Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52252
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
- А ви хоч приблизно знаєте, чого вони від вас хочуть?
- Та ось мої малі смаркачі навчили папугу викрикувати різні дурниці: “Смерть Москві!”, “Геть москалів!” І тепер мене з папугою викликають в КГБ...
- О, це погана справа... - Промовив священник. - Тобі можуть пришити антирадянську пропаганду... І довести, що ти для того використовуєш папугу... Але на це є рада... Ти візьми мого папугу. Мій такого не скаже... Робітник подякував, взяв папугу в священика і пішов до КГБ...
- Ти чим займаєшся? - зустрів його криком уповноважений КГБ.
- Працюю на заводі. - Спокійно відповів робітник.
- А... на заводі... Радянська влада дає тобі роботу, платить добру зарплату, а ти вчиш папугу вести антирадянську пропаганду!
- Де? Коли? Яку?
- А ти вже забув яку? А “Смерть Москві!”
Папуга:
- “Подай Господи!”
Такі подібні анекдоти, були в цих роках розвагою і розрадою серед широких кіл українського робітництва і інтелігенції.
Я позбувся вже частково своїх недуг, які придбав від постійного переохолодження в попередні роки, але горло всетаки турбувало. О. Стернюк порадив мені поїхати на море. Я в квітні використав свою відпустку, але безоплатний разовий залізничний квиток був ще невикорис¬таний. Льоня виписав мені відрядження на Кавказ в село Лазарівське, де була також геотехстанція нашої лабораторії, неподалік Сочі, і я в рахунок майбутньої відпустки поїхав на море.
В Сочі на вокзалі я зустрівся з львів’янином Володимиром Петрицею. Ми поселилися в сільській простій хаті, далеко від моря. Перші дні ми зберігали правила поведінки на пляжі, але на третій чи четвертий день, відійшовши далеко на дикий пляж, ми поснули на сонці. Я пробудився перший і розбудив Володимира. Я перед тим уже вспів загоріти вдома, тому не дуже згорів, але Володя більше на сонці не міг показатися. Ми пробули так десять днів, і я змушений був їхати на роботу. Петриця не захотів сам залишатися на цій “верхатурі”, і в день мого від’їзду ми з речами пішли на пляж “Рів’єра”. Погода цього дня була хмарна, і ми спокійно могли лежати і балакати на пляжі. До нас підійшов чоловік похилого віку і запропонував окрему кімнату в будинку над морем. Володимир дав мені свою адресу у Львові і просив зайти до матері і розповісти, як він відпочиває. Я з певним смутком покинув тепле Чорне море, яке мене так притягало і благотворно впливало на моє тіло.
Коли я розповів о. Стернюкові, як я перебув на морі і з ким, він загадково посміхнувся і сказав, що Петрицю знає... Про те, що Володимир підпільний священик, він сказав мені аж перед Різдвом 1967 року, взявши від мене слово, що я збережу це в секреті як велику тайну, що я і дотримав аж до часу виходу з підпілля. Я в попередні роки завжди старався на Святий Вечір і Різдво бути з батьками. Перед Різдвом 1967 року комуністична влада наказала всім керівникам підприємств провести строгий контроль наявності працівників на робочих місцях. Льоня мене попередив і додав, що може бути спеціальна контрольна комісія.

ПО ЛЕЗІ НОЖА...
Я зайшов до о. Стернюка і застав в нього о. Володимира Петрицю. Коли я розповів, що цього року не зможу поїхати на свята до матері, то о. Стернюк запропонував Петриці запросити мене “на кутю” до себе, що той і зробив.
О. Володимир Петриця проживав з мамою в однокімнатній квартирі на вулиці Блока. Він працював викладачем у ветеринарному інституті і готувався до захисту кандидатської дисертації. Щоденно перед виходом на роботу, він служив Службу Божу в своїй кімнаті.
Я прийшов до нього ввечері в Навечеріє Різдва. Ми повечеряли, поколяду¬вали втрьох і до півночі відслужили Велике Повечеріє. Після дванадця¬тої години почали Різдвяну Св. Літургію. Перед другою годиною ночі я вийшов на вулицю, зловив таксі і в другій годині вже лежав в ліжку.
На Різдво я вийшов на роботу. Тут повторилося все, як і минулого року. Льоня прийшов зранку, випив з нами по чарці, пішов по своїх справах, а нам наказав побути “хоч до обіду”.
Наступного дня я вже в пів на восьму ранку був в о. Петриці на Св. Літургії. Ввечері я приходив до нього на “партію шахів”. І так щонеділі і в усі свята, а часом і в будні. До о. Стернюка я заходив тепер рідше, хіба що о. Петриця кудись виїздив, або Степан Бедрило привозив з Києва нові матеріали “Самвидаву”. В той час ходили по руках документи про суди над шістдесятниками, особливо праця Чорновола “Горе з розуму, або портрети двадцятьох злочинців”. Я часто в о. Стернюка, або і в фотолабораторії на роботі робив фотокопії привезених Бедрилом фотоплівок, які читав сам і передавав для поширення добре знайомим. Деколи я заходив до професора Макара, приносив і йому “Самвидав” і одночасно перестерігав, що в нас “це не в Америці”, щоб розмовляв про такі речі лише з певним колом людей...
