Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52251
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Не розцілує матір переможець-син на ріднім порозі, але мати Україна не забуде їхнього подвигу, поки світ і люди є на землі.
Може, хтось ще знає про них більше, то хай повідомить.
“Крилатий”, якого я тут згадав, також загинув у с. Лісках. Був ще один “Крилатий”, роєвий у відділі “Кропиви”, загинув в якомусь селі на Холмщині на північ від Лісок. Похований на цвинтарі в Переведові.

Навесні, будучи вже в другому відділі, ми відвідували цю могилу. А зараз, кажуть, за ініціятивою санітарки з Мицева Гані Милик була відправлена панахида. Там спочило 40 хлопців. Вічная їм пам’ять. Мій товариш “Левко”, з яким я лежав в Цеблові ранений, остався також живим, бо в цей час був на якомусь навчанні. Після цього він виконував у відділі обов’язки військової служби безпеки. Він і мені пропонував цю роботу, та я чомусь відмовився, але це було в секреті. Про його долю я довідався через 45 років. Під час операції “Вісла” він потрапив полякам в руки і був розстріляний. Його прізвище Ясенко Леонід* - “Шум”, “Левко”. Про це писала газета “Поклик Сумління” в рубриці “Пом’янемо поіменно”.
Після лісоцької трагедії ми опинилися у відділі “Кропиви”** і до початку весни 1946 р. перебували по селах, починаючи від Угнова на схід до Кристинополя, Сокаля, Варяжа.
Весна 1946 р. на Закерзонщину принесла акцію переселення з польської сторони в УРСР. По селах спочатку їздили агітатори, розхвалювали большевицький “рай”, обіцяли “щасливе життя”. Одного такого зловили повстанці в с. Угринів на гарячому і запропонували розказати правду про цей “рай”, що він і зробив. Та й без цього ніхто добровільно не збирався покидати рідну землю, і прийшлось окупантам вживати більш радикальних заходів.
Почались наскоки на села. Людей виловлювали, везли на збірні пункти. З військом йшли цивільні поляки, грабували все підряд, стріляли свиней, кролів, гусей, курей. В хатах валили печі, били вікна, образи ламали, нищили сільську мебель. Люди тікали в ліси з худобою, з дітьми, брали з собою якийсь харч, а решта лишалась на поживу і розбій полякам. Власними очима я бачив цю руїну і не вірилось, що це ХХ ст., а здавалось, що тільки що пройшла орда Батия. Молодь вливалась в УПА, бо потрапити в руки польського “цивілізованого” війська означало йти на певну смерть через тортури або на каліцтво.
Для повстанців настала гаряча пора. Хоч сили були нерівні, але треба було якось перешкодити цим варварським діям. Робились засідки, наскоки на польські гарнізони. На ст. Угнів попалено вагони, людей повернуто назад. Наш відділ, яким командував на місці “Аркуша”,*** “Кропива”, зробив засідку під Угновом в соснині при дорозі Дениска-Угнів. З Дениск везли людей, по дорозі били. Війська було багато. Передній кінець колони вже зрівнявся з нами, а задній губився десь під Денисками. Поведінка поляків просила помсти, але не такої. Нас було мало. Вдарили по чолі колони і, щоб уникнути оточення в невеличкому лісі, скоро відійшли з цього місця. 12 польських вояків там закінчили свою грабіжницьку кар’єру.
В с. Хоробрів розквартирувався польський гарнізон, близько 300 чоловік. Наш відділ, що налічував десь понад 30-35 повстанців, робить наскок на Хоробрів. Теплий травневий вечір. Під’їздимо на возах близько під село. Привезли зі собою V-2 (це такий німецький реактивний снаряд кг. під 80). По них спеціалізувався хлопець із Цеблова, Якимович Богдан, а знання ці набув у дивізії “СС Галичина”. Як била ця зброя, не знаю, але поки летіла, то страшно ревіла. І під цей рев із криком “вперед!” хлопці кинулись в село. Один рій, що перебігав через цвинтар, налетів на польську заставу. Поляки прийняли наших за своїх, бо польський кулеметник крикнув: “Давай амуніції!” – “Зараз! Зараз!” - відповідає наш, прикінчив кулеметника і крикнув: “Хлопці, давай торпеди!” (так в нас називали V-2). Та торпеда не цибуля - в кишеню не візьмеш, але створити паніку треба було, і поляки відразу зрозуміли, бо крикнув один: “Хлопци! Бандеровци!” - і давай втікати хто куди. Акція була блискавична, бо поки поляки прийшли в себе, то ми вже під’їжджали до угринівського лісу двома возами, навантаженими трофеями: зброя, боєприпаси, мундири. Деякі горе-історики доказують, що нам допомагали німці, американці. Вони брешуть, бо ми користувалися всім “отєчественним”, і то чесно в боях здобутим.
На дорозі Грубешів-Варяж, замість військових машин, потрапила в нашу засідку машина, що везла товар в якийсь магазин. Водія з експедитором відпустили. Посадили за кермо свого водія “Ярослава” (на цей час ця професія була в нас рідкість), і командир вирішив відразу використати цю машину для наскоку на Белз і серед білого дня потривожити трохи поляків, ще до того, поки влада виявить пропажу авта. Та з цього нічого не вийшло. Проїхавши кілька км., машина зупинилась через нестачу пального. Товар перевантажили на воза і перевезли в угринівський ліс. Це був цукор, сувій матерії на сорочки та ще деякі дрібниці. Пізніше з цього матеріалу для цілого відділу пошили сорочки. Це ще один доказ, як повстанці «грабилі» населення.
У цей день група мінерів з іншого відділу на цій же дорозі чекала на машини з військом польським і тільки випадково не висадила нас в повітря разом з машиною. Що сталось на другий чи третій день після цієї засідки, розкажу пізніше, а поки що вернусь до події, яка мала місце раніше.
“Кропива” хотів своїм відділом наскочити на ст. Вербковичі, де звозили переселенців і для охорони був немалий гарнізон війська. Ще до цього командування хотіло вдарити на Вербковичі більшою силою, але не рішалось, бо більші ліси були далеко і при підмозі з Грубешова при відході ми могли зазнати великих втрат. “Кропиві” не подобалось таке рішення, він наполягав, щоби дозволити йому зробити це своїм відділом, але й цього не дозволили, а щоб задовольнити його напористість, дозволили йти з групою не більше десяти осіб просто для проби.
З розповідей учасників цієї акції це виглядало приблизно так: двох хлопців, що йшли попереду групи, спинив оклик: “Стуй! Кто ідзє?!” Наші відповіли: “То свої”. Далі малось би вимагати пароль, але вояка у голосі хлопця впізнав голос свого товариша, бо сказав: “А, то ти, Франек?” – “Я, я” - відповів наш, і підійшли до вартового. Без шуму роззброїли, дізнались пароль, їхні місця застав та й тоді по черзі одну за другою знімали, і цілі неушкоджені вернулись до своїх. Та ще й привезли кільканадцять одиниць зброї та мундирів.
Отже, на другий чи третій день командир із кількома хлопцями поїхав до Угринова десь в обідню пору. В цей час у село в’їхало два броньовики большевиків, а пізніше прибуло кільканадцять кіннотників. Польська уніформа не викликала підозри у большевиків, і наші польською мовою пояснили, що приїхали у справі заготівлі зерна, і якось віддалились від них. Коли доїхали до дороги, що вела в ліс, звернули на неї і щосили погнали коней до лісу. Кілька кіннотників, що вже підоспіли, кинулися в погоню за ними. Кількома автоматними чергами наші спинили їх. Вони позіскакували з коней і припинили переслідування.
