Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52243
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Під весну 1943 р. УПА нищить польські села, в яких базувались аковці і з яких вони робили наскоки на наші села. Такі осередки були в селі Посадові (сьогодні Польща), в Острові біля Белза. Вони першими були покарані за свої злочини.
Більшовицька пропаганда плюгавила УПА на всі заставки, вимагала від урядовців західних держав видачі “злочинців” і ні словом не обмовилася, скільки АК на наших споконвічних землях скоїла злочинів проти українського народу. Та невже ж ми не мали права навіть боронитися на своїй рідній землі? УПА під Любліном чи Варшавою поляків не била, а поляки по всій Галичині намагались нищити українське населення. Уже в 1942 році на території колишнього панського маєтку “Вандзін”, що знаходився в лісі, проходили військовий вишкіл новобранці до УПА.
Вранці, якраз під час ранкової молитви, по чиємусь доносу в село вдерлися німці на броневиках. Зав’язався бій в селі, а також в лісі на “Вандзіні”, який тривав цілий день. Полягло 8 повстанців. Ранених звезли в школу, але вже увечері під’їхали німці і забрали їх. Пізніше говорили, що повстанці захопили 3-ох німецьких офіцерів і за них виміняли ранених повстанців.
Вбитих звезли до читальні і звідси з почестями похоронили їх на цвинтарі біля стрілецької могили з 1918 року. Сьогодні там все заросло травою і сліду нема, де спочивають Герої, що життя віддали за волю і долю українського народу.
В 1944 році поляки обіцяли на Великдень спалити наше село. В Карів селяни запросили повстанців. Цілий курінь розквартирувався в селі. Свята були веселі, як ніколи. Нам, хлопцям та дівчатам, доручили збирати харчі для війська. Люди охоче давали, що могли. По святах курінь відійшов, але поляки під натиском наших відділів змушені були втікати.
Наші села перестали горіти. Та не тільки поляки загрожували нам. У лісах появилися ковпаківці. Вони забирали когось із села показувати дорогу, і ці проводирі вже не вертались. Ковпаківці їх вбивали. З Карова також один не вернувся.
Якась частина переходила через наш ліс, а в цей час молодий хлопець їхав конем на хутір Іваньки. Його спиняли, та він злякався, почав тікати, і його вбили. Так поводились ті, що несли нам “свободу”. В цей час на хуторі Іваньки ковпаківці лишили 16 осіб ранених. Всі вони були зі східної України. Наші повстанці їх не чіпали, а, навпаки, допомагали медикаментами. Коли вони підлікувались, перевели їх в село і призначили в ті господарства, де не було робочих рук. За переховування більшовиків німці розстрілювали, однак люди на це не зважали.
Так вони діждались “Совєтской Армії” і відразу всі пішли в НКВД та стали робити облави, навіть іти до своїх господарів, де переховувались, і забирати те, що їм подобалось. Один з них пішов в УПА, та з якою метою - не знати. Забрали вони і мої нові чоботи, а лишили свої без підошов. Не було б дивним, якби були взяли під час німецької окупації, та, видно, їм було все одно, коли і в кого брати.
Коли фронт наближався, німота стала забирати все: худобу, коней, хліб. Люди ховали, що можна було сховати. Ми вдома для корів зробили намет із соломи. Зверху це виглядало, як копиця соломи, а в середині можна було сховати дві корови. Та худоби нам не прийшлось ховати. Один раз я пішов туди спати і, хоч там була підстелена солома, сирість зробила своє: ранком в мене піднялась температура, діагноз - двостороннє запалення легенів. Гарячка була настільки висока, що я не чув ні стрілянини в селі, ні гулу танків, ні зриву бомби. Коли я опритомнів, побачив військового лікаря: він обслухав мене і дав якісь пілюлі. В селі вже були інші окупанти.
Та вернемось назад до німецької окупації. Від брата Юльяна не було ніякої вістки від початку війни. І хоч дехто вертався з полону, як з фронту, однак ніхто з них не зустрічав його і про нього не чув. Мама вже й на Службу Божу давала за здоров’я, за упокій душі, а він наче у воду канув. Під Різдво 1944 року прийшла поштівка до нас. Священик із Дрогобича писав до мами: “Ваш син знаходиться в таборі військовополонених в м. Дрогобичі. Що Вас більше цікавить-приїжджайте, я розкажу Вам”.
Брат Іван у цей час жив в Угнові, де тримав невеличку крамничку, і якраз збирався їхати в Люблін чи Грубешів за якимсь товаром. Я сів на коня та поїхав в Угнів, та Івана вдома не застав - він уже пішов на станцію. Я поїхав туди. На щастя, поїзд ще не відправлявся, і Іван вернувся назад. Зібрав дві валізи - сала, масла, спирту, хліба, цигарок, взяв деякі довідки з сільської управи та угнівського УЦК і на другий день відправився в Дрогобич.
Священик порадив йому звернутися в Дрогобицький УЦК за довідкою, яка мала б підтвердити зміст тих, які Іван мав з дому. Однак урядник навідріз відмовився дати таку довідку, хоч сам був українець.
Він радив: “Якщо б ви були добрий брат, то хоч папіросів братові через дроти перекинули б”. Побачивши, що з цим “сухарем” нічого не домовиться, Іван сказав йому: “Ви позалазили в німецькі корита, випасаєте животи, і вам байдуже, що люди гинуть з голоду, а я не приїхав перекидати через дріт папіросів, а приїхав спасти брата”. Це якраз і вплинуло на “сухаря”, бо довідку дав, ще й порадив, до кого звернутись, щоб потрапити у табір. Єдиною особою, якій дозволяли вхід, була жінка-перекладачка, але вона в цей час була зайнята. Хоч це була мізерна поміч, бо люди на волі не дуже мали що їсти, та все ж таки жертвували якийсь буханець хліба чи цибулину. Якраз в цей день ця жінка й займалась розподілом цих пожертвувань, щоб і в таборі могли якось відзначити Різдвяні Свята. На чотирьох осіб припадало буханець хліба і одна цибулина.
У Дрогобицьких бригідках на цей час у живих було близько двох тисяч осіб, і для однієї жінки це було дійсно велике навантаження, та все-таки вона згодилась провести Івана в табір. Коли вони опинились у канцелярії начальника табору, і жінка доповіла про мету цього візиту, німак скочив, мов обпечений, з криком: “Чи знає вона, що стороннім людям сюди вхід заборонений?” Він сказав їй, щоб переклала братові: нехай викладає з валіз, що має для брата, і забирається звідси, а він сам доручить все полоненому. Ніяких заперечень тут бути не могло, і, розкривши валізи, Іван став викладати все, що в них було, знаючи добре, що німці з’їдять все самі. Не треба було бути психологом, щоб бачити, з якою неохотою Іван опорожняв валізи, і честолюбний представник “вищої раси” це завважив. Його амбіцію зачепило те, що “нища” раса про “вищу” може щось подібне думати. Він звернувся до перекладачки, щоб переклала Іванові, що дозволяє передати все в руки полоненому. В свою чергу Іван дає перекладачеві 2 грудки масла і літру спирту зі словами: “Скажіть йому, що це від мене такий презент за те, що дозволив дати братові в руки”. О Господи! Яка всемогуча сила хабаря, хоч маленького. Грізний німець перетворився в нормальну людину. “О гут, шнапс, буттер!” Дозволяє не тільки передати, а й поговорити, ба навіть обіцяє звільнити брата з табору і відразу дає вказівку своєму заступникові оформляти потрібні документи і вислати в Люблін. Заступник, наш земляк, побачивши, що в брата є масло, признався, що має старе масло, то чи Іван не заміняв би йому на свіже. Поруч із голоду мруть, а в нього, бачте, масло зістарілось. Іван сказав, що не приїхав сюди міняти, і дав йому без обміну. Це і тут вплинуло на долю полоненого, бо урядник відразу взявся оформляти папери на звільнення. Іван Юльяна не впізнав - це був скелет у кірзових чоботях і шинелі, яка висіла на ньому, як на кілку. Зате Юльян упізнав Івана, і це підтвердило, що вони таки брати.
Віддаючи привезене, Іван кількома словами розповів про дім, обіцяв скоро приїхати вдруге, а зараз мусить їхати назад, бо цій жінці обіцяв довго її не задержувати. Після двох тижнів вдруге наладували валізки, Іван подався в Дрогобич. Юльяна застав вже безконвойним за зоною. В бараку їх було осіб двадцять і всі працювали на цегельні. Іван зустрівся з директором цегельні і спитав, чи не міг би він відпустити Юльяна. Директор сказав: “Дайте мені на це місце людину і забирайте його хоч зараз”.
Іван вертається додому, виробляє для Юльяна потрібні документи і через два тижні їде знову в Дрогобич. Увечері після роботи Юльян сказав своїм товаришам, що йде з братом у кіно. Більше туди він не вертався, бо опинився вдома.
