Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52240
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
- Панас! Ти враг і обманщік совєтской власті! Я тєбє ні грама своєй крові нікогда нє отдам!
Я відвернувся і пішов в протилежну сторону, втікаючи від напасті. Нараз я зустрівся з Богданом Піхурком - студентом нашої групи, який також здавав кров, але не випивав. Він звернувся до мене:
- Дивися, що та наша Басівка (так він називав Курила) витворяє! Зв’язався з тим москалем Матюхою, і п’яні хуліганять в центрі!
Наступного дня Богдан розповів, що було далі. Обидва п’яні старости почали приставати до пішоходів, підійшов міліціонер і зробив їм зауваження. Курило щось йому відповів, а Матюха крикнув:
- Ти что з нім разгаваріваєш! Ето лягавий, бєй єго!
Матюха вдарив міліціонера. Той почав свистати. Назбігалося щораз більше міліції. Почалася бійка. Окровавлених Курила і Матюху вкинули у машину і повезли. Богдан кинувся розшукувати Коваленка. Проте відразу не міг його знайти. Коли він розповів декану, що сталося, той почав по телефону зв’язуватися з міліцією, і лише наступного дня Матюху і Курила, ледве живих, випустили. Вони довго вилизувалися від “гостинності” міліції.
Перед видачею дипломів перед випускниками поставили такі вимоги: виписатися зі Львова і підписати направлення на роботу. Я приніс довідки, що батьки непрацездатні, і мене скерували в Київську “Геотопозйомку”, бо на Львів місць взагалі не було. Я поїхав у Карів і усвідомив, що переїздити до Києва мені не можна. Батьки залишилися одні. Сестра влаштувалася на роботу у Львові і приїздила до батьків нечасто. Брат все більше занепадав і більше перебував у лікарні. Батькові минуло сімдесят, і він вже не міг виконувати важких господарських робіт, мама також була на другій групі інвалідності. Моя підтримка, хоч би така, як до цього часу, моральна і матеріальна їм була необхідна. Я пробув в Карові до вересня і вирішив, будь-що влаштуватися на роботу у Львові, або Червонограді.
У вересні я поїхав до Львова з наміром працевлаш¬тування. Тут я потрапив у зачароване коло: на роботу не приймають, бо нема прописки у Львові, не прописують, бо ти ніде не працюєш!.. Після тривалих, безплідних пошуків, я влаштувався в новостворений проектний інститут “Просільгосп”. Прийняли мене тимчасово, на один місяць, з умовою, що я поїду у відрядження в Бориспільський район і, крім виконаної роботи, привезу відкріплення від направлення в Київ. В поїзді, в одному купе, зі мною їхав до Київа старший віком архітектор. Ми розбалакались. Я розповів йому про свої проблеми. Він посміхнувся і порадив:
- Коли підете в ту організацію за відкріпленням, розмовляйте лише українською мовою, там, як правило, всі керівники - росій¬ські шовіністи. Будьте наполеглеві і свого досягнете. Вже ваша мова їх виведе з рівноваги... Відразу ставте питання про квартиру в Києві... Ви молодий спеціаліст і маєте на це право... Вони скоро вирішать: “зачєм нам етот бандьора?”...
Я здивувався: - Подібне мені радив у Львові Іван Осташевський...
У Києві керуючий “Держбудтресту” зустрів мене криком:
- Ви должни работать! Ґдє ви уже двє нєдєлі болтаєтєсь, ви подпісалі направлєніє...
- Какую ето єщо вам квартіру? В Кієвє ви нам нє нужни..? Будітє пропісіваться там, где будітє работать... Єслі ви завтра нє пріступітє к работе, я передаю дело прокурору!
- І, ви думаєте, що він піде замість мене до вас працювати, - іронічно зауважив я.
- Ви что прішлі іздіваться надо мной? Я буду жаловаться в міністєрство. Каво мнє оні пріслалі?
Я повернувся і вийшов. В прийомній почала зі мною розмову секретарка.
- Ви не ображайтесь. Управляючий, хоч грубіян, але як людина він не поганий... Він розсердився, бо з вашого інституту до нас направили п’ять інженерів і ніхто не приїхав. З квартирою з часом він міг би вам допомогти... Але якщо ви кажете, що на вашому утриманні двоє батьків то ви їх не зможете тут прогодувати. У нас зарплата сімдесят-вісімдесят карбованців.
