Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52244
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Отже, новий 1959 рік я зустрічав пригноблений, бо через кілька днів перший екзамен з нарисної. В той час з нашої кімнати переселили Долбачова і Вепрінського, а на їх місце поселили Андрія Касянчука, родом з Волині, Михайла Ньорбу з Закарпаття. Вони пішли зустрічати новий рік з товари¬шами, а я один залишився в кімнаті, креслив епюри. Насмішив мене і підняв настрій Тарапунька:
- Знаєш, Штепсель, я тої ночі бачив всіх царів!
- Ну, а рускаво ти відєл?
- Аякже , Штепсель, звичайно бачив!
- А как же ти єго узнал?
- О, Штепсель, я його відразу пізнав! Він був в куфайці і кірзових чоботах!
Я зареготався і всі мої сумніви зникли. Я скоро перекреслив в туші всі роботи і наступного дня пішов з Ньорбою здавати залік, а повернувся з завершенням залікової сесії.
Перший екзамен з нарисної геометрії, якого всі найбільше боялися, минув досить успішно. Мені Кернакевич поставив, чого я і не сподівався, чотири. Провалився лише один студент, Треліс, сам львів’янин, стипендії він не одержував, бо батьки його вчителювали, і дохід на члена сім’ї перевищував триста карбованців. Найтяжче було здавати вищу математику у Верхоломова. Перед тим, як я зайшов тягнути білети, він поставив вісім двійок студентам нашої групи. Якось з Божою допомогою, я витягнув на трійку і таким чином не втратив стипендії, як це сталося з третиною нашої групи.
Другий семестр почався з того, що геологічний факультет, до якого належали наші геодезичні групи перевели до Дрогобича, а з геодезичних груп сформували новий геодезичний факультет і знизили степендію до 295 карбованців. Багато студентів перейшло до Риги, де відкрився новий авіаційний інститут, дехто перейшов на вечірний або заочний відділення.
З нашої групи, покищо, ніхто не втікав, але вже готувались, і через півроку залишили геодезію - кореєц Цой, два росіяни і Михайло Ньорба, який перейшов на енергетичний факультет, але і дальше проживав з нами. До мене часто приходив сусід з Карова Іван Осташевський, який після закінчення механічного факультету був направлений на роботу в “матушку Рассєю” і через півтора року “не витримав лихої долі” повернув до Львова. Ньорба, “закарпатський фігляр”, часто пропускав лекції, кілька разів щотижня ходив на танці, стипендію розтринькував за тиждень, а жив з того, що позичав, або робив собі температуру і лягав в лікарню, а вечорами через вікно втікав на танці; був завжди веселий, любив обмовляти викладачів і студенток, з усього собі кепкував. Він часто хвалився “своїми успіхами”
Осташевському, який його по-товариськи перестерігав: “Михайле вважай, бо зі мною вчився твій земляк, який був майже твоя копія, і на третьому курсі вилетів з інституту за неуспішність!”
Ньорба на це відповідав:
- Йой та що ти, братцю Іванку! Не є такого професора, якого би я не обдурив!
Проте через три роки Ньорба за нездачу одного екзамену, який перездавав два рази, був відрахований з інституту, але, на щастя, зумів перевестися в Ленінградський політехнічний.
Другий семестр був набагато легшим. Я вчасно здавав контрольні і курсові роботи і мав більше вільного часу. Я заходив час від часу до о.Стернюка, який працював тоді фельдшером швидкої допомоги. Часто він приходив вранці з цілодобового чергування, перемучений, але не відпочивав, а служив Службу Божу.

О. ВОЛОДИМИР СТЕРНЮК
Спочатку я приходив до о. Стернюка Володимира, коли була потреба у Св. сповіді, часом заходив до нього на Службу Божу. В той час в газеті “Вільна Україна” була надрукована стаття “Отці уніатські”, де був пасквіль також і на нього, що він родич Євгена Коновальця, був суджений за антирадянську діяльність і далі продовжує свою підпільну священичу службу.
Він порадив мені деякий час до нього не заходити, але через місяць, коли я випадково зустрівся з ним на вулиці, розповів, що його вже не чіпають і покищо можна прийти на Службу Божу, лише не в неділю, а краще в суботу, коли в мене буде час.
