Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52253
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Через кілька днів після цієї “мобілізації” ми почули, як від школи залунали гарматні постріли і розриви снарядів. Коли я з хлопцями прибіг туди, то побачив, що москалі розстрілюють школу з танка. Після трьох гарматних пострілів зробили великий вилом в стінах, а снаряди, які порозривалися в середині школи, понищили внутрішні стіни і парти. Але школа вистояла. Причиною розстрілу школи був напис на стіні від дороги: “Смерть Сталіну і Гітлеру” – “Слава Україні!”
Селом ширилися чутки, що москалі-енкаведисти (або як їх називали - “босяки”) ходять по хатах і грабують все, що можна забрати: одяг, продукти, коней і худобу. Люди ховалися перед грабіжниками, як перед татарами, замикали хати і стайні. Коні постійно були в полі або на пасовиську, худобу приганяли пізно ввечері.
Одного серпневого дня, в неділю, ця банда босяків запалила сусіднє село Домашів і Карівський хутір в лісі – Іваньки. Пожежа була така велика, що ватру з вітром несло аж до Карова. На Іваньках спалили всі п’ятнадцять хат разом з усіма забудовами. Дорослих мужчин, які не встигли втекти, або сховатися в лісі, всіх постріляли. Так заплатили “визволителі” селянам за те, що більш як півроку годували і лікували групу большевицьких партизанів-ковпаківців, яких покинули московські диверсанти без будь-якої медичної опіки. Хуторяни, ризикуючи власним життям, таємно приводили Гната Макуха, який робив перев’язки і приносив деякі ліки. Все це робили лише з християнського милосердя і любові до ближнього. І за все це одержали від банди колонізаторів “подяку”.
Захопивши споконвічні українські землі - Любачівщину, Холмщину і Підляшшя, з двома столицями українських князів Перемешлем і Холмом, московський сталінський уряд проголосив на цих землях відновлення Польської держави, а українців - мільйон осіб вирішили переселити до Радянського Союзу.
Стратегічно обмеженим тугодумам - сталіністам чомусь не сподобалась границя, що була до 1941 р. між СРСР і Німеччиною, по р.Солокії, і вони почали робити нову, якою Карів ділили на дві частини. Воля і Копані переходили до Польщі, а Кінець до УРСР. Виставлені прикордонники набридали людям своїми перевірками, а скоро і зовсім не хотіли пропускати Карівців до церкви, і однієї неділі парох о. Орест Сиротинський відправляв Службу Божу в театральній залі читальні. На щастя, цей експеримент “визволителів” (читай окупантів) не тривав довго. Десь через два тижні вони перенесли “государствєнную граніцу” на вигон за селом, якихось півкілометра від села - і Карів повністю відійшов до СРСР. Нова границя створювала, хоч в меншою мірою, певні проблеми для Карівців. За границю відійшли поля, сіножаті, пасовиська. Спочатку прикордонники пропускали пастухів на роботу в полі, але скоро вимагали брати перепустки на пограничній заставі.
З приходом вересня мені треба було знову іти до школи. Школу, погромлену більшовицьким танком, сяк-так відремонтували, і в одному класі почалася наука. Нам заявили, що всі, хто був в другому класі без огляду на успішність, залишаються в другому. Учителів було лише два: директор школи Микола Сиротинський і учителька Уляна Скрипчук. Отже, відкрили лише чотири класи. Перший і другий вела Уляна, а третій і четвертий - сам директор школи. Книжки видали старі, які зберігалися в шкільному підвалі від 1941 року (ще від перших совєтів). В класах зі стін познімали хрести, і вже не було молитви перед уроками, і не було науки релігії, якої до цього часу учив о. парох. Було заборонено звертатися до вчителів – “прошу пані”, а також заборонено тілесне покарання учнів, але звикла до прута, пані Уляна не могла обійтися без патика, і до нового року давала відчути це на шкірі всім, хто не хотів вчитися. Свою жорстокість вона пояснювала, що хоче навчити всіх якнайкраще.
Десь у під кінці вересня мій батько поїхав, за наказом нової влади, до лісу возити дерево на будову пограничної застави. Звалена сосна падаючи зачепила батька і спричинила перелом ноги. З цим переломом його відправили в Рава-Руську лікарню. Мама і брат щотижня їздили до Рави і возили харчі для батька і продукти для лікарні. В церкві парох виголосив пасторське післання до вірних митрополита Андрея Шептицького з закликом надавати посилену допомогу продуктами раненим на фронті, які лежали в лікарнях. В школі також організували збір продуктів для поранених. Мій батько був завзятий курець. На городі біля хати ми посадили чималу грядку тютюну, і в мої обов’язки входило сушити цей самосад на горищі. Всі учні приносили для поранених, хто що міг: крупу, пшоно, фасолю тощо. Я приніс десять великих яблук і добрий жмут самосаду, за що мене похвалили, всі ствердили, що мій подарунок для поранених – найкращий!
Батько пролежав в лікарні до початку зими. Вся чоловіча робота лягла на братові плечі. Мама також мала завжди повно роботи в полі, в городі, біля корів, на кухні... Після виходу з лікарні батько ще довго ходив з палицею і хворів.
Наприкінці сорок четвертого в селі закватирував цілий штаб НКВД, який денно і нощно робив викликав і переслуховував майже всіх дорослих карівців. Ця нова сталінська інквізиція постійно тероризувала село. На допити викликали переважно тих людей, з родини яких хтось ухилявся від відправки на фронт, або просто втік від “доблесних визволителів” на Закерзоння. Дядько Адам знову пішов до с.Корчава, яке відійшло за лінію границі на Польську сторону, і маму викликало НКВД, щоб привела брата “в розпорядження радянської влади”. Мама категорично відмовилась від такої місії, мотивуючи тим, що брат повнолітній, він з нами не жив, а в Корчеві він працював ще в тридцятих роках. Таких, що не хотіли признавати “влади трудящих”, в Карові було понад 120 осіб. Більшість з них з часом влилась в лави УПА, про що я описав в статті “УПА в Карові”.
Так закінчувався 1944 рік. Постійні облави, обшуки, виклики до сільської ради, а то й до Рави-Руської, в органи міліції, прокуратури і НКВД. Ми, школярі, вороже сприймали нову московську окупацію і жили надією, як зрештою і майже все село, що ця біда незабаром закінчиться. Всі люди тепер ще ревніше горнулися до церкви. Щонеділі і в свята в церкві було повно дітей, дорослих дівчат, жінок і старших чоловіків. Церкву св. Мучениці Параскевії перед війною хотіли розписати в українському національному стилі. Вже зробили риштовання, обдерли стіни з старим малюванням і побілили. З вибухом війни важко було знайти малярів, і риштовання так і стояло в церкві до шістдесятих років. На дошках під стійками від риштовання ми ставали взимку, щоб було тепліше в ноги, а на стійках вішали кашкети, шапки і капелюхи.