Розповідав, як в Бесарабії працював у “стройбаті” на будівництві аеродромів, доріг і як з початку війни стали відступати на схід. Десь в околицях Мілерова німці оточили їх, але в полон він не потрапив, бо з кількома товаришами перечекали, поки фронт просунувся на схід, - вони пішли на захід. Ішли ночами, манівцями, обминали села і міста, кормилися тим, що знаходили в полі, і так дійшли на Київщину під Звенигородку. Через одне містечко їх перевіз якийсь дядько, що віз городину, пізніше через друге згодився перевезти інший. Він співчував їм, бо в Першу світову війну йшов із полону й скуштував цього добра. Отой то “співчутливий” і підвіз їх під якусь комендатуру і віддав поліції в руки.
І так після довгих поневірянь потрапив Юльян у німецький полон. Тут було і копання, і вантаження деревини у вагони, й інші важкі роботи в голоді, холоді, в постійному страху за життя. Бо вистачило голодному схилитися за гнилою картоплиною чи ягодою, як автоматна черга обривала існування. А вмирати в 20 чи 24 роки не хотілось.
Під кінець хто вижив, хто не впав на цім тернистім шляху, потрапив на Голгофу ХХ віку - Бухенвальд. Скільки пробув Юльян в Бухенвальді - не знаю, але кінець кінцем після якоїсь спецкомісії, котра проти кожного номера вибраного нею ставила хрестик, він із групою таких же приречених прибув у дрогобицькі Бригідки. Сюди в табір приходив священик проповідувати слово Боже. Він поцікавився, чи є хтось місцевий, а після того до нас прийшла поштівка.
Відступаючи німаки лишали склади боєприпасів - зброю і всяке військове спорядження. В районі Бродів, де була розбита дивізія “СС-Галичина”, по дорогах валялись купи мін, снарядів, гранат, амуніції до кулеметів та автоматів. Місцевим сіткам ОУН дано вказівку все прибрати та магазинувати в надійних місцях. В Угнові на станції стояв ешелон із мадярською військовою частиною. Повстанці їх роззброїли, і все, що знаходилось у вагонах, було також перевезено в ліс і замагазиновано. Там були харчі, одяг, медикаменти. Був також наказ будувати підземні шпиталі для ранених і забезпечити їх необхідними медикаментами. Хоч все те робилось ночами, та участь у тім брало багато людей, а тому з приходом більшовиків вже в перші дні деякі магазини були ліквідовані ними.
Нові окупанти не забарились оголосити мобілізацію, та ніхто не спішив за них вмирати: занадто вони себе показали в перший прихід 39-го р., тому їм доводилось виловлювати людей і під конвоєм відправляти на фронт. Молодь втікала в ліси - вливалась в УПА, а деякі переховувались, де хто міг. Колишні ковпаківці, чи, як їх величали, - “народні месники”, робили облави по лісах і селах. У них вже був досвід з 32-го і 33-го рр., коли вишукували і забирали останню жменю зерна в людей. Тож знайти людину було їм легше. Хто потрапив на фронт і не сподівався, що через сорок років його величатимуть ветераном, що потрапить в списки тих, що “захищали батьківщину”, що без черги зможуть купити якусь мізерну банку тушонки чи 200 грам масла, а хто вернувся інвалідом, то ще й 20 крб пенсії дістане... А тим, що загинули, ще й пам’ятники будуть ставити і дітей вчити будуть, щоб були вірні ідеям батьків та дідів. Он як! Якось брат Іван спитав мене, чи не захотів би я вчитись на радиста. Я згодився, хоч ні я, ні він сам ще не уявляли, як ця наука буде виглядати. Але на фронт іти мені ніяк не хотілось, бо владу цю я вже мав час зненавидіти, можна сказати, з дитинства, з цих перших прочитаних книжок, а пізніше за це скитання по Гійчу та помордованих по тюрмах, серед яких були мій дворідний брат Іван та вуйко Петро.
Тому-то я опинився в лісі на хуторі Іваньки. Нас було десь 12 хлопців, переважно з Карова, і тут ми проходили перший військовий вишкіл. Видали нам зброю і вчили, як з нею обходитись, як кидати гранати і таке інше. З нами займався хлопець під псевдонімом “Морозенко”. Військову азбуку він засвоїв у дивізії “СС-Галичина”. Кілька днів цей вишкіл відбувався у Іваньках, сюди ще приносили нам їсти наші матері. Ночами ми ходили по сусідніх селах, заходили і в Угнів. Зі собою мали фарбу і готові трафарети російською мовою і на придорожних будинках, парканах лишали лозунги-заклики до військових частин більшовицької армії, що переходили. Один із таких закликів мені запам’ятався: “Долой Гітлера, долой Сталіна - Да здравствуєт революція!”.
Як реагували на це солдати, сказати важко, а більшовицьке командування реагувало по-більшовицькому: на карівській школі такий напис було знесено вистрілом із танка разом зі стіною.
Була неділя, і ми вийшли з Іваньок у бік Пристані-Любелі. Йшли лісом, під Пристанню зупинились. Та довідались, що в околиці Пирятина йде бій повстанців із більшовиками. Після обіду до нас прилучився повстанець - учасник цього бою. Ми знову вернулись на Іваньки. Вдень ми зброї не носили, а цивільний одяг не відрізнявся від одягу місцевих хлопців, тому якось більшовицько-військова частина, що проїжджала через Іваньки з танками, нас не чіпала.
Ввечері наш рій покинув Іваньки і опинився на хуторі Боженка над р. Солокією. Декілька родин, що були переселені в 40-му році з погранзони, вже вернулися, і в них ми переночували та пробули цілий день. День був тривожний. З напряму Іваньок доносився клекіт бою. Хутір (близько 30-ти хат) згорів дотла - головне, що палили його якраз “народні месники”, що на тім хуторі зализували свої рани під час німецької окупації.
Один господар розповідав, що прийшов до нього якраз один із тих, що в нього лікувався. Він його нагодував, як доброго знайомого, ще й по чарці випили, тоді цей закурив, вийшов з хати і підпалив її. “Хоч би, скотина, була сказала, що мав приказ палити, то був би-м ще щось виніс з хати, а то згоріло все”, - жалівся потім господар. Бій кипів до пізньої ночі, а вранці через Боженку проходила сотня, що вийшла з оточення, і ми прилучилися до неї і пішли в сторону Терношина, що вже належав Польщі.
Сотня пішла далі, а наш рій лишився в Терношині, де ми продовжували вишкіл. Як пізніше з’ясувалось, наша група була призначена для зв’язку між штабом “Ореста”* і підпорядкованими йому відділами УПА. Керував нею студент з Угнова під псевдом “Носач”. Деякий час ми пробули в Терношині, Вільгівку, Щеп’ятині. Не раз доводилось ховатись від облав російських прикордонників або польських демократичних вояків, а зі села Махнівок можна було сподіватись галянтів. Це була організована із сільських перевертнів поляками чи більшовиками така самооборона, яка до певної міри паралізувала наш рух. Правда, довго їй не довелось існувати, бо УПА без зайвого труду зліквідувала цю нечисть. Деяким із них довелося шукати притулку в більшовиків. Сам Галянт опинився в Карові. Пізніше один з його шайки, Кравець Микола, десь вкрав у колгоспі фіру сіна, був зловлений колгоспним бригадиром, і той в суперечці застрілив його. Собаці і смерть собача.
Подібна самооборона була і в с. Будинині, але її створено за згодою місцевої сітки ОУН. Довго вона не могла існувати, бо користі польській владі ніякої не приносила, а щоб нашій справі не шкодити, комендант самооборони домовився з районовим провідником “Кудияром”*, щоб у даний час її роззброїти, але з гарантією, що їй не буде грозити ніяка кара від УПА. Так воно і було б, коли б не одні обставини. Та про це ще буде мова.
Десь під осінь наш рій вирушив у бік Белза-Кристинополя і там перейшов границю. Перше село, яке стрінулося, було Пархач, потім Волсвин. Просуватись було вкрай небезпечно - скрізь повно більшовиків. Біля с. Тишиця, чи, може, і в самім селі, йшов бій. Під Волсвином у лісі ми просиділи, три дні нічого не ївши. Тишиця горіла. Під вечір на третій день ми підкрались до крайніх хат, де нас люди нагодували, і знову лісами, перелісками подались до Яструбич. Тут ми зустріли сотню УПА, в якій було багато карівських хлопців. Вночі сотня покинула село, а вдосвіта село оточили більшовики. Облаву ми просиділи вдало і ввечері вийшли в ліс під Яструбичами. Просиділи ми там до другого дня голодні. Десь, під вечір одна жінка винесла молока. Було воно ні солодке, ні квасне. Після нього я захворів. Увечері ми прийшли в с. Нестаничі і мене лишили в одної господині. Я пролежав у стодолі три дні. За мною прийшли, і ми подались дальше.
Ще на підході до Яструбич ми проходили через хутір Киї, який догоряв після денного бою. На кожному кроці можна було сподіватись на все. Довкола шастали червоні окупанти. Десь в околицях сіл Білий Ліс, Верин довелось нам просидіти в криївці в молодому сосняку. Нас було троє (поділились на групи), один місцевий. Цілий день нічого не їли. Ввечері місцевий послав мене в село роздобути хоч кусень хліба. Показав, в яку хату йти, і сказав, якщо не дадуть, то сказати, що це ми відібрали їхню корову, яку забрали сільські комсомольці.