Коли я знову зайшов до о. Володимира, після Служби Божої він довше розмовляв зі мною і розповів, що Євген Коновалець - рідний брат його матері, що він закінчив гімназію і теологію в Бельгії. Там він вступив до чину оо. Редемптористів (Найсвятішого Ізбавителя). Після висвячення його направили на місійну роботу на Волинь, де працював нелегально в Ковелі, бо поляки не дозволяли там відкривати українські греко-католицькі парафії. Деякий час він працював в Станіславі (Івано-Франківську), а перед війною і під час війни перебував в монастирі, що по вулиці Івана Франка, де в той час була турбаза. З приходом большевиків 1939 року їх Чин не припиняв своєї діяльності і проводив місії по парафіях, хоч москалі а пізніше і німці чинили їм різні перешкоди. Редемптористи не припиняли місійиої праці і після нового приходу москалів до Львова 1944року. Вони рішуче відкинули постанову Львівського псевдособору 1946 року про розпуск Української греко-католицької церкви, як не кононічну, бо згідно церковних канонів, лише єпископи даної церкви мають право скликати Собори і вирішувати церковні справи, а на “соборі” у Львові, який був скликаний сталіністами, не було ні одного українського греко-католицького єпископа. Всі єпископи Української католицької Церкви були арештовані ще 1945року за відмову розірвати зв’язки з Вселенською Церквою і підпорядкуватися Московському патріархові.
Ні один священик чину Редемптористів не підписав переходу до Московського патріарха. Комуністична влада вдалася до репресій. Священикам заборонили виконувати свої обов’язки, монастирі закрили, частину священиків арештували, за іншими встановили нагляд. Арештовували за відвідування хворих, Великодню сповідь, служіння Богослужб...
Самого о. Володимира арештували в 1947 році за те, що під час Великодньої сповіді висповідав також групу людей з українського націоналістичного підпілля. Один з тієї групи, коли попав в руки НКВД, зламався і видав тих, хто йому допомагав. Розповів, що він сповідався в о. Стернюка. О. Володимира цілий рік держали під слідством в Києві за те, що він не доніс на підпільників в НКВД, як це робили батюшки Московського патріарху. Коли він заявив, що в католицькій Церкві Тайна Св. Сповіді с абсолютна, що він не може нікому і нічого сказати про те, що чув на сповіді, то “доблесні” слідчі закинули йому, що він може знати навіть щось про командира УПА Романа Шухевича, і “державні інтереси” вимагають, щоби він порушував Тайну Сповіді. Коли о. Володимир відмовлявся від такої співпраці, його піддавали тортурам, а коли після року катувань не добилися нічого, засудили на п’ять років таборів. Каторжних п’ять років він відбув на лісоповалі в Сибірі. Був звільнений ще 1952 року. У Львові його довший час не прописували, і лише після смерті Сталіна з нього зняли судимість на підставі того що його судила “трійка” (ОСО - особоє совєщаніє). Тоді він закінчив вечірні курси фельдшерів і недавно почав працювати на станції швидкої допомоги. З трудом прописався на квартиру в старої польки пані Мазурової, де займав окрему кімнату 14 кв. м. і мав можливість щодня відправляти Службу Божу. Уповноважені КГБ і далі не залишали його в спокою і час від часу нагадували “щоб він не порушував Закону про Культи”. Стернюк був великий книголюб. Уся стіна його кімнати від підлоги до стелі була заставлена стелажами з книгами. Він досконало знав кілька мов: російську, німецьку, польську, латинську, французьку - проте не хвалився ними і розмовляв завжди лише українською, яку любив і цінував понад усі мови світу. Ми пізніше часто і довго розмовляли з ним про українську літературу, про книги, видані в Галичині в тридцяті роки і про репресованих і заборонених московською комуністичною цензурою письменників. Його, як і мене, особливо цікавила історія України, причини невдач наших визвольних змагань і майбутнє українського народу.
Причиною невдач наших визвольних змагань о. Володимир вважав те, що ми не мали добрих провідників, які були б одночасно добрими політиками і видатними полководцями. Він завжди вірив в прагнення українського народу до свободи і побудови Української держави і закликав молитися не лише за Українську церкву, але і за Українську Державу. Упевненісь о. Володимира в розвалі московської комуністичної імперії і відродженні Української Церкви і Української Держави часто дивували навіть його найближчих товаришів - українських підпільних священиків. Це був час, коли Хрущов запевняв світ в увіковічненні московської комуністичної імперії і побудові через десять років комунізму.
О. Володимир завжди твердив, що правдивий український священик повинен бути, перш за все, - патріотом свого народу і змагати, в міру своїх сил, до відродження і побудови української Держави - в противному разі він стане знаряддям в руках іноземних спецслужб, і буде не священиком, а ремісником. Не можна - любити правдиво Бога і Церкву, - якщо не любиш свого народу!
Отець Володимир був завжди привітний, гостинний, в розмові розсудливий, старався допомогти всім, хто до нього звертався, порадою чи матеріальною допомогою, хоч сам жив досить скромно. Він цікавився всіма подіями в світі і особливо в московській імперії. Любив слухати анекдоти, репорта¬жі “Вірменського радіо”, збирав і зберігав газети, де були пасквілі про Церкву, Українських Націоналістів, діячів української культури.