Професор Макар розповідав, що в політехніці і далі йде завзята боротьба між ним і Лісичанським. Що він скоро здобуде (поновить) ступінь доктора і очолить аспірантуру на геодезичному факультеті. Він намовляв мене і ще декого з інженерів, невдовзі не марнувати часу, а здавати кандидатський мінімум, щоб потім відразу працювати над дисертаціями під його керівництвом. До здачі кандидатського мінімуму намовляв мене і керівник геотехстанції Льоня. Я почав відвідувати заняття з німецької мови для здачі кандидатського мінімуму у ветеринарному інституті, для чого привіз прохан¬ня з Дніпропетровського інституту інженерів транспорту і через півроку здав екзамен.
У червні цього ж року після довготривалої тяжкої недуги помер в лікарні мій брат Василь. Ще перед смертю я відвідав його з о. Стернюком, який дав йому тайну Єлейопомазання. Для перевезення тіла до Карова я просив Йосифа Вусика, що працював тоді водієм у Львові. Ми з о. Петрицею сіли в кузов вантажівки, коло труни, і на ходу відправили Парастас. В Карові в той час пароха РПЦ о. Удовина не було, і о. Петриця хотів їхати на похорон, але я, зваживши на пересторогу його матері і о. Стернюка, відрадив його, і він повернувся з Жовкви, після відправи Парастасу, додому. Похорон у Карові відслужив парох з Домашева. Для нашої сім’ї, особливо для мами, тяжка недуга і смерть брата була великим ударом. Я взяв відпустку з роботи і пробув два тижні з мамою в селі. Потім приїхала у відпустку сестра, а я поїхав ще з о. Петрицею в Ялту. Ми винайняли окрему кімнату неподалік від моря. Щодня ми вставали раненько в п’ятій годині, служили Службу Божу, і я ішов займати чергу в їдальню, що містилася в нижньому поверсі нашого будинку. Потім ішли далеко на “дикий пляж”, там загоряли, а ще більше купалися в морі. Швидко збігли мої два тижні, і мені треба було повертатися, а Володимир ще зостався на місяць. 3 моїм виходом на роботу усі працівники геотехстанції, в тому числі і Льоня, пішли у відпустку. В той час з Підзамча ходив до Карова автобус, і я щотижня уже в п’ятницю їхав до мами, а повертався в понеділок. Мама ніяк не хотіла продавати корови, до чого я її постійно намовляв, і я мусив надалі дбати про сіно, заготовляти дрова і помагати копати картоплю.
Навесні цього ж року відбувся похорон Олени Кульчицької, відомої Львівської художниці, в якому взяли участь тисячі львів’ян. Всупереч волі покійної, щоб поховати її по-християнськи, партійні функціонери забороняли навіть свічку поставити біля її труни. Дивно звучали також слова в проща¬льній промові одного з “працівників української культури”:
- Вона була з тих українців, “що сіють хліб і варять сталь”.
Другим багатолюдним похороном в тому році, в якому налічували понад десять тисяч українців католиків, був похорон підпільного священика УГКЦ єромонаха чину о.о. Редемптористів о. Репетила. Я не був тоді у Львові і знаю лише з розповідей о. Стернюка і Петриці. Під час похоронної процесії, що пливла по вул. Личаківській, москалі запитували:
- То що, міністра хоронять? - Їм відповідали:
- Так, міністра Самого Бога!
Я зустрічав о. Репетила всього один раз в помешкані о. Петриці, але з розповідей людей, які його добре знали, випливає, що це був невтомний працівник нашої катакомбної Церкви.
В той час поширювалася шляхом “Самвидаву” праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Бедрило привіз з Києва фотоплівку цієї праці, і ми з отцем Стернюком її надрукували. Якість фотоплівки була погана, і важко було зрозуміти деякі слова на фотокопіях. Через тиждень о. Стернюк одержав від своєї знайомої жінки нову доброякісну фотоплівку, і ми ще раз зробили фотокопії. Частину цих фотокопій я забрав, частину о. Стернюк передав своїм знайомим, в тому числі якійсь продавщиці з комісійного магазину Лозинській, в якої він сповідав якогось типа, що, потім виявилось, був провокатором. Коли я повернувся одного разу десь наприкінці серпня з робочої поїздки в Чернівці, я вранці зайшов до о. Стернюка на Службу Божу. Він розповів, що вчора уповноважений КГБ в справах релігії робив в нього обшук і забрав цю фотоплів¬ку і ще одну з протестами Вячеслава Чорновола проти закритих судів над шістдесятниками. Він просив якийсь час до нього не заходити і бути обережним в розмовах з малознайомими людьми і при передачі матеріалів “Самвидаву”.
Тепер я змушений був робити фотокопії в фотолабораторії на геотехстанції. Коли я розповів Бедрилові, він радив на роботі цього більше не робити, бо можна випадково загубити якийсь відбиток, і це буде причиною шантажу і підозріння зі сторони комуністів, або і стукачів КГБ, сітку яких розширюють тепер, особливо у Львові і в Києві.
Пізно восени я зустрівся випадково з о. Стернюком на вулиці і він по¬відомив, що у вересні він їздив в Шешори і там зустрічався з Чорноволом, який заявив, що вилучення в нього цих фотоплівок незаконне, і він може подати скаргу на цього уповноваженого. Стернюк відмовився від скарги на кагебіста, бо, мовляв, він його покищо не шантажує, але подякував за підтримку, і вони домовились з Чорноволом, що, якщо когось з священиків підпільної УГКЦ або його самого будуть шантажувати, чи викликати на допити кагебісти, то не мовчати, а надавати широкого розголосу через протести в урядові органи і публікацію їх в “Самвидаві”, чого кагебісти дуже бояться.