Хоч багато селян, особливо молодші, вже носили костюми, плащі, пальта, військові шинелі, куртки, проте більшість старших віком людей ще одівалась в селянський одяг: фарбовані штани, виготовлені з домашнього полотна, светри з вовни, виплетені вдома, гуні, кожухи – предмети домашнього промислу. В церкві і далі гарно співав хор, і це давало можливість хоч на годину забути про гіркі будні.
В читальні, з якої зробили клуб, часто демонстрували воєнні фільми для прикордонників. Нас, школярів спочатку не пускали, проте вже після нового року ми все-таки деколи зуміли проникати на сеанс, хоч мало що розуміли з побаченого. Не було зошитів і не було чим писати. Писали на будь-якому папері: чистій стороні районних газет, бухгалтерських бланках, сірому папері для продуктів. Вчителька Уляна деколи приносила в клас кілька зошитів і продавала по дві картки кожному учневі.
Для зустрічі Нового 1945 року в школі вивчали пісні і вірші про ялинку. Ходили по селу і збирали від батьків гроші, мак, муку на подарунки для школярів. На Новий рік у великому класі відбулося вперше свято ялинки. Учням роздавали подарунки: по два рогалики з маком і по два яблука. Це було новиною для села, бо до цього часу святкували свято Миколая і 9-го березня - свято Шевченка.

РІК 1945. МОСКОВСЬКА ОРДА НА НАШІЙ ЗЕМЛІ
Зима цього року була з великими морозами і сніговими заметами. В наш клас прийшла нова вчителька Настуська. Настуська була карівська сільська дівчина, яка закінчила лише сільську школу, але щоб не ходити на примусову заготівлю лісу для відбудови шахт Донбасу, оформилась учителькою. Настуська, щоправда, добре читала і писала, але не могла розв’язати арифметичної задачі за другий клас. Знаючи, що я і ще деякі учні мають допомогу вдома від старших братів і сестер, вона звіряла домашні завдання з арифметики цілого класу з тим, як розв’язали ми, і наказувала іншим відповідно виправити. Уроки для мене стали нудними. Я перестав слухати, що там вивчали, і читав переважно художні книжки. Бібліотеку в читальні, що була до приходу москалів, люди розібрали по хатах і тепер передавали з рук до рук. В другому класі зі мною вчився Михайло Ходань. Він, здібний учень, був сиротою і служив в сільського шевця Куця. Михайло був на чотири роки старший від мене, але пропустив кілька років школу і був в нашому класі найстаршим. Михайло приносив до школи художні, переважно дитячі книжечки довоєнного видання і давав мені читати на уроках. Ще частіше я позичав книжки у Володимира Івасейка. Володимир також був старший від мене на три роки. Він жив на хуторі Іваньки. Коли банда НКВД спалила хутір і вбила його батька, його мати з Володимиром і сестрою перейшли жити в Карові до хати Міляна Осьміловського. Там, Володимир на горищі хати знайшов чимало художніх книжок, приносив їх до школи і деколи позичав мені додому. Тоді я прочитав “Ярошенка” Осипа Маковея, “Пригоди запорізьких скитальців” В.Будзиновського і інші. Однак, найбільше української національної літератури і творів світової класики я прочитав завдяки сусідам Підубчишинам. Там були два брати Михайло і Павло, які зібрали велику кількість книг, переважно видань Українського видавництва в Кракові і зберігали їх на горищі хати своєї матері. Обидва брати загинули за Україну в лавах УПА. Вічна їм пам’ять і слава Героям!
У їх хаті також поселилася сім’я їх родичів з хутора Іваньки, спаленого енкаведистами. Їх сестра Ганна була на Іваньках замужем за Іваном Сайчуком і їхній хлопець Михайло в 1945 році пішов до школи. В нього постійно були труднощі з арифметикою, і я допомагав йому розв’язувати задачі, а він за це приносив мені з бабиного горища книжки. Таким чином, я прочитав трилогію Б.Лепкого “Мазепа” і його ж “Крутіж”, “Дужим помахом крил “Крушельницького”, “Розбійник Кармелюк” М.Старицького, твори А.Чайковського, чудові переклади з французької, німецької, болгарської мов і багато інших прецікавих творів, які повністю полонили мою уяву. Ця “підпільна бібліотека” тривала до початку п’ятдесятих років і відіграла значну роль на формування мого світогляду.
Дещо з цієї літератури я передавав сусідові Івану Осташевському, і він, прочитавши, ніколи не віддавав, а передавав своїм товаришам. З цього приводу я мав деякі проблеми, бо, коли Михайлова мати помітила нестачу значної кількості книг, то вимагала їх повернути, бо боялася репресій тупорилого комуністичного режиму. На щастя, книжок було багато, і ніхто не вів точного обліку. Отже, в школі я вивчав тріскотню московських холуїв-графоманів про “подвиги вождів”, вдома читав національну християнську літературу, на вулиці і вигоні співав народні національні пісні, а вранці і ввечері щодня молився, щоб ця московська погань, яка ставала все більше нестерпною, якнайскорше пропала.
Уже в кінці 1944 року почали вивозити в Сибір сім’ї, про які мали відомості, що хтось з їхньої родини є в УПА. В селі панував постійний страх, бо ніхто не був гарантований, що наступної ночі не вивезуть його. З настанням весни 1945 року почалася широкомасштабна кампанія за підпис “на позику”. Це була справжня війна комуністів з сільським населенням, яка тривала до кінця п’ятдесятих років. Особливим страхіттям була ця “позика” до 1953 року (поки не вмер Сталін). Крім репресій з політичних мотивів, або просто по підозрінню в співпраці з УПА, селян постійно гнобили різними поставками. Майже щотижня, а пізніше і частіше, всі, хто мав коней, повинні були їхати на “підводи” – давати коні, віз, фірмана безплатно для потреб адміністрації або вивозити ліс до Рави-Руської. Щороку здавати по три центнери збіжжя з гектара, картоплю, 250 літрів молока від корови (при нормі 3,8% жирності), 40 кг. м’яса, 200 яєць, платити податки і т.д.
