Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52248
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
З колгоспу дали нам вантажну машину, і я попрощався з мамою і з сестрою, а батько поїхав зі мною до Рави. Коли ми виїздили з Карова, мені жаль стиснув серце. Жаль покидати старих батьків, які вже потребували моєї допомоги. Туга стискала груди за рідними місцями, де я провів свої дитячі і юнацькі роки. Здавалось, що покидаю їх назавжди! У військкоматі нас зустрів капітан Верхоглядов, похвалив, що ми тверезі, перевірив наші речі, чи не маємо з собою горілки, і заявив, що ми будумо служити в Україні (це перший раз дають таку можливість західнякам за десять років існування радянської влади!). Що перший рік ми будемо вчитися у військовій школі, що нам виявили велике довір’я. З цілого району нас разом їде всього шість призовників, які мають середню освіту.
Відправлення до Львова буде вночі, а він викликав нас заздалегідь, бо треба, щоб я підписав заяву про вступ до комсомолу. Я відмовив, заявивши, що я маю час це зробити вже в військовій частині. Капітан пояснив, що там мене можуть прийняти лише через рік, бо там мене ніхто не знає, а тут він дасть мені рекомендацію, але я відмовився. Ця розмова мені пізніше ще не раз пригодилася, коли на мене тиснули з вступом до комсомолу, я відмовлявся на тій підставі, що згідно положення про вступ до комсомолу, мені можуть дати рекомендацію, лише через рік служби, і моя відмова завжди була обгрунтована. Добру інформацію я, Богу дякувати, одержав перед відправкою!
Ми з Миколою попрощалися з військкомом і, вийшовши на вулицю, побачили наших батьків, розказали їм, що будемо служити на Україні, десь на Півдні. Ми провели батьків до машини і попрощалися з ними, розставалися на три роки, здавалось тоді, що навіки! Який парадокс, ми лише тоді належно оцінюємо наших рідних, коли їх втрачаємо!
Щоб трохи вгамувати наш смуток, ми пішли до кінотеатру. Там, здається, сказали, що сьогодні фільму не буде, і ми, побродивши по Раві, пішли знову у військкомат. Тут вже зібралися ще чотири наші призовники: два хлопці з села, два з Рави. Один з Рави - українець, один чорний вірменин із білими здоровими, зубами. Вірменин, видно, трохи напідпитку, весело безнастанно жартував і дразнив свого товариша, говорив на російській мові, старався розвеселити нас, а особливо свого колегу, якого щомиті кликав: “Васільок!”. Проте ми всі були сумні, пригноблені, хоч Микола і ще дехто старалися приховати свій сум і більше розмовляли, всі були прибиті смутком і невідо¬містю нашого майбутнього. Навіть, коли ми полягали на нарах і ждали на працівника з військкомату, що повинен нас збудити до поїзда і відправити. Сон нікого не брав, і розмова не клеїлась. Пізно вночі прийшов наш провожатий, і ми пішли на залізничну станцію. Скоро підійшов поїзд, і ми, зайшовши у вагон, відчули втому і задрімали. До одного хлопця з села підійшов брат, а до вірменина мати і почали з ними прощатися. Мати наказувала синові і всім нам, щоб слухали єфрей¬тора. Поїзд рушив, і під стукіт коліс ми захропіли. У Львові нас розбу¬див наш проважатий і повів на медкомісію, а перед тим в лазню. Надвечір ми пішли ночувати на збірний пункт, що поміщався в якомусь костелі. Тут ми пробули кілька днів, призивників зі Львова на ніч від¬пускали додому. Микола пішов до свого родича, а мого сусіда Івана Осташевського, який вчився в політехнічному інституті і жив в гуртожитку. Наступного дня Микола прийшов з Іваном, який старався нас підбадьорити. Два рази на день нам давали гарячу страву: вранці чай і ввечірі борщ і кашу. Я вперше їв у військовій столовій і відразу відчув, що після маминих вареників ця їжа в рот не лізе. Так, мабуть, оцінила це меню і більшість призовників, бо рідко за яким столом з’їдали те, що поставили. Нарешті, підійшов наш транспорт, і ми повантажившись у “телятники” з нарами, завели прощальну пісню: “Ой посумніли молоді хлопці, що покидають свій рідний край...” Всім стали в очах сльози, дехто відкрито плакав. Хоч я мав смачні коржики, які напекла мама на дорогу, апетит зовсім пропав. Їв лише яблука, якими мене щедро частував Микола. Ми вже у Львові дізнались від “купців”, які за нами приїхали, що їдемо в Одесу, в школу зв’язку, яка готувала радистів і водіїв для військових частин, що обслуговують авіацію. Так я і написав додому в листі. Їхали ми до Одеси чотири дні. Більше стояли на станціях. Нарешті, приїхали. Хоч вже були останні дні жовтня, ще було сонячно і тепло. Нам сказали, що до нашої військової частини треба йти вісім кілометрів пішки. Я мав дерев’яний куферок, який добре замикався, але був тяжкий. Ми пройшли вже половину дороги, Микола помагав мені нести, але скоро ми оба змучились настільки, що я змушений був його просто викинути, перебравши свої речі в заплічник. Так робили й інші призовники, а приїхало нас зі Львова понад п’ятсот, майже всі з середньою загальною або спеціальною освітою. Поки прибилися до розташування тої навчальної частини, всі були перемучені і голодні. Тут ще довго нас розпроділяли по ротах і взводах. Крім нас із Львова, прибув також ешелон з Чернівців. Потім обмундирували і нарешті повели в їдальню. Тут я вперше їв рибу. Все було смачне, але дуже мало. Щоб заспокоїти голод, всі витягували продукти, які привезли з дому, або купували пиріжки в буфеті.
Через кілька днів мене зарахували у взвод рідіотелеграфістів. Миколу також по цій спеціальності, але він попав в іншу роту. Проте ми щодня зустрічалися і розмовляли. Спали на матрацах, набитих соломою, просто на підлозі, в казармах ще жили солдати, які повинні були скоро демобілізовані. Дні тягнулись довго і скучно. Одного дня нас водили на екскурсію, і я вперше побачив море. Спати давали лише шість годин. Щоправда, ми повинні були спати ще дві години після обіду, але цього дотримувались лише перші кілька днів, а потім замість обіднього сну гонили на роботу: розвозити щебінь і пісок і будувати тротуари у військовому містечку. Одного дня в суботу старшина Кузьменко, замість в їдальню, повів нашу роту в лазню. Іти треба було кілька кілометрів. Коли ми помились, вже було по четверій після полудня. Ми швидко вийшли на вулицю, розбіглись, щоб купити пиріжків, бо всі були страшно голодні. Коли ми повернулись, старшина вже чекав з блокнотом і переписав усіх. Через кілька тижнів нашого побуту в Одесі, усіх, хто тоді бігав за пиріжками, відправили на аеродром в навчальну роту зв’язку, віддалену понад сто кілометрів від Одеси в районі м. Арциза.
