Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52247
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Цей куток звуть кінцем, і на цьому кінці жила моя тітка - мамина сестра Текля. Я й пішов туди. Коли вже підходив до їхнього обістя, на границі спалахнула ракета - сигнал тривоги. Я ледве встиг дійти до стодоли, залізти попри стіну в солому, як село і околиці освітили ракетами. Пограничники на конях поскакали в поле. Пси в селі підняли такий ярмарок, одним словом – “чрезвичайноє проісшествіє”. Поволі все стало втихати, а там і зовсім затихло.
Пов’язка зсунулась ще при переході границі. Рана пече вогнем, а порушитись боюсь, щоб хто не почув шелесту соломи. Нараз чую: хтось відкрив двері до шопи, що була під одним дахом зі стодолою, підійшов до жорен і став молоти. Сиджу тихо, бо знаю, що москалі вдавались до таких хитрощів, і деколи не безуспішно. Жертва, надіючись, що це господар, відзивалась або вилазила зі сховку просто в руки. Поки молов, висякав носа, і по цьому я пізнав вуйка Івана, але не давався чути, щоб не злякати його. Він ще трохи помолов і приліг на сіні відпочити та й захропів. Тоді я виліз, підійшов до нього, розбудив. Він не пізнав мене, аж поки я не признався, хто я. Поцікавився, чи то за мною так стріляли. А стріляли то лише ракетницями. Він далі став молоти, а я знову заліз у своє гніздо, і крізь шум жорен вчувся мені шелест кукурудзи, що ще росла за стодолою. І справді, за якусь хвилину двері відкрились, вуйко зупинив “млин”, підійшов до дверей, і стали говорити. Спочатку я подумав, що це сусід Баран, бо голос видався старечий, але коли вуйко сказав “ваш Гриць прийшов”, я відразу пізнав брата Юльяна. Він шукав коня, бо вони з вуйком спрягалися, і кінь із пасовиська часом заходив у вуйкову кукурудзу. Виліз я знову, і ми втрьох пішли в хату. Надворі ще не розвиднялось.
Тітка дала щось перекусити, я перев’язав рану, домовилися, що хтось прийде за мною увечері, а поки я знову заліз до свого сховку. Ще малим нераз посилала мене мама до тітки бавити дітей, спочатку Марисю, пізніше Петра. Найбільше Марися давалася взнаки - була дуже криклива. Мені хотілося самому побігати в саду, і я заколисував її, вона засинала, і тільки-но я відкривав двері, щоб вирватись на волю, вони скрипіли, а Марися в крик. Я зі злості розгойдував колиску майже до стелі, поки вона знову не заснула, і знову до дверей. Двері скрипнули - і знову вереск. І так повторювалось по кілька разів.
А сьогодні я сиджу в соломі, а Марися йде ніби до стайні поратись, ніби напувати худобу з відром, а в ньому замаскований в той спосіб мені сніданок. Розказала про все, на соломі я поснідав та й знову заліз у своє гніздо. Вона вийшла з шопи, направилась до хати, але враз звернула в дровітню, лишила відро, прибігла і каже: “Грицю, в Бриґендів пограничники з псом шукають”. Наді мною на платві була перекинута якась жердина, а на ній зложений околот житньої соломи, що мала йти на сніпки для пошивання даху. Кажу, витягни цю жердину, щоб цей околот впав на мене. Вона так зробила і вийшла з шопи.
На подвір’ю вже були пограничники з псом. Через щілину я їх побачив. Вони щось спитали в Марисі і пішли з псом до стодоли. Пес вискочив в цей засік, де я сидів, походив по соломі і зіскочив назад, і пограничники пішли далі. Інші двоє заходили в хату, а інші знову на городі перед хатою перекидали купу картоплиння. Не знайшовши нічого, пішли далі. В третього від тітки сусіда вони попрацювали на славу - зривали підлоги, все перевернули. В цього сусіда син був в УПА, і вони думали, що то він міг нарушити границю.
Вдень приходила мама. Коли я виліз з укриття, став перед нею, здивувалась що я так виріс. Не могла повірити, що я ще живий, бо вже вдруге приходила вістка, що я загинув. З дому я пішов зовсім малим. Навіть після ранення в Цеблові мене кликали тільки “малий”, і то стало моїм новим псевдонімом, хоч справжнім було “Сірий”. Увечері прийшов за мною брат Іван. Для мене приніс плахту, якою я закутався з головою, і так прийшли додому. Виникло питання, що робити далі.
Спочатку я пересиджував у стодолі. Перечитував газети. “Вільна Україна” писала про злочин гітлерівців у катинському лісі над польськими офіцерами. Наводилися “докази” очевидців - свідків та “речові докази”, що ніби підтверджували вину німців. Знаючи справжніх злочинців, я дивувався, як можна так нагло брехати. Писалось і про злочини бандерівців, а висновок приходив сам по собі, все чистої води брехня. З кожним днем рана ятрилася гірше, піднялась температура, і Юльян поїхав до Львова чи Сокаля до лікаря-самоука з нашого села Макуха Гната. Він дав потрібні таблетки, масть, і мені стало трохи легше. У стодолі ставало все холодніше спати, і я перейшов до хати. Іван кинувся по старих друзях і роздобув для мене документи переселенця з Польщі на прізвище Зозуля і планували якось замішати мене між переселенців. Думалось одне: як би вийти з того безвихідного становища. Та вихід прийшов сам по собі такий, який доля сама мені приготувала. 21 жовтня 1947 р., коли ще всі спали, вдосвіта хтось постукав у вікно і просив відкрити. Мама першою почула і каже до Івана: “Піди відкрий - то, певно, Гриць Баранів прийшов за конем” (він мав їхати в Раву на ярмарок). Іван вийшов в сіни, відкрив двері, і тут за ним у хату вриваються червонопагонники з дільничим оперуповноваженим Фйодоровим. Пролунала команда всім вставати і збиратися. Поки ми виповняли наказ, один чекіст стояв у дверях, а решта пішла на подвір’я робити обшук. На цей час молодший брат Петро вчився в якомусь профтехучилищі в Раві-Руській і жив там на квартирі. Я спитав Юльяна, чи ці “гості” знають Петра. Він відповів, що то всі незнайомі - чужі, а дільничний також Петра не знає. Отже, я вирішую зайняти Петрове місце в нашій сім’ї. Ми вже одягнулися. Я натягнув на себе татів старовинний кожух, великий його ковнір закинув на голову, сперся об стіл та тримаюся за щоку вдаючи, що болять зуби. Нарешті з обшуку вернулися беріївці. Оперуповноважений написав протокол обшуку, що ні “оружія”, ні “бандеровской літератури” “нє обнаружено”, і дав Іванові підписати. Івана і жінку із семилітньою Любою лишають в стороні (Іван - фронтовик), а нам скомандував: “Встать!”. Ми стали коло стола під образами, а він продовжував піднесеним голосом, ніби “Апостола” в церкві читав: “Імєнєм Союза Совєтскіх Соціалістіческіх Республік приказиваю: переселіть на другоє мєсто житєльства Ментух Параскевію, Ментух Марію, Ментух Юльяна і Ментух Грігорія, погібшего, как бандіт УПА”. За цими словами нас вивели з хати і посадили на підводу і повезли в сільраду, де замкнули в маленькій комірчині із загратованим вікном. Маму залишили “собірать вєщі”, а коли вже і маму підвезли під сільраду, нас вивели і повезли в село під ліс, де чекала вантажна машина. Туди підвезли ще Осташевського Дмитра з жінкою і Воронку Меланію з братом Василем. Ще з Домашева під’їхала така ж машина з людьми, і повезли нас в Раву-Руську на станцію.
Тут вже стояло кілька вагонів - телятників, набитих людьми з довколишніх сіл, зовсім не обладнаних для перевезення людей, нас із машини зігнали у вагон. По обох боках вже було повно всяких тлумаків, мішків, необхідних речей, що змогли люди похапцем взяти зі собою. Ближче до середини на своїх речах сиділи переважно жінки з малими дітьми та старенькі люди.
Вагон закрили, закрутили дротом двері. Надворі сікло сніжницею. Було холодно. Через деякий час двері відсунули і до вагону під’їхала знову машина із відкритим заднім бортом. У кузові, як звичайно, мізерне майно, конвой і молода жіночка з двома діточками. Одне на руках, друге взяла за руку і зійшла у вагон. “Шафйор” натиснув педаль, машина ревнула і зникла з речами. Двері знову закрились. Жінка в розпуці стояла. З чим і куди їхати проти зими?
