Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52254
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
26. Струж Кость (син Григорія) — вояк УПА, загинув у с. Рiчицi (тепер Польща) в 1945 р., там і похований;
27. Сторонський Степан — вояк УПА, загинув у бою з НКВД бiля Львова;
28. Іванiк Тимофiй;
29. Іванiк Атаназiй;
30. Іванiк Михайло;
31. Іванiк Андрiй — загинув у с. Дениска (тепер Польща) 1945 р. i там похоронений;
32. Івасейко Василь — загинув у бою з польсько-московськими бандами в с.Рiчиця i там похований;
33. Іванiк Євстахiй — вояк УПА, загинув у бою з НКВД пiд с. Корчевом у лютому 1945 р.;
34. Ментух Петро —загинув разом з Іваніком Євстахієм;
35. Юськiв Євстахiй — член ОУН, замордований поляками у 1939 р.;
36. Юськiв Василь — член ОУН, убитий польською бандою у 1944 р.;
37. Юськiв Іван — член ОУН, вояк УПА, захоплений в полон польською комунiстичною бандою i замордований 1947 р.
Минають роки, вже пiвстолiття вiдділяє нас вiд часу, коли цi герої з Карова разом з тисячами своїх побратимiв по зброї вiддали свої найкращi роки i зложили свої голови за Українську державу. Їхня жертовність не пропала. Україна воскресла як держава, i прапор, який вони скропили своєю кров’ю, гордо майорить не лише в Українi, а й по цiлому свiту. На жаль, в рiдному селi Каровi немає їм гiдного пам‘ятника, хоч вже минула сьома рiчниця незалежностi, навiть немає символiчної могили, на якiй були б викарбуванi iмена Героїв, як це є вже в багатьох селах України. Народ, який не шанує своїх героїв — сам не гiдний пошани. То ж цi скупi рядки нашого журналу нехай будуть замiсть квiтiв на могилу Героїв, що вiддали своє життя за волю України. Всi, хто має якiсь вiдомостi про названих тут героїв УПА з Карова, повідомте нас, а їхні фотографiї просимо присилати на адресу редакцiї.
Крiм перелiчених вище героїв, вояками УПА з с. Карова були:
1. Бишко Атаназiй — народився 1923 р. В УПА вiд 1944 р., арештований у криївцi 1943 р., в’язень сталiнських концтаборiв, помер у Львовi в груднi 1991 р.;
2. Бишко Петро — вояк УПА, воював у сотнi “Калиновича”. Живе в США;
3. Василюк Микола — член ОУН. Працював в читальнi “Просвiти”;
4. Волоско Дмитро — за активну участь в УПА арештований НКВД. В’язень мордовських концтаборiв, вiд знущання московськими бандитами втратив зiр. Помер у Каровi;
5. Дужий Петро (1916-1997) — член ОУН, референт пропаганди Проводу ОУН, член Проводу ОУН, редактор підпільних видань ОУН, автор численних книжок та публікацій;
6. Дужий Микола — народився в Каровi 1901 р., вчився в Сокальськiй гiмназiї, учасник визвольних змагань 1918-1920 р. Вояк УГА (вiд стрiльця до сотника). В Бердичевi захворiв на тиф 1920 р. i пiсля видужання повернувся до с. Карова. Навчався в таємному Українському унiверситетi. Вiдбував примусову службу в польському вiйську. Пiсля служби закiнчив iсторичний факультет Львiвського унiверситету. Секретар Львiвської “Просвiти” в 1930-1939 рр. Член УВО, потiм ОУН, секретар УГВР, член головного штабу УПА, редактор журналу “Повстанець”. Засуджений 1945 р. на 25-тирiчний термiн ув’язнення. Помер у Львовi в лiкарнi 18 травня 1955 р. Похований у Львовi на Личакiвському цвинтарi.
7. Воронка Трохим;
8. Воронка Атаназiй;
9. Воронка Юлiя — зв’язкова УПА;
10. Крамар Василь — член ОУН;
11. Кот Петро;
12. Леуш Мирон;
13 Лис Григорiй;
14. Лис Василь;
15. Лис Анна;
16. Мазур Василь — псевдо “Шпак” переховувався пiд чужим прiзвищем i таким чином уникнув репресiй. Помер в м. Броварах пiд Києвом 1996 р.;
17. Пiгура Микола — член ОУН;
18. Пуджило Тихон — член ОУН;
19. Панас Ольга — член ОУН. Пiсля виходу з польської тюрми жила i померла в Польщi;
20. Ментух Григорiй — народився 1928 р. в с. Каровi. Вчився в Сокалі на торговельних курсах. Ранений в боях з НКВД i поляками на Закерзоннi, 1947 р. перейшов границю i жив нелегально в брата Юлiяна, вислiджений стукачами НКВД, був арештований, пiсля тюрми i концтаборiв працював шофером в Городоцькому районi, тепер на пенсiї;
21. Мазур Михайло;
22. Сайчук Дмитро — член ОУН, вояк УПА. Пiсля ув’язнення проживав у Рясне бiля Львова, помер 1965 р.
23. Сайчук Павло;
24. Іванiк Марта — зв’язкова УПА, проживає в Польщі;
25. Іванiк Михайло — член ОУН, загинув в УПА
26. Ментух Андрій (брат Петра) — шістнадцятирічним хлопцем пішов в УПА. Працював у підпільних виданнях УПА на Закерзонні. Під час акції “Вісла” легалізувався. Живе у Польщі. Художник.
27. Вусик Корнило;
28. Вусик Мирон;
29. Вусик Данило;
30. Вусик Атаназiй;
31. Вусик Іванна (їхня сестра). Чотири брати Вусики і сестра Іванна перебували в лавах УПА. Доля братів Вусиків невідома, а сестра Іванка проживає в Польщі.
Крім перелічених ще декілька осіб перебували недовго у 1944 році. Одні, як, наприклад, Мазур Григорій, пішли в Червону Армію на фронт, а інші, як, наприклад, Левуш Адам, перейшли до Польщі і там легалізувалися.