Військовий аеродром в степу, казарми-фінські будиночки, в них двоповерхові залізні ліжка. Дороги грунтові - після дощу, особливо восени і навесні - болото по коліна. В їдальні не так чисто, як в Одесі, але їсти давали більше, особливо багато було смаженої риби. У моєму взводі радіотелегра¬фістів більшість хлопців була з Західної України: два жиди з Чернівців – Шаферштейн і Матвіїв, два молдавани з Чернівецької області, п’ять чи шість москалів з Рязанщини, решта - українці з Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької і Тернопільської областей. Найстарший за віком був Гуменюк з Болехова. Він закінчив чотири курси Львівського політехнічного інституту, але під час практики мав якийсь конфлікт з міліціонерами, і вони повідомили в інститут. Результат – виключення. Гуменюк був одинак у перестарілих батьків і не підлягав призову, проте як лише дізналися, що його вигнали з вузу то, всупереч закону, мобілізували. У військкоматі, він писав скарги до міністерства оборони і лише через півроку добився, що його звільнили.
Командир взводу лейтенант Сєдов, син генерала, готувався поступати в військову академію. Він викладав в нас радіотехніку і командував взводом. Нам він представився так:
- Яка різниця між професором і офіцером? - Професор все знає, але вчить чогось одного, а офіцер сам нічого не знає, але солдатів вчить всього!
Його помічником був сержант Мясніков, москаль, трохи самодур, трохи самолюб, тупенький кар’єрист, московський шовініст.
Почались одноманітні солдатські будні: підйом, фіззарядка, підготовка до сніданку, сніданок, заняття в класі, обід, знову заняття з радіотехніки, тренування передавання і приймання радіограм азбукою Морзе, вивчення будови радіопередатчика і радіоприймача, опитування вивченого матеріалу. Крім цього, ще один раз на тиждень заняття по строєвій підготовці і два рази по одній годині з політичної підготовки. Потім вечеря, вільний час, перекличка і сон. Лейтенант Сєдов, звичайно, займався з нами лише до обіду, після обіду він їхав в офіцерське містечко віддалене від аеродрому, де готувався до вступу в академію. Отже, тоді повним господарем був сержант. І ще два рази на тиждень читав електротехніку молодший лейтенант, який сам вчився в десятому класі, з нами поводився досить несміло і часто просив, щоб йому помогти розв’язати задачу з математики. Хоч в нашому взводі майже всі мали середню освіту, але вивчення радіотехніки для більшості проходило досить трудно, і це виводило з рівноваги дуже поміркованого лейтенанта Сєдова. Одного разу він запитав по схемі радіостанції, яку роль виконує один з її вузлів, той не знав, потім другого, третього, і так по черзі поставив на ноги весь клас... вкінці запитав мене і я, маючи добрий конспект його викладів, пояснив. Він трохи здивований, наказав всім повторити мої слова. Це було мені на користь, бо перед тим сержант і кілька комсомольських активістів весь час чіплялися до мене, чому я не подаю заяву до комсомолу, так, як це зробили вже двоє: молдаванин і москаль, який мав лише сім класів. Я відбивався тим, що почув від капітана Рава-Руського військкомату, що я можу лише через рік “бути достойним такої честі”, і вони з подивом роззявляли роти, звідки я знаю так добре комсомольський статут? Скаржились вони на мене і Сєдову, але він відповідав, що це моя особиста справа і змушувати мене до цього ніхто не має права. Так я один, з Божою допомогою, не підтримав навіть формально духовну кормигу московських окупантів. Оберігагали мене, мабуть, і мамині молитви, бо вона більше всякого нещастя боялася, щоб мене не затягнули в “ту комуністичну банду, яка вчить відрікатися від Бога”. Я ніколи, особливо ввечері, не занедбував щоденних молитов, і часто накрившись з головою, молився, поки не заснув. Особливо прикро було, коли приходила неділя, або релігійне свято. Ми, українці, тоді сходились у вільний час і споминали про своїх рідних, розмовляли між собою українською мовою і зітхали, що ще так довго буде тривати наша розлука. Я старався вкоротити час, який йшов так повільно, тим, що читав спочатку художні книжки, але всі були на російській мові, яка мені і так обридла щоденними “каканнями і штоканням” по службі. В мене була єдина українська книжка Шевченків “Кобзар”, розміром 12х10 см., надрукований дрібним шрифтом. Я часто брав його і йшов, якщо була гарна погода, в степ, а взимку в порожній клас і там на самоті читав Кобзаря та молився за рідних, за себе, за Україну...
Одного разу мене застав в класі Дубно з Золочівщини, він закінчив Львівський електротехнікум і був в нас командиром відділення. Він взяв в мене “Кобзаря”, і ми довго читали разом. Потім він ввімкнув радіоприймач, і ми старались впіймати “Голос Америки”. Несподівано до класу зайшов командир частини капітан Ярун.
- Ви что дєлаєтє? Вам что нєізвестно, что курсантам слушать радіопрійомнік запрещаєтся! - розкричався він.
Дубно старався пояснити, що ми хотіли знайти радіотелеграфні передачі і потренуватися на приймання.
- Нєльзя! Ето дєлать можна только с разрєшенія вашего командіра взвода і в єго прісуствії! Так ви можетє наткнутся на амєріканскую пропаганду. Я вас предупрєждаю, что єслі єщо раз замєчу, будєтє наказани!
Це стало для нас наукою, і ми пізніше діяли більш обережно: замикали двері, і слухали лише в навушниках, але робили це доволі рідко, бо боялися доносів комсомольців-неукраїнців, і деяких наших підлизанців, яким, наприклад, був найближчий мій земляк з Белза Сушко. Я більше довір’я мав до згаданого Володі Дубна, Богдана Дзюби з Глинян, Гуменюка. Ми з ними, могли і сперечатися і говорити правду в очі, але були певні, що ніхто з нас не видасть.
Одного разу, це було в неділю, я стояв днювальним коло входу в казарму. Курсанти, користуючись відсутністю офіцерів, розбрелися хто куди, деякі роздобули пляшку і розпили її. Прийшов час мене зміняти, але ніхто не приходив. Я почав кликати чергового на вихід. Прийшов Гуменюк напідпитку і почав мене дразнити, що я буду стояти в другу зміну, бо нині вихідний, і всі комсомольці гуляють. Це почув комсорг взводу, який найбільше набридав мені своєю агітацією про комсомол, і зробив Гуменюку зауваження, що він пристає до днювального, а це забороняється статутом.
- А тебе що обходить, ти нещасна собако! - вигукнув Гуменюк і вдарив комсорга кулаком в обличчя, так що йому потекла кров.
Це побачив молдаванин Паламарчук і побіг до телефона. Він набрав номер Яруна і повідомив його, що: “один курсант стукнув другого”. Паламарчук говорив смішною російською мовою, бо він просто не знав 6агато слів. Ярун подумав, що “стукнув” - значить – убив. Він викликав Сєдова і наказав негайно їхати в казарму, там ночувати та доповісти, що сталося. Сєдов приїхав і подзвонив, що жодного “ЧП” немає, що молдаванин просто не знав, як пояснити. Наступного дня приїхав Ярун і, коли мене запитав, чи то правда, що Гуменюк був п’яний і приставав до мене - днювального, я категорично заперечив, і пояснив, що він лише жартував зі мною. Тоді Ярун вилаяв комсорга і Паламарчука за обман і за те, що його хворого потривожив. Сєдов найбільше лаяв Паламарчука і сказав, що Ярун вважає мене кращим вояком, хоч я і безпартійний, як ті дурні комсомольці разом зі своїм комсоргом. Відтоді Гуменюк мені часто міцно тиснув руку, а з комсомолом до мене ніхто не чіплявся. За кару Паламарчукові, комсоргові і Гуменюкові призначили через тиждень чистити гарнізонний туалет.
