Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Зірка на ім’я Марія

Переглядів: 7240
Додано: 28.02.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Костянтин Москалець




Зірка на ім’я Марія

(повість)



1

Ключова перша фраза, навскісний дощ і крихітні перехожі, безліч рухливих мачинок, що складаються в примхливі констеляції, регульовані сполохами світлофорів; вони нагадують літери, які вирвалися з синтаксичної клітки, перестали утворювати цілісні смисли речень, розтеклися папером майданів, бароково переплутаними рядками вулиць, віддані на поталу свободі і наркотичній насолоді більше нічого не означати: ні для соціологів-ідеологів, ні для політиків, ані для їхніх технологів. Міріади кольорових мікровибухів на дисплеях мобільних телефонів, фарш із мільйонів незабутніх мелодій, есенційні витяжки неземних пахощів, дехто просто цілується на тлі квітникарок і афіш Кустуріци та Бреговича, дехто п’є каву і палить сигарети, зосереджено споглядаючи потоки різнобарвної води потойбіч вітрин, реклами стильного одягу, може, холодильників, може, парфумів із феромонами, і ти так само складаєш парасольку, пірнаючи в стерильне світло сухого й прохолодного світу підземки, так само купуєш жетони, так само мрієш сісти в переповненому вагоні, заплющивши нарешті переповнені видивами очі: Марія. Я не можу сприймати так багато безглуздої інформації одночасно; я хочу побачити тишу; я прагну почути мовчання сосон і сяйво мовчазної зірки над ними; я ненавиджу сленг, особливо цей, довколишній, скотський, вони спілкуються виключно ним. Невже вони не знають людської мови? Як добре, що вони її не знають.

Коли за вікнами дощ і квітнуть перші білі троянди, добре буває заварити зелений чай із пелюстками жасмину, поставити улюблений диск і вимкнути світло, і послати SMS, а тоді, очікуючи на відповідь, пити ніжно-гіркуватий трунок, дивлячись на блискучі вертикальні лавини сутінкової води без слів. Вона по-справжньому співає, ця дівчинка-жінка, зовсім не так, як ті продажні й успішні; вона співає, ніби молиться, вона не заробляє співом на життя, а живе, співаючи, і це одразу відчувається. Нам не платять за наші молитви. Дарма, що в неї не дуже сильний голос, зате вона витрачає його і всю себе без решти. Тільки сьогодні, каже вона, тільки цей простоспадний час дощового літа, заким прийде або не прийде відповідь, заким злива до краю перетворить знайомий краєвид на картину забутого імпресіоніста. Дощовий край, важкі матові краплі на спокійному атласі сьогоднішньої троянди, неможливої завтра. Вона не залишає себе на завтра. Добре буває повернутися додому з-під дощу, замкнутися, перевдягнутися в сухе, забутися про мокрий дотик натовпу, настирливі запахи чужих дезодорантів, звуки ненависного сленгу чужих істот, приречених на старіння. Як добре, що я сама, думає Марія, і на її вузьких щоках проступає рум’янець.

Як добре, що земля стане колись безлюдною, полегшено зітхне на повні груди, вільно розкине нові трави і нові квіти, очистившись від тисячолітнього бруду, нанесеного людьми; і пташині валки безперешкодно помандрують із Півдня на Північ, їм більше не сліпитимуть очей хмарочоси, і відродяться винищені види тварин, і риби запанують у ріках, у своїй сторонці; тоді ягнята мирно пастимуться поруч із левами, тоді безжурно висвистуватимуть довжелезні змії з геометричними орнаментами на хвостах, а в прозорих, як блакитні сльози єдинорогів та феніксів, небесах кружлятимуть орли, милуючись гірськими верховинами, нікому не завдаючи шкоди. А поміж ними – я! Але тремко озивається сигнал на мобільному, і Марія ставить глиняну чашку з недопитим чаєм на журнальний столик, допитливо дивиться в дзеркало, і, відкинувши все ще вологе пасмо з очей, одним поглядом прочитує нове повідомлення. Проте, це не відповідь; це я їй написав до крихітної дівочої спальні, де на підвіконні юрмляться кактуси, а на журнальному столику споглядають Марію китайські чашки з червоної глини, по вінця повні присмерковою тишею.