Це було десь день перед тим. Я зайшов в хату. В хаті жінка і малі діти. Попросив хліба. Вона вкраяла кусок, як для одного. Кажу: “Я не один, там ще є ті..” - і згадав про корову. Я за хліб подякував і вийшов.
Ми зібрались у назначеному місці і пішли далі. Так дійшли до Волі Жовтанецької і зупинились на лісничівці. Пробули там два чи три дні в стодолі. В той час там розміщалась охорона штабу “Ореста” - близько 25-ти осіб. Недалеко в лісі також стояла сотня “Лиса” чи якась інша - не пам’ятаю. Одного разу охорона вийшла по завданню у бік с. Тадані, де мала перейти Буг. Виявилось, що перед тим там проходило кілька сотень УПА. Більшовики зробили там велику засідку. І якраз на неї потрапила ця охорона штабу і вся там загинула. Був серед них хлопець з Угнова, здається Кондратович під псевдо “Андрійко”. Будучи разом на лісничівці, ми з ним познайомились. Він, між іншим, журився, як перебути зиму, та не знав, бідолашний, що жити лишилось лише один день. Так і всі ми не знали, що буде з нами через годину. То були страшні часи кривавої нерівної боротьби.
З лісничівки ми вийшли в ліс між Волею Жовтанецькою і Вихопнями. Там просиділи до обіду і почули в лісі шум. Гамір. Йшла облава. Дехто з нашої групи сидів, а я стояв і бачу: в кількох метрах від мене більшовик. Одною рукою відхиляє гілля, а в другій автомат - і дивиться на мене. Я був у шинелі більшовицькій та пілотці, і він, мабуть, завагався стріляти в мене, але і не бачив, що до нього ближче сидів повстанець з автоматом. Цей пустив чергу в ворога. Більшовик із криком падає, і в той час ліс заклекотів вистрілами і криками “здавайсь, бандіт!”. Ми кинулись утікати і через кілька хвилин вже були на краю ліса. Розділились на групи. Одна, з чотирьох осіб, тікала справа, друга-зліва, а ми троє посередині якимось рівчаком. Коли облавники вийшли з лісу, ми були від них на відстані не більше 200 м. Кулі свистали, як оси. Мені ще в лісі чи кулею, чи гіллякою здерло шкіру над бровою, кров заливала очі, час від часу я промивав і біг далі. Відстрілюватись не було чим, бо в мене і в “Орка” були лише пістолети, а “Граб” хоч мав ППШ, то вже відстрілюватись було безрезультатно. Ще до цього кілька автоматних черг із нашого боку трохи спинили облавників, і ми змогли віддалитись від них, а далі і зовсім скритись на хуторі Вихопні, що біля Жовтанців.
Була післяобідня пора, і з Вихопнів треба було тікати далі, бо облавники могли прийти сюди, а справа під сусіднім селом на городах видно було якихось людей, яких ми прийняли також за більшовиків, а правдоподібно, що це люди копали картоплю. На Вихопнях в кукурудзі я скинув чоботи і шинелю, і ми втрьох подались дальше на південь. “Граб” був ранений в ногу через підошву черевика. Згарячу не чув, а тепер став трохи шкутильгати. У мене з тої подряпини над бровою стікала кров, лише “Орко” виглядав нормально.
В такому вигляді ми вийшли на дорогу Жовтанці-Ременів і зустріли якусь молоду жінку, одягнену по-міському, що йшла з Жовтанців. На запитання, чи в Жовтанцях немає більшовиків, вона підсміхнулась і сказала, що йшла через цілі Жовтанці і нікого не бачила. Вона пішла в бік Ременова, а ми перейшли дорогу і дальше, потім залізничну колію і опинились у невеличкім ліску, який був весь зритий окопами і знищений недавнім переходом фронту. Дерева були поламані і зсічені кулями та осколками. До дороги, на якій ми зустріли цю жінку, було не більше 200-300 м. І от з боку Жовтанців йшли люди і їхали вози. Попереду облавники гнали з 20 арештованих, а за ними на возах везли людей, яких виселяли в Сибір. У цей день із Жовтанець забрали близько сорока родин. От вам і “нікого не бачила”.
Ми пересиділи, поки добре смеркло. “Граб” витягнув кулю з ноги, яка, тільки пробивши підошву черевика, ввійшла в ногу на рівні зі шкірою. Ми вернулись на хутір Вихопні, де я віднайшов свою шинелю і чоботи, і подались в с. Артасів. Там серед ночі зайшли в одну стодолу і перебули до другого вечора.
Господарі не знали про те, аж перед вечером господиня зайшла в стодолу, і ми зізнались. Вона принесла нам їсти, і коли смерклось, ми подались в с. Смереків. Там також без відома господарів переночували в одній стайні і на третю ніч пішли на Волю Жовтанецьку. Нікого зі своєї групи ми вже не зустріли, і одні про других нічого не знали. Хтось із наших вернувся скоріше в наші сторони і приніс додому вістку, що я вбитий. Якщо справді хтось із нашої групи там загинув, то це міг бути Іваник Михайло з Карова, мій шкільний товариш, про якого до сьогодні нема ніякої вістки. “Граб” від нас відлучився. Ми оба з “Орком” ще пробули на Волі Жовтанецькій в одній стодолі. Там нас застала облава. Господарі знали, що ми є, а був це голова сільради. Облавники його арештували, а жінка, щоб нас якось сповістити про те, ходила по подвір’ю і вголос примовляла. З цього ми довідались, що господар арештований, а облавники не від’їхали, хоч вже й вечір. Вночі ми вирішили вийти зі села, що й зробили.
Осінь була слотлива. Ночі темні. Ми вдвох пробирались від села до села, від лісу до лісу. Були під Боложиновом на хуторі Чучмани, були під Соколівкою, де перед тим наші відділи мали бій з більшовиками. Червоні “визволителі” аж ліс підпалили, щоб викурити повстанців. Та ми на цім місці застали якусь нашу сотню, що ночувала там в наметах, вкінці опинились в Руді Сілецькій над Бугом. Там в одній хатині просиділи до півночі і звідси один хлопець (псевдо “Тріска”) мав нас перевести до Язаниці Руської чи Польської, і ми пішли в глуху ніч. Було досить холодно, моросив дощ. Під ногами шелестіла трава. Я йшов третім, але почув якесь шарудіння. Я присів і звуком “т-ссс” зупинив передніх. До нас донеслось: “Однаво-двух убйош...” Було ясно: - засідка. Ми трохи вернулись назад, обійшли це місце і над світанком були вже в Язаниці. Тут почули ми відгомін бою з того боку, де була засідка. Виявилось, що цією стежиною вела дівчина-зв’язкова сотні “Скали”. Зв’язкова та сотенний були вбиті, були й ранені, та тільки одного знайшли в лісі на третій день хлопці з охорони штабу, що знаходився в лісі біля Язаниці.
Він розказував, що, коли почався бій, його ранило в руку і живіт, і він знепритомнів, а коли опритомнів, біля нього не було вже нікого - хлопці відстрілюючись відходили до лісу. Щоб не потрапити в руки ворога, він відбезпечив гранату, підложив під себе і знову втратив свідомість в очікуванні вибуху. Коли вдруге опритомнів, навкруги було тихо. Не було нікого, тільки нерозірвана граната лежала під ним. Тоді з останніх сил він виповз до лісу, де його й знайшли всього промоклого до нитки і знекровленого. В одній з язаницьких хат йому зробили перев’язку, а яка подальша його доля, не знаю, бо ми з “Орком” знову пішли далі. Куди й за чим ми йшли, знав лише “Орко”. З деяких розмов можна було здогадатись, що ми повинні були переправити якийсь архів, а звідки й куди - я не знав.
Сьогодні вже не пам’ятаю подробиць нашого маршруту - лише деякі села запам’ятались до нині. Пам’ятаю хутір Чучмани біля Боложинова, там ми ночували, міняли білизну, а з верхнього одягу скидали вошей просто під хатою. Проходили десь біля Олеська. Ночували в с. Яблунівці Монастирку 10 листопада: запам’яталось тому, що там був престольний празник Параскевії, а ми цілий день просиділи в стодолі голодні. Ночували також в лісі біля с. Соколівка. Там стояла якась сотня, і ми в неї переночували в шатрах із плащнакидок. Перед тим там був бій з більшовиками - частина лісу була спалена окупантами. Там до нас долучили 8 осіб старшин, які з нами перейшли на Закерзонщину.
Проходили ми через Холоїв, Павлів, були недалеко Стоянова і опинилися в Розджалові, де нас якась місцева боївка мала переправити через Буг на польську сторону.