Я зайшов до о. Стернюка, і він віддав мені портативний фотопроектор. Я відніс його до Івана Кулинича в Дубляни, який тоді мешкав в одно¬кімнатній квартирі. Протягом останніх років давав Іванові читати матеріали “Самвидаву” і він погодився, щоб робити в нього фотокопії.

ВИВЧАЮЧИ МИНУЛЕ, МОЖНА ЗБАГНУТИ СУЧАСНЕ.
Іван помагав мені виготовляти фотокопії і поширював їх між своїми знайомими. О. Стернюка кагебісти цього року більше не турбували, але він підозрівав, що вони невпинно за ним стежать, і працював обережно.
До о. Петриці в неділю і, свята уже приходили, крім мене, сусіди Петерайки, дуже побожна жінка пані Марія, черниця Юлія і молодий хлопець Тарас, який тоді вчився в підпільній семінарії (тепер він єромонах чину - парох церкви Матері Божої неустаючої Помочі). Мати о. Петриці тепер рідко брала участь у Св. Літургії, а, звичайно, поралася в кухні, виконуючи роль сторожа, на випадок, коли б хтось небажаний завітав. Ми з о. Петрицею вели довгі розмови про минуле нашого народу і Церкви Вселенської, вивчали Історію Української Католицької Церкви з досліджень професора Чубатого і старих семінарських підручників, які о. Стернюк зумів роздобути в наших підпільних священиків. Таким чином, ми щораз більше усвідомлювали значення Церкви для України і помилки окремих державних і церковних діячів. Ми з’ясували, що найстарший чернечий чин Василіян був уже в другій половині ХVІІ століття опанований поляками, які поналазили туди, щоб керувати нашою Церквою. Польські шляхтичі ішли в Василіянські монастирі не для того, щоб служити Богові і Церкві, а щоб робити собі кар’єру, бо, згідно законів Польщі, ігуменом міг бути лише шляхтич. Вони вносили латинізацію в наш обряд, заводили органи, викидали іконостаси, престоли присували до стін, наказували клякати, як в костелах, заводили дзвінки, проповіді говорили польською мовою, пісні наказували співати польські, вводили польські літанії, польські богослуження... Це приводило до постійних сварок між сполонізованими Василіянами і митрополитами та світським духовенством, що дуже ослаблювало нашу Церкву. Наприкінці вісімнадцятого століття Василіяни з допомогою поляків захопили метрополичий престіл і більшість єпископських престолів Української Церкви. Після розподілу Польщі більшість українських католицьких єпархій опинилась в Російській імперії.
Коли москалі почали переслідувати нашу Церкву, сполонізовані єпископи і митрополит не лише не протестували проти московського беззаконня, але і самі закликали в своїх “пастирських листах” вірних і духовенство переходити до московського “псевдоправославія”. Ще більше виявили Василіяни свій польський патріотизм в ХІХ столітті, коли Москва приступила до повної ліквідації українського католицтва в Російській імперії. Тут поляки, які зіграли роль троянського коня, і сполонізовані виродки стали справжніми могильниками Української Католицької Церкви. Подібно і зрусифіковані виродки Української Православної Церкви стали могильниками своєї Церкви. Одні і другі використовували Польську і Російську церкви для геноциду України, для полонізації і русифікації українського народу, для творення з людей - українців виродків (чи то сполонізованих, чи то зрусифікованих), які жодної користі Україні і взагалі людству принести не можуть, лише одне зло. До чого привела ця політика творення виродків на Україні, яскраво виразилось в лихолітті ХХ століття. Тепер комуністична Москва продовжує курс геноциду українського народу, тому і не застосовує репресій до своїх партнерів Польської і Московської церков, хоч проголосила “Культуркампф” войовничого атеїзму.
Коли я поділився своїми висновками з о. Стернюком, він повністю підтвердив їх справедливість і додав, що митрополит Андрей Шептицький ще перед першою світовою війною збагнув цю польсько-московську гореполітику в Україні і всіма силами старався їй протидіяти. Знаючи схильнісь Василіян до латинізації, їх неспроможність бути авангардом Української Церкви, митрополит Андрей відновив Чин Теодора Студити і заснував новий Чин Найсвятішого Ізбавителя (Редемптористів). Василіяни, які завжди предендували керувати церквою, вороже сприйняли створення нових чернечих чинів і ворогують з ними досьогодні.
Під час першої світової війни 1916 року, коли митрополит Андрей був в московській тюрмі, Станіславський єпископ Хомишин з допомогою Василіян і при підтримці Австрійської влади в Галичині проголосив перехід на новий календар (Григоріанський), наказав не згадувати слова “православний”, що було в наших богослуженнях...
Повернувшись до Львова, Андрей Шептицький скасував ці нововведення Василіян і Хомишина. Вони змушені були змиритись з тим, щоб далі святкувати за Юліанським календарем, але відмовились виголошувати слово “православні”. За вимогою Василіян цю справу вирішували аж у Римі. О. Стернюк показував мені відповідь з Риму, де папська комісія стверджує: “жодних змін в текстах Св. Літургії і інших канонічних Богослужб Української Греко-Католицької Церкви ніхто не має права робити...”. Проте Василіяни відмовились виконувати це рішення папи і не виконують його і сьогодні. Вони настирливо домагаються, щоб радіо “Ватікан” в своїх передачах пропускало це слово - “православних”, або міняло їх на “правовірних”. Василіяни, відносно обряду, ніколи не слухали і зараз не слухають церковної влади митрополитів і єпископів , бо “вони підчиняються тільки своєму генералові в Римі”. Вони виявилися зовсім неспроможні працювати в підпільних умовах... І ніхто з них, крім о. Байрака, нічого не робить, лише при кожній нагоді передають пасквілі до Риму... Отже, в Галичині Василіяни були і є під впливом польських єзуїтів і служать не своїй церкві, а так, як вигідно полякам...