Сенсаційною подією стала заява Хрущова “про розвінчання культу Сталіна” Цей виступ Хрущова на з’їзді партії нам читав замполіт на загальних зборах навчальної частини, хоч, як він попередив, йому доручили читати це лише комуністам і комсомольцям. Цей виступ зробив цілий переворот в головах агресивно настроєних московських комуністів і підірвав їх віру в непомильність компартії.
Так минув 1955 і зима 1956 року. Я часто писав додому, посилав фотографії, запевняв батьків, що в мене все гаразд і просив не турбуватися і жодних посилок мені не посилати, бо їжі вистачало, лише зрідка я купляв печиво, щоб якось урізноманітнити щоденне солдатське меню. Сєдов збирався в травні здавати вступні екзамени до Академії, тому вирішили закінчити нашу науку вже в квітні, хоч програма була розрахована на рік.
В квітні нас випустили радіотелеграфістами третього класу і на початку травня почали розсилати по різних авіачастинах. Я, Дубно і Дзюба були направлені до взводу зв’язку на аеродром в Ліманську, віддаленому тридцять кілометрів від Тирасполя.
Тут нас розподілили по різних радіостанціях середньої дальності зв’язку. Мене призначили на авторадіостанцію СЦР-329, випущену в час війни в Америці. Радіостанція підтримувала зв’язок з штабом Одеського військового округу і штабом нашої частини, що обслуговувала полк винищувачів.
Казарма мурована, в одному великому залі на двоповерхових ліжках спав весь батальйон. Солдати були зібрані з цілої імперії: українці, росіяни, татари, казахи, грузини, вірмени, азербайджанці і т.д. Начальником радіостанції був старшина зверхсрочник, він рідко приходив на радіостанцію, бо весь час десь бував в нарядах. Керував всім сержант Котляров - командир екіпажу зрусифікований українець з Кубані, радист Майчуба, також зрусифікований кубанець, радист - зрусифікований мордвин, водій-механік - росіянин, шостим був я - львівський бандерівець, пізніше прислали ще одного радиста родом ніби з Івано-Франківщини якогось Шпука. Котляров і Майчуба вже були на третьому році служби, шофер і мордвин на другому, я і Шпук на першому. Чергування на радіостанції проходило в три зміни. Я і Шпук певний час, проходили стажировку, хоч часто підміняли чергових радистів, вже через яких два місяці.
Всі радисти, крім мене, були комсомольцями. Проте ми жили більш менш дружно. В той час всі вже були шоковані розвінчанням культу Сталіна, починалася війна в Єгипті, революція в Угорщині. Я любив перебувати на радіостанції, тут можна було вільно слухати заграничні радіопередачі, кругом були виноградники, можна було читати, загоряти, тренуватися для здачі на другий клас-радіотелеграфіста, за що вже додатково платили ще двадцять п’ять карбованців. Щоправда, крім чергування, раз або і два рази на тиждень доводилось ходити в наряд: посильним по штабу батальйону, що я найбільше любив, днювальним чи вартовим по охороні об’єктів авіаційних складів, хоч для цього була ціла рота охорони. На відстані двох кілометрів від нашого містечка було досить велике озеро Лиман. Щонеділі ми ходили купатися, а в будні, лише, коли був посильним і ходив за офіцерами по квартирах в Лиманську. Там в кожній хаті робили з винограду домашнє вино, яке особливо смакувало в гарячу пору. Одного разу мене призначили посильним по штабу. Черговим по частині, який керував всім добовим нарядом, був якийсь піхотний капітан, який почав перед розводом питати всіх про обов’язки по статуту. Хто не знав, тих не допускав до наряду. Половину солдатів відсіяв, нагнав вчити статут. Я обов’язки посильного знав добре, і це йому подобалося. Вночі він не турбував нас, і ми спокійно спали разом з черговим по штабу. Вранці він дав мені довгий список з прізвищами офіцерів, яким треба було прийти на якісь збори. Стояла спека. Майже всі родини офіцерів в той час робили вино. Мене щедро пригощали, так що, коли я закінчив ходити, вже добре сп’янів та й спати захотілося. Я заліз до виноградника і в тіні добре виспався кілька годин. Потім пішов помився в Лимані і під вечір прийшов до штабу. Капітана десь не було. Я ліг на тапчан і знову заснув. Через дві години, коли мене розбудив черговий, я вже був зовсім свіжий і без запинки відрапортував капітану про виконання його наказу. І хоч на ті збори ніхто з офіцерів не прийшов, але мене капітан похвалив перед командиром взводу, що я відмінно знаю статут і точно виконую накази.
Тоді Хрущов взяв курс на посилене вирощування кукурудзи. На всіх політзаняттях тільки і говорили, де поїхав Хрущов і що він сказав про кукурудзу. В нашому взводі на цих політзаняттях особливо відзначався Сулейман-учитель з Азейбарджану. Він завжди рвався виступати і смішив всіх: “Вєлікій Ленін говоріл, а Хрущов повторіл, что кукуруза імєєт большой значєніє для всєго совєтского гасударства...” Всі слухачі тряслися від сміху... Проте Сулейман був досить хитрий. Одного разу, ще до мого приїзду в Лиманськ, Сулейман з кількома солдатами росіянами з господарського взводу копав в автопарку траншею під гараж і викопали посудину з золотими монетами. Дурні москалі почали викрикати:
- Нашлі клад! Ура! Нашлі клад...
На їх крик прибіг начальник автопарку капітан, жид, і відіпхавши всіх, забрав золоті монети собі. Лише Сулейман вспів витягнути жменю золота і заховав в кишеню, потім написав заяву, що “його бабушка больной...”, приніс якусь медичну довідку і поїхав у відпустку. Як вернувся, розказував, що цього золота, що він завіз, вистарчило на зуби для нього, для жінки і для бабушкі. Солдати постійно рвали виноград і часто їли немитим. У нашій частині спалахнула епідемія дизентерії. Мене також заболів живіт і, коли я звернувся до лікаря, жида, Міліграма, він навіть не питав, а відразу відправив в інфекційну лікарню в Тирасполі. Там з’ясувалось, що в мене лише глисти. Проте я пробув в лікарні більш як два тижні. Їсти давали добре, чотири рази в день, ми дивились часто непогані заграничні фільми і грали в шахи. Після виходу з лікарні мені наказали набрати собі бригаду і перегородити частину кінозалу, щоби зробити клас для занять.

ЗНОВУ У ЛЬВОВІ І ВТЕЧА ДО КАРОВА
В той час змінився командир батальйону і новопризначений комбат почав проводити нововведення, згідно з розпорядженням Міністра оборони Жукова. Крім цього, що кожний відділ повинен мати окреме приміщення, збільшено число годин для фізкультури і маршової підготовки. Введено, як в старій царській армії, барабани. Тепер всі відділи мали свої барабани і в їдальню ходили лише під барабанну музику. Я підчас роботи при обладнанні класу зігрівся і, напившись холодної води, захворів запаленням горла. Знову пролежав більше тижня у лікарні в Лиманську. На початку листопада мені сказав “лисий” (так в нас називали командира взводу), що є розпорядження з штабу округу відправити одного радиста до Львова для проходження там дальшої служби, і я охоче погодився. Разом зі мною відправили ще кількох казахів, що мали направлення в іншу від мене частину. До Львова ми приїхали в неділю. На головнім залізничнім вокзалі я розпрощався з казахами і поїхав на Басівку до дядька Адама. Тут мене приймали самогоном і ввечері я поїхав до Львова в свою частину. Вказана в моїм направлені частина була на вулиці Лисенка. Тут виявилось, що я служити у Львові не буду. Що тут буде формуватися нова частина для відправки закордон. Щодня приїздили нові групи солдат і сержантів, і місця у відведеній казармі ставало щораз менше. На одне ліжко вже припа¬дало по два-три чоловіки. Одного разу я звернувся до замполіта з проханням відпустити мене, щоб поїхати до батьків. Він відповів, що всі відпустки в Львівському окрузі скасовані. Тоді я після вечірньої переклички, сказавши про те лише двом новим колегам зі свого відділення, вирішив самовільно поїхати до Карова, де вже не був більше року.