Вже було досить холодно. Ріку переходили в одежі, і поки дійшли до с. Мажарок, то одежа на нас обмерзла. В селі переодяглися, сушили свій одяг і ночами ішли від села до села, аж опинились в с. Шеп’ятині, де й заночували.
Вранці нас там заскочила облава. Щеп’ятин розділений надвоє невеличкою річкою. Село оточене не було. Більшовики в’їхали в західну частину села. Ми перебували у східній, до якої можна було дістатись через єдиний серед села місток. В хаті нас було четверо, сховатись не було де, і ми вибігли на вулицю, кинулись між будинки шукати сховку, хто де міг. Біжу між будинками, місця, де б сховатись, не знаходжу. Далі прогалина між будинками 60-70, а там знову будинки. Перебігаю її, по мені стріляють із західного боку села. Добігаю до якоїсь порожньої хатини. Біля неї з причілка копиця соломи, а причілок не зашальований. По соломі залізаю на стрих, зариваюсь в солому.
Облавники вже перейшли в східну частину села і шукають. Двоє прийшли і до тої хатини, зайшли всередину, обійшли навкруг. Говорить один другому: “Я відєл, он куда-то сюда бєжал”. І пішли далі, бо в цей час відкрилась стрілянина за селом в напрямі с. Василева. Як пізніше виявилось, це “Сорока”, не знайшовши ніякого сховку, тікав до Василева і на півдорозі був ранений, впав і ще трохи відстрілювався. В нього був автомат ППШ. Коли більшовики підійшли до нього, він був вже мертвий, та все-одно один катюга випустив в нього цілий диск із ППШ. Своєю смертю “Сорока”, мабуть, врятував нас. Він був високого зросту і, здається, командиром цієї боївки, що переводила нас через кордон.
Після 50-ти років стало відомо, що він під час німецької окупації звільнив із тюрми арештованих наших хлопців. У формі німецького офіцера він навіть зумів забрати документи, які стосувалися справи арештованих.
Не пам’ятаю вже сьогодні, чи ще до цієї облави, чи після неї я вирішив навідатися додому, до Карова, бо не знав нічого про рідних, і вони не знали про мене. Я стрінувся з Данилом Харчишиним, котрий також хотів відвідати своїх, і ми вдвох добралися до Угнова, де й заночували в Козловських на карівському передмісті. Це були мої добрі знайомі, бо моя мама зі старою Козловською носили передачі своїм синам, що сиділи по одній справі за угнівську пошту в польській тюрмі. Була там ще дочка чи невістка з двома дочками - Теклюнькою та Софійкою. Вони були раді таким гостям, одразу після вечері постелили чисту постіль і попросили спочити після дороги. Я навідріз відмовився від такої благодаті, бо вошей в мене аж кишіло, хоч після “купелі” в Бузі і сушки в Мажарках частина їх пропала. Я пояснив причину своєї відмови, але вони таки наполягали, бо не уявляли собі, скільки тої худобини в мене було. Вкінці дали чисту білизну, щоб перебратись і таки лягати в ліжко. Коли я скинув сорочку, стара взяла її, піднесла до лямпи, що висіла під сволоком, і, щоб нас не образити, каже до дочки: “Теклюнько, подивися, ця сорочка з такого матер’ялу, як наші пішви”. Мене зібрав сміх, і я подумав: якщо й ваші пішви з такого матер’ялу, то можна лягати і в ліжко. Але все-одно ми попросили постелити солому і переспали на підлозі.
На другий день, тільки-но смеркло, ми перейшли границю і опинились вдома. Я зайшов до хати. Мама сиділа коло печі, а брат Юльян, побачивши мене, каже до мами: “О, маєте вбитого Гриця!”. Мама сказала: “Не страхай мене”, - видно вірила, що я прийшов після смерті. Це хтось із нашої групи, що в жовтанецькім лісі потрапила під облаву, доніс, що я точно вбитий. Переконавшись, що я таки живий, мама наполягала, щоби я зараз-таки йшов з дому назад, бо не хотіла бачити, як мене зловлять на її очах.
І те, чого вона боялась, таки сталося, але після трьох років. Побувши зо дві години вдома, я знову перейшов кордон, і через кілька днів ми відійшли у бік Варяж-Белз, де організувалась група, що, правдоподібно, мала завдання переправити пошту та літературу на більшовицьку сторону.
У селі Переводові ми були в хаті станичного Костіречка. Це був старший дядько, щирий патріот. У нього було два сини, котрі десь пізніше, під час польської облави, згоріли в криївці. Запам’ятався він мені тому, бо ми ще з ним зустрічались перед виселенням в 1946 році, тоді я переконався, що він щиро вболівав за нашу справу.
Осінь вже була пізня. Напередодні різдвяного посту група наша опинилась в Жабчі Мурованому, звідки й вирушили до кордону біля с. Острова. Нас було близько 20 осіб, та я знав лише “Орка”, і то по псевдо.
Ми мали зі собою двох коней, навантажених наперевіс мішками, в них, мабуть, була ця пошта. Проводирем був, напевно, хтось із місцевих. Він підвів нас до границі за Островом, де через річку Солокію був бетонний місток, і став перелазити через колючий дріт, що був заплутаний від поруччя до поруччя. Двоє, що йшли за ним, перейшли через дорогу і залягли в рові. Я йшов четвертий і заліг в першому рові і дивився, як переліз проводир через дріт, ступив крок-другий... вибух...стогін...тиша. Міна розірвалась не далі 4-ох метрів від мене. Мене відкинуло назад на спину. В ліву ногу ніби камінь хтось запхав всередину, а з правої руки ніби з долоні шкіру зняв - так боліло і пекло. Пістоль із руки вибило, шапку відкинуло кудись. Ці двоє, що перейшли дорогу, перебігають назад. Переконавшись, що я не можу йти, хапають за ремені наплечника і тягнуть далі від моста. Метрів за сто зупинились, один лишився при мені, другий пішов шукати своїх, що були з кіньми і вже також відбігли далі. Він довго не вертався і тоді пішов другий. Я остався один. І другого, як мені здавалось, довго не було. Річка була близько, а над річкою кущі лозини. А що, як більшовики освітять ракетами місцевість? Може статись, що ніхто вже й не прийде за мною, подумав я, і став силуватись, щоб доповзти в лозину, але зрушити з місця не міг. Нарешті вернулись хлопці з конем, посадили мене на нього і повезли назад.
У лівій нозі, правій руці страшний біль. Ліва рука безладна, хоч болю не чути. Кінь спотикався по бороздах, межах у траві, розгойдував переламану вище коліна ногу. Не було сили терпіти болю. Другий кінь був осідланий, і я попросив, щоб мене пересадили на нього. Поставили ногу в стремено, і стало легше, та не довго - скоро знову появився той самий біль. Так мене довезли до Жабча Мурованого і на віку з бамбетля внесли до хати, роздягнули з верхнього одягу, а білизну порозрізали на мені, бо вся була в крові. Спиртом обмили рани, перев’язали руки і ноги і вже на возі повезли до с. Цеблова коло Белза. Там знесли до хати Якимовича Івана. На другий день прийшли дві сестри законниці (в селі був монастир), оглянули рани і взялись накладати гіпс. Вати ні бинтів не було. Нога сильно опухла. Замість бинтів рвали полосами простирадло, а за вату служило лляне клоччя.
Кілька днів лежав спокійно, але згодом піднялась температура вище сорока. Набряк із ноги трохи зійшов, у клоччі розмножились воші, і я в гарячці, без пам’яті, запихав руку під гіпс, виривав і кидав клоччя, поривався вставати, та санітарка, що чергувала ночами біля мене, не давала. Це вже коли я повернувся до свідомості, мені розказували, як я воював. Ще в Жабчі, коли мене роззули, то шкарпетки запхали в черевики, а в Цеблові їх поставили під ліжко, де я лежав.
Через кілька днів кров, що стікала з ніг в черевики, і мокрі від крові шкарпетки засмерділись, і ніхто не міг відразу вгадати, що так смердить. Так зо два тижні мучився я в цьому гіпсі, який ніякої користі не давав, хіба що для вошей був чудовим сховком. Сестри Василіянки знову прийшли, зняли цей гіпс. Кість вже почала зростатися, але не рівно, а якоюсь дугою, і треба було вирівнювати. Одна сестра стала в головах, взяла мене під пахви, а друга за ногу і по команді кожна шарпнула до себе. Ногу вирівняли і наклали гіпс вдруге. Рана була відкрита, гноїлась, бо осколок наскрізь не пройшов, а лишився в нозі.
Після цього мене перевезли на другу квартиру, бо на одному місці було небезпечно, тому що час від часу поляки та більшовики наскакували з облавами. Так я опинився в одного незаможного господаря - Зінька Михайла. Сім’я складалася з п’яти осіб: жива ще була мати господаря, господар із жінкою і двоє дітей - хлопець і менша дівчина. Мене поклали у ванькірі головою до дверей, і коли їх відкривали, вони стукали в спинку ліжка.
