники. Малярські й графічні твори Шевченка за глибиною почуттів, силою драматизму та суворою правдою життя стоять поряд з його пристрасними поезіями. Один із найзначніших живописних творів майстра – „Автопортрет” 1860 р. Цей твір пройнятий психологізмом і високою духовністю, у ньому Шевченко наближається до традицій великого Рембрандта. „Автопортрет” сприймається як пронизлива сповідь людини про її сповнене страждань життя. Творчість Т.Шевченка-художника збагатила українське мистецтво не лише новими темами й образами, але й новим відношенням до України і її людей.
№41 Мистецька спадщина Шевченка: ідейно-естетична спроямованність Як представник останної доби класицизму (часи Бідермайєр), Шевченко уникав великих академічних полотен, а його творчість найкраще виявлялася у невеликих інтимних речах. Правда, він не уникав і більших образів олійними фарбами (наприклад, «Катерина»), особливу ж малярську славу йому здобули портрети — елегантні жіночі, індивідуальні чоловічі. У романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка» та інших уже помітний відхід від чистого академізму. Різнобічний талант митця відбився і в художній графіці (серія «Мальовнича Україна» тощо). 1860 року Тарасові Шевченку надали звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. Нажаль, заслання та заборона малювати перешкодили розкритися в повній мірі його живописному таланту.
№42 Катерина — картина Тараса Григоровича Шевченка виконана ним на тему однойменної поеми влітку 1842 року в Санкт-Петербурзі.
Про створення цієї картини Т. Г. Шевченко повідомляє в листі від 25 січня 1843 року до Г. С. Тарновського:
«...Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче..., а москаль дере собі, тільки курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там тільки степ мріє. Отака оя картина.»
Праворуч знизу чорною фарбою дата і підпис автора: 1842. Т. Шевченко. Під ними червоною фарбою другий авторський підпис: 1842. Т. Шевченко.
Картина зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка (інв. № ж — 100). Попередні місця збереження: збірка Г. С. Тарновського, Музей української старовини В. В. Тарновського в Чернігові (№ 427), Чернігівський обласний історичний музей, Галерея картин Т. Г. Шевченка, (Харків), Центральний музей Т. Г. Шевченка, (Київ).
1939 року картина експонувалася на Республіканській ювілейній шевченківській виставці в Києві; 1951 року — на виставці образотворчого мистецтва Української РСР у Москві.
№43 Т.Шевченко у 1844 році здійснив видання альбому офортів «Живописна Україна», котру задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу та історичні пам’ятки України, які він замалював під час своїх подорожей.
№ 44 Притча про блудного сина. Папір, туш, бістр. (Новопетровського укріплення). (XI 1856 - V 1857). 26 червня 1857 р. Шевченко записав у Щоденнику про Свій задум видат в гравюрі серію сатиричной малюнків Під назву «Притча про блудного сина»: «... я думаю з часом випустити в світ у гравюрі акватинта і власне чадо -« Притчу про блудного сина », пристосованим до сучасних нравам купецького стану. Я розділив цю повчальну притчу на дванадцять малюнків, вони вже майже всі зроблені на папері. Але над ними ще довго і старанно потрібно працювати, щоб привести їх у стан, в якому вони можуть бути передані міді ». Шевченко підкреслює Необхідність сатири для виправлення пороків сучасного Йому суспіль-/39/ства: «Потрібна спритна, влучна, вірна, а головне - не карикатурна, швидше драматичний сарказм, ніж насмішка ... Шкода, що небіжчик Федотов не наткнувся на цю багату ідею, він би з неї виробив найвишуканіших сатиру в особах для нашого темного полутатарского купецтва.
