Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52242
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
На Твої дрібненькі квіти.
Світи сонцем і зірками
Над малими школярами.
Дай нам сили і охоти
До науки, до роботи.
В нашому класі стояли довгі парти, на кожній сиділо по чотири-шість учнів. Всього нас було понад сорок хлопців і дівчат. На стіні висів хрест. Пані Стася, наша вчителька, була одним з небагатьох кращих педагогів, яких я зустрічав. Ми її не боялися, але завжди слухали і любили. Вона ніколи не обзивала і не ображала, як це часто робила пані Уляна чи навіть пан директор, які вчили в старших класах.
З приходом зими в класі завжди було холодно. Великий клас слабо огрівався старою печею, дров було мало і, звичайно, були сирі. Кожний учень приносив щодня по одному поліну до школи, сиділи на уроках у верхньому одязі. Так виходили зі становища. Я не пригадую, щоб хтось в той час хворів, хоч взимку пропускало уроки багато учнів, бо не мали взуття. Я, коли був сильний мороз, приходив додому з задубілими руками і вухами та питав маму:
- Чому нашу хату побудували так далеко від школи?
- Ти бабцю питай, то вона будувала! – сміялася мама.
В кінці першого року навчання я вже досить добре читав, вмів писати, знав багато пісень і віршів. Бабуся часто слухала мене і дивувалася, як я так скоро, “за одну зиму”, навчився читати і вже не мав часу на збитки. Отже, перший клас я закінчив дуже добре, і всі мене хвалили.
Канікули, чи як тоді казали вакації, починалися першого липня і тривали до першого вересня. Влітку я більшість часу проводив в садку. Лазив по деревах, ласував вишнями, сливами, малиною і іншою садовиною. Вранці вставав якнайраніше і босий біг збирати яблука, які нападали за ніч. Моїм обов’язком було також вдень стерегти сад від злодіїв, рвати траву і бур’яни та годувати кролів. Одного разу, ще 1941 року, брат Василь поїхав з дядьком Адамом до Корчева і звідти привіз пару кролів. Він поробив їм клітки і поручив мені їх доглядати, що я з задоволенням виконував. Все йшло добре до того часу, поки кролі так не розплодилися, що через два роки їх стало кілька десятків, і ми вже не годні були їх нагодувати, та й кліток вже не було де ставити. Що робити? Різати їх на м’ясо, як то радили сусіди, нам було шкода. Вони такі гарні! Ми вирішили подарувати їм волю, випустили всіх у сад, нехай самі собою опікуються, як їхні родичі – зайці! До зими було все добре. Кролики вільно скакали по саду, забігали часом до сусідів, паслися, виводили своє потомство під коморою. Їх ніхто не зачіпав, бо німці вже вистріляли всіх псів.
Справжнє лихо почалося, коли випав сніг. Сусіди, а особливо сім’я Петра Юськіва, чи як їх по вуличному називали “Каптурками” і стара фольксдойчерка Варвара Шнериха, щодня приходили сваритися, бо кролики погризли їм капусту і буряки, порили нори під хату чи до льоху і т.д. Спочатку батько старався лагодити ці конфлікти тим, що “Каптуркам” обіцяв дати відшкодування, а старій Шнерисі привіз дров і обіцяв виорати нивку. Проте батькам скоро набридли ці кролячі скарги, і вони почали ліквідацію кролів. Щодня ловили двох вухатих і різали. Брат Василь спокійно сприйняв таку розв’язку кролячого питання і в усьому помагав батькам. Я спочатку різко протестував проти такого “варварства” і разом зі своїми товаришами-сусідами Рольками і Пігурами шпурляв в город до “Каптурок” і старої Шнерихи грудками, чим доводив їх до істерики. Але цетривало недовго. Як лише раз я посмакував кролячого м’яса, признав батькам і братові повну рацію і вже не захищав малих гризунів, але і сам став мисливцем за їх скальпами. Брат навчився виправляти шкірки кролів та шив з них теплі легкі шапки і куртки. Повна ліквідація кроликів тривала до 1947 року (майже так довго, як війна большевиків з Гітлером).
З проголошенням у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української Держави в Карові був вибраний старостою села наш сусід Андрій Сайчук. Це був національно свідомий українець, колись старшина Української Галицької Армії, добрий господар і столяр-будівельник. З тридцятих років під його керівництвом в Карові був збудований чудовий будинок читальні “Просвіта”. Андрій, чи як його в селі називали Андрусь, був жонатий з сестрою братів Дужих – Оленою.
На розпорядження Андрія серед села, навпроти будинку сільської ради, була висипана і виложена дерном висока могила з дубовим хрестом на верху, на пам’ять помордованих большевицькими бандами селян. З церкви після недільної Служби прийшла процесія з корогвами і був посвячений цей пам’ятник жертвам комуністичного терору. Андрій Сайчук виголосив тоді зворушливу промову. Я прийшов разом з мамою. Пригадую, що всі жінки від тої промови плакали. Моя мама казала:
- Бачиш, наш сусід Андрусь говорить, як ксьондз!
