Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52250
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
- Поїхав до Львова.
Ми знову, незважаючи на всі претензії влади і пограничників, спускали суку, яка не давала нікому незамітно підійти до хати чи стодоли. Так продовжувалося до квітня 1948 року. Одного дня в неділю Криса і Миколюк прийшли під стодолу від вулиці і підслуховували. Василь, очевидно, закашляв. Людолови виламали хвіртку і почали відкривати двері до стодоли. Василь продер стріху і вискочив через дах на вулицю. Криса і Миколюк кинулись за ним. Проте він, босий, скоро відірвався від них і на краю села забіг до хати батькової сестри Катерини. Чоловік Катерини Іван прийшов до нас і розповів про те, що сталося. Я взувся в братові чоботи, одягнув його куртку і відніс Василеві. Він обувся, зодягнувся і пішов поза селом безлюдними стежками до лісу. Ввечері, коли добре стемніло прийшов до хати. Ми вирішили до хати нікого не впускати, хочби навіть ламали двері, що й робили. Ці облави людоловів для Василя пізніше мали тяжкі наслідки. Він захворів на запалення спинного мозгу, довго лікувався, пізніше хвороба загострилася, що і привело його через десять років до трагічного кінця. Провина за скалічення його життя, як і сотень тисяч його ровесників, і десятків мільйонів знищених до розвалу імперії, повністю падає на виконавців влади московської комуністичної банди. Це невинно пролита кров Авеля, яка кличе про помсту до неба. Каїни – московські пси, кремлівські прислужники ніде від неї не сховаються.
З настанням весни полювання на підлітків ніби притихло. За братом і вдень, і вночі більше не питали. Коли почалися роботи в полі, він від ночі до ночі перебував поза домом, а в неділі і свята старався не показуватися в селі. Знову, як і в попередні роки, почалися гастролі за “позику”. Мого батька і сусідку Марину Осташевську проголосили “куркульськими саботажниками государствєнной позікі” і грозили притягнути до суду, бо вони відмовилися підписувати якісь астрономічні суми і заявили, що це не позичка, а грабунок. Ще, мабуть, в травні почали роздавати повідомлення про безплатну поставку збіжжя, вже в липні забирали снопи не лише з стодоли, але просто з поля і везли до парової молотарки. На всі скарги селян про неможливі суми “позики” чи завеликі контигенти збіжжя, відповідь була одна:
- Не можете, ідіть в колгосп!
І, як звичайно, більш за всіх вислужувався Криса. Якщо до того часу в колгоспі було всього кілька десятків найгірших сільських родин, переважно колишніх сільських панських робітників, то цього року вже до жнив більшість селян не витримала дикого насильства, дехто записався до існуючого колгоспу “Червоний прикордонник”, а решта заклали новий - “імені Леніна”. Залишилася якась сотня родин, в тому числі і мій батько, які відмовилися підписувати свою згоду на добровільне кріпацтво. Тепер весь прес большевицької машини був звернений проти цих “антирадянських елементів”. Щодня від них вимагали давати підводи на різні роботи, день і ніч чергувати в приміщенні сільської ради. Коли батько ішов на ніч, то часто приходилося вдень іти мені. Хоч тих чергових було чотири, то всі завжди мали роботу. Їх безперервно посилали закликати людей з різних причин до сільської канцилярії, бо там їх чекали, то квартальний, то хтось з НКВД чи просто Кармазін, Мягкій або і сам Криса. Одного разу Криса дав мені досить довгий список, кого викликати. Він довго пояснював, де хто живе і яке його вуличне прізвище, а при тому так белькотав, що я, нічого не розуміючи, ледве стримував в собі сміх. Криса розкричався і нагнав мене додому.
Цього року я, хоч багато вже мусив допомагати в різних роботах, особливо водити пасти коні, успішно здав всі іспити і закінчив п’ятий клас. Одного разу батько хотів їхати до Рави, щоб продати одну кобилу. Брат Василь помагав складати віз. Незамітно на подвір’я зайшли Криса і Миколюк та, як два вовки, скочили до брата та схопили його за руки. Мама, яка чомусь вийшла до стайні скрикнула, і вчепилась братові за шию, батько схопив Крису за руки, а я кинувся до квартального Миколюка і пазурами вп’явся в його руки. Миколюк засичав, випустив братову руку і зчепився зі мною. Брат скористався звільненою рукою і, поки я боровся з Миколюком, він з батьковою допомогою відірвався від Криси і через плоти та городи втік на поле “за горою”. Через кілька хвилин все наше подвір’я наповнилося юрбою сільських активістів і представників з району. Тепер Криса з Миколюком напали на батька криками і погрозами, що він переховує сина, який, можливо, зв’язаний з бандерівцями. Батько відповів, що в них нема жодних доказів, що до-цього часу тепер, він не був в партизанах.
- А тепер куди він пішов? – підключився з погрозами Кармазін.
- Тепер я не знаю, ви не даєте йому працювати, постійно полюєте за ним, як за злочинцем, тож в нього вибору нема! – відрізав батько.
Після цього “доблесні активісти” почали обшук. Перерили все в стодолі, на стайні, а Гричко Мазур (Швайгало) перерив увесь гній біля стайні. Потім пішли до хати. Перерили, як свині, все в хаті, на горищі і хотіли іти до комори. Комора була добре замкнена. Почали вимагати, щоб батько відкрив. Батько заявив, що ключ був в сина, і він з ним втік від них-людоловів. “Доблесна влада” погримала в двері, але ламати дверей не стала, все-таки, мабуть, побоялась, що брат може зробити пастку з хлопцями з лісу і не йшла на крайнощі. Закінчилось все тим, що на віз поставили бочку з-під вапна і повезли до сільради.. Там бочку скинули і пішли з батьком до канцелярії складати акт обшуку. Я взяв коні, заїхав додому. Вдома мама наготувила харчів, плащ і черевики. Я все забрав і повіз на поле братові. Брат після цього до пізньої осені ночував в полі, коли був дощ приходив до Максима Пуджала, а десь в вересні його викликали на військомат і заявили, що він наступного року буде призваний в армію і до цього часу його ніхто не має права турбувати.
З початком навчального року я пішов в шостий клас. В нашому класі дещо змінилося: деякі учні залишилися знову в п’ятому, прийшло кілька нових, які остались на повторний рік. Також прийшли нові предмети: фізика, геометрія, алгебра і ботаніка. Ці предмети викладали: фізику і алгебру – Марія з педучилища з Східної України, геометрію – Дуся, також, мабуть, з педучилища, ботаніку – карівська дівчина, що заочно вчилася в університеті. Німецьку мову, а на початку і фізику викладав директор школи Микола Сиротинський. Він пробув лише до нового року, а потім його перевели до Хлівчан, де була відкрита десятирічка (до цього часу в Рава-Руському районі була лише десятирічка в Раві).