Через кільканадцять хвилин хтось спитав у конвоїрів: “Гдє каровскіє люді?” Я зрозумів: приїхали за мною. Відсунулись двері, машина здала під вагон, автомати націлені у вагон. “Ментух Пйотр - єсть такой?” Я мовчав. Повторили вдруге - не відзиваюся. Тоді впала команда: “Давай всє вихаді с вагона!” Я встав і виходжу. Вони зрозуміли, що це той, за ким приїхали. Мама сиділа біля дверей, схилила голову на коліна, обхопила руками, не мала сили дивитися, як сина вели і клали ниць на дно кузова. Машина рушила. Двері засунулись, і більше їй, страдниці, не судилось мене бачити. Зложила свої кості в холодній сибірській землі. Їх – таких матерів - сотні тисяч на нашій знедоленій Україні...
Чекала Івана два роки з польського війська, потім шість років з польської тюрми, днями вистоювала біля брами львівських бригідок, два роки чекала з еміграції, потім з фронту. Юльяна чекала з війська, з полону 3 роки безнадійно, на Боже за душу давала. Мене з лісу 3 роки чекала в такий страшний час, коли люди падали, як листя восени. Пережила дві мої смерті, бо два рази неправдиві вістки приходили. З таборів чекала 5 років. Не дочекалася. Ще малими ми лягали спати, а вона стояла перед образами і молилася довго-довго. Ми засинали, а вона молилася. То за Івана. Ми підростали, а вона далі молилася вже за нас. Сліз її ми не бачили, не чули нарікань. Чи не її щира молитва відвертала кулі під Жовтанцями, що, як оси, літали повз мене? Чи не її молитва вивела мене з лісоцького бою, чи не її молитва відвертала від мене всі біди, які чигали на кожному кроці? Яку непомірну жертву ви, наші матері, принесли на вівтар України! Чи оцінить її збайдужіле покоління?! Чи, може, глумом і святотацьким сміхом заплатять Вам новітні яничари, обдурені, засліплені?!
Так привезли мене в равське НКВД і кинули одного в льох. Бетонні стіни, бетонна долівка і ніякого, хоч з дощок, тапчана чи нар. Три дні не давали ні пити, ні їсти, а кожного дня питали: “В уборную пайдьош?” Перших два дні я виходив, а на третій сказав: “Чого піду, коли їсти не дають, а в туалет водять?” – “А що, тобі не дають їсти?” - спитав черговий по-іншому. Я підтвердив. Тоді він пішов у сусідню камеру, в якій сидів господар з нашого села Василюк Марко, і приніс мені кусок хліба і горнятко макаронів. Якось через стіну я довідався, хто сидить по сусідству, і той сказав мені, що тут тримали брата Петра один день. Тепер я зрозумів, чому так скоро приїхали за мною. Петра заздалегідь закрили перед вивозом, а тоді виявилось, що нас аж два Петра - от і мене забрали.
Слідство вів сам Фйодоров. Сьогодні вже не пам’ятаю, як я вибріхувався, бо спочатку говорив одне, а коли мені підкинули “землячка”, і він дещо в мене вивідав, довелося говорити інше. Я в той час ніякої штуки не знав, тому легко попався на гачок. Одне знаю, що ніхто через мене не постраждав і нікого я не видав, крім себе самого. Два тижні просидів я в цьому льосі без перев’язки, а рана гноїлася все більше. Тріскою з сірникової коробки я згортав з бинта бруд і знову перев’язував.
Брата Івана викликав Фйодоров і питав, чому він не повідомив про мій прихід, лякав, що згноїть його в тюрмі. Іван відповів, що не одна сволота йому вже таке говорила, а він живе понині. За таку зухвалість він був битий, але як фронтовику нічого більше не було.
На третій тиждень двоє енкаведистів поїздом відвезли мене у львівську тюрму на Лонського. Там знову слідство, але слідчий - старший чоловік та ніби людяний. Перепитав і переписав все, що вибив з мене Фйодоров, і на тому закінчилося. Викликав із села двох свідків секретаря сільради і вуйка Івана. Обидва сказали, що нічого про мене не знають і не чули. У 34 камері сиділо нас 8 осіб. Запам’ятав таких: Гарапин Мирон із Ланів Щирецьких, Жур Степан із Мокротина, Вихопень із Жовтанець, Гриць Лилик із Потелича та ще два старики з Яворівщини - Пик і Бек. У Львові вже на перев’язку приходила медсестра.
У січні 1948 р. повезли на суд, не пам’ятаю, на яку вулицю, і Прикарпатський воєнний Трибунал виніс “справедливий” вирок “за ізмєну родіни” (бодай би був її шляк трафив, цю “Родіну”, ще у 17 році!) “25 лєт ісправітєльно-трудових лагєрєй і 5 лєт пораженія в правах”. Останнє не було дуже страшне, бо я вже мав можливість переконатись, що в Союзі людина ціле життя ніяких прав не має.
Після суду привезли мене знову на Лонського, але вже помістили в іншу велику камеру засуджених. Набита вона була людьми - десь близько ста осіб. Через кілька днів нас помістили в смертні камери. Їх було кілька. Двері оббиті залізом і закривались на кілька замків. В середині стіни були зверху донизу списані прізвищами і датами виведених на розстріл. Ці прізвища забілювались, здирались і знову списувались новими жертвами. Це справило жахливе враження. Дверей майже не відкривали. Їжу подавали тільки через “кормушку”.
Тижнів зо два сидів я там, звичайно, не один, але вже й не пам’ятаю, хто ще був зі мною. Звідси нас забрали десь осіб 50 і перевели чи перевезли у пересильну тюрму. Тут всі корпуси були переповнені в’язнями різних категорій: політичних, побутових та справжніх бандитів-рецидивістів, якими так славилась наша “необ’ятная родіна”. Корпуси з цим контингентом не закривались вдень, і в’язні могли ходити по території, а нас, політичних із великими вироками, помістили в окремо відгороджений 12-тий корпус і закрили в камерах, яких було 16. В кожній з них поміщалось не менше 70 людей. Двоповерхові нари були набиті людьми, мов оселедцями, і на бетоннній долівці під нарами також не було вільного місця. Замість традиційної “параші”, в кутку була туалетна саморобна раковина і з крана постійно текла вода. Два невеликих вікна були без шибок, але, незважаючи, що надворі був місяць лютий, в камері було душно - дихати не було чим. Часто по черзі двоє в’язнів у проході між нарами махали коцом, щоб хоч трохи змінити смердюче повітря. Та прийшла весна, а потім літо, і здавалось, що люципер в пеклі гіршої муки не придумає зі всім своїм чортівським кублом. В’язні в одних трусах день і ніч лежали на нарах і на бетоні. По черзі скупчувались біля вікон, щоб хоча кілька разів вдихнути свіжого повітря. З вікна виднів Високий Замок, і видно було людей, що прогулювались там. Як ми заздрили їм! Нераз приходила думка, щоб хоч один день дали б отак свобідно подихати свіжим повітрям, а тоді нехай би вже й розстріляли...
Правда, один раз у день дві камери разом випускали на прогулянку на маленьке подвір’я перед корпусом, але тільки на 5 хвилин. Декого із здоровших забирали на етап. Приїжджали работорговці зі всіх “отдальонних мєст Союза” і підбирали собі таких, з котрих ще можна було щось витиснути. Переважно лишались інваліди без рук, без ніг або ранені з відкритими ранами, знівечені слідствами та хворі на туберкульоз. Отже, таким довелось на етап чекати місяцями. Якось з нашої камери забрали на етап старшого камери, і в’язні на демократичних засадах поставили мене на це місце. І от під час нашої прогулянки на подвір’я зайшли капітан із лейтенантом і поцікавились, хто старший нашої камери. Коли вказали на мене, вони викликали мене до себе і попросили сісти біля них. І почали: “Фамілія? Откуда? Образованіє? Срок?” і т. д. Далі стали питати, що в’язні між собою говорять, чи війни чекають, чи прав Бандера чи совєтская власть і т. п. Коли біля нас проходили в’язні, вони мову звертали на те, чи годують нас добре, чи надзирателі не кривдять, чи блощиці є і т. п. Коли в’язні відходили далі, вони вертались до попередньої теми. Я відповів, що про таке ніхто не говорить, а розказують, як до дівчат ходили, як хто женився і всякі дурниці. Мене відпустили, але хтось із хлопців почув, як один до другого сказав: “Хітрий... єво мать”.
На другий день старшим камери вже став інший, призначений “свише”. Зате я зрозумів, що навіть таке “благо”, як бути в камері старшим, у Союзі дарма не дається. Був ще такий випадок у нашому корпусі. Одного разу пройшла чутка між в’язнями, щоби наступної ночі приготуватись до втечі, спати в одязі. Ніби внизу в туалеті пробили прохід до каналізації і нею можна дійти до Полтви, а Полтвою за місто. Ніч минула, як і всі попередні. Ніяка втеча не відбулась. Це була звичайнісінька провокація, щоб переконатися, чи буде багато добровольців на таку справу.