Треба сказати, що “Кропива”, родом з Нісмич, був гарячковий характером і відчайдушний. А кілька вдалих операцій наштовхнули його на нові, часто добре не обдумані вчинки. Отже, вернувшись на місце постою, він розповідав пригоду, що трапилась в Угринові, і жалів, що не був там із цілим відділом, бо броньовики вже були б нашими, але ще не пізно і зараз йти захопити їх. Я стояв на стійці неподалік із ручним кулеметом (дегтяром), чув уривки цієї розмови і зрозумів, що хтось не погоджується з командиром, бо сперечаються. Мій час кінчився, і на зміну мені прийшов стрілець “Гарматній” і сказав залишити кулемет йому, бо вже чути якийсь шум у лісі. Поки я пройшов до місця постою, то по просіці вже броньовики під’їхали майже впритул до нас. Почалася перестрілка, але “Кропива” підняв два рої і кинувся вперед, видно, з надією оточити большевиків, бо два рої оставили на місці. І тут відразу був убитий пострілом в чоло. Частина большевиків відступила, а частина, що була проти нас, осталась. Наш роєвий з “Левком” вийшли, щоб з’ясувати обставини, кілька кроків перед нас, і в результаті роєвий був ранений в руку, а “Левкові” продіравило шинелю. Хлопці, що гнались за большевиками, вернулись, а за ними вертались большевики. За нами ліс був розділений сіножатями, і треба було відійти в другу половину, поки броньовики не вийшли туди і не взяли нас в кільце. Коли стемніло, ми вийшли з лісу і пішли на Холмщину. Після “Кропиви” наш відділ перебрав “Громовий”* - людина років під 46. 23 травня 1946 р. всі відділи нашого терену зібрались на Холмщині під спаленим поляками с. Теребінь, на краю лісу, щоб разом відсвяткувати свято Героїв. На святі виступав командир цієї округи “Орест” (Онишкевич Мирослав з Угнова). Зачитував нагороди, підвищення військових ступенів, а через два дні наші відділи стояли в лісі недалеко Грубешова під командуванням “Прірви”.**
У кого не було польського мундиру, цих лишили. Вишиковані наші хлопці стояли на галявині проти польських вояків з АК, щоб засвідчити, що ворожнеча закінчилась між нами, а настав час спільної боротьби проти спільного ворога - більшовизму. Командири пішли на нараду. Пізніше розказував “Прірва”, як польський командуючий хвалився своїми вояками, аргументуючи тим, що в нього є такі, що вже по шість місяців воюють, на що “Прірва” відповів, що в нього є такі, що вже воюють по шість років.
З півночі від Грубешова ліс був на відстані шести км. Травнева ніч коротка. Кожний відділ мав своє завдання і свою точку як з нашої, так і з польської сторони, і кожний в місто йшов своєю дорогою, так що описати докладно всю операцію мені годі. Хіба що з оповідань. Одні брали НКВД, інші “Безпєченьство”, звідки викидали назад гранати, кинуті нашими через вікна. Його брали наші разом із одним польським відділом. Ми, коли вже добре стемніло, ввійшли в місто через міст на р. Гучві біля млина. Командир ішов попереду. Враз окрик на мості: “Стой! Кто йдьот?!” - і постріли. Командир автоматом довів цікавим, хто йде, а не став, ми тільки на мить залягли в придорожнім рові, але відразу піднялись і пішли далі. Місто поки що не спало. Пройшовши вулицями, ми дійшли поблизу церкви, у високому паркані відорвали штахетку і зайшли в якийсь город, де залягли проти великого будинку, що через вулицю вікнами дивився на нас. Тут ревли одна по другій V-2 і враз дружньо заговорила повстанська зброя. Ми з городу по вікнах також випустили кілька пострілів, і це, мабуть, була вся наша місія, бо коли все стихло, я зрозумів, що остався один. Я кинувся до діри в паркані, вискочив на вулицю і завважив, як недалеко на перехрестку пробігали військові, але які - невідомо. В Грубешові я був перший раз, тож ризикуючи побіг туди. На щастя, це були наші, що вже готувались до відходу і чекали мене.
Небо на сході починало ясніти, тож треба було спішити, щоб затемна дотягти до лісу. Кожен відділ відступав в іншу сторону, та наша виявилась найгіршою, бо всі вийшли без пригод, крім нас. Вже зовсім розвиднілось, як ми входили в ліс, а ці, що йшли ззаду, вже були змушені відстрілюватись, а їх прикривали ті, котрі скоріше дійшли до лісу. Дві бронемашини під’їжджали до лісу, на ходу стріляючи. Нікого не вбили, тільки один командуючий “Прірва” був ранений в живіт, але несмертельно, спочатку він не міг іти, і хлопці несли його на ношах, зроблених з гілля, але потім він став і йшов разом з нами.
По лісі ще якийсь час били, але ми відходили все далі, поки не зупинились на відпочинок аж до вечора. Другу ніч знову йшли, аж над ранком зупинились у невеликому лісі на відпочинок. Голодні, помучені, де хто стояв, там і приліг в кущах на краю ліса, щоб трошки заснути. Мені випала черга стояти на стійці. В таких випадках ми мінялись через годину. Я розбудив свою зміну, та довго спати не судилось, бо розвиднювалось, і стійковий розбудив нас по тривозі: польське військо обступало ліс. На полі одалік від лісу розташовувались застави, а невдовзі розстрільною поляки посунули прочісувати ліс. Тільки тих, що були в полі нашого зору, було вдесятеро більше від нас.
Довгий травневий день тільки починався, набоїв обмаль. Не один із нас не думав дожити до вечора, та пережили - всі живі та здорові. Ми безшумно відходили вглиб лісу і все чули польську команду: “Напшуд! Напшуд! Тшимаць лончносць!” В лісі ми стрінули кілька родин з дітьми та худобою, що скривались від переселення. Ми ще трохи відійшли від них і зупинились на горбку. Командир наказав зробити кільце, окопатись по можливості та чекати ворога. Ми вже приготувались, а ворог не йшов. Поляки дійшли до втікачів, видно, забрали їх і вернулись назад. Цілий день вони шастали довкола лісу, а в середину більше не йшли.
Увечері ми перейшли в інше місце. Перебуваючи в лісі, часто доводилось цілими днями просиджувати без їжі, без куска хліба, але ніхто не нарікав, а коли приходили в село, то розкватировувались по 2-3 стрільці по хатах, де були криївки, щоб на випадок облави можна було скритись. Вже після Грубешова ми квартирували в с. Миців на півдні від Белза. Одного разу поляки прийшли на це подвір’я, зловили малого хлопця років 12 і б’ють, щоб сказав, де є “бандеровці”. Цей хлопчина знав, що ми є в цій криївці, але не сказав. Зі сховку ми вже вилізли на тік, приготувились до зустрічі з облавниками, а може, й до смерті.
У цей день загинув наш водій “Ярослав”. Його заскочили зненацька, вже не було куди діватись, і він, відстрілюючись, вибіг за село на городи. Заліг в коноплю чи кукурудзу і відбивався, поки вистачало набоїв. Поляки окружили його зі всіх сторін, і він підірвався гранатою. Поховали ми його в Мицеві на цвинтарі.