Весь вільний час присвячував підготовці молодих священиків, читання книжок, журналів і слуханню передач заграничних радіостанцій. Щоб не наражати своїх відвідувачів на непрошених гостей, він при кожному дзвінку в дверях, просив гостя вийти до кухні, поки сам не переконався, що немає небезпеки. Мене часто попереджував, що в випадку, якби прийшли його “хоронителі” і питали чому я прийшов, - відповідати, що прийшов до пані Мазурової питати за квартиру.
На щастя, я жодного разу не оправдувався, хоч кілька разів попадав, коли там вже були його “охоронці”. Він тоді, просто, не реагував на мій умовлений стукіт. Своєю логікою і відвертістю о. Володимир викликав повагу навіть у противників. Так, одного разу, його викликали в правоохоронні органи в справі одного його товариша священика, який після виходу з таборів, подав заяву на реабілітацію. Два чиновники високого рангу в мундирах, полагодивши справу, для якої його викликали, хотіли поглумитись з нього і запитали його:
- Ви - така освічена і розумна людина, яких в нас так цінують, відмовилися від всіх почестей і вигод, за якими так гоняться інші люди, і все заради чого? Задля якоїсь істини! Але ж істини всі, як це доведено наукою, є відносні, а Абсолютна Істина хіба існує?
Отець Стернюк, незважаючи на їх самовпевненість, іронізуючі погляди, спокійне відповів:
- Існує.
- Де? Яка?
- Абсолютна Істина - це Бог!
“Співрозмовники” опустили свої голови і наступила тривала пауза... Потім один підвівся і промовив:
- Вибачте, ми не хотіли вас ображати. Ми просто хотіли пожартувати...
Потім подав йому плащ, з повагою вийшов за ним у коридор і на прощання міцно потиснув руку...
Це було в той час, коли уряд Хрущова почав загальну посилену антирелігійну кампанію і на Україні позакривав половину всіх існуючих тоді храмів московського патріархату, коли атеїзм ввели як обов’язковий предмет в усіх вузах і по всіх фабриках, заводах і інших підприємствах регулярно читали лекції на антирелігійні теми...
На повну потужність був розкручений маховик московського Культуркампфу - войовничого атеїзму... На станції швидкої допомоги, де працював отець Володимир, як і всюди, проводились лекції з атеїзму, на яких особливо випинався один жидок, який не пропускав нагоди зачепити “уніатского єрея” Стернюка. О. Володимир і тут дав йому гідну відсіч:
- Якщо ви твердите, що “Бога нема”, - то з ким ви воюєте? Якщо ж він є, то ви його з неба не скинете, так що - даремно не старайтеся!
- А ваш Шептицкий хто? Не здавався великий патріот атеїзму. - Він - німецько- фашистський колаборант, антисеміт!
- Шептицький, ризикуючи своїм життям, врятував від загибелі сотні євреїв!
- Хто - Шептицький? І ви можете це підтвердити? - Широко розкрив рота і зробив великі очї “представник вибраного народу”.
- Так Шептицький, і мої товариші греко-католицькі священики в тому йому допомагали, а деякі заплатили своїм життям. І мені тепер гірко слухати, що ви - євреї, так їм віддячуєте, - так закінчив цю розмову о. Стернюк.
Після цього жидки вже ніколи не старалися відкрито дошкуляти отцеві Володимиру, і він далі сумлінно виконував свої обов’язки фельдшера швидкої допомоги і заслужив загальну повагу серед медичного персоналу. До поляків о. Стернюк ставився дуже критично, в загальному вважав, що вони – шовіністи, україножери і завжди були ворогами нашої Церкви і українського народу, хоч між ними інколи і траплялися деколи “вирозумілі люди”.

ЗАКІНЧЕННЯ ПЕРШОГО КУРСУ І ПЕРШІ КАНІКУЛИ.
Ще за два тижні до екзаменів я поздавав усі контрольні роботи і курсові проекти і добре підготувався до здачі іспитів, які поздавав досить успішно, “без трійок”. Потім була коротка практика у Львові з геології і геоморфології, кілька днів вільних, яких я використав на поїздку до Карова, і від десятого червня до майже кінця липня - геодезична практика.