Я надіслав їй два слова. Вона повторює їх пошепки, а потім негайно телефонує мені. Я не відповідаю. Сиджу, машинально розминаючи сигарету, намагаюся втриматися від спокуси, природно, не втримуюсь, знову запалюю, Марія дивиться на мене з дисплея, посміхається, але щό я їй скажу, я сам довідався про це кілька хвилин тому, і в мене вже повна попільничка недопалків. Сьома вечора, ми всі пречудово розуміли, що цього разу він не видряпається. Ти посміхаєшся, грає мелодія, яку я спеціально поставив на твій номер, щоби знати, що то ти дзвониш, це єдина пісня, яку ти не хочеш співати, мелодія, яку ми до болю під нігтями любили двадцять років тому, коли тебе ще й на світі не було. Це він її склав тоді, прийшов до мене серед ночі, каже: «Давай гітару, я тобі покажу зараз таке, від чого будуть гинути дівчата». Я, звичайно, не повірив, страшенно розгнівався, ти ж знаєш, мене небезпечно будити невчасно, ми наступного дня мали їхати з концертом до Коломиї, чи, може, до Надвірної, я вже забув, але коли він це заспівав, у мене від першого ж акорду похололо серце, я вже з першого акорду зрозумів, що він не помиляється, що це та пісня, задля створення якої він узагалі народився, і що ось, тепер він виконав призначення, тепер йому нема чого робити тут, як же він житиме далі, подумав я, а він співав, спокійно, як падає сніг, а в мене сльози котилися з очей, і я не соромився, тому що я був першим, єдиним у нічному світі нашої юності, хто вперше чув цю несамовиту пісню, розтиражовану згодом у сотнях тисяч копій, заспівану до того, що її всі почали вважати народною, її сприймали так, наче вона існувала завжди, як завжди існували літні дощі, білі троянди, місячні ночі. Просто не віриться, що за двадцять літ цю пісню так забули. І ми пішли з ним до таксистів, бо в ті часи купити горілку серед ночі можна було тільки нелегально, у них, і ми накупили горілки, болгарського перцю, угорського шпику, повернулись до мене і влаштували собі таке свято, після якого вже ніхто не поїхав ні до Коломиї, ні, тим більше, до Надвірної, тільки мої сусіди з усіх одразу поверхів перестали вітатися на півроку.

Телефон мовчить, я намагаюсь уявити, що ти робиш. Твої чорні коси течуть зливою аж сюди, чи то злива пахне твоїми косами, легкі, як тінь акації, пахощі, далека смарагдова зоря над вечірніми соснами, де кажани зигзагами креслять післягрозове синє повітря. Западає тиша, розверзаються оксамитні безодні, останні хмари зникають на заході з малиновою стьожкою, і починають виразнішати обриси знайомих сузір’їв, прямовисно спадаючи на ледь помітні в темряві кущі білих троянд, обсипані нерухомими діамантами. Вічне падіння вгору, вічне наближення того, що віддаляється. Ти запалила свічку і поставила її на підвіконні, хтозна-звідки довідуюсь я, треба й собі так зробити, як тоді, у квітні, коли помер Іван Павло II, і приблукала бозна-чия SMS: «Запали свічку на вікні за померлого Папу. Перешли це 5 особам, не розірви ланцюга. Нехай кожний знає, що найкраща людина відходить з почестями». Бута не стало, Бута, який за все життя не вивчив жодної ноти, але вмів грати так, як падає дощ. «На хріна мені ті ноти? – він і досі здивовано дивиться на мене. – Люди не вміли писати й читати, але це не заважало їм вільно висловлювати думки, освідчуватися в коханні або голосити за померлими. Ти може уявити дівчину, яка побивається за коханим, тримаючи перед носом розлінований аркушик паперу? Щоб не збитися з темпу, щоб у належному місці взяти «соль» на октаву вище, інакше ніхто не повірить, що в неї справжнє горе! Так от, ми всі такі дівчата, що голосять за своїм Коханим. А решта просто заробляє, імітуючи нас. Пишуть ноти. Пишуть слова. Потім дивляться на них і співають. Я цього терпіти не можу».