Хлібозаготівля цього року велась довше, як у попередні роки. В нас забрали збіжжя все ще в снопах: вивезли то, що було вже в стодолі, а решту забрали просто з поля. Так чинили всім, хто ще не записався до колгоспу. В селі ціле літо стояв щоденний крик і плач, бо банда заготівельників забирала все до зернини. Ми вспіли ще дещо обмолотити ціпами і відразу посіяли, собі на зиму не залишили нічого. Одного разу, вже, мабуть, в жовтні, ми обмолотили кілька снопів проса, і було його всього сім-вісім кілограмів. Очистивши його, я приніс до хати. В цей час вулицею надійшла банда заготівельників, понад п’ятнадцять бандитів на чолі з прокурором району. Слідчий Рава-Руського суду, як дикий звір, накинувся на мене і почав виривати торбу з просом. Я не пускав і подряпав йому руку. Він одною рукою виривав в мене торбу, другою погрожував палицею і штовхав мене в груди, причому верещав:
- Отдай, сукін син!
Я кричав:
- Не дам, то в нас останнє!
Ми шарпалися досить довго. Мама з батьком почали кричати:
- Та віддай, хай подавиться ним!
На наш крик назбігалося чимало сусідів. Решта заготівельників стояли в нерішучості.
Вкінці прокурор закричав на слідчого, щоб відійшов, і він випустив торбу, з якою я втік на черемху, і там прив’язав її. Коли вони відійшли, я заніс торбу на горище і так заховав, що потім довго не міг її віднайти. Це просо наступного року рятувало цілу сім’ю від голоду. В листопаді я простудився і захворів. Пролежав майже місяць. В Карові в той час була поліклініка, але “гуманний радянський лікар” відмовився прийти, “бо на вулиці болото”, хоч не боялися болота, коли по ночах лазили за “позікою” чи збирали продукти і гроші на Червоний Хрест. Мама і сусіда лікували мене банками, і я поволі почав вставати, хоч з горлом мав проблеми ще довго.
В той час, коли я лежав хворий, Криса з “доблесними представниками з району” закінчував в Карові колективізацію. Їздили фірами від хати до хати і погрожували, що заберуть всі продукти: картоплю, капусту, фасолю (збіжжя вже ні в кого не було). А старшина з прикордонної застави, якого вони водили з собою, заявляв, що неколгоспникам в пограничній зоні не можна жити. Так “добровільно” вступили до нового кріпацтва останні карівські господарі.
З нового 1949 року вже всі карівці були, як тоді казали в “чортовому кублі”. Щоб якось перебути зиму, батько продав корову і кобилу, а за виручені гроші купив три центнери жита. В таких селах, як Хлівчани, Гійче, Волиця, Пристань і інших ще було підпілля Українських Націоналістів, і селян не могли так безкарно грабувати, як в Карові. Там селяни ще мали хліб не лише для себе, але могли і продавати на базарі в Раві-Руській, що рятувало від голоду багатьох селян, яких обдерли до зернини і загнали в колгоспне рабство.
Брата Василя часто викликали на військову підготовку в райвійськомат. Одного разу йому запропонували замість іти до армії вступити до Львівської міліції. Він погодився і поїхав до Львова на комісію. Це було в середині січня, якраз вдарили сильні морози. Брат сильно перемерз, або як казала мама: “доправив собі до втечі від ФЗО” і захворів на запалення спинного мозку. Скоро, після інтесивного лікування, йому стало краще, проте повністю повернути здоров’я не зміг. На черговій комісії цого комісували як непридатного до військової служби. Всю зиму він просидів в хаті, трохи займався шевством і виготовляв колодки (копита) для чобіт.
Карівську школу після Сиротинського очолив комуніст зі Східної України Халюта. Перед війною він закінчив робфак чи училище. Під час війни втратив, чи й сам знищив зі страху перед німцями всі свої документи. Після війни не міг знайти роботи, бо не мав документа про освіту, і лише в Раві-Руській його прийняв новий райвно Волонтарець, який знав його особисто.
Халюта, як педагог був нікудишний. В шостому класі він викладав історію Середніх віків. За півроку він спромігся пояснити з підручника п’ятнадцять сторінок історії Франків. Пояснював так, як невіглас Мягкій на колгоспних зборах. Але показував криком свою директорську владу не лише учням, але і вчителям. Скоро заробив собі титул “дурнуватий Халюта” як серед учнів, так і серед учителів і технічних працівників. Сам часто напивався, приходив на уроки випивший або й зовсім не появлявся. Особливо наполягав, щоб в церковні свята приходити до школи, насміхався з учнів, які приходили коло хреста, поставленого на пам’ять скасування панщини, і хрестилися, висміював Бога, святих і батьків, які змушують своїх дітей молитися.
Цього року чим ближче до весни, тим більше давав про себе знати голод. Наша сім’я ще, завдяки маминій турботі, змогла святити паску на Великдень, а багато людей вже не мали такої можливості. Після Великодня в хаті вже не було зовсім хліба. Купити хліб можна було лише у Львові, але тоді рідко хто їздив. Перебивалися на картоплі і капусті. На щастя, ще доїлася корова, і осталося кілька курей. Це все, що залишилося з нашої худоби. Ще недавно, минулого року, на господарстві було двоє коней, лоша, дві корови, теля, свиня, вівця і сука Аза. Одну кобилу продали, корову також, суку, яка так добре пильнувала господарства, прикордонники закололи штиками і повісили на колючих дротах, а після того вкрали вівцю. Добре, що хоч свиню ми зарізали перед Великоднем. Після травня, коли засадили город, закінчилась картопля, жили однією капустою. Мама тепер щодня нагадувала мені шукати просо, яке я видер від слідчого, хоч і не мала надії, що воно збереглося, що його не згризли миші або щурі. На радість мамі і усім нашим, я нарешті знайшов цю рятівну торбу неушкодженою. Природні гризуни виявились більшими гуманістами, ніж равські комуністи! Мама варила капусту, засипала її жменькою пшона, і це була єдина їжа і щоденне наше меню до середини липня. В липні почалися жнива. Батько, брат і сестра ішли перший день жати колгоспне жито. Мама зварила останню квашену капусту, засипала її останньою жменею пшона і наші колгоспники пішли на жнива. Для мами і для мене не залишилось нічого. Я набрав в банку води і пішов косити для корови траву, мама пішла на город. Після роботи, вже під вечір, мама пішла до жінки тракториста і позичила півведра жита, яке я змолов на ручних жорнах і зварила затірку з молоком. Скоро надійшли і наші колгоспники. Вони розказували, що їли цю капусту пучками і облизували пальці, бо й ложку забули! Багато людей їм заздрили, бо взагалі нічого не мали. З поля вони повернулися з житом, яке натерли руками і поховали в пазухах і кишенях. Боже, як нам смакувала ця затірка! Так з голодом цього року було закінчено. Батько, брат і сестра щодня ходили на жнива і щоразу старались щось принести, бодай в кишенях. Так з господарів ми стали злодіями на власній землі. В кінці серпня видали нашим колгоспникам три мішки збіжжя на зароблені ними трудодні. Одночасно встановили жорстокий контроль за тим, щоб ніхто не вкрав хоч жменю зерна. Кількох жінок, що продовжували лущити колоски засудили на кілька років тюрми.
