Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52246
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
- Де ваша література?
- А що то є? - запитала малописьменна селянка.
Нічого не знайшовши, кагебісти поїхали, нічого не пояснивши здивованій селянці. Теща поїхала в Сокаль до прокурора, де секретарка сказала їй, що ордеру на обшук в них не зареєстровано. Вона звернулась до прокурора і запитала:
- 3 якої причини в мене робили обшук?
- Якщо робили, значить, так і треба... – відповів прокурор.
Теща підозріває, що це сталося відразу після того, як на автобусній станції Підзамче хтось з рідні Петра Дужого передавав через неї до Карова якийсь пакунок. Отже, за всіма членами родини Дужих йшло постійне стеження.
Взимку випав великий, сніг і під його тягарем на нашій стайні в Карові завалився дах. Я вирішив відремонтувати стайню і протягом літа готував нові крокви. Тонких сосон привіз мені з Бірку Михайло Харечко, і я сам їх потесав. Під час відпустки вже восени я розпочав перекривати стайню. Мені допомагали Олександр Сайчук, який вже був на пенсії і часто приїздив зі Львова, і сусід Павло Козак, Гриньків батько.
Одного разу під час обіду Павло розповів як він уникнув смерті в німецькому концтаборі.
- У 1941 році нас кілька десятків карівців мобілізували копати окопи під Равою-Руською. Одягли в московські мундири і замість зброї видали лопати. Коли почалася війна, нам зброї не видавали, і так з лопатами ми в околиці Жовкви попали в німецький полон.
Спочатку нас охороняла українська поліція. Можна було втекти, та поліцаї казали нам не втікати, бо може бути гірше, а нас, українців з Західної України, і так відпустять, бо знають, що ми лише робоча сила, а не червоноармійці. Проте скоро поліцаїв замінили німецькі солдати і почали гнати нас на Захід. Коли пригнали в концтабір у Німеччині, ми вже були перемучені і ледве живі, зморені голодом. У концтаборі нас продовжували морити голодом. Через кілька тижнів ми, шість карівців, вже не могли стояти на ногах. Наглядач заявив: що якщо ми хворі, то можемо йти в лікарню. Від в’язнів, які прийшли перед нами, ми довідались, що з тої “лікарні” ще ніхто не повертався. Одного дня ми все-таки зважились йти до “лікарні”, бо відчували що нас покидають останні сили. Підтримуючи один одного, ми пройшли половину дороги і порадившись, вирішили повернутись до бараку.
- Як маємо помирати, то краще помираймо “без допомоги”.
До бараку ми приповзли на руках. Почали тихо молитися, бо не сподівалися перебути цю ніч. Хтось з карівців, знаючи, що в мене є недопалок свічки, промовив:
- Козак, Павле, засвіти свічку, будемо вмирати...
Я засвітив свічку. Нараз двері бараку відчинились і на порозі устав вартовий, негр.
- Хто тут Козак Павло? - запитав він англійською мовою.
Я відповів також на англійській, подумавши, що він прийшов, щоб погасити свічку.
- Я Джон, що з тобою працював колись на виноградниках в Америці. Я випадково почув твоє ім’я. Ти мене пам’ятаєш? Як ти тут опинився?
- Я пам’ятаю, але не маю сили тобі розповісти, бо ми тут вмираємо з голоду...
Джон витягнув з торби півхлібини і подав мені. Я розділив на шість кусків, і ми вмить проковтнули їх. Джон вийшов і за кілька хвилин повернувся з чайником кави і цілою хлібиною. Наказав нам їсти дуже поволі. Наступного дня він знову підгодовував нас, і ми вже могли стояти на ногах. Ми розповіли, як ми тут опинилися. Джон пішов до начальства і про все розповів. Нам почали давати більше їжі, і сили поволі почали повертатись. Джон постарався, щоб нас послали копати картоплю. Коли ми приїхали на поле, то першу картоплю, яку викопали, з’їдали сирою. Кожний з’їв майже відро сирої картоплі, і ніхто не скаржився на болі в животі. Так завдяки Божій ласці і щасливому випадку, який звів мене зі знайомим негром, я і карівці, що були зі мною, залишилися живі, подали звістку до Карова і до кінця війни працювали в сільському господарстві, уникнувши таким чином неминучої смерті.