На жаль, Андрій недовго був старостою села. Німці скоро почали вимагати видачі контингенту збіжжя і худоби. В нас забрали одну корову, а через півроку знову вимагали корову і шість центнерів збіжжя. Батько збіжжя здав, а з повідомленням здавати корову пішов до Андрія додому, щоб відмінив цю здачу. В хаті Сайчуків він застав і інших селян з такими ж проханнями. Андрій вислухав уважно і так відповів:
- Люди, повідомлення, які мені дають, я мушу розсилати, а ви нічого не давайте тій голодній німоті. Заженіть корів до лісу, а я їм скажу, що люди нічого не мають, все забрали большевики.
Такого старости, який хоч і знав німецьку мову, але не хотів грабувати села, окупанти довго не тримали. Через рік старостою став Матвій Пігура, який, хоч і не знав ні одного німецького слова, але служив окупантам з собачою вірністю. Безнастанно бігав по селу, виганяв на “форшпан” – безплатні роботи кіньми, здирав контингенти збіжжя, забирав худобу, перевіряв здачу молока, яєць, розбивав жорна, стріляв з поліцаями псів і т.д. Крім цього, малоземельних селян примушувати працювати в “Лігеншафті” за мізерну платню, а молодих забирали на роботу до Німеччини.
Мій батько кульгав на ногу, часто хворів, і брат Василь, який закінчив у 1943 році сільську школу, змушений був займатися всіма сільськими роботами: орати, сіяти, косити, возити і т.д. Мама не могла натішитися, що має такого робітника, що так щиро рвався до роботи. В селі, особливо взимку, була велика проблема із взуттям. Багато дітей не могли ходити до школи, бо не мали в що взутися. Коли в нашій сім’ї порвалися всі чоботи, брат Василь пішов до сільського шевця Михайла Куця і через кілька днів опанував шевську справу. Він спочатку понаправляв всі чоботи, що були в нашій хаті, а потім вирішив зробити нові. Проте виникли труднощі. Не було копит-колодок, щоб прибити підошви. Сільські шевці самі не мали вдосталь копит, і нерадо їх позичали. Василь сам зробив з берези пару копит і натягнув на них чоботи. Підошви прибивали кілками з дерева. Все вийшло непогано. Але, коли довелось витягати копита з чобіт, то всі його зусилля виявились марними. Не могли їх витягнути і його товариші, які вже по року і більше ходили на науку до старих шевців. Вони твердили, що Василь не розрахував довжини кілків і заглибоко набив їх в копита, а тепер хіба що чоботи треба розбирати. Цей клопіт легко розв’язав наш недалекий сусід добрий швець і сільський футболіст Максим Гавло. Він влив в кожний чобіт по склянці води і без зайвих зусиль повитягав копита, похваливши брата, що так гарно пошив перші чоботи. Заохочений таким успіхом брат вирішив пошити чоботи для всіх членів сім’ї. Для цього потрібно було багато шкіри. В нас було кілька шкір з телят, і Василь ознайомився, як їх виправляти, сам їх виготовив, не зіпсувавши ні однієї (що часто траплялося у сільських гарбарів). Захоплюючись шевством, гарбарством і столярством, Василь не занедбував роботи в полі. Щоб звільнити поле в “Канчирівці” від пирію він змайстрував спеціальний драпак, до якого запрягав коней, і швидко поле було чисте, а висушений пирій частково пішов на покриття стодоли, а рештою покрив великий курінь так, що в найбільшу зливу не промокав. В цьому курені ми часто ховалися від дощу, коли працювали в “Канчирівці”. В ньому також переховувався одного року дядько Максим Пуджало від облави на роботу до Німеччини.
У другому класі нас знову вчила пані Стася. Я на початку року перечитав усю читанку і любив читати художні книжки, які брат позичав в бібліотеці сільської читальні. Він і його друзі вголос читали історію України і вивчали різні декламації. Я любив прислухатися до всього і швидко повторював почуте напам’ять. Брат і його товариші дивувалися, що в мене така пам’ять, і часто давали мені читати книжки, які вони приносили. Я перечитував підшивки старих дитячих журналів: “Дзвіночок”, “Світ дитини”, “Наш приятель”, повість Андрія Чайковського “За сестрою”, “Біблійну історію”, “Історію України” Крип’якевича і інші. Багато віршів з “Історії України” Олеся, поезії Т.Шевченка, “Співомовки” Руданського, зокрема неперевидану чомусь тепер “Подорож до Єрусалиму” я знав напам’ять. В школі, крім загальношкільної науки, ми багато часу присвячували співам. Ми вивчали народні пісні, хороводи, а в різдвяний час – колядки.
Сумною подією в нашій родині була смерть бабусі Юліяни. Вона померла 25 грудня 1943 року, і мені було дуже жаль, що я колись її робив прикрощі.
На свято Шевченка 1944 року мені дали вивчити вірш “Сонце України”:
Я маленький хлопчик вісім років маю,
Але про Шевченка вже багато знаю.
Вчора нам про нього мамочка казала.
Рушничком новеньким ми портрет прибрали.