Я не міг змиритися з втратою нашого саду, який тепер відійшов за першу загороду пограничної полоси. Розірвавши кілька колючих дротів, я зробив діру і щодня лазив в садок за вишнями, яблуками, сливами, грушками. Ця діра була добре замаскована бурянами. Одного разу я збирав груші і побачив, як кілька кроків від мене підкрадався прикордонник, щоб мене схопити. Я шмигнув до діри і через кілька секунд був уже на вулиці. Тут оглянувся і побачив, що мій переслідувач не замітив моєї діри, хотів перелізти через двометрової висоти загорожу, але зачепився за верхній колючий дріт ногою і так зависнув на загорожі носом запоровши в землю, а зверху тріпав ногами і кричав:
- Стой! Стрєлять буду!
Це мене заспокоїло і насмішило. Я оббігав кілька будинків, забіг з другої вулиці до саду сусіда Гринька і, стоячи за широкою грушкою, спостерігав, як осатанілий москаль ганяв з автоматом ППШ по вулиці і розпитував в перехожих, чи не бачив хто втікаючого порушника границі. Так, незважаючи на пограничну “бдітєльность”, я, вивчивши з часом всі ходи прикордонників, більшу частину фруктів в своєму саду збирав і надалі і жодного разу за всі три роки, поки існувала в моєму саду “государствєнная граніца”, я не був схоплений прикордонниками.

“СТОЮ ЗА МУРОМ...”
З початком вересня я пішов в сьомий клас. Школою далі керував Халюта. Викладання майже всіх предметів було на дуже низькому рівні, доводилося все вчити самотужки. В класі майже не було моїх ровесників, а лише ті, що залишалися з попередніх років на повторний рік, усі на два-три роки старші від мене. Халюта, який про успішність майже не дбав, вирішив заснувати в сьомому класі комсомольську організацію. Попри всі його намагання, ніхто в класі не хотів підписувати заяви про вступ до комсомолу, бо там вимагали не вірити в Бога, проводити антирелігійну роботу, доносити на батьків і знайомих, що вони ведуть “антирадянські розмови” (а такі розмови вели тоді більшість селян), винюхувати і доносити про залишки підпілля, яке все ще існувало у віддалених від границі селах, і завдяки якому батько продавши стодолу, зміг, ще й цього року, купити на базарі за високу ціну два центнери збіжжя. Одна лише росіянка, Валя Дубініна, дочка приїжджого комуніста ветеринара підписала комсомольську заяву. Одного разу Халюта прийшов випивший і почав бештати учнів за їх низьку класову свідомість.
- Ми должни стєною, муром стоять прі нашому, любімому, дорогому товарішу Сталіну, а ви що робите? – почав він, як звичайно, суржиком.
Враз підійшов до мене:
- То я вас питаю! Да, да! Вас учєнік сєдьмого класа, радянської школи, що ви робите?
- Стою за муром – відповів я.
В класі піднявся регіт
- Вон з класа... Тобі не місце в радянській школі! – заревів Халюта.
Я забрав книжки і пішов додому. Так закінчилась моя наука в Карівській школі. Потім Халюта приходив з погрозами до батька, що я “антирадянський” елемент, а оскільки я ще неповнолітній, то за мене відповідає батько. На це батько відповів йому так: “я не маю сім класів, а чого ви його собі навчили, то і маєте!”
Прийшов 1950 рік, а з ним нові проблеми. В мене загострилася хвороба горла. Лікар Стороженко дав направлення в медінститут до Львова на операцію мигдаликів. Брат також продовжував своє лікування в тому медінституті. Ми пішли на поїзд до Рави-Руської. Взяли квитки, але при посадці станцію оточило НКВД і робило перевірку документів. В мене паспорта ще не було. Я показав довідку з сільської ради і направлення від лікаря. Енкаведист заявив, що для нього цього недостатньо і не пропустив на поїзд. Поїхав я аж через місяць, коли вибрав свою метрику в загсі. В медінституті оглянули, виписали ліки для полоскання горла і назначили приїхати через місяць. Ми з трудом добралися до Рави. Тут знову перевірка документів, і вже з метрикою не пропускають, вимагають тільки паспорт. Я знову даремно вертаю двадцять кілометрів пішки додому. Через кілька місяців видали паспорт. Брат пішов до Дублян на курси комбайнерів, батько щодня ішов до колгоспу, бо працював їздовим. Я тепер всю чоловічу роботу виконував сам: рубав дрова, різав січку.
Прийшла весна. Я ще раз поїхав в медінститут, але знову без успіху. Лікарі були вже зайняті “позікою”, і мені сказали знову: “через місяць”.
В Карові, після “суцільної колективізації”, “позику” вимагали ще настирливіше, настирливо як раніше. Активісти лазили вдень і вночі, забирали з колгоспу всі копійки, які були нараховані на зароблені трудодні. І хоч розміри “позикі” тепер були дещо менші, проте селяни, які самі голодували, неспроможні були “позичати” навіть найменшої суми. Правда, ці акції цього року вже не очолював Криса. Він сидів в тюрмі за крадіж грошей, які через сільську раду виплачували вдовам загиблих на війні червоноармійців. Так достойно оцінили заслуги свого вірного пса окупанти. Поки він їм був потрібний, йому дозволяли все: красти, грабувати, руйнувати. Василь Бишко, якого тоді судили за втечу з Донбасу, сидів в одній камері з Крисою, пізніше розповідав:
- Криса рвав на собі волося і кричав: “Що я виробляв своїм людям, кому я служив!”
Хай приклад з цього життя правдивого московського пса послужить наукою для всіх тих, з кого ще не вивітрів сморід з гнилого трупа московської імперії, які сьогодні, всупереч здоровому глузду, підтримують московську церкву в Україні і її вірну агентуру московських попів, які виконують не служіння Богові і спасіння людських душ, згідно заповіту Христа, а служать знаряддям геноциду-злочину проти людства, а усі свої негаразди звалюють на Незалежність України.
Одного дня я лежав в хаті, хворий на ангіну. Враз в двері загримали, я не вставав. Доблесні активісти зайшли за хату, добули вікно з кухні і залізли до хати. Тут надійшла мама.
- Чого вам треба?
- Давайте позику, або ми забираємо всі столярні інструменти!
Мама пішла до сусідів, де мешкали учительки, і позичила в них сто рублів, які “добровільно віддала на позику”, бо шкодувала, що брат, який любив майструвати, залишиться без інструментів.