Так ми дочекались 22 серпня 1948 р. Нас зібрали на етап, вночі перевезли в 5-ий парк, де стояли вагони ешелонів-телятників. У кожний з них помістили по 32 в’язні. По обох боках були зроблені нари. 8 в’язнів на нарах, 8 на долівці з одної сторони від дверей і так само з другої. Перед досвітком нас повезли на схід. В Підкамені до нашого ешелону підчепили ще кілька таких вагонів із в’язнями і повезли далі. Десь через тиждень ми прибули на ст. Потьма у Мордовії, а звідси окремою віткою потягнула “теплушка” в мордовські ліси. Тут вже при дорозі зустрічались табори. Біля одного стояла, немовби скирта соломи, скирта котушок колючого дроту. Хтось із в’язнів дотепно зауважив: основа соціалізму лежить. Сказано точно і влучно, хоч лозунг пиши біля скирти. Серед лісу поїзд зупинився, нас зігнали з вагонів, вишикували в колону і погнали пішки лісовою дорогою в “24 лагерноє отдєлєніє”. Тут перед брамою перевірили по формулярах і запустили всередину. Табір обгороджений високими чотириметровим частоколом, з обох боків якого проходила акуратно заскороджена по шість метрів полоса. Як із-середини, так і ззовні попри полоси проходила загорожа з колючого дроту. “Основа соціалізму” на практиці. На рогах табору і в проміжку-вишки з вартовими, яких ми звали “попками”. Коли “попки” виходили на зміну, то відбувався такий ритуал: старшина питав: “Кому служиш?”. Вони відповідали: “Служу Совєтскому Союзу”... “Кого охраняєш?” – “Врагов народа”.
Тут нас сформували в бригади, розмістили по бараках, і почалось однотонне сіре табірне існування. Нас прибуло коло півтори тисячі, і кожний став шукати своїх земляків, близьких, навіть рідних. Я зустрів тут з Карова Василя Макуха. Його зловили під час виборів в с.Бутини раненого в ногу, що була в нього на 8 см. коротшою після тюремного “лікування”. Також зустрів із Дениськ, що за Угновом, Михайла Левковича, сліпого на одне око.
З перших днів ми носилися з думкою про втечу. Деяких здоровіших і з меншими вироками брали за зону до копання картоплі. Кілька разів ходив і Левкович і казав, що, коли б мав доброго товариша, то можна пробувати втікати. Але мене не брали за зону.
Та якось підійшов до мене Макух і сказав, що організовується втеча. Дістали ліхтар, лопати і будемо робити підкоп з-під бараку за зону. Наш барак стояв близько від частоколу, попри “запретку”, а під підлогою було досить місця, щоб зсипати землю. Отже, коли в’язні виходили на сніданок чи обід, ми лишалися і залазили під підлогу та почали копати. Я поліз другий і продовжував вкопуватися вглиб, але на метровій глибині вже стала підходити вода. Я виліз і сказав, що з цього нічого не вийде. На цьому наша втеча закінчилась. Та й слава Богу, бо пізніше виявилось, що цю затію організував провокатор Парфенюк з Бродівщини. Він працював кухарем на кухні, і за цю привілейовану роботу мусив начальству віддячуватися. Отже, лопату та ліхтар він “роздобув”, і хоч би ми і прокопали тунель за зону, на нас вже там чекали б і за таку роботу чекала нас закрита тюрма або штрафний табір, але Парфенюку це було байдуже - він спасав свою підлу шкуру. От завдяки таким ми засвоювали ази табірних законів, і мрії про волю сходили нанівець.
Пізньої осені ще пробували щастя втечі мадяри. Зона освічувалась “движком”, що знаходився в зоні, і, мабуть, якийсь мадярський “Парфенюк” обіцяв погасити світло. Ніч була темна, ще й дощик моросив, і втікачі полізли через дріт. Вартовий, певно, вже чекав на це, вистрілив ракету і відкрив вогонь. Одного вбили під частоколом, а решта повтікала назад і скрилася в бараці. Вбитого положили біля прохідної і тримали три дні, щоб дивились інші і не рішались на таке. Вже взимку нас 60 осіб перегнали з 24 пункту на 10. Тут в окремо відгородженому бараку ми відбули карантин, і тоді нас пустили до всіх. Це вже був початок 1949 року.
Пригод тут не було ніяких, щоб запам’яталися, бо тільки три місяці я там пробув. Хіба варто згадати, що в цей час там сиділи Йосиф Сліпий, Василь Барвінський (композитор) та єпископ Чарнецький. Вони трималися разом, і не раз я бачив їх, як втрьох ішли в їдальню. Пізніше знову зібрали групу і перегнали нас на 5 пункт. Тут я вже зупинився на кілька років. Крім живої зони, тут була ще й “проізводственная” в 70-ти м. від жилої. Там в’язні виробляли шахмати, доміно, лото... Були цехи: розкройний, токарний, фанерний, полірувальний. Мене призначили в токарний, але токаря з мене не вийшло - ця робота мені не сподобалася.
Біля верстатів, що постійно крутилися, сиділи безногі і стояли на ногах в’язні, обкурені дерев’яною пилюкою, що всю десятигодинну зміну зносилась над верстатами. В цьому цеху окрема бригада виготовляла шахматних коней. Тут умови були трошки кращі. Кінь проходив 11 операцій, однією з них було вирізування гривки, і я засвоїв її. Норма спочатку була 8700 штук. Я виконував її на 100-101-102%, щоб не втратити напівголодного гарантійного пайка. Хто перевиконував норми на 150 чи 200%, тим додавали хліба і каші, але, щоб не об’їдались дуже, то підвищували норму виробітку. Таких рекордсменів в’язні не любили, бо через них доводилось більше працювати, а деяким і норми не виробляти. Вигода моєї операції полягала в тому, що в гарну сонячну погоду я брав скриньку з кіньми і виходив під цех, сідав і на коліні робив свою роботу. Тут я мав можливість добре засмагнути і не дихати пилюкою. Начальство не дозволяло такої розкоші, заганяло в цех, та я все - одно виходив знову, і так час минав.
Рана на нозі не загоїлася, щодень я ходив у санчастину на перев’язку і просив, щоб відправили на операцію в “центральную больніцу”. Один раз ще з пункту 10 мене відправляли, але після операції рана знову відновилася. Тепер знову обіцяли, що відправлять, якщо будуть місця. “Центральная больніца” нічим зовні не відрізнялась від всіх інших таборів Дубравлага, тільки всередині була поділена на кілька кліток. Найбільшу з них, відгороджену високим частоколом, заселяли “мамки” - жінки вагітні або породіллі. Вони до якогось часу визначеного “гуманним законом” могли жити там разом із дітьми, а потім їх розлучали. Або хтось із рідних із волі забирав дитину, а коли таких не було, то дитину відправляли в державні дитячі заклади, де на смак “отєчєства” виховували звичайних яничарів. Такою ж загорожею був відділений 12 корпус, в якому тримали психічно хворих, що від “щасливого життя” втратили розум. Були там жінки та чоловіки старші і зовсім молоді, тихо чи буйнопомішані. Три рази в місяць їх водили в лазню. Це було страшне видовище. Як дочекаємо виборів, “голосуймо тільки за комуністів - це єдина партія”, яка “може і вміє” все...
Третьою кліткою був 11-й корпус, обгороджений частоколом і розділений на дві частини надворі і в самій будівлі. Тут жили венерично хворі. Мужчини могли виходити в загальну зону, а жінки були постійно закриті.
Четвертою кліткою був 3-й жіночий туберкульозний корпус, обнесений колючим дротом із традиційною полосою-запреткою, тільки вужчого розміру. Тут була прохідна, в якій чергував Шутко Степан - довірений в’язень, за що й привілейований такою працею.
Костеляншою в корпусі була Біян Марія, також невипадкова кандидатура. Хоч сьогодні, після кількох десятків років, в часописі “Поклик сумління” розшукувала її подруга - співкамерниця дрогобицької тюрми, характеризуючи Біян як сильну підпільницю, що довго сиділа під слідством у львівській та дрогобицькій тюрмах. Одже, після “довгого слідства” “сильній підпільниці” дають завідувати корпусом. На цій роботі вона себе почувала краще, як вдома, бо був ще й Шутко під рукою...Корпус був переповнений тяжко і легше хворими жінками та дівчатами. В загальну зону входив чоловічий туберкульозний 8-й корпус, 1-ий хірургічний, четвертий для решти хворих і барак для рабеплій.