Першу практику ми проводила в селі біля Теребовлі. Ми порозселювались по сільських хатах по два-три студенти, їжу готували нам переважно сільські ґаздині, а дехто - і сам. Я поселився зі Славком Зозуляком в хаті на краю села під лісом. Спали ми на сіні в шопі, креслення і інші камеральні роботи проводили в хаті, де мали окрему кімнатку. Деколи ходили в Теребовлю у ресторан. Часто купалися в річці, дно якої було дуже замулене, але освіжитися в липневу спеку завжди приємно. Ньорба, яким приїхав пізніше, бо вже пробував переводитися на інший факультет, поселився на квартирі, де жили приїзжджі вчителі і пропонував мені переходити до нього, “бо їх господиня краще варить”. Проте я відмовився, бо там завжди була “самогонка”. Ньорбі кілька разів вдалося мене затягнути в гості “на пробу”, і після щедрого частування ми обидва втрачали на одну, а то й на дві доби працездатність. Зі мною, крім Славка, також поселили Мирона Камінського з Бережан, який розповідав, що його батьків переселили 1947 року з Угнова. В Угнові ще стоїть їхня хата, в якій тепер міститься міська бібліотека. Мирон був одним з небагатьох, кому без “стажу роботи” вдалося поступити в інститут після закінчення зага-льної середньої школи. Він, як і я, не був в комсомолі, хоч потім, здається, його затягли. Крім нас, не були комсомольцями - литовець Канаун, одна дівчина з Бережан, яка змушена була піти в академвідпустку через ускладнення після запалення легень і Михайло Миколишин з села під Зборовом на Тернопільщині. Михайла також не було з нами на практиці, бо після здачі останнього екзамену він хотів відвідати батьків. Рейсових автобусів в той час ще було дуже мало, і він виліз на попутну вантажівку, на борту якої було повно селян. Водій, як потім виявилося, був п’яний, вів машину на високій швидкості і на повороті її перекинув. Миколишин вилетів за борт в якусь калюжу і на якийсь час втратив свідомість. Коли опритомнів, не міг встати, а в лікарні виявили, що в нього поламані ребра і хребет. Він, на щастя, швидко поправився і прийшов в жовтні до інституту, не втративши року, але одержав інвалідність другої групи. І весь час змушений був підліковуватись, а на плечах у нього ріс щораз то більший горб.
В нашій групі комсоргом спочатку був Ньорба. Одного разу він підійшов до мене і каже:
- Мене на комсомольському бюро питають, чому ти не в комсомолі. Що мені казати?
- Скажи їм, що я лише через рік маю право вступати в комсомол, згідно статуту, - відповів я.
- Добре, братцю, хай їм хрін, я так і скажу, - погодився Ньорба.
Я ніколи не виходив на жовтневі чи першотравневі демонстрації. Одного разу мені призначили нести портрет Хрущова. Я пішов до Ньорби і кажу:
- Михайле, мені треба поїхати до батьків, я не можу бути на параді.
- Їдь, їдь, брате, а гроші на дорогу маєш?
- Не маю...
- Ось тобі десять карбованців і їдь спокійно...
Коли я повернувся з Карова, запитав в Ньорби:
- Хто ніс портрет Хрущова?
- Йой брате, та який дурень буде його нести! Та я його верг за шафу, і він дотепер там лежить!...
Керівником нашої практики була росіянка Зинаїда. Вона була винятково працелюбна, вимоглива, але розсудлива і доброзичлива до студентів. За її згодою ми виконали усі роботи і захистили першу практику на тиждень раніше. У Львові я зібрав свої речі, попрощався з товаришами і поїхав до Карова.
Батько вже скосив виділену йому ділянку на сіно, і скошена трава замість сохнути, мокла на покосах, бо протягом тижня щодня падав безперервно дощ. Я, нарешті, за довгі роки наївся досита вареників і відіспався.
- Вам що, там спати не дають? - Дивувалася мама, коли бачила, як я давав хропака і вдень, і вночі...
Нарешті, в останні дні липня по-літньому засвітило сонце, і ми з батьком пішли “за ріку” сушити і громадити сіно. Я, на подив батькові, працював невпинно, незважаючи на спеку, і ми скорше від сусідів склали сіно в копиці.
Іван Кулинич закінчив вже політехніку і приїхав до матері на останні свої канікули. Ми часто сходилися і багато розмовляли. Деколи до нас приєднувалися Микола Дацишин, який цього року вступив на нафтовиий факультет, і Іван Осташевський, який часто приїздив до матері. Так що ми мали своє товариство і не сумували.
Я пішов до лісу і заготовив та привіз кілька возів дров на зиму. З початком вересня знову “за рікою” почалася косовиця отави. Погода сприяла, і я повністю забезпечив корову сіном.
Зустрівся я з Ґріцою. Він розповів, що привозив зі Львова підпільного українського священика, який відслужив Службу Божу в його хаті. Коли він відпровадив його і посадив на попутну машину до Рави-Руської і повернувся додому, то ввечері мав “зустріч” з уповноваженим КГБ в сільській раді. На запитання, де він зустрів цього священика, Гріца відповів:
- У Львові на краківськім базарі, він купував в мене яйця і скаржився, що не має чим заплатити, бо тепер не має парафії. Я йому розповів, що в нас парох вже старий “ледве дихає”, і запросив відслужити Службу...