Під час нашого перебування в Мицеві у наш відділ прийшов хлопець із села Жужеля. Його дворідна сестра Ганя з Мицева була санітаркою. З нею були ще дві дівчини – “Оля” і “Галя”. Поки ми були в Мицеві, “Галка” (таке псевдо вибрав собі цей хлопчина) перебував у своєї тітки. Одягнений був поки що по-сільському. Десь пізніше ми перебували в Переводові. Одного дня до села наближались машинами НКВД. Ніхто не знав, чи це була облава, чи вони їдуть на Ліски. Хто міг сховатись - сховався, а “Галка” з “Крилатим” вирішили втікати до лісу. Вибігли із села в чисте поле, та енкаведисти зупинились на хвилину, щось розпитали в людей і поїхали дальше у бік с. Ліски. Якраз туди, куди тікали “Галка” з “Крилатим”. Большевики відкрили вогонь, але наші втікачі таки скрились в селі. Оповідаючи про свою пригоду, вони жартували, один одного підтягав, але по-дружньому, без злоби.
У мене з дитинства був хист до віршування, та й почуття гумору не покидало мене. От я й вирішив описати цю пригоду, що й зробив. Декілька рядків я запам’ятав і хочу їх навести тут, бо вони, як я зараз розумію, вирішили мою долю по-іншому, чи на краще, чи на гірше, але інакше. На мене, видно, звернули увагу і перевели в пропаганду та й навіть пізніше планували післати вчитись у Варшаву, звичайно, з підробленими документами. Та ці плани наших провідників перекреслила операція “Вісла”. Отже, про “Галку”:
Раз весною в гарну днину
До нас соколом прилинув
“Галка” - хлопець молодець,
Кинув милу, рідну хату
І сказав: “Прощайте, тату,
Я від нині вже стрілець.
Він до нас прийшов раненько,
Хоч ще билося серденько,
Сльози капали з лиця,
Та до вечора втер очі,
Забув пестощі дівочі,
Як припало на стрільця.
Лиш одне з ним було лихо -
Що наш “Галка” ходив тихо,
Капці в нього лиш були.
Була й парубоцька шапка,
Що йому покійна бабка
Ще на стриху десь знайшла.
Штани були, мов козацькі,
Широчезні. Лиш багацькі.
Так носилися сини.
І лиш хто на “Галку” глянув,
Осінь холодну пом’янув
І забув про чар весни.
Але “Галці” все байдуже -
Він якогось збитка вструже,
Часами і вдень не спить,
Всіх друзів розвеселяє,
Командиру докучає:
-“Батьку, чоботи купіть”.
Чоботи були потрібні не лише “Галці”. В переходах ночами полями, манівцями взуття нищилось, і не один стрілець потребував змінити його. По селах були добрі шевці, і вони виручали нас, але їм потрібна була шкіра. Такий один швець був у селі Костяшині - Солодуха, він радо виконував наші замовлення. Акція переселення закінчувалась, і люди, котрим вдалося уникнути її, ще рік пожили на своїй землі. Господарства переселених пустували. Подекуди знаходились комерсанти, вишукували криті бляхою дахи, розкривали їх, а бляху продавали купцям-полякам, на чому й наживалися. Командири порадились між собою і вирішили цю комерцію використати в наших потребах. Змусили цих комерсантів за виручку від цього “бізнесу” діставати шкіру та матеріали для обмундировання відділу.
Отже, І тут радять командири,
Що зробить, щоб кавалери
Не ходили босо більш?
Треба бізнес цей триклятий
В нашу користь скерувати -
В шкіру замінить скоріш.
Як задумали - зробили:
Шкіри досить накупили,
Щоб мав “Галка” чобіт свій,
Щоб дядьки не насміхались,
Щоб стрільці пороззувались,
Бо їм душно й без чобіт.
Це майже все, що мені запам’яталось з цього вірша - він був досить довгий, дехто вивчив його напам’ять, і на цю тему стрільці ще довго жартували. А “Галку” через рік, під час операції “Вісла”, поляки схопили і там після страшних тортур стратили. Це вже я довідався після сорока п’яти років.
Варто ще згадати одну пригоду, що трапилась зі мною на самий Щедрий вечір 1946 р. Нас п’ятеро хлопців квартирувало чи, точніше, заночовували в с. Тудороковичах. Досвіта село обступило польське військо. Попереджені людьми, ми вийшли з хати. Морозець був йорданський. Все довкола вкрите інеєм, як в казковому царстві, а дійсність протилежна казці.
Домовились ховатись, де хто зуміє. А на цьому ж таки подвір’ї я побачив копицю соломи під хворостяною загорожею і скерував до неї, а хлопці пішли між сусідні стодоли. Попід огорожу я втиснувся в солому, обіткався нею і так, напівстоячи причаївся. Ще поки розвиднілось, від мого дихання свіжозрушена солома обросла інеєм і замаскувала мої сліди. Облавники ходили хата від хати, нишпорили по хатах, подвір’ях, стодолах до самого вечора.
Один вояка зупинився за своєю потребою біля мене і пішов далі. Коли вже стало смеркати, я почув розмову між сусідами, що поляки вже від’їхали. Виліз зі свого сховку і, мов не своїми ногами побрів до хати. Глянув у дзеркало і не впізнав себе: я був увесь синій. Моїм товаришам пощастило. Не знайшовши надійного сховку, вони вийшли за село і побачили групи людей, що йшли з села в сусідній Старгород святити водицю, приєднались до них і вийшли з обложених Тудорокович. Поляки перші гуртки людей, видно, перевірили, а потім вже не спиняли інших.
Свою одісею у відділі я закінчив - мене переводять, як тоді казали, в пропаганду. В с. Мицеві в першій хаті від церкви на північ ми побудували криївку. Сама вона була викопана в саду за стайнею, а вхід був виведений у дровітню, де й маскувався. Коли ми перекривали стелю, я оступився і одною ногою поміж дошками провалився вниз, і треба ж було так, що вдарився в ногу в самий перелом. Невдовзі в мене відкрилась рана, і з гноєм деколи виходили осколки. На перев’язку я ходив по сусідству до санітарки Гані, про котру вже вище згадував. У моє розпорядження дали машинку до писання, і я переписував у 18-ти екземплярах всякі звіти з цього терену, про облави і їхні жертви, де що спалено, кого вбито, за яких обставин, яких ворожих агентів ліквідовано і за що.
Крім цього, в моє розпорядження дали чотирьох зв’язківців для доставки пошти у військові відділи і місцеві боївки. Адреси були шифровані. Наприклад, “Вовки-3” мали шифр “33”, український червоний хрест – “66”, більше не пам’ятаю. У пошту входили “Інформативні вісті”, листівки, брошури та всяка підпільна література. На мицивській колонії, що перебувала у невеликому ліску, у двох хатах розміщалась підпільна редакція. Там на роторних станках відбивали потрібну кількість екземплярів. Готові тексти на матрицях із потрібними рисунками доставляли переважно з Річиці. Оформлення рисунків чи художніх заголовків виконував мій однофамілець і односелець Ментух Андрій. Міжнародні огляди і новини з політики оформляв “Слота”*, що перебував на цій колонії з радіоприймачем.
Все це робилося в рамках суворої конспірації. Тоді про деякі деталі я нічого не знав і ніколи не намагався дізнаватися. Але з часом деякі таємниці розкривалися і переді мною.
Провідником цієї установи був “Певний”**, людина інтелігентна, освічена, доброзичлива. Завваживши в мене поетичний талант, він планував вислати на науку у Варшаву. Мого односельця Андрія в художню школу в Замосць. Та цим планам не судилось здійснитися.