Ще був морг, доступний для всіх без визначення статі та віку. Сам табір був розташований на веселому місці - на горбку. З півдня сосновий ліс відступав трохи дальше, де внизу протікала Ока, притока Волги. Та хворим в’язням від цього легше не було.
Настав день, коли мене відправили на операцію. Лікарями переважно були в’язні. Траплялися добрі спеціалісти, а були й партачі. Вільнонаймані лікарі переважно були такі, що на в’язнях набивали собі руку - удосконалювали свою професію. “Центральная больніца” - це був свого роду інформаційний центр цілого Дубровлагу. Сюди потрапляли люди зі всіх підрозділів і згодом роз’їжджались назад. Тут можна було довідатись про близьких і рідних: сестру, брата, батька, матір, друзів, знайомих, а навіть і зустрітися з ними.
Через “больніцу” йшла своєрідна пошта в усі і з усіх підрозділів. Записки писалося хімічним олівцем на мокрому полотні і акуратно зашивалося в одяг. Це був один із найбезпечніших способів листування. Найдовше тут затримувалися хворі з невиліковними хворобами, а інших довго не тримали.
Я кілька днів пролежав до операції, а опісля, коли зняли шви, і рана загоїлася, мене відразу відправили у свій підрозділ. Тут я довідався, що мій земляк В.Макух знаходиться у 14-му підрозділі. Я знову вернувся до “своїх” шахматних коней та гривок.
Так минав рік за роком. Нога після операції знову стала тривожити. Утворювався нарив, і я знову став вимагати відправки на операцію, але мені відмовляли. Вкінці я зрозумів, що по-доброму в мене нічого не вийде, і відмовився виходити на роботу. На третій день мене викликали в санчастину до начальниці, та вона навіть не подивилася на ногу і сказала: “Зачем ви єво ко мнє водітє? В ізолятор єво...” Увечері прийшов наглядач і повів мене в БУР на 30 днів із виходом на роботу. Та на роботу я і звідси не вийшов, а відразу об’явив голодівку, вимагаючи прокурора по нагляду. Прокурора ніхто не викликав, а на четвертий день насильно через шланг “накормили”. Ще два дні я протримав голодівку, а далі за порадою хлопців із бригади вийшов на роботу. Нарив прорвав і знову загоїлося, поки я сидів в ізоляторі. Випустили мене перед “празніком 1-го мая” за день скоріше, бо на “празнікі” в БУР садили “особо опасних”. Першого і другого травня я досхочу походив собі по зоні і відчув, що рана знову нариває. Третього я знову на роботу не вийшов, і мене ведуть до начальниці санчастини. Це була татарка, жінка уповноваженого спецчастини Нєфйодова, мати двоїх дітей. Цього разу вона доручила лікареві-в’язневі оглянути мою ногу. Я показав йому, але й вона, здалека глянувши, тільки протягнула: “Да-а-а!!!. Будєт наряд, ми тебя отправім в больніцу”. - Я кажу: “А ви мене з таким наривом в ізолятор посадили”. Вона мовчала. Я став виходити на роботу, чекати відправки вже на четверту операцію (одна з них була в Гданську), але і ця операція не дала доброго результату - по якімсь часі рана знову відкрилася.
В 1952 р. у наш табір привезли 30 молодих хлопців із 14 підрозділу. Там був мій земляк Макух, і один із хлопців привіз мені записку від нього. Василь просив мене вважати на цього хлопця, щоб йому хтось не робив кривди, бо він на таке не заслуговує. Звали його Сівак Веньямин, а кликали між собою Льонькою. Всі ці хлопці були недавно з волі забрані. Льонька був холмщак, переселений на Волинь, звідки арештований. Коли ми розговорились, то виявилось, що він дворідний брат моїх колишніх командирів “Зірки”* та “Гайди”** . З ним ми подружились, хоч я був старший на 6-7 років та й мав табірний стаж на років 5 більший.
Отже, це молоде поповнення дали повністю в токарний цех, і жили ми в одному бараці, тільки в різних секціях. Між собою ці хлопці дружили, навіть більше того, зауважувалася в них якась організація. Вони часто сходились по 10-12 осіб і про щось радилися. Мій товариш Льонька також був між ними, але я ніколи не цікавився їхніми секретами, поки Льонька сам не став ділитися зі мною.
Одного разу говорить мені, що може знати новини, яких ні в газетах, ні по радіо немає. Це мене насторожило. Одного разу він приніс мені таку новину: а саме: в Грузії повстання, і уряд арештований. Я сказав йому, що це неможливе, і це якась провокація. Скоро він мені повідомив, що подібне сталося в Білорусії. Я й до цього поставився так само. Наступна новина була така, що скоро буде війна, і нас всіх тут перестріляють. Я підтвердив, що якщо буде війна, то такої долі нам не уникнути. Нарешті, Льоня поділився зі мною, що їхній організатор Богдан З. постійно його випитує, до чого він здатний - чи агітувати, чи когось задушити, чи на дріт полізти. Цього вже було забагато, і я порадив Льоні відійти від цієї групи. Послухавши моєї поради, Льоня на подальше Богданове запитання, до чого він здатний, відповів: я здатний поїсти і виспатись. Богдан пригрозив йому, обіцяв що ще поговорить із ним, але більше не чіплявся до Льоньки.
Однак слова він дотримав. Це був хлопець низький, худорлявий, але організаторські здібності в нього були. Родом він з Мокротина на Жовківщині. Крім хлопців, яких він організував, ще спілкувався з одним підозрілим типом, старшим за віком та й тюремним стажем - манджурським жидом. Вони часто вдвох колесили по зоні і вели між собою їм відомі розмови. 6 листопада “наканунє велікого празніка” раніше звичайного ми закінчили роботу, щоби до кінця робочого дня ще зробити “генеральную уборку” в цеху і біля нього. Прибирати ми вже давно закінчили, та в “жилу” зону нас не пускали, бо не було конвою. Отже, в очікуванні сиділи в курилці - курили, інші грали в шахи або розказували всякі бувальщини чи й небилиці. Ми вдвох із Льонькою проходжувались попід цехом та про щось говорили. Надворі вже смеркалося, і тут підходить Богдан і звертається до мене: “Я перепрошую вас, можна Льоньку на хвилину?” – “Прошу дуже”, - відповідаю, і вони оба віддалились.
Я ще кілька разів пройшовся попід цехом, “хвилина” вже минула, а Льоня не повернувся, і я зрозумів, що тут пахне якоюсь підлістю. Заходжу в цех, заглядаю всюди і ніде не лише Богдана з Льонькою, але й нікого з їхньої організації не бачу. Я знав їх усіх по тому, як вони сходились разом. Виходжу надвір. Зона всюди освічена, але не всюди однаково. В тупику, куди заходили вагони з матеріалом чи вугіллям для електростанції, було менше освітлено та й по обидві сторони рейок стояли кагати з вугіллям.
Я припускав, що тільки тут їх зустріну, якщо не спізнюся і не помилюся. На підході до рейок стояла “варта” з трьох хлопців цієї групи, а на самих рейках проходжувались Богдан з Льонькою. Я вийшов на рейки і, тримаючись на відстані 70 м., став і собі проходжуватись. Коли вони повертали в мою сторону, я також повертав від них, а коли вони повертали назад, я вертався за ними. Так повторилось кілька разів і нарешті, тільки я повернув, як почув крик Льоньки: “Грицю!” Повертаюся і бачу, що обидва вони вовтузяться на землі, нарешті Льоня виривається і без шапки біжить до мене. “Ходімо в комендатуру! Він хотів мене вбити”, - весь трясучись говорить Льоня. – “Ходімо, візьмемо шапку”, - кажу до нього. – “Я не піду – боюсь”, - відповідає. – “Тоді витри лице з вугілля і йди в курилку і нікому ні півслова”. Він пішов в цех, а я по шапку. На цьому місці я вже нікого не побачив, підняв шапку і вернувся в цех.
Льоня наполягав іти в комендатуру, і мені ледве вдалось переконати його, що замах на його життя робився за сценарієм комендатури. Богдана я також вважав жертвою провокації, тому вирішив поговорити з ним і роз’яснити, як воно є насправді. В цей вечір мені не вдалось, бо з прохідної ми пішли просто на вечерю, а коли вийшли з їдальні, то Богдан вже доповідав свому “шефові” про невдачу, та й, безперечно, хто перешкодив. Як виявилось, на другий день жид дав вказівку “убрать” мене і Льоньку зараз таки тієї ночі, щоб ми не встигли заявити в комендатуру про їхні плани. Вже вдарили “отбой”, аж тоді вони розійшлися. Я перестрів Богдана за тамбуром барака і попередив його, що коли з Льонькою вночі щось станеться, його чекає те саме. На цьому ми розійшлися спати. Та сон не брав. Думалось по-всякому, як би без шуму краще залагодити цю справу і довести хлопцям, що вони влипли в провокацію.