- А хто ще був в тебе на тій Службі?
- Я не знаю, бо в нас в час богослужіння не можна ні на кого дивитися, лише на ксьондза... Він, тобто кагебіст, все позаписував і наказав, щоб наступного разу приїзжджий священик обов’язково відмітився в сільраді, бо Карів є в пограничній зоні... Після цього, - розповідав далі Гріца, - я мав ще цілу дискусію-сварку з о. Сиротинським. Він почав мене бештати, чому я привів на його парафію якогось пройдисвіта? Я відповів йому коротко і виразно: - Прошу не ображати мені католицького священика! Він для мене святий мученик! А ваше кривославіє вже давно би трісло, якби вас кагебісти не держали! О. Сиротинський трохи образився, але більше до тої розмови ніколи не повертався.
Гріца розповідав, що йому, нарешті, видали документи інваліда війни, але пенсії покищо не має і далі їздить “на гиндель” до Львова.
В Карові, ще коли я був в армії, згоріла читальня. Це сталося під час виборів. Хотіли, щоб тепло було голосувати за “блок партії і народу”, всю ніч палили в печі, і дерев’яна будівля не витримала “такого гарячого піклування” і спалахнула, як свічка. Сільські танці відбувалися, коли не було дощу, просто неба – під грушкою.

Я ПРОДОВЖУЮ НАВЧАННЯ...
Так у праці минули два місяці мого “відпочинку”, і в кінці вересня я знову поїхав до Львова. Почалися звичайні студентські будні: три-чотири пари лекцій, на яких все потрібно конспектувати, лабораторні роботи з фізики, курсові з геодезії. Чимало часу забирали заняття з фізкультурри і військової підготовки.
В кінці жовтня приїхав брат Василь. Він тяжко захворів в Казахстані. Довго пролежав там в лікарні. Переночувавши в мене в гуртожитку, поїхав до Карова. Він щораз більше занепадав на здоров’ї і часто лягав в лікарню. Мені приходилось жити дуже скромно, щоб хоч якоюсь мірою помагати мамі. Я брав частково продукти з дому і готував сам, лише деколи заходив в їдальню, а зекономлені таким чином гроші із стипендії передавав батькам. Минув грудень, знову прийшла екзаменаційна сесія.
Знаючи, що стипендія - основний засіб мого існування, я наполегливо готувався до екзаменів і не мав часу на різні студенські розваги. Всі екзамени поздавав успішно.
В той час продовжувалась ще так звана “Хрущовська відлига”. Появились в книгарнях деякі твори, заборонених українських письменників: Андрія Чайковського, Антона Крушельницького, Бориса Грінченка...
В кінотеатрах демонстрували зрідка заграничні фільми. По радіо і телевізору часто виступали хорові капели з чудовими українськими народними піснями. 9-го березня я перший раз у Львові був в філармонії на Шевченківському вечорі, на якому чудово читав “І мертвим, і живим...” Бондаренко і співала “Трембіта”.
Але одночасно посилювалась кампанія комуністів проти релігії, Української греко-католицької Церкви і “Українського буржуазного націоналізму”. В пресі, по радіо і телевізії рясніло від наклепів на історичні постаті, працівників української культури і громадських національних діячів. Одного разу о. Стернюк розповів мені про те, що московський агент вбив в Мюнхені провідника Українських Націоналістів Степана Бандеру. На селі також ішов комуністичний наступ на приватну власність: обрізували клаптикові огороди, забороняли селянам держати більше однієї корови... Скоро це привело до того, що на базарах нічого не було, і з полиць магазинів щезали, а незабаром і зовсім зникли продукти.
Після закінчення другого курсу була практика з геодезії в Судовій Вишні. В Судовій Вишні в день нашого приїзду в автокатастрофі загинув генерал, що інспектував військові маневри. Він наказав водієві свого “бобіка” обганяти колону мінометів, які проїзжджали через міст, і при обгоні машина злетіла з моста в потік і накрила генерала, водій трохи потовкся, але залишився живий.
Нас розмістили в приміщені школи. Харчувались в міській їдальні, де ціни були значно вищі від студенської. Після закінчення практики я поїхав до Карова і знову, як і в попередні роки, займався сінокосом і заготівлею дров. Через Угнів ходив два рази на добу поїзд Львів-Сокаль. Коли я їхав до Львова, то часто зустрічався з Гріцою, який старався їхати без квитка, домовлявся з провідником і веселив всю дорогу карівців своїми жартами, деколи в Угнові робили перешкоди прикордонники. Вони вимагали пропусків в пограничну зону, перевіряли документи, затримували...
