Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 29 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Нарис  ::  Тексти > Тематики > Навчальна

Образотворче мистецтво у контексті формування укр. нації кінець 18 – початок 20 ст.

Переглядів: 21806
Додано: 11.11.2011 Додав: Юля Крижевич  текстів: 121
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Відповіді на екзамен з предмету Образотворче мистецтво у контексті формування укр. нації кінець 18 – початок 20 ст.
№1 Суспільно-політична ситуація на східноукраїнських землях у ХІХ ст. Перебування українських земель у складі царської Росії та Австро-Угорської імперії зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури. Завершення формування української нації в умовах кристалізації класової структури буржуазного суспільства визначило характер напрямів у національній культурі, зокрема появу струменя демократичної культури. Внутрішня політика правлячих кіл указаних держав по-різному відбивалася .на культурному розвитку. Насадження монархічної, клерикальної ідеології, соціальне гноблення народних мас, нехтування політичними й національними правами українського народу — все це негативно впливало на становлення демократичного напряму культури України.
Проте в другій половині XIX ст. діяли й фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку. Завдяки зрушенням в економіці зміцніла матеріальна база культури. Епоха промислового капіталізму викликала потребу в спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури. На перший план виступає різночинна інтелігенція, близька до визвольних прагнень, чутлива до інтересів народних мас. Величезний вплив на розвиток демократичного напряму української культури зробив революційно-демократичний рух. його живила також національно-визвольна боротьба передових громадських сил. Ідеали соціальної справедливості, демократії, політичної й національної свободи надихали творчість кращих діячів духовної культури України. У зміцненні її демократичного напряму важливе значення мали зв´язки його представників із передовими майстрами російської культури. Розвиток культури України відбувався також завдяки використанню духовних надбань інших народів, насамперед європейських.
Розвиток освіти й науки. Освітня політика урядів царської Росії та Австро-Угорської імперії здійснювалася в інтересах панівних класів. Однак, зважаючи на потреби господарства в освічених працівниках, на вимоги прогресивних кіл суспільства щодо розширення освіти народних мас, ці уряди були змушені проводити відповідні реформи. Під впливом визвольних ідей О. Герцена, М. Чернишевського, Т. Шевченка революційно-демократична молодь почала організовувати школи для селян, робітників і ремісників. Вони працювали в недільні та святкові дні, через що називалися недільними. У 1859-62 рр. на Україні їх діяло понад 110. Передові освічені люди готували для них навчальну літературу, зокрема Т. Шевченко склав «Букварь южнорусскій». У багатьох із цих шкіл навчання велося за розширеною програмою з гуманітарних і природничих дисциплін, деякі вели навчання українською мовою. Проте за царським указом від 10 червня 1862 р. недільні школи були закриті, їхнє відновлення сталося пізніше.
1864 р. царський уряд здійснив реформу народної освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими й дістали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: вчили Закону божого, читати, писати, перших чотирьох дій арифметики. Керівництво училищами зосередилося у новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії стали здійснювати попечителі народних училищ.
Наприкінці 1860-х років відкрилися двокласні початкові училища з п´ятирічним строком навчання, в яких викладали також історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізували у шестирічні міські училища. Тут вивчали геометрію, креслення, природничі дисципліни. У 70-х роках початкові народні школи почали відкривати земства Лівобережної та Південної України. Учителі цих шкіл, серед яких було багато різночинної демократичної молоді, запроваджували прогресивні методи навчання, розширювали обсяг учбовою матеріалу. В умовах реакції 1880-х років збільшилася, особливо на Правобережжі, кількість церковнопарафіяльних шкіл.
У 1897 р. на території Східної України існувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте вони могли охопити навчанням лише третину дітей, решта їх лишалася поза школою. Значна частина дітей селян і робітників не відвідувала школу або не закінчувала курсу навчання через скрутне матеріальне становище. Через те рівень грамотності трудящих, особливо селян, був низьким. Наприкінці 1890-х років у різних губерніях України процент письменних коливався від 15,5 до 27,9. Основними середніми освітніми закладами залишалися гімназії. Згідно з новим статутом 1864 р. засновувалися повні (семикласні) гімназії та неповні (чотирикласні) прогімназії. Формально вони вважалися безстановими, однак навчалися в них переважно діти поміщиків, чиновників, духовенства, буржуазії. Гімназії поділялися на класичні та реальні. У перших перевага віддавалася гуманітарним дисциплінам, особливо грецькій та латинській мовам, їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. У реальних гімназіях вивчали здебільшого природознавство, фізику, математику, європейські мови тощо. Закінчення їх давало право вступу лише до вищих технічних учбових закладів. У 1871 р. строк навчання в класичних гімназіях був подовжений до восьми років. Замість реальних гімназій створювалися шестирічні реальні училища з сьомим додатковим класом для бажаючих вступати до вищих спеціальних закладів. Жінки одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах. Наприкінці XIX ст. на Східній Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ. Продовжували діяти середні навчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони тощо), де навчалися виключно діти дворян.
Спеціалістів із вищою освітою готували Харківський та Київський університети з історико-філологічним, фізико-математичним, юридичним і медичним факультетами. У 1878-89 р. у Києві діяли вищі жіночі курси. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося близько 1200 студентів, а в середині 90-х років — уже понад 4 тис. У складі студентства скорочувалася кількість дворянських вихідців і зростав прошарок дітей буржуазії та інтелігенції. Управління університетами не було сталим. Згідно з університетським статутом 1863 р. їм було надано певну автономію, зокрема розширено права університетських рад і професорських колегій. Однак статут 1884 р. повністю ліквідував університетську автономію.
Зрослі потреби в підготовлених кадрах зумовили прискорення розвитку професійної освіти. На Україні з´явилося чимало ремісничих, нижчих промислових, комерційних, технічних, сільськогосподарських та інших училищ, а також учительських семінарій. У 1870-90-х роках відкриваються вищі спеціальні учбові заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут. Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі.
№2 Суспільно-політична ситуація на західноукраїнських землях у ХІХ ст..
На Західноукраїнських землях згідно з реформою 1869 р. початкові школи було передано у відання світських органів, формально запроваджено обов´язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з них не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, поміщики і буржуазія здійснювали політику полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною. Дуже мало українців навчалося в гімназіях. Колонізаторським цілям Австро-Угорської монархії підпорядковувалася система навчання у Львівському (мав чотири факультети — філософський, юридичний, богословський і медичний) та Чернівецькому (заснований 1875 р. у складі юридичного, філософського та богословського факультетів) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був не частим явищем. Із спеціальних вищих закладів виділялися Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У 1897 р. тут було засновано також Академію ветеринарної медицини.
№3 Діяльність укр. організацій у ХІХ ст.: ідейно-естетична націленість. Становлення нової української літератури та літературної мови. Українська література в 40— 60-ті pp. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т. Шевченка великою мірою визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і справила вплив на поступ інших слов´янських літератур. З 40-х pp. Xix ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму. У суспільному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права. Джерелами формування визвольних програм були і соціальні прагнення селянства, й політичні, антисамодержавні настрої частини дворянства. У цей час поширюються нові віяння у громадському житті під впливом прогресивної думки Європи, оформлюючись в ідеї лібералізму і революційного демократизму. Могутнім поштовхом до посилення революційних настроїв були революційні події у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині й особливо Австрії, які безпосередньо зачіпали населення західноукраїнських земель. Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 — січні 1846 pp. У програмних документах братства (насамперед у «Книгах буття українського народу») відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов´янської єдності. Велике значення мали культурно-освітні ідеї кирило-мефодіївців, спрямовані на піднесення національної свідомості, патріотичної гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв´язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.
Прогресивне значення для народів західноукраїнських земель мало створення на хвилях революційних подій політичних і науково-культурних інституцій, таких як «Головна рада руська», «Руський собор», «Галичо-руська матиця», «Народний дім», «Собор руських вчених». Вони сприяли розвитку національної культури, освіти, видавничої справи.