Цього сорок п’ятого року батькові наложили 1000 крб. позики і безнастанно вдень і вночі ходили цілі банди активістів як сільських, так і приїжджих з вимогою підписатись. Люди замикали хати і втікали, як перед татарами. Батька вночі забрали з хати, і він повернувся аж над ранком. Розповів, що його замкнули в читальні і цілу ніч, лякаючи Сибіром, змусили “добровільно” підписати на 800 рублів. Потім до жнив знову щодня доводилося виплачувати те, що хто підписав. А від початку жнив знову щодня вимагали здавати збіжжя.
Не обминула “позика” також церкви і пароха Сиротинського. Його, як і всіх, викликали до сільради, де представник з району, директор МТС товаріщ Мягкій, який, до речі, мав освіту всього чотири класи, повчав “темного попа”, (який закінчив два факультети Львівського університету), про те “что такоє совєтськая власть і что такоє государствєнная позіка. Коли ж “тупой батюшка” не погодився підписати кількатисячну “позіку”, то доблесний “прєдставітєль совєтской власті” добре розкричався, як і на всіх селян:
- Вєдь прєд совєтскімі законамі всє равни! – і став обкладати здивованого і перестрашеного старенького пароха, шестиповерховими матюками. Не добившись згоди, товаріщ Мягкій вже не замикав священика, як інших селян, а відпустив додому “подумати”.
Наступного дня була неділя. Після Служби Божої група старших селян і священик Орест перекурювали під дзвіницею і обмірковували, як вийти з тої нечуваної халепи, яку принесли нові “визволителі”. До них підійшов Іван Мазур (Савків), досить грамотний сільський філософ, який після поранення на фронті, повернув до села і був завербований до сільських активістів. Цей Іван попереднього року запрошував пароха Ореста до читальні на вечір Шевченка:
- Єгомость, вас українці просять до читальні...
- О га, пані га, дайте мені спокій Іване! Які то в нас українці... То там біля Києва, там наші брати українці! – відповів невдоволено панотець, який не міг звільнитися від своїх москвофільських переконань.
Тепер той Івась Савків підійшов до пароха, привітався і мовив:
- Єгомость, вас брати кличуть до сільської ради!
- Ой, ой Іване, дай мені спокій! Як я страшно помилився! – Стільки і відповів панотець і здригнувся, згадавши вчорашню авдієнцію в “представника радянської влади”.
- А що вже нам бідним казати, коли єгомость, така вчена людина і то помилилася відносно “братів”, – сміялися селяни.
Все-таки нові загарбники покищо трохи здержувалися від репресій. В довколішніх селах, віддалених від границі, діяли відділи УПА. Також з-за кордону майже щодня і особливо ночами доносились автоматні і кулеметні черги та вибухи гранат. Це держало в тривозі і певною мірою стримувало від нахабства адміністрацію московських окупантів.
Я закінчив на “відмінно” другий клас і помагав батькам і братові в сільських роботах, яких ніколи не бракувало. Цього ж року закінчила свою школу моя сестра Ганна. Вона вчилася добре. Була вже в четвертому класі. Цього ж року в четвертому класі здавали перший раз іспити. І чомусь перший іспит назначили на свято Вознесіння. Деякі школярі, в тому числі і сестра, зігнорували екзамен і пішли до церкви. Директор школи дуже розгнівався і оставив всіх на повторний рік. Сестра в свою чергу зовсім покинула школу. Це їй дуже зашкодило, на все життя. Щоправда, в той час сільська молодь не дуже дбала про закінчення школи, бо не бачила в тому жодної перспективи. Не дуже дбали і батьки, бо ніхто не був певний завтрашнього дня.
Про діяльність УПА, або як тоді казали українських партизанів, які діяли в Рава-Руському районі, мені дещо розповідав пізніше сусід Михайло Пігура. Він працював в Рава-Руському райфінвідділі старшим фінансистом. Михайло Пігура розказував:
- Фінансисти з Хлівчан і довколишніх сіл часто приносили в Равський фінвідділ замість грошей, зібраних з податків чи страховок, лише довідки з печатками УПА, про те, що всі кошти в такій то сумі сконфісковані на потреби УПА. Начальство сердилось, верещало, впадало в істерику, але гроші мусило списувати. Мене часто посилали для контролі і на допомогу сільським фінансистам. І от я з своїм колегою даного участку заходимо в хату. За столом сидять кілька чоловік, обідають.
- Ви за чим прийшли? – питає один.
- Та ми ніби за податком, – озвався я несміло, зрозумівши застережливий погляд і легкий поштовх свого колеги.
- Та що там податок, сідайте краще з нами і пообідайте.
Ми присіли, перекусили і почали прощатися.
- В нас зараз грошей нема, – заявив господар.
- Це дурниця, до кінця року, ще далеко, ще маєте час, – відповів я.
- Одного разу – розказував далі М.Пігура - я мусив бути дуже рано в Раві. Встав серед ночі і десь біля третьої години вийшов з хати. До Рави більш як двадцять кілометрів. Я пішов один через ліс. Може, через півтора години, коли я вже підходив до станції Зелена, почув, як недалеко щось тріснуло. Я зупинився і приліг за корчем. Через бруківку, якихось сорок метрів перед мною майнула якась тінь. Напруживши зір, я побачив, що через дорогу по одному переходять озброєнні люди. Я начислив понад триста чоловік, які ішли в сторону границі, яка проходила поруч. Що буде коли їх помітять пограничники і почнеться перестрілка!? – з острахом подумав я. На щастя, границя мовчала. Пролежавши ще кільканадцять хвилин, я встав, перехрестився і пішов далі. Довкола панувала мертва тиша.
Михайло Пігура продовжував:
- Нарешті, комуністичній владі в Раві-Руській дали наказ очистити район від УПА, і вона рішила прочесати ліс. Операцію цієї облави мали почати зі сторони Карова. Це було в кінці серпня 1945 року, в Карові зібрали всіх службовців з району, всю міліцію, районний відділ НКВД і всі відділи “стрибків” – всього понад двісті чоловік. Всіх озброїли старими карабінами і видали патрони. Керував всім цим збродом заступник прокурора Гончаров. За селом ми розвернулися в розстрільну один від одного, - що п’ять-шість кроків. Так ми вийшли на гору і почали спускатися до пасовиська, що під лісом. До лісу ще було близько кілометра. Нараз зі сторони лісу почулись постріли, спочатку поодинокі, а потім щораз густіші. Всі наступаючі почали навипередки втікати з поля до села. Товаріщ Гончаров кричав:
- Стой!
