Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52241
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Василь почав розпитувати Степана, як він проживає після таборів і, почувши, що його постійно звільняють з роботи, дуже нервувався. Він розповів, що перебуває тепер на лікуванні в Моршині і вирішив відвідати львівських колег- поетів і одночасно зустріти з ними Новий рік. Він буде ночувати в Калинців і, якщо ми хочемо, то можемо прийти завтра від одинадцятої години, він там вже буде читати свої нові вірші.
Крім минулорічних знайомих, була також Стефанія Шабатура і багато студентів. Я познайомився з студенткою української філології Львівського університету, племінницею відомого шістдесятника Миколи Плохотнюка, - Любою Боднаренко з Черкащини і сестрою Оленки - Марією, з якими підтримував потім дружні стосунки. Цього року ми до дванадцятої години перейшли всіх наших господарів. Були, між іншими, і в львівського поета Миколи Петренка, який, прийнявши нас дуже сердечно, передав нас своєму сусідові Роману Іваничуку: “Бери, старий, їх до себе”. Бедрило ходив переодітий на “Маланку”, Ярослав Кендзьор - на козака, носив велику “Різдвяну зірку”, яка освітлювалася від акумулятора, що я привіз з тунелю. Ми закінчили нашу коляду в залі, де зустрічали Новий рік львівські художники, які приєдналися до нашого хору. Разом зустріли Новий – 1972 - рік. Хтось повідомив, що приїхав наш автобус. Я попросив водія їхати через Левандівку, хотів взяти з собою в гуртожиток і Бедрила, але його не відпускали.
Наступного дня була неділя. Я пішов вранці на Службу Божу до Ірини Сайчук, де в десятій годині мав служити о. Василь Вороновський. О. Василь запізнився, і Служба Божа закінчилась близько першої години. Коли я прийшов до Калинців, Стус вже закінчив читати свої поезії, але сказав, що буде ще читати ввечері. В Калинців я застав ще кількох гостей, там серед інших були Михайло Осадчий і дружина Валентина Мороза з десятирічним сином Валентином. Почалася розмова про минуле Львова і Галичини. Стус дуже цікавився політичним життям Галичини за Австрії і міжвоєнної Польщі. Ми з Калинцем інформували його про політичні партії, а дружина Мороза і Осадчий прислуховувались до наших розповідей і час від часу також розпитували. Пані Ірина просила на новорічний обід. Я хотів іти, бо мав зустрітися в гуртожитку з Бедрилом, але Калинець попросив на пару хвилин затриматися, підняти тост за малого Валентина Мороза, якому виповнилося десять років. Тут я вперше зустрівся з Іваном Гелем, який виголосив такий тост малому Валентину:
- Хай буде такий, як батько, але долю щоби мав кращу!
Я поїхав у гуртожиток. Бедрило не приходив. Я чекав до п’ятої години і поїхав знову до Калинців. Тут зібралося вже десь за два десятки шанувальників поезії, і Василь Стус читав свої твори. Затаївши подих, ми слухали його. Мені здавалося, що це не вірші, а набір афоризмів. Коли Стус закінчив, я запитав:
- Це все ваші думки чи, може, переклади зі світової скарбниці?
Василь посміхнувся і запитав:
- А, що, наприклад, вас так вразило!
- Наприклад: “І виріс між душею й світом мур...”
- І то і все інше - моє власне, нічого запозиченого...
Тоді озвався Михайло Осадчий:
- Я не хочу принижувати тут присутніх поетів, зокрема Ігоря Калинця - він справді поет з Божої ласки, талано¬витий, але понад усіх вас і вище всіх поетів, які пишуть сьогодні в Україні, я поставив би Стуса!
Всі присутні погодилися з таким висновком. Стус сердечно, без крихти зарозумілості, подякував за таку високу оцінку його праці і заявив, що на цей вечір вже досить ширяти на Парнасі, пора спускатися на грішну землю.
- У мене вже зовсім пересохло в горлі, я б з задоволенням випив львівського пива, або чогось легкого.
У господарів уже не було нічого, і я пішов до гастроному. Там пива не було, і я взяв дві пляшки сухого вина. Ми смакували вино з цукерками. Стус розповідав про літературне життя у Києві. Зокрема, що запропонував у Спілці письменників відкрити вільний дискусійний клуб художнього слова.