На другий день я підстеріг Богдана, коли він вийшов із їдальні, і попросив пройтися зі мною та поговорити. З його слів я зрозумів, що готується провокація більшого масштабу, що він старається організувати молодь всіх національностей. Мої докази ніяк його не переконували, бо він сказав: “Я, мов той камінь, кинутий згори: або потрощить все на своєму шляху, або сам розіб’ється”. – “Коли так, то розбивайся сам, а хлопців не баламуть”, - кажу йому.
Він блатною, загальновідомою реплікою закінчив нашу розмову і пішов геть. Пішов і я, правда, не туди, куди він посилав, а до своїх кращих друзів, щоб помогли в цій справі. Першому я розповів Шульзі Юркові з Глинян, а він Дідуху Івану зі Львова, цей - Максимюку Василеві з Джурова, та ще ознайомили зі справою Олексу Козака з Тернопільщини. В кожного з цих старих в’язнів були земляки, завербовані Богданом, отже кожен застеріг свого земляка від небезпеки і тим самим Богданова “організація” затріщала по швах. Самого Богдана взяв до себе Козак Олекса, посадив проти себе на нарах у пустій секції та й каже: “В мене вирок 25 р. Мені тут здихати, але поки те буде, ти мені розкажеш, за що ти хотів вбити Льоньку і що ти маєш спільного з цим жидом”. Припертий Олексою, Богдан “розколовся”. Льоньку він мав повалити на землю, а за когатом сидів Франчук Володя із шнурком і мав задушити. А від жида він мав доручення організувати хлопців. На запитання Богдана, чому він часто відвідує комендатуру, жид сказав, що там є офіцер, який зв’язаний з англійською розвідкою і з його допомогою хлопці повинні вирватись на волю. І чим скоріше, тим краще. Скоро буде війна, і усіх тут вимордують. На жовтневі свята хлопці мали розкинути листівки, він обіцяв дати зброю і вони повинні були кинутись на частокіл, а решту зробить “англійська розвідка”. Отже, була досить поважна причина для цього, щоб вбити “зрадників” - мене і Льоньку, але ні першої, а тим більше другої ночі бажаючих виконати екзекуцію не знайшлося. Олекса сказав Богданові: “Невже ти думаєш, що з 2 тисяч в’язнів ти один розумний, а решта всі дурні? Невже ти не розумієш, що вас хотіли вивести на приступ частоколу, щоб перестріляти, як зайців?” Спам’ятаний Богдан зараз хотів бігти душити жида, але Олекса спинив його кажучи: “Треба буде - без тебе задушать”. На цьому все скінчилось, лише Богдана з жидом з нашого табору забрали. І тут виникає сумнів, чи справді Богдан З. був несвідомим знаряддям в руках провокатора, чи, може, й сам був ним...
Під час роботи в цеху я ще займався віршуванням. Спочатку записував на куску фанери, потім виправляв, а коли вже, на мою думку, вірш був добрий, переписував на тонкий папір. Фанеру чистив склом і використовував удруге. Пам’ятаю, як кілька таких віршів я закупорив у невеличку пляшку і зарив у землю під сушилкою.
На операцію мені ще довелось їхати двічі. Останню робили мені вільнонаймані лікарі-початківці, і вона виявилась найкращою, бо до сьогодні рана більше не відновлюється.
Варто згадати ще про три випадки, що мали місце на 5-му. Перший, це коли в робочій зоні копали траншею біля полірувального цеху, щоб його розширити, натрапили на три домовини - як-небудь збиті з дошок; зрозумілим стало, що “проізводствєнная зона” збудована на кістках перших жертв большевицького терору.
Другий трагічний випадок стався з молодим студентом-грузином. Чи він справді зійшов з розуму, чи, як начальство говорило, симулював, але кожного ранку він оббігав попід запретку всю зону і при тому кукурікав або викрикував осляче “і-а”. Одного разу, коли він пробігав біля прохідної, вона була відкрита (щось вивозили чи завозили) і він вибіг за зону. Вартовий на прохідній не завважив, але недалеко знаходився інший конвоїр і вбив його.
Третій випадок був комічний. З управління “Дубровлагу” приїхав сам генерал зі свитою до нас поцікавитись, як нам живеться, які скарги. В’язні обступили його і питали кожен про своє. Німці запитували, чи вони можуть отримувати з Німеччини посилки. “Єслі ваші родниє жівут в восточной зоне окупації, то можетє получать, єслі в западной – нєт”. Стоїть грузин, аж міниться на лиці, нарешті прорвало: “Гражданін генєрал, какой зона окупації Грузія? Шесть лєт ані адін письмо, ні один посилка нє получал”. У відповідь генерал із свитою тільки засміялись.
Після останньої операції мене вже відправили на 7 пункт. Тут виготовляли футляри для радіоприймачів та телевізорів. Я працював в інструменталці на заточці циклін. Будучи останній раз в лікарні, я зустрівся з Василем Макухом, і ми стали випускати листівку “Воля в’язня”. У ній ми вміщали мої вірші з нагоди свят Різдва чи Воскресіння або історичних дат, а також фейлетони, які я підписував псевдонімом “Оса”. Крім того, вміщали статті, в яких підтримували на дусі хворих дівчат і хлопців, та й самі мали задоволення з того, що щось робимо. Часто мені зустрічався такий тип, як Рудюк Олександр, родом східняк. Знав я його ще із 8-го, потім кожного разу стрічав його на 9-му, а в кінці потрапив ще й на 7-ий. Годі сьогодні сказати, чи це було випадково, чи, може, це був мій “ангел хоронитель”, бо вже й на волі він ще приїздив мене “відвідати”. Всі на всіх пунктах знали його як сексота і відзивались про нього погано. Я особисто, не знаючи про нього нічого конкретно, так суворо його не судив, бо знав, що часто про найкращих людей пускають такі провокаційні чутки, щоб людину вбити морально, а то й довести до самогубства. Однак ближчого знайомства з ним не шукав.
Та був у мене ще з львівської пересилки товариш, якому я довірився і вірив. Це був Петро Наконечний, а він за Рудюка ручався головою, що це добрий і чесний хлопець. На 7-му ми продовжували випускати листівку вже з Наконечним, а він поступово до цієї роботи втягнув Рудюка. Його завданням було переписувати в кількох екземплярах написане нами. Це вже було після смерті “вождя народів”, ми вже мали право не щороку, а щомісяця писати два листи, отримувати посилки, відпускати волосся, фотографуватись, ба навіть мати побачення з рідними. А за ношення номерів тепер вже карали. Політруки читали нам лекції про “найгуманніші” у світі радянські закони і конституцію. Ходили чутки, що будуть нас звільняти. В той час на 7-му перебував композитор Василь Барвінський.
З ним ми на пам’ять зробили групову фотографію, де я сиджу перед ним. Також тут я зустрів братів Гайошків - Михайла і (здається) Володимира з Осердова, що біля Белза. Вони були старші від мене понад 10 років, але добре знали мого брата Івана, бо за німецької окупації в Белзі мали свою крамничку, як і мій брат. Нас ще єднало, що в цих селах я бував, і в нас були спільні знайомі як в УПА, так і в інших підпільних структурах. Обидва брати грали добре в шахи, і я, хоч також грав непогано, ніколи у них не вигравав. При шахах одного разу згадали ми про “Юрченка”, про якого я вже згадував на початку своєї розповіді.
І ось про що розказали мені брати Гайошки: “Юрченко” - це Левочко* , родом з Себечева. До війни був в селі головою читальні “Просвіта”. Пізніше в УПА став курінним. Під час німецької окупації ходив із відділом у рейд на східну Україну. Коли большевики знову вернулися в наші сторони і зробили Бугом і Солокією границю між Польщею та СССР, “Юрченко” приходить зі сотнею на Закерзонщину мобілізувати хлопців в УПА. Ніхто не здогадувався, чиї повноваження він виконував, і йому вдалося зібрати трохи новобранців. Він з ними переходить Буг в напрямі Волині, де на них вже чекали большевики. Сотня з оточення вирвалась, а новобранці, хто не загинув або не потрапив у полон, вернулися через границю додому. “Юрченко” вертається знову на Закерзонщину, щоби покарати “дезертирів”, одже, котрих не перебили енкаведисти - добиває він. Крім цього, знаючи в цьому терені всю сітку ОУН та УПА, він починає виловлювати кращих людей і віддавати большевикам.