Через діру в огорожі я вийшов на вулицю і сів на сьомий трамваї, що їхав на Клепарів. На станції сказали, що поїзд до Рави-Руської буде лише вранці. На щастя, мою розмову почув якийсь залізничник і показав мені на товарний поїзд, що направлявся до Рави. Я вискочив на перехідний майданчик, і вагони скоро покотилися. Через годину я почув, що стає холодно, і зайшов до купе, де їхали супроводжуючі. Там було досить тепло, ми поговорили, і я задрімав. До Рави приїхали вже о п’ятій ранку. Я вийшов зі станції. Надворі ні душі, ще зовсім темно, була середина листопада. Я вирішив іти пішки двадцять кілометрів. В Річках наздогнала мене бортова машина і підвезла до “Бартішки”, а звідти вже до хати півгодини ходу. Мама дуже здивувалася, що я так рано прийшов. Вдома вже одержали мій лист, де я писав, що їду до Львова і сподівалися та виглядали з дня на день. Батько запитав, чи надовго я заїхав? На жаль, я їх розчарував, коли сказав, що ще сьогодні після обіду мушу вертати, бо ми від’їздимо закордон і невідомо коли подадуть нам вагони. Прийшов ще дядько Іван, чоловік батькової сестри Катерини. Ми поговорили про те, як колись служили у війську і як тепер, я заспокоїв батьків, щоб не переживали, попрощався, забрав пиріжки, що мама наготувала, і пішов знову на “Бартішку” ловити попутну машину до Рави. Щастя і тут мене не підвело. Чекати прийшлось недовго, і в шостій годині вечора я був вже на станції, а в дев’ятій - в казармі на Лисенка. Вже було по вечірній провірці і сержант запитав, де я був. Я пояснив, що зустрів земляка між вояками тієї ж Львівської частини, де ми прикомандировані, і ми розбалакались, так що не зауважили, як минула перевірка. Він сказав, щоб не відлучатись, що ми, можливо, вже завтра будемо кудись переїздити. І справді, наступного дня наша новосформована рота зв’язку переїхала на аеродром. Тут ми пробули також недовго. Я ще вспів з новим товаришем Ваською, який дуже хотів самогону, зайти на Басівку до дядька Адама.
Через кілька днів нас перевели в Городок. Тут я зустрів двох курсантів з Арцизу, де ми вчилися в роті зв’язку. Вони повідомили, що знають вже напевно, що нас повезуть до Угорщини, де йдуть бої з повстанцями. На підтвердження вони показали цілий ешелон обгорілих і підбитих танків, який чогось стояв в Городку на станції.
В Городку ми пробули більше тижня. Найгірше, що було далеко до їдальні. Тут ми одержали нові радіостанції і всю необхідну техніку. Мене викликав на розмову представник КГБ і цікавився, чи батько не співпрацював з німцями? Чи є хтось з родини закордоном? Чому в мене в атестаті задові¬льно з російської мови, а з англійської відмінно?
Однієї ночі нас посадили у вагони, і вранці ми зупинились в Чопі. Тут всім видали автомати ППШ і по два диски патронів. Тепер вже об’явили, що ввечері ми будемо від’їзжати в Угорщину. Минулої ночі ешелон, який виїхав в Угорщину, мадяри обстріляли. В нашім ешелоні є дві роти. Наша радіорота і рота лінійного зв’язку. На випадок тривоги, поїзд зупиняється. Наша рота займає оборону справа по ходу поїзда, лінійна зліва. На щастя, ніч перейшла спокійно. Недоїзжджаючи до Будапешта, ми вивантажили з платформ свої машини і далі поїхали своїм транспортом. Зупинились перед казармою на околиці Будапешта, коли вже стемніло. В казармі всі вікна побиті. Недалеко була копиця соломи. Напхали мішки-матраци і полягали, не роззуваючись і не випускаючи з рук автоматів. Вранці прийшли з військової комендатури і наказали нам якнайшвидше залишити Будапешт і переїхати в Тьокіль над Дунаєм, що двадцять п’ять кілометрів від Будапешта, “бо ще кілька днів тому, такі машини, як ваші, горіли тут, як свічки...”
У Тьокілі ми, нарешті, поїли гарячої страви, щоправда, з польової кухні надворі. На щастя, стояла гарна, тепла погода. Нас поселили в палатках, хоч навкіл стояло чимало поверхових будинків, але місця для солдатів бракувало. В одному з найбільших будинків містився штаб Південної групи окупаційних військ, в якому формували уряд Яноша Кадера. Недалеко від нас стояло 60 стодвадцяти м.м. гаубиць. Розповідали, що кілька днів тому з цих гаубиць мадяри з-за Дунаю розстрілювали штаб групи, але совєцкі танки зайшли в тил мадярам, і артелеристи розбіглися, а гаубиці притягнули в Тьокіль. Тут я довідався, як розвивалися події в Угорщині восени 1956 року. Голова Уряду Угорщини Імре Надь поставив ультиматум, щоб Москва забрала свої війська з Угорщини. З Будапешту почали виводити всі гарнізони, які, відійшовши двадцять кілометрів від міста, зупинилися. Мадяри мали доволі численну армію, яка підтримувала Імре Надя. Тоді КГБ і ГРУ (головне розвідувальне управління) через свою законспіровану агентуру почали провокації. Обстріляли і майже знищили останню піхотну дивізію, що покидала Будапешт. Командування Південої групи викликало командування мадярської армії на переговори з приводу безпечного виходу військ з Угорщини. Коли наївні мадярські генерали приїхали, їх арештували і наказали звернутися по радіо до солдатів-мадярів, щоб розходилися по домах і розвалювали колгоспи, розганяли парткоми і брали владу в свої руки. В мадярській армії настав хаос і, коли москалі почали наступ на Будапешт, то військові частини мадяр вже не могли його оборонити, бо майже всі солдати розійшлися.
Щоправда, мадяри зуміли організуватл оборону, озброївши студентів, робіт¬ників і добровільців, які впустили танкову дивізію, яку перекинули з Румунії, до центра міста і закидали її гранатами та пляшками з пальним. Десятки танків було знищено, але інші танкові частини і артилерія сильно і довго обстрілювали Будапешт, а потім кинули десантників, які пороз’єднували мадярські сили. Мадярські повстанські відділи в більшості залишили місто, і бої, коли ми приїхали, велися вже на заході, коло озера Балатон. В Будапешті щоночі тривали ще перестрілки і вибухи гранат. Так ми простояли в Тьокілі майже до кінця року. Лише тридцятого грудня в Будапешт переїхав штаб групи і всі частини, що його обслуговували, в тому числі і наш батальйон зв’язку.
