Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 30 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Навчальна

МИСЛИТЕЛІ - РАЦІОНАЛІСТИ ПРО МАЙБУТНЄ КУЛЬТУРИ

Переглядів: 4111
Додано: 03.11.2011 Додав: Юля Крижевич  текстів: 121
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Вступ

Світоглядні орієнтири Новітньої доби.
Новий час вніс свої корективи в розуміння культурного процесу. Для Західної Європи кінця XV – XVII ст. було періодом встановлення капіталістичних відносин, а водночас і поширенням нового типу людини, прагматично та раціоналістично налаштованої, ментальність якої поступово звільнялась від надмірного містицизму і релігійного фанатизму середньовічної доби. Саме такі люди на хвилі великих географічних відкриттів XV – XVI ст. розпочали колоніальне освоєння європейською метрополією всіх частин світу, саме вони долали і руйнували середньовічну натуральну систему господарювання, жорстку верствову ієрархію феодалізму, підривали панування абсолютизму в політичному устрої і ставали носіями культури, де домінуючою цінністю був уже сам індивідуум, суб`єкт, його влада, його самовідчуття. Стає популярним в Новий час розуміння людини як « царя природи», яке поза усякого наукового скептицизму має таки певне підгрунття. Можна погодитися,що формування самосвідомого суб’єкта було метою і результатом усієї біологічної еволюції, проте було б помилковим приймати це твердження раціоналістів, як доказ еволюції походження видів. Адже головною метою філософів того часу було не пропаганда атеїзму (як трактує радянська пропаганда), а пошук місця людини у Всесвіті.
В минуле відходив есхатологічний та аскетичний світогляд Середньовіччя, натомість поширювався антропометричні, гедоністичні й оптимістичні настрої. Визначальна роль у зміні світоглядних парадигм масових народних рухів доби Реформації (XV - перша половина XVI ст.), які знайшли продовження у бурхливому політичному житті XVII ст. Причини, що викликали Реформацію, - численні та складні. Варто зазначити релігійні чинники – моральне обурення ідеологією і практикою керівництва Римо-католицької церкви, яке на той час багато в чому спотворювало вихідні принципи християнського вчення. Протест проти католицизму мав і суто світський характер. Йдеться про незадоволення втручанням церковних інстанцій у державні справи, їхню підтримку феодального устрою, цькування світської науки, мистецтва тощо. Церква поступово втрачала авторитет і вплив на суспільство. За умов, коли світська освіченість посідала все більше місце в суспільному житті, церква почала розглядатися як гальмівна сила. Почала піддаватися сумніву й
Майже півстоліття революційний процес охоплював Англію (1640 – 1688 рр.), завершилася національно-визвольна війна проти іспанського абсолютизму в Нідерландах (1566 – 1609 рр.), антифеодальні повстання супроводжували Фронду – суспільний рух у Франції проти абсолютної монархії (1648 – 1653 рр.) . З 1618 р. Європа була охоплена так званою Тридцятилітньою війною, що була продовженням релігійних війн між католиками і протестантами XVI ст. Релігійні та соціально-політичні рухи, залучаючи до себе великі маси населення і долаючи вузькі кордони дрібних феодальних державних утворень, пришвидшували формування європейських націй, національних держав, а також національних культур.
Проте поширення нового виду культури лише набувало обертів, позиції абсолютизму та феодалізму в більшості європейських країн залишалися достатньо сильними, в духовній сфері традиційно панувала релігія.
Водночас виробництво стало раціоналізованішим, зросла роль механізмів, а водночас прикладних наук. Уряди держав, що прагнули експансії, надавали науковим дослідженням усе більшого значення. В Європі виникли перші природничо-наукові товариства. Зокрема на початку 60-х років остаточно оформилося славетне Лондонське королівське наукове товариство, до якого належало чимало відомих вчених, у тому числі великий англійський фізик астроном і математик Ісаак Ньютон (1643 -1727 рр.). У 1666 р. офіційно оформилася Паризька природничо-наукова академія, членами якої, крім французьких вчених були і іноземці. Найвідоміший з них – нідерландський механік, фізик і математик, перший президент академії Христіан Гюйгенс (1629 –1695 рр.).
Спільними зусиллями європейських вчених створювались наукові підвалини нового світогляду, отже, і нової секуляризованої культури. У XVII ст. відбулася світоглядна революція, зруйнувалася традиційна картина Всесвіту. В 1610 р. великий італійський фізик, механік і астроном Галілео Галілей (1564 -1642 рр.) сконструював зорову трубу і за її допомогою побачив новий неосяжний Всесвіт. Він відкрив чотири супутники Юпітера, гори на Місяці, плями на Сонці, фази Венери тощо. В трактаті «Зоряний вісник» вчений пізніше написав: «Я відкрив міріади зірок, які ніколи раніше не бачили, дійсну природу Чумацького Шляху. Століттями люди спостерігали його світіння, але ніколи раніше не розуміли, чим воно викликано. Чумацький Шлях або Галактика, складається з міріадів зірок… Їх об`єднане світло спричиняє світіння в небі» Отже традиційному геоцентризмові, започаткованому ще в античну добу Аристотелем та Птоломеєм, було завдано нищівного удару. Геліоцентричність Всесвіту, обґрунтована Коперником, дістала практичне підтвердження. Молодший сучасник Галілея німецький астроном Йоган Кеплер (1571 – 1630 рр.) узагальнив астрономічні спостереження у математичних формулах, відкрив три закони руху планет, що отримали назву законів Кеплера.