З приходом літа я, крім того, що змушений був викрадати фрукти зі свого саду, займався також пошуком сіна для корови, що було трудною справою, бо того, що батькові дали для сінокосу, вистачало хіба на одну третину від зимової потреби для корови.
Я знову почав розводити кролів, передовсім для того, щоб батьки могли виконати обов’язкову здачу м’яса (сорок кілограмів) і одержати якісь гроші за шкірки. Горло часто боліло, і всі аптечні засоби були малоефективні. Попри всі господарські клопоти я не переставав багато читати художню літературу, яку і далі мені давав з бабиного горища Михайло Сайчук. Корови, які раніше пас громадський пастух, тепер пасли по черзі самі їх власники, бо пастухові не було чим платити. І взагалі, Карів нагадував концтабір, обведений з одної сторони колючим дротом, відрізаний від пасовиськ, сінокосів, без засобів транспорту і зв’язку. Корови на пасовисько гонили за кілька кілометрів “за гору”, що займало чимало часу і зусиль. Людей підтримувала лише віра в Бога і надія, що скоро щось зміниться на краще. Прийшов жовтень, брат привіз три центнери заробленого збіжжя, батькові і сестрі видали на трудодні також три мішки. Я ходив з братом до ліса і ще накосили трохи трави і заготовили дещо з дров. На тому закінчився 1950 рік і п’ятнадцятий рік мого життя.

ПРИКОРДОННА ЗАВІСА ВІДСТУПАЄ, КОЛГОСПНЕ ЯРМО ЗВУЖУЄТЬСЯ.
Наступив 1951 рік, останній рік прикордонного концтабору в Карові. Ми відсвяткували Різдвяні і Богоявленські свята разом з усією сім’єю. В цей час НКВД арештувало в Карові Олександра Лиса, який вчився в дев’ятому класі в Хлівчанах. В Хлівчанах в той час ще діяло підпілля Українських Націоналістів. Всі намагання НКВД знищити підпілля були малоефективні. НКВД арештувало всіх при найменшій підозрі або і зовсім невинних - за доносами. Так, по доносу якогось комсомольця Сметани, що Олесь Лис читає книжки дореволюційних і дорадянських видань, в Лиса зробили обшук і знайшли та вилучили кілька книжок, виданих за межами СРСР до 1940. Між іншими, забрали “Крутіж” Б.Лепкого і “Під тихими вербами” Б.Грінченка. Після допиту Лиса відпустили, конфіскували книжки. Постійно за ним стежили. Але коли в Хлівчанах появилися підпільні летючки, його арештували і звинуватили в зв’язках з підпіллям. Хоч доказати йому нічого не могли, проте засудили і відправили в Мордовські концтабори, де він пробув до 1955 року.
До нас часто, майже щодня, приходив брат баби Юлії, або, як ми його називали Андрушків дід, Йосиф. Він був зовсім неграмотний, проте дуже цікавився міжнародною політикою, розповідав багато про минуле, критикував комуністичну дійсність і, як і всі, з нетерпінням чекав, коли “москалів шляк трафить”. Дід любив слухати, що там “пишуть в газетах”, часто вступав в дискусії з молодими хлопцями, і таким чином до нас збиралися сусідські школярі і завжди проходила цікава гутірка, яку брат жартома називав “асамблея”. Дід, незважаючи на трагічні події в його сім’ї - його сина Степана замордували сталіністи в 1941 році, невістку з дітьми вивезли в Казахстан, другого сина Євгена вбили німці під час нападу на Карів на весні 1944 року, - був оптимістом і дожив на утриманні дочки до глибокої старості. Нажаль, не дожив до краху проклятої московської імперії, чого так прагнув усе життя. На старість його ще й виселили з хати, бо вона попадала в прикордонну полосу, і він з бабою Меланкою і невісткою проживали в хаті Осташевських по сусідстві з нами. Дід скаржився на невістку, і мама часто гостила його “чим Бог послав”, а брат направляв, а одного разу навіть пошив йому чоботи. Коли невістка і дочка побудували свої хати, дід пішов жити до дочки, а баба залишилася при невістці. Хоч усе життя вони проживали в злагоді, а на старість через “колгоспні гаразди” змушені були розлучитися (жити в різних утриманок) і померли в нужді.
Хоч життя було тяжким, проте карівці в надії на краще, кпили собі з колгоспної дійсності, наспівували іронічні пісні про “щасливе життя”, молили Бога, щоб воно скорше пропало, а на депутата до районної, а потім і до обласної ради, висунули Христину Збожну, або як її називали Талябиху. Христина, сестра першого карівського комсомольця Пилипка, була зовсім неграмотна. Вона любила багато говорити всякі дурниці, її затяг¬нули до партії, зробили ланковою, а потім почали висувати. Вона часто виступала на сільських і колгоспних зборах, і люди приходили, щоб поглузувати з її виступів. Я кілька разів ходив слухати її “орігінальні” виступи. Наприклад: “люди шлухайте, предштавники з району нарікають, що, коли вони є в Карові, ви не хочите давати їм їшти. Ви шо хочите, щоби вони тут пождихали ж голоду? Раз ви мене вибрали дипутаткою, то повинні мене шлухати. І ще, ваші діти швищуть за мною і пишуть про мене пашкудні шлова на парканах...”.
У Раві-Руській, де партійно-енкаведистська влада мало чим відрізнялася від Христини, її широко рекламували в газетах і партійних брошурах за її високі зобов’язання, які вона як ланкова брала на себе по вирощенню збіжжя, кукурудзи, буряків.
У Львові, як мені вже в шістдесятих роках розказувала одна вчителька, яка тоді була депутатом обласної ради, після Галана, Христина була єдиним депутатом, що не боялася виступати на сесіях, бо інші сиділи і тремтіли, та дружно одностайно піднімали руки на всі пропозиції партійної еліти. Але після кількох Христининих виступів на сесії обласної ради львівське начальство вирішило, що Христина до “обласного рівня не доросла” і дало догану Равським “таваріщам” за такий недогляд при виборі депутатів. Христину позбавили всіх почестей, і коли, незважаючи на її “високі зобов’язання”, урожай 1951 року був дуже низький, вона забравши дітей, яких придбала при спілкуванні з Рава- Руським начальством, виїхала на Херсонщину.
З року в рік колгоспи в Карові все більше занепадали. В колгоспі “імені Леніна” попаршивіли всі коні, бо всю зиму їх годували самою соломою. Ледве волочили ноги коні і корови також в “Прикордоннику”. Колгоспне керівництво в пошуках винних почало мстити селянам тим, що вирішило обрізати колгоспникам земельні наділи. Так, батькові і дали город в іншому місці, далеко за селом і вже не двадцять п’ять, а лише п’ятнадцять арів. В нас залишилося після посадки ще три мішки картоплі, і мама вже в червні взяла город в учительки і посадила “на спілку”, тобто половину врожаю мала взяти учителька.