На третьому курсі мене поселили в гуртожитку на вул. Крилова (тепер Горбачевського). Стало ближче ходити в інститут, і навіть на обід я встигав за сорок хвилин собі приготувати, і часто коли, повертався на лекції, то бачив, що наші студенти, ще стояли в черзі в студентській їдальні.
Хоч після грошової реформи 1961 року матеріально стало ще важче, я всетаки, позичивши тридцять карбованців в касі студенської взаємодопомо¬ги, зумів купити собі пристойний костюм і годинник.
Після третього курсу, крім геодезичної практики в Судовій Вишні, в нас була й практика з аерофотографування в Тернополі. Це була найцікавіша практика. Я добре засвоїв штурманську справу і доволі налітався під час аероздіймання на літаках. Весело ми проводили і свій вільний час. Доволі накупалися в озері, а ввечері ходили на танці, на острові серед озера. Тут я вперше познайомився з Лесею Лебідь, яка цього року вступила на геодезичний відділ і з якою я деякий час ходив в кіно. Після Тернополя - знову практика з триангуляції в околиці Судової Вишні. Жили ми в полі в палатках, погода була погана, видимості, від якої залежав успіх нашої практики, не було. Я перед тим захворів на гостре запалення горла і пролежав тиждень в Судовій Вишні в лікарні. Коли вийшов, мене повідомили, що я в одній групі з Михайлом Миколишином і москалем-шовіністом Гончаровим та зрусифікованим полячком Мартиновським.
Миколишин поїхав до батьків, а оба москалики нічого не хотіли робити і весь час показували свою “расову вищість”. Перед тим вони напилися і зчинили бійку з українцями з другого курсу і литовцем Канауном. Тепер вичухувалися від побоїв - день і ніч спали.
Нарешті, приїхав Миколишин і керівник практики Лавров. Лавров не хотів зараховувати нам практики і на доводи обох москаликів, що не було видимості відповів:
- Такого бути не може, щоб за два тижні не було кілька годин видно інших триангуляційних пунктів!
Ми з Миколишиним потім їздили ще на один пункт, де проходили виробничу практику четвертокурсники, і з трудом здали цю практику в Лаврова. Канікул перед четвертим курсом в нас залишилось всього три тижні. Я ще встиг накосити отави і дещо помогти батькам. В Угнові зустрівся з Олександром Лисом, він провчився два роки в педінституті, перевівся на заочний відділ і вчителював в Угнівській школі.
На четвертому курсі в нас читав радіонавігацію Орест Макар. Він закінчив Львівську політехніку ще до війни. Під час війни виїхав на роботу до Німеччини і після війни опинився в Америці. Потім працював один рік викладачем на посаді професора в королівськім університеті в Стокгольмі і в п’ятдесят дев’ятому році приїхав до Львова. Йому дали посаду професора з окладом чотири тисячі карбованців на геодезичному факультеті на кафедрі фотограмметрії. Але через два роки після того, як він відмовився засуджувати “тяжке життя трудящих в Америці”, від нього почали вимагати перезахистити докторську дисертацію.
Макар відмовлявся перезахищати, бо вважав, що його докторська ступінь признана на міжнародному рівні. Тоді йому знизили зарплату до сто шістдесяти карбованців (після виміни грошей). Після довгих скарг і клопотів в міністерстві вищої освіти признали йому ступінь кандидата технічних наук, і він готовився до захисту докторської дисертації.
На четвертому курсі в нас були лекції лише чотири дні в тиждень. В п’ятницю - день проектування - кожний займався самостійно. З суботи ми, за згодою викладачів, перенесли всі лекції (дві пари) на інші дні, і таким чином, фактично мали три вільні дні щотижня. Це давало мені можливість частіше відвідувати батьків, чим я і користався.
Найбільшою проблемою на цьому курсі була картографія. Лекції читав зрусифікований жидок Лісичанський. Він був людиною одіозною, прискіпливий, придирливий, сам кожного разу робив перекличку, чого не робив інший викладач. Кожному, хто зайшов в аудиторію після нього - відмічав в своїм блокноті запізнення. Хоч практичні роботи з картографії вів старший викладач Гудз, Лісичанський перевіряв кожну вже прийняту роботу і часто віддавав, щоб її переробити.
В нашій группі вчився його син Ярослав (чи Станіслав) і через те, мабуть, Лісичанський був на екзаменах дещо поблажливим, ставив менше двійок, як в інших групах. Цей Лісичанський розпочав цілу війну проти професора Макара і робив йому всі перешкоди відносно захисту докторської дисертації.
Я намагався вчасно викреслювати всі роботи з картографії, і екзамени в мене Лісичанський прийняв добре.