Козак Павло прожив у Карові до глибокої старості. Він і його дружина Меланія були нашими найкращими сусідами. Вони завжди виручали маму, коли вона від’їздила до Львова. Після смерті мами ще кілька років доглядали курей. І я завжди, коли приїздив до села, заходив до них як до близьких і добрих людей. Павло відзначався чесністю, побожністю, ніколи і ні з ким не сварився, не говорив поганих слів і не проклинав, що на селі часто трапляється.
Другим сусідом в Карові, з яким я підтримував дружні стосунки і ділився інформацією про “Самвидав” і передачі радіо “Свобода”, був Юліян Ментух. Він часто помагав ще мамі в господарських роботах, пізніше приходив до мене, коли треба було порізати дерево на дошки, або просто поговорити. Чекав з нетерпінням розвалу московської імперї, на жаль, не діждався. Помер за кілька років до проголошення України Суверенною Державою. Так за працею і частими поїздками до Карова минули мені сімдесяті роки. Так минув і вісімдесят перший. У Львові я заходив до Владики Стернюка, але не так часто, як раніше. Деколи владика приходив до мене, розповідав, що кагебісти не полишають його в спокою, викликають на “розмови”, на яких “попереджують”, залякують, “радять” виїхати за межі СРСР або іти з ними на співпрацю. О. Володимир Петриця в той час відправляв Службу Божу, переважно в монахині Юлії. Крім мене, туди приходили ще дві-три жінки, бо багато людей Юля також не хотіла скликати - боялася нападів кагебістів, які ще в шістдесяті роки робили в неї обшуки і викликали на допити.
До Дужих, після того як дізнався про “візити” кагебістів, я не заходив. Десь через півроку до мене завітали Петро і пані Марія. Вони розповіли, що їх викликали до Львівської прокуратури. Прокурор верещав на них і залякував. Допитував, з якою метою Петро писав “антирадянські” спогади. Петро відповів, що він нічого не писав проти радянської влади, лише проти сталінізму.
- Я сталініст, - закричав прокурор. - І я представник радянської влади. Якщо ви проти сталінізму, то ви і проти мене. А якщо ви проти мене, то і проти радянської влади! Про те, що дурний Хрущов колись натворив, ви вже забудьте, тепер ми будемо йти далі сталінським курсом!
Петро хотів заперечити, що такої зміни в політиці він ще не чув, але “страж радянських законів” не дав йому нічого сказати і почав кричати до пані Марії:
- Ви - що собі думаєте? Що скоро буде Самостійна Україна, і ваш чоловік стане гетьманом? Розпустив вас той Хрущов, але ми вас скоро поставимо на місце!
Накричавшись удосталь, “реставратор сталінізму” нарешті захрип і відпустив Дужих, наказавши їм прийти до нього через тиждень на десяту годину.
- І чого він ще хоче? – з тривогою запитав у мене Петро.
- Нічого він вам не зробить, - відповів я впевненно. - Якщо б він міг щось зробити, то зробив би, а не кричав, щоб вас налякати.
Через тиждень Дужі знову зайшли до мене. Розповіли, що вони ждали на того прокурора до дванадцятої, а їх не викликали.
- Для чого ж тоді він казав нам приходити?
- Зрозумійте, що така його робота. Він є пес імперії такий, як і Кладочний, лише вищого рангу, йому кажуть гавкати, і він гавкає. Якщоб казали кусати, то він не лаяв би, а кусав.
Подружжя Дужих заспокоїлось. Відтак вони розповіли, що Кладочний до них приходив ще раз і говорив ніби-то і його викликали в КГБ і питали, на якому рівні літературний талант Дужого? На що він відповів, що на рівні Стефаника...
- І я ще молився до душі Шептицького, щоб вам нічого поганого не зробили. - Додав він.
Петро відповів, що він не потребує його послуг. Кладочний зрозумів, що з нього зірвали маску і більше не приходить. Коли я зайшов до Дужих через кілька місяців, Петро розповів, що його викликав новий начальник Львівського обласного КГБ Черпак і розмовляв з ним дуже лагідно, вибачаючись за ті турботи, яких завдали Дужому його підопічні і в розмові часто згадував про своїх попередників, бонзів державної безпеки, які колись допитували Петра, і здригався щоразу, коли Петро нагадував, що вони померли.