Долілиць на підлозі, плечі здригаються. Вона вимкнула все, що може світити й озиватися, тонесенька воскова свічка тане, так само здригаючись перед своїм віддзеркаленням у темній шибі. Якби ще можна було вимкнути автомобільні сигнали знадвору і самовдоволений регіт дебіла поверхом вище. Якби можна було розтанути від сліз услід за свічкою. Дивлячись на рубіновий вогник сигарети, я пригадую, як Бут уперше привів тебе до студії, сполохане довгоноге диво, «їй шістнадцять, - мовив він, - і її звати Марія, запам’ятайте: не Маша, і не Маруся, і не Марійка. Вона співає так, що в людей відбирає мову. Зараз це з вами і станеться». – «Чому ми раніше не помічали, що Бут – педофіл?» - спантеличено прошепотів до мене Тузік і сів за пульт, а коли ти доспівала нашу «Магію білу», він так і залишився сидіти з роззявленим ротом, забувши вимкнути мікрофон, що старанно записував одностайне мовчання. «Де ти її взяв?» - видихнув я тоді. «Дівчинці крихітній холодно самій, - стенув плечима Бут, - з вулиці дівчинку ми взяли домів». Уже пізніше ми довідались, що твої батьки років п’ять тому поїхали на заробітки до Португалії і пропали там безвісти. Тебе виховувала бабуся. Час від часу ти виходила співати в підземному переході, докладаючи нажебрані гроші до мізерної бабусиної пенсії. Бут ішов по пиво, почув, як ти співаєш одну з його пісень, і втратив мову. Він повернувся без пива, але з тобою. Звідтоді нам довелося забути деякі слова, відмовитись від найулюбленіших жартів, студія більше не смерділа тютюном, а заробляти ми почали втричі більше, бо піпл пер на тебе як дурний. Коли тебе не було на репетиції, Тузік намагався відновити колишні права і вольності: «А відгадайте-но слово з трьох літер, середня “у”!» Раніше всі хором відповідали, що то чоловічий член російською мовою, а Тузік заперечно крутив головою і, повчально піднявши вказівного пальця, оголошував: «Фе, панове, до чого ж ви розпусні! Анітрохи не вгадали. Це – БУТ!», а ми котилися зо сміху, штурхаючись ліктями, показуючи на вождя, який у відповідь демонстрував Тузіку “fuck you”. Тепер ми щонайбільше кисло посміхалися, нутром відчуваючи, що в студії оселився новий дух, сірооке астральне тіло, марійний двійник, образити якого матом було би тупо й недоречно. «Перетворили студію на церкву», - розгублено констатував Тузік, дивлячись на Бута, а той зосереджено слухав записані файли.







2



Літо минає швидко, як метка зелена електричка або документальний фільм; залишається металевий зойк сліпучо-синьої колії, колючий шерхіт гравію біля вібруючих шпал, нікому не цікавий чорно-білий титр на скошеному полі екрана, де хутко з’являється жовтогаряча реклама нової осені. Після Бутової смерті Марія ще докладніше почала нагадувати юну черницю, втомлену ретельним дотриманням канонічних годин і мерехтінням смородинок ружанця, коли «Богородице Діво» і «Отче наш» сотаються крізь тендітні персти мов загуслі, відчутні на дотик хвилини нескінченного раювання. Ніжна блакить під очима і дві тонкі, ніби павутинка, зморшки біля вуст робили її схожою на власне ім’я, а лагідні, ледь хрипкуваті обертони, що з’явились у голосі, додавали пісням відчайдушної, несьогосвітньої відстороненості, впереміш із вдячною готовністю до долі. Якось вона знепритомніла на сцені, і ми винесли її на повітря, і вона була легкою, як сіно. Коли я запропонував перервати й без того нечисленні концерти, відпочити десь у горах, вона тихо сказала «ні». Ми збирали гроші на останній альбом, присвячений пам’яті Бута. Ця ідея спонтанно виникла на дев’ятинах: зібрати найкраще з того, що ми грали протягом чверті століття, аранжувати по-новому, видати альбом і розійтися. Врешті-решт, нам усім, за винятком Марії, було вже під або за сорок, старі коні, казав Тузік, пора на шкуродерню, а це був нормальний класичний хід, так само зробили “The Doors” після смерті Джима Моррісона і безліч інших музикантів, що поважали себе. Марія слухала мовчки. Вона взагалі говорила мало, очевидно, побоюючись лінгвістичних фокусів свого російськомовного виховання: одуда вона називала «одУд», фіранку – фІранкою, даючи привід для нестримних Тузікових веселощів: «Маріє, я забув, як буде по-укрАїнському “love”. КОхання? Чи трахАння?» Вона знала, що в нас давно вже нема нових пісень, що Стук дедалі частіше запиває, а в гітариста Воци проблеми з аплікатурою – через остеохандроз, а наша апаратура застаріла років так на десять, а звукорежисеру Тузіку треба чимось платити аліменти, інакше його зацуркують до цюпи, і, як він сам детально пояснював, щовечора гратимуть у дупу без аналогового синтезатора. Без Бута ми не були чимось особливим. Вона сповна відчула всі наші проблеми на собі: то Воца застряг на септакорді, то мене дзизнув струмом по губах мікрофон, то в Тузіка пів-пульта вмерло посеред концерту. Найживотрепетнішим питанням залишався, звичайно, Стук, особливо ж після злополучних гастролей у Миколаєві, коли йому явилась сама Міла Йовович і ненав’язливо запропонувала взяти шлюб в англіканській церкві.