Навесні 1962 року в Карові страшний вітер наробив чимало лиха. Батькам завалив стайню і виламав в саду більшість яблунь і груш. Я не міг відразу помогти батькам відбудувати стайню, бо здавав весняну сесію, а після неї була практика з військової підготовки, яку ми проходили у Виноградово на Закарпатті.
До Карова я приїхав в середині липня. Щоб відбудувати стайню для корови, необхідні були дві платви (балки під крокви) довжиною дванадцять метрів. Я пішов до лісника Павла Мазура, і він дозволив привезти з лісу “за горою”, де була його дільниця, дві сосни, з умовою, що я їх викорчую, (щоб не було пнів, не залишити після себе слідів).
Наступного дня я взяв лопату і сокиру та й подався до лісу. Я зайшов на те місце, де приблизно він мені пояснив, перехрестився і взявся до роботи. Вибрав високу струнку сосну, підкопав і обрубав кілька коренів, сосна похилилася, але падаючи зачепилася за гілля іншої сосни. Я розмірковував, що робити? Тут я відчув, що я голодний і сів обідати. Ще я не закінчив свого скромного обіду, коли нараз повіяв сильний вітер і моя сосна з гуркотом впала на землю. Неподалік я побачив другу сосну, яку з корінням вирвав вітер. Наступного дня батько знайшов двох їздових, і ми привезли сосни до дому. Їх відразу сусіди Павло Козак і Петро Мазур потесали, і через тиждень робітники, що будували в Карові новий клуб, використовуючи лише вранішні і вечірні вільні від роботи години, відбудували стайню.
Я від двадцятого липня був направлений на виробничу практику в Луганську область в маркшейдерсько-топографічну експедицію в місті Артемівську. Таким чином, я запізнювався на практику майже на два тижні. Крім цього, на будову стайні витратив свою стипендію за два місяці, залишивши лише гроші на дорогу.
В Артемівську мене зустрів керівник топографічної партії Лєбідєв і розповів, що троє наших студентів - Таїсія, Ліда і Андрій Касянчук вже два тижні тому взяли в нього ще одну робітницю, взяли три фотоплани, інструменти і займаються коректуванням горизонталів на фотопланах. В них, як йому доповіли, робота не клеїться, тому я мушу зачекати і через тиждень, другий він пришле мені одного, або й двох робітників, і я очолю окрему бригаду.
Лєбідєв виписав мені тридцять карбованців авансу, і я попутним транспортом від’їхав на місце призначення. Це було невелике шахтарське містечко, в якому проживали переважно у власних осібняках шахтарі зі своїми сім’ями. Крім середньої школи, був ще технікум харчової промисловості і в ньому непогана їдальня, де я й харчувався. Наші студенти проживали на квартирі, яку винаймали в двох пенсіонерів. Андрій мав там окрему кімнатку, і я тимчасово зупинився в нього.
Стояла спека. Температура доходила до 40-50 градусів. Листя на всіх деревах і трава в парку посохли. Лише на озері за містом, під зеленими вербами, можна було відпочити від спеки.
Я розповів Андрієві про інформацію, що одержав від Лєбідєва, і він підтвердив, що вони нічого ще не зробили, бо їм підсунули поломаний нівелір, і вони не можуть його відрегулювати. Я пішов в бригаду топографів-виробничників, якою керував топограф Рудіков і з ними пропрацював один тиждень. Потім взяв в Андрія фотоплан і за один день підготував топографічну основу. Отже, я за один день виконав ту роботу, що наші студенти не могли зробити від початку практики. Я подзвонив до Лєбідєва, що я можу приступати до коректування, нехай дає робітників. У відповідь почув:
- Підождіть ще тиждень...
І я чекав... Вранці добре поснідав, ішов до бібліотеки, де на диво, були зібрання творів Квітки-Основ’яненка, Нечуя-Левицького і інших класиків української прози. Я брав один-два томи і ішов на озеро. Після обіду так само. Так продовжувалося майже до кінця серпня. Щотижня я дзвонив в Артемівськ, і завжди одна і таж відповідь:
- Підожди!
Нарешті, десь під кінець серпня, коли вже трохи спала спека, Лєбідєв відповів, що в них робітників немає, що їх не можуть прийняти, якщо я можу когось знайти, то хай напише заяву, а він приїде і оформить робітником другого розряду.