Розгром Кирило-Мефодіївського братства збігся зі смугою реакції в Російській імперії. В Україні з арештом кирило-мефодіївців були розгромлені не лише основні політичні, а й культурні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу. У Галичині й Закарпатті з розвитком національно-визвольної боротьби окреслюється суспільно-політичний напрям серед української інтелігенції. Це привело до утворення своєрідних партій «москвофілів» і «народовців», політична орієнтація яких (перших — на російське самодержавство, а других — на цісарську монархію) певною мірою визначила й особливості їхніх ідейно-культурних програм.
Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформився у вигляді культурно-освітніх об´єднань — «Громад», що виникали у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга. Громади як одна з форм загальнодемократичного руху об´єднували навколо себе представників різних соціальних верств — від прогресивно настроєних ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів, які перебували під впливом революційної демократії). Серед активних діячів громад були М. Костомаров, П. Куліш, Л. Глібов, О. Кониський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, С. Подолинський, I. Нечуй-Левицький та ін.
№ 6 Вагомі зрушення в суспільно-політичному, економічному житті другої половини ХІХ ст. сприяли утвердженню в образотворчому мистецтві тенденції до реалістичного відображення світу.
Під впливом ідей народників художники-реалісти створили Товариство пересувних художніх виставок, яке ставило собі мету поширити мистецтво в масах. Ідейною підвалиною художників-передвижників був критичний реалізм, тобто реалістичне відображення пороків суспільно-політичного життя. Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття — рух до реалізму — головна тенденція творчих зусиль членів Товариства пересувних художніх виставок. Найзнаменитіший живописний портрет Тараса Шевченка написано ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників українцем з Острогорського на Слобожанщині Іваном Крамським. Багато видатних художників-передвижників були також родом з України: Олександр Литовченко (з Кременчука), Микола Ярошенко (з Полтави), а Микола Ге довгі роки жив на хуторі поблизу Харкова.
Серед художників-передвижників і прихильників інших мистецьких течій було чимало українців походженням і душею, які були зачаровані Україною і в своїй творчості прагнули відтворити краєвиди, побут, національний характер українців.
Зрештою, в колі російських художників поступово склалася група митців, яка започаткувала самостійний розвиток українського мистецтва. Серед них – С.Васильківський (1854–1917), М.Пимоненко (1862–1912), М.Самокиш (1860–1944), К.Трутовський (1826–1893), О.Сластіон (1855–1933), І.Їжакевич (1864–1962) та ін. У 1887 р. українські митці створили Київське товариство художніх виставок (організаційно оформилося 1893 р.), а 1890 р. в Одесі – Товариство південноросійських художників.
Також сформувалися українські мистецькі центри – Харківський, заснований першою професійною жінкою-маляркою Марією Раєвською-Івановою, Одеський на чолі з Кир’яном Костанді та Київський з малярської школи М.Мурашко.
Українські митці почали не тільки приділяти більше уваги побутовим темам українського села, а й звертатися до історичних тем, зокрема героїчних подій козацької доби. Одним із найвидатніших українських малярів, знавцем народного орнаменту і мистецтва був Сергій Васильківський. Разом з істориком Д.Яворницьким та художником М.Самокишем працював над альбомом «З української старовини». Його картини на історичну тему відображали героїко-романтичне минуле: «Бій запорожців з татарами», «Обрання полковником Мартина Пушкаря», «Сторожі запорозьких вольностей» та ін. Світову славу Васильківський здобув пейзажами, в яких відображав красу і велич рідного краю: «Весна на Україні», «По Дінцю», «Після дощу», «Бездоріжжя», «Захід сонця» та ін.
Серед українських митців цього періоду також слід відзначити Миколу Самокиша, одного з найвідоміших баталістів. Він студіював у Парижі і ставив собі метою відтворити історичні події й національні особливості життя і побуту українського народу. Так постала ціла низка батальних картин із козацької доби.
Художні полотна Миколи Пимоненка, в яких поетично оспівано Україну та її народ, не раз експонувалися за кордоном. Такі картини, як «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «На Далекий Схід» та ін. викривали темні аспекти життя тодішнього українського села, мракобісся самодержавства. Для популяризації досягнень українського малярства і графіки велике значення мали музеї. Київський музей старовини й мистецтва та Одеський міський музей красних мистецтв було засновано 1899 р., Харківський міський художній музей – 1886 р., Феодосійська картинна галерея І.Айвазовсь-кого – 1880 р.
Розвиток українського мистецтва занепокоїв владні структури, які, вбачаючи в ньому прояв «мазепинства», почали чинити йому всілякі перешкоди. На західноукраїнських землях розвиток українського образотворчого мистецтва відбувався в непростих умовах. Польські, австрійські, німецькі мистецькі школи, які домінували в мистецтві Австро-Угорщини, пропагували академізм, основою якого був класицизм, заважали становленню української мистецької школи. Але й тут художники уподобали теми з народного життя і побуту. Першим, хто звернувся до цієї тематики, був К.Костиянович («Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»).
З-поміж західноукраїнських художників другої половини ХІХ ст. слід відзначити І.Труша, О.Кульчицьку, О.Куриласа, А.Манастирського, Ю.Пігуляка, Н.Івасюка та ін.
№4 Наукова праця провідних українських діячів: ідейно-естетична націленість. Поступальним, хоча складним і суперечливим, був розвиток науки на Україні, що відбувався переважно в університетах та спеціальних вищих учбових закладах. Уряди Росії та Австро-Угорщини недостатньо асигнували проведення наукових досліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло ставилася до прогресивних учених. Особливо тяжко відбивалася офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук. Однак багато талановитих учених плідно працювали на науковій ниві й досягли великих здобутків. Значну роль у налагодженні інформації між ученими, координації творчих пошуків відіграли численні наукові товариства, які виникли у 1870-90-х роках: Харківське, Київське та Одеське товариства дослідників природи, Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, Історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті, Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові та ін. Усі вони видавали свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й широке коло громадськості. У Західній Україні риси нової літератури активно формують члени \"Руської трійці\" М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Вони видавали альманах \"Русалка Дністрова\", який і за змістом (оспівування боротьби українського народу за визволення, поетизація народних повстань.
№5 Роль громадських організацій і провідних діячів у формуванні характеру укр.. мистецтва. Під впливом визвольних ідей, що поширювалися в Україні у другій половині XIX ст., революційно-демократична молодь активно пропагує свої погляди через освіту, організовує школи для селян, робітників і ремісників. Ці школи працювали в недільні та святкові дні, звідси їх назва. У Києві на Подолі 1859 р. відкрилася перша недільна школа. Протягом 1859—1862 pp. в Україні їх діяло понад 110. У Харкові працювала приватна школа М. Раєвської-Іванової, де початкову художню освіту здобуло багато молоді. Напередодні 1917 р. на базі цієї школи відкрилося художньо-промислове училище, що працювало за програмою, розробленою в Петербурзькій Академії мистецтв.
«Просвіта\" як громадське товариство засноване 8 грудня 1868 р. у Львові. Першим його головою став А. Вахнянин. Головним завданням товариства було поширення освіти серед народу та сприяння формуванню національної свідомості. У містах і містечках Галичини діяли його філії. На східноукраїнських землях \"Просвіти\" з'явилися під час революції 1905—1907 pp. — у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам'янці-Поділь-ському, Чернігові, Житомирі. Дев'ять \"Просвіт\" мали ЗО філій, їх діяльність була пов'язана з революційною та національно-визвольною боротьбою, і на відміну від галичанських, які були централізовані, кожна з них працювала автономно,
№6 Перші українські мистецькі виставки. На початку XX ст. продовжує розвиватись образотворче мистецтво. Особливий вплив мало Товариство пересувних художніх виставок, які своїм творчим кредо ставили правдиво показувати життя і побут різних верств трудового люду. Серед членів Товариства було багато відомих українських митців, які поділяли їх творчу платформу: М. Кузнецов, І. Похитонов, К. Костанді, О. Мурашко, Й. Нілус, Т. Дворников, С. Світославський, О. Розмаріцин, дійсні члени та члени-експоненти П. Мартинович, П. Левченко, С. Кишинівський, С. Костенко, С. Колесников та ін.
Українська тематика була популярною у творчості російських художників, вихідців з України, на них істотно вплинув творчий доробок Т. Шевченка як художника і поета.