№45 Алегоричні образи в творчості Шевченка Ми щиро запхоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповiстю i моральною чистотою, почуттям соцiальної i нацiональної справедливостi, вiдданiстю правдi i свободi. Та чи можемо сповна уявити собi, що за цим стояло,скiльки це вимагало душевних сил i боротьби, скiльки це коштувало мук i болю, скiльки для нього треба було прозрiнь думки i висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспiльства, його сучасникiв. А також конкретний контекст полiтичного, iдеологiчного, культурного життя Росiйської iмперiї середини XIX столiття, в якому поставало i утверджувалося нове, шевченкiвське самоусвiдомлення України.Пiд цим кутом зору i поява великого Шевченкового феномена була не несподiванкою, а, навпаки, закономiрнiстю. Це добре пiдкреслив ще Микола Костомаров: «Поезiя Шевченка – законна, люба донька давньої пiвденноруської поезiї, тiєї далекої вiд нас поезiї, про яку здогадливо можемо судити з творiв Ігоревого спiвця». Слово «Україна»—одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т.Шевченка. Почуття саможертовної любовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важко вiдшукати аналогiй. Але водночас подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище України могло стати i стало – у творчостi Шевченка передовсiм – джерелом величезної революцiйної енергiї.
Саме тому, що в Українi, яка ще пам'ятала часи козацтва, яка ще спiвала про недавню волю i про «Катерину, вражу бабу», що уярмила «степ широкий, край веселий»,-особливо гостро вiдчувалися страхiття крiпацтва i особливо сильний був протест проти нього,-саме тому (а не тiльки через обставини особистої долi) Шевченко досягнув у викриттi крiпосного ладу (всiх його аспектiв) такої пристрастi й глибини, що важко когось поставити поряд з цим оглядом.
Саме тому, що самодержавство було не лише запереченням загальнолюдського демократичного iдеалу, а й нацiональної традицiї самоврядування, трунарем нацiональної свободи України,-Шевченко вiдважився на такi слова про «помазаника Божого», на якi нiхто ще не вiдважувався, i таврував монархiв з таким гнiвом i сарказмом, до яких пiдносилися хiба що Петефi i Гюго. Але Петефi i Гюго глумилися з монархiв тодi, коли їхнi народи вже повстали проти них, а Шевченко – тодi, коли переважна частина громадськостi, навiть лiберальної, ще не могла говорити про своїх земних владик iнакше, як з вiрнопiдданчим дрожем. Шевченкова поезiя—безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалi.
Саме тому, що Шевченко був вiдданим сином поневоленого народу i прагнув його визволення, вiн так щиро перейнявся долею iнших пригноблених народiв царської Росiї i нiякi забобони чи бар'єри не стримували його братнiх почуттiв. Задовго до того, як склалася концепцiя загальноросiйської революцiйної демократiї в нацiональному питаннi (що вiдбивала погляди не лише росиiйських революцiонерiв, а й тою чи iншою мiрою i прогресивних дiячiв усiх народiв Росiї), Шевченко в поемi «Кавказ»затаврував царську Росiю як тюрму народiв i солiдаризувався з тими, хто не хотiв скоритися; сказав про бiль, сльози i гнiв усiх жертв царизму. І боротьба його власного народу, i боротьба кавказьких горцiв органiчно включалася в його загальну поетичну картину i полiтичну концепцiю боротьби людства за свободу i гiдне життя.
Нiколи i нi в чому не пiдносив Шевченко свiй народ над iншими, взагалi не шукав у ньому рис, якi були б властивi лише йому i бiльш нiкому. Вiн був не нацiоналiстом чи iнтернацiоналiстом, а просто Людиною в родовому значеннi цього слова,-при тому, що був сином свого часу i свого народу, подiляв їхнi вади в малому, але у великому, значному йшов на цiлу епоху попереду. Знав свiй обов'язок перед уселюдською сiм'єю народiв, але мав мужнiсть i тiй сiм'ї народiв нагадати про її вселюдський обов'язок перед своєю знеславленою нацiєю, без рiвноправного утвердження якої свiт буде неповний i несправедливий, отже, i не матиме виправдання перед совiстю й розумом. Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду i справедливiсть.
Велика любов прозiрлива i вимоглива. Вона може породжувати i гнiв, i сором. Шевченко – творець в українськiй лiтературi, в духовному життi України того могутнього i нещадного духу нацiональної самокритики, того нацiонального сорому, який завжди є потребою i передумовою великого нацiонального руху, всякого нацiонального вiдродження.