Під своїм командуванням він мав 20 “стрибків” і під маркою УПА шастає по селах Сокальщини та Грубешівщини, грабуючи та вбиваючи людей. Поки розкрилася його підла робота, він на своєму рахунку вже мав понад 100 жертв, вбитих та арештованих. Підпільна робота на цьому терені була паралізована. На “Юрченка” роблять засідки, мінують дороги, а він все виходить неушкоджений. Аж вкінці потрапляє на повстанську засідку під самим Варяжем. Він вертав зі своєю зграєю з Холмщини з награбованими курми, хустинами, кожухами. Живим він не дався взяти - застрілився, а з його банди лише один холуй втік живим. Так нестало майора “Юрченка”.
Здавалося, що настане спокій в цьому терені, але з Крайового Проводу приходить начебто референт Служби Безпеки “Вадим”. В Крайовому Проводі був такий* та особисто його ніхто не знав, а прийшов він із завданням “оздоровити” терен після “подвигів “Юрченка”. Все виглядало ніби нормально - так і повинно бути. “Вадим” у першу чергу скликає на нараду усіх районових і підрайонових провідників, що мала відбутися в лісі на хуторі на Холмщині. Це була зима. Зібралося туди 25 чоловік. Нарада мала початися о 10 годині. “Вадима” ще не було, зате о 9 годині хутір оточили енкаведисти і перебили всіх. Одному лише пощастило вийти живим, і він вернув до своїх, та “Вадим” розстріляв його, мовляв, тебе большевики пустили, ти видавав їм наших людей.
У цьому терені діяла боївка Служби Безпеки під проводом районового “Юрка”. В цей час він перебував на мицівській колонії зі своїм шістнадцятилітнім сином. Рідне село його було за Солокією під большевиками. За професією він, здається, був учителем, а тому робота в СБ ним проводилась так, як цього вимагала наша справа - чесно і сумлінно.
“Вадимові”, як і тим, хто його післав туди, такі люди, як “Юрко”, були небезпечні, отже, він призначає командиром районового СБ “Ясеня” - малограмотного, зате безвідмовного на виконання всіх наказів, що йшли зверху, якими б вони не були. Першою таки на мицівській колонії падає “Юрко” за те, що ніби занедбав роботу в терені. А вірніше, за те, що безпідставно, без усяких доказів не стріляв людей, як цього хотілось “Вадимові”. Синові вдалося втекти через вікно, перейти границю до большевиків. Потім говорили, що він десь вчився у Львові. Сьогодні, якщо він живий, йому виповнилось понад 60 років, і він, без сумніву, проклинає бандерівців, що вбили його батька. І таких, як він, сьогодні тисячі. Чи прозріють вовки колись...?
Далі “Вадим” викликає до себе в Угринів районового провідника “Кудияра”, що дозволив в с. Буднині організувати пропольську самооборону, а після роззброєння її - покарав смертю її учасників. Ще на початку моєї розповіді я розказував, що “Кудияр” цим хлопцям гарантував безпеку. “Вадим” в Угринові власноручно розстрілює “Кудияра”, а “Ясеню” дає наказ розстріляти 20 учасників будинської самооборони. Крім цього, по селах розстрілюють кращих людей ніби за співпрацю з большевиками. Місцева сітка ОУН, стривожена діями “Вадима”, висилає зв’язківця в Краєвий Провід для вияснення його особи. Зв’язківець вертається з наказом негайно арештувати провокатора. Та поки зв’язківець вернувся, “Вадим” ще встиг декого розстріляти і перейти кордон у напрямі Волині. Слідом за ним висилають групу людей, щоб його знешкодити, але при переході кордону ці люди гинуть, а “Вадим” на Волині творить свої підпільні справи. На львівській пересилці хлопець з Волині, Іван Дронгаль, згадував про “Вадима” як провокатора, що наробив там великої шкоди нашому Визвольному Рухові. І вже після кількох років таборів брати Гайошки доповнили цю розповідь, яка ще, звичайно, потребує доповнень і уточнень. Одне зрозуміло, що це є незаперечним фактом і доказом того, якими методами НКВД вело боротьбу з УПА.
Яких тільки злочинів не чинили вони, списуючи все на “українських буржуазних націоналістів»! Не гребували нічим, щоб викликати в населення ненависть до них. На превеликий жаль, це їм до певної міри вдавалось.
Під кінець написання спогадів хотів би підкреслити, щоб в читача не виникали питання, що буцімто відступниками від визвольницької ідеї були і високопоставлені провідники, оскільки “вони писали звернення і покаянні листи” тощо. Бо цим можна зробити кривду тим, які “самі не писали” або й писали щось, лише не покаянні, не закликаючи людей до потрібних большевикам дій. Великим зрадником був саме “Зенон”, правдиве прізвище Лапінський, який служив полякам, він видав масу людей, провокував, видав навіть “Ореста”-Онишкевича - командира УПА на Закерзонні. Це так. І автор цих рядків показав того зрадника, оскільки і сам бачив його. Але не можна узагальнювати, бо тоді створиться у читача враження, що і в підпіллі не було все гаразд, бо були провідні люди, які не витримували революційної лінії. Могли бути слабохарактерні, люди, нерви яких не витримували тощо. Було відомо, що в 1945 році большевики з літаків розкидали “звернення” Стельмащука – “Рудого” - одного з командирів УПА- “Північ”. “Рудий” мав “закликати” здаватися большевикам. А все це неправда. “Рудого” спіймали живим, коли він хворів тифом і мав температуру понад 40 ст. Нічого він не писав, а писали за нього і його підписували, бажаючи таким чином впливати на рядове стрілецтво, мовляв, за що ви боретеся, якщо ваші командири - провідники ідуть на згоду з властями???
І ще необхідно правильно оцінити західно-українську поліцію, я підкреслюю - західно-українську, а правильніше - галицьку. Поліційний корпус тієї поліції дорівнював 4500. З того числа до 4000 перейшло в УПА. Якщо були якісь нечестивці, то їх було зовсім мало.
У післявоєнний період Москва поширювала неправду про УПА. Силкувалася доказати, що УПА боролася проти большевиків і допомагала німцям. Я хочу до своїх споминів додати спогади визначного діяча визвольного руху, члена Головного Проводу ОУН, мого земляка з с. Карова Петра Дужого про “Ореста”-Онишкевича. Отже:

ПРО БІЙ УПА З НІМЕЦЬКИМИ ОКУПАНТАМИ В КАРОВІ
Брехлива совєтська пропаґанда силкується “доказати”, що УПА проти німців не воювала.
Великдень 1944 року мій брат Микола і я вирішили відсвяткувати в рідному селі Карові, що перед Другою світовою війною було в складі Рава-Руського повіту, а за совєтської окупації - спершу Белзького (Забузького), а згодом - Сокальського району. В Карові проживали наші сестри Марія і Олена, яких чекісти ще не встигли запроторити до Казахстану, де в Актюбинській області з 1940 року проживали мама й братова з двома маленькими дітьми, вивезені після арешту нашого брата Івана.
До залізничної станції Угнів ми виїхали поїздом у суботу перед Великоднем, 15 квітня. Здавалося, наша подорож відбудеться без пригод. Спокійно доїхали до Рави - Руської, там пересіли на поїзд, що курсував з Ярослава до Сокаля. І раптом поїзд зупинився на станції Піддубці (тепер Піддубне). Це була передостання станція перед Угновом. Тут миттю ешелон оточили німецькі військовики. Поліцаїв, т.зв. “Баншуц”, що, як звичайно, вешталися по залізничних станціях, не було. Озброєні автоматами військовики впадали до вагонів і перевіряли у пасажирів документи. Особливу увагу звертали на молодь. Декількох хлопців вивели з вагонів. “От попалися, - тривожились наші серця, - буде нам зустріч з сестрами, буде Великдень!” Проте лихо минулося: мої “ліві” документи - пашпорт на прізвище В’ячеслава Романовського і довідка про те, що я працівник Львівського оперного театру, - не викликали підозри. Поїзд простояв на станції майже годину і нарешті покотився далі.
В Карові ми знайшли пояснення німецької метушливості: тут у той сам час станціонував курінь УПА та й у довколишніх селах Угнівщини, Белзчини, Сокальщини та в південних районах Холмщини дислокувались більші чи менші загони УПА.