Принесли ми жмінку рути і барвінку,
Наш Тарас коханий достойний пошани.
Він дитя з-під стріхи, він в селянській свиті,
Та придбав нам слави, як ніхто на світі.
А та наша слава не вмре, не загине,
Наш Тарас Шевченко – сонце України!
Я кільканадцять разів декламував цей вірш вдома і кілька разів в школі. До читальні, де відбувався вечір Шевченка, я прийшов вчасно і пішов на сцену. Там пані Уляна і пан директор записували своїх учнів і ведучого на виступи, але пані Стася не прийшла, і нас двох другокласників не записали. Я зійшов зі сцени, сів у першому ряду і перший раз дивився і слухав цей чудовий концерт, як зачарований. Особливо запам’ятались мені чудове виконання молодіжним сільським хором у вишиванках творів Шевченка: “Садок вишневий коло хати...” і інших. Чудово декламували сільські юнаки: Андрусь Іванік і Олекса Юськів, які пізніше загинули як Герої в лавах УПА за волю України. Декламація поеми “Гамалія”, яку виконували наші сусіди, братові ровесники Василі Пігури (Тарасюк і Кузьмів) мені сподобалась настільки, що я вдома вивчив цілу поему напам’ять.
Великою радістю для нас, сільських дітей, були Різдвяні Свята, Великдень, Йорданські Свята і Новий Рік (14 січня). Вже від початку різдвяного посту ми вивчали колядки і щедрівки. На Свят Вечір, коли зійшла перша зірка, до хати вносили пшеничний сніп (дідух) і ставили його в кутку. Під стіл клали пахучого сіна. Стіл накривали новою скатертиною, на якій ставили голубці, вареники з капустою, узвар з сушених яблук, слив, грушок і інші пісні страви та кутю-пшеницю, товчену в ступі з тертим маком і цукром або медом. Пшеницю на кутю ми товкли в старій ступці, зробленій з колодки від старого колеса (коли ще осі в возах були не залізні, а дубові). За тією ступкою до нас приходили всі довколишні сусіди, щоб натовкти куті. Цукру в той час трудно було дістати, тому до куті давали мед виварений з солодких буряків. Перед Вечерею вся сім’я молилася. Вечеряли при свічці, що надавала таємничого настрою в цей чудовий Святий Вечір! Після вечері всі колядували. Я любив багато колядувати, потім залазив на сіно під стіл і там засипав. Тут треба додати, що в ті часи рідко хто з селян на Св. Вечір ставив на стіл горілку. В нашій хаті я цього не бачив ніколи. На Різдво всі дорослі і діти (якщо мали в що вбратися і взутися), дуже рано ішли до церкви. На Різдво не ходили в гості, лише колядники на церкву і старші хлопці “з вертепом” ходили по хатах. На другий день Різдвяних Свят, “На Богородиці” після вечірні ціле село витало в колядках. Всі школярі, хто сам один, але найбільше по двоє ходили від хати до хати колядувати під вікнами. Господарі виносили гроші і ними обдаровували малих колядників. Якщо не мали грошей, то “відпукували” – стукали пальцем в шибку, а це означало: не колядуйте. Я в першому класі ходив сам колядувати по найближчих сусідах. В другому класі я ходив з сусідом однокласником Гриньком Козаком. Ми завжди чесно і мирно ділили заколядовані гроші, бо як вчила нас його старенька бабуся Фрося:
- Ви ходите не на заробіток, а славити Бога. На Новий Рік раненько, лише хлопці ходили по хатах посівати (вінчувати): “На щастя, на здоров’я на Новий Рік, щоб краще вродило, як торік! Коноплі під стелю, а лен по коліна, щоб вас хрещених голова не боліла!”
На Новий Рік 1944 року був сильний мороз. Я встав раненько. Наші ще спали, лише мама вже поралась, доїла корови. Я дав коням сіна, зібрався, взяв торбину з ячменем і пішов посівати. Через великий мороз “сівачів” було небагато, тому господарі щедро наповнювали мою кишеню монетами по 50 грошів, а деякі давали і паперові злоті. Коли я вже хотів повертатися додому, і надворі уже зовсім було ясно, коло Левушів на стежці я побачив багато розсипаних монет, деякі були примерзлі. Я скоро повидряпував їх, позбирав і наповнив ними другу кишеню. Коли я прийшов додому і задубілими руками висипав гроші на стіл, то здивував такою кількістю грошей маму і всіх, що були в хаті. Було понад 40 злотих!
- А тепер, коли ти так добре заробив на Новий Рік, їж скоро гарячі пироги і йди до церкви, бо вже Федейко (дяк) пішов, – мовила мама.
Я скоро поснідав, загрівся і потягнув до церкви. На вулиці я не зустрів нікого. Тріщав мороз, а мені було так добре і тепло, аж гаряче. Біля дзвіниці я зустрів паламаря чи як в нас називали – провізора, який попросив мене залізти на дзвіницю і подзвонити на Утреню. Позвонивши, я зайшов до церкви. Дяки вже співали Утреню. В крилосі між дяками сидів і парох Орест Сиротинський, який мав гарний голос. Крім них і паламара, в церкві людей ще не було. Я помолився і слухав співу Утрені. В крилосі, крім пароха, старого дяка Андріяна, і нашого сусіда Василя Федейка, ще були Филимон Лис і громадський пастух Семен Служало, які підспівували. Коли вже треба було читати Євангеліє, священик вийшов з крилосу і зустрівся зі мною. Я привітав його:
- Ну, то як, я ще можу бути за дяка? - Пожартувавав він.