- Нехай кожний, хто пише, вільно читає свої твори, це притягне багато молоді, і для КГБ буле легше працювати, - гірко підсумував.
- При чім тут КГБ? - обурився один з функціонерів.
- Ні для кого не секрет, скільки зусиль докладає КГБ для пошуків авторів “Самвидаву”.
Потім розмова перейшла про “Собор” Олеся Гончара і критику на нього академіка Шамоти в гезеті “Радянська Україна”. Стус розповів, що він якийсь час працював з Шамотою.
- Це людина, яка ніколи не міняє своїх тверджень, навіть тоді, коли він сам повністю переконаний, що говорив чи писав неправду. Повна протилежність до нього академік Білодід. Той на годину кілька разів може міняти свої твердження, залежно від того, як йому вигідно. Ось такі в нас два “найвищі літературознавці”.
Я пригадав анекдот:
- “Вірменському Радіо” дали питання: “Чому худобу рахують по головах, а академіків по членах?”.
Всі розсміялися. Калинець нагадав, що вже одинадцята година вечора, а Стус ще хоче піти оглянути художній доробок Богдана Сороки. Ми почали прощатись. Ніхто не думав, що це була остання зустріч з генієм української поезії, бо він обіцяв приїхати до Львова 14 січня, щоб в колі друзів зустріти “старий” Новий Рік. На жаль... сталося інакше...
Я ішов до автобуса разом з Михайлом Осадчим. Осадчий запитав про мої враження від зустрічі зі Стусом.
- Це - справжний геній. - відповів я коротко.
- Так, я б його поставив вище всіх поетів нашої доби.
- Ви про мене все знаєте? - запитав Осадчий.
- Знаю те, що про вас було в “Горе з розуму”.
- А моїх праць останніх не читали?
- Ні, і навіть не чув про них, - признався я.
Ми підійшли до будинку і попрощались. Також на довгі роки... Осадчий пішов додому, я поїхав в гуртожиток, а наступного дня знову в Карпати на тунель.
Там пробув до шостого січня. Гриць не появлявся. Я домовився з ним, що він приїде відразу після Різдва, а я, можливо, буду ще пізніше. Шостого січня я приїхав ще перед обідом до Львова. В той час на станціях Воловець і Бескид зупинялися поїзди Москва - Чоп, Москва – Будапешт, які проходили через Львів, і за чотири години я міг добратися до Львова.
Ввечері я поїхав до Карова на Святий Вечір.
Мама лежала - висока температура. В хаті поралась і лікувала її Іванна Іванік, яка працювала на медпункті. Вона заявила, що в мами грип, і вже другий день через високу температуру мама нічого не їсть. Іванна зварила дещо на Свят Вечір, і ми сіли до вечері. Я привіз банку грибів, які сам збирав і сам консервував в Карпатах. Аромат від рознісся по хаті, і мама попросила дати їй тих грибів з картоплею. Коли вона поїла, через годину Іванна поміряла температуру і здивовано повідомила, що температура значно знизилася. Отже, ці гриби подіяли як лікувальний засіб. В хаті стало веселіше. Я ввімкнув радіоприймач, і, ми слухаючи колядки з Америки і Канади, самі підспівували. Іванка залишила таблетки для мами і пішла додому, наказавши, щоб мама, аби уникнути ускладнень, ще хоч тиждень не виходила з хати, бо надворі мороз. У дні Різдвяних Свят і в наступні я порався в хаті і в стайні. Мамі ставало щодень краще, але була дуже ослаблена, і я не міг її залишати. Чотирнадцятого січня вранці я ввімкнув радіоприймач, і “Свобода” передала, що дванадцятого січня у Львові і Києві кагебісти арештували п’ятнацять дисидентів (інакодумаючих). Я пробув у Карові до девятнадцятого січня. Щодня крутив радіоприймач, але імен, крім Чорновола, не називали.