Важливі відкриття, які змушували переглядати традиційні уявлення про будову світу та його природу були зроблені в хімії, ботаніці, медицині. Так, англійський лікар і природознавець Вільям Гарвей (1578 – 1657 рр.), не відмовляючись від традиційних уявлень про «життєву силу» (дух) організму, зосередив увагу на порівняльній анатомії, відкрив систему кровообігу і довів, що серце є його центром. «Я прагну вивчати і вчити анатомії не з книг, а з анатомуванням, не з суджень філософів, а з механізму природи», - зазначав він.
Принципове значення для з`ясування світоглядних засад культури Нового Часу, яка формувалась у XVII ст., мала проблема методів наукового пізнання. Важливу роль у її розв`язанні відіграв видатний англійський філософ і державний діяч Френсіс Бекон (1561 – 1626 рр.), котрий протиставив догматичній дедукції схоластів новий, індуктивний метод наукового пізнання, що ґрунтується на раціональному аналізі дослідних даних. «Для наук, - писав він, - варто очікувати добра лише тоді, коли ми будемо підніматися дійсними сходами… від частковостей до менших аксіом, згодом до середніх… і, нарешті, до найзагальніших». Вчений зробив спробу поєднати емпіричний та раціоналістичний шляхи пізнання, вбачаючи мету науки у «збільшенні влади людини над природою»
У розробці наукових підвалин Нового часу, поширені математичного природознавства чільне місце належить французькому філософу, фізику і математику Рене Декарту (1596 – 1650 рр.), котрий відповідно до вчення Бекона розглядав науку як найважливіше знаряддя панування людини над силами природи. За Декартом, практична користь – кінцева мета справжньої науки. Корисними можуть бути лише вірогідні знання. Поява нового знання починається зі сумніві існуючих «істин», саме сумніви дають поштовх думці. Підсумком у науковій революції XVII ст. стало відкриття англійського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона. Вершиною його наукової творчості є праця «Математичні початки натуральної філософії», де узагальнено дослідження попередників і його власні у галузі астрономії і фізики.
Проте, мабуть, найголовнішим загальнокультурним наслідком наукової революції XVII ст. стало перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне. Був відкритий шлях до накопичення нових наукових знань, перетворення науки на вагомий змістовний компонент культури, прискорення процесу становлення цивілізації.
Однак разом з розвитком знань існувало відразливе відношення до усього, що віщувало усе незрозуміле. Так наприклад йдеться про переслідування відьом, яких тисячами спалювали у країнах Європи. Так, в 1635 р. доктор Бенедикт Карпцов (1595 – 1666 рр.), професор Лейпцігського університету опублікував працю «Практика судочинства» про проведення відьомських процесів.
У XVII ст. поглибилось розмежування між наукою і релігією. Предметом науки стає природа, під якою тепер розумілося все існуюче разом з людиною, все, що можна вивчати емпірістичним методом і пояснювати, керуючись аргумен6тами розуму. Всі кінцеві причини «causa finalis», які не могли бути об`єктом емпіристичного пізнання, виводилися за межі науки. Це відобразилось у боротьбі за віротерпимість, свободу совісті, право людини на вибір релігії.
Водночас релігія залишається провідною духовною засадою не тільки масової традиційної культури, а й науки. Про Бога згадують майже у всіх наукових трактатах того часу. Поширення набуває концепція «двох істин», що відображується в творах деїстів. Проте існеє зміна ідеалв – на авансцену виходять підприємці, науковці тощо.
Тому можна справедливо зазначити, доба Нового часу породила інтерес людини до Природи, нового розуміння Божественної сутності, та відродила цінність науки у суспільстві.



Міркування філософів – раціоналістів стосовно майбутнього культури

1. Френсіс Бекон (1561 – 1626)
Культура для Френсіса Бекона не тільки і не стільки результат «обробітку душі», як вважали древні греки і римляни, а фінал діяльності з підкорення сил природи, підпорядкування її волі і інтелекту діючого індивіда, що спирається на міць техніки і дані дослідної науки. Вона, на його думку, виникає з взаємини природи і людини і, по суті, є не що інше, як «людина в його ставленні до природи».
Про культуру того чи іншого суспільства, вважав мислитель, перш за все необхідно судити за досягненням за галузями природознавства, за рівнем сільськогосподарського та промислового виробництва, за накопиченої суми знань і масштабами впровадження наукових відкриттів у практику. Кажучи іншими словами, для Бекона критеріями культурного розвитку є темпи науково-технічного прогресу глибина пізнання законів природи та їх використання для блага людей.
Висловлює переконання, що майбутнє людства має бути прекрасним і що побудова цього майбутнього є закономірним процесом розвитку культури. На останньому моменті акцентує особливу увагу. З його точки зору, обсяг накопичених знань ще не говорить про рівень культурного розвитку того чи іншого суспільства. Тільки їх практичне застосування дозволяє судити про те, чи досягла та чи інша система висот культури.
Культура з точки зору Френсіса Бекона не є щось дане від початку. За його уявленнями, вона розвивається переходячи зі однієї сходинки на іншу. Бекон вважає, що європейська культура пройшла три стадії, які відповідають культурі Стародавньої Греції, культурі Стародавнього Риму, культурі Західної Європи Нового часу.