- А ти як, нині добре заробив? Що 40 злотих? Ой га, пані га, та то більше від мене, більше від мене... – забідкався панотець, який мав славу грошолюба. Вже почали надходити люди, і церква скоро наповнювалася. Як почалася Служба Божа, то в церкві вже було тісно і тепло. Співав чудово церковний хор. Я стояв і слухав, як зачарований. Здавалося, що то не люди, а церковні стіни співають якимось не земними голосами.
На другу Коляду, на Богоявленіє, в нас ходили колядувати на Щедрий Вечір. Найбільш поширена була колядка: “Хрещається Ісус в річці Йордані, його милість на небесах і над водами...” Цю колядку співала більшість щедрівників, і господарям вона скоро набридла, вони “відпукували”. Співали також і загальновідомих щедрівок, але найбільшою популярністю користувалася пісня “Йордане уготовився...” Ця колядка була довга, її рідко хто знав. Я вивчив “Йордани...” напам’ять, і коли ми колядували з Гриньком, нас ніхто не “відпукував”. В наступні роки мене брали з собою старші від мене хлопці, бо господарі щедро винагороджували за її виконання.
Взимку, хоч як трудно було зі взуттям і теплим одягом, ми санкувалися на гранжолах – саночках, зроблених з дощок і підкутих телефонним дротом. Ковзались також по льоду на деревяних, підкутих дротом “лижбах”. Я надмірно захоплювався цим зимовим спортом, часто простужувався і в наступні роки постійно хворів на горлом.

ТРИВОЖНА ВЕСНА 1944
Від самого початку року щодня від ранку до вечора приходили прохачі просити милостині, казали, що в них ріка вилила і затопила поля і городи. Наша сім’я постійно гостила їх вареною картоплею і капустою. Кожного прохача також вділяли відро картоплі або горнятко пшона.
Одного дня падав густий сніг. До нашої хати прийшло кількох школярів з старших класів і розказували, що в школі науки не було, а в селі іде велика німецька облава за хлопцями, які відмовляються іти до дивізії СС “Галичина”. Мабуть, по слідах школярів, до хати зайшли німець і поліцай Василь Піддубчишин. Я перший побачив їх ще з надвору і втік на піч. Вони, мабуть, подумали, що в нас переховуються дизертири, але, побачивши школярів, зніяковіли.
- Ви чогось хочете, Василю? – першою озвалася мама.
- Так, так, ми хочемо купити в вас десять яєць, – щоб якось виправдати свій візит відповів Василь. Мама принесла яйця.
- А чому в вас зібралося так багато дітей? – поцікавився він.
- Та просто так, зайшли по дорозі зі школи, – відповіла мама.
В той час я поверхнувся на печі. Німець вмить підскочив до печі.
- А, кляйн, кляйн (малий, малий), – зашварготів розчаровано і поплескав мене по плечі.
В хаті всі засміялись, і Василь, перепросивши маму за турботу, пішов з німцем додому обідати. Після цього Василь скоро покинув службу в поліції, пішов в партизани і через рік загинув як Герой в боротьбі за Волю України в с.Мриглоди (тепер Польща), неподалік Рави-Руської в бою з бандами НКВД.
Чим ближче до весни то щораз більше приходило в село тривожних вісток, що поляки на Холмщині мордують українців. Вже в березні щовечора на півночі видно заграви. Палять українські села. Звідти втікали люди, шукали захисту, просили харчів і соломи для коней.
Наближався Великдень, а одночасно щодня збільшувалися тривожні сигнали, що поляки хочуть напасти на Карів. В селі виставляли посилені варти. На вигоні під селом і в кількох інших місцях навкіл села, а також на дзвіниці щоночі сторожили по два чоловіки, які повинні були попереджувати селян про небезпеку – дзвонити ударами молотка в підвишену рельсу.
Наступила Великодня Субота. Парох Сиротинський їздив по селу святити паски. Люди зносили свячене з кожних десяти хат в одну і ждали на священика. Розмовляли з тривогою лише про погрози поляків напасти на село на Великдень.
- Ой так, так – ми наготували свяченого, напекли пасок, та чи доведеться їх їсти, – зітхали господині і з журбою поглядали на дітей.
Вже під вечір мама принесла свячене до хати. Батько з братом викотили віз на подвір’я, наготовили упряж, щоб, на випадок тривоги, швидко запрягти коней і втікати з села. Потім вся сім’я зібралася в хаті, засвітили лампу і мені казали читати з шкільної біблії про страсті Ісуса Христа. Я читав повільно, виразно, а всі мовчки слухали. Захоплений читанням, я не чув, як батько вийшов з хати. З часом мене почало хилити на сон, і так я заснув, сидячи за столом.