Я в той час навіть не підозрівав, що о. Стернюк вже був таємно висвячений владикою Василем Величковським на єпископа. Проте Василіяни якось скоро довідались і почали приходити і набридати йому своїми провокаціями і своїми “проектами”. На що він їм відповів:
- Шкода, що вас єзуїти вже кілька раз реформували, але свого розуму вам нітрохи не передали...

1968 РІК. НОВІ ЗМАГАННЯ І ЖОРСТОКА ДІЙСНІСТЬ
Цей рік відомий “Празькою весною” в Чехословаччині і публікацією “Собору” Олеся Гончара в Україні.
Ще минулого року я через знайомих передплатив на рік журнал “Дукля”, який видавало українське товариство в Братиславі в Словаччині. До нового року на мою адресу надійшло кілька номерів цього журналу, а з нового І968 року замість нього щомісяця почав приходити журнал “Дружно вперед!”. Ці журнали подавали відомості про минуле закарпатських українців, інформували про літературний розвиток і культуру українців в Чехословаччині, про зміни в житті українського населення під час спроби президента Дубчака демократизувати країну, про вихід Української церкви з підпілля і відродження Пряшівської єпархії УГКЦ.
Ще кілька років раніше художник з Карова Андрій Ментух, передплатив мені газету “Наше Слово”, яке видавало Українське суспільно-культурне товариство в Польщі. Андрій щороку приїздив з Польщі до батька в Карові і привозив також щорічні календарі цього товариства, в яких вміщувалися цікаві статті з минулого і сучасного життя українців в Польщі. Ми з Андрієм, коли він приїздив до Карова, вели вечорами довгі розмови про подїї в Польщі і Україні, про можливість і способи відстояти права української мови і культури, які під московським тоталітарним режимом були під загрозою повного знищення.
Під час одного з відряджень в Коломию я купив двадцять журналів “Вітчизна”, де був надрукований “Собор” Олеся Гончара, про який перед тим повідомляли заграничні радіостанції. Коли я привіз ці журнали до Львова, то виявилось. що їх не вистачить щоб задовольнити бажання всіх моїх знайомих, які хотіли їх придбати. Широкого розголосу набув “Собор” після публікації негативної критики академіка Шамоти в газетах. Шляхом “Самвидаву” ширилися поезії: В.Сосюри поема “Мазепа”, Васися Стуса, Миколи Хвильового, Миколи Данька, Ігоря Калинця, Ірини Калинець і інших...
Велику хвилю обурення викликав напад військ Московської імперії і її сателітів на Чехословаччину з метою придушити там розпочатий процес демократизації. В Загорську, як повідомило радіо “Свобода”, відбулося засідання синоду Московського патріархату, на якому разом з єрархами засідали вищі чини КГБ. Митрополит Філарет і інші московські ерархи з України скаржились кагебістам, що підпільна УГКЦ в західній Україні так активізувала свою діяльність, що “бідним батюшкам москов¬ського православія” сильно знизились доходи від прихожан, і є небезпека реставрації Української Католицької Церкви, як це сталось в Чехословаччині, де за один тиждень прогнали всіх батюшок РПЦ з їх парафій. Чиновники КГБ обіцяли допомоги своїм співбратам по праці, і незабаром почалися нові переслідування священиків і вірних українських католиків. Ці переслідування проявлялись в принизливих обшуках приміщень, де проживали священики УГКЦ, вилучені і конфіскації риз, літератури і всіх предметів, необхідних для Служби Божої, викликах на допити в прокуратуру і КГБ, побиттях, скритовбивствах, і погрозах новими арештами.
Не обминула ця хвиля і о. владики Стернюка.
Одного дня в його помешкання ввірвалась банда кагебістів, які провели обшук, забрали ризи, чашу, молитовник, антимінс, 400 карбованців. Потім почались виклики на допити. Аж тепер запитали, де він взяв плівки з матеріалами “Самвидаву”. Владика Стернюк відповів, що плівки “хтось невідомй передав його госпо¬дині (яка в той час уже померла). Він хотів дізнатися, що там сфотогра¬фовано, пробував робити фотокопії, але в “нього це не виходило”. Слідчий кагебіст Романов сказав, що в них є відомості про те, ніби він, о. Стернюк, висвячений на єпископа - чи це правда? Владика заперечив. Запитували, які в нього зв’язки з Василем Величковським, і чи він признає його єпископом? О. Стернюк відповів, що жодних зв’язків з Величковським не підтримує... Потім кагебіст запропонував йому співпрацю з КГБ, від чого він відмовив¬ся.