У Середньовіччі, з його точки зору, спостерігався занепад культури, що виражається в засилля релігії, зневазі природничих наук, схоластичного теоретизування, яке нічого не давало для оволодіння силами природи та полегшення життя людей, змушених у поті чола добувати хліб насущний. Після того, як християнство стає однією з трьох світових релігій, говорить Бекон, більшість кращих умів ряд століть присвячували себе заняттям теологією, що не могло не позначитися на рівні культурного розвитку Європи, яка поступово поринала у морок невігластва і обскурантизму. Досягнення стародавніх греків і римлян були забуті, і тільки в епоху Відродження була відновлення «часів з’єднуюча нитка». Новий час, на думку Бекона, є часом повернення до античної традиції з її пієтетом по відношенню до науки і людського розуму.
Він вважає, що культура складний феномен. Вона проявляється у всіх сферах діяльності людей, але головними її елементами є наука і мистецтво.
Слід сказати, що в поняття «мистецтво» філософ вкладає зміст, відмінний від того, до якого ми звикли. Під «мистецтвом» він розуміє будь-яке практичне уміння, необхідне для оволодіння силами природи, засноване на знанні її властивостей і законів.
Мистецтво, згідно Бекону, є сутністю квінтесенції культури. Воно покликане не виправляти природу, а розкріпачувати її. «Природа, - пише Френсіс Бекон, - робить те, що без мистецтва було вже зроблено.». Розвиваючи ідею про взаємозв’язок культури та природи, Бекон приходить до думки про те, що культура не є протилежностями, а широко поширена думка про відмінності природного та штучного є помилковим.
Він показує, що штучне виникає як якісно своєрідне явище на ґрунті універсального руху природи, в нескінченні модифікації якого включена діяльність людини. Таким чином, розуміння культури у Бекона протилежно її релігійно-схоластичному осмисленні у філософській думці Середньовіччя, де світ природи і світ, створений людиною, сприймалися як протистояння, що нічим не пов’язані один з одним.
Але внесок Бекона в теоретичну культурологію не обмежується констатацією факту взаємозв’язку культури та природи і введенням технічного процесу як критерій культурного розвитку. Їм було висловлено ряд конструктивних ідей, які не втратили свого значення і до сьогоднішнього часу. Зокрема, це відноситься до ідеї про спадкоємність культури як наступності знань. Він підкреслює, що «знання і відкриття миттєво поширюються і розлітаються поширюється і розлітаються по всьому світі, бо передача знань подібна до бурхливо спалахненому полум’ю, що запалено від іншого полум’я».
Досліджуючи проблему спадкоємності культури, Бекон впритул підходить до думки про те, що спадкоємність являє собою процес діалектичного «зняття», утримання усього позитивного, що було накопичено представниками попередніх історичних епох.
З його точки зору, щоб досягти піднесення культури, потрібно «дотримати такий захід, щоб не відкидати те, що правильно покладено древніми, і не нехтувати тим, що правильно принесено новими». Полемізуючи з представниками середньовічної філософської думки, Бекон зазначає, що схоластика теж стояла на позиціях наступності культурної спадщини минулих епох, однак вона не прагнула до подальшого розвитку успадкованої культури, вбачаючи своє головне завдання у пристосуванні накопиченого раніше знання для осмислення богословських проблем. Для Бекона багатства культури минулих епох, що канули в Лету – базис культури сьогодення, яка по відношенню до них є більш багатою і змістовною. Заслуговує на увагу думка філософа про суперечливість розвитку культури. Віддав належне людському розуму, що переконливо демонструє свою міць та здатність створювати досконалі знаряддя, що забезпечують його панування над живою та неживою природою. Бекон звертає увагу на те, що кошти, які створені людиною для збільшення його могутності, часто використовуються проти своїх творців. Так, застосування технічних винаходів і відкриттів у галузі природничих наук у військовій справі сприяє збільшенню числа жертв різних конфліктів, провокує тих, хто має більш досконалу зброю, нав’язує свою волю більш слабкому в технічному відношенні противнику. Застосування ж відкриттів у промисловості веде до збагачення тих, хто володіє знаряддями і засобами виробництва, сприяє розвитку у них хибних схильностей, аморалізму і нестримної жадоби багатства. Джерело протиріч культури Френсіс Бекон бачить у самій культурі, яка, розвиваючись, сприяє не тільки піднесенню людини, але й за певних умов стає засобом його поневолення.
Теоретична культурологія зобов’язана Френсісу Бекону також ідеєю про зміну взаємин між наукою і практикою як поворотний момент у розвитку європейської культури.
Автор «Нового Органону» , спираючись на численні письмові джерела і апелюючи до реальностей свого часу переконливо доводить, що в XVII ст. відбулися кардинальні зміни в європейській культурі. З його точки зору, культура Нового часу, будучи тисячами ниток пов’язана з культурою Античності, якісно відрізняється від останньої, бо знання стають дійсною силою.
Виникнення безпосереднього впливу науки на практику Френсіс Бекон розглядає як свідчення зміни базових структур європейської культури, характерною особливістю якої стало з XVII ст. сакралізація науки і схиляння перед могутністю Всезагального розуму.