Українське мистецтво представляли провідні митці реалістичного демократичного напрямку М. Пимоненко, О. Світославський, С. Васильківський, В. Костанді, П. Левченко, О. Сластіон, Ф. Красицький, О. Мурашко та ін.
Визначний майстер побутового жанру М. Пимоненко звертається до тем і сюжетів із життя і побуту українського народу та висвітлення соціальних проблем того часу. Особливої популярності набули його твори \"Весілля в Київській губернії\", \"Ярмарок\", \"Додому\", \"Гопак\", \"Збирання сіна\" та тематичні картини соціального змісту \"Жертва фанатизму\", \"Конокрад\", \"Проводи рекрутів\", \"На Далекій Схід\" та ін.
Під впливом відомого художника академічного спрямування академіка В. Орловського, який присвятив багато творів Україні, — \"Сінокіс\", \"Жнива\", \"Перепочинок чумаків\" та інші — розвивалася творчість
С. Світославського, І. Похітонова, С. Васильківського та П. Левченка. Заслуговують на увагу наукові розвідки і збирацька діяльність С. Васильківського. Він був залюблений у декоративно-прикладне мистецтво Слобожанщини. Разом із М. Самокишем підготував і видав альбоми \"Український орнамент\" та \"З української старовини\". В останньому оспівується героїка українського народу доби козаччини.
Початок сторіччя став періодом формування мистецтвознавчої науки, поштовх їй дали мистецько-критичні статті М. Мурашка та його книга \"Спогади старого вчителя\". Помітну роль відіграли мистецькі виступи в пресі Є. Кузьміна. У зв'язку з реставраційними роботами в Кирилівській церкві, пам'ятці XII ст., та розписами Володимирського собору професор А. Прахов проводить велику дослідницьку роботу. О. Овицький 1914 р. пише і видає першу монографію про Тараса Шевченка-художника. М. Біляшівський, М. Макаренко, Д. Яворниць-кий присвячують свої наукові роботи проблемам розвитку народного мистецтва. Починаючи з 1907 р. у Києві побачили світ мистецтвознавчі видання \"В мире искусства\" (1907—1910), \"Искусство и печатное дело\" (1909-1910), \"Искусство\" (1911-1912), \"Искусство Южной России\" (1912—1914), а в Галичині виходили журнали \"Часопис\", \"Будучність\", які редагував І. Труш, а з 1905 р. під спільною редакцією С. Людке-вича та І. Труша виходив \"Артистичний вісник\".
Завдяки діяльності Товариства в Україні пожвавлюється виставочна робота, щороку влаштовується до 10—15 вернісажів, які об'єднують місцевих художників. Окрім морального задоволення митці одержували і матеріальне; велика частина експонованих творів продавалася, щоправда, це було як позитивним, так і негативним явищем — тематику почав диктувати споживач, і художники працювали на догоду невибагливим смакам.
Наприкінці першого десятиріччя XX ст. в українське мистецтво входять модерні течії європейського мистецтва — модерн, еклектика, декоративізм, а також формальні спрямування — експресіонізм, кубізм, абстракціонізм та конструктивізм. Проте якщо в стилі модерн реалістичні форми були домінуючими, то в модерністських напрямках іде деградування форми, а відповідно й змісту.
Революційна хвиля 1905—1907 pp. зумовила розвиток графічного мистецтва, зокрема сатири. Так, українські митці забезпечували сатиричними малютками як російські, так і українські видання. Варто відзначити малюнки М. Фармаковського, Й. Нілуса, В. Заузе, М. Соломонова, М. Липського та ін. До розвитку нового українського мистецтва немало причинилися мистецькі виставки. Першу таку виставку було уладжено в 1903 р. в Полтаві з нагоди відслонення пам’ятника Івана Котляревського. У ній взяли участь Васильківський, Кричевський, Мартинович, Сластіон, Цис та інші. У 1904 р. в Чернігові лагодилася друга мистецька виставка, біля якої заходився Коцюбинський, але через спеціальні умови до неї не прийшло. В 1906 р. в Харківському музеї уладили виставку картин Васильківський та Беркос. Ядром виставки були згадувані вже картини Васильківського, призначені для новозбудованого Полтавського земства. Поза тим Васильківський виставив два менші проекти панно, призначені Для Полтавського музею, кілька історичних етюдів та низку знімків стародавніх українських церков Слобожанщини. Того ж таки року в Полтаві відбулася друга українська виставка, Що в ній, крім Васильківського, Мартиновича, Сластіона та Кричевського, взяли участь Красицький, Ждаха і Ткаченко. В 1908 p. у Києві відбулася ювілейна виставка праць Миколи Мурашка — засновника рисункової школи, в якій немало українських малярів добули початкові студії.
Посередньою доріжкою до повної емансипації молодшого покоління українських митців була їхня участь у виставках Товариства київських художників (1907 — 1916) — мистецької організації різко локального характеру. Але невдовзі постала окрема група піонерів молодшого покоління, яка тепер уже продумує над гомінкою маніфестацією окремішності українського мистецтва у відношенні до доцьогочасного «русского» опікунства. Василь Кричевський, Фотій Красицький, Петро Холодний — малярі, Микола Біляшівський — археолог та О. Олесь — поет збирають українських пластиків під прапор українського «сепаратизму». Результатом їхніх заходів була перша ретроспективна виставка, уладжена в 1911 р. в залах Київського міського музею, що в ній взяли участь майже всі українські митці Великої України, а не обійшлося й без гостини галичан. Своїм змістом і характером була це спроба ретроспекції сучасного українського мистецтва в усіх його ділянках. Цей ретроспективний характер підкреслювала участь «патріархів» — Васильківського та Мартиновича — та галицьких митців — Олени й Ольги Кульчицьких, І. Труша та архітектора О. Лушпинського. Виставка, яка, за словами П. Холодного, «була в силі переконати, що легковажити українське мистецтво можна тільки в дечому, але нехтувати його вже не можна», відбилася сильним відгомоном у російській пресі, яка побачила, що багатоскладний тип «русского художника» безповоротно пережився.
Друга виставка «сепаратистів» (1913) була в порівнянні з першою куди скромніша щодо розмірів, зате зискала на свіжості. Старих майстрів, як-от Васильківського і Мартиновича, котрих втягнули на першу виставку заради замаркування зв’язків із традицією, полишили у спокої. Правда, й тут знайшовся «старик» Їжакевич, що виставив ескізи поліхромії катеринодарського собору та Борисоглібської церкви в Києві. З Галичини надіслала свої картини ’Олена Кульчицька, її сестра Ольга — два килими, а галицький скульптор Кузневич — свого «Хлібороба». Взимку цю ж виставку перенесли й із малими змінами відкрили в Полтаві. Тут до неї приєднався І. Шульга, а праці Орлова, Холодного й Красицького були дібрані краще.
Дальший хід праці над розбудуванням мистецького руху у Великій Україні перебила світова завірюха, а згодом революція 1917 р. направила його зовсім новими, непередбачуваними шляхами...
№7 Товари́ство для розво́ю ру́ської шту́ки, перша в Галичині укр. організація, заснована 1898, що мала дбати про розвиток «руської штуки взагалі, а зосібна малярства, різьбарства і золотарства», а також про заробіток чл., влаштування мист. виставок тощо. Товариство очолювала Надзірна рада (гол. В. Нагірний) і дирекція (дир. Ю. Панкевич). У виставках товариства брали участь також ремісники. Учасники-мистці першої виставки 1898: Ю. Панкевич, І. Труш, А. Пилиховський,Т.Терлецький, С.Томасевич, О. Скруток, К. Устиянович; другої (1900), крім названих, О. Новаківський, О. Курилас, Т. Копистинський, А. Манастирський, М. Івасюк, Є. Турбацький, Я. Пєтрак, О. Косановський, різьбар А. Кавка та ін.; третьої (1903, п. н. Виставка руських шкіців): Курило, О. Курилас, Т. Копистинський. А. Манастирський, Ю. Панкевич, Є. Турбацький, Сенюта. Товариство невдовзі занепало і мистці заклали 1904 Товариство прихильників укр. науки, літератури і штуки.