У міністерстві вищої освіти мене направили до замміністра по кадрах. У приймальні секретарка заявила, що заступник міністра приймає лише раз на тиждень в четвер, але тепер він у Москві і може буде наступного тижня. А покищо я можу звернутися у відділ кадрів, можливо, і вони щось порадять...
У відділі кадрів сиділа купка жидків, які спочатку здивувались, що я відмовляюсь від направлення в Київ, але потім заявили, що вони не можуть нічим допомогти, бо я вже до них не належу, а до “Держбуду”.
Я поїхав в Бориспільський район, в радгосп, де мав працювати над виготовленням плану під забудову. В той час там були на збиранні кукурудзи студенти з Київського технікуму. Для них була відкрита їдальня, де харчувався і я. Попрацювавши тиждень, я знову поїхав до Києва. І знову не застав замміністра: “Він у Москві...”
Лише за третім разом потрапив на прийом. Я розповів про свої проблеми. Він уважно вислухав і запитав:
- А що ви від мене хочете?
- Хочу, щоб ви допомогли змінити направлення...
- І що тут твориться... 3 Києва посилають бозна куди. Батьки приходять тут плачуть, вмирають... Тут знову до Києва пхають і не дають жилої площі... А де ж людині жити?
Він натиснув кнопку:
- Товаришу Безгулий, до нас звернувся молодий спеціаліст з Львівського політехнічного. Його направили в трест “Геотопозйомка”, що підпорядкований “Держбуду”. Він має на утриманні непрацездатних батьків, а тут йому не дають жилої площі. Відправте листа в “Держбуд” з вимогою: або вони забезпечують його негайно житлом, або ми його від них заберемо...
Потім звернувся до мене:
- Ідіть до начальника відділу кадрів. Він дасть вам копію листа в “Держбуд”...
Я подякував за вирозуміння і пішов у відділ кадрів.
Начальник відділу кадрів Безгулий спочатку намагався мене пере-конати, що мені краще все-таки залишитися в Києві, але коли я не здавався, то написав листа в “Держбуд” і копію видав мені на руки. Моє відрядження закінчувалось, і я, погулявши до вечора в Києві, а в той час стояла чудова тепла осіння погода, ввечері поїхав до Львова.
Коли я показав на роботі листа з міністерства в “Держбуд”, началь¬ник експедиції Пеленський сказав до начальника відділу Терещенка:
- Це вже все. Сімейної жилої площі, як вимагає міністерство, йому не дадуть, а відкріплення вже мусять дати. Отже, можемо оформляти Панаса до нас на роботу. Ходімо до директора.
Директор Бахматов Адольф Ісакович, вислухавши мою справу, промовив:
- Я можу прийняти вас лише тоді на постійну працю, коли у вас буде львівська прописка. А тепер приймаю ще раз на один місяць. За той місяць ви повинні оформити до нас направлення і прописатися у Львові.
Я знову поїхав у Бориспільський район. В Києві зайшов в МВО і у відділі кадрів дізнався, що “Держбуд” не може надати мені житла, і вони передали у Львівський політехнічний, щоб мені видали вільний диплом.
Попрацювавши ще три тижні в Бориспільському районі, я повернувся до Львова. Зайшов у відділ кадрів політехніки і тут почув таке:
- Ми можемо вам видати вільний диплом, але з ним вас у Львові не пропишуть... Ви знайдіть собі роботу і ми дамо вам наравлення.
Я витягнув відношення з роботи і через півгодини одержав направ¬лення до проектного інституту, в якому вже працював два місяці. Тепер залишилась проблема з пропискою... Я ночував у знайомих, найчастіше у Рясному в двоюрідного брата Левка Мазура. Левко погоджувався мене прописати, але Рясна тоді ще не входила до міста. Випадково я зустрівся з професором Макаром і розповів про свої клопоти. Професор зв’язався телефоном з своєю родичкою Лесею Боберською, і вона погодилася прописати мене в своєму особняку по вулиці академіка Шмідта.

У ЛЬВОВІ...
І так, нарешті, на початку грудня, я вже був постійно прописаний, зарахований на постійну роботу, але з помешканням мої митарства не закінчилися. Я винайняв одну кімнатку на вулиці Тернопільській і там ночував, коли приїздив з відрядження до Львова. Грошей також не вистачало. Моя зарплата інженера, після відрахування податків – 60 карбованців. Коли виїздив у відрядження, одержував ще 60% так званих “польових”. У магазинах продуктів в той чає майже не було. Хліб був лише чорний, наполовину з горохом. Обід в їдальні коштував три карбованці. На вулицях перед продуктовими крамницями завжди стояли довжелезні черги. Одного разу я пішов в центр Львова в перукарню. Перукар - старий єврей, питає мене:
- Ви бачили вже третю серію “Російське чудо”?