Викликає зацікавлення ідея Бекона про тісний взаємозв’язок між культурою і свободою. Згідно з його точки зору людина існує в умовах універсальної детермінованості, проте вона зовсім не приречена на рабське підпорядкування природі і суспільству. Філософ вважає, що в міру зростання обсягу знань, якими володіють люди, у міру оволодіння «мистецтвом» поглиблення уявлень про природу та закони її розвитку розшириться і «поле свободи» людини. «В межах використання законів природи, - пише автор «Нового Органону», - людина зможе все, якщо такої можливості не має, вона нічого не зможе..» Іншими словами, свобода для Бекона є результатом оволодіння культурою. Пропонуючи таке рішення – він головним чином заперечує Спінозу, для якого свобода притаманна лише мудрецеві, що пізнав необхідність діяти певним чином і здатного приборкати свої пристрасті і бажання, для того, щоб почути голос розуму. Американський дослідник доби Нового часу – Куно Фішер пише: «Мета Спінози – споглядання, Мета Бекона – культура».
Це лише короткий огляд комплексу загальних рис культурологічних поглядів, що містяться у роботах видатного англійського мислителя Нового часу Френсіса Бекона, який зробив вагомий внесок не тільки у встановлення європейської філософії, а й у формування теоретичної культурології.
2. Рене Декарт – співець культу Розуму і ідеальної закономірності речей (1596 – 1650).
Основоположник раціоналізму, згідно якого наші знання складаються в основному або виключно із апріоричного знання, ідей, які у нас вже знаходяться. Висунув розум на перше місце, а роль досвіду звів до простої перевірки даних інтелекту. Вважав, що розум здатний в стані пізнати світ, проте потребує,
«Очищення» філософії від гуманістичної орієнтації, спрямування на «чисту» (без специфічну людського, суспільного моменту), об`єктивну і (без суб’єктивну) природу, характерне для після ренесансного етапу розвитку західноєвропейської філософії, було послідовно проведене Рене Декартом.
Об’єктивістське тлумачення людини цілком логічно приводить Декарта до визначення її як «машини, що складається з кісток і м’яса». Розрізняючи живе та мертве, Декарт вважає, що тіло живої людини так відрізняється від тіла мертвої, як відрізняється годинник або інший автомат (тобто машина, що рухається сама собою), коли вони зібрані і в них є матеріальна передумова тих рухів, для яких вони призначені з усім необхідним для їхнього діяння, від годинника або іншої машини , коли вона зламана і коли передумова її руху відсутня. Продовжуючи думку Гоббса про людину як розумне, одушевлене тіло» Декарт, у своїй праці «Начала філософії» твердить: « Я МИСЛЯЧА РІЧ, АБО РІЧ, ЯКА МАЄ ВЛАСТИВІСТЬ МИСЛИТИ» - це декартівське положення пізніше використовує суб`єктивний ідеалізм. Девіз усього його життя - афоризм: «Cogito ergo sum» (мислю – значить існую). Згодом це виражено в його філософському міркуванні щодо мислення як такого, істотною рисою якого є так званий раціоналізм (від лат. Ratio – розум). Згідно з яким розум, думка визнаються вищою цінністю в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Декарт вважав, що чуття дають надають нам лише невиразне уявлення про речі і тим самим вводять в оману. Істину можна збагнути безпосередньо розумом, властивою йому інтуїцією, правильність істини підтверджується не практикою і досвідом, а ясністю і чіткістю наших понять, хоча як не дивно Декарт виступає із закликом перегляду основних світоглядних принципів попередньої культурної традиції і почав висловлювати переконання в онтологічній перевазі умоглядного над чуттєвим. Декарт ототожнив душу і розум і почав називати уяву та почуття модусами розуму. Більш того він розглядав афекти та пристрасті як наслідки впливу на розумну душу тілесних рухів, які, не будучи прояснені раціональним світлом, породжують помилки розуму. Тому критерій істини з точки зору Декарта перебуває не поза розумом, а в ньому самому. Пояснення, що є розумом викладено в «Правилах для керівництва розумом» , де філософ зводить все до однієї фрази: «…ДЖЕРЕЛО ПІЗНАННЯ ІДЕАЛЬНОЇ ЗАКОНОМІРНОСТІ, ЩО ВИСТУПАЄ ЯК ГОРДЕ НАЧАЛО МИСТЕЦТВА СПРАВЖНЬОГО». Французький філософ П`єр Гассенді (1567 - 1655) - виступив із критикою Декарта саме в тому пункті, протиставляючи раціоналізмові так званий сенсуалізм ( від лат census – сприйняття, відчуття), який прагне проголосити відчуття єдиним джерелом пізнання.
Свою сенсуалістичну позицію Гассенді обґрунтовує анатомічним матеріалізмом Епікура “Tantum cognoscitur, quantum diligitur” – «Пізнаємо настільки, наскільки любимо», філософію якого Гассенді відроджує, інтерпретуючи відповідно до механістичних уподобань Нового часу. Раціоналізм і емпіризм ( від гр. έμπέρία – досвід, філософське вчення яке вважає чуттєвий досвід єдиним джерелом наших знань. Існує як суто ідеалістичний {Берклі, Юм, Мах і т.д.} так і матеріалістичний {Бекон, Гоббс,Локк} емпіризм стає однією з провідних альтернативних позицій, боротьба яких становить чи не основну вісь філософської полеміки XVII – XVII ст. – “Nìvil est in intellectu, quod non prius fuerit in sensu” - «Нема нічого в розумі, чого б не було раніше в почуттях» .