На зламі ХІХ-ХХ ст. вплив Заходу став настільки сильним, що українське мистецтво почало губити свої національні ознаки. Розпочалась боротьба за відродження. Під впливом духовного та національного піднесення створюється досить сильна тенденція виявити і розвинути свій український стиль. У 1898 році, за ініціативи І.Труша, М.Грушевського, В.Нагірного та Ю.Панькевича було утворене «Товариство для Розвою Руської Штуки», яке дало величезний поштовх для відродження і розвитку мистецтва у Галичині.
Товариство поставило собі завдання в § 2 статуту: дбати про розвій руської штуки взагалі, а особливо: малярства, так як церковного так і свідського. Воно знаходилось у Львові по вул. Підвальній, 17, а у січні 1899 р. — перебралось до кам'яниці НТШ при вулиці Чарнецького, 26. Там Товариство відкрило малярську робітню для всіх своїх членів і виконувало всякі роботи з обсягу артистичного малярства, різьбярства і золотарства після композицій, а саме: образи релігійні до іконостасів, вівтарі, хоругви, на тетрапід, плащаниці та ін., а також картини до кімнат: історичні портрети з натури і фотографії, краєвиди, побутові, тощо. Виконувало з дерева кивоти, іконостаси, вівтарі, образи і хрести процесійні, сповідальниці; всякі роботи золотарські, внутрішні прикраси церков, виготовлення проектів церков, каплиць. Метою Товариства було: піднести наше мистецтво і «витворити руську школу штук красних».
Виставки Товариства відбувались у 1898, 1900, 1902, 1903 рр.
Діальність Товариства після 1906 року пішла на спад, однак воно продовжувало існувати до першої світової війни.
№ 8 Товари́ство прихи́льників украї́нської нау́ки, літерату́ри і шту́ки, діяло у Львові у 1904 — 14, засноване з ініціативи М. Грушевського й І. Труша.
Товариство об'єднувало науковців, письм. і мистців з усіх укр. земель та популяризувало їхні твори. 1905 влаштувало Всеукраїнську виставку штуки й промислу у Львові. Накладом Товариства вийшло кілька книжок.
Товариство очолював М. Грушевський, секретарі І. Труш і М. Мочульський.
№8 Товариство прихильників літератури, науки і штуки, діяло у Львові у 1904 — 14, засноване з ініціативи М. Грушевського й І. Труша. Репрезентацією українського мистецтва були також виставки, влаштовані в Києві Товариством прихильників української науки, літератури й штуки, особливо великі виставки 1911 і 1913 рр. Товариство об'єднувало науковців, письм. і мистців з усіх укр. земель та популяризувало їхні твори. 1905 влаштувало Всеукраїнську виставку штуки й промислу у Львові. Накладом Товариства вийшло кілька книжок.
Товариство очолював М. Грушевський, секретарі І. Труш і М. Мочульський.
№10 І Всеукраїнська виставка творів українських художників 1905. Значною подією в культурному житті України стала перша Всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою І. Труша у 1905 р. у Львові. На ній були широко представлені твори художників як із західних, так і східних земель України. Вперше ім’я Модеста Сосенка зазвучало у Львові на організованій Товариством прихильників української літератури, науки і штуки Всеукраїнській виставці 1905 року. Журі відібрало кілька його творів, які, на жаль, майже всі – втрачені. Відгуки на подію у тогочасній пресі і згадки про праці М.Сосенка є свідченням позитивного сприйняття критикою і глядачами стилю його живопису, у якому вже тоді помічали тенденцію до модерної подачі образів, поєднану з елементами характерними для давнього українського іконопису (портрет Атанасія Шептицького, «Дві свахи»
№11 Артистичний вісник— журнал, присвячений образотворчому мистецтву, музиці і театру. Організований художником Іваном Трушем та композитором Станіславом Людкевичем, видавався «Союзом співацьких і музичних товариств у Львові» протягом 1905—07. В ньому друкували наукові і критичні статті Іван Труш, Станіслав Людкевич, Філарет Колесса, Гнат Хоткевич. В «Артистичному віснику» співробітничав Іван Франко («Думки профана на музикальні теми», «Наша театральна мізерія»).
№12 Музеї на українських теренах: Музеї як такі почали з'являтись у першій половині XIX ст. Це були переважно археологічні та історико-краєзнавчі музеї: Миколаївський (1806), Феодосійський (1811), Одеський (1825), Керченський (1826), старожитностей при Київському університеті (1835) та ін.
У 1890 р. було відкрито Херсонський музей старовини, а в 1892 р. — Херсонеський, до експозиції якого увійшли матеріали розкопів античного та середньовічного міста Херсонеса Таврійського. У 90-ті роки почали працювати історичний музей у Львові (1893), Архівної комісії в Чернігові (1897), української старовини В. Тарнавського (1901). Найбільшим за обсягом і експозицією був природничий музей у Полтаві (1891). У Севастополі 1869 р. відкрито музей Чорноморського флоту, який з 1905 р. переорієнтувався на тематику музею героїчної оборони міста.
На базі приватних колекцій творів мистецтва наприкінці XIX — початку XX ст. було сформовано: перший в Україні міський музей образотворчого мистецтва в Харкові (1886), музеї в Києві (1889), Одесі (1899), картинну галерею І. Айвазовського у Феодосії (1880), а також музеї в Миколаєві та Катеринославі.
У Львові у 1874 р. відкрито перший міський промисловий музей, у 1895 р. — етнографічний музей Наукового товариства ім. Т. Шевченка, у 1907 р. — Народний музей. Усього до 1917 р. в Україні налічувалося 36 музеїв.
№13 Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького — національний художній музей, одна з найвизначніших в Україні скарбниць пам'яток вітчизняної культури і мистецтва. Знаходиться у Львові: основний корпус — за адресою проспект Свободи, 20, другий корпус — за адресою вулиця Драгоманова, 42 (Палац Дуніковських). Закладений 1905 року греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким як приватна фундація, у 1913 року урочистим актом переданий у дар українському народові. Музей був заснований в лютому 1905 року греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким як приватна фундація під назвою «Церковний музей» для розвитку української культури. Роботу з організації музею й укомплектування збірок очолив Іларіон Свєнціцький, відомий історик, славіст і мистецтвознавець, в майбутньому — довголітній директор музею (1905—1952). Основу фондів склала особиста колекція засновника, який подарував близько 10 тисяч предметів і утримував музей на особисті кошти. Для експонування колекції у 1911 році був придбан Палац Дуніковських 19 століття по вулиці Драгоманова (тоді — Мохнацького), 42.
В грудні 1909 року музей було перейменовано на «Національний музей митрополита Андрея, графа на Шептичах Шептицького», 11 липня 1911 — на «Національний музей. Ювілейна наукова фундація галицького митрополита Андрея Шептицького». 13 грудня 1913 року урочистим актом музей переданов дар українському народові. Того ж дня експозиції були відкриті для відвідувачів.
В 1930-х роках фонди музею нараховували більше 80 тисяч експонатів. Після закінчення Другої світової війни музей поповнився збірками закритих радянською владою музеїв, зокрема, музеїв Ставропігійного інституту, Львівської митрополії УГКЦ, товариства «Просвіта», НТШ, Народного дому, Богословського наукового товариства, бібліотеки ордену василіан. Музей було перейменовано на «Державний музей українського мистецтва», згодом — на «Львівський музей українського мистецтва». У 1991 році музей було перейменовано в «Національний музей у Львові. Науково-художній фонд митрополита Андрея Шептицького». Музей отримав нинішній основний корпус — будівлю на проспекті Свободи, 20, побудовану для Промислового музею на початку 20 століття, в якому в радянський час розміщувався Музей Леніна. З 2005 року Національний музей отримав сучасну назву.
На сьогодні фонди музею налічують понад 100 тис. одиниць збереження, репрезентуючи вікові традиції розвитку українського мистецтва та національної культури. Предметом особливої гордості є найбільша й найповніша в Україні колекція середньовічного українського сакрального мистецтва XII-XVIII століть. Це ікони, скульптура, рукописи і стародруки, декоративна різьба, металопластика та гаптовані церковні тканини. Найбільш багатогранно у збірці музею представлена ікона XIV-XVIII ст., здебільшого з теренів Західної України.