Але разом з тим Шевченко дуже специфiчний у характерi i майже недосяжний в енергiї викривання «власного» панства, псевдопатрiотизму, рабства, лакейства, сервiлiзму, громадянського лiнивства, втрати традицiй героїчної боротьби предкiв за свободу. Перед ним стояло не лише питанння про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалi. Для Шевченка, в його поезiї, було нiби двi України: Україна як неминуща основа i Україна як iсторичний момент. Україна-мати i Україна блудна. Україна непорочна i Україна розбещена. Україна лицарiв i Україна рабiв. Цю другу, iсторично спотворену i iсторично минущу Україну вiн бичував i проклинав заради першої - України матiрної, України неминущої. Синiв - заради матерi. Образ України – неньки—це найсвiтлiший i водночас найдраматичнiший образ у творчостi Тарса Шевченка, найбiльший дiамант у його поетичнiй коронi.
Наше завдання з'ясувати, якi передумови виникнення i походження образу України, який його розвиток у творчостi великого Кобзаря. Виявити за допомогою яких поетичних засобiв твориться образ України. Розглянути творчiсть Т.Шевченка як своєрiдну спадщину поета-патрiота
№46 Місце і роль творчості Т. Шевченка в історії укр.. образотворчого мистецьтва Художня спадщина Т.Г.Шевченка стала основою для розвитку реалістичного мистецтва ІІ пол. ХІХ ст. Його Муза для сучасників поета стала мовби громадським дзвоном- а кожен твір – „перлина високої лірики” (С.Єфремов) - будив сумління схвильованим словом, захоплював красою і глибоким змістом. Виражена Шевченком у поезії велика любов до рідного краю і народу прозвучала і у живопису, і у графіці. Реалістичні демократичні традиції, закладені у мистецтві ще О.Венеціановим та В.Тропініним, у творчості Т.Шевченка розвинулися і були збагачені критичною спрямованістю. Національна ідея згуртованості, боротьби за волю стала могутньою силою, що об’єднала всю Україну. Ця ідея у мистецтві пролунала закликом до викриття пороків суспільно-політичного устрою засобами художньої мови.Ідеї Т.Г.Шевченка, його світоглядні позиції визначили творчий шлях художників Л. Жемчужникова, К.Трутовського, І.Соколова. Їхні твори, присвячені українському народові, стверджували загальнолюдську цінність культури України.

№47 Л. Жемчужников — художник, графік і живописець. Ранній період творчості митця позначений авторством портрета славнозвісного Козьми Пруткова, мальованого разом з Л. Ф. Лагоріо. Художню освіту Л. Жемчужников здобув у Петербурзькій Академії мистецтв, яку, однак, не закінчив. У 1852 році він уперше приїхав в Україну і певний час жив у с Ковалівка на Полтавщині, відвідав Седнів, який полонив його причетністю до особи Великого Кобзаря. Одне з найзначніших живописних полотен Л. Жемчужникова — «Кобзар на шляху» (1854). Образи цього твору — сліпого кобзаря і хлопчика-поводиря, котрий просить милостиню, — навіяні поемою Т. Шевченка «Катерина». Фігури зображені на тлі безкрайого степу. У цьому полотні виражено глибоке співчуття художника до тяжкої долі бідних людей, пригнічених безнадією та, водночас, позначених духовною красою і гідністю.
У 1850-х pp. приїхав з Петербурга в Україну художник К. Трутовський. Старанною працею він здобував професійні знання у галузі живопису, адже повного курсу в Академії цей митець, як і Л. Жемчужников, не пройшов. Розмаїтість сюжетів, поетична краса обрядів, звичаїв та одягу українців викликали у художника сповнений захоплення відгук: «Боже мій, скільки не розроблених матеріалів знайде на Україні художник...» (лист до М. Рамазанова). Реалізм картин К. Трутовського позначився у виборі сюжетів, що відображають селянські будні. Це ранні твори 1850 — початку 1860-х pp. — «Лірник у селянській хаті», «Жінка з полотном» та «Масниця. П´яного везуть» (1861). У них помітне вміння знайти у повсякденному характерне й істотне. У цих полотнах виявляється своєрідний гумор художника, споріднений з гоголівським.