Коли я прокинувся, то здивувався, що я лежу на ліжку, а надворі вже день. В хаті не було нікого.
- Мамо! Мамо! – покликав я.
Ніхто не відізвався. Я одягнувся і вийшов на двір. Ніде нема нікого... Зі сторони церкви чути дзвони і постріли... Що сталося...? Невже поляки всіх забрали...? Я пішов до стайні. Корови, побачивши мене, замукали, коні заіржали. Я дав коням і коровам сіна і вийшов у садок. За плотом побачив Йосафата. Він через діру в плоті переліз до мене.
- Що відбувається? – запитав я.
- Не знаю. Наші малі сплять, мама і Семен пішли до церкви. – відповів він.
- А як поляки? – питаю знову.
Він стенув плечима. Так тихо розмовляючи, ми дійшли до хвіртки. В той час заскрипів віз, і крізь щілину ми побачили, що на возі сидять кілька озброєних чоловіків і говорять на чужій мові.
- То поляки? – шепнув я.
- Ні, – бачиш, на кашкетах тризуби, здається, шваркочуть по-німецьки, – тихенько відповів Йосафат.
Від церкви знову долинули постріли і... якісь вибухи... Ми сиділи під стодолою і не зважувались вийти на вулицю. Може, через півгодини ми знову крізь щілину побачили, що з церкви повертаються люди. Ми вибігли на вулицю. На наше здивування люди йшли веселі. І де подівся вчорашній страх!?
- Василю! Що сталося? Поляки не напали? – закликав я до брата який наближався.
- Е, що нам тепер боятися поляків! Нам поляки вже не страшні! В нас є своє військо!
- А хто так стріляв коло церкви?
- То наші вояки давали салют на Великдень!
- Коли ж вони прийшли? – невгавав я.
- Ще вчора ввечорі, коли ти заснув коло стола...
За святковим столом вся розмова була лише про українських партизанів. Я дізнався, що частина з них поселилася в читальні, інші групами по деяких хатах. Найближче від нас вони стали на постій в Сайчуків, що за нашим плотом і через дорогу в Тарасків.
Це був незабутній Великдень! Дзвони гули якось особливо святочно, а в селі безнастанно лунали великодні пісні і пісні хороводів, які виводили вбрані в вишиванки сільські дівчата і хлопці разом з партизанами. В мене на душі було особливо радісно, так як це може бути в дев’ятирічного хлопця, який прочитав Історію України і частину віршів з нашої історії, оспіваної О.Олесем знав напам’ять! В Карові настали знов княжі і козацькі часи! Повстала Українська Держава! Христос Воскрес й Воскресла Україна!
Про те, як це сталося, мені аж в шістдесятих роках розповів Іван Ментух (член ОУН з 30-х років). Отже, коли загроза нападу польських банд на Карів стала вірогідною, карівська делегація з угнівським бургомістром (родом з Карова) Воронкою, пішли до німецького коменданта на залізничній станції Угнів з проханням дати хоч десять вояків для охорони села. Німець вислухав їх, але відмовив, заявивши, що в нього вояків небагато, і він має завдання обороняти лише станцію і частину залізничної колії, а охороняти місто Угнів і довколишні села повинна українська поліція.
Поліція в Угнові була зв’язана з українським націоналістичним підпіллям, а німцям служила лише формальності. Одного разу, ще, мабуть, 1942 року взимку, хтось з сусідів доніс, що батько без відома адміністрації зарізав свиню, що було суворо заборонено. До нашої хати прийшли два поліціянти, зробили обшук і в коморі знайшли сало і ковбаси. Вони склали акт обшуку і звеліли батькові все привезти до Угнова на команду поліції, а самі пішли. Мама половину знайденого забрала назад, а решту батько повіз, як веліли. Батька зустрів комендант поліції, завів в кімнату, де нікого не було, і так мовив:
- Господарю, ми мусили іти до вас на обшук, бо нам написали донос ваші погані сусіди, стережіться їх. Я не буду вас карати, бо не хочу вислужуватися перед німаками. Те, що ви привезли, відвезіть до мене додому і віддайте моїй жінці, а самі їдьте спокійно додому і нікому - ні слова!
Отже, на цей поліційний відділ спрямував карівську делегацію німецький комендант. Там карівцям відмовили, бо в них всього кілька чоловік, але порадили звернутися до УПА, які перебувають на Радехівщині, і подали адресу, з ким треба зв’язатися. За цією адресою пішов Іван Ментух і ввечері в Великодню Суботу привів до Карова курінь Української Повстанської Армії. В цьому курені був відділ азербайджанців, колишніх вояків Червоної Армії, яких УПА звільнила з німецького концтабору. Азербайджанці відрізнялися від інших партизанів тим, що жили окремо всі разом в театральній залі читальні, не їли свинини і були більше засмаглі. Вони були веселі, танцювали свої танці, удень і вночі добре провадили вартову службу.