Епохи українського ренесансу та бароко представлені у творчості Івана Рутковича (Жовківський іконостас XVII ст.) і Йова Кондзелевича (Богородчанський іконостас, 1698—1703). Вартісні пам'ятки писемної культури зосереджені у збірці рукописів та стародруків, формування якої розпочалося від часу заснування музею. Основу збірки заклали зразки, подаровані митрополитом А.Шептицьким, а її поповнення на науковій основі було продовжене професором І.Свєнціцьким. Збагатили колекцію і дари діячів культури та просвіти, духовних осіб, а також скарби із збірок Ставропігійського інституту, Львівської Греко-Католицької Митрополії та Капітули, товариства «Просвіта», НТШ, Народного дому, Богословського наукового товариства, бібліотеки оо. Василіян, переданих до музею після 1939 року.
Водночас у фондах музею зберігаються шедеври й таких митців європейського значення, як Пінзель, Полейовський, Філевич та інші. Дуже вартісною у колекціях є підбірка української народної та професійної гравюри XVII—XVIII ст.(близько 1000 одиниць збереження).
Розвиток українського мистецтва XIX — початку ХХ століть репрезентує збірка творів живопису художників Наддніпрянської та Західної України.
Гордістю музейної колекції є низка оригінальних творів Тараса Шевченка.
У збірці творів XIX — поч. ХХ ст. — мистецька спадщина класиків української образотворчості К.Устияновича, Т.Копистинського, С.Васильківського, Ф.Красицького, А.Манастирського, І.Труша, О.Кульчицької, а також твори митців, чиї імена були надовго викреслені з духовної скарбниці українського народу, — М.Бойчука, М.Сосенка, Л.Ґеца, П.Холодного.
На окрему увагу заслуговують зібрання творів народного мистецтва, які формувалися уже в перші роки існування музею. Сьогодні вони налічують понад 20 тис. одиниць і представляють усі типологічні різновиди та жанри народного мистецтва, обіймаючи період XVII—XX ст. Це вироби з кераміки, кості, металу, тканини, вишивка, різьба по дереву, народний одяг, писанки, витинанки, малювання на склі. Найкращі твори з музейних збірок представлені увазі шанувальників мистецтва у постійних експозиціях:
«Давнє українське мистецтво»
«Мистецтво XIX — початку ХХ століть»
«Українське мистецтво ХХ століття»
«Народне мистецтво»
Окрім постійних експозицій, в музеї також відбуваються тимчасові виставки.
Крім того, працюють музеї-філії, експозиції яких розгорнені в оселях і творчих майстернях митців
№ 14 Віденська академія образотворчих мистецтв (нім. Akademie der bildenden Künste) — державна художня академія Австрії, одна з найстаріших в Європі. Історія
Віденська художня академія постала в 1692 році як приватна академія надвірного художника Петера Штруделя за зразком Римської Академії Святого Луки. В 1772 році всі існуючі на той час школи мистецтва поєднувалися в Академію об'єднаних образотворчих мистецтв. В 1872 році Академія отримала статус вищого навчального закладу, а в 1998 році, зберігши свою колишню назву, вона стала університетом.
В 1898 та 1910 роках Отто Вагнер представив проекти нової будівлі Академії образотворчих мистецтв, які проте не були втілені в життя.
З 1 квітня 1877 року Академія розміщується в побудованій Феофілом ван Гансеномбудівлі на площі Шіллерплац. До складу Академії входять картинна галерея (250 полотен пензля відомих майстрів, від періоду раннього Ренесансу і аж до XVIII — початку XIX ст., таких як: Босх, Лукас Кранах Старший, Рембрандт, Рубенс, Тиціан,Мурільйо та Гварді), а також гравюрний кабінет — одна з найвизначніших збірок графіки в Австрії. Обидві колекції — живопису і графіки — служать навчальним матеріалом для студентів Академії. Культурні цінності зазнали значних пошкоджень під час Другої світової війни.
№15 Петербу́рзька акаде́мія мисте́цтв, також Імператорська академія мистецтв — науковий і навчальний заклад заснований у Петербурзі в 1757році. Історія виникнення
Ініціатором заснування Академії мистецтв в Росії був вельможа, граф І. І. Шувалов. Це був один з освітченіших людей середини 18 століття, палкий прихильник культури Франції. Саме він був фундатором Московського університету, а Академію бачив філією Мосовського університету. Наближення до імператриці Елизавети і посада фактичного фаворита давала змогу долати усі перешкоди. Шувалов так поспішав з заснуванням, що віддав під засновану у 1757 р. Академію мистецтв деякі приміщення свого палацу на вулиці Італійській в Петербурзі. Перші роки існування Академія і була філією Московського університета, але з розташуванням в столиці.
Аби виховання майбутніх митців було досить плідним, Шувалов передав для навчання свою картинну галерею західноєвропейських майстрів (близько 100 творів)
На кінець 18 століття Академія мистецтв мала
§ клас живопису
§ клас скульптури
§ клас архітектури
§ майстерню гравюри
§ ливарну майстерню (відкриту у 1786 р.)
§ майстерню по ремонту годинників, куди відсилали нездібних учнів
§ театр при учбовому закладі
§ бібліотеку
§ музей (картини, малюнки, гравюри, гіпсові копії скульптур Греції і Риму, теракоти, мармурові скульптури)
В Академію брали дітей слуг, солдатів, позашлюбних дітей . Курс навчання тривав до 15 років. Випускникам Академії дарувалося дворянство. Невизначеність вихованців в майбутньому фаху, неспроможність розпізнати талант погано відбилося на художніх кадрах випускників. Найбільш талановиті художники 18 століття розвинулись поза стінами Академії або були залучені до закладу після свого визнання (Федір Рокотов , Дмитро Левицький, Володимир Боровіковскький тощо). Майже так складалась ситуація і з кращими архітекторами доби, серед яких Василь Баженов, Іван Старов тощо.
Визначне місце зайняли лише вихованці скульптурного класу — Федот Шубін , Михайло Козловський , Іван Мартос. Бо цей мистецький фах тісно пов'язаний з складними технічними навичками і умовами створення скульптур, головним замовником яких була імператриця і найбагатші вельможі імперії. Великого поширення скульптури Академії не мали. Традиція дарунків Академії продовжилась і в 19 столітті. Найбільш значними були збірки: графа Г. В. Орлова, В. В. Мусіна-Пушкіна-Брюса, графа Н. А. Кушелєва-Безбородко тощо. Остання збірка мала надзвичайне значення, бо формувалася в Парижі, де купували картини сучасних французьких майстрів. Родич Олександра Безбородко, українця за походженям, мав в своїй збірці твориБарбізонської школи і картини Ежена Делакруа, які не купували навіть для Імператорського Ермітажа . Учні Академії, не виїжджаючи до Парижа, мали змогу бачити твори новітніх мистецьких течій Франції, провідного мистецького центру 19 століття. Досить цікавою була і колекція старих майстрів Європи Кушелєва-Безбородко, де були: Якоб Йорданс, Пітер Брейгель Молодший, Рубенс. Уся колекція налічувала 466 картин і 29 скульптур.
Вихованцями академії були видатні рос. живописці, скульптори, гравери, архітектори, а також багато рад. майстрів старшого покоління. У 18 та 1-й чверті 19 століття з Академію мистецтв зв'язаний розквіт російського класицизму. Згодом, зберігаючи значення школи високої професіональної майстерності, вона стала гальмом у розвитку російської художньої культури, підпорою ідеалістичноїестетики, академізму. Демократична течія — «передвижництво» — виникла і розвивалася в боротьбі з Академію мистецтв.
В другій половині 19 століття в академії навчались Михайло Врубель , Серов Валентин, які не пройшли повного курсу навчання і довершили формування самостійно. Академія мистецтв відіграла велику роль в розвитку російського мистецтва. Вона мала також великий вплив на розвиток укр. мистецтва. Тут виховувалося багато укр. художників: Шевченко Тарас Григорович, В. Орловський, М. та О. Мурашки, С. Васильківський, М. Пимоненко, скульптор Ф. Балавенський. Освіту здобули там і видатні майстри укр. рад. малярства М. Самокиш,Ф. Кричевський, К. Трохименко та інші. Академія мистецтв підтримувала рисувальні школи в Києві, Харкові, Одесі. У 1918 імператорську Академію мистецтв скасовано і створено інші навчальні заклади. 1933 у Ленінграді організовано Всеросійську академію мистецтв, яка мала функції переважно навчальної установи. В 1947 Академію мистецтв перетворено у вищу наукову установу — Академію мистецтв СРСР (знаходиться у Москві).