По суті, нам залишалися тільки весілля, де батьки наречених щось чули про колишню славу «Острова Лесбос», та поодинокі халтурки в районних центрах, де навіть ця підстаркувата, із залисинами музика сприймалася як занадто авангардова й елітарна, тому всі просили «Смереку» або «Ой, мамо, шикидим». Натомість у більших містах нам світили лічені фан-клуби шанувальників старого арт-року, палкі та поблажливі до кумирів двадцятирічної давнини наші ровесники й ровесниці, так само погризені життям; для них ми були нічим не гірші за “King Krimson”, і це толерантне всепрощення вбивало найбільше, призводячи часом до диких сварок і самосудів, коли навіть присутність Марії не перешкоджала Тузіку, і він наполегливо радив Стукові частіше засовувати свої палички самі знаєте куди, а мені – зменшити кількість струн на бас- гітарі до однієї з половиною, бо в цих чотирьох я плутаюся думками, наче юний онаніст перед фоткою голої Дженіфер Лопез. Словом, було весело, аж занадто, до того ж, без Бута нам катастрофічно бракувало клавішника: тимчасові найманці лажали, як могли, знаходились запаморочливо далеко від нашого автентичного стилю, хотіли за це багато грошей і, відповідно... та хіба все розкажеш? Просто «Острів Лесбос» пережив себе, а смерть Бута прискорила повне усвідомлення і визнання цього умовно їстівного факту. Ми все ще трималися виключно завдяки інтересу публіки до Марії. Що буде по тому, коли ми запишемо останній альбом і розійдемось, ніхто з нас не думав – принаймні, вголос, - солідарно дотримуючись суворого племінного табу.