Стріляв вгору з трофейного автомата, але сам втікав першим. Я перейшов Першу світову війну і знав, що в таких випадках не треба втікати, а залягти. Я ліг в картоплиння і почав обсервувати, звідки ідуть ці постріли. Під лісом курився невеликий дим. Це пастухи, мабуть, пекли картоплю. Коли побачили облавників, налякалися, що можуть знайти при них набої (тоді це було звичайною забавкою в сільських хлопців) і повикидали їх в вогонь, де набої і вистрілювали, чим спричинили таку паніку для доблесних облавників. Мене душив сміх. Я підвівся і повільно пішов до села. Біля сільради і в самій сільраді не було нікого. Лише наступного дня я довідався, що Гончаров і всі облавники з Рави повтікали до Рави, карівські боялися кілька днів виходити на вулицю, а одного з них Ілька Деркачевого лише випадково витягнули з якоїсь щілини ледве живого, а його карабін шукали кілька тижнів, бо він не пам’ятав, в який колодязь його вкинув.
- Після цього, – розповідавав далі Пігура, – я перестав боятися Рава-Руського начальства, і коли зустрічав когось із них, особливо “грозу совєтськой власті” Гончарова, то ледве здержував в собі сміх і завжди погорджував тими “героями”, які так доблесно воювали з селянами, особливо з жінками, “за власть совєтов”.
З першого вересня я пішов в третій клас. До нас прийшла нова вчителька Марися. Вона, крім карівської школи, вчилася ще й в Угнові і в порівнянні з Настуською мала кращі знання і була більш строга. До нас додалось багато учнів, що залишились на повторний рік. Більшість з них - старші від мене на два-три роки. З зошитами стало дещо краще, але підручників не вистачало, а деяких зовсім не було. Наприклад, в нашому класі вже ввели “Історію СРСР”. Не було ні одного підручника. Десь роздобули один на російській мові, і учителька перекладала і диктувала, а ми записували. Половина учнів не встигала записувати. Я, мабуть, серед речей дядька Адама, знайшов досить об’ємний записник з тонкого сірого паперу і на ньому конспектував цю історію та досить успішно відповідав на уроках.
Одного разу в неділю (це було в середині грудня, без снігу, але калюжі вже добре позамерзали) група школярів на льоді замерзлої ковбані за селом, на вигоні, крутили “колесо”. Це відбувалося так. На середині ковбані забивали залізний стержень, на нього надівали колесо від воза. До колеса прив’язували довгу жердину, а в кінці її прив’язували санки. Якщо покрутити колесо навколо стержня, то санки з великою швидкістю бігли по колу. Я з сусідом Гриньком також брав участь у цьому “колесі”. Коли ж задзвонили до Вечірні, я пригадав Гринькові, що його баба Фрося наказувала нам іти до церкви. Гринько ще отягався, бо підходила його черга сідати на санки. Я сказав йому, що забіжу ще додому і через кілька хвилин зайду за ним по дорозі до церкви. Почистив чоботи, перекусив і пішов до Гринька. Баба вже посварила Гринька за спізнення, і він схвильовано почав розповідати, що, коли я побіг додому, нашого однокласника Василя Тригубу кликала мати. Коли Василь біг від “колеса”, Йосиф Пігура покрутив колесо, щоб посміятися, як він упаде. Але удар жердиною був такий, що Василь впав і вже не міг встати. На його крик прибігла мати, а всі хлопці повтікали. Привели фельдшера, і той встановив, що у Василя перелом ноги. Він наклав шину і казав відвезти Тригубу до лікарні в Рава-Руську. Там хлопець пролежав кілька місяців і знову залишився в третьому класі на повторний рік.

РІК 1946. НОВІ ВИТІВКИ КОЛОНІЗАТОРІВ. ХРОНІКА ОПОРУ.
Новий рік розпочався, як звичайно, веселими Різдвяними Святами. Ми з Гриньком протягом різдвяного посту вивчали колядки і успішно колядували, посівали і щедрували.
В той час я потоваришував з новим учнем з нашого класу Степаном Яворським (Багнюком). Десь, мабуть, в березні 1945 року до Карова переїхала з села Махнівка, з Любачівщини, що тепер під Польщею, група селян, яких загально називали “Галяндами”. Цією групою командував старий “Галянд”, якого називали “бородайком”, бо він носив бороду, що в той час було рідкістю. Старий “Галянд” був колись членом КПЗУ (комуністичної партії Західної України), але, коли поляки почали палити українські села і мордувати українців, то він зі своїми синами - Матеєм і Василем та кількома своїми прихильниками - Шасталом, Буцієм, зятем Яворського – Багнюком, Грицем Заяцем, Миколою Кравцем перейшов до українських повстанців. З приходом большевиків і проголошенням комуністичної Польщі старий “Галянд” зі своєю бандою почав таємно співпрацювати з НКВД і польською комуністичною владою і помагати їм боротися з відділами УПА на Любачівщині. Одного дня відділ УПА напав на Махнівок і в короткий сутичці ліквідував банду “галяндів”, спаливши їм хати. Багнюк і ще дехто з “галяндів” загинули в перестрілці, а решта повтікали через границю до Карова. Тут їм віддали під житло хати вивезених на Сибір родин вояків УПА, і вони поповнили ряди Рава-Руського “істрибітєльного батальйона”, що помагав НКВД. “Галянди” з пограничниками і НКВД ще кілька разів їздили на Любачівщину грабувати українське населення.. Під час одного з таких наїздів загинув Гриць Заяць, і після цього “галянди” припинили свої “походи”. Батьки Гриця Заяця від того часу постійно проклинали “галяндів” і розірвали з ними всі зв’язки. Разом з Заяцями від “галяндів” відійшла родина Яворських. Вони були працьовитими селянами і скоро знайшли порозуміння і взаємодопомогу в чесних карівських християн. Коли я потоваришував з Степаном Яворським, він теж порвав зв’язки з “галяндами” і їхніми дітьми. Степан був старший від мене, любив книжки з пригодницькими оповіданнями, і ми багато часу проводили за читанням цікавих пригод. Степан сам любив пригоди. Влітку постійно перебував в конфліктах з прикордонниками: водив пасти свою кобилку на пограничну полосу, знімав з границі ракети, викручував пограничні телефонні трубки, різав дроти. Кілька разів прикордонники робили на нього засідку і погоню, обстрілювали з пограничної вежі. Одного разу гнали за ним на конях кілька кілометрів, аж поки він не скрився у густому лісі. Степан деколи пропонував мені брати участь у цій війні з прикордонниками, але батько і брат мене переконливо застерігали:
- Йому, коли попаде на заставу, нічого не буде. За ним обстануть “галянди”, а як трапиш ти, то нас вивезуть на Сибір...