Одного разу, наприкінці жовтня, я, як звичайно, поїхав в Карів до мами. В селі я зустрів Івана Кулинича. З ним був невисокого зросту мужчина, який налягав на ногу. Кулинич познайомив мене з ним. Це був Василь Макух, який приїхав до рідних з Дніпропетровська. Василь не схотів 1944 року іти “вмирати за Сталіна”, а зі збірного пункту пішов в УПА. Був поранений в ногу і засуджений сталіністами на каторгу в концентраційних таборах. Після звільнення він проживав в Дніпропетровську з дружиною і двома дітьми. Як патріот України, Василь болісно переживав русифікацію Дніпропетровська і усієї України. В неділю, третього листопада, я від’їздив з Карова до Львова. Василь Макух підійшов і сів біля мене. Ми їхали і розмовляли. Кулинич, очевидно, розповів йому, що я займаюся “Самвидавом”, бо він був зі мною відкритим. Він розповів, що знає про все, що вийшло в “Самвидаві”, що він знайомий з Дніпропетровськими дисидентами: Холодним, Плохотнюком і іншими... Василь розповів про свій конфлікт з адміністрацією музею Яворницького, коли вони відмовились дати йому читати твори Яворницького. Він після виходу з таборів поступав в Дніпропетровський університет, але не пройшов по конкурсу. З гіркотою говорив про суцільну русифікацію Дніпропетровська, про те, що на оборону української мови виступають лише одиниці... Я розповів, що у Львові можна роздобути українську літературу, видану до приходу москалів, і я можу йому дати прочитати “Історію Запорізьких козаків” Дмитра Яворницького, якщо він буде ще кілька днів, то може спати в мене в гуртожитку на Левандівці... Так розмовляючи, ми приїхали на Підзамче. Вийшли з автобуса і зустріли Михайла Дацишина (Ходаня), який запросив його до себе в гості. Ми попрощалися і домовилися, що, якщо він завтра буде ще у Львові, то я принесу йому перший том Яворницького, сюди на Підзамче.
Наступного дня я прийшов, як ми домовлялись, чекав півгодини, його не було...
Через кілька днів я знову поїхав до Карова. Село сколихнула страшна вістка... Василь Макух спалився в Києві на знак протесту проти русифікації України!
Перед тим світ сколихнули випадки протесту у вигляді живих смолоскипів у Сайгоні, Тібеті, а особливо самоспалення Яна Палаха в Празі як протест проти окупації Чехословаччини військами Варшавського пакту. Селяни розповідали, що в село приїздили кагебісти і викликали на допити сестер Василя і їх родини. Також винюхували і випитували, з ким він спілкувався. В неділю 10 листопада, від’їзжджаючи з села, я зустрів Михайла Дацишина. Він був здивований тим, що сталося. Розповів, що тоді, коли він зустрів нас на Підзамчі, він запросив Василя до себе. Василь переночував і вранці сказав, що йому треба їхати. Більше його не було, і нікому нічого не говорив, що він їде до Києва.
У Львові я зустрів Степана Бедрила, який вже знав про самоспалення в Києві, біля універмагу, але кияни не знають, хто ж це вчинив. Бедрило сказав, що добре було б роздобути його фото і коротку біографію.
Я розповів про це Олександру Сайчукові, і він поїхав до Карова та привіз дві фотографії Василя. Ці фотографії і коротку біографію я передав Бедрилові. Вже в наступному році Степан передав мені листівку про самоспалення Василя Макуха під назвою “Пам’яті героя”. В ній була інформація на дві сторінки машинопису про героїчний протест проти русифікації Василя Макуха, який напередодні чергового московського імперського буму “празднованія вєлікой октябрской” в Києві біля універмагу облив себе бензином і підпалив. Міліції ще вдалось загасити живий смолоскип і відвезти його в лікарню. В палаючому полум’ї Василь кричав:
- Геть колонізаторів! Хай живе Вільна Україна!
В лікарні на вмираючого Василя кагебісти накинулись з докорами:
- Зачєм ви ето здєлалі? У вас єсть дєті! Ви їх осіротілі.
Василь ще мав силу відповісти:
- Ми всі сироти... Україна сиротою стала...
Це були прощальні слова Славної Пам’яті великого Карівця - Героя України!
В листівці була також подана коротка біографія Василя, його збройна боротьба проти окупантів в лавах УПА, перебування на каторзі, нестерпна ординська русифікація в Дніпропетровську, намагання патріотів України протидіяти фабрикації виродків на Україні. В листівці було підкреслено, що вона випущена лише як інформація про цю трагічну подію, яку кагебісти з усіх сил старалися приховати від громадськості. Це в той час, коли в сусідній Чехословаччині самоспалення Яна Палаха було офіційно проголошено героїчним протестом, і в похороні якого у величезній процесії брали участь тисячі людей... Автори листівки не закликали до повторення такого роду протестів, - бо Україні тепер потрібно більше не героїв, а невтомних працівників... Я передав цю листівку художнику Степану Івасейкові. Степан перефотографував її і наробив відбитків, які ми поширювали між знайомими.
В грудні професор Макар розповів мені, що в політехніці Лисичанский зібрав всіх працівників кафедри фотограмметрії і наказав їм проголосу¬вати, щоб в нього відібрати лекції, бо “преподайот Макар на нєпонятном язикє”. В результаті голосування, під тиском жидика Лісичанського, більшість працівників кафедри, в тому числі і друг сім’ї Макара Дорожинський, проголосували за те, щоб у Макара відібрати лекції. І вже наступного дня Макара не допустили до праці. Макар скаржився по всіх інстанціях, але нічого не помагало... Професор просив зайти до нього додому і порадити, що дальше робити. Коли я прийшов до Макарів, які проживали тоді на вулиці Котляревького, то застав там секретаря “Товариства охорони пам’яток історії і архітектури” Ігоря Кудина. Після детального обговорення ми вирішили, що єдиний вихід - це написати скаргу на ім’я ректора політехнічного інституту від інженерів, колишніх учнів професора Макара. Ми відразу склали цей лист-заяву, в якому вимагали: “...негайно поновити на викладацькій праці кандидата технічних наук Ореста Макара. Ми не допустимо шельмувати нашого улюбленого викладача, друга і вчителя. Ми будемо його справою цікавитись і надалі і не дозволимо його кривдити....”.