Тридцять першого грудня відділ наших зв’язківців, в тому числі і мене, послали охороняти воєнні склади, розміщені кілька кілометрів від нашої частини. Нас було п’ятнадцять солдат, всі українці, на чолі з єфрейтором Матюхою. Коли нас відправляли на пост, то обіцяли, що на випадок нападу мадяр, нам пришлють допомогу. Телефонного зв’язку ми не мали, бо всі телефонні кабелі порізані. Навіть в штабі групи військ, як я бачив попереднього дня, були підвішені лише тимчасові кабелі, що звисали, немов намисто, на вікнах величезного кількаповерхового будинку. Тож одинокою сигналізацією були постріли. Нас шість вартових вийшло на зміну караулу. Єфрейтор зняв з постів зміну. Всі стали в один ряд.
- На честь Нового року салют!
Гримнула сальва з одинадцяти автоматів раз, другий, третій! Перед тим навкруги стояла мертва тиша. Тепер цілий Будапешт клекотів від пострілів, які не затихали до самого ранку. Стріляли безнастанно з усіх родів зброї і карабінів, автоматів, а найбільше з кулеметів. І до самого ранку до нас ніхто не приходив... з обіцяною допомогою...
- Бачите хлопці, ми тут смертники. Недаремно вони вибрали одних українців! Ніхто не спішить з допомогою, хоч добре знають, що в нас всього по два диски патро¬нів. Ось як дбає про нас рідне начальство! - Гірко промовив вранці наш командир полтавець Матюха.
Мене зачислили в екіпаж радіостанції РАФ-КВ-к. Радіостанцію підключили для передач радіотелеграм від радіоцентру, віддаленого кілька кілометрів, що містився в штабі групи. Провели тимчасовий телефонний кабель. Моє завдання полягало в чергуванні і - по сигналу включати і виключати передатчик.
3 приходом нового 1957 року прийшла справжня зима. Випав сніг, і потиснув мороз. На машині радіостанції ми мали лише вугілля, щоб якось розпалити залізну пічку, я полив вугілля бензином і, запаливши папір, підпалив пічку. Бензин бухнув і через отвори в дверцях вискочив до банки, якою я його набирав, а з банки під стелю. Я копнув банку, і вона, вилитівши на сніг, почала стрибати по снігу, я зняв шапку і почав збивати вогонь на стелі радіостанції, де вже горіла фарба. На щастя, вдалося скоро погасити вогонь.
При гасінні я пообпікав руки і цілий тиждень ходив лікувати до фельдшера. Це було 8 січня 1957 року, на другий день Різдвяних Свят - Собор Пресвятої Богородиці. В цьому, що все щасливо закінчилося, я бачив особливу опіку Божої Матері і дякував їй за цю ласку. Ця пригода стала для мене наукою на все життя. За жодних обставин я вже не застосовував бензии для розпа¬лювання і нікому не дозволяв це робити. Начальником нашого екіпажу був радист першого класу, який до армії працю¬вав радіотелеграфістом на якомусь торговельному кораблі. Він щодня ходив на чергування до радіоцентру і на станцію зайшов аж через кілька днів. Побачивши, що стеля закопчена, трохи посварив, але нікому не скаржився, бо перед тим він також мав пригоду, коли переганяв радіостанцію, зачепив за якийсь кабель і завалив комин мадярської офіцерської столової. Каміння і сажа полетіли в котел, де варився борщ, і мадяри поскаржились начальнику зв’язку дивізії полковнику Абарцимяну. Абарцимян лаяв Ковальського всіма матюками, як найкраща перекупка, і грозив, що посадить на гауптвахту.
Невдовзі після того нашу радіостанцію як малопотужну відключили від радіоцентру і в кінці січня мене з групою радистів перевели в Дебрецен, перше велике мадярське місто за Чопом. При від’їзді з Будапешта ми переїздили попри вулицю Кошута, яка була повністю зруйнована. Всі дахи з будинків лежали на вулиці, суміжні вулиці були також знищені, хоч і не так сильно.
В Дебрецені мене і радиста Лушина призначили до взводу зв’язку, що містився в одній казармі з цілим батальйоном, який обслуговував полк бомбарду¬вальників. Казарма німецького будівництва, досить світла, чиста, дорога до їдальні бетонна, висаджена деревами і взагалі увесь військовий квартал добре впорядкований робив враження європейського кварталу, якби не висока загорожа з колючого дроту!
Нас обох лейтенант Агарков забрав на радіостанцію РАС-КВ, яка була ще в стадії випробування. Радіостанція по заводським даним мала радіус дії до двох з половиною тисяч кілометрів, змонтована на потужній автомашині, яка стояла на аеродромі. Крім начальника Агаркова, зрусифікованого українця родом з Донбасу, в екіпажі ще були: сержант Свірідов, командир відлілення, радисти Архіпов і Буранов і водій-електромеханік Алтунін, також зрусифікований українець з Донбасу. Сержант і обидва радисти були на третьому році служби, водій, як і я - на другому.
Алтунін, любитель алкоголю, мав зв’язки з мадярами, які жили поряд з аеродромом, крав бензин і продавав його, або просто з благословення Свірідова міняв на горілку, на мадярське саморобне вино - бор чи на чеське пиво.
Крім цієї радіостанції, екіпаж обслуговував ще радіостанцію РАФ, якою під час польотів держали зв’язок з літаками. Алтунін часто ходив в самовол¬ку на пияцтво, або на зв’язок з мадярками, тому навчив нас всіх водити автомашину, щоб в разі потреби можна було перегнати її на потрібний старт. Деколи мене залишали одного чергувати і всі ішли на тривалий час, а то і на цілу ніч, до мадяр пиячити. Я тоді включав собі радіоприймач і слухав “Свободу” і “Голос Америки”, або вивчав математику, бо вже тоді вирішив поступати в політехнічний інститут.
В червні до нашого відділення додали ще двох радистів: українця з Одеської області, але чомусь з російським прізвищем Урсулов, і жидка з Севастополя Чумакова. Вони служили перший рік і закінчили школу радіотелеграфістів в роті зв’язку в Дебрецені. Чумаков щодня ходив помагати обслуговувати офіцерів в столовій і звідси приносив повний чайник какао, плавлений сир, масло, білий хліб, помідори, фрукти і інші продукти, яких так бракувало в солдатському меню. Час минав веселіше і швидше. Наш взвод числив три десятки зв’язківців: два офіцери, зверхстрочник-сержант, вісім сержантів і півтори-два десятка рядових. Сержанти всі були росіяни і вони при кожній нагоді старались показати “свою вищу расу”, хоч, щоправда, тоді ще не було в повному розперезанні “дідовщини”, але вона вже зароджувалась з московського самодурства і великодержавного імперського шовінізму.
У взводі лише я і ще один росіянин з Саратова, який був на сержантській посаді, не були комсомольцями. Командир нашого відділення Свірідов одного разу признався, що на нього натискають, щоб мене і його земляка затягнув до комсомолу. Я відповів, що по статуту я можу лише через рік давати заяву, а про свого земляка він заявив, що він із сім’ї старообрядовців, і даремна справа його агітувати. Свірідов розказував, що в тридцятих роках в Саратовській області всі церкви позакривали і понищили, лише старообрядовці стали коло свого храму, вигнавши з нього міліціонерів, які виносили образи, і заявили:
- Ми всі помремо, а храму не віддамо!