Карівці щедро і щиро давали повстанцям необхідні продукти і житло. Люди спокійно проводили весняні роботи. По селу постійно лунали повстанські пісні, які співали також сільська молодь і особливо школярі. В панському дворі був організований вишкіл УПА, який проходили добровольці з близьких і подальших сіл. Партизани пішли також в рейд на Холмщину, де погромили кілька польських банд і очистили від них тереторію, населену українцями. Ми, школярі, придивлялися до обвішаних кулеметними лентами повстанців і з жалем зітхали, що не можемо бути в їх рядах.

НІМЕЦЬКИЙ НАПАД
Мій батько всю зиму дуже терпів від нариву за вухом, який “заробив на форшпані”, коли возив пізньої осені німецьких урядовців до Рави-Руської. З цим наривом він звертався до лікарів в Угнові, а потім і до “доктора”-самоука Гната Макуха, який ще в тридцятих роках “практикувався” в лікуванні селян, маючи всього сім класів загальної польської школи. Польські жандарми часто замикали Гната до арешту. Гнат після виходу на волю, далі продовжував свою “медицинську практику”, ходив по хатах, де були хворі, і пропонував свою допомогу. Деколи Гнатові вдавалося хворому помогти, і цим він всім хвалився. Зачувши, що батько має нарив, Гнат запропонував свої каплі і мазь. Батько приймав ці Гнатові ліки, але це не помагало. Лише з приходом весни, коли потепліло, батько вже міг, обв’язавши голову, виходити надвір. Через кілька тижнів, після Великодня до сусіда Андрія Сайчука приїхав партизанський лікар. Батько зустрівся з ним і розровів про свою біду. Лікар оглянув зловісний нарив і заявив, що тут мазі не поможуть, потрібна маленька операція. Він сказав, що при собі не має потрібних інструментів, тому нехай батько прийде наступного дня, і то якнайраніше, до нього на Корчунок (панський фільварок, віддалений два кілометри від села, де тоді розміщався партизанський курінь). Батько прийшов додому і розказав про розмову з лікарем. Мама ще звечора наготувала кошичок яєць і торбу з салом, маслом і ковбасою для партизанського хірурга. Ще було темно, коли батько вийшов з хати. Хоч цей день був погідний, брат Василь не поїхав в поле, бо коні і віз забрав сусід Осташевський Тадей і повіз до Хлівчан партизанів. Ми з братом різали дрова під стайнею. До нас підійшли сусідські хлопці, а з ними п’ятирічний Богданко, внук Андрія Сайчука.
- Богдане, а що ви даєте партизанам їсти? – запитав Василь.
Малий Богдан почав перелічувати:
- Моркву, картоплю, буряки, цибулю...
Це всіх дуже смішило. Несподівано на низькій висоті пролетів літак.
- Ого! – вигукнув хтось. – Німецький кукурудзник!
Літак покружляв над селом і зник. Через дві години ми почули від західної сторони села кулеметні черги і побачили велику заграву від будинків, що зайнялися. Тріскотіння кулеметів посилювалося і наближалося. Ми кинулися до хати. Кулі засвистали над нашими головами. Я, брат, брати Рольки і баба Кузьмиха за прикладом мами поклякали перед образами і почали молебен до Богородиці. Західний вітер ніс палаючу ватру в нашу сторону. Закінчивши молебен, ми вийшли з хати. Навкруги свистали кулі. Ми полягали в яму, з якої перед тим вибрали картоплю. Вулицею проїхали німецькі бронетранспортери.
- Втікаймо до хати, бо нас можуть обстріляти, подумають, що в ямі лежать партизани, – покликав нас брат.
В хаті також страшно, ми знову почали молитися. Вогонь ніби наближався, а стрілянина почала віддалятися і затихати. Брат Василь знову вибіг з хати, ми за ним. Вигнали корови в садок, намочили кілька старих полотняних плахт і тичками викинули їх на стріху стайні.
Вже під вечір пожежа почала зменшуватись. Німці від’їхали в сторону Рави-Руської і звідти доносились вибухи і кулеметні черги. В селі на вулицях залунав голосний плач. То голосили рідні за вбитими. На полі “за волею” німці постріляли: Матвія Пігуру – старосту села, Євгена Піддубишина (його батько Йосиф - рідний брат нашої баби Юльки) і недалекого сусіда Чайку. Під “копанями” спалили кілька хат, в одній з них згорів хворий чоловік. Поранили в ногу Захріна Зінька. Поранили і вбили кількох партизанів з вишколу.
Повстанці, які були тоді в селі відступили в сторону Домашева і хотіли дати бій німцям в полі, щоб не знищити села, але німці за село не пішли. Пізніше розказували, що це була польська жандармерія, яка служила німцям і одночасно мстила українським партизанам за погром польських “пляцуфок” на Холмщині.