Я протягом тижня зібрав тридцять підписів від інженерів в двох екземплярах і один заніс в приймальну ректора. Я віддав скаргу секретарці і просив її офіційно зареєструвати і номер реєстрації віддати мені, що вона і зробила. Наступного дня професор Макар подзвонив мені і подякував за допомогу, яка увінчалась успіхом. Його поновили на роботі. Як йому розповіла секретарка ректора, прочитавша заяву від інженерів, ректор дуже розлютився, бігав по кабінеті і кричав:
- Я їм покажу, я їм покажу!
Вона спочатку не могла збагнути, кого він мав на увазі в своїх погро¬зах. Інженерів, що підписали цю заяву, чи жидиків на чолі з Лісичанським?
Потім ректор викликав Лісичанського і декана геодезичного факуль¬тету і тикнувши їм під ніс нашу заяву закричав:
- Що це означає?!
Вони щось промимрили, що така була воля колективу кафедри, щоб Макару відібрати лекції, бо його студенти не розуміють.
- А ось колишні студенти, які вже інженери, спростовують вашу брехню! А між ними є навіть росіяни... І якщо вже вони розуміли викладача, то про що ще може бути мова?! Ось мій наказ: негайно вибачіться перед Макаром за кривду, якої ви йому завдали, і виплатіть йому гроші за вимушені прогули... Більше від вас не хочу чути ні слова. І щоб це більше не повторилося, - закінчив свою “товариську” розмову ректор.

МОЇ ЗУСТРІЧІ І РОЗМОВИ З ПЕТРОМ ДУЖИМ.
Уперше я бачив Петра і Миколу Дужих ще в 1941-44 роках, коли вони, хоч дуже рідко, заходили до сестри Олени, яка була нашою сусідкою.
Про Петра я не знав нічого, а про Миколу лише те, що він був секретар “Просвіти” і в календарі за 1938 рік, який був в нашій хаті настільною книгою, була його фотографія і кілька статей.
Про смерть Миколи Дужого розповів мені політв’язень Олесь Лис навесні І955 року. Одного разу, це було в березні 1964 року, я від’їзжджаючи з Карова, поїхав у Червоноград, бо львівського автобуса чомусь не було.
У Червонограді на автобусній станції я зустрів Олеся Лиса, і він познайомив мене з Петром Дужим, який також чекав на автобус до Львова. Петро запропонував взяти таксі, бо на автобус потрібно було ще ждати. Ми попрощались з Олесем, який був одружений з дочкою Івана Дужого і вчителював в Угнівській школі, поїхали. Дорогою Петро розповів, що він тепер проживає в Запоріжжі, працює на паровозо-ремонтному заводі. Потім перейшла розмова на літературну тему, про книжку “Через терни до зірок”, яка тоді появилася в книгарнях. І через годину, приїхавши до Львова, ми попрощались... Наступного разу я зустрів Петра через два чи три роки. Ми зустрілись на Підзамчі на автостанції і разом їхали до Карова. Петро розповів, що він уже переїхав жити до Львова і просив заходити до нього колись в суботу або неділю, бо в інші дні він зайнятий. Він тоді працював на заводі “Сільмаш”. Ми розмовляли про минуле Карова, про читальню “Просвіти” в Карові. Я був вражений таким широким світоглядом і такою майстерністю висловлювати свої думки, як це робив Петро.
Коли я розповів Бедрилу про знайомство з Петром, він порадив зустріча¬тися з ним нечасто, бо за колишніми політв’язнями кагебісти ведуть нагляд, і мої зв’язки можуть потрапити в їх поле зору, що дуже не бажано при поширюванні “Самвидаву”. Тому я до І970 року був в Дужих на вул. Ремісничій всього три-чотири рази. Майже щоразу ми грали в шахи. Петро був добрий шахіст, і мені рідко коли вдавалося звести з ним нічию. Щоправда, ми грали не більше двох партій, а потім розмовляли про Історію України, про українських репресованих письменників і їх твори. Петро спочатку дивувався, звідки мені відомі заборонені імперською цензурою письменники і їх твори, а також діячі українського націоналістичного руху. Пізніше я йому розповів про “Самвидав”, а спочатку дав зрозуміти, що слухаю радіо “Свободу”.
Петро розповідав про багато подій з життя львівських громадських, церков¬них і політичних діячів, про минуле нашого села, про події в Карові і Львові під час польської окупації в тридцятих роках, події під час другої світової війни, про політичних діячів багатьох країн світу. Мені часом здавалося, що це не людина, а жива енциклопедія.
До Дужих часто приходив викладач хімії в Львівському політехнічному, а в той час він був уже на пенсії, пан Стасьо. Пан Стасьо, родовитий львів’янин, був старший від Петра, розказував багато цікавих історій з життя студентів і викладачів львівських вузів за австрійських часів і в передвоєнній Польщі. Він був також завзятий шахіст і, коли грав з Петром партію шахів, то співав коломийки, хоч, звичайно, програвав. Стасьо був трохи дивакуватий, не мав логічного мислення про політичні події, він навіть звірства сталіністів, а, властиво, публікацію про них, вважав, що це, можливо, були комуністичні провокації, які мали за мету залякувати громадян міжвоєнної Польщі. Петро, який на власні очі бачив комуністичну дійсність, дуже легко спростовував такі підоздри пана Стася і додавав, що тоді описували дуже маленьку частину тих страхіть, якими кишів “комуністичний рай”.