У творі «Міркування про метод» Декарт викладає своє бачення « методу сумніву». Все те, викликає сумнів, тобто може бути, а може не бути, міркує Декарт, несе в собі момент суб`єктивності й тому має бути відкинуте, строго об`єктивним (безсуб`єктивним), і тому сумнів у Декарта є методичним підходом (сумніватися, якщо не доведено чітко) – він особисто не сумнівається в існуванні світу. Припускав, що «Genius malignus» («злий Бог») може дурити людину всьому, крім того, що вона думає та сумнівається.
Після того, як доказане існування «я», потрібно показати його суть. Для нього дух, душа, розум та мислення є однаковими речами – «мислячої (свідомої) істоти» (лат. «res cogitans»), яка сумнівається, розуміє, фантазує, підтверджує, заперечує, бажає, фантазує тощо. Зміст свідомості складають думки: ідеї, афекти (вольові акти) та висновки. Тільки ідеї можуть бути правильними або неправильними, оскільки тільки у ідей можна знайти відповідність чи невідповідність до зовнішніх речей. В подальшій класифікації він розділяє вроджені, запозичені та розвиті самою людиною ідеї. Вроджені ідеї є будь-який час готовими поняттями, вони також визначають результати пізнання.
На світогляд Декарта вплинула половинчастість буржуазної ідеології ХVII ст., що відбивала передові прагнення французької буржуазії поряд з вимогами тогочасної аристократії і гнучкий лібералізм відношення стосовно народних мас, проте головними завданням його філософії був захист питань релігії. Саме завдяки Декарту філософія культури завдячує раціоналістичному аспекту поняття «культури», поєднанню непоєднювального – розуму в мистецтві.
3. Томас Гоббс
Якщо говорити про внесок Томаса Гоббса в культурологічну теорію, то, перш за все слід зауважити, що він сформулював і обґрунтував тезу про державу як елемент культури. До нього цю думку ніхто не висловлював, у тому числі і Платон, який як відомо багато розмірковував на тему природи політики і держави.
На цю думку Гоббса підштовхнуло дослідження специфіки природного та штучного, яка знаходилася у центрі його зацікавлень ще зі студентських років. Ця проблема, у свою чергу, розглядалася ним як частина більш загальної природи тіла. Гоббс виходив з того, що існують лише окремі конкретні тіла. Він заперечував наявність у світі не тілесних, тобто нематеріальних субстанцій, на яких наполягали схоласти Середньовіччя. Англійський філософ поставив під сумнів і твердження про те, що існують вроджені ідеї. По суті, це була позиція номіналіста, що займає нечітку, недвозначну позицію.
Тіла. Згідно за Гоббсом, бувають різними. Деякі з них природного походження, інші - штучного. Останні створюються людьми і в цьому сенсі є результатом культурно-історичної діяльності людини. Властивості природних і штучних тіл (Гоббс їх називає акциденціями ) різні, в силу чого світ природи докорінно відрізняється від світу культури.
Одним з таких складних тіл, створених волею і руками людини, є держава. Дослідження держави, з кута зору Гоббса, є головним завданням «моральної» або «цивільної» філософії, яка, по суті, є наукою про світ штучного, або, кажучи іншими словами, наукою про культуру.
Але якщо держава елемент культури, то її історія може розглядатися як один із елементів історії культури. Отже, отримавши уявлення про те, як виникає і розвивається держава, ми отримуємо уявлення про генезис культури.
4. Джон Локк (1632 – 1704)
Розробив основний принцип Бекона – «походження знань та ідей із світу почуттів». У головному творі «Дослід про людський розум» Локк піддав критиці ідеї Декарта про природжені ідеї і вчення Лейбніца про природжені практичні принципи. На противагу цим філософам він відстоював дослідний, чуттєвий характер людського знання. Ідеї, принципи не природжені, а набуваються, душу дитини він порівнює з tabula rasa. Однак Локк непослідовно проводив матеріалістичну точку зору на походження людського знання з досвіду. Він розділив двоякий досвід на зовнішній і внутрішній.
1. зовнішній – діяння матеріальних предметів на органи чуття людини (відчуття).
2. внутрішній – самодіяльність душі (рефлексія). В цьому відчутний елемент ідеалізму Локка.
Відчуття і рефлексія є самостійними джерелами пізнання, звідки ми дістаємо всі наші ідеї, поняття і уявлення. Таким чином, в теорії пізнання він був дуалістом, це стосується також і питань релігії. У своїх політичних творах Локк виступає захисником конституційної монархії, головним завданням якої є захист приватної власності. Відповідно до чого культура і є продуктом саме приватної власності, адже кожна особа творить передусім для себе, а отже потім для суспільства.