Я розповів про це Ірині Калинець і Стефі Шабатурі, яких після повернення з мордовських таборів і заслання не хотіли прописувати у Львові. Вони пішли на прийом до Черпака, і хоч він зустрів їх не дуже приязно, але дав дозвіл на прописку.
У праці, невпинних пошуках знань, інформації у тривогах наступив 1982 рік, сорок сьомий рік мого існування на земній планеті. Аналізуючи сьогодні цей шлях, який я пройшов по “цій долині сліз”, я вдячний своїм батькам, особливо мамі, що передали мені любов до праці, до Божих законів, до рідної землі, до пошуку справедливості, до знань. Я ніколи не прагнув робити кар’єру чи нечесним способом здобувати гроші, славу, чи будь-які матеріальні добра.
Пізніше моїми найкращими вчителями були владика Володимир Стернюк, спілкування з Петром Дужим, шістдесятниками, священиками підпільної УГКЦ і усіма справжніми українськими патріотами, які навіть в нестерпних умовах імперії зла, не втрачали надії на відновлення Української Держави і робили все, що було в їх силах, щоб цей час прискорити. І сьогодні за Шевченком можу повторити: “Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою....

Кінець першої книги моїх спогадів.





































УПА В КАРОВІ

Карiв — село Сокальського району Львiвської областi вiддалене 2 км. на пiвденний схiд вiд м. Угнова, 4 км. вiд залiзничної колiї Угнiв-Белз. Село налiчує близько 400 селянських дворiв, за 2 км. на пiвнiч від осель Карова протiкає притока Буга — рiчка Солокiя, за 1,5 км. на пiвнiчний схiд вiд Карова починається сосновий гай — Бiрок. На схiд вiд Карова на вiддалi 3 км. — с. Домашiв, на пiвдень вiд села за 3 км. тягнуться великi лiси шириною 6-8 км і довжиною десятки кілометрів, які на сході з’єднуються з полiськими лiсами, а на заходi — доходять до теперiшньої польської границi. Письмовi вiдомостi про Карiв у архiвах вiд 1490 р. Очевидно, якiсь поселення були і давнiше. Карiв дiлиться на три частини: пiвнiчно-схiдна частина села — Воля; пiвнiчно-захiдна — Копанi та пiвденно-схiдна — Кiнець, де, як вважають, були найпершi поселення. Кiнець тягнеться вiд церкви св. Великомученицi Параскевiї i цвинтару на 1 км. на схiд до ставу. Мiж частинами села Воля i Кiнцем простягався “панський двiр” i панська гуральня, якi були власнiстю польських помiщикiв, а пiзнiше орендаря — жида Райса, тепер належать колгоспу.
Вже перед Першою свiтовою вiйною Карiв був знаний як осередок високої нацiональної та релiгiйної свiдомостi. Тут дiяла читальня “Просвiти”, а при нiй кооперативна крамниця i молочарня. Довголiтнiм парохом в Каровi був до 1912 р. вiдомий композитор Вiктор Матюк. Вiн прославився не лише як священик i композитор, але й як оборонець селянських справ у судах, свiдомий громадянин i лiкар. Понад десять селянських хлопцiв вчилися в гiмназiї, серед них такi особистостi, як Микола Дужий, який пiсля закiнчення гiмназiї вступив добровiльно до УГА i воював у її складi до 1920 р. Повернувшись додому, вчився потiм в Польському Державному Унiверситетi у Львовi, член-засновник УВО 1923 р. i ОУН 1929 р. Довголiтнiй секретар “Просвiти” у Львовi, чудовий оратор, органiзатор читалень “Просвiти”, член Української Головної Визвольної Ради, довголiтнiй полiтв’язень. Другий — малоземельний селянин Теодозiй Матвіяс — також студент тайного Унiверситету, пiзнiше вчителював в Каровi i Равi-Руськiй. Третiй — Нестор Іванина, син бiдного селянина, з гiмназiї був узятий на фронт в австрiйську армiю, попав в росiйський полон у 1916 р. В Києвi закiнчив гiмназiю i вчився в Першому Українському унiверситетi, заснованому урядом гетьмана Павла Скоропадського, де iсторичним факультетом керував Грушевський; закiнчив 1923 р., повернувся до Карова i знову виїхав на навчання до Праги. Там закiнчив за два роки вiддiл iсторiї Європи i, повернувшись до Львова, не мiг нiде знайти роботи, оскільки на роботу приймали лише полякiв. Зневiрившись у пошуках праці, хоча б шкiльного вчителя, Нестор написав спомини “Залiзнi роки” i за гонорар, одержаний вiд “Просвiти”, вiдкрив сiльську крамничку. Не мiг Нестор працювати як iсторик iз приходом бiльшовикiв в 1939 р., а працював вчителем математики в селах Волині до виходу на пенсiю.