Одночасно почали садити капусту на “осмислові”. Брат з початком весни весь час перебував в Раві-Руській, де в МТС ремонтував комбайни і трактори, батько і сестра ішли щодня до колгоспу, ми з мамою скопали на капусту і посадили. Наші капустяні грядки були вже на краю від вигона, і тут залишилось ще два-три ари незайнятої землі. Я одного дня пішов підливати капусту і скопав ці незайняті грядки. Коли я розказав ввечері мамі, вона докірливо промовила:
- І нащо ти скопав? Ти знаєш, що в нас картоплі залишилося на два тижні, чим я буду там садити?
Але потім пообрізувала з картоплі лише по одному “вічку” і одним відром засадила все, що я скопав. Цей рік був засушливий і дуже неврожайливий. На своєму наділі ми накопали чотири мішки картоплі (посадили два). Так само зі “спілки”, де також посадили два мішки, накопали два дрібненької, а там, де біля капусти посадили відро лушпайок, накопали три мішки великої, як кулаки, картоплі!
Знову після травня настали голодні дні. Ми завдяки піклуванню мами ще сяк-так перебивалися, а більшість селян вже від Великодня голодувала. Грошей в хаті ніколи не було на власні потреби. Їх вистачало заледве, щоб оплатити всі державні здирства.
Я почав ходити на роботу до колгоспу, де працював на будівництві і кіньми на польових роботах, але скоро виявилось, що це даремна праця, бо на трудодні не буде навіть по одному кілограму зерна! На щастя, брат заробив на комбайні чотири центнери, а нам в колгоспі виділи всього два з половиною центнера збіжжя!
У жовтні стало відомо, що кордон будуть пересувати в сторону Польщі, і Угнів перейде на нашу сторону. Це збудило в людях надію, що доля карівців поліпшиться. Дізнавшись, що пограничну заставу переносять до Угнова, люди розібрали колючі дроти прикордонної загорожі і гнали пасти худобу за пограничну полосу, де була густа соковита, хоч і стара вже трава. Невдовзі прикордонники стали самі знімати колючий дріт, а люди витягали стовпи з першої загорожі і різали їх на дрова. Цього року стояла тепла осінь, і до нового року не було снігу. Вже в грудні ми з братом ходили за ріку Солокію і косили траву, а батько возив додому. Ця подія стала для нас і для всього села великою Божою ласкою, тим більше, що в колгоспі заявили: “Цього року неврожай, не маємо чим платити, беріть довідки і шукайте собі роботи”. З того багато людей скористали, і забрали звільнення і шукали роботи в Угнові, Белзі і Червонограді (так тоді перезвали Кристанополь). Взяла тоді звільнення з колгоспу і моя сестра і влаштувалася в Угнові в якусь комунальну артіль. Однак багато людей скоро розчару¬вались в цих заробітках. За роботу дуже мало платили, та й цей мізер не виплачували вчасно.

НОВІ БІДИ. НОВІ НАДІЇ.
Отже, новий 1952 рік приніс нові сподівання і нові розчарування. Брат Василь, розглянувшись і зорієнтувавшись, що доброї роботи не знайде, після Різдвяних Свят поїхав до Рави і завербувався на роботу в Пермську (тоді Молотовську) область. Ми про це дізнались аж через кілька тижнів, коли написав листа. В листі писав, що працює на якомусь будівництві, заробітки непогані, і скоро буде присилати нам гроші, що справді і робив. Рава-Руська партійна банда і далі продовжувала свою “опіку” над Каровом. Треба було щось будувати в колгоспі, організовували пошуки матеріалів в колгоспників.
Одного разу забрали в нас кілька брусів, що осталися з старої стайні, за другим разом повитягали дошки зі стін стайні. Коли мама почала просити, щоб не розбирали стайні, один з активістів Корецький, колгоспний комсомолець штовхнув її в груди, вона заточилася і впала. Я схопив вила і кинувся до бандитів. Зчинилася бійка між мною Корецьким і головою колгоспу Василем Рольком. Назбігалося багато людей, і бандити забралися з погрозами, що будуть передавати мене до суду. Подібні сцени відбувалися по всьому селу. Скрізь стояв плач, крики, лемент, прокльони і погрози “будівників щасливого життя”. Проте суд в Раві вже не спішив показувати “силу закону” жертвам нового ладу, що робив дуже поспішно ще недавно і, засудивши за опір розбійникам, Дмитра Мазура і Івана Лиса. До колгоспу прибула ревізійна комісія, яка виявила розкрадання грошей і майна членами правління колгоспу. Головбуха і касиєра колгоспу віддали під суд, інших познімали з посад, обидва колгоспи об’єднали в один, і на голову колгоспу прислали з Рави-Руської Івана Зінька. Новий голова був людиною поміркованою, і в Карові припинились дикі сцени пограбувань селян.
Батькові дали новиїї город під картоплю на місці, що відійшло до колгоспу, після перенесення польської границі. Город був близько від села, але роботи було там дуже багато, бо за роки існування границі закоренився пирій, з якого треба було очистити землю. Карівці раділи, що тепер будуть повернуті їм вигони і сінокоси, але в Белзі утворили новий район – Забузький, і границю цього району визна¬чили під самим Каровом, а вигон під рікою і сінокоси за рікою передали новоутвореному колгоспові в Угнові, передмістя якого заселили переселенцями з Прикарпаття, та колгоспові в Цеблові. Спочатку карівці не змирились з новими границями і продовжували пасти худобу на своїх споконвічних землях, але невдовзі охоронці з Угнова з допомогою міліції почали забороняти, хоч ці вигони їм були зовсім непотрібні, бо худоби в угнівському колгоспі було дуже мало. Отож, на цих пасовиськах росла трава, і хто не боявся, той міг собі накосити і відразу забирати траву, чи напіввисохле сіно. Я цим часто користувався і надбав сіна для корови.
Мабуть, у липні я влаштувався на роботу в геодезичну експедицію, яка для Львівської проектної установи проводила геодезичні роботи і здіймання ситуації в Угнові для виготовлення карти новоутвореного району. Це була перша моя праця за гроші, і я, звичайно, не міг тоді знати, що через шість років геодезія стане моєю основною професією. Робота була тимчасова, сезонна, і, звільнившись в кінці серпня, поїхав до Львова, щоб влаштуватися на автобусний завод. Тут у відділі кадрів заявили, що можуть мене прийняти на курси токарів за умови, що я пропишусь у Львові бодай тимчасово, бо в них нема гуртожитку. З тим я повернувся додому. Зароблені гроші я віддав мамі, і вона заплатила ними страховку , а за останні купила мені матерії на костюм, який мені відразу і пошила сусідка Іванна Пігура, моя хресна мати. Мушу додати, що в той час в Карові і в довколишніх селах, ще в загальному використовували одяг сільського виробництва. Сорочки до роботи з грубого витканого сільським ткачем полотна, штани з такого полотна, вживали також сіряки і гуні, бо текстильних виробів було мало, вони були неякісні і дорого коштували. Широко використовували також військові гімнастьорки, штани-галіфе, шинелі, куртки-фуфайки.