5. Барух \ Бенедикт Спіноза (1632 – 1677)
Величезну увагу приділяв філософії антропології, тобто вивченню людської сутності. Цікавим є той факт, що Спіноза писав на початку доби Нового часу, тому усі його праці пронизані схоластичною термінологією, і водночас терміни не збігаються із загальноприйнятим їхнім трактуванням у схоластів. Тому, зрозуміти Спінозу можливо лише, якщо враховувати нові наукові та онтологічні передумови, які філософ бере собі за основу. Спіноза відкидав Бога, як творця природи , вважаючи, що сама Природа і є Богом, адже крім Бога не може бути іншої сутності (принцип causa sui - «причина самої себе»), що робить самого Спінозу пантеїстом. В розумінні суспільства Спіноза виступає ідеалістом і метафізиком, адже організацію «розумного суспільства» він ставить в залежність від «очищення» інтелекту, від пізнання «істинної» природи людини – «Трактат про удосконалення інтелекту».
Погляди Спінози схожі з декартівськими ідеями, про піддавши гострій критиці декартівське уявлення про дуалістичну модель, Спіноза створив моністичну систему, в якій мислення і протяжність оголошуються атрибутами (суттєві властивості) єдиної субстанції – природи. Визнаючи мислення атрибутом усієї матерії, Спіноза відстоював ідею про загальну одухотвореність матерії. Розуміючи рух як механічне переміщення тіл у просторі і, не вважаючи його атрибутом субстанції, приписував рух тільки одиничним речам: «Змінюються окремі речі, а природа в цілому залишається незмінною, існує поза часом. Строгий детермінізм несумісний з визнанням випадковості. Усе, що відбувається у природі – усе потрібно». В психологічному вченні Спінози значне місце займає теорія афер (задоволення, незадоволення і т.д.). Спіноза вважав, що усе досягається самим розумінням, інтуїцією., без допомоги відчуттів.
Матеріалізм Спінози справив великий вплив на французьких матеріалістів i німецьку освіту XVIII ст.
6. Блез Паскаль (1623 -1662)
В 16 років він написав математичний трактат «Досвід теорії конічних перерізів», що отримав високу оцінку наукової громадськості. Він плідно займався дослідженнями в галузі теорії чисел, алгебри, теорії ймовірності, гідростатики. Проте, розчарувавшись у можливостях точних наук, Паскаль звернувся до релігійно-філософської проблематики, став ченцем абатства Пор-Рояль, де працював над славетним філософським твором «Думки» . У ньому науковець відмовляється будувати штучно гармонізований теологічний образ світу, його відчуття космосу яскраво виражене в словах: «…це вічне мовчання безмежних просторів лякає мене». Розмірковуючи про непостійність, неспокій, слабкість і водночас велич людини, Паскаль звернувся до образу «мислячого очерету». Щоб зламати, вбити людину, «…зовсім не потрібно зусиль усього Всесвіту; достатньо подиху вітру, краплини води». Однак, якщо у «просторі Всесвіт обіймає та поглинає мене, як крапку, в думці, я осягаю його».
Він був першим мислителем, який використав досвід механістичного раціоналізму XVII ст., та задався питанням про межі «науковості», вказуючи при цьому на «доводи серця», які відмінні від «доводів розуму». Паскаль передбачив подальшу ірраціоналістичну тенденцію у філософії; вивів основні ідеї християнства з традиційного синтезу з космології і та метафізики Аристотеля або доктринами неоплатонічного вчення, а також політичною ідеологією монархізму (так званого союзу трону і вівтаря). На його думку, не наука, а релігія є засобом для ефективного розв’язання суперечностей людського існування – щоб не впасти у відчай, людині потрібний Бог.
Паскаль подає образ людини - динамічної («стан людини – мінливість, туга неспокій»), і не втомлюється говорити про трагічність і крихкість людини й одночасно про її достоїнство. Зосередженість Паскаля на антропологічній проблематиці передбачає розуміння християнської традиції, що пізніше було втілено у творах С. К’єркегора і Ф. Достоєвського.
7. Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 -1716)
Лейбніц, завершив добу раціоналізму у XVII ст., і тому справедливим було віднести його до філософів – раціоналістів, хоча у деяких підручниках по історії філософії ми зустрічаємось з означенням цього мислителя, як попередником німецької класичної філософії. Кожна з цих доктрин має право на своє існування, адже його філософська система склалася до 1685 року і є підсумком двадцятирічної еволюції в процесі якої Лейбніц критично переробив основні ідеї Демокрита, Платона, Августина, Декарта, Гоббса, Спінози та інших. Він прагнув синтезувати все раціональне у попередній філософії з новітнім науковим знанням на основі запропонованої ним методології, найважливішими вимогами до якої було універсальність та стислість. В основі природи, за Лейбніцом «Монадологія», лежать самостійні ідеальні субстанції – монади. Ці монади – свого роду «душі» - є основою всіх речей, всього життя. Монади активні, сфера їхньої діяльності – уявлення; матерія – лише прояв цих духовних самостійних сутностей. Верховна монада – Бог, який творить усю безкінечну багатоманітність існуючих монад, встановлює ієрархію і зв'язок між ними, що утворює встановлену гармонію. Неорганічний світ - поєднання нижчих монад; людина є поєднанням вищих монад, які мають виразне уявлення і розуміння дійсності. Таким чином, уся природа є органічною – неживої природи не існує.