В Каровi завдяки о. Матюковi спiвав також чудовий церковний хор, довголiтнiм диригентом якого був дяк Андрiй (Андрiан) Воронка. Активно дiяло церковне братство, яким керував помiчник дяка Онуфрiй Матвiяс. Театральний гурток в читальнi “Просвiта” щонедiлi давав виставу. Польська влада часто закривала читальню i забороняла вистави. Проте такi заборони не залякували, а ще бiльше активiзували нацiональну свiдомiсть селян, особливо молодi. В 30-х роках серед села зусиллям молодi при активному пожертвуванню всiх українцiв Карова побудовано чудовий читальний дiм з баштою, на якiй встановлено годинник, який голосно вибивав годину. В ньому, крiм великої театральної зали, мiстилася крамниця i бiблiотека.
Був заснований також осередок ОУН, найбiльш дiєвим членом якого був Дем’ян Іванiк, який, мiж iншим, виконав терористичний акт — застрелив агента полiцiї польського шпигуна Йосифа Мазура. Оточений польськими жандармами в батьковiй хатi, Дем’ян вiдважно вступив з ними в бiй i, коли поранив начальника жандармерiї, то поляки почали втiкати, а вiн вискочив з горища хати i щасливо добрався до гаю (Бiрку). Перебуваючи якийсь час на нелегальному становищі, в 1938 р. перейшов на Закарпатську Україну, де загинув як герой в боротьбi з мадярськими загарбниками. На жаль, нема йому в селi нi пам’ятника, нi навiть символiчної загальної могили. Не знає про нього тепер молодь, лише старенька сестра Іванка зберiгає ще про нього пам’ять. То ж нехай тих кiлька скупих слiв ляжуть тобi на могилу замiсть китицi квiтiв, безстрашний Герою України.
На вимогу громади села в Каровi лiквiдовано корчму, i Гершко змушений був продати будинок-корчму (який громада вiдкупила пiд школу, що дало можливiсть довести кiлькiсть класiв до шести), а сам забиратися з села. В Каровi залишилися ще кiлька жидiвських сiмей i найбiльш вiдомий Нусик, який мав крамницю, i Давид, що займався посередництвом в торгiвлi i нелегально торгував тютюном i горiлкою. Цi жиди мешкали до лiквiдацiї їх нiмцями в 1942 р. Було в селi декiлька сiмей полякiв, якi не були корiнними мешканцями, а спровадженi польським помiщиком як двiрськi слуги. В 1939 р., пiсля розгрому Польщi, Карiв став пограничним селом. Границя мiж Нiмеччиною i СРСР проходила по рiчцi Солокiя. Коли “доблеснi визволителi” почали репресiї в Захiднiй Українi, багато молодi переходило нелегально границю на нiмецький бiк. Карiв став одним iз багатьох пунктiв, де мiсцеве населення помагало втiкачам з “країни трудящих” переправитись на нiмецьку сторону і, таким чином, уникнути катувань у тюрмах i концтаборах. На переведеннi втiкачiв спецiалiзувались особливо один хлопець сирота Лесько та брати Іванюки — Теодозій, Дем’ян i Павло, якi проживали на хуторi Боженка над самою рiкою. Вони успiшно допомагали втiкачам зi Львова та iншим i нi разу не мали провалу. Так вони продовжували свою роботу до лiта 1940 року, коли були арештованi вдома, лише за пiдозрою, разом iз 30-а iншими чоловiками з Карова. Бiльшiсть із них загинула в бiльшовицьких тюрмах i таборах. Сiм’ї всiх арештованих були вивезенi в Казахстан. Село було стероризоване постiйними обшуками i страхом.