ГРИГОРІЙ МЕНТУХ




ЯК Я СТАВ “БАНДІТОМ”


фОТОГРАФІЯ АВТОРА)
Ментух Григорій
(Біографія)
Народився 12 жовтня 1925 року в с. Карові Сокальського р-ну Львівської області. Батьки, Максим і Параскевія, свідомі, хоч і малоземельні українські селяни, які намагалися прищепити дітям любов до освіти, Української Церкви і українського народу. Григорій навчався у сільській школі, а у 1939 році закінчив 7-класів у м. Угнові. Брав активну участь в Карівській читальні “Просвіти”. Займався самоосвітою. Мріяв про гімназію і університет. Уже в школі пробував свої сили в поезії і літературі. В 1944 році вступив у лави УПА, про що детально розповідає у своїх споминах. 21 жовтня 1947 року був арештований і перебував у концтаборах до 1956 року. Після виходу був на спецпоселеннях до 1965 року. Там одружився і в 1965 році переїхав у село Речичани Городоцького р-ну Львівської області, де до виходу на пенсію працював шофером у колгоспі. Його син і двоє внуків мають щастя жити в рідній Українській державі, за яку батько боровся в лавах УПА, за яку терпів каторгу і поневірявся у большевицьких концтаборах.
Радість, що його змагання за Україну не пропали, підтримує в ньому молодечий дух, який зміцнює його фізичні сили.

Життя не жаль, терпіння не жаль...
Свобода вже зацвіла.
Дарма п’янився кров’ю кат,
Даремно злоба тліла.
Життя віддали ми в борні,
Ішли на смерть, на муки.
Святий наш злотосиній стяг
Повік нестимуть внуки...
(о. Кость Панас)










Як я став “бандітом”
(спогади вояка УПА)