У жовтні в взводі склалася така ситуація: всіх сержантів демобілізували, і залишилися лише офіцери, зверхстрочник і рядові. Командир взводу дістав догану за те, що взвод “обезголовлений”, і він змушенний був негайно поставити нас, рядових, командирами відділів і зачислити нас на сержантську посаду. Велику радіостанцію від нас забрали і я став командиром екіпажу на РАФі. Нас залишилося чотирьох: я, Урсулов, Чумаков і Алтунін. Я заявив Алтуніну, що його зв’язків з мадярами, я терпіти не буду. Я його ціную як доброго спеціаліста, але його аморальності я не зношу. Він відповів, що мене добре розуміє, але залишити свої звички він не може, це “понад його сили”.
Алтунін пішов до свого земляка Агаркова і той поміняв його. Він перейшов на приводну радіостанцію, а водій з неї, молодий, симпатичний українець перейшов до нас. Ми відразу пішли перевірити все майно на машині і саму машину. Виявилось, що машина не заводиться, що на ній поміняно багато частин. Я викликав Алтуніна і заявив, щоб негайно все було на місці, або я пишу рапорт на ім’я начальника зв’язку. Він сказав, що все поміняв зверхстрочник Мозолевский, якого машина стояла поряд з нашою в автопарку. Ми негайно переставили все “на свої місця”. Мозолевський, як розказував його водій, дуже гнівався, “що якиїсь рядовий наводить порядки”, але мені лише заявив: “ як ти такий мудрий, то сам будеш їздити на польоти”. Командир взводу також крутив носом, чому я навіть йому не доповів, а все сам вирішую. Але скоро признав мені слушність, бо якраз тієї ночі об’явили тривогу з наказом переїздити в колоні на запасний аеродром. Я вмить зібрав свій відділ і одним з перших був попереду колони. Ми проїхали кілометрів, може, з півсотні, як об’явили “відбій” тривоги. Мозолевський, як розказував його водій, з трудом завів машину, а проїхавши десять кілометрів, машина знову заглохла і на приказ командира дивізії її зіпхали з насипу. Тепер я часто вночі мусив виїзжати на аеродром, де проходили навчальні польоти бомбардувальників і бути на зв’язку з стрілками-радистами і управлінням аеродрому. До мене одного разу прийшов начальник зв’язку дивізії полковник Чорний і повідомив, що в дивізії скоро будуть проводити екзамени на підвищення класності. В призначений день я взяв своїх радистів, і ми разом з стрілками здали на другий клас. Тепер я щомісяця одержував сімдесять форінтів на руки, а двадцять п’ять карбованців за класність і п’ятьдесят за командирство клали на книжку.
Отже 1958 рік, останній рік моєї військової служби, яка, як здавалася спочатку, ніколи не закінчиться, я зустрів, хоч і не далеко, але все таки за межами України. Весь вільний час використовував для підготовки до вступних іспитів в політехнічний інститут. Я вже третій місяць займав сержантську посаду, але звання так і не присвоювали. Щоправда, десь в кінці січня дали єфрейтора.
У травні розпочалися великі маневри всієї групи військ. Вся дивізія переїхала на запасний польовий аеродром. Піднятий по тривозі, я без найменшої затримки зібрав свій екіпаж і в колоні дивізії прибув на РАФі на аеродром і розвернув радіостанцію до роботи. Тут надійшов начальник зв’язку дивізії полковник Чорний і налетів на мене з криком:
- Ти чому, поставив радіостанцію як на голім пузі! Чому ви не викопали земного укриття, щоб повністю замаскувати машину?!
Я намагався пояснити, що в нас нема людей, що я виїхав потривозі лише з одним радистом, бо другий радист і начальник радіостанції Агарков в гарнізоннім наряді. Проте Чорний розкричався ще більше і почав грозити, що він буде скаржитися на командира взводу вищому командуванню, а до мене закричав:
- Убірайтєсь, чтоби я вас больше здєсь нє відєл! За вамі самольоти будут ганятся! Маскіруйтєсь самі, как хотітє!
За два кілометри від польового підземного штабу був мадярський хутір, біля якого росли густі кущі і дерева. Ми загнали радіостанцію в кущі, під дерева, провели телефонний зв’язок до штабу і поставили радіоприймач на задану частоту. Водій відразу зав’язав контакт з мадярами на хуторі. Загнав їм відро бензину і дві батареї БАС-80 до радіоприймача і за виручені гроші купив чеського пива, сира і масла, а радист приніс гарячу страву і дві хлібині з польової кухні. Ми добре пообідали і ще мали запас на кілька днів. Вночі пішов сильний дощ і долина між нами і штабом перетворилась на болото, через яке можна було з трудом перейти пішки. Вранці передали зі штабу, що оголошено радіочас, і відтепер бути особливо уважним, бо, хоч стоїмо як запасна станція, а основна більш потужна, яку радіорота запхала в землю, проте ми будемо працювати як дублери. Незабаром ми одержали зашифровану радіограму і передали її в штаб. Потім другу, третю і так безперервно. Радисти приймають, я розшифровую і передаю по польовому телефону. Потім зі штабу передають групи букв, я кожну букву шифрую п’ятьма цифрами і радист передає кореспонденту. Зв’язок відмінний, без помилок, без повторень! Так само другого і третього дня і навіть однієї ночі. Нарешті повідомляють, що радіочас закінчився, і нам треба лише підтримувати зв’язок зі своїм кореспондентом - і можемо відпочити. Радист пішов за обідом і приніс причину, чому на нас було таке навантаження. Виявилось, що дисциплінована радіорота, яка загнала свою радіостанцію в землю, не могла передати, ані прийняти жодної радіограми, навіть зв’язку не могла встановити зі своїм кореспондентом. Лише завдяки нам програма навчань не була зірвана!
Одного дня передали зі штабу радіограму відкритим текстом: генерал Трофімов виїхав до вас. Готуйте обід. Я негайно зв’язався з кореспондентом гарнізону. В ефір нам відкритим текстом виходити не можна. Кожну букву шифрую п’ятьма цифрами, а на все потрібно час. Тому я скоротив і передав просто так:
- Генерал Трофімов вилетів. Одержав квитанцію і через дві хвилини відповідь:
- Генерал Трофімов прибув. Я передав в штаб. На наступний день мене викликав начальник штабу дивізії:
- Ви передали радіограму в гарнізон?
- Так точно! І показав час передачі і квитанцію, яку одержав.
- А де та телеграма?
- Текст я знищив, згідно інструкції, я передав шифром. Я показав журнал де шифр вийшов з шістнадцяти груп цифр і підтвердження, що вона прийнята. Він подякував і відпустив мене. По причину цього виклику я дізнався коли ми повернули після закінчення навчання в гарнізон. Виявилось, що генерала зустріли, але не нагодували. Він ходив голодний по гарнізону і знайшов багато недоліків на побутовому рівні і виставив за це негативну оцінку, хоч бойова готовність дивізії під час навчань оцінена добре.
Через кілька днів після цього, на урочистих зборах дивізії під звуки мадярського оркестру, мені оголосили подяку від командування групи і присвоїли звання сержанта. Так я з підозрілого бандерівця став відмінником “боєвой і політічєской подготовкі”. Тепер почали агітувати, щоб я остався хоч на два роки на зверхстрокову службу. Я відмовив з тої причини, що я здав документи в політехнічний інститут і чекаю на виклик здавати вступні іспити. Це перший раз, в історії імперії, Хрущов видав наказ, щоб всіх, хто поступає у вузи відпускали з армії по виклику на вступні екзамени. Крім цього, вступаючим з армії, які прослужили три роки, давали вісімдесят процентів місць у вузах.