Одного дня на досвітку село оточили більшовики і стали нишпорити по хатах. Недалеко від цього господаря сталась стрілянина, підпалили кілька хат. Крик, лемент, а я лежу і чекаю кінця. Нарешті заходять до мого господаря. Питають у господині: “Бандити єсть?” – “Нема нікого”, - відповіла вона. Обдивились кімнату і з питанням “а там хто єсть?” відкривають двері у ванькір. – “Там син лежить хворий. Ходив до школи і простудився”, - відповіла господиня. Двері гримнули у спинку ліжка, і заскочив такий собі смаркач, ще менший і молодший за мене, і відразу хотів стягнути з мене перину, та старший, що став у дверях, крикнув: “Не трогай! Відіш-больной лєжіт”. Впала б ця команда на якусь долю секунди пізніше, були б відкрились мої руки в бинтах і нога в гіпсі, і тоді все пішло б по-іншому, та чиясь молитва відвернула від мене нещастя. Облавники вийшли з хати, і до кінця облави ніхто не заходив.
Після цього мені знову замінили квартиру в одних стареньких людей, і там я пролежав, поки не встав на ноги. Там я вчився ходити довкола стола, спираючись на нього. Це вже була половина січня 1945 року. Мені принесли палицю, і я вже міг подорожувати з нею по кімнаті від стола до порога і навпаки. А згодом, коли я вже сміливіше став ходити, мене знову перевели на попередню квартиру до Зінька Михайла. А на випадок облави, коли б несподівано попався в руки, то я мав бути його сином, а він моїм батьком. Ліжко моє було у ванкірі, де я лежав і при першій облаві. Одного разу господарі на досвідку завважили за своїм городом заставу. Знову облава. Криївки ніякої там не було. Вийти з хати вже було неможливо. В двері постукали. У ванькірі була велика піч, при ній стояла скриня Піч була в посіданні бабусі-матері господаря, вона спала там, а вкривалась великим кожухом.
Сховатись не було куди, і я забрався на піч за бабусю під саму стіну і натягнув на себе кожуха. На краю посідали хлопець з дівчинкою - внуки бабусі. В хату зайшло двоє, один, мабуть, рядовий, другий старший по чину. В хаті ще добре не було видно, тому засвітили ліхтаря. Старший сів на лаві, а рядовий, оглянувши кімнату, перейшов до ванькіра, глянув на густо заселену піч і став питати господаря, хто це. По черзі господар пояснював: це син, це дочка, а це мама. А москаль по черзі приказував кожному злазити з печі. Черга підійшла до бабусі. На команду “слазь, старуха” вона застогнала і сказала, що не може, бо хвора. З кімнати старший скомандував: “Не трогай єйо, только посмотрі, кто за старухой лєжіт”. Цей став колінами на скриню, підняв ліхтаря і оглядав піч. Потім зліз із скрині зі словами: “Нєту больше нікаво”. Вони вийшли з хати. Потім ще одні заходили, але я сховок свій змінив, перейшов через сіни в другу половину хати, що служила господареві за стайню. Там стояла корова і свиня. От я в неї й попросив політичного притулку, заліз в її гніздо, прикрився соломою і, не зважаючи на її протест, пересидів ще й других гостей. Правда, вони в цю половину не заходили, а лазили на стрих, де було сіно, але нічого не знайшли, хоч там сховався ще один повстанець, що в цю ніч ночував у цього господаря.
Згадуючи цю облаву, думаю, що і під зашмальцованою шинелею може битися людське серце, бо на такій території, як піч, не завважити ще одного чоловіка – просто неможливо.

Надходила весна 1945 р. Мене перевели на другу квартиру до заможного господаря в другий кінець села від Белза. Я ще трохи кульгав на ліву ногу. В коліні вона ще погано згиналась, і ліва рука хоч не боліла, але пальці не випростовувались, і в суглобі зап’ястя також безвладно падала.
Була друга половина лютого. Одного дня, майже увечері, прибігла Вергун Марійка (вона керувала Українським Червоним Хрестом) і повідомила, що в селі появились “стрибки”, і треба сховатись. Вони приходили з руської сторони і там робили облави, коли з пограничниками, а деколи й самі. Господар повів мене до стайні, де в нього був льох, збудований, мабуть, ще за спокійних часів, але вхід був зі стайні, дверцята рівнялись із землею. Міцні дверцята зверху прикривались гноєм, і на цім місці стояла корова. Коли я вже був у льосі, до мене впустили ще одного хлопця, якого я не знав. Нас замкнули, замаскували, і все затихло. Ми познайомились. Один одному розказали про себе, що треба й не треба. Були молоді-зелені, бо життя пізніше вчило по-іншому. Наговорившись, ми переспали на картоплі і якомусь тлумаку з речами господаря, що заховав їх про всяк випадок. Ми прокинулись. Відчули, що це вже ранок, але чомусь ніхто не відмикав нас, і ми здогадались, що в селі щось негаразд.
Врешті до стайні хтось зайшов, став покрикувати на худобу. Впізнавши господаря, я злегка постукав об віко. “Сидіть тихо, бо в селі москалі” - сказав господар і вийшов зі стайні. Чекати довго не довелось. На подвір’ї задудніло, і відкрились двері до стайні. По хвилі почулось: “Здєсь нічєво нєту, только корови”.
Те саме повторилось і в другій половині, де стояли коні, і знову все затихло. Та через кільканадцять хвилин прийшли знову, зайшли в нашу половину і стали штурхати дротами. Можливо, що це було підказано “стрибками” - хтось раніше там ховався, бо вже за третім разом дріт стукнув об віко. “Єсть бандіт”, закричали і стали відкидати гній. Побачивши замок, покликали господаря, щоб відкрив. Ми й не думали, що ми під замком. Видно, господар боявся за свої пожитки, щоб ми не покрали, і замкнув нас на ключ. Поки відкривали віко, я сказав свому товаришеві: “Ти не знаєш мене - я не знаю тебе, ти прийшов - я вже був в льосі”. Зброї я не мав ніякої, ростом у той час ще малий, а після ранення ще й худенький і чомусь вірив, що якось викручусь. Віко відкрилось і впала команда: “Виході!” Ми мовчали. Москаль витягнув гранату і ще раз крикнув: “Виході - бросаю гранату!” Я став виходити. “Рукі ввєрх!” Я підняв, на щастя, вони не звернули уваги, що запястя лівої руки обвисло. На гною перед стайнею мене обшукали, хотіли зв’язати руки - не знайшли чим. Мого колегу по нещастю також вивели, зняли з нього ремінь і зв’язали руки. Вдарили кілька разів в лице. Він, хоч низький ростом, але кремезний хлопчина. Мене не били, мабуть, мій вигляд був надто дитячий, хоч пізніше і мені перепало. Нас із господарем повели до школи, де вже було наловлених із 30 осіб - сільських хлопців та дівчат. Нас посадили окремо від усіх, але я зумів попередити, що я Зінько Григорій, син Михайла. Це до певної міри мене трохи виручило. Ще на гною перед стайнею провели з нами короткий допит. Хто ми? Чому ховались? Хто нас привів? Бо господар на питання, чому він сховав, відповів, що якісь люди привели нас і сказали сховати. Він боявся і сховав. Я відповів знову, що знаю сам, у своєму селі куди ходити, а до господаря того мене післав батько позичити самогонного апарата, бо тато хотів гнати горілку.
Це моє “щире” зізнання згладжувало деякі протиріччя з вияснення даних про мою особу. В школі першого на допит (в другу кімнату) викликали мого друга. Через кільканадцять хвилин він вернувся. На лиці в нього місцями просочувалась кров. Не встиг він дійти до місця, як покликали мене. Перші питання: “ім’я, прізвище, коли і де народився?” - Я відповів: “Зінько Григорій, 1929 р. нар., в с. Цеблові”. – “Почему прятался?” – “Бо думав, що це поляки”. – “А почему от поляков прячешся?” – “Бо вони страшно б’ють.” – “Ми тєбє тоже дадім, таку твою мать!” - і дальше: “Кто привйол?” Відповідаю те саме.