- Ні, - відповів я.
- Ну, то подивіться! - І показав на чергу за вікном, перед хлібною крамницею.
По руках почали поширюватися написані на машинці видання самвидаву. В них в іронічній формі висміювалася політика Хрущова, його господарські заходи... У Львові на вулицях і в тролейбусах появлялися листівки, в яких висміювалась господарка компартії і Хрущова. Одну з них знало майже все населення:
Встань Володю, подивися,
Що той Лисий наробив,
Всю пшеницю - заграницю,
Нас на бобі залишив...
На місцях праці і в товариствах розповідали безліч анекдотів про Хрущова, комунізм і компартійних діячів, які ніби-то транслює “Вірменське радіо”.
На Свят Вечір 1964 року мене відпустили до батьків за умови, що я на Різдво вийду на роботу. Я прийшов лише на другий день Різдвя¬них свят. Пеленський і начальник пошукової партії Кравець за те, що я просвяткував аж два дні, трохи обурились, але змирились, коли я погодився відпрацювати пропущені дні після роботи.
На професійних зборах інституту вибирали новий місцевий профком. Директор Адольф Ісакович, запропонував список нових членів, в якому були переважно жиди, хоч більшість працівників були українці і росіяни. Начальник нашого відділу Терещенко запропонував для демократичного вибору подавати і інші кандидатури. Його підтримала більшість і в результаті таємного голосування ніхто з поданих директором кандидатів не ввійшов у новий склад профкому.
Адольф Ісакович, побачивши що більшість проти нього, розлютився:
- Товариші, ето провакація протів мєня! Ето всьо равно, что прі капіта¬лізме работнікі виступают протів руководства....
Як мені пояснили, причину такої люті директора і його жидівської команди, було те, що новий місцевком повинен розподіляти квартири в новозбудованому домі. Жиди, хоч і були забезпечені житлом, намага-лися якнайбільше кватир розібрати поміж себе. Від того дня почалась справжня війна між директором і колективом інституту, головно нашим відділом. Адміністрація проголосила скорочення штату і розформувала наш відділ. Я як молодий спеціаліст не підлягав скороченню, але працювати по десять-дванадцять годин на жидів за таку мізерну зарплату мені не хотілося, і я в квітні перейшов в “Укрзахідгеологію”. Причиною мого переходу було ще й те, що виконувати топографічні роботи взимку в сільських місцевостях було просто нестерпно. Я привик до сільськогосподарських робіт під відкритим небом, але простоювати на морозі і вітрі на одному місці, вираховувати і одночасно записувати, коли від холоду дубіють пальці і так зранку до вечора щодня, а, прийшовши до чужої холодної хати, харчуватися куском хліба з маргариною, - це вже, даруйте, не праця, а каторга.
Після одного такого відрядження в Харківській області, де ми з геологом Раманом спали в конторі на столах, а цілі дні працювали в полі на сімнадцятиградусному морозі і поривистому степовому вітрі, я, повернувшись, цілий тиждень відігрівався, поїхавши до Карова. Коли геодезист Андрушко, який був зі мною в Молдавії в лютому і березні, написав до жінки, що мешкала в Сихові, як ми мерзнемо і як голодуємо, то вона потім розказувала, що його діти щодня молились за нього і плакали, аж поки ми не повернулись. А жидки в конторі весь час вайкали, що ми малопродуктивні, не перевиконуємо їх планів? Я постійно ходив простуджений, з хронічним катаром горла, яке часто боліло.
В ЗУГРЕ (Західно-українська геолого-розвідувальна експедиція) мене зарахували геодезистом в гравіметрову партію, що займалась виготовленням карт підземних аномалій з метою виявлення нових родовищ нафти і газу. Наша база містилася в Перемишлянах. Зарплату мені призначили 85 крб. плюс 40% польових, які виплачували постійно і квартальні премії за виконання плану, що становило в середньому щомісяця 120-140 карбованців.