Вже почало темніти, як повернув додому батько. З забинтованою головою, він розказав, що після операції, яку йому зробив партизанський лікар, батько якраз увійшов в село, як німці відкрили вогонь з бронемашин. Батько зайшов до першої крайньої хати і там в льосі з жінками і дітьми пересидів лиху годину. Пізно вночі Тадей Осташевський постукав до вікна і, коли ми відкрили двері, розповів, що привіз коней з возом. Брат пішов ставити коней до стайні. Тадей почав розповідати, як їх у лісі обстріляв німецький літак. Інші фірмани покидали своїх коней і разом з партизанами поховалися, а сполохані коні погнали з партизанським майном невідомо куди. Лише він один, як вояк зі “старої австрійської війни”, не випустив коней з рук, а прив’язав їх під густим деревом і таким чином зберіг фіру з партизанською зброєю і набоями, за що отримав подяку від партизанського командира.
- А все це я зробив з вдячності до вашої матері, яка рано почастувала мене смачними варениками, ще й на дорогу дала добрий обід, яким я поділився з двома партизанами, коли ми лежали в кущах під час обстрілу. Бо як хлоп добре з’їсть, то він все зробить, як Бог приказав, – на філософській ноті закінчив свою розповідь Тадей.

НОВІ ТРИВОГИ
Після німецького нападу партизани більше в селі не стояли. Вишкіл перенесли до Хлівчан. Проте Карівці і надалі вважали себе частиною партизанської держави і щодня носили молоко до молочарні, де робили сир і масло для повстанців.
Одного дня я прокинувся від звуків ударів у рельсу і кулеметної черги. Потім виявилося, що “білим ровом” від р.Солокії до села підкрадалася невелика польська банда. Її помітили партизани, які чатували в молодому гайку при дорозі з Угнова до Карова. Вони відкрили вогонь з кулемета, і поляки повтікали.
Через кілька днів на світанку знову почулись дзвони ударів об рельсу біля фігури на вигоні. Потім рясні кулеметні і автоматні черги. Цього разу стрілянина продовжувалась з півгодини. Коли все затихло я з хлопцями побіг на вигон. Там біля фігури стояв гурток жінок і підлітків які розказували про московських партизанів-ковпаківців, що вже кілька днів стояли на хуторі Боженка під р.Солокією, хотіли зайняти Карів. За кілометр від села їх зустріли кулеметними чергами наші партизани. Під час перестрілки кілька москалів, в тому числі їх командир, були вбиті, вісьмох взяли в полон, решта втекли.
До нас скорим маршем наближався невеликий відділ повстанців. Всі добре обмундуровані, в залізних касках.
- Це ви дзвонили? – запитав один з них, коли порівнялись з нами.
- Ми! – відповіли з нашого гурту.
- А чиї дзвони кращі? Ваші чи наші? – засміялися вояки.
- Ваші! Ваші! Бо ваші відігнали москалів! – Весело відповіли люди.
- Як добре озброєні! – Захоплено дивувалися підлітки, дивлячись на ручні кулемети і автомати, які блищали в проміннях сонця на плечах вояків Української Повстанської Армії. Всім стало так радісно! Ми вже не беззахисні! Є наше військо, є наша сила, яка може дати відсіч ворогам!

КІНЕЦЬ НІМЕЦЬКОЇ ВЛАДИ І НОВІ ОКУПАНТИ
З початком червня до Карова прибула німецька військова колона. Кілька десятків великих вкритих брезентом автомашин розмістились під липами, вздовж панського двору. Це була знята з фронту якась частина РОА-“власовці”. Всі вояки були одягнуті в польову захистну форму, дуже виснажені, з селянами спілкувалися дуже мало. Вони вели себе спокійно, нікому не робили кривди, якщо хотіли чогось від селян, то купували а частіше міняли: свиню чи теля за сукно, або шкіру.
Люди далі зносили молоко на потреби УПА. Власовці вели себе зовсім нейтрально. УПА їх не чіпала. Деколи власівці ходили до ріки купатися, і ми пробували завести з ними розмову, але вони були дуже стримані і маломовні. Розмовляли німецькою і російською мовами. З наближенням фронту в липні 1944 р. вони вночі покинули село. В таких обставинах я закінчив другий клас.
На останній дзвінок 30 червня пані Стася не прийшла. Вона і перед тим чомусь рідко, вже від Великодня, проводила з нами уроки. Її заміняв часто учитель з четвертого класу. Тоді в селі вважали її полькою. Пізніше я довідався, що це неправда. Її два старші брати були в Січових Стрільцях. Її рідня проживала десь на землях теперішньої Польщі, і вона, пані Стася, очевидно, поїхала до батьків. Десь вже в шістдесятих роках я довідався від жінки, в якої вона перебувала (була її далекою родичкою), що вона померла. Ми, її учні, завжди зберігали про неї добру пам’ять.
На закінчення шкільного року до нашого класу прийшов сам пан директор. Він не читав нам оцінок, а заявив:
- Хто добре вчився, той перейшов в третій клас, а хто погано, той залишається на повторний рік.
Побажав нам щасливих вакацій, ми помолилися останній раз в школі і розійшлися.