№ 16 Краківська академія мистецтв є одним із найдавніших вищих навчальних мистецьких закладів Польщі. Заснована в 1818 р. як Школа рисунку і малярства відділу літератури Ягеллонського університету. Після відокремлення від нього у 1873 р., отримала назву Школа образотворчого мистецтва, директором якої став відомий польський історичний живописець Ян Матейко (1838–1893). Сучасна академія мистецтв носить ім’я цього великого майстра пензля. Після смерті Я. Матейка важливу роль у становленні навчального закладу відіграв перший ректор академії – Юліан Фалат – польський пейзажист, реформатор Краківської академії мистецтв, яка за час його керівництва отримала таку назву і статус вищого навчального закладу. Очоливши краківську Школу образотворчого мистецтва, він вирішив змінити її консервативну навчальну програму, яка базувалась виключно на малярських засадах академізму. Таким чином, період керівництва Ю. Фалатом став переломним в історії навчального закладу, а реформа, проведена ним – основою для подальшого розвитку якісної мистецької освіти в академії.
Передусім Ю. Фалат оновив професорсько-викладацький склад Академії, запросивши нових, молодих, але вже добре знаних митців – Леона Вичулковського, Яна Станіславського, Станіслава Виспянського, Теодора Аксентовича та інших; запровадив нову систему навчання, в основі якої, головним чином, було студіювання натури, але не гіпсових моделей як за часів Яна Матейка; змінив програму та методи навчання; сформулював, в теоретичному розумінні, нову мету навчання в академії: “розвивати мистецьку індивідуальність, а рівночасно здобувати якнайкращі технічні вміння”, якої дотримувались до 1939 р. В академії запанували нові мистецькі гасла: імпресіоністичний пленеризм, сецесія, символізм. Завдяки активній виставковій діяльності професорів КАМ та їхніх учнів за кордоном, слава про неї як про мистецький заклад європейського рівня поширилась далеко за межі Польщі.
№ 17 Мистецька освіта на Україні в ХІХ ст. Проблематика української мистецької освіти вимагає розуміння складних історичних і соціальних умов її розвитку. Початок ХХ століття був позначений зростанням визвольних тенденцій, посиленням суспільного руху на українських землях, що входили до складу Російської імперії та Австро-Угорщини. Національна і політична свідомість вийшла з української інтелігенції й поширилася на інші верстви населення, залучаючи їх до боротьби за свої економічні та культурні інтереси.
Ми повинні зрозуміти своєрідність історичної ситуації, коли саме мистецька культура стала тією сферою, у межах якої відбулося піднесення національної свідомості. Цей момент розвитку нових мистецьких течій свідчить, що художні процеси в Україні розвивалися паралельно з загальносвітовими.
Культурно-просвітницьку роботу серед населення проводили Харківське і Київське товариства писемності, Одеське слов'янське товариство, Львівська \"Просвіта\", Чернівецька \"Руська бесіда\", Наукове товариство імені Т.Г.Шевченка у Львові та Наддніпрянщині (1905 р.).
Враховуючи те, що більшість українців записувались на відділ малярства, розглянемо програму навчання цього відділу більш детально. У школах малярства була одна загальна програма навчання, за якою малювали оголену натуру, портрет, натюрморт та композицію на вибір професора. Окрім цього, обов’язковим був етюд на свіжому повітрі, який, будучи “…інтегральною частиною науки малярства, що не може обмежуватись до малювання натури в закритому приміщенні, повинен відбуватись і… в оточенні природи, чого місто дати не може…”. Також в академії спостерігалася виразна данина пленеризмові, про що свідчить мотивація: “...постійно змінене при різній погоді освітлення, колористичні ефектиДосягнення українського живопису спричинило до національного забарвлення творчості М.Жука (Одеса), В.Кричевського, М.Бойчука, М.Мурашка (Київ), І.Труша, О.Новаківського, О.Кульчицької (Львів), Е.Ерделі, О.Бокшая (Закарпаття), К.Костанді (Одеса), найважливішим досягненням стало заснування мистецьких шкіл, студій, інститутів, академій.
№18 Деревообробні школи У творчості народних майстрів-меблярів переважали прості форми. Такою була потреба соціального замовника-селянина, міщанина. Часто кращі кріпосні майстри оформляли палаци і замки магнатів. Вони прикрашали будови тригранно-виїмчастим різьбленням, рельєфним різьбленням.
В 18-19 ст. остаточно формуються центри народного мистецтва - народні художні промисли. Після 1861 року народні промисли одержують подекуди новий творчий розвиток. Їх центри: Полтавщина, Київщина, Гуцульщина, Поділля, Лемківщина де формується своя стилістика оформлення, характер орнаменту, прийоми виконання. В архітектурно-меблевому виробництві різьбленням прикрашають балки-сволоки, стовпці, столи, лави, скрині у Західних областях України, а також вибійчані дошки прикрашали рослинним орнаментом. В 1878 р. відбулася важлива подія в історії художньої обробки дерева - відкрилося губернське ремісниче училище в Полтаві з токарно-столярним відділенням. Училище підготувало чимало різьбярів. У Західних землях готуються форми гуцульських стилів художньої обробки дерева. Своєрідність його у поєднанні плоского різьблення з тригранно-виїмчастим, з особливою манерою композиційної побудови орнаменту, форми виробів, прийомами виконання, інструментами. Тут дуже виявлені етнографічні особливості.
В 90-х роках 20 ст. ученими дослідниками проводиться значна робота щодо вивчення народної творчості, відродження забутих або занедбаних ремесел. У губерніях створюються відділи мистецтва і промислові кооперації в яких об'єднуються сільські і міські майстри, організовуються виставки, що сприяють підняттю престижу народної творчості. На початку 20-х років створюється художньо-промислові школи в Києві, Харкові, Полтаві, Переяславі. З другої половини 20-х років на виставках разом з досвідченими майстрами активну участь бере молодь.
В 30-40 роках змінюються естетика, зміст і призначення виробів художніх промислів. Вони зазнають сильної ідеологізації, натиску влади. У виробах основна увага приділяється декору державно-політичного змісту, який витісняє традиційну естетику і практичність. Задана \"зверху\" тематика і геральдика, по суті, відривали промисли від народних традицій. Ця тенденція зберігалася в народному мистецтві довгі роки.
У 1934 році організована Українська художньо-промислова спілка, яка очолює артілі - кооперативні об'єднання художнього виробництва. У Дніпропетровську відкривається школа декоративного розпису. Активно й швидко розвивається народне мистецтво України в передвоєнний час.
В післявоєнний період відроджується художня обробка дерева, особливо в західних областях України. Відновлюється робота в артілі \"Гуцульщина\" в Косові, ім. Л.Українки у Львові, у Чернівецькій області, відкриваються училища декоративно-ужиткового мистецтва. В 1946 р. в Львові відкривається перший в Україні художній інститут (нині Львівська академія мистецтв). Наприкінці 50-х років художні артілі переорганізовуються у державні підприємства, які підпорядковуються Міністерству місцевої промисловості.
Народне мистецтво знаходить широке застосування в дизайнерських розробках у сфері побуту, праці, виробництва меблів, оформленні житла та виробничого середовища.
№ 19 Школи ткацтва на Україні. Наприкінці ХІХ -на початку ХХ ст., гобеленове мистецтво переживає упадок, виробництво різко скорочується, що було пов'язане перш за все із зникнення робочої сили - кріпаків, котрі ткали гобелени поміщицьких мануфактурах. Проте виробництво гобеленів не згасає повністю. Великий вигад у розвиток художнього килимарства на Україні внесла видатна українська художниця О.Л. Кульчицька. Вона створила близько 90 килимових композицій, серед яких і тематичні килими. Один із таких творів - гобелен \"Материнство\" - прикрашає експозицію Художнього - меморіального музею О.Л. Кумицької у Львові.