У Перемишлянах ми порозселювались по квартирах, харчувалися переважно в їдальні, на обід у поле брали з собою бутерброди і чай. Грошей тепер стало більше, і я міг вже помагати батькам, хоч відвідувати їх міг рідше. В суботу ми працювали до обіду. Потім їхали до Львова і повертали в понеділок вранці. Фізичне навантаження було досить велике. Щодня треба було проїхати вантажівкою польовими дорогами по 50-100, а пізніше і по 100-200 кілометрів і проходити пішки по 15-З0 кіломет¬рів. Лише в ті, дні коли падав дощ, ми мали нормальний восьмигодинний робочий день і займались камеральними роботами: креслили, вичисляли...
Так ми пробули в Перемишлянах до листопада. Переходячи через Унівський ліс, ми бачили місця перебування відділів УПА і місця їх боїв з НКВД в 1945-1947 роках. Про це свідчили написи вирізані на корі дерев і тризуби, які, хоч і позаростали корою, але ще виразно збереглися. Робітники з довколишніх сіл, які працювали у нас, ще добре пам’ятали і розказували про ті часи, а, їдучи машиною з роботи, часто співали повстанських пісень. Одна дівчина розповіла про такий випадок:
- В моїх батьків на горищі стайні в сіні спали повстанці. Раненько у двір до них прийшли облавники. На їх запитання, батьки відповіли, що в них нікого нема... Проте вони понишпорили всюди, в хаті, коморі, на горищі хати. Потім пішли до стайні і один з них, приставив драбину і хотів лізти на сіно... В цю мить, коли він став на перші щаблі, до нього прискочив пес Бровко і розірвавши ззаду штани, стягнув москаля з драбини... Всі облавники реготали і показували пальцями на свого “Ваньку-дурачка”, який, захлинаючись від люті, ганявся з матюками за псом, облишивши свій намір лізти на сіно. Потім всі пішли до хати. Господиня зашила Ваньці штани, а господар дав їм по чарці самогону і, таким чином, заспокоєні москалі забралися геть, і ще довго було чути їх регіт і глузування з дурного Ваньки... Коли стало відомо, що облавники вийшли із села, повстанці пішли обідати в хату і довго голубили і гладили свого рятівника...
Я перший місяць проживав на квартирі в пані Ковалишин Софії. Вона мала двох дітей, які вчилися у Львові: син Ярослав в політехнічному і дочка Ліда в університеті. Балакуча господиня, вдова, чоловік її був в дивізії “Галичина” і пропав безвісти. Вона розказувала багато про минуле і мала повну інформацію про все начальство в Перемишлянах. Зі мною в одній кімнаті проживали ще два учні музичного училища, які деколи заважали мені працювати і спати, тому я перейшов на кватиру до кравця Левка, в якого мав окрему кімнату. Левко також розмовляв багато зі мною про минулі події в Перемишлянах. Він, між іншим, розповів мені про Перемишлянського пароха Ковча.
О. Ковач мав славу філософа і дивака. Він при німецькій окупації вихре¬щував жидів, видавав їм метрики, що помогло багатьом з них врятуватися. За це німецьке гестапо арештувало о.Ковча, і він загинув в концтаборі.
В той час я не часто заходив до о. Стернюка. Але деколи була така нагода. Він розповів, що знав о. Ковча. Був в нього на місії на Зелені Свята 1940 року. Після закінчення Служби Божої, вони за тради-цією, хотіли вивести процесію в поле. Для цього потрібно було мати дозвіл від окупаційної комуністичної влади, і о. Ковч пішов до міської ради. Тут його вислухали безбожники і запитали:
- А для чого ви поведете своїх вірних через місто в поле?
- Хочемо там помолитися, щоби Бог благословив на добрий урожай... - Простодушно відповів о. Ковч.
- А коли Вас поляки штрафували, ви молилися і вам Бог не допоміг! - глузливо зачепив йому місцевий комуніст.
- Ні, Бог мені допоміг... Я молився, поляки втекли, ви прийшли до влади, і я штрафу не заплатив!
- Так! - Поглянули один на одного здивовані большевицькі комісари...
- І ти так розповідаєш людям?
- Так розповідаю, бо це правда... - Відповів о. Ковч.
- Так це наш священик! Видати йому дозвіл, хай привертає до нас людей! - Наказав приїзжий уповноважений.
- Ми почали виводити людей з церкви - розповідав далі о. Стернюк. Коли раптом завважили на церковнім подвір’ї двох міліціонерів.
- Ого, комісари вже передумали, хочуть скасувати дозвіл... - промовив о.Ковч.