Великдень приніс нам радість: нас привітали командири загонів УПА, ми склали собі святкові побажання. Командири розповідали про ситуацію у терені. Командний склад очолював Мирослав Онишкевич (псевдоніми “Карівський”, “Орест”) - мій близький друг родом з Угнова, який у наступних роках мав під своєю командою усі частини УПА, що діяли на українських землях під Польщею, тобто в так званому Закерзонському краї. Хто знав Мирослава, міг переконатися, що той командир відзначався особливими організаційними здібностями та практичним розумом. Серед вояцтва мав високий авторитет. У його товаристві майже завжди бував політвиховник, за фахом учитель, родом із Сокальщини. Прізвища й псевдоніму його я пригадати не можу, але знаю, що він допомагав командирові “Орестові”, давав йому поради, зокрема в тих випадках, коли йшлося про стосунки з місцевим населенням. Був невтомний і скрізь, як мовиться, було його повно: тут між вояцтвом вирішує якісь спірні питання, там перед населенням виступає, розмовляє з підлітками, радить, що читати, інформує старших селян про політичне становище. Політвиховники були душею Армії.
Дивує і обурює кожного, коли непоінформовані автори, проживаючи по закордоннях, які, можливо, відділів УПА і на очі не бачили, тепер на сторінках солідних соціологічних та інших праць силкуються прирівнювати політвиховників УПА до червоних комісарів, до політруків Червоної армії. Хай таке необгрунтоване твердження спаде на совість їх авторів, допоки вони врешті-решт самі, змінюючи свій погляд, не усвідомлять своєї помилки, не зрозуміють, яку кривду вчинили світлій пам’яті тих безстрашних борців, що за українську національну справу життям заплатили...
Із згаданим політвиховником і порадником Мирослава Онишкевича цікаво було й поговорити. Саме він, пригадую, інформував, що німецькі окупанти присутністю відділів УПА у тому районі вельми тривожились. Німці посилали в розвідку якогось місцевого фольксдойча, який, нібито проявляючи “власну ініціативу”, “для добра стрільців” почав їх намовляти, щоб вони виявилися “мудрими” й, обминаючи своїх командирів, вступали в переговори з командирами німецьких військових частин. Він навіть призначав місця таких зустрічей і сам збирався допомагати в контактах, пропонуючи своє “фахове перекладацтво”. Очевидна річ, з того нічого не вийшло, оскільки Головний Штаб УПА видав своєчасно суворий наказ, що ніхто і ні за яких умов не має права входити у переговори з німецькими наїзниками. Отой аґент німецьких військ, як хтось згодом довідався, спекулянт польського походження був не лише говіркий, а й наполегливий. Він “дивувався”: “Чому ж ви - розсудливі люди - виступаєте проти німців, адже всяк, хто виступає проти “німецьких господарів” чи хоч би в чомусь не слухається їх, той явно “сприяє большевикам” і тим самим допомагає їм у війні з “німецькими визволителями”.
Онишкевич точно дотримувався інструкцій і наказів Головного Командування УПА. Протягом довгих місяців він виконував важливу службу, захищаючи наше населення перед польськими підпільними боївками. Саме в той час на північні райони Львівської області й на Південну Холмщину силкувались нападати ватаги польського підпілля, спалюючи села, убиваючи невинних людей, грабуючи їх майно. Незважаючи на те, що в тих районах українське населення становило не менше 80-90%, польські підпільники аж ніяк не бажали примиритися з думкою, що це не їхня земля, що не їм тут господарювати. Збройні сутички з прибулими сюди з Люблінщини польськими боївками стали частими, але, як звичайно, кінчались для непрошених пришельців болючими поразками. Проте, і з українського боку не обходилося інколи без утрат: в одній із таких сутичок на початку 1944 року поблизу Белза загинув молодший брат Мирослава Онишкевича - Тарас (псевдонім “Галайда”), довголітній політичний в’язень польських тюрем, організатор націоналістичного підпілля на Україні в 1939-1941 роках. Після відсічі польські боївкарі вже не наважувалися нападати на наші села.
Припленталося нове лихо: то тут, то там появлялися озброєні грабіжники - німецькі дезертири, які намагалися “промишляти”. Згодом дезертирство з німецьких військових частин почало ставати частішим. Уже під кінець 1943 року траплялось, що банди дезертирів, нерідко поєднуючись з місцевими фольксдойчами, які добре розмовляли польською мовою, відважувалися нападати навіть на мешканців Львова в околицях Замарстинова та Кульпаркова. І таким грабіжникам відділи УПА давали відсіч.
Врешті, почали наскакувати й большевицькі ватаги, що називали себе ковпаківцями. Вони теж грабували й убивали наших громадян, необґрунтовано обвинувачуючи їх у співпраці з німцями.
Місцеве населення дуже прихильно ставилося до УПА, бачило в “наших хлопцях” своїх справжніх захисників. У загонах Онишкевича було чимало місцевої молоді, а це ще додатково скріплювало дружні стосунки з місцевими мешканцями. Наведу такий приклад: із суботи на неділю (Великдень) група старших карівських селян, які в минулому служили в польській чи ще австрійській армії, запропонувала стрільцям УПА: “Ми згідні нести замість вас караульну службу вночі, тим даючи змогу вам відпочити”. Стосувалося це якоїсь сотні УПА, яка ввечері прибула до Карова, подолавши велику віддаль. Селяни звернулися з такою пропозицією до самого Онишкевича. Він чемно подякував господарям, пояснюючи, що це порушення військових приписів, і певною мірою могло б погано вплинути на дисципліну.
На сам Великдень стрільці УПА заповнили місцеву церкву, а ще більше стояло їх біля церкви, бо в церкві вже не було місця. Після свячення пасок селяни щедро частували стрільців і командирів, це було щире й правдиве братання. Пополудні співали великодніх та веснянкових пісень. Біля будинку читальні “Просвіти” зібралося багато вояків, серед них чимало учасників національних загонів. В одному курені була окрема чота азербайджанців. Вони вже трохи навчилися розмовляти по-українськи. Діставши десь гармонію, почали вигравати свої азербайджанські мелодії і завели в читальні гарячі танці. У нас не прийнято витанцьовувати на Великдень, але азербайджанцям це дозволялося, і вони викриками радості заповнювали залу читальні. Люди придивлялися до тих танців, а вояки-союзники веселилися.
Штаб частин УПА розмістився у фільварку, де на той час нікого не було. Той фільварок, віддалений на 2 км. від села, розкинений на краю лісу, звався Корчунок, але польські поміщики, можливо, на честь якоїсь Ванди, перейменували його на “Вандзін”. В 1941-1942 роках німці поставили управителем того маєтку якогось москаля, що звався Шеремета. Це був большевик-чекіст, що нібито мав видати німцям якісь великі таємниці та через те користувався у них безмежним довір’ям. Той тип мав при собі гайдуків із числа полонених. До місцевого населення ставився вкрай вороже, часто викликав німецьку поліцію, щоб з її допомогою “наводити порядок”. Врешті виявилося, що той запопадливий “німецький служака” був аґентом Москви, підтримував з нею зв’язки. Одного разу німці запеленґували його радіостанцію, наскочили на фільварок і дощенту розгромили той замаскований большевицький пункт.
Навесні 1944 року в Корчунку отаборився штаб частин УПА. В понеділок після Томиної неділі, 24 квітня, рано-вранці карівці почули якийсь підозрілий гул. Це вирушила німецька військова частина з Рави-Руської. Попереду їхали броньовики. Охоронні відділи УПА “привітали” напасників шквальним вогнем. Потерпіли насамперед німецькі зв’язківці, що їхали на мотоциклах. Либонь, почувалися вони безпечно й не ждали такого “привіту”. Вчинилася метушня, мотоциклісти почали відступати. В той час цивільне населення миттю покинуло село. Всі сподівалися, що німці почнуть палити село, але того чомусь не сталося. Врешті вискочили німецькі танки. Проти них в той час в УПА зброї не було. Лише щонайшвидший відступ міг порятувати вояків УПА від розгрому.
Один танк, поминувши церкву, виїхав на дорогу, яку селяни називали “гостинець”, що веде до села Домашів, і відкрив вогонь. Відділи УПА і в цьому випадку застосували партизанську тактику, а вона така: починати бій з ворогом лише тоді, коли це партизанам потрібно й вигідно. Партизани б’ють зненацька і миттю зникають - і шукай вітру в полі. І тут так було.
Врешті німцям на допомогу прилетіли літаки, якими напасники намагалися координувати битву. Але було запізно. Партизани надійно скрилися у поблизьких лісах.
Остання сутичка з німецькими частинами була на полях, що на схід від села і звуться “Заволі”. Найбільше німці націлювалися на Корчунок, але успіху не мали: штаб і ті відділи, що там стаціонували, вчасно подалися у ліс.
Скільки жертв було з німецького боку - невідомо, німці їх підібрали. З боку УПА було 9 бійців убитих і кілька десятків поранених. У полон не попав ніхто. Пополудні того ж дня німці відступили до Рави-Руської. Відділи УПА залишилися у лісах, рахуючись з тим, що напасники можуть ще раз наступати на село.