Петро Петрович Соколов (1821, Петербург, - 2 (14) жовтня 1899, там же) - російський живописець і графік, старший син Соколова Петра Федоровича, також аквареліст, був, власне кажучи, самоучка, так як юнаків лише дуже короткий час навчався у Імператорської Академії мистецтв (1840-1843) під керівництвом свого дядька, К. Брюллова. Спеціальність його складали зображення простонародного і солдатського побуту, а також мисливських сцен, але іноді він писав і портрети.
Листівка з ілюстрацією до роману «Мертві душі» - Чичиков в будинку Коробочки
Зі своїми акварелями, більшою чи меншою мірою відрізняються вірною передачею типів людей і тварин, спритним прийомом виконання і гармонійністю фарб, особливо в пейзажній частині, дуже рідко з'являвся на щорічних академічних та інших спільних виставках, але в 1887 р. влаштував зі своїх робіт в Санкт-Петербурзі окрему виставку. У 1877-1878 рр.. знаходився при головній квартирі російської армії, що діяла в Європейській Туреччині і отримав георгіївський хрест за хоробрість. У 1893 р. рада перетвореної Академії мистецтв присудив йому, за що передувала діяльність, вища за її новим статутом художнє звання академіка.
Як на кращі його твори має вказати на ілюстрації до «Записок мисливця» Тургенєва і до віршів Некрасова (деякі з них видані у вигляді альбомів), на акварельний картину «Кінська ярмарок» (в Третьяковській галереея в Москві) і на портрет літератора С. Терпигорева (у Музеї ім. Олександра III,
У 1850-х рр. приїхав з Петербурга до України художник К.Трутовський.
У своїх графічних аркушах майстер нищівною їдкою сатирою висміював морально деградоване панство. У 1860-1880-ті рр. митець звернувся до селянської теми, написавши низку картин на сюжети свят, багатолюдних подій – хороводи, колядки, ярмарки, що відтворювали поетичний світ українських народних обрядів, звичаїв („Білять полотно”, 1874, „Через кладку”, 1875). У картині „Весільний викуп”(1881) К.Трутовський відобразив один із стародавніх українських обрядів - весільний торг на околиці за перепустку для нареченої, котра виїжджає з села
№48 Національна виразність образотворчого мистецтва східноукраїнськиз земель І половини ХІХ ст.. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX ст. в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників. В.Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів (“Дівчина з Поділля”, “Хлопчик з сокирою”, “Весілля в селі Кукавці”, “Українець”, “Портрет подільського селянина”), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О.С.Пушкіна його роботи. І.Сошенко, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, “Продаж сіна на Дніпрі”, “Ріка Рось біля Білої Церкви”, “Хлопчики-рибалки” ). Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна - “нова Італія”, як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В.Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В.Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення “Кобзаря”. В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В.Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.
Зовнішні обставини - заслання, заборона малювати - перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах “Селянська родина”, “Циганка-ворожка”, інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом “Судня рада”. Відзначимо, що різнобічний талант Т.Г.Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія “Живописна Україна” тощо) – в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.
З М.Гоголем, В.Штернбергом, Т.Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І.Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: “Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки”, унікальна для художника жанрова картина “Весілля на Україні”.
Новаторською для пейзажу стала творчість А.Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина - “Ніч на Дніпрі” - викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря. Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX – рух до реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів “Товариства пересувних художніх виставок”. Найзнаменитіший живописний портрет Т.Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І.Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М.Ге, О.Литовченко, М.Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга - історика М.Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К.Трутовського (“Бандурист”, “Український ярмарок”, “Шевченко над Дніпром”). Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: “Святочні ворожіння”, “Весілля в Київській губернії”, “Проводи рекрутів”, “Свати”, “Жнива”, “По воду”, “Ярмарок”, інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтеліґенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу. Любов до України та її народу прослідковується в творчості В.Маковського («Ярмарок у Полтаві», «Святковий день на Україні»), уславленого мариніста
Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С.І.Васильківського. Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема “Козаки в степу”, “Козача левада”, портрет Т.Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М.Самокишем створює альбом “З української старовини” (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д.Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С.Васильківський залишив рідному Харкову.
№49 Корни́ло Микола́йович Устияно́вич (*22 вересня 1839, Вовків, Львівщина — †22 липня 1903, Довге, Львівщина) — український маляр представник класицизму й академізму в Галичині, письменник і публіцист, син о. Миколи Устияновича.