На початку вересня до нас зайшов Гріца Нестор і розповів, що в Угнові організовують вечірню середню школу і приймають всіх бажаючих: від четвертого до десятого класу. Він сам записався у восьмий клас і запропонував мені піти завтра з ним. Я погодився, і наступного дня після п’ятої години ми вирушили навпростець, через вигон до Угнова. Півгодини ходу з балакучим Гріцою минули скоро, і ми ввійшли до школи, де нас зустрів директор, який привітно запросив до класу. Так я знову став школярем, коли мені вже кінчався сімнадцятий рік. Викладачі Угнівської школи майже всі випускники Львівського універ¬ситету. Тут я вперше зустрів таких чудових педагогів, як викладач математики і фізики Раїса Григорівна, викладач англійської і німе¬цької мов - Квасниця, викладач хімії і анатомії - Клавдія Іванівна, викладач географії і історії - Надія Джуман.
Була проблема з підручниками, тому я всі лекції старався конспектувати, і скоро став найкращим учнем. Клас наш був невеликий: нас двох з Карова і п’ятеро з передмістя Угнова, три дівчини з міста. Уроки починалися в сьомій годині вечора і закінчувались об одинадцятій. Восени і взимку, коли сікло дощем чи курило снігом, важко було добиратися більш як за півгодини до Карова. Але з Гріцою ніколи не було скучно. Він завжди розповідав цікаві пригоди з своїх поїздок до Львова і я, а часто з нами повертали разом технічні робітниці, так сміялися, що і сон пропадав. Я коли повертався до хати, то вже не міг заснути, світив лампу і ще дві-три години готував уроки. Деколи мама пробудившись питала: “І ти ще не лягав, а я вже хочу вставати”. Заняття проводились у вівторок, середу, четвер і п’ятницю. Програма навчання така ж як і в денній школі. Не було, щоправда, військової підготовки і фізкультури. Та скоро мене почали викликати на підготовку до Армії в Рава-Руський райвійськомат, і там, ці предмети вивчали краще, як в школі. В листопаді батькова нога розпухла і дуже боліла. Я відвіз його до Угнова в лікарню і мусив часто скорше виходити з дому, щоб зайти до лікарні і провідати його. Рана гноїлася і ніяк не хотіла гоїтись. Лише коли я почав купувати йому вино, він почав поволі видужання, на подив лікаря, який вже втратив надію на вилікування. Так минув 1952 рік, і прийшли до нас знову Різдвяні Свята, які, хоч були багатші минулорічних але сумні: батько в лікарні, я весь вільний час використовував, щоб добре засвоїти шкільну програму.
В новому, 1953, році п’ятого березня вмер суперкат і найбільший тиран в історії людства - Сталін. Хоч у побуті нічого не змінилося, однак всі чекали на якісь зміни в політиці імперії.
Розказували, що в Карові на зборах всі партійці ридали за своїм кумиром. Я щоправда, не мав тепер часу ходити по зборах і на фільми, а в душі радів і дякував Богу, що звільнив нас від тирана.
Я здавав успішно всі вісім іспитів за восьмий клас, і мені пропонували переходити на денний дев’ятий клас, але я відмовився, зсилаючись, що батько хворий, і нікому працювати. Батько вийшов з лікарні лише в червні. Після школи я пішов трохи до колгоспу, де працював переважно їздовим. Гріца часто їздив до Львова на базар і ходив до костела на богослуження. Я перед Великоднем поїхав з ним, щоб дещо купити і висповідатися в католицького священика. В костелі ми застали такі черги, що не було надії навіть за два дні дійти до сповідаль¬ниці. На щастя, ми зустріли робітника з Карова Олександра Сайчука, і він завів мене до підпільного отця чину Найсвятішого Ізбавителя (Редемпториста) Залізняка, який і висповідав мене. Щоб запричащатися, треба було ночувати. Спати не було де, бо з залізничного вокзалу виганяла міліція. І ми пішли на Високий Замок. Тоді якраз була прого¬лошена амністія. І з тюрем і таборів випустили в’язнів, багато з яких знаходило собі притулок у кущах на Високому Замку. Ми вийшли на самий вершок насипу і з висоти оглядали вечірній, добре освітлений Львів. Вже було далеко за північ, коли ми зійшли вниз і, загорнувшись плащем, спокійно лягли під кущем. Навкруги лунали свисти і перегуки недавно амністованих злодіїв. Свої речі і гроші ми залишили в кочегарці Сайчука, а одяг в нас був невибагливий. Це було вісімнадцятого квітня. Вдень вже було досить тепло, та вранці я пробудився від холоду, Гріца міцно хропів, з голови, яку він завжди стриг “під нульку” зсунувся кашкет. До нас підійшов якийсь тип і, побачивши, що я розкрив очі запитав:
- Ну, як, все в порядку?
- Все, може бути, - пробубонів я.
- Спокійного сну, - побажав нам, сприйнявши нас за амністованих.
Я дрожав від холоду і розбудив Гріцу. Він проснувшись також відчув холод, і ми пішли в центр міста та сіли на лавку в якомусь сквері. Я розказав йому про нічний візит, і ми посміялися з того, що нас прийняли за амністованих. Ми пішли і прийняли Св. Тайну Евхаристії і зайшли до його знайомої пані на чай, потім на базар, де попродали, що привезли, і покупили, що потрібно, та й потяглися на вокзал. Про свою Великодну сповідь я розповів лише мамі, яка мене зрозуміла і підтримала. Гріца також обіцяв зберігати мою таємницю і, здається, довго дотримував слова.

В УГНІВСЬКІЙ ВЕЧІРНІЙ ШКОЛІ
Наприкінці квітня приїхав брат і відразу пішов до Рави-Руської на курси водіїв. Я знову займався заготівлею сіна для корови, а потім влаштувався на роботу на будівництво будинку на Заставному за Угновом. Це була, властиво, казарма для прикордонників. Туди тяжко було добиратися, і я через кілька тижнів звільнився.
З першим вереснем знову почав ходити в дев’ятий клас. Тепер нас з Карова було цілий десяток. Бо в денному восьмому класі вісім учнів з Карова не здали деяких іспитів (переважно з математики) і їх не допустили до дев’ятого денного, а на вечірнє їх прийняли з умовою, що перездадуть екзамени за восьмий клас.
Отож, у дев’ятий вечірній до Угнова з Карова ходили: Іван Пуджало, Михайло Ролько, Іван Козак (Баранів), Петро Струж, Анна Лис, Меланя Козак і Петро Пігура у восьмий, а Бишко Іван у сьомий класи. Ходити до школи з такою групою стало ще цікавіше, ми не лише жартували, але часто і співали. Також цікавіше проходили уроки. Гріца часто вів дискусії на релігійні теми з учителями, особливо з Клавдією Іванівною.