З особливою увагою слід підкреслити те, що серед місцевого населення паніки не було. Після відступу німецьких частин люди кинулись на бойовище. Вбитих підібрали й перенесли до читальні, повдягали в білі чистенькі сорочки й штани домашнього виробу, повкладали в домовини. До читальні прибув сільський парох Орест Сиротинський. Відправлено панахиду, співав церковний хор. Селяни поприходили до читальні, щоб віддати полеглим останню честь, вшановуючи своїх безстрашних захисників.
Наступного дня люди з довколишніх сіл прибули до Карова. Серед убитих розпізнали трьох своїх земляків і забрали, щоб поховати на своїх кладовищах. Шістьох убитих при великому здвизі народу поховали на карівському кладовищі побіч могили січових стрільців, що загинули в бою з польськими військами в січні 1919 року.
За часів сталінсько-брежнєвського свавілля могили січовиків і бійців УПА зрівняно з землею. У 1989 році карівці відновили могили своїх Героїв. Поставлено хрести. Періодично відправляють панахиди. Старші громадяни - живі свідки подій 40-их років - радо розповідають молодшим про Українську Повстанську Армію, про національно-визвольну боротьбу народу.
(Спогад надрукований у журналі “Визвольний шлях”, ч. 4, 1992 р.)

У 1956 р., нарешті, в Дубровці заявилась “государствєнная комісія” по перегляду справ та звільнення в’язнів. Дев’ять років у безнадії було якось легше пережити, ніж останніх три місяці. Кожного дня викликали по 25-30 осіб і знижували вироки з 25 до 15 років або звільняли зовсім. Прізвища звільнених виписували на фанерній дошці і вивішували серед зони. Були люди, котрі такого різкого повороту в своєму житті не могли пережити - від хвилювання діставали розрив серця.
Нарешті, і моя черга підійшла. Комісію пройшов, а результат треба було чекати другого дня. Коли вивісили список, я два рази пробіг очима по дошці і свого прізвища не знайшов. Аж за третім разом, коли вже кожне прізвища зачитував повністю, віднайшов і своє. Наступні дні відбувалась процедура оформлення документів на звільнення та проїзд. Звільнений мав право їхати, куди хотів, - обмежень не було. Я вирішив відвідати своїх рідних у Сибірі, а опісля вернутись на Україну. З “маршрутним листом” я доїхав в Кемеровську область до своїх. А дальше, як писав Т.Шевченко, “ото дурний, та ще й битий, на квиток повірив москалеві...” Мене викликали в МГБ і взяли на спец.-облік. Кожного місяця я мусив у спецкоменданта розписатися, що я ще живий. По наївності своїй я ще писав скаргу до генпрокурора Руденка та Нікіти Сергєєвича, бо думав, що місцева влада порушує закон, та скоро й Москва дала “внушающий отвєт”, що все тут “правильно”. І так став я спецпереселенцем...
На спецпоселенні відвідав мене знайомий ще з таборів Рудюк Олександр, якого весь Дубровлаг вважав сексотом. Водив хлопців на більшовицькі засідки, а сам із них все мав “щастя” виходити живим і не пошкодженим. Його псевдо в нашому підпіллі було “Веселий”. От такі-то невеселі справи були в нас з “Веселим”... Після його візиту мене викликали в НКГБ, де натякали на те, щоб розкаятись та “осудіть свойо бандеровскоє прошлоє”, звичайно, в пресі. За це мене звільнять із поселення. Я відповів, що мені і тут добре, а надоїсть владі, то й без того звільнить, що й сталося у 1964 році.
Не можна обминути випадку, що стався у Києві в листопаді 1968 р. Мій друг із таборів, учасник УПА, односелець, пішов на самоспалення в знак протесту проти русифікації не тільки східної, але усієї України. Це простий хлопець, з бідної селянської родини - Макух Василь, син Омеляна. Перед цією мученицькою смертю він приїхав до мене попрощатися. Жінка його - політв’язень, родом із Дніпропетровська, де вони і разом жили з двома маленькими дітьми, хлопцем і дівчинкою. На жінку він не нарікав - навпаки, казав, що вона добра. Діти, здається, відвідували дитячий садок, коли батьки працювали. В радянському раю чесною працею сам чоловік не здатен забезпечити сім’ю, для цього треба підключати “рівноправну” жінку. Отже, приходячи із садочка, діти розмовляли по-російськи.
Василя дратувало, що Україна вже до такого ступеня зрусифікована, а те, що його власні діти стануть яничарами, кидало в лють. Він говорив, що не раз його переслідувала думка повбивати власних дітей - порубати їх. Він говорив, що все передумав і, вкінці, вирішив піти на таку смерть. Якщо вже чужі не вернуться до своєї мови, то хоч спасе від русифікації дітей.
Я проводжав його на львівському вокзалі. В нього була посудина з бензиною. Весь час я розраджував його не робити цього, але він сказав мені: “Зараз я такий щасливий, і мені легко на душі”. Одному мені він признався. Я один знав, на що він іде. Поїзд рушив. Я стояв на пероні і не знав, що маю робити, як запобігти цій трагедії. Вперше в житті з’явилась думка піти в КГБ заявити. Та друга думка підказувала, що це буде підло з мого боку, ще свіжими були його слова “мені так легко на душі”. І сталось те, що мало статись. КГБ дізналось, що Василь був у мене, і викликали на допит. З їхніх запитань я зрозумів, що вони допускали таку версію, що існує організація, яка змушує своїх членів іти на самопожертву. В їхньому куцому розумі, в їхніх здегенерованих душах, видно, не було місця таким поняттям, щоб душу погубити “за други своя”. Сьогодні на місці самоспалення повинен стояти пам’ятник В.Макухові. Та хто збудує його? Невже ці депутати, що їм на сесіях легше спілкуватись на “общепонятном?” Задумайтесь, панове. Ви вбили людину легковажним ставленням до рідної мови! Воскресіть її до вічної слави поверненням своїм до мови предків, до мови нашого генія Тараса.

ПІСЛЯМОВА
У час, коли назрівав розвал совєтської імперії, а нам, простим смертним, ще здавалось, що вона “нєпобєдімая”, що її і колом не доб’єш, спало мені на думку лишити, хоч би своїм внукам, згадку про страшний час і довести, що ми не були “бандітами”, щоб вони нами не встидались.
Довести, що цей масовий “бандітізм” зріс на заздалегідь приготовленому нашими ворогами грунті.
Заголовок мав бути “Як я став “бандітом”. І став я писати, як вмів і що запам’ятав. Вдома писати не було нагоди, бо, щоб якось жити, треба ще й після основної праці в колгоспі працювати. Працюючи водієм, нераз доводилось годинами простоювати в очікуванні на вантаж, отже, коли я лишався один в кабіні, і використовував цей час на писання. Завдяки цьому воно і вийшло трохи кострубате, з помилками механічними й іншими. А із семикласною освітою шедевра не напишеш, а за браком часу і розмазувати будеш не дуже. Головне, щоб було правдиво, і хотілось скоріше скінчити, бо й літа підходять, не сьогодні-завтра... Так за цим писанням застала мене “перебудова”, “гласність”, а в кінці і самостійну проголосили. Повісили свій прапор, гімн повернули. Вже й паркан синьо-жовтими фарбами розмальовуємо свобідно (а це рахувалось контрреволюцією), а нас і далі наш “рідний” уряд вважає бандитами, а катів наших - героями.
Маємо не Самостійну Україну, а пародію на неї. Партократи - яничари, свої та чужі, поміняли значки на вилогах своїх піджаків і на всі сторони дограбовують і без того пограбований український нарід, розпродують за бензин на всі сторони добро України, а народ її пускають з торбами. Не за таку Україну віддали життя наші предки, діди, батьки та й мої ровесники. Не за таку самостійність підривались на гранатах, стрілялись, конали в тюрмах, концтаборах, кидались під гусениці танків, самоспалювались. Не за таку!
Закінчуючи цю розповідь, хочу сказати, що я не мав на меті возвеличувати себе, а тільки на прикладі свого пережиття показати, на які жертви йшов наш нарід во ім’я своєї державності. Пережите мною - це лише краплинка в морі всенародного горя. Мої ровесники пережили (якщо вижили) більше і страшніше в цей трагічний час боротьби. Та стократ більше пережили наші матері. В їхній терновий вінок вплітаю свій скромний лавровий листочок на вічну пам’ять і славу.
Нехай простять нам за всі болі, завдані нами, а чужа земля нехай буде їм пухом.
Речичани, травень 1993 року


















 
Наші Друзі: Новини Львова