Незважаючи на мою постійну допомогу, Степан залишився в третьому класі на повторний рік. Причиною цього було те, що він обізвав учительку перед дівчатами в класі нецензурними словами, а ці донесли їй, і вчителька, розгнівавшись, виставила Степану двійки з поведінки і ще деяких предметів. Я третій клас також закінчив на “відмінно”, бо, хоч товаришував з Степаном і часто шукав з ним пригод, проте шкільної науки не занедбував.
Одного разу я залишився вдома один.
Початок липня. У нашом саду доспівали пахучі солодкі скороспілки, або як в нас їх називали “цукрові”. В селі такі яблука були рідко в кого, і це ставало основною спокусою для сусідських хлопчаків. Одна з таких яблунь мала гілля, похилене над городом сусідів Осташевських. Осташевський Іван, який тоді закінчив четвертий клас, збирав своїх товаришів, і вони патиками збивали яблука з нашої скороспілки. Коли я почав їх сварити і кликати батька, хлопці, звичайно, втікали. І ось цього разу я вирішив Іванові помстити. Взяв рогатку, або як в нас казали “катапульку”, набрав камінців і виліз на вершок зимової широколистої яблуньки. Іванова хата була вкрита бляхою. Я почав обстрілювати дах Іванової хати камінцями. Бляха дудніла від падаючих камінців. З хати повибігали не лише Іван з Марком і іншими товаришами, але і його мама з сусідками, які вчинили лемент, бігали довкола хати і не знали звідки летять камінці. Коли камінці закінчились, і я вже думав злазити, за нашою брамою побачив вершника в військовій формі, який тримав за поводи ще одного осідланого коня. Я часто і довго їздив верхи на конях, але в сідлі не сидів ще ніколи. Вмить зіскочив з яблуні, набрав кашкет найкращих пахучих червонобоких яблук, вибіг на вулицю і подав вершникові.
- То ти мені даруєш? – смакуючи одне яблуко запитав він.
- Так! – відповів я
- А що ж я тобі подарую?
- Дозвольте мені проїхатись на вашому коні?!
- А ти не боїшся? Ти вже їздиш на конях?
- Так, я щодня їжджу на конях, але ще ніколи не сидів у сідлі!
- Ну що ж, сідай якщо хочеш і можеш! – посміхнувся він. Очевидно, сумнівався, чи я зможу вилізти на такого високого скакуна. На його подив, я блискавично правою ногою скочив в стремено і опинився в сідлі.
- Держись за сідло! – гукнув вершник, не випускаючи поводів зі своїх рук.
Ми промчали якусь сотню кроків вздовж вулиці, туди і назад галопом під захоплені вигуки гурту дітвори з нашої вулиці.
- Ну друже, добрий з тебе буде кіннотник! Але пора нам їхати, – похвалив мене вершник.
Я подякував і неохоче зістрибнув з коня. До нас підійшов з клунками військовий і, стрибнувши на коня, з якого я зіскочив, взяв поводи в свої, і лише порох закурився за ними. А ввечері баба Кузьмиха прийшла до мами і розказувала:
- Приходили нині від Миколи. Я передала чоботи, білизну і дещо з харчів. Не знаю, чи ще його діждусь чи побачу...
Нажаль, не діждалась. Микола Пігура загинув смертю Героя УПА. А я збагнув, хто були ці таємничі вершники, і на чиєму коні я сидів. Наступного дня, коли я з сусідами виганяв худобу на пасовисько “на лабивку”, нас за селом зупинив начальник застави Циган з прикордонниками і не хотів пропускати корів на пасовисько, бо вони можуть порушити границю, оскільки від пасовиська ще нема колючих дротів.
- Кому потрібна ваша границя? Та ж в Польщі такі самі комуністи, як і в нас! – кидали репліки селяни.
- Ви так думаєте? А ось навіть сьогодні вночі, напевно, цілий полк бандерівців перейшов границю, без єдиного пострілу! Ну й хитрі гади! – Не то захоплено, не то обурено вигукнув таваріщ Циган.
Людей і худоби збиралось щораз більше, і врешті, пограничники погодились пропустити худобу на пасовисько, з умовою, що селяни будуть допомагати робити огорожу вздовж границі.
1946 рік відомий також “Львівським псевдособором”. На ньому московські окупанти хотіли знищити Українську греко-католицьку Церкву і запровадити московське “православіє” (точніше, кривославіє). З допомогою московського “православія” сталіністи мали намір “гуманно” знищити взагалі всяку духовність і моральність в Україні, щоб людей легше було зрусифікувати і перетворити їх на безлику людиноподібну етнічну масу, чого вони і домоглися в східних областях України.
Карівський парох Орест Сиротинський поїхав на цей псевдособор, на якому не було ні одного греко-католицького єпископа, що суперечить основам церковних законів (всі Єпископи УГКЦ були арештовані ще в 1945 році) і повернувся вже московським батюшкою. Карівці спочатку бойкотували “єрея-юду”, але він розпустив поголоску, що жодних змін не буде, папу і греко-католицьку єрархію він на Богослужіннях буде згадувати тихо, а якщо люди не будуть ходити до церкви, то церкву закриють.
Люди, в надії, що московська влада довго не проіснує (були сподівання на війну з Америкою), почали знову відвідувати храм, виправдовуючись, що ідуть молитися до Бога, а до юди і його московської єрархії, хоч дехто і далі продовжував ігнорувати апостата. Церква вже ніколи не наповнювалася так, як раніше, хіба що в великі свята людей було більше.
Цей, 1946, рік відомий також великим голодом в східних областях України. В Карові, як і по усій Західній Україні, ходили просити харчів великі юрби голодних людей, особливо жінок і дітей. В той час на західних областях колгоспи лише починали засновувати. Московських загарбників і їх вовчі апетити стримувала героїчна боротьба партизанів УПА. Тому більшість селян цього і наступного року ще могла прогодувати себе і по можливості допомогти голодуючим, захистити їх від голодної смерті.
Цього ж року через Карів влітку поверталися з Німеччини тисячі фронтовиків з награбованим там після війни речами. При вході в село, при дорозі, яка вела з Угнова, грала музика, і представники військової і партійної влади вітали переможців над гітлерівською Німеччиною. В панському дворі під липами комуністи влаштовували мітинги, де лунали вигуки на славу Сталіна і компартії, а вишиковані в чотирикутник солдати кричали “ура!”. Пізно вечорами там же під липами крутили трофейні фільми, які безоплатно могли дивитися всі бажаючі. Після відходу фронтовиків ми, школярі, знаходили на місцях їх ночлігів німецькі складні ножики, олівці, набої.