З приходом нiмцiв 22 червня 1941 р. пограничники Карiвської застави втекли без бою, кiлька днiв тривали репресiї проти комунiстiв i комсомольцiв, з яких двох — Корецького i Сiдельника — розстрiляли, iншi — втекли до Нiмеччини на роботу.
Нiмцi спочатку не дуже гнобили село, але вже пiд кiнець 1941 р. почали акцiю вивозу молодi на роботу до Нiмеччини, забирали збiжжя “на контигент”, також свинi i худобу — майже безплатно. Вiдновилась праця в читальнi, працювали бiблiотека та аматорськi гуртки давали вистави. В школi вiдкрили 6 класiв. На мiсцi бiльшовицького колгоспу нiмцi вiдкрили т. зв. “Лiгiншафт”, тобто державне господарство, керiвником якого був москаль Шереметєв, колишній голова колгоспу, член КПРС. До праці в “Лiгiншафтi” зганяли малоземельних селян за мiзерну плату.
Взимку 1943-1944 рр. почали вербувати молодих до дивiзiї “СС-Галичина”. За наказом ОУН молодi хлопцi вiдмовлялися iти в дивiзiю i, не зважаючи на погрози i сильнi облави полiцiї i жандармерiї, всього 5 чоловiк пiшло в дивiзiю:
1. Панькуша Титон — повернувся i помер в селi;
2. Гайда Василь— також недавно помер в Каровi;
3. Дацишин Василь — загинув пiд Бродами;
4. Матвiяс Дмитро — повернувся i помер;
5. Осмiловський Юрiй — живе в Каровi.
Навесні 1944 року, вже починаючи з лютого-березня, до села доходили тривожнi вiстки про жахливi подiї на Холмшинi i Пiдляшшi. Передавали, що польськi банди нападають на українськi села, грабують, мордують i палять. Щовечора на пiвночi було видно заграви. Незабаром це пiдтвердили очевидцi — втiкачi з тих околиць, якi приїздили переважно возами до села i просили захисту, допомоги харчами i соломою для коней. Уже в кiнцi березня почали поширюватися погрози польських бандитiв, що вони мають намiр знищити Карiв, який дає допомогу втiкачам з Холмщини.
Потiм надiйшли вiдомостi, що поляки мають свою акцiю нападу на Карiв здiйснити на Великодень 16 квiтня. Село було в повнiй тривозi, готовностi до втечi, виставило посилену варту i направило своїх посланцiв на Волинь з просьбою прислати вiддiл УПА для рятунку. І справдi, в нiч з суботи на Великдень член ОУН з 30-х рокiв Ментух Іван привiв з Радехiвщини цiлий курiнь повстанцiв. Курiнь складався переважно хлопцiв з Волинi, було в ньому також 120 азербайджанцiв, колишніх полонених, яких визволила УПА з нiмецького концтабору. Це був iсторичний незабутнiй Великдень в Каровi. Радостi селян не було меж. Вони щиро приймали повстанцiв, якi добре охороняли село, а пiсля свят заснували в панському дворi вiйськовий вишкiл для молодi з навколишнiх сiл, пiшли в рейд на Холмщину, погромили польськi бандитськi боївки i вигнали їх вглиб Польщi. Селяни спокiйно веснували. На жаль, влада УПА не довго тривала в Каровi. Через кiлька тижнiв нiмецька моторизована частина несподiвано, серед дня, напала на село, минула панський маєток Корчунок в лiсi за 2 км. на захiд вiд Карова, де стояв боєвий курiнь УПА, яким командував Дмитро Пелип-“Ем”, вiдкрила щiльний кулеметний вогонь з бронетранспортерiв i лiтакiв, запаливши 8 хат у захiднiй частинi села. Повстанцi з Вишколу мужньо вiдступили з села, при цьому загинуло кiлька хлопцiв з Вишколу. Німці вбили трьох селян, якi були пiд селом на полi, — старосту села, поставленого нiмцями ще 1942 р., Матвiя Пiгуру та ні в чому не винних Івана Чайку та Євгена Пiддубчишина. При відступі німців з Карова до Рави-Руської їх атакував курінь “Ема”. В селi знову запанував сум, плач i тривога. Вишкiл УПА перенесли в с. Хлiвчани, розташоване 12 км на пiвденний схiд вiд Карова. Хоч повстанцi i не мали бiльше постою в Каровi, проте i далi стерегли село. Незабаром вiдiгнали польську невелику банду, яка хотiла вдертися в село. Потiм розбили вiддiл партизанiв Ковпака, який перебував на хуторi Боженка i хотiв захопити село.