Мистецьку освіту здобув у Віденській академії мистецтв (1858—1863). Працював у Відні, в Галичині й на Буковині. Найчисленніше виявився у церковному монументальному малярстві: ікони для понад 50 церков, 15 іконостасів, 11 стінописів, 7 декоративних картин тощо, з яких помітніші: «Христос перед Пилатом» (1880) у Відні, «Мойсей» (1887) у Преображенській церкві у Львові, «Хрищення Руси», «Володимир Великий», «Свята Ольга» у церкві с. Вістова (Калущина) та ін.
Устиянович створив близько 40 портретів; низку картин на історичні теми («Василько Теребовельський», «Шевченко на засланні», «Літописець Нестор», «Плач Ярославни», «Козацька битва», «Семен Палій…», «Скасування панщини» та ін.); 1882—1883 редагував й ілюстрував сатирично-гумористичний журнал «Зеркало» і «Нове Зеркало» — його сатиричні ілюстрації політичного змісту високо оцінював Іван Франко. Збереглися нечисленні пейзажі Устияновича («Дзвіниця», «Морський пейзаж», «Чорне море», «Кавказький пейзаж», «Скит Манявський», «Пейзаж з хрестом», «Захід сонця», «Ранок»), в яких, поруч з портретами, найсильніше відчутні традиції класицизму й академізму з нахилом до романтизму.
Під час студій у Відні Устиянович еволюціонував від панславізму (зародки якого виніс з дому й поглибив у Відні під впливом російського священика М. Раевського) до активного українського патріотизму (під впливом польських митців А. Ґротґера і А. Ґротовського та письменника Б. Залеського). Устиянович як письменник вперше виступив 1861 з поезіями, писаними язичієм; з 1872, під впливом української літератури, друкував народною мовою у «Галичанині», «Слові», «Зорі», «Правді», «Ділі», «Основі» статті про галицьке мистецтво. У 1870-х pp. появилися перші його іст. поеми — «Іскоростень», «Вадим», «Святослав Хоробрий» і драми — «Ярополк», «Олег Святославич, князь Овруцький» — обидві були виставлені в театрі «Руської Бесіди» у Львові (1878 і 1883), в якому Устиянович працював деякий час сценографом. Устиянович видав свої твори під назвою «Письма Корнила Устияновича» (3 тт., 1875—77) й окремо брошуру «М. Ф. Раевскій и российскій панславизмъ. Споминки зъ пережитого и передуманого» (1884). Мистецька спадщина Устияновича зберігається переважно у Львівській галереї мистецтв.
Помер 1903 року у селі Довге на Дрогобиччині під час роботи над іконостасом.
№50
№51 Антон Пилиховський (1860 - ?) – український художник, графік, навчався у Краківській «Школі красних мистецтв» у Я. Матейка, пізніше - у Флоренції. Жив у Галичині. Подорожував по Україні, Білорусії, Росії. Автор портретів, полотен на історичні теми. Відомий і як автор досконалих історичних літографій. Чимало робіт художника зберігаються у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.( Гравюра «Гаївки»)
№ 52 І.Труш (1869–1941), удавшись до відродження галицького малярства. Його мистецька спадщина становить понад 6000 картин. Твори Труша відзначаються лаконізмом і простотою композиції. У 1898 р. за його ініціативою було засновано Товариство з розвитку українського мистецтва, метою якого стала популяризація українського мистецтва. Народився в селянській сім’ї. З 1881 р. навчався у Бродівській гімназії, з 1891 р. — у Краківській академії мистецтв. У 1894 р. перебував у Відні, де відвідував Академію образотворчих красних мистецтв; того ж року повернувся до Кракова. З 1897 р. відвідував студію А. Ашбе у м. Мюнхен (Німеччина). З 1898 р. працював у Львові, вступив до Наукового товариства ім. Т. Шевченка, виконував на його замовлення малярські роботи (зокрема портрети). Здійснив мистецькі подорожі до Криму (1901—1904), Італії (1902 і 1908), Єгипту і Палестини (1912). Один із засновників Товариства для розвою руської штуки (1898) і Товариства прихильників української літератури, науки і штуки (1905). З 1905 р. видавав (разом з С. Людкевичем) журнал «Артистичний вісник»; того ж року виступив організатором першої Всеукраїнської мистецької виставки у Львові. У 1920—1930-х рр. брав участь у виставках польського «Товариства любителів мистецтв».