Цього ж року Карів сколихнула нова тривога. Стало відомо, що “доблесні визволителі” далі торгують з поляками українськими землями. Офіційно це звучало так: “з метою вирівняти лінію границі між СССР і Польщею необхідно винести північну частину села...” Де повинна проходити ця лінія границі, ще ніхто не знав, але вже тероризували більш як третину мешканців, даючи їм повідомлення, щоб були готові до переселення і готували собі земельні ділянки під будівництво на південній стороні села. На сільських зборах селяни протестували проти такого дикунського руйнування села в мирний час. Представники влади і пограничних військ “пояснювали”, що так має бути, “бо так накреслив на карті сам тов. Сталін”.
Цього року я пішов в четвертий клас. До нас прийшли деякі учні, які через неуспішність залишились з попереднього року, а одночасно з нашого класу залишились на повторний рік кілька школярів. В наш клас прийшла нова вчителька Параскева Тетерко родом з Хлівчан. Наш клас помістили в старій школі, де було також помешкання директора школи. Через коридор від нашого класу був великий зал з театральним підвищенням, де звикле займалися п’ятий, шостий, а пізніше і сьомий класи. В святкові дні в цьому залі проводились зібрання: вечір Шевченка, Новий Рік... Зал цього класу вміщав учнів усієї школи - понад 200 школярів. Вимку там було тепліше, як в інших класах, бо огрівався він залізною невеликою печею. Наш клас, хоч був невеликий, огрівався старою цегляною печею, дрова переважно були сирі і взимку було холодно. На стінах класу висіли старі великі географічні карти, в куті стояла шафа, де містився мікроскоп і деякі прибори для вивчення фізики, хімії, на шафі стояв великий глобус. На стіні висіла невелика аптечка. Цього року в школі, починаючи з третього класу, ввели уроки фізкультури і воєнної підготовки. Ці предмети проводив в нас старшина, що повернувся до села після закінчення війни, Йосиф Дацишин.
З першого нашого знайомства Дацишин наказав всім хлопцям поробити дерев’яні рушниці і з ними приходити на військові вправи до школи. Це нас забавляло, бо ми старались в усьому наслідувати військових. Дацишин вчив нас, як дорослих рекрутів військових команд, ставати в стрій, маршерувати і т.д. Спочатку це було досить весело, але пізніше приводило до трагікомічних випадків. Одного разу, коли вчителька чомусь не прийшла на урок, Кіт Антось (Гоцул) почав своєю рушницею “штурмувати” Марисю Воронку (Дациху). Коли вона хотіла вирвати цю “зброю” з рук, Антось так штовхнув її в лице, що трохи не вибив ока, набив на обличчі великий синець і роздер шкіру. З рани почала текти кров, Марися наробила крику. На той крик прибігла жінка директора і побачивши, що сталося, надала Марисі першу медичну допомогу, спинила кров, а Антося натовкла головою до таблиці і вилаяла, як негідника і злочинця. Після того випадку Дацишин вже менше наполягав на муштрі з рушницями, а незабаром і зовсім припинив ці вправи, хоч заняття з фізкультури і військової підготовки продовжувались.
Цього ж 1946 року був поставлений головою Карівської сільради Іван Криса, який своїм самодурством до крайності стерерозував село. Криса – будівельник за фахом, родом з сусіднього села, оженився до Карова і, хоч був добрим будівельником і непогано заробляв, в горезвісному сороковому році став комуністичним активістом і донощиком НКВД. З приходом німців одержав заслужених двадцять п’ять буків і втік на роботу до Німеччини. Повернувшись після війни до села, директором Рава-Руської МТС Мягким був поставлений на голову сільської ради без всяких формальностей. До цього часу довголітнім головою сільської ради, а короткий час навіть німецьким старостою був Микола Кіт. Через два роки його судили за “співпрацю з німцями” і звільнили після смерті Сталіна.
Отож, наприкінці 1946 року Криса став горе-головою Карова. Це був, мабуть, найдурніший і найгірший начальник села за всю історію. Він навіть не вмів говорити по-людськи, а якось гарчав і белькотав так, що ніхто не міг збагнути, що він має на оці. За його нахабство, лють і те звіроподібне гарчання поза очі його прозивали “белькоталом”, “німаком”, “скаженим псом”. З кожним роком, з кожним місяцем цей Криса все більше наглів і деколи здавалось, що то взагалі не людина, а диявол в людському образі.
Одного разу, вже, мабуть, в грудні, випав перший досить великий сніг. Школярі, як звичайно, мали добру нагоду погратися в сніжки. Спочатку це були веселі забави, які потім переросли в справжню снігову війну між нашим четвертим і третім класами. На великій перерві група третьокласників прийшла до нашої школи і просто напала на нас. Вони шпурляли в нас тверді снігові кулі. Нам допомогу підбігло кілька старших хлопців з нашого класу, яким вже минуло по чотирнадцять років, і ми почали перемагати. Третій клас почав утікати, ми гнали їх аж до школи “гершкової корчми”. В той час задзвонили на урок, і всі учні побігли до класу. На прощання Мирон Юськів, найбільший збиточник, що вже третій рік сидів в третьому класі, влучив мого сусіда Йосифа Пігуру твердою грудкою просто в ніс. Йосиф розпалився, щоб йому віддати, і вбіг з жменею снігу в коридор, та тут наштовхнувся на вчительку Настуську. Вона зірвала з нього кашкет і почала ним лупити Йосифа по вухах, випихаючи його з коридору. Коли Йосиф побачив, що на його зимовому кашкеті Настуська розірвала закладку, він впав у нерви і почав її лаяти всіма радянськими матюками, яких його навчили пограничники. Ми вже бігли до свого класу, коли почули такі епітети, яким Йосиф обкладав учительку. Дехто просто остовпів, а інші почали реготати. Директор школи цього дня був в Рава-Руській і Настуська пішла скаржитися до сільради та привела до школи Крису і квартального Миколюка. Йосифа вивели з класу в коридор.
- Ти як називав вчительку? – забелькотів Криса.
Йосиф з хвилювання і страху почав так само щось белькотати йому у відповідь.
- Ах, ти сучий сину, та ти ще й з мене насміхаєшся, – заревів Криса і, вхопивши Йосифа за груди, кинув його в кут. Там стояла бляшана ванна, і коли Йосиф влетів в неї, затарабанила і задудніла на всю школу.
- Що сі стало? – закричала жінка директора Марися.