- Але ми їх перехитруємо. Я сховаюся, а ви ведіть людей, а потім я якось їм поясню...
- Я пішов за коругвами... До мене підійшов міліціонер і сказав, що дозвіл відмінено, процесію вести через місто не можна.
- Я тут не керую, я лише помагаю. Ви йдіть скажіть пароху... Поки вони знайшли о. Ковча, ми вже були далеко за містом... А він їм пояснив, що вже завернути людей неможливо, але вони самі незабаром повернуться.

ІНЖЕНЕР ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ
У листопаді ми закінчили роботи в полі, переїхали до Львова. Я думав, що всю зиму перебуду на камеральній роботі, як це було звичайно в цій організації. Але цього року вже в грудні гравіметрова партія почала свій зимовий здіймальний сезон. Спочатку роботи проводились лише на території Львова, але вже в січні І965 року, незважаючи на глибокі сніги, ми на лижах проводили барометричне нівелювання за Винниками під Львовом. В березні ми закінчили роботи і я вирішив попрощатися з ЗУГРЕ. По оголошенню я влаштувався в лабораторію Дніпропетровського інституту інженерів транспорту на Львівській залізниці. Лабораторія займалася дослідженнями грунтів на нестабільних ділянках Львівської залізниці і розробляє методи і рекомендації для їх стабілізації. Моїм завданням було виготовляти плани нестабільних ділянок і перевіряти з допомогою геоде¬зичних інструментів висотне і планове положення насипів під залізничними коліями до і після виконання робіт по стабілізації. Зарплату мені назначили 110 крб. в місяць і роз’їздні по три з половиною карбованця в добу плюс оплата готелів. Видали проїздний білет на проїзд по всій Львівській залізниці в купейних вагонах на період всього календарного року.
Найбільше виїздів на лінію в нас було навесні і восени. Після каторжної праці в двох попередніх організаціях я, нарешті, міг підлікуватися від ревматизму і хронічних катарів горла та почувати себе цивілізовоною людиною з правом на працю і відпочинок.
Спочатку були проблеми з житлом. Після переїзду до Львова ще в березні я знайшов квартиру по оголошенню на вулиці Б.Хмельницького і жив там з Іваном Кулиничем. Потім Іван перейшов на працю в сільгоспінститут в Дубляни, і я винаймав куток в старої польки неподалік лісотехнічного інституту, де проживав до одруження Осташевський.
Я частіше заходив до о. Стернюка і часто бував в нього на Службі Божій. В червні цього року помер мій батько, і мама фактично залишилась одна. Я тепер частіше відвідував її і допомагав, в чім лише була потреба. В липні товариш Кулинича - Ярослав Дацко познайомив мене з Степаном Бедрилом. Бедрило вчився в аспірантурі при Академії Наук України. Він часто приїздив в село Бардатів до матері і привозив видання “Самвидаву”, який тоді поширювався серед молоді. Ми розмовляли з ним про спалення бібліотеки Україністики в Київі, з приводу чого по руках ходила листівка під назвою: “З приводу суду над Погружальським”.
Бедрило розповів чимало про розгорнутий наступ московської адміністрації Брежнєва, який в жовтні минулого року змінив генсека Хрущова, на українську мову, літературу і культуру. Він подав докладну інформацію про знищення, перед відкриттям, вітража Тараса Шевченка в Київському університеті і багато інших випадків з життя Київської української громади. На прощання він передав мені кілька фотоплівок з матеріалами журналу “Сучасність”, що виходив в Мюнхені в Західній Німеччині.
Я відразу пішов до о. Стернюка, і ми цього ж вечора зробили на фотозбіль¬шувачі кілька екземплярів фотокопій однієї плівки. В наступні вечори ми закінчили робити фотокопії. Частину фотокопій я забрав, частину читав о. Стернюк і давав читати своїм знайомим. При наступній зустрічі Бедрило познайомив мене з Василем Кабелюхом - фельдшером, який закінчував заочно медінститут. Кабелюх розповів, що в селі Шешорах, що за Коломиєю, відбудеться відкриття пам’ятника Шевченка. Цей пам’ятник, а, властиво, погруддя Шевченка виготовили сільські майстри цього села. Патріотична громадськість Львова і Києва підтримала цю ініціативу гуцулів і минулої неділі хотіли його відкривати. Проте комуністична влада заборонила, мотивуючи тим, що день відкриття не погоджений з вищими партійними органами. 3 Києва і Львова приїхало багато української інтелігенції і студентів, а агенти КГБ залякували приїзжджих словами:
- Ви знаєте, куди приїхали? Та тут до 1947 року не міг висіти червоний прапор!