Саме його вважають засновником теорії про інші світи, адже він неодноразово звертав увагу на можливість позаземних форм життя, в тому числі розумного. Наприклад у одній з найважливіших своїх праць «Досліди теодицеї про благість Божу, свободу людини і начала зла» Лейбніц пише: «Приймемо ми чи не приймемо границі Всесвіту, слід визнати незліченну кількість куль, таких чи ще більше ніж наша, земна, що мають однакове з нею право бути населеними розумними мешканцями, хоча звідси ще не випливає, що це будуть люди» . Живі розумні створіння мають різнитися ступенем своєї досконалості – цього потребує загальний порядок. «Я не наважуюсь стверджувати, що не було створінь, блаженіших від самого народження, щоб вони не були безгрішними і святими від природи. …Універсум дуже великий і різноманітний; бажання обмежити його – означає мати мізерне знання про нього», - це головна ідея цього твору.
Заслуговує на увагу доктрина Лейбніца про сутність людини (а саме –«що розуміють під людиною: тільки розумний дух, чи тільки тіло так званої людської форми, або кінець кінцем, дух, з’єднаний з таким тілом»), Лейбніц вважає за корисне звернутися до ідеї позаземного життя і ставить запитання: «Можливо, що в якій-небудь іншій частині всесвіту або інший час є куля, що не відрізняється помітним чином від нашої земної кулі, і що кожен з її мешканців не відрізняється помітним чином від відповідного йому мешканця Землі… Дві це особистості або ж та сама особистість, оскільки свідомість і зовнішні прояви мешканців цих куль не мають відмінностей?» . Щоправда, відносно штучності такого прикладу сам Лейбніц зауважує: «Втім, якщо говорити про те, що є можливим природним чином, то дві схожі кулі і дві схожі душі на них залишались би такими лише деякий час, тому, що оскільки маються індивідуальні відмінності, ця різниця повинна полягати в непомітних властивостях, які мають з часом розвинутись».
Проте Лейбніц наголошує саме на поступовості життя: «В природі все відбувається поступово, в ній немає стрибків і щодо змін це як правило є частиною мого закону безперервності. Але для краси природи, що потребує відокремлених, чітких сприйняттів, необхідні видимість стрибків і, так би мовити, музичні інтервали в явищах. (…) Таким чином, хоча на якому-небудь іншому небесному світилі можуть бути види, середні між людиною і твариною (у відповідності до того як розуміють ці слова), і хоча де-небудь є, імовірно, розумні живі істоти , що стоять вище нас, але природа визнала за доцільне віддалити їх від нас, щоб надати їм беззаперечне панування на Землі.
Це твердження Лейбніца знайде своє чільне місце в філософії лише у ХХ ст., теоретиком якої стане Карл Ясперс «Історія і космос» , який викристалізує ідеї Лейбніца щодо питання людської культури в масштабах Всесвіту.
8. Джамбаттіста Віко (1668 -1744)
Він розглядав історію культури, як об`єктивний і закономірний процес. Відкидав пануюче в його часи уявлення про історичну науку, як про простий опис царювань, битв і діяльності героїв. В галузі філософії Віко не був послідовний. Під деяким впливом матеріалістичної філософії Віко твердить , що «порядок ідей» повинен іти за «порядком речей». В той же час визнає існування Бога: «Бог надає історії її закони». Але цим у Віко роль Бога і обмежується. Надалі Бог у хід історії не втручається, людство розвивається в силу внутрішніх причин, закладених у людській природі. Життя суспільства відтворює, згідно з теорією Віко ступені життя окремої людини:
- дитинство,
- юність,
- зрілість.
У своїй праці «Основи нової науки про спільну природу націй» (1725), доцільно обґрунтовує дане питання і висуває теорію історичного коловороту – розвитку всіх націй за циклами, що складаються з трьох епох:
1. «вік богів» (бездержавність, панування жерців. Вихід людини з первісного стану);
2. «вік героїв» (аристократична держава. До цієї епохи Віко відносить ранні республіки Греції та Риму, ранній феодалізм Західної Європи);
3. «вік людей» (демократична республіка або представницька монархія, розквіт наук ).
Кожний такий три частинний цикл завершується загальною кризою і розпадом даного суспільства. Згідно цього «дитинство» - переходить у «зрілість», а та в свою чергу в «старість», після чого починається деградація, а згодом повернення до первісного стану, після чого цикл відновлюється. Зміна епох відбувається шляхом переворотів, що при переході від першої епохи до другої здійснюються внаслідок боротьби між батьками родин і їхніми домочадцями, а при переході від другої до третьої - внаслідок боротьби з простим народом. Ідеї Дж. Віко багато в чому випереджали філософію історії Гердера та Гегеля.



Висновок

Вплив вчення мислителів – раціоналістів в подальшому на теорію культури загалом. філософ раціоналіст емпіризм раціоналізм
В європейській же науці Нового часу отримали розвиток тенденції, що призвели не тільки до більш різкого розмежування раціонального і чуттєвого (відповідно: логічного й естетичного, наукового і художнього), а й до численних спроб установити між ними відносини підпорядкованості з домінуванням раціонального. Це зумовило те, що в XVII – XVIII ст. провідне місце в філософській проблематиці посіли питання гносеології: відбувався активний пошук граничних основ знання, які б дали б змогу визначити об`єктивну цінність різних форм пізнання. Саме в такому ракурсі тогочасна філософія досліджувала співвідношення розуму і чуттєвості, емпіричного і раціонального, а філософські концепції залежно від обраних пріоритетів розподілялися між раціоналізмом і емпіризмом.