Учні з сусіднього класу також вибігли в коридор. Побачивши таку ситуацію, Йосифа відпустили за умови, що завтра прийде до школи з батьками. Звичайно, до кінця уроку вже не було жодної науки. Я повертався додому разом з Йосифом і душився від сміху, як він белькотів з Крисою. Йосиф вже відійшов від страху і також реготав зі мною. Нараз я почув чиєсь важке дихання за плечима. Я обернувся: до нас біг Криса. Він зачув, як я наслідував його розмову з Йосифом, і вже витягнув руку, щоб нас схопити. Ми рвонули щосили. Криса послизнувся, і впав у сніг. Ми бігли і душилися зі сміху до самого дому. Наступного дня вже був директор школи Сиротинський. В його присутності Йосиф мусив перепросити Настуську і Крису за образу і поцілувати їх в руки. Але Криса ще довго гнівався. Якраз тоді проводилася видача паспортів селянам пограничних сіл. Криса відмовився видавати паспорт Йосифовій матері:
- Бо твої діти з мене насміхаються...
Лише через якийсь час, коли Йосифів батько добре напоїв його горілкою, він віддав паспорт.

1947 РІК
Цей рік ввійшов в історію Карова як рік різкого розперезання московського самодурства і дикого свавілля адміністрації та всіх рангів московського комуністичного чиновництва і нестерпного гноблення селян. Користуючись підтримкою НКВД і прикордонників, Криса, квартальний Миколюк, уповноважений по заготівлях Калинчук, щодня приїжджі з Рави-Руської чиновники - прокурор, його заступник, слідчий, директор МТС - Мягкій, його жінка Кравцова, ще якісь типи Кармазін і Надточенко, а також інші запроваджували в Карові часи татарського лихоліття. Найбільше вислужувався Криса: вдень і вночі бігав селом, як скажений пес, виганяв на “Форшпан” тих, в кого були коні, на різні роботи з сокирами чи лопатами, як на панщину, без будь якої заплати. Наказував розбирати, або і сам розвалював стайні і будівлі, де ніби-то мала проходити погранична лінія, верещав, щоб здавали збіжжя, “позику”, податки, виловлював хлопців від шістнадцяти років до ФЗО, на Донбас, заганяв до колгоспу, погрожував тюрмою, виселенням з-під границі, лякав Сибіром, розкуркуленням і т.д. Дехто з хитрих карівців, які гнали самогон, пробував відкупитися від напасті тим, що споював Крису, а часом і всю його банду, включно з представниками з району. Проте, це небагато помагало, бо, раз натягнувши заляканого селянина, Криса і його сподвижники вимагали такого банкету майже щодня. Вдень карівці мусили ховатися перед бандою Криси, як перед татарами, бо до кожного могли за щось причепитися. Особливо гнобили селян, які не хотіли іти до колгоспу і продовжували гарувати на своїх двогектарних наділах землі і нести непосильний тягар різних поборів і здирств. Тому “доблесні активісти” працювали переважно ночами, тероризуючи людей злодійськими методами.
Одного вечора хтось з сільських парубків кинув гранату на город сусідів Осташевських, що за нашим плотом. Чи це була просто парубоцька витівка, як відповідь на заборону давати салют сірниками або карбітом на Великдень, чи спроба налякати знахабнілу комуністичну банду, я не знаю. Але вибух гранати зворушив ціле село. На якийсь час, хоч і ненадовго, притихла активність Криси і його прибічників. Щоправда квартальний Миколюк, Кармазін, Мягкій і енкаведисти намагалися з’ясувати, хто налякав карівських комуністів. Допитували довколишніх сусідів, в тому числі і мого брата Василя, винюхували по хатах, чіплялися і до мене, але все дарма. Село ще жило надією, що, може, почнеться війна, або бодай якийсь відділ УПА заплатить прислужникам Москви в Карові за їх працю, як це часто бувало у віддалених від границі селах, де люди завдяки діям УПА могли вільніше дихати.
Першого вересня я пішов у п’ятий клас. Арифметику і німецьку мову в нас вела жінка директора Марія, українську мову і літературу - випускниця педучилища зі Східної України – теж Марія, російську мову і літературу, мабуть, також з цього училища - Анна Антонівна, вона ж викладала історію Стародавнього світу. Фізкультуру і воєнну підготовку – Йосиф Дацишин.
Цієї осені через село почали встановлювати нову пограничну лінію. Люди, яким було наказано переселюватися, не поспішали виконувати розпорядження московських самодурів, але всесильний напівбожевільний Криса зганяв людей з цілого села. Він сам прокладав цю пограничну лінію. Оскільки не дуже розумівся на карті, де була визначена границя, то потім виявилося, що “помилявся” на 20-50 метрів. А це означало: десятки “помилково” розвалених будівель, десятки знищених фруктових дерев, поламаних плотів. Моєму батькові казав розібрати стайню для коней і корівник, хоч потім виявилось, що “помилявся”, зрізав найбільшу в нашому саду зимову яблуню, також без потреби, вимагав відрізати комору від хати, бо через комору за “його планом” мала проходити перша дротяна загорожа. Наступного року, коли границю встановлювали інженерні частини, виявилось, що дурнуватий Криса заліз в нашу сторону на понад сорок метрів. Увесь наш садок відійшов за першу дротяну загорожу. Почали нагально виселяти людей, з-за пограничної полоси, змушували якнайшвидше перевозити свої будинки. Виселені люди поселелися тимчасово в родичів або в зовсім чужих людей. В нашій кухні поселився Нестор Гріца, або як його звали Станас, з жінкою і трьома малими дітьми. Нестор був незаконним сином бідної наймички. Хоч хворів часто, проте добре вчився. Він закінчив сім класів в польській школі в Угнові, яку вели польські монахині, був побожним. Любив читати релігійні книжки, ходив часто до церкви і на відпусти до чудотворних місць. До села Гріца привозив з Жовкви “Місіонер” і книжечки релігійного змісту. За німецької окупації він часто їздив до Львова і привозив, крім релігійної літератури, також деякі побутові товари: дріжджі, перець. З приходом московської окупації Гріцу призвали до армії і відправили на фронт. Коли він показував документи, що хворий і звільнений польською медичною комісією від військової служби навіть у воєнний час, то йому відповіли:
- Нам потрібно таких якнайбільше.