Так, у Мицеві за цією роботою минала весна, починалося літо, а з ним на землі Сокальщини насувалась операція “Вісла”. Одного разу провідник “Певний” сказав мені готуватись до виїзду в Польщу на операцію, бо насувається страшна небезпека і, може, доведеться робити якісь більші переходи, а з відкритою раною мені буде тяжко. Отже, треба трохи потренуватися в польській мові, вивчити молитву і якусь версію придумати щодо своєго поранення і, коли документи будуть готові, відразу їхати. В с. Хлоп’ятині в кравця замовили мені вбрання, і осталось чекати нагоди на виїзд.
Слід згадати ще таку деталь: десь, мабуть, ще 1946 року в с. Річиці я зустрів жінку з Карова, недалеку свою сусідку Ксеню. Ще до німецько-польської війни вона вийшла заміж за поляка з Річиці.
“Золотий вересень” проклав “рубєж вєлікой родіни”, і ці два села втратили зв’язок між собою.
Солокія, в якій ми, дітьми, кожний день купалися, стала неприступним бастіоном. Та поки ще границю укріплювали, та поки люди добре не усвідомили, з якою “народною” владою мають справу, то ще дехто переходив через “священний рубєж”, щоб за радянську нафту виміняти німецького сахарину або у своїх сімейних справах. Таким сміливцем виявився чоловік Ксені. Звідки та куди він ішов, не знаю, але “часовиє родіни” зловили “шпигуна”, засудили і відправили “куда надо”, а зараз в 1940 році в перший вивіз повезли в Сибір і Ксеню. Вона на висилці, він у концтаборі марнували свої молоді літа. А тим часом ішла війна. Фріци стояли під Москвою, і “великий” та “мудрий” дає можливість “злочинцям” “іскупіть кров’ю віну пєрєд родіной”, тим, котрі перед нею “провінілісь” і відбували “заслужєноє наказаніє”. Це стосувалось громадян Союзу, а громадянам Польщі дається можливість організувати армію для “освобождєнія” Польщі від фашистів. Чоловік Ксені, щоб вирватися з неволі, опинився в польській армії. Загнав фашистів до Берліну, а за те йому дають можливість оселитися в Східній Прусії в місті Єльбльонгу, куди він і стягнув із Сибіру свою Ксеню. Та Ксені захотілося відвідати чоловікову батьківщину - с. Річицю, де і зустрівся з нею. Вона дала мені свою адресу, щоб деколи написати їй листа. Були в неї тоді деякі неприємності зі сторони нашої Служби Безпеки, але все обійшлось добре. Її запідозрювали в шпигунстві проти УПА.
Я вже парадуюся в новому убранні і стаю “чистокровним” поляком. За документами я вже, - Францішек Кухарскі, ур. ве всі Осердув, гміна Белз, пов. Грубєшув, вой. Люблінське. Провідник “Певний” дає мені тридцять тисяч злотих і адресу, куди при необхідності я зможу звернутись і він вишле ще. Зранку гарної літньої днини виходимо із санітаркою Ганею з Мицева і польовою доріжкою прямуємо до с. Вижлів. Йшли мовчки, кожне зі своїми думками. Що буде далі? Не хотілося вірити, що це вже кінець партизанського життя. І хоч яке воно було тяжке та набезпечне, а все-таки було жаль за ним. Це - була воля, - а завтра? Що буде зі мною? Що буде з друзями по зброї? Що буде з нашими людьми?
З Вижлова о 10 год. ранку мали відправлятись хлопці до Грубешова на воєнкомат, і з ними я мав їхати. Вони вже чекали мене. Попрощавшись, Ганя вернулася додому, а я з новобранцями вирушив до Варяжа. Вже не пам’ятаю, чи йшли ми пішки, чи їхали возом, але не забуду цього ніколи, як коли вже стояли на автобусній зупинці, до нас наближалась колона польського війська, сотні з півтори. Зупинились, і старшина, який вів їх, звернувся до мене: “Ходзь, пан, тутай!” Перша думка була в мене, що хтось вже мене продав. Чому якраз із нас шістьох він вибрав мене? Пізніше я зрозумів, що серед цих хлопців був найкраще одягнений. Коли ж я підійшов до нього, він спитав: “Ктуренди дрога на Хоробрув?” Я не знав, бо вперше був у цьому містечку, і відповів: “Нє вєм, здає сє, же тенди” - і показав у напрямок Хороброва. Вони рушили далі. Ось воно й починається, подумав я. Підійшов автобус, і ми поїхали на Грубешів. Тут новобранці пішли своєю дорогою, а я на залізничну станцію. Куди ж їхати? У Люблін чи Варшаву, як радив “Певний”? Люблін - це заблизько, туди будуть більше перевіряти. У Варшаві нікого не знаю, і на випадок нещастя навіть ніхто не дізнається, де я подівся. Вирішую їхати в Східну Прусію до сусідки Ксені. Вона хоч щось порадить. Чимось допоможе, бо мені просто з лісу іти між люди видавалося дивним.
Беру квиток на Єльблонг і їду. Вдень з вікна оглядаю околиці. Вразило мене, що майже всю дорогу виднілись піски і соснові лісочки. Пісочки жовтенькі, біленькі та ще біліші, а землі чорної нема. Ось чому ви, ляшки-панки, так претеся на нашу землю, бо вона, наша рідна, годує вас.
В Єльблонзі я віднайшов вул. Краківську, 22 і зайшов у хату. Сусідка прийняла мене гостинно. Вулиця на краю міста. Будиночки двоквартирні, охайні - газ, вода. Це, в порівнянні з нашим побутом, - рай. Поговорили ми, порадились, як і куди краще вдатись на операцію, і вирішили їхати в Гданськ. Там, вважають, і лікарні кращі та й умови. Я прикинув, що з моїх грошей лише ощадно на дорогу я витратив п’ять тисяч, тож на все мені грошей не вистачить, і відразу пишу листа на адресу, що дав мені “Певний”, щоб вислав мені грошей.
По дорозі до Гданська у Тчеві залізничний міст був зруйнований війною, і пасажири переходили на другий берег Вісли по тимчасово збудованім тільки для пішоходів. На цьому мості військовий патруль перевіряв документи. Я зі страхом показав свій “Довуд особісти”, виконаний на звичайному листку паперу із шкільного зошита, з печаткою ще передвоєнної Польщі та з моїм фото. Вояки глянули і пропустили мене, хоч я й сам не вірив, що воно все добре. Недаремно кажуть, що на злодієві шапка горить.
У Гданську я відшукав квартал “Нови сьвят”, ну і, звичайно, знайшов лікаря, який за 500 зл. здалека глянув на мою ногу і дав адресу на рентген. Рентгенолог сказав за фотографією прийти на другий день. Від нього я вийшов, вдень побродив містом, посидів в якомусь парку, а на ніч пішов на залізничний вокзал, щоб переночувати без зайвих видатків. В почекальні вокзалу я влігся на лавці та й заснув сном, мабуть, твердішим, ніж сама лавка, бо аж над ранком розбудили мене двоє поліцаїв. “Документи!” - звернувся до мене один із них. Я подав свій документ, він оглянув і питає: “Як ся пан назива?” Я зі страху чи спросоння забув, як називаюся, бо ж тільки три дні, як мене охрестили по-новому. Я протираю очі, ніби ще досипляю перед ним сидячи на лавці, а він вже вдруге спитав. Я продовжував терти очі, та коли спитав він втретє, десь в закутку свого мозку я віднайшов “своє” ім’я. “Францішек Кухарські”, - відповідаю облегшено. “Цо пан ту робі?” – “Чекам поцьонгу”. – “Жеби вєнцей теґо нє било”. Віддали документи і пішли далі.