- Несторе, ви направду вірите в Бога? - питала Клавдія Іванівна.
- Так, я вірую і завжди вірив в Бога і в усе, що Бог хоче. А ви ні?
- Ні, я ніколи не вірила і не вірю...
- Ви, напевно, з дітдому...
В класі виник сміх...
- Ні, Несторе, я не з дитдому, але в мене в сім’ї ніхто ніколи не молився, можливо, мої батьки і були віруючі, проте перед нами, дітьми, вони ніколи того не виявляли...
- Бо боялися за свою роботу... А в Дарвіна, який каже, що ви походите від мавпи, ви вірите?
- Так, Несторе, я вірю, що Дарвін вчена і розумна людина, і я йому вірю...
- А якщо я вам скажу: ти мавпина дочко! Ви не будите ображатися?
- Звичайно, що буду, бо мої батьки вже були людьми..., а скажіть Несторе, ваша жінка також така грамотна, як ви?
- Та де там, моя жінка з Салашів, а це таке село, де люди так бояться науки, як совєти церкви. - Тепер уже реготали не лише учні, але душилася від сміху і Клавдія Іванівна...
Такі дискусії знімали втому і підносили настрій і зацікавлення. В дев’ятому класі нас вже було близько двадцяти, бо кілька учнів денної школи з Угнова також перейшли у вечірню. На жаль, не було між нами Василька Коплака, який помер під час канікул від укусу скаженого пса. У восьмому класі він був добрий і веселий товариш.
Недалеко за селом, там де недавно проходила границя через ліс, було багато пнів від вирізаних прикордонниками сосен. Наближалась зима, і потрібно було заготовляти дрова. Ми з Михайлом Рольком одного разу вирішили викорчовувати ці пні на дрова. Взяли лопати і сокири і від ранку до години четвертої повитягали по чотири пні. Робота йшла не дуже трудно, бо скрізь був білий сипучий пісок, а відгалуження коренів вже підігнили. Наступного дня зі мною пішли ще й батько і брат, який вже закінчив курси водіїв, але ще не знайшов роботи, і ми щодня привозили по дві фіри пнів додому. Заготовивши дрова на всю зиму, брат накосив, уже в жовтні, біля ріки кілька фір трави. Коли ми почали громадити, надійшли сторожі Угнівського колгоспу, але, випили пляшку горілки, порадили, щоб ми негайно все забрали. Я пішов до лісника Данилевича, взяв в нього коней, і за ніч ми привезли три вози сіна. Мама вранці не могла вигнати корови, бо все подвір’я було завалене сіном. Брат ліг спати, я ще добрих дві години вчив тригонометрію, а ввечері в школі Раїса Григорівна здивовано заявила, що на денній школі її не відповідають так добре, як я у вечірній. Так, тяжко працюючи, я не занедбував навчання і досить успішно засвоював складні математичні формули. Жадоба знань перемагала сон і різні перешкоди, які ставило життя.
У праці і навчанні проминула осінь і прийшов новий 1954 рік.
В лютому мене викликали в райвійськомат на допризовну медичну комісію. На цій комісії знайшли, що в мене побільшені мигдалики, і їх необхідно оперувати. Направили в Львівський медінститут, де я пролежав тиждень до операції і тиждень після. Після операції горло кілька днів так несамовито боліло, що я нічого не міг їсти і дуже знесилів. Коли вже виписували, я сказав лікарці, яка робила цю операцію, що горло ще болить.
- Воно ще довго буде боліти... - Така була відповідь.
У лікарні я мав з собою дідів молитовник, часто часто молився. Це зауважили деякі хворі, і також брали його в мене і читали. Один інвалід з війни навіть переписував собі деякі молитви і часто читав їх перед сном. Вийшов я з лікарні вже в березні дуже ослаблений. З трудом дістався до поїзда і доїхав до Рави. З Рави-Руської двадцять кілометрів додому пройшов пішки. Дорогою смоктав лише печиво і цукерки.
Кілька тижнів я ледве відвідував школу. Горло турбувало все менше, але часто боліла голова і серце. Проте я скоро наздогнав пропущені уроки і добре підготувався до здачі іспитів.
Одного разу я повертався з Угнова лише з Гріцою. Всі наші односельчани хотіли дуже спати і втікли з останнього уроку. Вже було пів до дванадцятої, надворі темно, хоч “око вибери”. Нас також почав морити сон. Переходячи, коло ліска, що під Угновом, Гріца несподівано промовив:
- Дивись, який кущ, подібний до людини, ану помацай!
Я протягнув руку і на свій подив схопив рукав якоїсь шинелі.
- Ну что, откуда? - Запитав прикордонник, який також задрімав на “своєму боєвому посту”.
- Зі школи, - відповіли ми.
- Харашо, прохадітє.
Ми сміялися до самого дому, сон пропав зовсім. В школі і вдома всі дуже сміялися з нашої пригоди з прикордонником.
Коли ми здавали іспити, була дуже дощова погода. В день здачі екзамену з англійської мови, дощі були особливо сильні і з градом. До мене прийшли Ролько Михайло і Івась Пуджало, щоб дещо повторити і йти разом до школи. Коли дощ ніби вже перестав, мама дала два сіряки, і ми, накинувши їх на голови, пішли. Коли ввійшли в передмістя, дощ полив знову. Ми стали під деревом, щоб перечекати. Несподівано зірвався сильний вихор і на наших очах, на віддалі якихось п’ятьдесять кроків від нас, зірвав з будинку дах, вкритий оцинкованою бляхою, пошматував її на шматки і розвіяв на всі сторони. З хати з криком вибігли люди. Одного хлопця, який перший вискочив з хати вихор підкинув кілька метрів вгору. Ми з подивом і страхом гляділи на цю витівку природи, що сталась протягом кількох секунд. Коли ми добилися до школи, були вже промоклі до нитки. Екзамени вже почалися. Я весь мокрий, взявши білет, відразу почав відповідати. Читав і переказував текст безпомилково. Відповів на кілька поставлених запитань без жодного українського слова.
- Ти молодий англієць, - поплескавши мене по плечу, похвалила симпатична вчителька - панна Квасниця і поставила відмінно.