Кагебісти вимагали в приїзжджих показати документи, фотографували, записували прізвища... Офіційно відкриття цього пам’ятника вже кілька разів переносили, але вже назначили дату і, якщо її остаточно затвердять, то варто поїхати. Через тиждень Василь повідомив, що відкриття відбудеться наступної неділі, і ми зустрінемося біля залізничних кас, за годину до відходу поїзда. В назначений день я взяв зі собою Андрія Кеца, який жив також у тієї ж польської пані, і ми поїхали на вокзал. Тут нас зустрів Василь з Мартусею Рижевською. Всі інші відмовились їхати, бо багатьох з тих, що їздили минулого разу, вже викликали “відповідні органи” і погрожували.

ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА ТАРАСУ ШЕВЧЕНКО В ШЕШОРАХ
Приїхавши в Коломию в неділю вранці, ми застали на автобусній станції багато людей з Коломиї, з околиці і з Києва, які розповіли, що до Шешорів виділено спеціально десять автобусів, але в касах не хочуть давати квитків. Тоді кількох активних пасажирів, між якими виділялася рішучістю одна киянка, пішли до диспетчера з вимогою негайно продавати квитки і робити посадку, бо ми запізнюємося на відкриття. Диспетчер “комусь там” передзвонив і через півгодини ми сиділи вже в автобусах. У Шешорах ми зустріли багатотисячне зібрання народу, переважно з довколишніх сіл. Прийшовши на місце, я збагнув, чому комуністи так панічно бояться цього відкриття. Погруддя Шевченка стояло на могилі. Такі могили насипали майже по всіх селах і містах Західної України пам’ять помордованих московськими окупантами 1941 року. З новим приходом большевиків ці могили, на яких, звичайно, стояли хрести, були розкопані. В Шешорах хитрі гуцули на могилі поставили не хрест, а погруддя Шевченка. Окупаційна влада довгий час була безпорадна... Офіційно нищити пам’ятник Шевченка, який проголошений “полум’яним революціонером” не випадало. І лише минулого року, з приходом до влади Брежнєва, коли по селах і роздоріжжях почали нищити хрести і каплиці злодійським методом (ночами), однієї ночі було таким же чином скинуто погруддя Шевченка з могили і понищено. “Доблесна” міліція почала розслідування акту вандалізму, але, на жаль, злочинців знайти не вдалося... У відповідь на це сільські майстри по каменю виготовили нове погруддя і встановили на могилі. Понад півроку владні структури вирішували, що робити. І нарешті, рішили взяти ініціативу в свої руки.
Відкриттям керував секретар Косівського райкому партії. В своїй промові він перерахував, скільки колгоспів названо іменем Шевченка, сказав, що заповіт Шевченка здійснила комуністична партія, що Україна сьогодні “в сім’ї вольній новій” - в “сузір’ї радянських республік”... Кілька коротких шаблонних виступів зачитали: працівник культури, голова колгоспу, вчителька і ще хтось з чиновників... До керуючого - підійшов Тарас Франко, який тоді відпочивав в горах, і попросив дозволу сказати кілька слів.
- А ви хто такий?
- Я син Івана Франка, працівник Академії Наук у Києві.
- А так, так, прошу, прошу, але ви перечитаєте те, що я вам дам...
- Е ні, ні, краще тоді не треба... - Махнув рукою сивоголовий Франко.
- Тепер хор Косівського будинку культури виконає “Заповіт”.
Після “Заповіту” секретар об’явив, що мітинг закрито, а хто хоче, хай іде ще подивитися фільм про Шевченка. Проте ніхто не рушив з місця. Ми, які стояли біля підніжжя могили, почали співати пісні на слова Шевченка... Одну, другу, третю. Секретар райкому підійшов до начальника міліції, якої тут було кілька сотень, і щось почав йому пропонувати... Той заперечував головою і розво¬див руками... Тоді запінений функціонер прикликав свого водія і наказав йому їхати через натовп, що стояв на дорозі перед могилою. Водій зблід, але виконував. Ніхто не сходив з дороги. Він почав сигналити. Тоді хтось підійшов до водія і вигукнув:
- Ти що - зовсім з глузду з’їхав?
- Та ні, я нічого, начальник каже.