Я непомітно висунувся з вокзалу і знову пішов бродити вулицями міста до 10 години, вивчаючи своє ім’я і прізвище, щоб вдруге не забути. У годині десятій я проміняв дві тисячі злотих на знимку і за скеруванням лікаря пішов у лікарню. Там мене роздягли, помили і на візку ввезли в операційну. Що було далі - не знаю. Чи співав я: “Ми не хочемо московщини ні польського ярма”. Чи ні - не знаю. Пробудився я в палаті на ліжку. Лікар показав мені “трофеї”, що витягнув при чищенні кості, за роботу взяв 10 тисяч зл. - і все. Крім цього, кожний день за лікарню я повинен був платити 500 зл. Лежати більше десяти днів мені не позволяли ресурси.
На зворотну дорогу треба було мати п’ять тисяч. Після зняття швів я виписуюсь і вертаюсь до Ксені з надією, що застану якусь вістку і поміч від “Певного”. І справді, лист вже чекав мене. Тільки новини були невтішні. Про “Єжего”, як вони називали “Певного”, вони нічого не знали, а події розгортались так, що самі ці люди (а вони були, правдоподібно, поляки) не знали, що ще з ними самими буде. В Ксені я застав чоловікового брата, що вже був виселений з Річиці в Східну Прусію, і він, врешті роз’яснив ситуацію, яка склалася і про яку в листі неможливо було описати.
- Ні в якому разі, - говорив він мені, - тобі не можна туди вертатися. Річиця спалена дотла. Одних побили, других половили. Деякі не витримують тортур і показують криївки. Українців всіх виселяють. Заселяють поляками. Всюди повно війська. Ліси і села заблоковані. Тобі треба десь тут шукати собі роботу, щоби перебути два-три місяці, а там буде видно, що робити далі. Зараз наближаються жнива. Поляки, що позаймали німецькі господарства, потребують робітників. Роботу знайдеш скоро. Я завтра їду за Ольштинек, куди мене переселили. Поїдеш зі мною.
Виходу не було. Я послухався його поради. З Єльблонгу до Ольштинка треба було їхати через Ольштин, а потім вертатися назад, але вже трохи в іншому напрямку. В Ольштинку ми зійшли і вийшли за містечко вузькою алеєю асфальтованою доріжкою. Десь за кілометр від Ольштинка при дорозі стояло чотири хати, точніше чотири господарства, куди мені мій супутник порадив звернутись в пошуках роботи. Я зайшов у першу хату, але там мені відмовили, а коли вийшов на дорогу, то швагер Ксені вже трохи віддалився. Йому треба було ще іти на третє чи четверте село, та й моє товариство йому не дуже підходило - непотрібний клопіт на випадок чого. Я зайшов до другого господаря - теж відмовили. Те саме я почув і в третій, але сказали, що в четвертій робітник потрібний. І справді, в четвертій блиснула надія, але господаря не було вдома, а його мати казала зачекати на нього.
Я вийшов на подвір’я, ліг під вишнею в холодку та й задрімав. Розбудив мене молодий поляк, видно, недавно жонатий, бо дітей в нього ще не було. Перевірив мої документи, поцікавився, чому мене так далеко занесло від дому. Отже, став я йому розказувати давно приготовану казку, що під час війни в нашу хату влучила бомба. Батька, матір вбила, а мене поранила. Мій вуйко забрав мене до себе, і я в нього жив і працював. Коли ж мені відновилась рана, він вислав мене на операцію. Після лікарні я хотів вернутись додому, але зустрів людей зі своїх сторін, і вони сказали, що в нас йде переселення, що з-під кордону всіх переселяють. Отже, поки я відшукаю свого вуйка, мені потрібно цей час десь перебути. Чи повірив він мені, чи ні, не знаю, але ми домовились, що денно він буде мені платити 100 зл. і харчі, і я лишився в нього працювати.
Він наполіг, щоб я замельдувався у гміні Ольштинка, що я і зробив. Так з мене, українського повстанця, став слуга польського посадника. Роботу в полі чи по господарстві я знав і любив, бо виріс у селі і з дитинства вже орав і навіть сам сіяв. На початку ми працювали коло сіна, пізніше підійшли жнива - роботи не бракувало.
Скоро я довідався, що за Ольштинком із другої сторони живуть люди, переселені з Річиці, і я став ходити в гості до них, а господареві пояснював, що розвідую, де може бути мій вуйко.
Люди ці щиро раділи моїм відвідинам, бо хоч мали з ким поговорити рідною мовою. Зі сусідами вони спілкувалися польською і взагалі не признавались, що вони українці. До них ще навідувався родич, переселений на Шльонск, - молодий хлопець. Він обіцяв забрати мене до себе і там підшукати роботу. Та для цього він радив виробити собі паспорт справжній, а не тимчасовий, який був у мене. Він радив мені не засиджуватись довго на одному місці.
З часом я довідався, що недалеко від Єльблонга живе мого брата Івана швагрова жінка з дітьми і сестрою - Юлька і Меланя. Чоловік Юльки, Воронка Іван* з Карова, був в УПА, і в той час про нього вона нічого не знала. Вони жили там також під польськими документами. Стрінув я там також жінку з Угнова - Трусевич, а рівнож дівчину з Карова - Іваник Олександру. Вже не пам’ятаю, за яких обставин я зустрівся з Андрієм Ментухом, своїм односельцем і другом по праці у нашій підпільній редакції.
Одного разу я поїхав зі своїм господарем на свято Пресвятої Богородиці на відпуст за 20 км. і в цьому селі зустрів дівчат з Переводова, котрі знали мене, бо наш відділ нераз перебував в їхньому селі. Вже другий місяць я працював і заходився виробити паспорт. Для цього потрібно було двох свідків, і я листом запросив жінку з Угнова Трусевич і дівчину з Карова Іваник, що жила в Ольштині. Вони і засвідчили, що я дійсно є ніхто інший як Кухарскі Францішек. І мені видали документи.
Хлопець зі Шльонська чомусь не приїздив, а тимчасом я отримав листа від Юльки і Мелані, в якім запрошували приїздити до них в Зомброво, де в сусідньому селі Старополю є цукроварня і можна влаштуватися туди на роботу. Кінчався серпень. Мій господар Тадек заявив мені, що з 1-го вересня буде платити мені тільки 50 зл. денно. Сказав йому, що за таку зарплату не хочу в нього і даром сидіти, не те що працювати, і зажадав розрахунку. Він підрахував свята, дощову погоду і сказав, що мені належиться 5 тисяч, але так як в нього стільки немає, то дав мені чотири, а решту обіцяв дати іншим разом. З цим я пішов у гміну, щоб взяти корінець вимельдування. Я думав, що мені його дадуть відразу і хоч на якийсь час сліди мої для влади обірвуться. Та мене питали там, куди я їду. Не знаю, кажу, де знайду працю. Тоді вони мені і порадили їхати, знайти працю, а тоді приїхати чи написати листа, і вони вимельдування вишлють. Виходу не було, і я поїхав. З Ольштинка до Старополя, може, й не було так далеко, але через Ольштин залізницею було десь 150 км.