Садист у званні капітана вхопив мене за голову, затиснув між коліна і сучковатою палицею почав хрестити по плечах приповідаючи: “Чуєш, сурми грають? Кто привйол?” – “Сам прийшов! Сам прийшов!” - Він далі б’є, а я кричу несамовитим голосом не стільки від болю, а тому, що так треба кричати, коли дітей б’ють. Я вже більше терпів, коли поранило, і не плакав, не кричав, а тут треба. Побачив “освободітєль”, що нічого не виб’є, перестав та й каже: “Сейчас позову хозяїна, єслі он скажет, что тебя привелі, уб’ю”. Закликав господаря. “Почему їх прятал?” - питає. – “Їх привели двоє, я боявся і сховав”. – “Оні билі вооружени?” - “Щось мали, зброю чи палиці, я добре не бачив, бо було темно”. – “Іді” - сказав Смітанов і далі став мене бити, а я кричати. В кінці мене відпустили в клас. Через якийсь час знову викликав мого товариша, але тільки двері за ним закрились, через хвилину вертається назад, а кличуть мене. Я вийшов у коридор, а там стоїть Солтис. Питають мене: “Кто ето?” – “Солтис” - кажу. Питають Солтиса: “Ти єво знаєш?” – “Ні” - каже - щось не знаю такого. Я тоді кажу: “Як ви мене не знаєте? Я Михайла Зінька син”. – “А-а-а, так, так, - згадує Солтис, - там є такий хлопчисько, та хіба я можу всіх молодих знати?” - оправдовується перед москалем. Мене знову впустили в клас. Через якийсь час привели мого “батька”, він сів біля мене. Я шепнув йому, що я його син, і, коли спитали, він підтвердив це. “Батька” відпустили додому. Вже пізніше я довідався, що облавники, коли ходили за “батьком”, застали тільки господиню і спитали, де її син. Вона відповіла, що на подвір’ю рубає дрова. “Не той, а старший”. Вона здогадалась, що мене зловили, і каже: “Старший служить в одного господаря в селі”. Ми колись так домовлялись. Такі різні дані, видно, дали привід до того, що всіх сільських відпустили, а нас двох забрали зі собою в СССР на пограничну заставу в с. Ванів, коло Белза. Пізніше, мабуть, мене виручив цей самогонний апарат і звів різні свідчення в одне, бо кожний боявся до нього признатись. Крім мене, тому й вийшла така плутанина.
У Ваневі нас кинули в невелику землянку, що правила за маленьку тюрму. Там вже були арештовані - п’ять хлопців і одна дівчина. Вартовий день і ніч стояв при вході в землянку. Нас по черзі водили на допит, який провадив сам Смітанов. Мій товариш говорив, що він родом зі села чи то Мажарок, чи то Борятина і прийшов у Цеблів до своєї тітки, де й захопила його облава. Як його прізвище справжнє, не знаю, бо на слідстві спочатку він говорив якесь інше і село із цих двох називав не своє. Одне з цих прізвищ було Герус. Він надіявся, що йому вдасться вийти з цієї біди, та не судилось. Ми вже знали один про другого досить, але ні він, ані я не пошкодили один одному.
А сталось це зовсім випадково. Одного дня викликали двох добровольців різати дрова. В землянці бракувало повітря, і кожен з нас не проти був трошки провітритись. Я також не був проти, але боявся виявити свою кульгавість, хоч і не дуже помітну. Зголосилось двоє, у тім числі і мій товариш.
Коли вони вернулись у землянку, він сказав до мене: «Я пропав, пізнав мене один “стрибок”. Через кілька хвилин його викликали на допит і там йому вже назвали справжнє прізвище і село та й сказали, чим він займався. Це був другий допит. Я своїх зізнань не міняв, зате Смітанов нагороджував мене позавушниками, навіть використовував поліна, що лежали біля печі. Кінчався другий тиждень нашого ув’язнення. Дівчину і решта хлопців відправили в Сокаль, а мене і ще одного із с. Жужеля, що коло Белза, залишили. Його викликали на допит, а опісля і мене. Смітанов кудись збирався їхати, бо чистив чоботи і шинелю, але “без отрива от проізводства” ще хотів з мене дещо вибити. Знову почав: “Хто привів, чому ховався”. Та й почав питати, чи знаю цеблівського станичного. Я твердив те саме, що із самого початку, а станичного, сказав, не знаю. “А Буряка знаєш?” – “Знаю”, кажу. “Гдє ти єго відєл?” Кажу, у церкві, та й бачив, як гній віз на поле. Тоді він каже: “Я знаю, ти нє віноват, тєбя Буряк заставіл работать на бандітов. Ти только скажи, какого числа ето било. Ми єво накажем, а тєбя отпустім домой. Відіш, Герус признался, сказал правильную фамілію і деревню, і ми єво отправілі в Сокаль, так как єму оттуда домой бліже”. Я відповів, що ніхто мене до нічого не змушував, ніде я не був і нічого не знаю. Капітан вдарив мене ще два рази і вийшов із кабінету. Зайшов якийсь “стрибок” і почав випитувати, звідки родом, прізвище, де жив. Я йому розказав всю “правду”. Тоді він каже, то твій батько був у Франції. Я підтвердив. Він тоді каже: “Я був кілька разів у вашій хаті, але тебе не бачив. Ти признайсі, розкажи всьо, що знаєш, і будеш ходити з нами, а во я сі признав і мені дали ґвера і ходжу з ними”. – “Та я сказав би, якби я знав, я й так розказав все, що знав”. За тією “щирою” розмовою застав нас Смітанов і спитав “стрибка”, чи знає мене. Той відповів, що в хаті був кілька разів, але мене особисто не видів. “Так он СБ ілі звязковой?” - і вилаявся нецензурщиною капітан, сів за стіл та став писати. Зміст писанини повторював уголос. Писав він перепустку на двох чоловік, щоб пропустили через границю. Коли вже ставив свій підпис, перо потрапило на тріщину, що була на склі, і папірець розірвався. Треба було писати другий, але капітан ще раз хотів спробувати і каже: “Відіш, пропуск напісан. Йдьош домой, но єслі скажеш когда, какого числа тебя Буряк заставіл работать”. Я заперечив, тоді він порвав папірець зовсім і почав писати другий, тільки вже не говорив “двух”, а “однаво”. Я сидів навпроти нього і бачив, що написав “двух”. Мене давив сміх і радість близької волі, а сатрап ще не тратив надії на успіх і каже: “Єслі скажеш, какого числа Буряк тебя заставіл работать, я єщо тєбя напішу”. Кажу: “Я сказав би, так такого не було”. Смітанов здався, каже: “Пойдьош домой, єслі іщо раз в бункер полєзіш, убю, как собаку”. Нас доручили якомусь сержанту, і він повів нас до границі.
На мості через Солокію стояло двоє “вартових родіни”. Один із них був, видно, при моєму арешті, бо сказав: “Вот бандіт, витащілі с бункера і отпустілі”. Наш проводир подав перепустку, і ми перейшли злощасний кордон. На прощання я сказав сержанту: будете в Цеблові, заходьте на горілку, а собі подумав: щоб ви виздихали!
Надворі була весна, пригрівало сонце, як навмисне, щоб підкреслити ціну волі після вогкої смердючої землянки. Я йшов у чуже мені село, як в своє рідне, і чужі люди тішились мною, як рідні. Я знову опинився у своїй квартирі, куди мене привезли раненого.
У той час у селі лікувався ще один ранений в ногу хлопець “Левко”. Він був із Холмщини, прізвище його Юсенко, а довідався я про те згодом - через років 20. Якось у неділю рано до сусідів прийшов мій “батько”, щоб підстригти бажаючих, то і я прийшов туди. Коли він вже кінчав мене стригти, в хату заходять пограничники. Один із них, звертаючись до мене, говорить: “В бункер нє лєзєш?” – “Я і тоді не ліз би, коли б знав, що це ви”, - відповів я. Я підстригся та й кажу, що йду збиратись до церкви, і виходжу з хати, а за мною виходить один москалина і йде разом. Я не йду на свою теперішню квартиру, а в другий кінець, де живе мій “батько”. Москаль іде зі мною, але, дійшовши до половини села, вертається. Я пішов дальше. Не задумувався над тим тоді, що могли сказати люди. Я ж якийсь український повстанець, ходжу собі по селу з москалем. Така прогулянка могла закінчитися для мене досить трагічно. Але що я міг вдіяти? Це якось минулося.
Вдруге, десь перед жнивами, прибігає мій “молодший брат” і каже, що приїхали москалі, питають за мною, і якщо не прийду - заберуть корову. Я сказав йому, щоб ішов і сказав, що не застав нікого вдома, що поїхали десь у поле. Малий пішов, і на тому скінчилось. Це правдоподібно цей сержант (а москаль не свиня) таки прийшов зі своєю братією за обіцяною горілкою. Ще не раз були облави. Наскакували то москалі, то поляки, але особливих пригод не було. Наближалась осінь. Про мене чи забули, чи якась інша причина була - ніхто мене нікуди не кликав. Потім з’ясувалось, що “Орко”, з яким я ходив разом, все таки границю перейшов іншим разом через Буг і потрапив під облаву в селі Розджалові, де й згорів у якійсь стодолі. А “Чаус”, що відтягав мене, раненого, від границі, вже став командиром відділу і забув про мене. За час лікування і перебування в Цеблові ми з “Левком” вже добре подружили, але настала пора йому вертатися у відділ “Зірки”, до якого він належав. Я попросив його, щоб і мене взяв зі собою, бо я не знаю нікого та й мене не знають. Він згодився, але я ще перед відходом хотів відвідати карівських втікачів, що жили в с. Кривиці, і довідатись про свою рідню, що жила під більшовиками. Мене дали на зв’язок, і від села до села хтось місцевий (переважно дівчата) мене переводили. Першим селом, куди привела зв’язкова, був Осердів. Там переночував, а на ранок більшовики зробили облаву.
Хоч ця територія належала Польщі, вони переходили границю і робили свої чорні справи. Правда, в Осердові вони цього разу довго не затримались, де-не-де заглянули і пішли далі.