Другим частим гостем Дужих, був пан Целевич, колишній інженер-геодезист, який закінчив політехніку ще за Австрії. Першу світову війну він перейшов в інженерно-саперній частині, потім служив в Українській Галицькій Армії. Після закінчення визвольних змагань, був переслідува¬ний польською владою, і в Угнові відкрив приватну фірму землевпорядника. Целевич був членом і активним діячем УНДО (Українське Національне Демократичне Об’єднання). Він часто виступав в обороні української мови, в обороні українського шкільництва, і з цього приводу мав конфлікти з польського владою. Ці конфлікти часто розв’язувалися в судах, які, звичайно, вирішували справи на користь окупаційної влади.
Після одного з таких програшних судів Целевич, обурений політикою і шахрайством окупантів, зайшов до якогось ресторану, щоб щось перекусити. До нього підійшов кельнер і, побачивши, що він читає українську газету, обслужив його, а при розрахунку запитав:
- Як ви дивитеся на це, якщо до влади у Львові прийшли б комуністи?
Целевич, який все ще не міг стримати свого обурення на польську владу без надуми промовив:
- І дай, Боже, щоб якнайскорше! Може вони навели б тут, нарешті, порядок!
У 1946 році польська окупаційна комуністична влада арештувала Целевича і передала московському НКВД як небезпечного українського націоналіста. Слідство над ним переводили у Львові. Слідчий допитував його:
- Де ви втратили руку? (Целевич втратив руку під час Першої світової війни). - Які у вас зв’язки з підпіллям?
До кабінету слідчого зайшов офіцер НКВД високого рангу. Він пильно поглянув на Целевича і запитав?
- Ми з вами колись зустрічались?
Целевич знизав плечима:
- Можливо...
- Товаришу, пригадайте собі розмову з кельнером в ресторані і подивіться уважно на мене.
Целевич поглянув і упізнав в особі офіцера колишнього кельнера.
- Так це ви тоді були?
- Так, я - радянський розвідник.
Цей офіцер заявив, що Целевич - чесна радянська людина, що він прагнув приходу радянської влади, що він ненавидів поляків, і вони, очевидно, ще й тепер хотіли йому відімстити. Він домігся звільнення Целевича з-під арешту, поміг влаштуватися на роботу інженером в проектний інститут, прописатися у Львові.
Так, завдяки Божій ласці і щасливому збігу обставин, Целевич уникнув подальших репресій, поселився в напівпідвальному приміщенні і працював за спеціальністю.
Ще перед війною Целевич хотів видати книжку “Угнів і Угнівщина” і збирав матеріали. Війна перешкодила цьому виданню, але частину зібра¬них ним матеріалів він зумів передати за границю. В шістдесятих роках в Америці вихідці з Угнова надрукували його задум, і одну книжку зуміли передати Целевичу. Він приніс її до Дужого, але зауважив, що “видана вона дуже погано...”
Петро Дужий перечитавши “Угнів і Угнівщину”, не осудив її так суворо і позичив її мені на тиждень. Я возив її до Карова, читав мамі і позичав на два дні Юліяну Ментухуві. Вона нам сподобалась, бо ми чимало дізналися про події минулого в Угнові, Карові і навколишніх селах.

РІК 1969. ЗМІНА ПРАЦІ. НОВІ ТРИВОГИ.
Знову виникли проблеми на роботі. Наша геотехстанція існувала завдяки укладанню щорічних угод між Львівською залізницею і Дніпропетров¬ським інститутом залізничного транспорту. Наш керівник Льоня Смоляницкій готувався до захисту кандидатської десертації і постійно, щораз в то більше занедбував працю, згідно угоди спрямовану на стабілізацію земляного полотна на залізничних лініях. Управління залізниці, в свою чергу, зменшило фінансування геотехстанції. Льоня скоротив штат працівників: трьох лаборантів, водія, техробітницю. Серед звільнених по скороченню був Володимир Муцин, студент-заочник, родом з-під Комарного, який постійно виїздив зі мною на лінію.
Обсяг геодезичних робіт не зменшився. Лаборанти, які залишилися - Микола Богун і партійний москаль Гражданкін, - були студентами п’ятого курсу вечірнього факультету Львівського політехнічного інституту. Вони завжди відмовлялися від виїздів, бо не хотіли пропускати лекцій.
Льоня постійно перебував у Дніпропетровську і лише зрідка приїздив до Львова, “керував по телефону”. Мені доводилося брати помічників з різних дистанцій колії. Часто доводилося тягати геодезичні інструменти самому по поїздах. Я кілька разів скаржився Льоні, але це помагало лише, коли він був у Львові. Одного разу я довідався, що в мостопоїзд-61 потрібно маркшейдра для будівництва тунелю в Карпатах. Я написав заяву і перевівся туди.
Мій перехід відбувся в середині квітня. Контора мостопоїзду тоді була на Привокзальній. Тунель будувався на лінії Львів-Мукачево, вже за перевалом, перед селом Скотарське Воловецького району. Зарплату мені призначили 140 карбованців плюс 30% колісних. Тепер я у Львові бував лише в суботу і неділю. Ми виїздили на тунель в понеділок і повертали в п’ятницю. Пізніше, коли я вже добре освоїв нову роботу, то повертав я до Львова на день-два швидше. Жили ми в дерев’яних будиночках по два-три в одній кімнаті. Я спочатку поселився в одній кімнаті з майстром Володимиром Іванівим, а потім перейшов в окрему кімнату для приїзжджих, де, звичайно, був сам один. Я приніс зі складу радіоприймач і щовечора слухав радіо - “Свободу”. Передачі були чисті, бо радіохвилі від заглушників через гори не проходили.