В Зомброві в Юльки я переночував і на другий день пішов на цукроварню шукати щастя. Там якраз набирали бригаду для очистки річки, в яку цукроварня зливала всякий бруд. Нас озброїли гаками, граблями, і ми витягали на берег жабуриння, що вкрило майже всю річку. За декаду я заробив 8000 зл. Частину лишив на харчі, а решту завіз до Ксені, щоб мені купила якусь одежину на роботу.
Обідали ми на цукроварні, а вечером я пішов по селу, щоб купити хліба та молока на вечерю. Там я зустрів молодого поляка, який працював на цукроварні слюсарем. Я признався йому, що не маю де ночувати, і він запропонував мені свою квартиру. Він сказав, що їх там живе двоє, але вони працюють по змінах, і одне ліжко постійно вільне. Це була крайня хата від Зомброва, куди він мене привів. Другий квартирант був інвалідом без ноги і працював на цукроварні портієром, тобто вахтером. Він виконував ще обов’язки секретаря молодіжної організації – “Звіонзек Валькі Млодих”. Він один раз завів мову про українців і признався, що так їх ненавидить, що дер би зубами. От і думаю собі: яка ти скотина, а ще інтернаціоналіст.
За другу декаду я заробив 6.400 зл. і знову завіз Ксені, щоби купила мені якогось плаща, бо йшла осінь, а про повернення додому не могло бути і мови. Вона вже встигла дістати простенького матеріалу і пошити мені робочу спецівку. Як тільки я влаштувався на роботу, відразу написав листа про вимельдування. Вересень кінчався, а відповіді не було. В Старополю був постерунок міліції, і можна було сподіватись всяких неприємностей через це, а тут ще й нога моя стала мене турбувати - робився знову нарив.
Якраз тоді на цукроварні розклеїли оголошення про прийом на роботу робітників, а ці, що працювали до сезону, приймаються першими. Для того тільки потрібно мати довідку з попереднього місця праці і бути замельдованим у тутешній гміні. Бути зарахованим на державну роботу - це мені давало шанс безплатного лікування, а нога з кожним днем все більше докучала. Напрошувався один вихід: скоріше їхати за вимельдованням і при нагоді заїхати до господаря по ту 1 тисячу зл., щоб хоч дорогу оправдати.
Зі Ставрополя я виїхав перед обідом, сказавши своїм квартирантам, у якій справі їду. Безногий обіцяв мені, коли вернуся назад, дати заповнити анкету на вступ у цей “Звіонзек Валькі Млодих”, а там вже і працю мені добру підшукає, як для партійного. До Ольштинка я приїхав серед ночі та не пішов до свого господаря, а в протилежний бік до своїх земляків з Річиці. В зеніті світив повний місяць. Стукаю у вікно. Господар відхилив фіранку. – “Хто там?” - питає. Я відповів. Він пізнав мене і каже: “Ідіть куди хочете, я не відкрию. Я боюся. У нас шукали,” - і відійшов від вікна. Хоч би пояснив - сказав, кого шукали, за ким питали. Мені стало прикро до сліз. Нарив, натертий білизною, пече, від ранку нічого не їв. Та й стільки разів, щоб не лягти спати, залазив в цім Старополю в чийсь город за помідорами чи в сад за яблуками. Як ніколи почував себе самотнім і, тримаючись за ногу в місці нариву, побрів назад через сонний Ольштинок до пана Тадека в гості. Ось вже й його хата.
На диво серед ночі в половині, де жила стара з дітьми, молодшим братом і сестрою Тадека, ще чомусь світилося. Заходжу на подвір’я. Два пси мовчать. Мабуть, пізнали мене. Йду в хату. Діти сплять на ліжку, а стара, обпершись ліктями об стіл, обхопила голову руками і сидячи спить при нафтовій лямпі, що світиться на столі коло неї. “Добри вєчур,” - кажу. Не чує. Повторюю голосніше - не відзивається, я ще голосніше - вона схоплюється, здивована моєю присутністю: “А, Франек пшиєхал... Такі змарняли... У нас вигльондал лєпєй... Ґдзє працує... Як жиє... Вєлє зараб’я...?” Одним словом, засипала мене питаннями. Я відповідаю, що працюю на цукроварні, але чомусь збрехав, що в Мальборку - 40 км дальше. Зрештою, що тут скривати, коли завтра, чи радше сьогодні, я властям скажу, де я працюю, бо ж іду виписуватись. Кільканадцять хвилин так ми з нею говорили, а нарешті вона говорить: “А тутай за Франкєм такє вєлькє доходзенє робілі. Мувілі, же пан ма документи подробйоне”. Питаю: “Кто робіл?” “Міліція”, - каже. – “Цуж оні хцов? Оні самі документи вираб’ялі. Я ютро пойде за вимельдованєм і сє запитам...” Нарешті, стара каже: “Я пойде Тадзікові повєм, же пан пшиєхал”. І пішла через сіни на синову половину. Через хвилину вертається і ще в дверях питає, чи я не хочу їсти. Звичайно, хочу. Вона наливає горнятко молока, я беру ножа, щоб відкраяти чим більший кусень хліба і трохи вгамувати голод, бо ж від ранку я ще нічого не їв, але в той час почув дзенькіт ровера об фіртку і відрізав кусочок, щоб раз вкусити. Одним духом випиваю молоко і питаю, куди краще йти спати - до стодоли чи на стайню. Бабка радить: “Нєх Франек ідзє на хлєви, там дужо сяна і цєплєй”.
Вийшов на подвір’я. Місячно, як вдень. Пси мовчать. Приставляю драбинку на “хліви”. Хтось рипнув дверима чи то в хату, чи то з хати - в тіні вишень не видно. Зате мене видно, як на долоні. Підлізаю на кілька щаблів, а потім злажу назад на землю, розперізую штани такими рухами, щоб сумніву не було, чого я хочу і йду за стайню, там відразу підперезався і побіг в поле в напрямку до лісу. Якраз і йшла ця дорога, якою на Богородицю ми їхали на відпуст. Там за 20 км. в одному селі і живуть наші люди. Місцевість горбковата, а вже відбіг метрів 600 в долину, коли почувся несамовитий гавкіт собак, а коли знову піднявся на горбок, то побачив, як по подвір’ю висвічують ліхтариками. Вийшов на долини, ще де-не-де стояли копиці отави, і я вже подумав, що десь під лісом заберусь в копицю і до ранку відпочину, бо нога пече вогнем, та коли я оглянувся, то побачив збиту росу на траві, а ще почув постріл на цім хуторі, - вирішив тікати чим далі від цього місця.
От, подумав я, як Тадек мені борг віддає. А може, я не з УПА, а з АК, і ти свого брата продаєш? Та зрештою за 1000 зл. можна і аковця. Виходить, і в шляхти є запроданці. Ввійшов я в ліс і вийшов на знайому дорогу. І хоч вона була асфальтована, нею мало хто користувався.
Ліс великий, сосновий і вночі трохи страшний. А може, тут вовки водяться? - майнула думка. А може, яка німецька партизанка бродить? Та що зробиш, треба йти. Нарив пече. Притримую рукою, щоб одежа менше вражувала болюче місце. Вже над ранком я дійшов під село, в якому жили люди, яких зустрічав на відпусті. В таку пору входити в село не наважувався, тому підійшов до копиці отави. Треба згадати, що вже було досить холодно, і в дорогу я одягнув оба свої костюми. Синій на спід, а сірий, ще з дому, наверха. Так перефарбувавшись, я заліз в отаву та й заснув. Розбудився від холоду, але вже розвиднілось, і я пішов у село. В зустрічної польки розпитав, де живуть люди з “Лублінскєго”. Вона показала, і я зайшов в хату. Господиня вже встигла досвіта спекти хліба досхочу.