- Забирай свого начальника і щоб духу вашого тут не було.
А пісня все росла і могутніла... Її підхоплювали сотні... і далеко в горах гриміло відлуння Шевченкового нескореного духу... З очей стареньких селянок капали сльози радості і надії, що жодна орда не зможе зламати волі народу, об’єднаного Заповітом генія України...
Почав накрапати дощик... І нагадав нам, що пора від’їзжджати. До нас підходили гуцули, тиснули міцно руки і казали своє щире - дєкую! Ми почали розглядатися, щоб знайти якийсь транспорт. Міліціонери ставились до нас доброзичливо, більшість співчутливо посміхалася. Ми зупинили автобус, що відходив до Івано-Франківська, в ньому ще було десять місць, і нас чотирьох і шестеро киян від’їхали з Шешор, забираючи з собою незабутній спомин і любов верховинців. В Івано-Франківську ми поїхали на аеропорт, щоб швидше дістатися до Львова. Тут виявилося, що є лише шість місць, і ми віддали їх киянам, серед яких був, як я дізнався пізніше, Іван Світличний і ця рішуча, життєрадісна жінка з сином, художниця, Алла Горська, яка через кілька років загинула від скритовбивців-кагебістів.
Через тиждень я зустрівся з Кабелюхом, і він розповів, що у Львові ідуть арешти, виклики на допити, виключення студентів і викладачів з вузів. І щоб якийсь час ми не зустрічались, бо він декого знав, і хтозна чи і його не будуть тягати. Наступного тижня я зустрівся з Бедрилом, і він поінформував, що в Києві також відбуваються арешти інтелігенції і що Кабелюха також тягають в КГБ. Я пішов до о. Стернюка і застав в нього його брата Остапа, який розповів, що викликають, а навіть декого арештували з тих, що їздили в Шешори. А якщо б викликали на допит мене, то що я скажу, запитав.
- Скажу, що був у відрядженні в Коломиї і там випадково довідався про Шешори, зрештою в мене є документ про відрядження по роботі.
Через місяць я зустрів Кабелюха, який повідомив, що він відсидів три дні під слідством, йому зробили очну ставку з Михайлом Горинем, і той сказав:
- Можеш все говорити, їм і так все відомо.
Виявляється, що кагебісти встановили над стелею в квартирі Горинів підслуховий апарат і записували постійно все – хто і що говорив у них в хаті... Він був кілька разів у Горинів, і ще невідомо, як його справу оформлять. Тим більше, що його викликав прокурор і пришив йому ще й “обман радянської влади”, бо він вчиться в двох вузах одночасно і дійшов вже до п’ятого курсу... Пізніше стало відомо, що “доблесна” прокура¬тура виключила його з університету, де він вчився на українській філології, але дала можливість закінчити медінститут.
Львовом ширилися чутки, що маховик КГБ розкручується. Викликають людей на допити по підозрінню, а деколи і зовсім безпідставно по доносах сексотів і стукачів. Одного разу викликали на допит “болільника Карпат”, який, крім футболу, взагалі, нічим не цікавився. Від запитання, які йому ставив слідчий про дисидентів, він зовсім збаранів. Він дивився на кагебіста, як на вар’ята, і думав: чи не здурів москаль від горілки? Цей допит поставив самого слідчого у смішне становище і, щоб вийти з нього, він запитав:
- А за яку команду ви болієте?
Під кінець року я перейшов жити в лабораторію. Спав на розкладайці, вранці і ввечері сам готував собі їжу, на обід ходив в їдальню. Тепер мав більше вільного часу, багато читав, особливо нелегальні видання, і ніколи не запізнювався на роботу. Так прийшов 1966 рік, а з ним нові тривоги, нові радощі, нові надії.
Святий Вечір і Різдво я, як звичайно, пересвяткував з мамою і сестрою. Наступного дня був на Службі Божій в о. Стернюка, а потім пішов в лабора¬торію. Тут роботи не було. Начальник нашої геотехстанції Льоня поїхав в Дніпропетровськ, а лаборанти принесли пляшку, я витягнув ковбасу, яку привіз від мами, і ми почастувалися. Після короткої трапези лаборант Грицько відзначив:
- Горілка добра, але ковбаса з Карова краща.