1. До них належить « Богуславська тканина» – один із традиційних видів української ... Богуславська школа ткацтва славилася поряд з київською, кролевецькою, ... адже Богуслав здавна був осередком ручного узорного ткацтва в Україні
2. Галичина – переважання рослинного орнаменту «райське яблучко» (Глинянський почерк ткацтва особливий. Це килими з геометричним і рослинним орнаментом. Колись вони ткалися за ескізами видатних художників О. Кульчицької)
3. На території Старобільського повіту Харківської губернії і Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії, що складали основну частину території сучасної Луганщини, ткацтво також було повсюдно поширеним як суто домашнє виробництво для потреб власної сім’ї. Залишки полотна або певні види тканинних виробів продавались (переважно на ярмарках). Значних центрів ткацтва, орієнтованих на ринок, не було. Так, у етнографічному дослідженні 1898 р. повідомляється, що у сл. Шелестовій Старобільського повіту «холст употребляют для белья своего семейства, а некоторые продают за аршин по 20 коп.», у Великій Чернігівці «часть приготовленных ряден и полотна женщины оставляют для домашнего обихода, остальное же, а также пояса и дорожки, продают на ярмарках. Сукна готовят исключительно для себя»
4. Косівську школу ткацтва, як явище широкомасштабне, включаємо в це поняття наступні мистецькі процеси. По-перше — це діяльність офіційних закладів, що діяли з кінця ІХ ст. і до наших днів, де можна було здобувати фахову освіту. По-друге — це творчість багаточисельних відомих і невідомих народних майстрів які створили безцінну і бездонну спадщину художнього ткацтва. І з рештою, на сучасному етапі свого розвитку школа ткацтва може розглядатися через призму діяльності Інституту прикладного та декоративного мистецтва в Косові, що дає представників “нової” фахової освіти.
№20 Микола Мурашко (1844–1909) був не лише маляром, а й педагогом, ідеологом українського мистецтва. З 1869 р. він викладав малювання в київських середніх школах, а 1875 р. відкрив Київську малювальну школу, якою керував протягом 25 років. Фінансову підтримку школі надавав власник цукрових заводів Іван Терещенко. За роки існування школи з її стін вийшли такі видатні митці, як М.Пимоненко, О.Мурашко, І.Їжакевич та ін. Малювальна школа Мурашка (рос. Рисовальная школа Мурашко) — навчальний художній заклад в Києві. Його створивукраїнський художник-педагог Микола Іванович Мурашко в 1875 р.
Спочатку це була приватна художня школа, а з 1876 р. вона стала міською. Цей навчальний заклад відіграв значну роль в становленні українських національних кадрів художників. В ньому отримали художню освіту багато, в майбутньому відомих, художників: М. К. Пимоненко, О. О. Мурашко, С. П. Костенко, Г. К. Дядченко, І. С. Їжакевич, Г. П. Світлицький, М. І. Жук,В. Д. Замирайло, А. А. Курінний, Ф. С. Красицький; також навчались В. О. Сєров, К. С. Малевич. В різний час викладали такі художники як М. І. Мурашко, М. К. Пимоненко, Х. П. Платонов, І. Ф. Сєлезньов. Школу відвідували та надавали їй матеріальну допомогу відомі художники Російської імперії: І. Ю. Рєпін, М. М. Ге, М. О. Врубель, Я. Станіславський. Також у школі проводились художні виставки українських та російських художників. Спочатку школа розташовувалась в домі Тарнавського по вулиці Трьохсвятительській, в 1876—1880 рр. в одному з приміщень міської Думи, в 1880 — 82 рр. в будинку на Афанасіївській вулиці (зараз І. Франка вулиця), в 1882 — 91 на Великій Володимирській вулиці (нині Володимирська вулиця) в будинку № 46, а з 1891 — № 47 (обидві будівлі не збереглись). Київська художня школа проіснувала до 1901 року, коли на її основі було організоване Київське художнє училище. Про діяльність художньої школи розповів сам Микола Мурашко в своїй книзі спогадів «Записки старого вчителя».
№21 Мистецько-освітні заклади у Львові в ХІХ ст. На другу половину ХІХ століття припадає становлення мережі художньо-промислових шкіл на теренах Галичини. Одна із найдавніших у Галичи¬ні Львівська художньо-промислова школа за період своєї діяльності “пережила” багато реорганізацій і перейменувань, але в пам’яті фахівців і навіть в джерельних матеріалах зафіксована доволі часто і незалежно від періоду, що розглядається, її первісна назва – Львівська ХПШ. Школа була створена у контексті західноєвропейського руху “мистецтво і ремесло”, який у середині ХІХ ст. набирав усе біль¬шого розгону. У найбільших європейських містах засновувалися художньо-промислові музеї та спеціальні навчальні заклади. Львів належав до таких ве¬ликих міст Австро-Угорської монархії. Міністерство освіти у Відні прийняло постанову про заснування фахової школи рисунків у Львові, а 7 березня 1876 р. відбулося засідання наглядової ради Львівського художньо-промислового музею, присвячене заснуван¬ню художньо-промислової школи. Очолю¬вана Л. Вербицьким рада ухвалила заснувати фахову школу рисунків з метою розвитку рукоділля в краї, особливо у Львові. Лише через десять місяців після згаданого засідання, 18 грудня 1876 р., було видане розпорядження Міністерства освіти про початок на¬вчання в Школі рисунку і моделювання при Місько¬му промисловому музеї 8-9 вересня 1877 р. Завдання школи полягало у наданні можливостей вишколу рисунку і моделювання здібним до рукоділ¬ля учням гімназій, реальних шкіл, технічної академії та інших закладів, які виявляли бажання підготовки до подальшого навчання у вищих мистецьких шко¬лах. Навчання тривало щоденно від 6 до 8 години вечора, крім суботи та неділі. Школу відвідувало 52 учні. стільки дозволяло приміщення Стрілецького товариства на вул. Курковій (тепер ─ вул. Лисенка, 23а). Викладачем і керівником школи було запрошено Вінсентія Чиршніца (? –1898), разом з яким пра¬цювали скульптор Ф. Мікульський та живописець С. Клапковський У 1882 р. культивована мистецькою громадськістю та діяльністю Міського художньо-промис¬лового музею орієнтація школи на потреби розвитку художніх промислів спричинила зміну назви на¬вчального закладу на Школу художнього промислу. Саме цього року при школі було відкрито відділи столярства, токарства та сницарства (різьби по де¬реву). Із наближенням дати десятилітнього ювілею школи у польських та українських періодичних виданнях збільшувалася кількість публікацій, які оці¬нювали роль школи як справу “безмірно важну для нашого економічного розвою”, котра вступила нарешті у фазу сповнення сподівань і надій громадськості. Школа художнього промислу привер¬тала все більше уваги і ставала популярною серед усіх навчальних закладів. Будівельний бум у самому місті Львові та розвиток новітньої будівельної інду¬стрії спричинили подальше розширення напрямків діяльності школи та поділ навчання на дві основні групи галузей: пов’язану з будівельним промислом та з промислом художнім. Обраний керівництвом школи курс на творення ужиткового мистецтва для місцевих потреб на основі місцевих смаків і традицій дістав підтримку преси і громадськості Становлення школи відбувалося за участю та під пильною опікою найвищих посадових осіб міста. На початку березня 1890 р. “президент” (мер) міста Львова п. Мохнацький спеціально перебував у Відні для вирішення питання про створення держав¬ної промислової школи. До кінця того ж місяця на рівні столичних урядових кіл питання реорганізації Школи художнього промислу у Державну промислову школу у Львові було вирішене Цісарським розпорядженням від 5 грудня 1890 р. та розпоря дженням Міністерства освіти та релігій від 23 травня 1891 р. про відкриття Державної промислової школи у Львові розпочався якісно новий етап діяльності на¬вчального закладу. Протягом двох років (1891–1892) за кошти Галицької ощадної каси на честь 40-річчя правління цісаря Франца Йосифа для школи було збудоване окреме приміщення по вул.Те¬атральній,17. Після двох років діяльності Промисло¬вої школи статистичні звіти фіксують на 1892–1893 навчальний рік загальну кількість учнів – 306, з яких на 1-2 курсах будівельного відділу навчалися 30, а на 1-2 курсах художнього промислу – 103 учні. Цього ж року у школі було відкрито відділ художнього ме¬талу, декоративного малярства і скульптури. Статут Державної промислової школи передбачав у її складі чотири відділення: будівельного і художнього слю-сарства; будівельного і меблевого столярства; токар¬ства; сницарства. З окремою майстернею рукоділля були пов’язані ще два жіночі відділення для гаптів та мережива. Розширення спеціалізацій, навчальних площ та збільшення кількості учнів ста¬ло можливим завдяки відкриттю у листопаді 1892 р. нового будинку школи та шляхом залучення викла¬дачів і учнів до реалізації найважливіших будівельних проектів міста.