Я розказав їм про свою пригоду всю правду. Вони дали мені ще на дорогу півбритванки хліба, дівчина вивела мене за село, розказала, як дістатись до м. Моронг, а до нього ще було 40 км. Зате Ольштин лишався в стороні, а я виходив на пряме сполучення на Старополє. 20 км. я ще пройшов пішки, а решту подолав на попутній машині. В Моронгу сів на поїзд і поїхав в Старополє. Я змушений був на такий перехід, бо сідати в поїзд в Ольштинку чи на будь-якій сусідній станції було вкрай ризиковано. Їхати в Старополє я рішився лише тому, щоб забрати коц і плащ - дощовик, позичений в Юльки, а також стару пару своєї білизни. Отже, хотів позичене віддати та ознайомити зі своєю невдачею і планами на дальше. Я сподівався, що на квартирі не застану нікого, заберу цю мізерію і занесу в Зомброво. Та вийшло інакше. Безногий якраз вставав після нічної зміни і збирався іти на цукроварню обідати. Запитав мене, чи я обідав. Я не подумавши сказав правду, і він став наполягати, щоб я ішов з ним на обід. Цукроварня була на другому кінці села, а в центрі була крамниця і трошки дальше постерунок міліції. В Ольштинку старій я сказав, що працюю на цукроварні, хоч і не на цій, але за ніч міліція могла вже підняти на ноги всі цукроварні Польщі, а не лише Східної Прусії.
Отже, я навідріз відмовляюся іти на обід, мотивуючи це тим, що ще не замельдований, не влаштований на постійну роботу і тому не смію. Він обіцяє мені зафундувати, але коли переконався, що я таки не піду, запропонував мені йти з ним до крамниці, він там купить кольорових олівців, паперу, і я повинен намалювати герб “Звіонзку Валькі Млодих”, а він за цей час мені принесе обід до хати. Герб йому був потрібний на завтрашнє зібрання, на якому я міг стати партійним, а рівночасно отримати кращу працю. До крамниці з ним я пішов. Він купив олівці, папір, цукорків, дав мені, і ми вийшли з крамниці і розійшлись. Він пошкутильгав на цукроварню, а я за лічені хвилини вже відкрив нашу квартиру. Покупку поклав на тумбочку, зібрав все своє манаття, закрив двері, ключ поклав на своє місце і вийшов на дорогу в сторону Ельблонга. По цій дорозі 7 км. в стороні зліва було с. Зомброво.
Черевики в мене були лихенькі, а в моїх квартирантів стояли гарні чоботи. Вони б були придалися мені в дорозі, але я знав, що не сьогодні, а завтра поліція нападе на мій слід, хоч вже й холодний, і роз’яснить, кого вони тримали на квартирі. Отож, нехай знають ляшки, що українські повстанці не такі, якими їх розмальовують, і українців нема за що дерти зубами.
Накрапав дощ. Я зближався до повороту на Зомбров, а справа з поля з’їжджав якийсь господар із жінкою, що копали картоплю. При виїзді на дорогу ми зустрілись. І хто подумав би - це був кравець з Хлоп’ятина, що три місяці тому шив мені убрання! Я розказав їм все про себе і що маю ще зайти до Зомброва, а потім в Ельблонг. Вони обіцяли, що самі віддадуть Юльці ці манатки, а мені порадили їхати просто в Ельблонг. Вони жили біля автобусної зупинки, а також поруч з постерунком міліції. Ми домовились, що на випадок чого ми не знаємось, що просто в них я сховався від дощу і очікую на автобус. В них я пообідав добре і першим автобусом від’їхав до Ксені. Вона вже встигла купити мені англійську шинелю, бо за ці гроші, що я дав їй, нічого кращого не можна було купити. Там, у Прусії, і шинеля зійшла б, але як бути в наших сторонах, де військова форма особливо привертає до себе увагу відповідних органів? Та нічого не вдієш. Ксені я розказав, що мене вже шукають, і я вертався туди, звідки приїхав.
Ще до того я звідкись довідався, що у Вільгівку якось під час виселення переховувалась родина Кухарчуків і ніби там живе, чи то лише сини, що були в УПА, ще десь біля дому крутяться. Це була ця соломинка, за яку хапається потопаючий. Я просто не міг уявити собі того, що фактично там сталося. Не думав навіть, що це вже кінець. Нарив на нозі вже визрів, але не прорвав ще, і Ксеня порадила прикладати на ніч припечену цибулину. Це зробило свою справу. Чоловік Ксені накупив мені бинтів, а Ксеня приготувала дещо мені на дорогу і з чоловіком відправила мене на станцію. Там він купив мені квиток до Грубешова, посадив у вагон, і ми розстались. Харчі, перев’язочне причандалля і білизна - все те вмістилось в паперову американську коробку, обв’язану шпагатом.
До Варшави між пасажирами йшли звичайні розмови про се, про те, а коли вже наближались до Любліна, а з Любліна до Грубешова, вже можна було почути дещо цікаве для мене. Під стукіт поїзда я вловлював деякі уривки або й цілі фрази. Одна полька розказувала другій, що в Хоробрівському лісі був бій з “бандеровцамі”, де загинуло коло 100 “наших жолнєжи”. Мене це піднімало на дусі. І воскресла надія, що когось зі своїх друзів ще зустріну. Інша знову розповідала, що в їхньому селі ночували повстанці, і один стояв на стійці. Вона питала у нього, коли все скінчиться, а він відповів їй, що вже 8 років отак скитається. Видно було, що вона співчувала їм. Я прислухався, але вдавав, що мене це зовсім не цікавить. У розмову не встрявав, щоб часом якимсь необережним словом не зрадити себе. Так я доїхав до Грубешова.

Колись, ще до Другої світової та вже й за німців, звідси до Угнова ходив такий собі мініатюрний поїзд, так звана вузькоторівка. Ходив він і тоді, але тільки до Лащева, що вважався містечком, а скидався більше на середнє село. Якраз добре розвиднілось, коли мій “експрес” із двох чи трьох вагончиків зупинився посеред сіножатей біля розбитого товарного вагончика, що виконував місію залізничної станції. Кілька пасажирів, що зійшли, не оглядаючись, пішли на Лащів. Коли поїзд знову від’їхав на Грубешів, я зайшов недалеко в кущ лозини, бо йти в містечко було ще заскоро. А йти треба було, бо ще лишилося в мене кілька соток зл., щоб купити хоч хліба, бо не знати, що принесе завтрашній день. Десь коло 9 години я виліз з куща і пішов. За крамницею довго не шукав, зайшов, купив хліба, ковбаси, пасти до взуття, опісля зайшов до аптеки, що була поблизу, купив ще вати, бинтів і вийшов із Лащева до тої станції, а від неї попри вузькоторівку пустився в сторону Вільгівка. Недалеко за горбком виднівся ліс. Він і надію якусь подавав, і водночас лякав.