Вечорами я обкладався різноформатними коробками, на основі яких можна б написати історію звукозапису від допотопних стрічкових бобін до mp3, переслуховуючи награне «Островом Лесбосом» протягом навіженої чверті століття. Живі записи чергувалися зі студійними, від носія до носія покращувалася якість, часом зринали забраковані версії і пісні, які тепер, надвечір, у вересні, не здавались аж такими безнадійними, тим більше на тлі сьогоднішніх успіхів. Стук тоді валив не гірше за новоспеченого шамана, Воца вибухав карколомними сольними імпровізаціями, а ми з пів-ноти розуміли подальший хід його думок, мій голос сяяв чисто й піднесено, немов квітневе небо над Атлантидою, а ще вище ширяв незрівнянний Бут, купаючись у місячному промінні нереально гарних розспівів, побудованих на відтинках з хоралів Баха, і голос його тепер здавався чужим, бо надто юним, надто ангельським. Усе це було відважним і викличним, переповненим магічною енергетикою і якимсь усміхненим, безтурботним знанням, що ми безсмертні і найкращі. Окремих композицій я, виявляється, взагалі не пам’ятав. Коли ми це грали? В якому місті так скаженіла публіка? або хто писав оці тексти? Тексти писав здебільшого Бут, іноді я, але цих, намертво забутих, ми не могли написати, вони одгонили літературною студією і правильністю, якого Брамса ми взялися їх співати, з бодуна, чи як, хто мені тепер це пояснить? Стоп, стоп, стоп, але ж я знаю! Ніна, вона щойно видала першу збірку віршів, а Бут бігав за нею, мов цуцик, падав на спинку, молов лапками, збирався одружуватись, вона ж паками приносила отакі мармулядові шедеври, аж доки не вступила до партії, а партія тоді була одна на всіх, і це приморозило прекрасні Бутові пориви. А згодом виявилось, що та Ніна – ми її звали Міна – стукала в КГБ на своїх однокурсників з університету, звідтоді я про неї нічого не чув, мабуть, завідує тепер якимсь ЖЕКом. Нічого не вдієш, тоді це перло з нас, ми могли би складати рок-опери на тексти з енциклопедії і виходило би незле, а дівоча краса – вбивча сила, коли тобі двадцять, а вона бігала така струнка і зграбна, типова тобі комсомолочка з плаката, взірцевий екземпляр... А, о! оце я добре пам’ятаю, це всі пам’ятають: у Харкові місцеві фани добряче підпоїли Бута, тепер він лізе на сцену, повалив стійку з мікрофоном, довго піднімає, щось йому не вдається, в залі сміх, обурений Тузік гукає нерозбірливі поради, нарешті починається полум’яне звернення до народу: «Вимишановні п’яні і п’янове! Чуваки! Зара Уоца буде грав, а я буде співав. То є мої колєги, з Лесбоса, але вони не той... ви не подумайте, між нами – нічо тако нема! Бо ми не греки! А в Харкові – золоті люде! Ой, лишенько... А мені казали – тутечки одні кацапи... Стук, не псіхуй, я вже закінчую... тобто, починаю. One, two, three… Стоп, стоп, стоп! Я ще хотів сказати, бо тоді забуду: яке славне місто! які тут класні пацани! хай живе Харків! Поїхали». Все одно добре співає, тільки з артикуляцією в нас невеличкі труднощі. Так, а тут ми пропускаємо куплет... ну, з ким не буває. А тут ми взагалі забуваємо слова власної пісні, це значно гірше, у нас легка паніка й мандраж, ми помітно тверезішаємо, але не до кінця; публіка підказує слова, Бут перепитує: «Шо-шо? Та це я знаю, а далі шо там бýло?» - захоплений свист, ми їх таки завели, зала співає: «а люди можуть бути зовсім не такі!» - ти ба, в Харкові тоді знали українську мову, куди тільки та радянська влада дивилася...

Загалом назбирувалося близько півсотні повністю придатних речей, десяток з них у докорінно переробленому вигляді мав усі шанси знову стати шлягерами. Половину Марія вже співала, решту вивчить, за зиму їх обкатаємо, а на роковини зробимо прощальний концерт і презентацію останнього альбома. Чому вона не хоче співати «Магдалину»? Роковини, гарне слово, до речі, трохи по-сербському звучить, дивно, що й досі ніхто не додумався назвати так який-небудь рок-фестиваль. Якось воно буде. Ще Бут визначив колись нашу конфесію – «якось-воно-буддисти», потім хтось перейменував нас на буттистів... але ж Воцині пальці, а реклама, а сукні для Марії, а світла, транспорт, наші добиті інструменти!

І тоді втрутилися боги: на Марію накинула оком агенція зі славетних чотирьох літер. Два мініатюрні, шизофренічно охайні японці запропонували укласти контракт, де роїлося від ніколи не бачених нами в такій кількості нулів, а пункти зобов’язань не вміщалися на десятьох сторінках. Спочатку вони, природно, хотіли нас позбутися, забравши собі одну Марію разом з авторськими правами на Бутові й мої пісні, однак Марія сказала тихе «ні», вона співатиме виключно з нами або не співатиме взагалі, і через тиждень Країна Вранішнього Сонця, безперервно посміхаючись та задоволено похитуючи головами на знак згоди – Будда їх знає, що вони там думали насправді, - підписала угоду з усім «Островом Лесбосом», а ще через тиждень я вперше в житті тримав у руках власний “Fender Jazz Bass”, сто п’ятнадцяте чудо світу, мрію кожного порядного бас-гітариста.