На тому робочий день закінчився. Лаборанти, які вчилися на вечірньому факультеті у Львівському політехнічному інституті, пішли готуватися до екзаменів, а я пішов в центр міста, де під ялинкою численний натовп львів’ян, незважаючи на заборону, колядував. Тут я зустрів знайомих, які розповіли, що на Святий Вечір біля ялинки зібралися кілька десятків колядників, а міліціонери, кагебісти і московські шовіністи-офіцери у відставці, накинулися на них, запихали в машини і відвозили на міліцію, де їх держали цілу ніч, а вранці поштрафували по п’ятдесят карбованців і відпустили. Серед цих оштрафованих був один карівець - Йосиф Вусик, який тут неподалік мешкав.
Наступного дня, на Різдво, колядників зібралося багато. Міліція і войовничі атеїсти хотіли повторити свій “подвиг”, - зарештувати студентів, що були серед великого кола колядників. Проте львів’яни дружно витіснили “доблесних охоронців порядку” на вулицю і хотіли перевернути їх машини. Від того часу міліція більше не турбувала колядників, і їх збиралося щораз більше. В наступні роки міська влада вже не вбирала ялинки в центрі Львова.
Так закінчився мій перший рік праці на Львівській залізниці, і мені сказали писати заяву на відпустку. Це була перша моя відпустка після закінчення інституту. Я поїхав до Карова, посадив мамі город і так провів в селі цілий місяць.
Коли я вийшов на роботу, наш начальник Льоня запропонував мені переселитися в гуртожиток на Левандівці. Я трохи здивувався від такої пропозиції, але він пояснив мені, що на Львівську геотехстанцію прислали ще двох працівників з Дніпропетровська. Один з них - інженер Реулєц, молдаван по національності, другий - простий робітник без спеціальності, оформлений лаборантом. Отже, їм потрібно десь жити, і при тій нагоді він пос¬тарається і мене влаштувати в гуртожитку. Я погодився з умовою, що мене пропишуть на постійно. Льоня пішов до заступника начальника Львівської залізниці, і він дав дозвіл на виділення окремої кімнати в гуртожитку для малосімейних. Ми здали документи в міліцію і відразу зайняли надану кімнатку. Я купив ліжко, перше за останні десять років, відколи я покинув батьківський поріг.
Через тиждень після здачі документів, я повернувшись з виїзду на лінію, застав в лабораторії замішання. Виявляється, що з міліції повідомили про “нашого нового лаборанта”, що він недавно зільнений з тюрми за групове вбивство, що він колишній учасник якоїсь Дніпропетровської банди і повинен негайно покинути Львів, який є режимним містом. Ми запитали Льоню, чому він притягнув такого типа до Львова. Льоня пояснив, що це синок якогось високопоставленого чиновника і він хотів йому допомогти, щоб нав’язати контакти з високовпливовими людьми, які можуть пригодитися, для кар’єри.
Мені і Реульцу дали дозвіл на поселення, і я відразу прописався. Реулєц був алкоголік і за тиждень-два прогулював вся свою зарплату, а потім жив з того, що позичав, або писав до батьків, щоб прислали допомогу.
1966 рік увійшов в Історію, як рік розправи КГБ над дисидентами, так званими шістдесятниками. У Львові в обласному суді судили, після довготривалого слідства, братів Михайла та Богдана Горинів і Осадчого. Всього по Україні відбулися партійно-кагебіські судилища над двадцятьма українськими патріотами.
Ці закриті суди мали завдання залякати національно свідому громадськість і примусити її змиритися з русифікацією України. Але колонізатори і кремлівські пахолки прорахувалися. Ці суди ще більше ативізували і усвідомлювали інтелігенцію і широкі верстви робітництва. З рук до рук передавали матеріали “Самвидаву” про нищення української мови і культури, про переслідування діячів української літератури, культури і мистецтва, про душення свободи творчості і усякого слововиявлення. Заграничні радіостанції широко коментували ці події. Кагебісти проводили часті обшуки з метою вилучення самвидаву і будьякої нерадянської літератури. Всі ці потуги не мали успіху і лише породжували нові анекдоти про самодурство компартії, міліції і КГБ. Священик УГКЦ Артем Цегельський зібрав і записав понад сто таких анекдотів. Ось один з них: “Робітника викликають в КГБ. Він пішов до підпільного священика, якого часто туди викликали, радитися , що там треба говорити.
- Отче, вас часто туди викликають, а мене перший раз, порадьте, що там треба казати?
- А ви хоч приблизно знаєте, чого вони від вас хочуть?
 
Наші Друзі: Новини Львова