Маючи багато вільного часу, я читав художню літературу, перекладав поему Рилєєва “Войнаровський”, і сам пробував писати вірші. Робітники на будові тунелю мали вже кілька, а то і кільканадцять років стажу роботи гірничого будівництва. Більшість їх - з околиць Делятина і Самбора, хоч деякі були прийняті недавно з навколишніх сіл.
На свято Зіслання Святого Духа я, як звичайно, вранці пішов на Службу Божу до о.Володимира Петриці. На цій Св. Літургії був також чернець редемторист Тарас, який приїхав з війська у відпустку. Після Богослуження ми пообідали і пішли на Янівський цвинтар. У Львові, за традицією, в неділю на Зелені Свята українці ідуть на стрілецькі могили на Янівський цвинтар, в понеділок - на Личаківський. Ми зупинилися коротко біля могили Ольги Басараб, потім оглянули інші могили і зупинилися коло пам’ятників Костя Левицького і генерала УГА Мирона Тарнавського. Там вже стояло кілька жінок, і ми почали панахиду за полеглих Січових Стрільців. До нас приєднувалося щораз більше людей. Після панахиди почали співати “О спомагай нас, Діво Маріє”, “Боже, вислухай благання” і інші релігійні пісні. Коли я оглянувся через годину, навкруги нас зібралися вже тисячі людей, пісня линула далеко навкруги і єднала в одну силу українців, в яких відібрали храми, школи, і все, що міг ворог забрати, але жодна сила не могла вбити в них любові до Бога, любові до України. До нас підійшла родичка Тараса і нагадала, що йому завтра від’їзжджати, а ще треба піти на Личаків, на могилу єпископа Миколи Чарнецького. О.Володимир пішов його проважати і мені запропонував прийти до нього в шостій годині вечора, щоб піти також на могилу Чарнецького.
А пісня все росла і могутніла. І щораз більше притягувала цілі юрби народу. Ті, що стояли між стрілецькими могилами, все більше стискалися новоприбулими, і, нарешті, нова велика хвиля новоприбулих відтіснила нас від могил під дерева на край стрілецького пантеону. Співаючи в гурті, я не помітив, як мене добре нагріло сонце. Лише опинившись в тіні дерев, я відчув, що перегрівся. Проте відходити не хотілося. Я стояв і слухав, як новоприбулі співали стрілецьких пісень. Глянув на годинник - уже четверта. Частина людей рушила до виходу, я пішов з ними. На Левандівку ішла досить велика юрба, і я пішов з нею. Я прийшов до гуртожитку, помився під душем, пообідав і пішов на автобус. Перед шостою прийшов до о.Володимира, як ми і умовлялись, проте в нього нікого не було. Подзвонивши кілька разів і почекав¬ши до шостої години, я пішов на Личаків. На цвинтарі нікого зі знайомих не було.
Наступного дня я зустрів о. Петрицю на вулиці, і він розповів, що було, коли ми розсталися минулого дня. Серед людей, що стояли навколо нас на стрілецьких могилах, було двоє міліціонерів у формі. Коли він з Тарасом і його тіткою відійшли, вони пішли за ними. Коли о. Володимир зауважив, що міліціонери ідуть за ними, він попрощався з Тарасом і сказав, щоб він з тіткою ішли швидко до виходу, а сам, ще сповільнивши хід, проходжувався цвинтарем. Міліціонери підійшли до нього і почали вимагати, щоб показав свої документи. Він відповів, що документи його вдома. Вони завели його до відділення міліції, зробили обшук і запитали, де він живе. На його питання, за що його затримали, міліція не відповіла... Потім пішли з ним додому, щоб показав паспорт. Записавши дані з паспорта, його відпустили. Сьогодні, коли він йшов на роботу, за ним стежили тайняки, які супро¬воджували його, і коли повертався з роботи. О. Володимир просив щоб деякий час до нього не заходити. Він візьме відпустку і виїде на кілька тижнів зі Львова.
Знову ми зустрілися на початку жовтня. О. Володимир розповів, що його викликав уповноважений КГБ на допит. Питав, чому він ходив на цвинтар, де лежать “вороги народу”. О. Володимир відповів, що він перший раз чує, що мертві можуть бути “ворогами якогось народу”. Тоді кагебіст добре розкричався і заявив, що, коли його за п’ятнадцять років в школі і інституті не навчили, що там є вороги народу, то він його навчить по-своєму. Накричавшись, кагебіст запитав:
- Хто там з тобою ще був?
О. Володимир здивовано подивився на нього і відповів:
- А ви хіба не знаєте? Таж там були тисячі людей!
Тоді кагебіст знову закричав:
- Адміністрація інституту вже знає про те, що їх викладач “осквернив мундир радянського педагога”.
Але він просив ректорат покищо не приймати відносно Петриці адміністративних заходів, за умови, що це буде останній раз.
Владика Стернюк пізніше розповів, що його кагебіст також викликав і заявив:
- Ми знаємо, що Володимир Петриця є священик, і то ви його висвятили. Отже, признайтеся: так чи ні?
Владика Стернюк заперечив, що він Петрицю висвячував, хоч підтвердив, що знає його.
 
Наші Друзі: Новини Львова