Попри вузькоторівку вела до лісу польова доріжка і по ній назустріч мені з-за горбка виїхала однокінна підвода з дровами. Господар ішов коло воза, підганяючи батогом коня. Я спинив його: “Проше пана, я тим торем дойде до Угнова?” - питаю (хоч сам знаю), щоб вивідати, чого не знаю. “Пан дойдзє, алє то далєко. Тшеба било ісьць дрогом, тенди дужо бліжей”. Махнув батогом і рушив далі. Так я й нічого не дізнався. На щастя, із-за горбка показалась друга підвода з дровами. Знову спиняю і питаю про те саме, і він мені те саме відповідає, що й попередній, але радить дійти до “віоскі Ульгувек, а там сов людзє і войско квартерує, там сє пан запита.” Показую на ліс і питаю, чи нема там часом “бандитув”. – “Нєх сє пан нє боє. Тему тудзєнь билі, алє іх разеґналі”. Він поїхав, а мені від слів його защеміло коло серця. Бідні хлопці, де ж ви зараз? Та чи живі ще?
Вільгівок заселений поляками і військо квартирує. Річиця спалена, іти туди нема сенсу. З думками невеселими і надією, що ще зустріну когось, я дійшов до лісу, ліг на краю від Лащева, перев’язав рану, перекусив трошки і наслухав, чи не шелесне хтось. Та дарма. З обіду я перейшов на другий бік лісу від Вільгівка з надією, що, може, хтось під вечір вийде на край лісу. І тут нічого не дочекався. Довкола пустина. Ні живої душі. Некошені пожовклі трави, бур’яни. То заєць пробіжить, то пташка перелетить із гілки на гілку і знову тихо. Вже п’яте жовтня. Що ж робити? Іду додому, вирішую. Ночі вже холодні, рана відкрита. Тільки додому, якщо там ще хтось є. Смеркалось. Виходжу на вузькоторівку, доходжу до Вільгівка ближче, де перехрещується вузькоторівка з дорогою на Річицю, - місце вигідне для засідок.
Обминаю його здалека і знову вертаю на насип вузькоторівки, бо тут починаються торфовиська, йти навмання небезпечно. Дійшов я вже до угнівського лісу, і здавалось, що тут я вже не зблуджу, але ніч має свої права. Я хотів вийти з Корчева на колишній хутір Боженку, що на річці Солокії, а натрапив на якусь дорогу і пішов по ній. Місяць піднявся вже трошки вище, і одна сторона дороги вже освічувалась. Я йшов у тіні і враз зачув тріскіт. Хтось ішов лісом недалеко від мене. Тут могли бути вже і польські пограничники. Я звернув з дороги на просіку, що з протилежного боку лісу, і краєм став вертатися в сторону Боженки на карівські сіножаті, щоб звідси вдень спостерігати за границею. Я заліз у кущ лозини думаючи, що звідси буде добре видно. А не думаю, що ця трясовина, яка була тут колись, сьогодні доступна. Відразу зранку корчівські пастухи вже пригнали туди худобу. Недалеко від мене була дорога, і цілий день їздили фіри. А я не міг навіть голови висунути з куща, напівлежачи я пообідав тим, що Ксеня мені приготувала на дорогу. Хотілося пити, мучила спрага. Метрів із десять від мого сховку була річка вузенька, що звалась Шумна. Знав я її з дитинства, бо тут ми мали сіножать і косили сіно. Вона була така вузька, що легко було її перескочити, а проходила через трясовину, і нас малих лякали її глибиною. Товариш говорив, що місцями до дна було поза 4 м. Вже сонце сідало, пастухи худобу погнали додому. Нікого більше не чути було близько, і я по-пластунськи підповз до Шумни з надією напитися води. Та сподівання мої виявилися марними. Там, де кілька років тому росли водяні лілеї, було сухо. Ніякої глибини - от собі звичайний рівчак. Я відповз назад у лозину, підняв голову на рівні куща і став спостерігати за границею. Однак нічого я не побачив. Недалеко виднів хутір Боженка. Границя, що раніше проходила Солокією, була перенесена ближче до села, але куди саме, я не знав.
Коли стемніло, я рушив у напрямку Боженки. Переходжу в брід Солокію, і якраз в цей час на границі в напрямі задуманого мого маршруту блиснула в небі ракета. Тут я віднайшов на небі зірку, щоб не збитись в сторону, бо вірив, що не буде цей пограничник сидіти на одному місці, тим більше, що ночі вже стали холодними. Крім цього, говорили в нас люди, що в цих місцях чіпляється блуд, отже, зірка мене не підведе. Пройшовши через Боженку, я вийшов на пасовище. Травою воно славилось здавна, бо грунт був піщаний, зате зрідка росли тут кущі ялівцю. Спочатку я йшов сміливо, а далі став зупинятися, прислуховуватись, придивлятися. Попереду та з боків бовваніли кущі, і треба було впевнитись, що це таки ялівець, а не щось інше. Чим далі, тим обережніше я наближався до “священного рубєжа родіни”, а ця обережність потребувала часу, а я вже відчував, що зійде місяць, і тоді все пропало. Ну, думаю, будь-що буде - і рушив далі. Та не пройшовши і 20 кроків, як передо мною враз виросли стовпці загорожі. Лягаю і прислухаюся.
Справа за 50 м. закашлявся “вартовой родіни”. От, думаю, привела мене зірка точно на те місце, тільки, скотина, не ходить, а сидить на місці. Мені подумалось, що він міг мене завважити, але лежу. Враз із цього місця, звідки доносився кашель, появилось світло і рухається в мій бік. Спочатку мені видалось, що це їде машина з Карова на Домашів дорогою, що була на віддалі 2 км. від мене. Та скоро я зрозумів. Це йшов чи ішли пограничники з ліхтарем оглядати шестиметрову полосу, чи нема на ній слідів порушників. Вони пройшли з 20 м. від мене у бік невеликого лісу, званого Бірок. Вони щораз віддалялися, а коли вже відійшли далеко, я став підповзати до загорожі. Робив я це обережно, бо знав, що, крім загорожі, є ще кілька рядів сигналізації. І враз головою доторкнувся дроту, що був протягнутий 30 см. від землі. Я переступив його і підійшов до огорожі. На щастя, вона ще була не закінчена і тільки знизу висотою 1 м. було кожних 10 см. затягнуто колючим дротом. Перелажу і переходжу полосу і знову обережно пересуваю ноги, щоб не порушити сигналізацію. Відразу за стежкою, протоптаною пограничниками, ногою нижче колін торкнувся дроту. Ще кілька обережних кроків - і ще одна лінія сигналізації. Переступив і цю і вже сміливо в повний зріст рушив прямо на південь між Каровом та Домашевом, де за 6 км. був великий ліс.
Коли підійшов до рова, який поперек перетинав мій напрямок, звернув у бік Карова, попередньо роззувшись, і ровом по воді дійшов до урочища Осмилів. Там майже ціле село мало невеличкі ділянки і садило капусту, бо там вона гарно родилась. Тут натрапив на якусь яму з водою, помив ноги, взувся і пішов далі. Додому йти не наважився, бо не знав, чи є хто, чи вже в Сибірі. Та й в селі можна було натрапити на пограничників. Карів село велике, але збите в купу, як стадо корів, лише від церкви в один ряд на схід тягнулись хати.
Цей куток звуть кінцем, і на цьому кінці жила моя тітка - мамина сестра Текля. Я й пішов туди. Коли вже підходив до їхнього обістя, на границі спалахнула ракета - сигнал тривоги. Я ледве встиг дійти до стодоли, залізти попри стіну в солому, як село і околиці освітили ракетами. Пограничники на конях поскакали в поле. Пси в селі підняли такий ярмарок, одним словом – “чрезвичайноє проісшествіє”. Поволі все стало втихати, а там і зовсім затихло.
 
Наші Друзі: Новини Львова