Починаючи з середини 20-х років ХХ ст. у на¬вчальних програмах відбулися кількісні і деякі якісні зміни, що стосувалися комплектування навчальних дисциплін. Школу очолював один з найталановиті-ших педагогів мистецької освіти Галичини того часу, професор рисунку, колишній викладач Коломийської гімназії та директор Коломийської гончарної школи Валеріан Крицінський (1852–1929). В якості дирек¬тора школи Валеріан Крицінський звертав особливу увагу на методичні основи навчального процесу. Як автор фундаментальної методичної монографії “Нові методи викладання рисунку в школах різних типів…” В. Крицінський обґрунтовано довів потребу послідовної системи ступеневої підго¬товки як стосовно фахових предметів, так і базових дисциплін – рисунку і композиції. “Нові методи…” В. Крицінського диференціювали завдання вишколу для реальних шкіл, гімназій, фахових шкіл чи спеці-альних удосконалюючих курсів підготовки для вчи¬телів. Найважливішою засадою фахового навчання В. Крицінський вважав досконале опанування усіх способів виконання творчих і фахових завдань по-слідовно на усіх ступенях науки. Належне місце у пропорційному співвідношенні годин викладання за даною методикою відводилося історії розвитку того чи іншого ремесла чи фаху, практичному опануван-ню технології, а також так званій “науці про художні форми”. Методика В. Крицінського стала своєрідним теоретичним підсумком піввікового існування Про¬мислової школи у Львові, ювілей якої припав на ви¬хід у світ згаданої книги 1926 року. На початку 20-их років ХХ століття Львівську ХПШ очолив Клавдіуш Філасевич, який викладав технологію металу. У 1893 р. на посаду директора школи було запрошено архітектора, автора проекту споруди Львівського оперного театру Зиґмунда Гор¬голевського, який керував закладом протягом десяти років (1893–1903). За його активного сприяння місь¬ка влада спромоглася збудувати для школи нове ве-лике приміщення по вул.Снопківській, 47. Урочисте вселення учнів школи до цього будинку відбулося на початку 1909-1910 навчального року. Голо¬вним мірилом професійної підготовки учнів стала систематична участь у виставках, які організовува¬лися щорічно у стінах самого закладу та у виставках загальнодержавного значення у Відні (1880, 1889), Краєвій виставці у Львові (1894), на виставці мета-левих виробів у Празі (1912) та інших Під час Першої світової війни навчання у школі припи¬нилося і було відновлене у 1919 р.
Після смерті В. Крицінського (1929 р.) Львів¬ську ХПШ очолив колишній директор школи сни¬царства в Закопаному, професор скульптури Ян Нальборчик. Наприкінці 1920-х років очолювана Я. Нальборчиком Львівська промислова школа у своїй діяльності наближалася за фаховим спрямуванням до шкіл у Познані та Кракові.
№22 Мисте́цька шко́ла Оле́кси Новакі́вського була створена 1923 року в Львові за ініціативою Митрополита Андрея Шептицького, який запропонував Олексі Новаківському заснувати власну школу та матеріально підтримав її заснування. Олекса Новаківський на той час був одним з найбільших мистецьких авторитетів у Львові й користувався великою популярністю серед творчої молоді, завороженої його романтичною особистістю, масштабністю його мислення та потужною стихією його малярських полотен. Немаловажним був той факт, що 1919 року він був номінований професором Української Академії мистецтв у Києві.
Завданням Мистецької школи було формування мистців, здатних на ґрунті української духовної культури й художніх традицій творити національне мистецтво світового рівня.
Студії розпочалися в лютому 1923 року в творчій майстерні митця у так званому \"палацику Стики\" (тепер на вул. О.Новаківського, 2). Ця двоповерхова споруда із червоної цегли була збудована за проектом відомого львівського архітектора Ю.Захарієвича і свого часу була власністю польського художника Яна Стики. У 1907 році цей будинок придбав Митрополит А.Шептицький і передав йогоНаціональному музею у Львові для потреб художників. У ньому й оселився з родиною в 1913 році Олекса Новаківський, запрошений Митрополитом із Кракова для творчої праці у Львові.Спочатку Мистецька школа Олекси Новаківського діяла на засадах приватного навчального закладу. І хоча заняття у ній відбувалися без формально встановленого навчального плану і вона не видавала дипломів, її популярність і кількість студентів швидко зростали. А вже у вересні 1923 року школа, як окремий мистецький факультет, була залучена до нелегального Українського Таємного Університету (у цьому статусі школа проіснувала до 1925 року). Це відразу підняло освітній і моральний статус школи — Олекса Новаківський був іменований деканом факультету, а його заступником був призначений Осип Курилас, товариш Новаківського ще з часів Краківської академії мистецтв.
№23 Українська державна академія мистецтв — вищий навчальний заклад художньої освіти, створений 18 грудня 1917 року за Української народної республіки (УНР). Українська академія мистецтв, була заснована 1917 у Києві комісією на чолі з Г. Павлуцьким, яку покликав генеральний секретар Міністерства освіти І. Стешенко. Статут Академії затвердилаУкраїнська Центральна Рада 5 листопада 1917; урочисте відкриття відбулося 5 грудня1917 у приміщенні Української Центральної Ради. У. Д. А. М. очолювала Рада Академії у складі Д. Антоновича, П. Зайцева, Д. Щербаківського(вчений секретар) та ін.Ректорами У. Д. А. М. були: В. Кричевський, Ф. Кричевський (1918 і 1921 — 23), О. Мурашко, Ю. Нарбут, М. Бойчук. Першіпрофесори: М. Бойчук (монументальне мистецтво), М. Бурачек (пейзаж), В. Кричевський (архітектура, композиція), Ф. Кричевський (побутовоісторичне малярство, портрет), А. Маневич, О. Мурашко, М. Жук (станкове малярство, рисунок), Ю. Нарбут (графіка), Д. Щербаківський (українське народне мистецтво, історія українського мистецтва). 1921 до професорського складу додатково увійшли:Л. Крамаренко (монументально-декоративне малярство), В.Меллер (театральне оформлення), С. Налепінська-Бойчук (дереворит), Є. Сагайдачний, Б. Кратко (скульптура), А. Таран (мозаїка) та ін. 1922 розпорядженням Губернського відділу професійної освіти при Наркоматі освіти У. Д. А. М. перетворено на Київський Інститут Пластичних Мистецтв, який 1924 після об'єднання з Київським архітектурним інститутом дістав назву Київський художній інститут. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 1992 закладові повернуто первісну назву — Українська академія мистецтв, а відповідно до постанови Кабінету міністрів України від 17 березня 1998 вона стала Національ Художня спадщина Т. Г. Шевченка стала основою для розвитку реалістичного мистецтва II половини XIX ст. Його Муза для сучасників поета стала мовби громадським дзвоном; а кожен твір — «перлина високої лірики» (С. Єфремов) — будив сумління схвильованим словом, захоплював красою і глибоким змістом. Виражена Шевченком у поезії велика любов до рідного краю і народу прозвучала і в живописі, і в графіці. Реалістичні демократичні традиції, закладені у мистецтві ще О. Венеціановим та В. Тропініним, у творчості Т. Шевченка розвинулися і були збагачені критичною спрямованістю. Національна ідея згуртованості, боротьби за волю стала могутньою силою, що об´єднала всю Україну. Ця ідея у мистецтві пролунала закликом до викриття пороків суспільно-політичного устрою засобами художньої мови.
 
Наші Друзі: Новини Львова