Його зарахували до артилерії. Про свої пригоди на фронті Гріца розповідав:
- Одного разу мене і ще одного солдата поляка, а це вже було в Німеччині, послали за набоями. У нашу відсутність в гармату попав німецький снаряд і її розірвав, вся обслуга загинула.. Ми з поляком так налякалися, що вирішили втікати додому. Ми зайшли в німецьку стодолу, в якій побачили на току свіжо виготовлену труну, а в кутку трохи сіна. Поляк зарився в сіно, а я підняв верх труни і заліз в середину. Ми сподівалися, що так заховаємося, поки наша частина відійте з цього міста. Однак сталося інакше. Через якусь годину прийшли якісь військові брати сіно. Знайшли поляка, якого відразу взяли під варту як дезертира, а потім перевели до штрафної роти і відправили на передову, де він і загинув. Я пролежав ще якийсь час і почув, що прийшли солдати і піднімають труну.
- Да, нємєцкоє дєрєво очень тяжолоє – мовив один і за допомогою.
Повернувся з кількома солдатами і труну зі мною понесли. Коли підняли верх труни, я побачив офіцерів, а на столі лежить тіло вбитого полковника.
- Ти зачєм здєсь? – запитав мене один.
- Та я хотів знати, як то буде по смерті – відповів я.
- Чєй ето солдат? – запитав генерал.
Тут вийшов мій командир батареї і заявив, що я з його батареї і що в мене не все в порядку з головою. Після цього мене послали в наряд на кухню, де я прослужив аж до контуження під час розриву німецької бомби.
Після звільнення Гріца повернувся до Карова і ще тривалий час хворів і лікувався. Працювати в полі він не міг і, щоб якось прожити і утримувати сім’ю, їздив часто до Львова. З села він вивозив яйця, курей, теляче м’ясо, а до села привозив дріжджі, перець, текстильні вироби. Це була нелегка торгівля. Двадцять кілометрів до Рави-Руської часто треба було йти пішки. Рейсового транспорту в той час не було зовсім, вантажні автомашини ходили рідко, а селянські підводи їздили з кожним роком щораз то рідше, а після 1948 року, коли всіх селян загнали до колгоспу, і зовсім перестали. Крім того, місцеве і районне начальство вважало таку торгівлю спекуляцію і переслідувало всіх, хто нею займався. Так що купувати, продавати і перевозити свої товари Гріца мусив крадькома. Коли він був здоровий, то був надмірно веселий, багато балакав, жартував і сприймав радянську дійсність, як змагання “хто кого обшахрує”, а коли хворів, то був замкнутий в собі і уникав спілкування з людьми. Щоб зекономити, Гріца часто не брав квитка на поїзд і одного разу заплатив великий штраф в обласнім суді. Після цього, як парох Сиротинський підписав “кривославя”, Гріца заявив, що до церкви більше ходити не буде, і тривалий час не ходив він, і ніхто з його сім’ї, хоч отець Орест і надалі підтримував з ним комерційні зв’язки і при зустрічах між ними виникали гострі дискусії на релігійні теми.
Гріца з сім’єю прожив у нас до осені, а на зиму перебралися до своєї хати, яку їм склали з перевезеної. На новому місці він далі займався нелегально торгівлею і на всі погрози представників влади, що його можуть судити як спекулянта, він відповідав:
- Я не спекулянт, бо, якщо я продаю дріжджі, то я так і кажу, що це дріжджі, а якщо б я продав глину і говорив, що то дріжджі, тоді я був би спекулянтом.
В наступні роки він до нас часто приходив, чи то з комерційними справами, чи просто поговорити.
Осінь 1947 року була довга і тепла. До половини грудня ми гонили пасти корів і коней до ліса - “за горою”. Хоч дорога туди була довга і болотиста (майже чотири кілометри), я охоче гонив корів, бо ми їздили на конях. Корів ми вганяли в ліс, самі їхали ще з півкілометра і там пускали коней пасти. Самі розкладали вогнище, пекли картоплю і солодкі буряки. Через кілька годин корови попасом підходили до нас. Якраз цвів верес, і корови, і коні спокійно майже на місці добре напасалися в затишному лісі. Ми ласували печеною картоплею і буряками, читали шкільні підручники. До школи я тоді ходив не щодня, як і більшість школярів. Директор Микола Сиротинський з цього приводу іронізував: “У вівторок їх ще нема, а в четвер вже нема”. Проте шкільної науки я не занедбав і до нового року закінчив другу чверть на “добре”.

РЕСТАВРАЦІЯ МОСКОВСЬКОГО КРІПАЦТВА
Новий 1948 рік ввійшов в історію Карова як рік, коли всіх селян загнали до колгоспу. Цього року вже від початку зими почали забирати хлопців від шістнадцяти років в ФЗО, а, властиво, відправляли їх на шахти Донбасу як дармову робочу силу, де вони часто гинули в аваріях, або з голоду змушені були втікати, і потім за ними полювала міліція, як за злочинцями і дезертирами. Щоб уникнути такої долі, більшість таких підлітків, в тому числі і мій брат Василь, змушена була переховуватися. На ніч ми спускали суку Азу, яка не давала нікому доступити до нашого двору. І якщо гавкіт її не вщухав, це був знак: ідуть активісти-облавники. Василь тоді втікав на горище, а звідти був вихід надвір. Коли такі візити людоловів вже стали нестерпними, Василь тайно виїхав за Львів до дядька Адама, який після переселення з Корчева жив в селі Басівка, Пустомитівського району. Людолови до своєї акції підключили і прикордонників, які почали вимагати, щоб батько не випускав собаки вночі надвір, бо вона заважаає їм стерегти границю, хоч насправді сука заважала їм лише красти і “працювати” банді людоловів на чолі з Крисою і Миколюком. Тепер на всі питання про Василя, ми відповідали: “поїхав до Львова на роботу”. Десь через тиждень вночі Василь несподівано повернувся. На запитання мами, чому так скоро приїхав, бо за ним питають щодня, Василь відповів:
- Там така сама біда...
Він повечеряв і пішов спати на сіно в стодолі, хоч надворі стояв мороз. Батько цього вечора засидівся довго в сусіда і не знав, що Василь повернувся. Коли батько хотів вже лягати, до хати ввірвалися людолови, частина їх обступила хату.
- Де Василь? – закричав Криса.
- Поїхав до Львова...
- Ми будемо шукати!
- Шукайте, де хочете! – впевнено відрізав батько, який був упевнений, що Василя нема.
Людолови позаглядали під ліжка, за печею в кухні, в коморі, полізли навіть на горище, хотіли іти до стайні, але заміркувавши, що в такий мороз, бодай чи хтось зважиться спати на сіні, пішли, погрозивши батькові, щоб, коли Василь прийде, негайно з’явив до сільради.
Відтоді Василь щоночі йшов спати до стодоли. На всі запитання про нього, ми відповідали:
- Поїхав до Львова.
 
Наші Друзі: Новини Львова