З приходом в 1944 р. бiльшовикiв майже 70 карiвцiв влилось в лави УПА.
Загинули в УПА як герої:
1. Баран Сильвестр — в Тернополi в бою з поляками;
2. Баран Василь (член ОУН) — замордований нiмецьким гестапо;
3. Боднарчук Микола — в бою з бандами НКВД 1944 р. Похоронений в Карiвському лiсi (хутiр Іваньки).
4. Ванько Григорiй — в бою з НКВД 1944 р. Похоронений в Карiвському лiсi (на хут. Іваньки);
5. Воронка Іван — вояк УПА, замордований поляками;
6. Крамар Ольга — зв‘язкова УПА, замордована поляками;
7. Кот Михайло — замордований бандою НКВД;
8. Коцюба Василь — член ОУН, вбитий поляками, похований в Каровi;
9. Лютий Семен — вояк УПА, загинув на хуторi Іваньки в 1944 р. вiд банд Ковпака;
10. Мазур Олександр (“М’яч”) — командир чоти УПА “Месники”, курiнь “Сян”. Загинув 2 березня 1945 р. в с. Мриглодах в бою з вiйськами НКВД. Похований в с.Монастирi (тепер Польща);
11. Мазур Григорiй — командир сотнi “Месники” , брат Олександра, загинув 1947 р.;
12. Мазур Іван — брат Олександра i Григорiя. Замордований бандою НКВД у Львовi в тюрмi;
13. Панас Володимир-“Срібний” — вояк УПА вiд 1944 р., районовий референт СБ ОУН. Загинув 1953 р. в Кам’янка-Бузькому р-нi вiд банди НКВД, коли йшов на зв’язок з “Буй-Туром”;
14. Юськів Олекса — народився 1927 р. в с. Каровi, брав активну участь в мiсцевiй читальнi. Загинув в УПА;
15. Пiгура Михайло Павлович — загинув в УПА коло с. Бутини;
16. Пiгура Микола — вояк УПА;
17. Пiддубчишин Василь — член ОУН, загинув в УПА;
18. Пiддубчишин Микола — народився в Каровi 2.12. 1913 р., вояк УПА, загинув в березнi 1945 р. бiля Рави-Руської;
19. Пiддубчишин Мирон — вояк УПА, загинув в бою з НКВД;
20. Пiддубчишин Михайло — член ОУН (псевдо “Опанас”). Народився в Каровi. Директор школи в с. Вербица (Польща), кущовий самооборони у Вербицi. Засуджений в 1947 р. в Томашовi Любачiвському на кару смертi;
21. Пiддубчишин Павло-“Малий” — брат Михайла, народився в Каровi 1925 р., учився в Угновi, у Городоцькiй сiльськогосподарськiй школi, вояк УПА, загинув в боях з НКВД і поляками влітку 1946 р. під с. Новосілки біля Угнова
22. Макух Василь — вояк УПА, ранений попав в полон 1947 р. Пiсля тюрми i концтаборiв одружився i жив у Днiпропетровську. 8.11.1968 р. на знак протесту проти русифiкацiї України спалив себе в Києвi бiля унiверситету. З приводу цього самоспалення була випущена листiвка “Пам’ятi героя”, яка поширювалася шляхом самвидаву, i це призвело до нових репресiй. Зокрема були арештованi за її розповсюдження Богдан Чабан — тепер парох церкви Володимира та Ольги у Львовi i Степан Бедрило, який вiдбув 2 роки таборiв у Мордовiї, тепер фермер;
23. Осташевський Атаназiй — загинув у бою з НКВД;
24. Осьміловський Роман — вояк УПА, замордований у концтаборi 1945 р.;
25. Струж Григорiй — вояк УПА, загинув у боях з НКВД;
26. Струж Кость (син Григорія) — вояк УПА, загинув у с. Рiчицi (тепер Польща) в 1945 р., там і похований;
 
Наші Друзі: Новини Львова