Як художник працював переважно в пейзажному та портретному жанрах, активно використовуючи творчі методи імпресіоністів: «Портрет Івана Франка» (1897), «Портрет студента Старосольського» (1898), «Портрет кардинала Сембратовича» (1899), «Портрет Лесі Українки», «Портрет Павла Житецького» і «Могила Шевченка» (усі — 1900), «Кримський берег» (1902), «Захід сонця в лісі» (1904), «Високий замок. Львів», «Пейзаж з горою», «Парк на Високому замку» і «Пейзаж з тополями» (усі — 1907), «Портрет Івана Нечуя-Левицького» (1909), «Дніпро біля Києва» (1910), «Гробниця біля Гізе» (1912), «Самітна сосна» і «Полукіпки під лісом» (обидві — 1919), «В обіймах снігу» і «Місячна ніч над морем» (обидві — 1925), «Єврейське кладовище» (1927), «Сфінкс» (1928) та ін. Відомий також жанровими картинами з народного життя: «Гагілки» (1905), «Дві гуцулки» і «Гуцулка з дитиною» (обидві — 1912), «Гуцульський хлопчина» (1914), «Сільський хлопчина» (1929) та ін.
№53 Оле́кса Харла́мпійович Новакі́вський (* 2 березня (14 березня) 1872, Слободо-Ободівка, тепер Ободівка, Вінницької області — †29 серпня 1935, Львів) — український живописець і педагог.
Талановитим і темпераментним експонентом краківського постімпресіонізму був уродженець зазбручанського Поділля Олекса Новаківський. Учень Я.Матейка, Унежицького й Вичулковського, він дуже багато завдячував Мальчевському. Не залишилися без впливу на нього Матейка та Виспянський. Народився у с. Слободо-Ободівка (тепер Ободівка Тростянецького району, Вінницької області).
Мистецьку освіту здобув, навчаючись в Одесі (1888-92) у художника-декоратора Ф. Клименка та у Краківській Академії красних мистецтв (1892—1900) у Л. Вичульського і Я. Станіславського. Живописна манера О.Новаківського сформувалась на творчому засвоєнні принципів імпресіонізму. Довгий час працював у с. Могила біля Кракова. З 1913 жив у Львові, куди переїхав за допомогою митрополита А. Шептицького. Новаківський, крім творчої роботи, займався і педагогічною діяльністю: мав надзвичайно багато учнів (кілька десятків), проте жоден з них не перевершив самого Новаківського.
В 1923 заснував у Львові мистецьку школу, що стала відомим осередком малярської культури у Західній Україні. Його школу пройшли Володимир Гаврилюк, Святослав Гординський, Стефанія Ґебус-Баранецька, Лев Ґец, Михайло Драган, Олекса Друченко, Василь Дядинюк, Софія Зарицька-Омельченко, Іван Іванець, Іван Кейван, Андрій Коверко, Едвард Козак (Еко), Ольга Козакевич-Дядинюк, Мирон Левицький (Lev), Володимир Ласовський, Ярослав Лукавецький, Степан Луцик, Антін Малюца, Михайло Мороз, Іванна Нижник-Винників, Емілія Охримович, Леонід Перфецький, Ольга Плешкан, Роман Сельський, Володимир Сениця, Григорій Смольський та багато інших мистців, які пізніше здобули визнання і світову славу.
У 1924-25 очолював факультет мистецтва Львівського (таємного) Українського Університету. Учнями Новаківського 1932 року була створена мистецько-ідеологічна група РУБ, С. Рудакевич-Базюк. Помер у Львові, похований на Личаківському кладовищі. У Львові відкрито художньо-меморіальний музей художника. Перед українською публікою Новаківський уперше виступив ще на виставці «Товариства для розвою руської штуки» (1901), але ширшу популярність здобув собі тільки першою збірною виставкою у Кракові (1911). Коли ж 1913 він переїхав із Кракова на постійний побут до Львова, то завоював собі галицьку публіку неподільно. В пору, коли Іван Труш усунувся в тінь, Панкевич замовк, Сосенко нездужав, а Бойчук переїхав до Києва, вільне місце в «палаті Стики» та в опінії громадянства зайняв Новаківський. У порівнянні з вищеназваними Новаківський переважав агресивністю своєї колористики й характеристичним для малярів «Молодої Польщі» підходом до теми. Чисте малярство з утаєною символікою барвних площ і ліній було тоді новиною на галицькому ґрунті.