Я відразу оформив сусідського підлітка Василька, а його мати пора¬дила мені не ходити в їдальню, а за рівнозначну ціну харчуватися в неї, що для мене було дуже вигідно. До мене перейшла Тася, і ми за тиждень виконали всі польові роботи. Андрій, нарешті, також зробив і ув’язав висотний хід і приступив до перевірки горизонталів на мензулі. В такому стані нас застав керівник виробничої практики Панкратєв. Одночасно Лєбідєв привіз нам зарплату і почав скаржитись, що Андрій і дві студентки нічого не виконали для виробництва. Виникла гостра суперечка між Андрієм і Лєбідєм. Панкратєв намагався їх помирити. Я прийшов йому на поміч, і закінчилось тим, що Лєбідєв обіцяв прислати нам інспектора для перевірки нашої роботи, щоб ми через два тижні могли закінчити практику.
Панкратєв, ленінградський жидок, викладав в нас стереофотограмметрію. Він як людина був добродушний, але лекції читав так, що його ніхто не міг зрозуміти. Одного разу студенти нашої групи після кількагодинних занять з військової підготовки в полі, зайшли в їдальню і, крім обіду, випили кілька пляшок вина, відзначивши таким чином день народження одного товариша. Добре підхмелені пішли на лекцію до Панкратєва. Дорогою староста групи Ярослав Курило пожартував:
- Я ще ніколи не розумів викладів Панкратєва, хіба що сьогодні, після пляшки вина його зрозумію!
Через тиждень після візиту Лебідєва до нас приїхав інспектор, також жидок, і як людина непоганий, перевірив мою роботу в полі і залишився вдоволений. Потім перевірив Андрія і вирішив, що через тиждень ми можемо здавати свою роботу, і він підпише нам закінчення виробничої практики. Наступного тижня ми попрощалися з нашими господарями і поїхали до Артемівська. Тут прожили ще кілька днів в гуртожитку, оформили всю документацію і розрахувалися з роботи. Потім поїхали в Луганськ, де переночували і попрощалися з Донбасом.
До початку останнього семестру залишилось ще два тижні, і я, як звичайно, поїхав до Карова. Поміг батькам в господарських роботах і поїхав догризати свою науку.
В січні 1963 року я здавав останні іспити, коли мене повідомили, що помер дядько Адам. Він захворів на ногу і лежав в Глині у лікарні. Лікар сказав, що в нього тромбофлебит і треба оперувати. Але ще перед операцією він помер від інфаркту у віці 54 роки.
На похорон приїхала мама і сестра. День похорону був морозний, і дуже курило снігом. Панахиду відслужив старенький парох з Оброшина. Похоронили ми дядька Адама на Оброшинськім цвинтарі. Вічна йому пам’ять.
Мені після здачі останнього екзамену видали дипломну роботу, керівником якої був професор Макар. Із сімдесяти випускників геодезичного факультету лише нас трьох - я, Андрій Касянчук і Сємашко з астрономогеодезії - написали і захищали свої дипломні українською мовою. Хоч більшість студентів - українці. Вони виправдувалися, що вся література на російській мові, що перекладати на українську це багато зайвої роботи!..

Я – ІНЖЕНЕР. НОВІ ПЕРЕШКОДИ, НОВІ ПРОБЛЕМИ.
У травні я захистив дипломну роботу. Перед тим в нас лекцій вже не було, але час від часу були перевірки і консультації відносно нашої праці над дипломними проектами. На той час в гуртожитку зобов’язували жити всіх, навіть тих, які раніше його не мали.
Одного дня раненько, коли ще всі спали, прийшов декан геодезичного факультету Коваленко і наказав всім скоро збиратися, але нічого не їсти і іти з ним. Ми вийшли на вулицю і тут побачили автобус. Коваленко наказав всім сідати в автобус і через дві хвилини ми приїхали на подвір’я станції переливання крови. Тут нам заявили, що перед захистом дипломів, ми повинні здати по двісті грамів крови. Запровадивши нас до кімнати, де визначали групу крови, Коваленко пішов додому. Тут я дізнався, що в мене перша група крови. Тепер, узявши в усіх кров на аналіз, казали перейти через подвір’я в другий корпус, щоб віддати призначених двісті грам. Я знав від інших, що це спричиняє ослаблення, і не захотів ризикувати перед захистом, тим більше, що я ще не закінчив повністю роботи, повернув вліво і пішов до гуртожитку.
Студенти, які поздавали кров, скаржились на поганий стан і признали мені цілковиту рацію, що я не піддався наглості Коваленка.
Після обіду я пішов до міста. Тут на вулиці я зустрів нашого старосту групи Курила і старосту паралельної групи Матюху, який був ленінським стипендіатом. Вони обидва були любителі спиртного і ніколи не п’яніли. Але після здачі крові, випивши за обідом горілки, подуріли зовсім. Матюха побачив мене і почав викрикати:
- Панас! Ти враг і обманщік совєтской власті! Я тєбє ні грама своєй крові нікогда нє отдам!
 
Наші Друзі: Новини Львова