Цього дня до села вже доносилися громи фронту. Було чути далекі і глухі, але потужні вибухи, які ставали щораз виразніші. Вибухи линули зі сторони Белза. Під вечір вибухи стали настільки сильні і недалекі, що всі з тривогою чекали, якою буде наступна ніч. Стало відомо, що то німці зривають залізничну колію на перегоні Угнів-Белз. Пізно ввечері ми зібралися в хаті і довго молилися. Я перечитав з молитовника всі щоденні молитви і старався вивчити їх напам’ять. Так, поручивши себе Божій опіці, ми заснули під безнастанні вибухи, від яких щораз більше здригалася земля.
Вранці я прокинувся від реву літаків і вибухів снарядів, тріскотні кулеметних і автоматних черг. Ми вигнали корови і коні в садок. На пасовисько боялися гнати, щоб не забрали німці, що відступали, як це вони зробили тиждень перед тим. Просто з пасовиська всю череду хотіли загнати на залізничну станцію до Угнова. Старші школярі і підлітки намагалися своїх корів відібрати. Тоді німці почали стріляти на пострах. Від цього худоба так налякалася, що почала втікати на всі сторони. Наш Василь зайняв корову і відігнав її до Бірку. Потім прибіг додому і довідавшись, що телички нема, побіг до Угнова і через дві години привів її додому. Потім розказував, що теличка втекла зі станції в Угнові, і йому з допомогою якоїсь доброї жінки з Заставля вдалося її відібрати в поліцая, який хотів загнати до вагона. Отже, тепер я загнав коні і корови в садок за густий малинник, щоб з вулиці не було видно, і вийшов на подвір’я. Тут під стодолою стояли батько з братом і два сусіди. Розмова велась про те, чи фронт обійде нас стороною, чи не стане жертвою наше село? Нараз повітря наповнилось страшним ревом літаків – німецьких і російських, які на низькій висоті маневрували і стріляли одні до одних. Ми зайшли в стодолу. Від страшного гуркоту і вибухів все кругом тряслося. На щастя, літаки скоро відлетіли в сторону залізниці, і звідтам почулись густі малопотужні вибухи і кулеметні черги.
Ми вийшли зі стодоли, і я пішов в садок. Враз я почув над головою свист снаряду, а незабаром сильний вибух від його розриву на подвір’ї Вусиків, за якусь сотню метрів від нашої хати. На щастя, гарматний обстріл села на тому закінчився. Довкруги лунали безперервні автоматні і кулеметні черги і кружляння літаків, з яких один кинув бомбу, яка поранила одну жінку на Кінці. Під вечір ми побачили перший відділ москалів, які йшли нашою вулицею з візками, яких тягнули пси, мабуть, сапери, що шукали німецьких мін. Ніч, Богу дякувати, виявилася спокійною, лише здалека доносився глухий гул канонади.
Через кілька днів ми з братом поїхали на поле, в Канчирівку, що під р.Солокією. Поглянувши в сторону залізничної колії, ми зрозуміли причину недавнього повітрянного нальоту. Вздовж колії на шосейній грунтовій дорозі стояла ціла колона побитих московських вантажівок, на яких москалі підвозили боєприпаси для передових частин фронту. Я нарахував понад п’ятдесят побитих машин.
Хоч фронт щасливо минув Карів, проте тривоги з новим приходом москалів не закінчилися. Через кілька днів нова влада видала розпорядження, щоб всі чоловіки віком від сімнадцяти до п’ятдесяти років прийшли до Угнова на військову комісію. Лише частина карівців такого віку пішла на цю призивну комісію. Понад сто молодих хлопців і старших віком чоловіків пішли в УПА, або переховувалися від призову до армії нових окупантів.. Одного разу москалі зробили велику облаву на Карівських полях “за горою” і зловили кількадесятків призовників. Їх під конвоєм гнали через село до Угнова. Вістка про те, що москалі наловили карівців і ведуть їх через село, зібрала велику громаду, переважно жінок і дітей, а серед них багато рідних захоплених, які зчинили голосний плач. Я в гурті школярів стояв і приглядався до цієї трагічної сцени. Конвої на прохання матерів і жінок дозволили зробити відпочинок під липами, дати передачі і пообідати. Плач жінок почав стихати. Через півгодини конвоїри почали шикувати захоплених до відходу. Плач жінок вибухнув з новою силою. Я не міг більше слухати розпачливих плачів і з кількома товаришами пішов додому. Доходячи до свого двору, я почув зі сторони школи спочатку поодинокі постріли, а потім автоматні черги. Коли все затихло, я побіг до школи. Звідти вже поверталися деякі підлітки і розповідали, що при виході з села всі призовники розбіглися і повтікали. Конвоїри стріляли лише на пострах, в гору. Так проходила в Карові перша мобілізація до Червоної Армії.
Через кілька днів після цієї “мобілізації” ми почули, як від школи залунали гарматні постріли і розриви снарядів. Коли я з хлопцями прибіг туди, то побачив, що москалі розстрілюють школу з танка. Після трьох гарматних пострілів зробили великий вилом в стінах, а снаряди, які порозривалися в середині школи, понищили внутрішні стіни і парти. Але школа вистояла. Причиною розстрілу школи був напис на стіні від дороги: “Смерть Сталіну і Гітлеру” – “Слава Україні!”
 
Наші Друзі: Новини Львова