З Осердова я опинився в Переводові в знайомого мені ще перед пораненням станичного Костіречка. Я розповів йому, як мене зловили, як випустили, згадав, як “Чаус” відтягав мене, пораненого, від границі і т. інше. Костіречко сказав, що “Чаус” зі своїм відділом зараз в селі і при бажанні я можу з ним побачитись. Я, звичайно, цього хотів, і станичний повів мене до нього. Командир вийшов на ганок, ми привітались, і я став розказувати свої пригоди від поранення аж дотепер. Вкінці він пропонував мені вступити в його відділ, але я делікатно відмовився, бо відділ “Зірки” в цей час славився в цілому терені, і мені хотілось бути в ньому. Ми розпрощались, а “Чаус” покликав станичного на кілька слів, після чого ми зі станичним пішли ніби шукати фіри, щоб мене відвезти до другого села. Під одною хатою станичний сказав мені зачекати, а сам пішов до хати і, коли вийшов, сказав, щоб я зайшов до хати, і ми зараз підемо, і він дасть мені фірмана. Я зайшов. В хаті за столом сиділо двоє хлопців. Ми привітались, і вони зразу взялись випитувати мене, як прізвище, звідки і таке інше. Я сказав, що в мене нема прізвища, тоді вони пояснили, хто вони, і я, що був у руках большевиків, а зараз вступав до відділу, мушу перейти перевірку. Почався допит від початку і до кінця. Він тривав цілий день, і на ніч мене відпустили на квартиру, сказали намалювати план погранзастави і на другий день принести. Коли я приніс, мене дещо перепитали, вибачились відпустили. Совість в мене була чиста, і хлопці, які допитували мене, видно, були чесні, віддані нашій справі люди. Був би на їхньому місці провокатор (а таке бувало), мені по білому світі більше б не ходити, а так все-таки дістав фірмана і добрався до с. Будинина.
З Будинина мені треба було дістатись до Василева, і господар, в якого я ночував, якраз вранці з жінкою мали їхати по якусь пашу до своєї рідні. Скориставшись нагодою, я поїхав з ними. Василів був спалений польськими шовіністами з АК ще за німців в одну ніч і поплатився людськими жертвами. Село поволі відбудовувалось із необхідності, щоб було де з дітьми притулитись і худобу загнати. Господарських будівель майже не було, а сіно, солома стояли в стіжках та копицях на городах. Церква також була спалена, стояла тільки дзвіниця. Господар з господинею ще були молоді люди. Як тільки ми заїхали у двір під невеличку хатину, з неї вийшла жінка і каже: “Тікайте, бо коло дзвіниці польське військо щось відкопує”. Господар скочив із воза і пустився втікати у бік цвинтаря, що був недалеко біля села. Господиня завернула кіньми і подалась назад, щоб об’їхати город і виїхати на дорогу. Я лишився і попросив у жінки якоїсь плахтини. Вона дала мені, і я, накинувши на себе, помаленьку навпростець городом пересікаю, щоб сісти на воза. На городі стояла копиця соломи, і коли вже я наближався до неї, з правого боку від мене бігло двох польських вояків. Я дійшов до копиці, обперся і чекаю, коли один з одного боку, другий з другого прискочуть - і мені кінець. Вони пробігли повз мене. Господар вже скрився в зарослях цвинтаря. Від дзвіниці ще по ньому стріляли. Вони пробігли, а тут підоспіла моя фіра, і я сів на воза, не скидаючи зі себе плахти. Ще трошки проїхали поволі, а коли скрились за горбком, я взяв у руки віжки і погнав щосили коні. Далі ми наздогнали господаря, і всі разом, без втрати, знову опинилися в Будинині. Далі подробиць не пам’ятаю. Але все-таки я добрався до своїх, розвідав про дім і там вступив у відділ “Зірки”, що розміщався в селах Корчмин, Щепятин, Кривиця, Переводів та інших. “Зірка” був молодий хлопець, чорнявий, стрункий і славився в цьому терені як найкращий з командирів. Відділ наш складався з 4 роїв, тобто понад 40 стрільців. Всі стрільці ходили в польській формі, що дозволяло і в білий день переходити з місця на місце під виглядом польського війська. Співали ми і польських пісень на військову тематику і своїх не забували, коли була нагода і можливість. На початку зими 1946 р., щоб не втрачати людей, відділ розквартировували по селах, а сам “Зірка” навідався в с. Павловичі до своєї нареченої. Видно, хтось із місцевих зрадників доніс, і його уві сні схопили енкаведисти чи польське “безпеченьство” і пізніше розстріляли... Нашим командиром став його рідний брат “Гайда”. Одягався він під большевицького комісара: галіфе, шкіряна куртка, автомат, пістоль і військова спритність до цього.
Десь в кінці січня 46 р. наш відділ перебував у Мицеві. Тут спорядили шість пар коней зі саньми, переодягли в цивільне лахміття шістьох стрільців, що мали правити в нас за фірманів, на кожні сані посадили 5-6 стрільців і виїхали на Холмщину в район Грубешова. В цей час в якомусь селі під Грубешовим розміщався гарнізон польського війська, що займався заготовкою і відправкою сіна для війська на ст. Вербковичі. От ми і прибули в район цієї заготовки. В обідню пору їдемо дорогою, а назустріч нам везе господар сіно, а за ним іде жовнір із карабіном. Ми спинили вояка, роззброїли і посадили на свої сани. Недовго їхали, як стрінули другі сани зі сіном і конвоєм, забрали і цього зі собою. Полонені поінформували, де перебувають їхні вояки, і ми під’їхали до якогось хутора. Тут наздогнали ще одного вояка, що вів коня. Спитали про старшого, що мав бути з ним. Він сказав, що старший у хаті, і повів нас до нього. Вояка ми відразу не роззброювали. Старший сидів у хаті за столом, і командир став йому дорікати за незадовільну заготовку сіна, бо вона повинна була закінчитися три дні назад. Поляк виправдувався, що люди не хочуть їхати на форшпан.
Командир спитав його, навіщо він носить зброю, і тут вже крикнув до нього: “З поручнікєм ґадаш!” Поляк виструнчився перед командиром, а “Гайда”тоді витягнув йому з-за пазухи пістолет і каже: “Єстесьцє арештовані за спулпраце з АК”. Рівночасно ми роззброїли вояка і забрали їх обох зі собою. Вже смеркалось, як ми під’їхали до села, де розміщався їхній гарнізон. Полонені показали квартиру свого поручника. Заходимо в хату. Поручника немає. “Гдзє поручнік?” - питає командир. “Нє вєм”, - каже господар. Командир витягає пістолет і питає вдруге – “Як Боґа кохам, нє вєм. Вишедл ґдзєсь то до сонсяда чи цо”. Виходимо з хати. Село розкинене довкруг великого пасовиська, вкритого снігом. З протилежного боку гримнуло кілька пострілів, і троє вояків наближаються до нас з тої сторони. Командир із двома стрільцями йдуть їм назустріч з криком: “Кто стшеля? Нє вольно стшеляць!”. То свої. Стріляти перестали. Трійки противників зійшлися. “Ренце до гури!” І вже стрільці ведуть польську трійку в хату. Між ними і поручник, який на прохання командира показує багатство, а це якраз те, що нам необхідне: скринка гранат, скринка набоїв до ППШ, скринка до крісів, мішок білизни. Командир ввічливо роз’яснює, що ми є Армія Крайова і нам те все потрібне, а також потрібний військовий мундир і треба нам його здати, а ми в обмін даємо цивільний, в якому парадувались наші “фірмани”.
Забравши трофеї і полонених, ми спокійно виїхали в друге село. Там і заночували. На другий день командир із кількома стрільцями відвідали сільську крамничку, щоб “накупити” необхідних товарів. Продавець зважує, підраховує і все записує на аркуші паперу. Під цим “рахунком” командир дає свою розписку про повернення вартості товару і підписується: Поручнік Безпєчєньства Публічнеґо - Ангел. В такий спосіб ще в другому селі “накупили” і вернулись на квартиру. З військовими помінялись одягом, нагодували їх “купленою” ковбасою та пригостили цукерками, вибачились за все, порадили не воювати за Сталіна, а розходитись по домах або йти з нами. Під вечір відпустили своїх полонених, і самі поїхали дальше.
Зупинились в одному селі. Хлопці розійшлися по хатах, а ми вдвох з “Крилатим” лишились на вулиці на стійці. Везе господар гній в поле - зупинили. “Цо слихаць, господажу?” - питає “Крилатий”. – “Вчорай в Вєрбовіцах билі Бульбахі”, - відповів той. – “Цо пан ґада? Тего нє може биць. Вшендзє наше войско”, - говорить “Крилатий”. – “Як Боґа кохам, билі”, - ставляє на свойому господар. – “А цо оні там робілі?” - питає “Крилатий”. – “Вє пан, добре людзє билі. Забралі бронь, мундур і мувілі за Сталіна нє войоваць”. Мене спирав сміх, я відвернувся, поки велась розмова, і радий був, що й наші вороги нас вважають добрими людьми.