Неначе в ірій журавлі, летять роки, і старість сіла на скроні сивиною, і тільки спогади вриваються клаптиками в далеке дитинство й тривожать серце болючим щемом.
Здається, тільки вчора ще висіла колиска серед хати, в ній колисався на три роки молодший брат Петро, а мені вже, мабуть, пішов п’ятий.
Під вікном стояв ослін, а під образами бамбетель, дідуньо сучасного дивана, і я перебігав з ослона на бамбетель і назад до вікна, а відси зі словами «розбишака гавкає» знову вертався на бамбетель, аж поки не оступився і впав на підлогу.
Я плакав, бо, мабуть, вдарився, а старший брат Юльян сміявся з мене і дражнив мене цим же «розбишакою», від якого я втікав.
Пам’ятаю літній лагідний день - неділя. На подвір’ї біля воза стояли коні і їли сіно. Я видряпався на воза й хотів погладити гнідого, бо він був спокійніший від лисого, але і йому набридла моя ласка, бо вхопив зубами мене за руку вище ліктя і скинув з воза...
Рання весна. На вузеньких сільських вуличках ще не висихало болото, а навпроти нашої хати якраз перехрещувались дороги, і була калюжа болотяного місива.
Я, взутий в якісь чоботята, заліз на середину, дальшому рейду перешкодила сестра - і я мусів вертатись назад і не без втрати: чоботи лишилися в болоті.
Не пам’ятаю, чи перепало мені за те, чи ні, бо, здається, що ніколи ніхто не бив мене.
Ще пам’ятаю, як малому купили черевики, а я ніяк не хотів ходити в них і закинув їх під комору, щоб ніхто не знайшов. Як уперше пішов у школу - не пам’ятаю, але вчився добре, бо пан професор ніколи не вживав до мене таких заходів, як до мого кращого товариша і сусіда Жука.
Він ніколи не відповідав на запитання вчителя, який не мучив його дуже науками, бо знав, що нічого не вимучить, а просто клав руку йому на голову і зі словами «сядь, йолопе» притискав Жука до парти.
Зі мною такого не бувало, може, ще й тому, що мій тато часто возив учителя у якихось справах в Угнів чи Раву-Руську.
Привілеї були в мене і в сільській кооперативі, бо всяке шкільне причандалля мені давали без грошей.
Жук про те знав і, коли йому щось було потрібно, посилав мене купити і йому; як найближчому товаришеві я не відмовляв.
Виконував всі його замовлення, але з часом ці торговельні операції відкрили і довели до мого відома, що за все тато мусив розраховуватися грішми.
Не знаю - за порадою вчителя (а був він українець) чи сам тато розумів, що дітям, крім шкільної програми, треба ще щось знати та читати, бо передплатив нам, старшим, місячник “Світ дитини”, а молодшим - “Дзвіночок”.
Поштаря ми чекали з нетерпінням, а коли вже дочекалися, то перечитували ті книжечки від початку до кінця по кілька разів. Були там цікаві оповідання, легенди, перекази про назви міст і сіл, історичні оповідання про князів, гетьманів, запорізьких козаків, про татарські наїзди, про руйнування Січі і про все, що перенесла Київська, а пізніше Волинсько-Галицька держава протягом свого існування від татаро-монгольських орд, від турків, печенігів, від російської та польської навали. Про те, як терпів наш нарід від цього шматування нашої рідної землі.
Була в нашому селі читальня “Просвіти” і бібліотека, де можна було позичати книжки.
Ми малими читали їх, а вечорами нераз сходилися і переказували одні другим прочитане.
При читальні був драмгурток, ставили вистави, побутові та історичні, концерти, святкували національні свята.
Кожен з нас, малих, мріяв і самому колись брати участь у цьому. Найстарший мій брат Іван вже відслужив у польському війську, і довго не довелось йому побути вдома, бо потрапив в тюрму за напад на Угнівську пошту. Це був час, коли майже весь провід ОУН виарештували поляки, а ця акція мала доказувати, що ОУН існує та діє.
Його там зловили і засудили на дванадцять років. Судили шістьох учасників цієї акції. Двом дали по шість літ, двом по вісім, а двом по дванадцять років* .
Метою цього нападу було здобути гроші для потреб ОУН. В селі не всі знали про ціль цієї акції, тому вважали це просто грабунком, допікали мамі при кожній нагоді.
Натерпілась мама всього цього. Натерпівся бідолашний Іван у польських катівнях, поки засудили, та не видав нікого. Наносилась передач і сестра, заглядаючи в загратовані вікна Львівських бригідок, аж поки не перевезли Івана в тарнівську тюрму, а через півтора року в Равіч, з Равіча перевезли в Седльце, де він і дочекався німецько-польської війни.
Я ходив до школи, вчили учительки польки, вчили всього потрохи, а чого не вчили в школі, те ми самі шукали в читальні в українських книжках.
На задніх обкладинках письмових зошитів була карта Польші, і я взяв (третій чи четвертий клас) та й переділив Польшу надвоє, звичайно, трохи по - загарбницьки, бо Краків відмахнув від Польші, та на південній половині вивів “Україна”.
Переглядаючи зошити, учителька Джевіцка завважила цей поділ, подивилась на мене та й каже: “Як ти бендзєш так дзеліць, то бендзєш сєдзєць, як твуй брат”.
Коли вмер Пілсудський, дали мені вивчити реферат у честь його пам’яті. Я вивчив, але в той день не прийшов до школи. Потім пояснив, що мене боліла голова.
Так, уже в дитячих душах зароджувався протест до поневолювачів, і мрією моєю було, коли виросту, піти служити тільки в українське військо.
Дванадцятирічним я оставсь без батька, брат Юльян ще кінчав науку в угнівського столяра-жида Талера.
 
Наші Друзі: Новини Львова