Я з нетерпінням ждав виклику на вступні екзамени і готувався пере-важно на чергуванні. Стояла червнева спека. На радіостанції температура доходила до п’ятдесяти градусів. Я витягнув навушники під машину, роздівся до трусів і на розстеленому чохлі повторяв програму для вступників. Надійшов полковник Чорний і накинувся на мене з криком:
- Ти что, себе здєсь пляж устроїл? Здєсь боєвоє дєжурство! Что ти сєбє позваляєш!
Я скоренько одягнувся і доповів йому за статутом. Він зайшов на радіостан¬цію і, побачивши повний порядок, трохи заспокоївся, почав перевіряти, як ведеться документація. Трохи ще побурчав і, відходячи, додав:
- Щоби я більше не бачив вас не поформі!
Попрощав мене українською мовою, якою він, коли був спокійний, краще розмовляв, як російською.
Від того часу ми вже добре пильнували і чергували вдень, звичайно, вдвох. Крім цього, нас попереджували з роти зв’язку, бо їх радіостанція стояла неподалік. Одного разу нам передали, що іде на перевірку заступник Чорного, капітан, (я нажаль забув його прізвище). Це був розумний українець, який ніколи не кричав і зі мною завжди говорив лише українською мовою. Я вмить одягнуся по формі і зустрів його рапортом, що на радіостанції все в порядку. Він міцно потиснув мені руку і мовив:
- Знімай гімнастьорку, ти бачиш яка спека, що - хочеш захворіти?
Я відповів, що полковник Чорний забороняє.
- Кого ти слухаєш? То старий дурак! Через його самодурство вже шість зв’язківців через спеку пішли в лікарню! Якщо він застане когось з вас роздітим і буде горланити, скажіть, що я вам дозволив! А зрештою, його вже не скоро побачите, він пішов на два місяці у відпустку, і зв’язком всієї дивізії керую я. А я горджуся вами і високо ціню таких спеціалістів, як ви, і тим як блискуче ви показали себе на навчаннях групи військ!
Тепер я спокійно готувався до вступних екзаменів.
Вже у половині липня з дивізії понад п’ятдесят людей демобілізували, бо їм прийшли виклики з вузів. Я щодня дзвонив в штаб частини, де в мене був знайомий писар, і запитував, чи немає виклику. Нарешті, вже на останньому тижні одержав відповідь: є! Але тепер ще потрібно оформити пропуск для переїзду кордону... А пропуски видавали лише два рази в тиждень у Будапешті... Минув день, другий, а пропуск лише обіцяють. Я тоді звернувся до офіцера, який привозив їх з Будапешта, і він порадив піти негайно до командира частини, щоб хтось прискорив їх виготовлення, бо це ще може тривати і два тижні, а в мене перший екзамен вже через чотири дні! Я з двома вірменами, яким також прийшли виклики, зайшов до кімнати, де проходили якісь збори офіцерів, і представив командиру частини справу з пропусками. Він вислухав і запитав:
- А чим я можу вам допомогти?
- Ви можете ще сьогодні когось послати в Будапешт і прискорити їх видачу.
Він подумав і мовив:
- Добре, якщо через годину хтось не поїде, поїдеш ти сам.
Через годину мені повідомили, що їде офіцер, а ввечері пропуски через кордон вже були в штабі частини. Наступного дня вірменам їх видали, а мені заявили, що на мій пропуск вписали ще Рабіновича, який також посту¬пає у Львівський політехнічний, а він - бібліотекар офіцерської біб¬ліотеки і сьогодні мусить здати книжки і все майно. Так, що я зможу їхати лише завтра. З усіх днів військової служби цей день був для мене мабуть найдовшим. Щасливі вірмени прийшли зі мною прощатися і через хвилину вискочили на бортову автомашину, що їхала на вокзал, помахали мені руками... А мені стало нестерпно гірко... Я пішов до Рабіновича, і він заспокоїв мене тим, що я через нього нічого не втрачаю, бо, коли ми приїдемо разом, то я можу зупинитися в нього, а не витра¬чати один день на влаштування в гуртожитку чи пошуку квартири. Крім цього, він добре знає Львів і всі корпуси політехнічного, так що ми тридцять першого липня, як написано у виклику, будемо в приймальній комісії і одержимо пропуски на вступні іспити, навіть якщо вони почнуть¬ся вже першого серпня. На щастя, так і сталося.
Наступного дня я попрощався з усіми знайомими в частині, а товариші з радіостанції поїхали мене проводжати на вокзал. Скоро надійшов поїзд, і ми попрощалися з Дебреценом.

Я СТУДЕНТ ЛЬВІВСЬКОЇ ПОЛІТЕХНІКИ...
Через дві години ми прибули до Чопа, перейшли перевірку на таможні і нарешті я в Україні! Але, що таке? Ніде не чути української мови... Як і в Угорщині всюди мадяри...
- Можна подумати, що ми з однієї Угорщини приїхали до другої, - зауважив здивовано Рабінович.
Лише в поїзді Ужгород-Львів ми нарешті почули рідну мову. У Львові нас розбудив провідник, і через п’ятнадцять хвилин ми вже були на квартирі в сестри Рабіновича. Тут покинули свої речі і пішки побігли з Городоцької в приймальну комісію політехнічного. Нам сказали, що в наших документах все в порядку, лише медичну довідку про стан здоров’я віддали і направили в поліклініку політехнічного, що на вулиці Чистій, перейти комісію. Ми в повній військовій формі, в ялових чоботах, пішки пігнали по вулиці Гвардійській на Чисту (тоді Бой-Желенського). А тут черга. Початку не видно. І знову щастя нас не покинуло. Якраз навпроти нас відчинилися двері з кабінету лікаря, який звернувся до абітурієнтів:
- Хто з війська, до мене!
І я з останнього в черзі став першим...
Я подав довідку про здоров’я, яку мені видав гарнізонний лікар, і не питавши мене ні слова, тут переписали на свій бланк, поставили свою печатку і віддали назад. Так само “перейшов комісію” Рабінович. Його, щоправда, спитали:
- Прищів не маєте?
Ми знову щодуху в приймальну... Вже без черги ми подали медичні довідки, нам видали допуски до екзаменів і... заявили, що в них обідня перерва.
Ми зайшли в студенську їдальню, після такої втоми і в таку спеку страва не йшла до рота. В мене наступного дня вступний екзамен з літератури.
Ми пішли на кватиру до Рабіновича і почали готуватись до завтрашнього дня. Полягали на канапах і читаючи заснули. Пробудились наступного дня і побігли в інститут. Я написав щось про Коліївщину з “Гайдамаків” Т.Шевченка і пішов готувати наступний іспит, який мав бути наступного дня - з письмової математики. Ввечері до Рабіновича прийшли його товариші по школі і розказали, що на радіофакультеті, де ми всту¬паємо, найбільший конкурс: для стажовиків і після армії – п’ятнадцять на одне місце, для тих, хто після школи – двадцять. Проте ми маємо ту перевагу, що багато військових поступає без підготовки, отже, після закінчення іспитів конкурс буде невеликий. Головне здати письмовий з математики, бо на ньому найбільше провалюють, задачі на ньому всі конкурсні, такі трудні, як ніколи не були в попередні роки.