Від села до села їхали ми вдень дорогами, а під вечір виїхали на головну дорогу в напрямі Замосця. Там десь був воєнний аеродром, і ми мали його потривожити трохи, але коли приїхали ближче, то розвідали, що там численна охорона і нам це не під силу, тому завернули назад.
В дорозі ми розминалися з машинами, повними війська, але вони не спиняли нас і ми їх не чіпали, кожен їхав у свою сторону. Пізно ввечері ми в’їхали в якесь село, досить велике, в ньому був “постерунек міліц’ї обивателскєй” у складі дев’яти чоловік і комендант. Ми їх відвідали. Командир відрекомендувався як “оддзял Безпєчєньства Публічнего”, що повертає з особливого завдання і не шкодило би щось перекусити. Комендант зібрав свою братію і розпорядився, щоб, не гаючи часу, була організована вечеря. Міліціянти розбіглись по селу і вже через кільканадцять хвилин стали сходитися з хлібом, молоком, яйцями. Хлопці трошки повечеряли, подякували за хліб-сіль, забрали зброю, дві машинки до писання і поїхали своєю дорогою.
Після кількаденного рейду ми знову вернулись у свої села, але на одному місці не засиджувались, бо в зими свої закони. Поляки чи большевики частіше взимку робили облави. У відділі дисципліна була зразковою. Нецензурщина чи п’янка були недопустимі. Для прикладу наведу такий епізод. Квартируючи у Василеві, кілька стрільців по-сусідськи потрапили на весілля. Стрілець “Костик”, трошки випивши, завів якусь сороміцьку пісеньку. Довідавшись про те, командир дав йому 3 години карної муштри. Дві години він відбув, а ще одної не судилось, бо 26.ІІ.1946 р. цілий відділ, в тому числі і “Костик”, загинув у Лісоцькім лісі в бою з НКВД. Цей епізод згадую тому, що большевицька пропаганда обливала наш визвольний рух найбруднішими помиями зі свого пропагандистського котла. Повстанців змальовувала найчорнішими барвами, як бандитів, рецидивістів, ворогів і вбивць свого народу.
25.ІІ.1946 р. наш відділ зупинився увечері в с. Ліски, недалеко від Варяжа, мабуть, за вказівкою зверху. Нас троє хлопців зайшло до одної хатини проситись на начліг чи за чимось іншим. У хаті було троє осіб у цивільній одежі. Один із них не зовсім ввічливо випросив нас із хати, і у мене в душі лишився неприємний осад. Хтось сказав, що це “Зенон”. Він тоді займав пост військового референта СБ чи не всієї Закерзонщини. Це ставлення до нас, рядових стрільців, кидалося у вічі. Такого я не бачив за час свого перебування в УПА, хоча стрічалися різні щодо звання люди.
Сьогодні з відстані 50-ти років дещо прояснюється, а саме, що в цей час “Зенон” був агентом большевицького НКВД та польського безпєченьства публічного, і трагедія, яка трапилась на другий день з нашим відділом, це, без сумніву, справа його рук. Чи не за його вказівкою наш відділ був стягнений саме в Ліски, де він сам перебував. Стрільці нашого відділу, що квартирували в трьох крайніх хатах, тільки-но пробудились, почали вдягатись, ще не снідали - і тут тривога.
Із східної сторони в село в’їхали на одних санях (ніби розвідка), наштовхнулись на стрільців із боївки (мабуть, це була боївка СБ “Ясеня”), що вже від’їжджала, а може, це були хлопці з відділу “Крапки”. Обійшлось без стрілянини. Невеличке замішання, і большевики завернули назад, а двоє саней з хлопцями виїхали із села на захід, у бік лісу. Через кілька хвилин большевики повернулися, і зчинилась перестрілка з нашим відділом. Командир наказав: у селі бою не приймати, а відступати до лісу. Ліс був від села недалеко - за горбком, за який ми зайшли і залягли в снігу на полі. Праве крило нашої оборони сягало до лісу, і там зчинилась сильна стрілянина. Сьогодні думаю, що там, певно, вже була в лісі застава НКВД, бо цих, що наступали зі села, можна було спинити. На нашому правому крилі було тихо, лише двоє висунулись з-за горбка і відкрили вогонь, від якого впав, здавалось, вбитим стрілець “Аркуша”, що ще не встиг залягти. Він лежав нерухомо. На правому крилі, що було ближче до лісу. Не встигли ми відійти кільканадцять метрів, як знову передали: зайняти попередні місця, що ми і зробили. В “Аркуші” був ще брат “Гучава”. В нашому відділі був політвиховником. Він підповз до брата, переконався, що той ще живий, стягнув його в долину, поставив на ноги і повів до лісу. В кінці знову передали, щоб відходити до лісу. Хлопці з правого крила відійшли скоріше і, мабуть, опинились проти нас з півночі, а ми відходили останніми, і вийшло так, що ми знову були на лівому крилі, хоча в протилежному напрямку. Нас кількоро йшло останнім краєм лісу із західної сторони. Я провалився в якусь яму і не міг з неї вилізти - було повно снігу. Поки видряпався, хлопці вже віддалились. Я ще трохи підійшов і побачив, що і з півночі ліс кінчається. Коли я вийшов з лісу, то побачив в долині, десь на відстані одного кілометра: “Гучава” вів раненого “Аркушу” до села, що лежить на північ від лісу. А з правої сторони на краю лісу лежали розстріляні хлопці. Я спокійно подався в їхню сторону. Нас ділила відстань до 200 м., і я бачив, що ці крайні від мене не в польській формі, але я знав, що в цьому відділі, що відступив із Лісок скоріше, було кількоро у формі большевицькій, і подумав, що це вони, і йшов далі. Враз крайній повернувся у мій бік і випустив чергу, але я, не ушкоджений, скочив знов у ліс шукати своїх. Було зрозуміло, що це большевики. Стріляли близько, здавалось, що з тої сторони, звідки ми відійшли, але нікого не було видно. Втім мені назустріч біжить мій роєвий “Роман” і кричить “тікай!”. Він вибіг з лісу в тому місці, де я виходив, і знову черга з автомата завернула його вліво в долину, а я побіг за ним. Туди, куди йшли “Гучава” з “Аркушею”. Вони ледве йшли, і ми догнали їх вже під селом, назви не пам’ятаю. Там в одній хаті перев’язали поранених. У мене були німецькі військові чоботи. За широкими халявами набито повно снігу, що збився в лід.
Ноги корчило, годі було визутись. Смеркалось, а зі сторони лісу доносились вибухи гранат. То останні хлопці підривали себе гранатами, щоб не здатись живими в руки ворога. Опісля розказували люди, що якийсь енкаведист, що керував цією операцією, був вражений геройством, бо сказав: “Мнє би такіх ребят”.
На другий і третій день трупів зібрали і похоронили на краю лісу на горбку в урочищі Білосток, поставили березовий хрест.
26 лютого 1946 р. “Гайди” і його хлопців не стало - всі загинули Геройською смертю, оточені енкаведистами в лісі біля с. Ліски, що на захід від Збаража. Перебуваючи в центральній лікарні у Мордовії, концтаборі 9, я написав вірш пам’яті “Гайди”:

КОМАНДИР “ГАЙДА”

Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать...
Т. Шевченко

Летять карі коні по сніжній дорозі,
На трембіті вітру грає заметіль,
Та скриплять-заводять сани на морозі,
І летить на зустріч з далиною ціль.
Моргають здалека вікнами хатинки,
Там манить в обійми радісний приют,
Вітер розбиває об чоло сніжинки,
І на крилах ночі чари-сни пливуть.
Поки що хай виють люті заметілі,
Хай бушує ночі-злигоднів темінь.
Нам назустріч мчаться з далекої цілі,
А за ними бліднуть чорні дні терпінь.
Руки міцно тиснуть сталь холодну зброї,
В палкому пориві закипає кров,
І на мить зникає дійсність долі злої,
Віщий привид щастя усміхнувся знов.
Мчіться швидше, коні, по сніжній дорозі,
Вий-шалій же, вітре, в танцях хуртовин.
Сонце волі зійде і на своїм порозі
Розцілує матір переможець - син.
21. ХІІ. 1953 року

Нас четверо залишилося в живих. Це політвиховник “Гучава”, його брат “Аркуша”, поранений в шию, мій роєвий “Роман”, поранений в руку, і я. Вже в таборах я зустрів одного хлопця “Льоню” з відділу, в якому я був пізніше. Він розказував, що ще залишився живим кулеметник “Дем’ян”, поранений в обидві ноги. Його забрали живим. Родом він був з Волині, а на прізвище не то Шевчук, не то Кравчук.
Похоронили хлопців разом з командиром “Гайдою” на краю лісу під Лісками. Там спочило безіменних 40 героїв. Вічна їм пам’ять і слава!
Не розцілує матір переможець-син на ріднім порозі, але мати Україна не забуде їхнього подвигу, поки світ і люди є на землі.
 
Наші Друзі: Новини Львова