Перша львіська збірна виставка Новаківського, укладена 1921, була його великою перемогою. Особливо сердечно сприйняла митця польська критика, що знайшла в ньому українського епігона краківської школи. Краківський «Автопортрет», портрет дружини («Моя муза»), низка триптихів та кільканадцять пейзажів, побіч своєї наглядної залежності від лауреатів краківської школи, забезпечать Новаківському тривке місце в історії українського мистецтва. Твори: «Діти» (1905), «Коляда» (1907-10), «Весна» (1909), «Автопортрет» (1911), «Народне мистецтво» (панно — 1915-16) «Наука» (панно — 1915-16),
«Весна в с. Могила», «Пробудження» (1912), «Юрський собор» (1925), «Музика» (1929), «Довбуш» (1931),
портрети Д. Левицького, митрополита А. Шептицького, О. Барвінського та ін
№ 54 Ілля Рєпін (1844–1930), Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російський художник-реаліст І.Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз бував і Шевченко, в цій сім'ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Художник скористався рядом порад українського історика Д.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря. Рєпін писав: “В історії народів і пам'ятниках мистецтва. .. мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя городян, асоціацій; найбільше в республіканському ладі, звичайно,... І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського духу”.
автор знаних полотен на українську тематику: «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Вечорниці» та ін. Про те, що його надихнуло на написання «Запорожців», Рєпін писав: «Чертовский народ?… Никто во всем свете не чувствовал так глубоко свободы, равенства, братства! Во всю жизнь Запорожье осталось свободно, ничему не подчинилось…»
І.Айвазовського («Чумацький шлях», «Весілля на Україні»), М.Ге та ін.
№55 Васильківський. Дороговкази Шевченка-маляра та напівсвідомий нахил перших передвижників до українських тем зробили своє. З поверхового «поміщицького» зацікавлення Україною як «новою Італією» з часом виникло зацікавлення нею з боку тих, що, вийшовши з неї, не раз до неї поверталися, не тільки думками і мріями, а й тілом і душею єднаючи з її долею власну, — наче наперекір правилу, яке запевняло, що до Петербурзької академії приймалися представники всіх національностей, заселяючих колишню Російську імперію, але з неї виходили тільки «російські митці».
З початком 80-х років минулого віку виступив ряд митців — українців не тільки по крові, але й по своїй глибокій свідомості, — щоб підготувати ґрунт, на якому кинуте в обличчя Пимоненка слово «ренегат» зажене нещасну, збиту зі шляху людину в могилу. До цього часу це слово було тільки пустим згуком. На чоло висувається малярська трійця — Васильківський, Сластіон, Мартинович.
Сергій Васильківський (1854 — 1917) був перш за все елементарним і в парі з тим свідомим українцем, а тільки в другу чергу — малярем і митцем. Він належав до «старшого покоління» національних праведників, котрі, зневірившись в успішності якого-небудь зриву, віддали усі свої духовні сили й матеріальні засоби на підготовчу працю над пристосуванням ґрунту під відродження української мистецької культури. Малярство Васильківського не вдаряє ні експресивною силою, ані оригінальністю, є в ньому якась сухість і манера «набитої руки», дарма що завдяки тому він міг похвалитися не одною медаллю, не одним захопленим голосом тогочасної критики. Все-таки становище Васильківського в історії українського мистецтва першорядне, можна сказати, переломове. Національно-культурницький підклад його мистецької діяльності говорить уже сам про себе. Задивлений у сонячну візію своєї «окраденої» Батьківщини, він полюбив її понад усе на світі, дужче навіть власного мистецтва, в «барбизонську» гармонію якого вносив своїх «козаків у червоних шароварах»...