Проте дуже часто філософи – раціоналісти Новітньої доби акцентували на тому, що насправді логіка і естетика поєднуються лише в математиці (приклад Декарт). Тільки на певних етапах математика розумілась як виключно логічна дисципліна. Своєрідний максимум єдності математики і логіки продемонстрував логіцизм. Цей напрям філософського обґрунтування математики, що спирається на тезу Лейбніца про зведення математики до логіки, тривалий час трактував математику як дослідження аналітичних істин, тобто таких, які мають бути істинними «в усіх можливих світах». Цікаво, що при цьому, що праця самого Лейбніца про зведення математики до логіки, присвячена принципам математичної логіки, мала назву «Про мистецтво (! – Л. М.) комбінаторики», що змушує пригадати фактично мистецький статус цього виду людської творчості в давньогрецькій культурі. Крім того, і сучасна фізика мікросвіту продемонструвала відносність деяких традиційних математичних формулювань і висновків, змушуючи на новому матеріалі знову згадати давньогрецьке розуміння математики як «споглядального мистецтва», а отже явища, яке окрім зовнішньої логічності має також естетичний аспект. Зокрема завдяки праці Лейбніца виникає так звана семіотика (вчення про знаки . Оскільки семіотика є своєрідним феноменом, що уможливлюється виключно логічним підґрунтям.{Ч. Пірс, Ф. де Соссюра} ) та кінці XVIII – та на початку XIX ст.
Проте в Новітню добу існувало протистояння двох начал – емпіризму і раціоналізму, які взаємно виключали один одного. А, отже раціоналісти повністю відкинули чуттєвість, пропонуючи їй «холодне», матеріалістичне уявлення світу. Проте - це була їхня чи не єдина похибка, адже людська природа існує не тільки за сприйняттям раціонального, але й межею ірраціонального (Саме цей аспект стане базовою основою для концепції Зігмунта Фрейда, котрий виділить чуттєвість у особливу форму існування умовно називаючи її сферою перед свідомого (або доступної пам`яті). Йдучи шляхом своїх попередників та вчителів Г. В. Лейбніца і Х. Вольфа в 1735 р. німецький філософ Александр Готліб Баумгартен (1714 -1762) у своїй дисертації «Філософські роздуми про деякі питання, що стосуються поетичного твору» вперше ввів в науковий обіг термін «естетика», обґрунтовуючи насамперед із актуальної для тогочасної думки суто гносеологічної потреби розведення форм пізнання. Баумгартен розрізняв і протиставляв розумове або логічне пізнання і пізнання чуттєве, для означення якого ним було і використано поняття «естетичне». Термін « естетика» був введений для означення «науки про чуттєве знання» - або, за Баумгартеном, «нижчої» теорії пізнання, яка б доповнювала «вищу теорію пізнання або логіку». У нововведенні А. Г, Баумгартена можна побачити намагання дати свій варіант розв`язання актуальної на той час філософської проблеми, причому варіант , у якому простежується намагання уникнути крайнощів як раціоналізму, так і емпіризму і з`єднати в систему двох наук (естетики та логіки)дослідження різних і разом з тим співвідносних шляхів осягнення людиною буття: раціонально-логічного і художньо-естетичного. Іншими словами, конфлікт світоглядних позицій Баумгартен пропонував вирішити не шляхом формування ще однієї (об`єднувальної) концепції, а шляхом утворення окремих спеціальних наукових підходів, які б не виключали один одного, а розділяючись взаємно доповнювались.
Але, нажаль, необхідне логічне коло, яке б взаємно обумовлювало естетику та логіку, так і залишилось не повністю замкнутим навіть у працях Баумгартена. Пізніше тільки в дуже поодиноких випадках принципи естетики все ж таки свідомо співвідносилися з принципами логіки, що вже ХХ ст. А. Н. Вайтгеду зауважити у праці «Способи мислення»: «Я стверджую, що аналогія між естетикою і логікою – це одна з найменш розроблених у філософії».
Разом з тим саме зіставлення логічного й естетичного просторів у людській культурі є надзвичайно перспективним як для визначення сутності і наукової свідомості, так і взагалі для більш адекватного усвідомлення самої сутності людської культури як форми буття. Тим більше, що в сучасності, позначеній феноменом постмодернізму, виникають нові підстави до співвіднесення логіки і естетики.
Слід зазначити, що подібна інтенція до раціональності, яка проявлялася (хоча і зазвичай і в меншому масштабі, ніж у Новий час Європи) протягом всієї людської історії і в різних культурах, дуже часто призводила до виникнення різноманітних соціальних ідей або й проектів, що ставили за мету побудову раціонального обґрунтованого і логічно вивершеного суспільства.



Список використаних джерел і літератури

1. Библиотека Культурология: теория школы и история практики Персоналии
2. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. посібник. Вид. 2-е, перероб. І доп. \За ред.. проф.. А. Яртися та проф.. В. Мельника. – Львів: Світ, 2005. – 568 с. з іл.
3. Розенталь М., Юдін П. Короткий філософський словник \ Під редакцією М. Розенталя, П. Юдіна. – 3-тє вид., стереотип. – К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1952. - 585с.
4. Матвеєва Л.Л Культурологія: Курс лекцій: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2005. – 512 с. ISBN 966-06-0395-9
Размещено

 
Наші Друзі: Новини Львова