І я знову відчув себе порядним бас-гітаристом.





3



За черговим дзвінком мені відчинили троє Стученят одразу, біляві і кирпаті копії Інки.

- А мами нема дома! – повідомили вони.

- А тато?

Стученята перезирнулись.

- А ви бухáти прийшли? – поцікавилося середульше.

- Ні, я прийшов поговорити.

- Тоді заходьте, він отам, здихає. А ми російського розвідника зловили! Показати?

Під вішалкою блимав очима чорнявий кіндер, міцно прив’язаний телефонним кабелем до пральної машини.

- Він по-нашому не вміє! Ванька, скажи: «цяця».

- Цаца.

- От бачите? Він хоче на нас атом кинути!

- Піть хачу, - простогнав чорнявий. – Памагітє!

Мені стало не по собі. Я підійшов ближче, щоб відв’язати малого.

- Е, ні! – запротестували Стученята. – То він придурюється, хоче назад до Москви втекти.

- Піть хачу, - продовжував скиглити полонений, зневажливо міряючи мене поглядом. – Дайте мнє водкі!

- Чули? Вони без водкі здихають через дві хвилини п’ять секунд, ми засікали. Сашко, принеси йому водкі!

Найменше Стученя метнулося на кухню, націдило з крана повний кухоль води і сповненим милосердя жестом почало заливати росіянинові в пельку. Той похлебтав-похлебтав, зробив гучну відрижку і пожвавішав.

- А тіпєрь, хахли, асвабадітє міня! Бо я пазваню прізідєнту, дак он позове Кітай і Газпром, дак вам тут мєста будіт мало.

- Ага, розігналися. Як він погукає Китай, то ми покличемо всю нашу шару і закидаємо вас натом! По саму Рязань!

- Фі, нє баімся ми вашого ната! У нас єсть газ. Сікрєтний.

Газ – це серйозно. Українці почали чухати потилиці.

- А ми, - нерішуче пропищало найменше, - не дамо вам водкі! Тоді вас усіх білка вхопить, от.

Я дістав із сумки коробку цукерок, подав старшому:

- Діли на всіх.

- Спасибі, - сказали судді і військовополонений, а я пішов до Стукової кімнати, щільно причинивши двері.

За дверима в усій зловісній красі вигулькнуло Пекло. Посеред Пекла лежав Пекельний Матрац, а на ньому досмажувалося тіло напівдохлого Мінотавра, що віддалено нагадував Стука. Через строго визначені інтервали в його голові озивався вібродзвінок. Тоді Мінотавр перелякано здригався і обережно скреготів зубами. Біля Пекельного Матраца стояли сякі-такі жертвоприносини аборигенів: майже повна пляшка «Поляни Квасової», чотири картоплини в «мундирах», кілька сигарет і запальничка. Мінотавр зачудовано дивився на стару афішу «Острова Лесбос» і жалібно мукав. На мою появу він ніяк не відреагував.

- Ну, це класика, - промовив я, сідаючи на підвіконня. – Добрий день, Стук.

- Я з-д-х-А-ю...

- І коли ж ти нарешті здохнеш? – турботливо поцікавився я.

Мінотавр ображено глипнув червоними запухлими очицями, спробував відвернутися до стіни.

Йому це не вдалося. Пекельний Матрац справно робив свою пекельну справу.

- Інк вткл. Малих на мн лшл, - поскаржився Мінотавр мовою, схожою на чеську.

Це також була класика, один із радикальних маневрів у розгалуженій і поліфонічній тактиці Інки. Коли Стук пару тижнів не міг вийти із запою, вона кидала його і малих напризволяще, втікаючи до мами в сусіднє містечко. Ситуацію контролювала її подруга, яка щовечора доповідала оперативну обстановку по телефону. На другий-третій день у Стука спрацьовувало реле батьківської відповідальності, він починав варити хлопцям їсти, відвозив їх до школи й дитсадка, мимохідь потрапляючи в реал.

 
Наші Друзі: Новини Львова