Васильківський відбув малярські студії в Петербурзькій академії, довший час перебував за кордоном, а з кінцем 1880-х років осів в Україні й присвятився виключно праці для батьківщини — в першу чергу, як пейзажист, її природі, а потім — її історії та мистецькій старовині. Зібрані ним краєвиди, побутові сцени та рисунки пам’яток української архітектури та орнаментики утворили згодом багату колекцію, що її разом з автентичними пам’ятками мистецької старовини України, які артист збирав усе життя, Васильківський записав мистецько-етнографічному музеєві рідного Харкова — як зав’язок «Слобожанського музею».
У 1900 р. Васильківський видав альбом «Із української старовини», на який склалося двадцять малюнків українських історично-побутових типів, обведених переважно баталістичними заставками, рисованими М. Самокишем на основі акварелей Васильківського. Альбом мав практичну мету — поширити знання минулого серед громадянства; таке ж призначення мали видані пізніше «Мотиви українського орнаменту XVII — XVIII в.». Твором життя Васильківського, втіленням його задушевних мрій про націоналізацію відродженого українського мистецтва залишиться славний будинок Полтавського земства — перший із чималої вже нині низки будинків в українському стилі. Його-то ініціативі та заходам треба приписати той факт, що байдуже до справ українського мистецтва жюрі 23 липня 1903 р. вирішило прийняти проект архітектора Василя Кричевського, означений про всяк випадок як проект у «псевдомавританському стилі». Такою-то контрабандою промощено шлях відродженню українського архітектурного стилю на порозі XX віку! На стінах будинку Васильківський вивів, окрім орнаментальних українських мотивів, три історично-побутові картини — «Козак Голота», «Шлях Ромодан» та найбільш складну з-поміж них — «Обрання полковника». І знову Васильківський пожертвував своєю індивідуальністю маляра-пейзажиста «для вищих цілей».
№56 Опанас Сластіон походив із Полтавщини, навчався у Петербурзькій академії, але так само, як і Васильківський, посвятився популяризації українського мистецтва. В 1886 р. з’явилися його ілюстрації до Шевченкових «Гайдамаків». Критика зустріла молодого митця неприхильно — закидала йому сухість рисунку, умовність і трафаретність композиції, анахронізми в побутових подробицях, а не приймала на увагу того, наскільки Сластіон був у даному напрямі новатором, наскільки він, як один із перших ілюстраторів Шевченка, був йому близький духом до тої міри, що деякі його композиції підходили до малярських спроб Шевченка як речі конгеніально споріднені. Вистане лише порівняти малюнок Сластіона на заголовній карті Мордовцева «Козаки і море» з Шевченковим малюнком «Гамалія», щоб переконатися, що Сластіон був одним із небагатьох покликаних інтерпретаторів поетичної музи Шевченка.
У 1900-х роках Сластіон працював над ілюстраціями до Шевченкового «Кобзаря», в 1906 р. належав до гурту ілюстраторів київського «Шершня», поза тим працював у багатьох українських видавництвах, головно в «Рідному краї» О. Пчілки. В 1910 р. уладив виставку в залах Київського університету. В парі зі своєю ілюстраторською працею Сластіон стояв заєдно на сторожі ідеалів українського мистецтва, озброєний чималим засобом знання з обсягу його історії та гострим пером критика й полеміста.
Багато праці та енергії Сластіон присвятив педагогічній діяльності, головно в Миргородській школі прикладного мистецтва ім. М. Гоголя. Ставши в 1897 р. учителем тієї школи, Сластіон випускає зі своєї робітні чимраз нові декоративні композиції, що з місця приймаються й поширюються в українському кустарництві. В 1911 р. Сластіон започаткував будування народних шкіл на Полтавщині, після ним же створених проектів, в яких він старається застосувати усі характеристичні мотиви українського дерев’яного будівництва.
Малярська, педагогічна та публіцистична діяльність Сластіона, тісно пов’язана з першопочинами національного відродження в ділянці образотворчості, згадуватиметься ще не раз і не двічі, а в історичному віддаленні затруться її промахи та недотягнення, а натомість виступлять прикмети і заслуги.
 
Наші Друзі: Новини Львова