Взагальному, цей рік був дуже щедрий на опади. В березні за одну ніч сніг випав на півтора-два метри. Потім вдарив мороз понад двадцять градусів. Я кілька днів працював в геодезичній партії, яка робила топографічне здіймання, для регуляції р.Солокії. Ми ходили, а деколи їздили саньми по снігу, як по асфальті. Навесні, влітку і восени лили часті проливні дощі. Брат влаштувався в Сокалі водієм. Батько, видужавши, почав знову ходити до колгоспу. Я знову мусив дбати про сіно для корови. В червні біля ріки, де було колись наше поле “Канчирівка”, почали орати трактори. Там вже виросла чимала трава. Я пішов накосив, і батько відразу возив траву додому. Тут порозкидали, сушили і так наробили трохи сіна. Потім я косив на вигоні, і наступного дня ми забирали вже напіввисохле сіно. Вкінці серпня я накосив досить трави на березі річки. Але почалися такі часті дощі, що я сім разів ходив сушити цю траву і привіз її аж у жовтні. Зложив її в окрему копицю, а навесні колгосп купив її на січку для свиней за півцентнера пшениці.
Цієї осені мої ровесники вже йшли до війська. Мене викликали на військкомат і заявили, що мені дають відстрочку, щоб закінчив десятий клас. Так я продовжував своє навчання в десятому класі і одночасно помагав батькам в господарстві. Вже в листопаді я пішов за ріку і ще накосив отави, погода в той час вже була гарна. Я зложив отаву в копиці, в той час вже ніхто не боронив косити, і наступного дня поїхав з батьком, щоб привезти додому. Цього дня вже був мороз. Ріка вкрилася тонкою кригою, коли ми виїхали на середину ріки, коні ламаючи кригу, запленталися в упряжі. Я зліз з воза і по рамена в крижаній воді, відмотав коней і, поламавши перед ними кригу, переїхав на другий берег. Батько порадив не брати сіна, лише одну копицю і вертати додому. Ми так і зробили. З трудом переїхали ще раз через ріку, яка була глибша, як звичайно, і я зарившись в суху отаву весь мокрий приїхав додому. На щастя, ця зимова купіль мені не пошкодила, я, на подив батьків, навіть не кашляв. Забрав я це сіно, аж наступного року, коли вдарив сильний мороз, а перед тим випав глибокий сніг. Цим разом я вже під вечір поїхав з Василем Бишком, який тоді працював їздовим на ветеринарній дільниці, і мав добрі коні. Ми їхали по поверхні снігу, як по найкращім гостинці. Ровів, ям, а навіть ріки не видно було під снігом. Коні бігли швидко, і ми швидко опинилися біля моїх копиць. Верх і низ копиць треба було залишити, бо заледеніли, але середина була суха. Ми наклали на сани стільки, що і на два вози стало би влітку, добре притягнули “рублем” і поїхали. Вже зовсім стемніло. Почався сильний снігопад. Василь зарився в отаву почав дрімати.
- Василю, як їхати, я нічого не бачу!
- Пусти коні вільно, вони самі знають дорогу... - Прошепотів Василь і захропів.
Я так і зробив. Через півгодини швидкої їзди, коні зупинились під воротами. Ми вкидали сіно під шопу, такою кількістю здивували батьків. Наприкінці січня я, Михайло Ролько і Пігура Петро - всі учні вечірньої школи почали ходити працювати в колгоспній столярні. Спочатку ми були оформлені як учні будівельних робіт, а я, крім цього, ще й обліковцем столярної майстерні, яка виготовляла і ремонтувала переважно сільські вози. Роботи було багато: ми стругали спиці для колес, заготовляли матеріал для возів і т.д. В четвертій годині ми звичайно кінчали роботу і йшли додому, готуватися до школи.
Хоч правління в колгоспі поміняли вже третій раз, але господарка колгоспу не поліпшилася: коней і корів годували самою соломою, свині здихали з голоду, бо годували їх січкою политою якоюсь брагою. Змінилися на краще лише стосунки між правлінням і селянами. Щоправда, ще не припинилася “позика”, але вже не здирали її так агресивно і брутально, як раніше, та й люди вже перестали боятися і часто давали настирливим активістам належну відсіч. Таким був початок і весна 1955 року, двадцятого року мого життя.
У травні почалися екзамени на атестат зрілості. Мене, щоправда, звільнили під час здачі іспитів від роботи в колгоспній майстерні, але вже з першого червня запропонували посаду обліковця на колгоспній фермі, з окладом п’ятдесят трудоднів в місяць. За цей місяць я здав всі десять іспитів за десятий клас і іспит з Конституції за сьомий клас. Разом зі мною здавав іспити на атестат Олександр Лис. Його у 1955 р. звільнили з таборів по амністії. Повернувшись додому, він застав батька вже вмираючого, мати померла ще раніше. Під його опікого осталось ще двоє братів-школярів, але він почав з третьої чверті - відвідував уроки вечірньої школи. Крім нього, в десятий клас прийшли: начальник прикордонної застави, начальник міліції, начальник паспортного стола. Це угнівське начальство вчилося слабенько, ледве тягнуло на трійки. Олесь виявив добрі знання з усіх предметів, крім математики, тут я йому помагав, і на екзамені з письмової роботи лише ми вдвох розв’язали доволі складну задачу, а весь клас від нас списав.

В АРМІЇ – ІМПЕРІЇ ЗЛА!
Брат Василь знову завербувався на роботу в Луганську (тоді Ворошиловградську) область, і я змушений був забезпечити батьків сіном для корови і дровами. У вересні мене викликали в райвійськкомат і казали чекати на пові¬домлення про призив в армію. Я ще встиг заготувати і вночі привезти (бо вдень неможливо було знайти коней, всі були зайняті роботою в колгоспі) кілька фір сіна і дров. Повідомлення в армію прийшло, аж наприкінці жовтня. Нас покликали з села лише двох: мене і Миколу Дацишина, який закінчив десять класів денної школи. З колгоспу мені видали сто карбованців, по п’ятдесят копійок на кожний вироблений трудодень. У кінці року батькові казали, що я перебрав, бо на трудодень виходить лише по двадцять п’ять копійок! Добрі були заробітки!
Мама плакала і молилася, щоб я щасливо повернувся, і, не дай Боже, щоб мене затягнули до комсомолу, що було тоді головним завданням комуністичної влади. Я перед від’їздом поїхав до Львова, висповідався і запричащався в католицького священика і відвідав за Львовом дядька Адама, який жив в селі Басівка, Пустомитівського району.
З колгоспу дали нам вантажну машину, і я попрощався з мамою і з сестрою, а батько поїхав зі мною до Рави. Коли ми виїздили з Карова, мені жаль стиснув серце. Жаль покидати старих батьків, які вже потребували моєї допомоги. Туга стискала груди за рідними місцями, де я провів свої дитячі і юнацькі роки. Здавалось, що покидаю їх назавжди! У військкоматі нас зустрів капітан Верхоглядов, похвалив, що ми тверезі, перевірив наші речі, чи не маємо з собою горілки, і заявив, що ми будумо служити в Україні (це перший раз дають таку можливість західнякам за десять років існування радянської влади!). Що перший рік ми будемо вчитися у військовій школі, що нам виявили велике довір’я. З цілого району нас разом їде всього шість призовників, які мають середню освіту.
 
Наші Друзі: Новини Львова