Наступного дня я досить скоро вирішив один приклад і розв’язав одну задачу. Другу задачу я розв’язував довго і не був впевнений в результаті. Четвертий приклад я не розв’язував, хоч ще був час і переписавши, здав комісії. Вийшовши на подвір’я, я побачив Миколу Дацишина, з яким тому два роки розстався в Одесі, і з ним карівця Василя Осьміловського, також у військовій формі. Обидва вступали на радіофакультет. Ми привіталися і пішли обідати в студентську їдальню. Микола служив радистом на Півночі і вже кілька тижнів як звільнився. Він вже був в Карові, заходив до нас і розказував, як мене мама виглядає... Наступні іспити були через тиждень, і ми з Василем поїхали до Карова. Вдома вже знали, що я у Львові, і з дня на день чекали мого приїзду. Якраз доспіли яблука, і я після трьох років з насолодою смакував не лише маминими варениками, але і пахучими “цукрівками”! Добре відпочивши, я через кілька днів поїхав до Львова. При вході в головний корпус політехніки я зустрів, як ми і домовлялись, Миколу і Василя. Вони були сумні і повідомили, що їх провалили на письмовій математиці. Мене у вивішених списках не було.
- Кость має шанс залишитися в інституті, - підсумував своє резюме Василь.
- Хто знає, попереду ще три іспити: фізика, математика усна, іноземна, - відповів я.
І знову щастя мене не підвело: я витримав успішно ці екзамени і співбе¬сіду з російської мови і на загальний заліковій комісії був зарахований в політехніку, щоправда не на радіотехніку, а на геодезію.
Бути інженером-геодезистом не входило в мої плани, але відтягувати далі вже було нікуди. Я і так втратив шість років. Рік через зміну влад, два через дурного Халюту, три через армію... Хай вже буде, що Бог дасть. І так я став студентом. З трудом одержав місце в гуртожитку і стипендію 395 карбованців, яку наступного року знизили до 295.
В той час це було непогано, якщо технічні робітники в школі одержували заробіток 200 крб., а в політехніці - 300.
Після зарахованнячислення я пішов до Олександра Сайчука і подякував йому за програму для вступників в вузи, яку він мені вислав до Угорщини і попросив, щоб завів мене до підпільного католицького священника для сповіді, що він і зробив. Так ще до початку занять я прийняв Тайну Св. Евхаристії з рук о.Володимира Стернюка, пізнішого митрополита підпільної УГКЦеркви.
Після цього я поїхав до Карова і довідався, що батько, нарешті, через суд добився пенсії 240 крб. в місяць. Побувши тиждень в Карові, поїхав до Львова, де першого вересня почалися заняття в інституті.
Провчившись два тижні, нас направили в Кіровоградську область збирати кукурудзу. В селі Верблюжка нас порозселювали по трьох-чотирьох в сільських хатах. Першого дня нас вивезли на кукурудзяне поле і дали кожному по два рядки обламувати кукурудзяні качани і відрами виносити їх на просіку. Більшість студентів була демобілізована з армії, звикла до фізичної праці. Один лише Бурштейн, Львівський жидок, який до цього ніколи не був на полі, не міг собі давати ради з тими качанами і, залишившись далеко позаду, пішов висипати відро і заблудився в кукурудзі. Ми дійшли до кінця рядка посідали їсти кавуни. Надійшов керівник нашої групи майор військової кафедри і на його питання, чому ми не працюємо, ми відповіли, що чекаємо Бурштейна. Майор пішов його шукати і знайшов аж тоді, коли привезли обід.
Через чотири дні праці на кукурудзі майор заявив, що наша робота малопродуктивна і нас перевели скирдувати солому і збирати кавуни.
Так минув місяць нашої праці в сільському господарстві, і ми повернули до Львова. Нам дали ще кілька днів відпочинку, і я поїхав до батьків. Заготував батькам трохи дров і повернув до Львова. Поселився в студент¬ському гуртожитку на вулиці Бой- Желенського (Чиста). В кімнаті 10 кв.м. стояло чотири ліжка, чотири тумбочки, шафа для одягу і письмовий стіл. Разом зі мною поселили Ярослава Зозуляка, сільського хлопця, з околиці міста Дубна, який також вступав з армії. Два інші: Михайло Долбачов, рязанець і жидок Вепрінський були також демобілізовані. Ми з Зозуляком були в одній групі АФГ (аерофотогеодезія) і спілкувалися українською мовою, а жидок і рязанець російською, хоч Вепрінський намагався з нами розмовляти українською.
В інституті більшість викладачів, звичайно, перед першою лекцією питала, якою мовою викладати. Тоді студенти українці кричали:
- Українською!
Росіяни:
- На руском!
Нас було більше і, звичайно, викладач ішов нам на зустріч. Лише один раз на лекції з фізики, а також на другому курсі на політекономії викладачі не могли вирішити, якою мовою викладати. Я тоді підвівся і запитав:
- Якщо б ви викладали в Москві, ви також ставили б питання - якою мовою викладати!?
Всі “рускоязичні” обурено загули. Та тоді викладач їх скоро заспокоїв:
- Тихо, товариші, цей студент абсолютно правий, тому що є постанова міністра вищої освіти, щоб всі предмети у вузах України викладати українською мовою, викладачі росіяни повинні до двох років вивчити українську мову, або покинути вуз.
Проте такі викладачі, як Островський, що читав геодезію, Верхоломов, викладав вищу математику, викладач історії КПРС, які, як пізніше стало відомо, були зрусифіковані жиди, ніколи навіть не питалися якою мовою, а ігноруючи всі постанови, викладали російською.
Я за три роки служби в імперській армії непогано засвоїв російську мову, проте якщо матеріал на лекціях був трудний, то вже на другій половині пари мені все зливалася в суцільне какання і штокання, і конспектував механічно.
Найбільші труднощі в мене виникли з топографічним кресленням, бо у вечірній школі в нас креслення майже не було.
Великі проблеми були в усіх студентів з нарисною геометрією. Викладачі Полянський і Кернакевич - старі випускники Віденського ще австрійського університету пояснювали погано, але вимагали більше від інших. Отже, останні місяці 1958 року в мене були дуже трудні і напру-жені, як зрештою в усіх студентів, які більше як півтора місяця витра-тили на кукурудзу в колгоспах.
В другій половині грудня почалася залікова сесія. Я ще в колгоспі підготував тексти з німецької мови, тож тепер вже не мав мороки із здачею “тисяч” німецьких слів, і одержав залік ще на початку грудня. Поздавав з трудом всі роботи по кресленню, вичислив і викреслив план геодезичного здіймання і нівеліровку траси. Лише епюри з нарисної геометрії мені повернув Кернакевич з написом переробити заново, в останній день 1958 року.
Отже, новий 1959 рік я зустрічав пригноблений, бо через кілька днів перший екзамен з нарисної. В той час з нашої кімнати переселили Долбачова і Вепрінського, а на їх місце поселили Андрія Касянчука, родом з Волині, Михайла Ньорбу з Закарпаття. Вони пішли зустрічати новий рік з товари¬шами, а я один залишився в кімнаті, креслив епюри. Насмішив мене і підняв настрій Тарапунька:
 
Наші Друзі: Новини Львова