На Щедрий Вечір мама вже була майже здорова, і я вирішив наступного дня, на Богоявлення поїхати до Львова. Там - просто з автобуса пішов до владики Стернюка. Тут довідався, що, крім Чорновола, арештували Калинців і ще кількох людей, а багатьох колядників тягають на допит. Стернюк радив мені у Львові не затримуватися і нікуди не ходити. Проте я, вийшовши від нього, відразу пішов до Калинців. Побачив, що в Стефанії Шабатури світиться, зайшов до неї. Тут застав одного з колядників і матір Стефи, які розповіли, що Стефанію також забрали. Крім неї і Чорновола, арештували Ірину Калинець, Стефу Гулик, Михайла Осадчого. Майже всіх їх знайомих, які ходили колядувати, викликають на допит в КГБ. Ми потішили матір Стефи, що дочку, можливо, скоро відпустять і зайшли до Калинців. Ігор розповів, що, крім львів’ян, арештовано також Стуса і ще кількох людей в Києві, а також о. Романюка в Космачі і Караванську в Одесі. Офіційно всім заявили, що їх затримано в справі туриста з Америки Добуша.
Наступного дня я поїхав на тунель. Гриць трохи бурчав, що я зробив собі канікули на два тижні, але заспокоївся, коли наступного двя я відпустив його на тиждень.
Через тиждень я поїхав на кілька днів знову до Карова і повернувся до Львова. Зайшов до Калинців. Тут довідався, що, крім Стефи Гулик, нікого не звільнили. Ігор розповів, що його також тягають, і він ще не знає, як закінчиться його справа.
Брежнєвська імперська гідра знову демонструвала репресіями своє безсилля перед національним змагом.
Минула зима, а надії на звільнення арештованих не збулися. У червні я влаштував Степана Бедрила на роботу маркшейдром на сусідньому тунелі, який будував “Шахтобуд”. Я, маючи вже певний досвід, допомагав йому, хоч це забирало в мене чимало часу. Через два місяці Степан розповів, що його знову викликали в районне КГБ, де заявили:
- Ми вже знаємо, де ти влаштувався, ми більше не будемо тобі заважати, лише не розповідай нікому про Мордовські табори.
Тепер ми з Бедрилом часто жили в одній кімнаті, слухали передачі радіо “Свобода”, де кілька разів згадували навіть його прізвище. Степан розповідав про життя в тюрмі і таборі лише мені. Він передав мені адресу одного з старих політв’язнів з Київщини, який там перебував ще з кінця сорокових років. Я висилав цьому катаржанину кілька разів листи і посилки. Прізвище цього великомученика-в’язня - Микола Самофал. Пізніше, коли він вийшов з табору наше листування припинилося.
Сенсацією цього року у Львові, крім закритих судів над Стефою Шабатурою і Іриною Калинець, стала також вистава “Марія Заньковецька”, на яку важко було дістати квитки.
Ірину засудили на шість років таборів, а Стефу - на п’ять років, лише за те, що не хотіла підписати брехні на своїх друзів. Крім цього, їм обом дали ще по три роки висилки.
У вересні арештували вже і Ігоря Калинця і засудили на шість років таборів і три роки висилки, бо “доблесні радянські експерти” (читай: тупорилі віршомази) знайшли в поезії Калинця антирадянський зміст.
Цього року репресивна брежнівська машина працювала на повну свою потужність. Проте релігійне підпілля активізувалося ще більше. Лави підпільних священиків поповнили нові апостоли Христової Правди, серед них такі, як Іван Білик, Тарас Дмитрук, Микола Куць, Микола Притула, Богдан Смук і багато інших. Вони не лише служили Св. Літургії в своїх помешканнях і по квартирах вірних, але виїздили на села, де духовно опікувалися всіма потребуючими і уділяли Св. Тайни, особливо там, де церкви стояли закриті, - відкривали їх і служили всі Богослуження. Жодні погрози і поліцейські заходи не могли зупинити прагнення вірних УГКЦ служити Богові в традиціях своїх предків і не сприймати духовної кормиги, яку нав’язували московські окупанти, маскуючись під Москов¬ський патріархат, а наспрвді проводили геноцид в Україні, нищили духовність.
Щораз то частіше виявлялося, що нові московські батюшки - “агенти КГБ навіть тайну Св. Сповіді використовували як джерело інформації для окупантів і виявлення “ворожих елементів”. Крім цього, більшість батюшок доносила - хто з інтелігенції і посадових осіб хрестить дітей, бере шлюб в храмі і приймає інші Св. Тайни, хто приховав своє “антирадянське” минуле, про діяльність активістів інших конфесій, особливо греко-католиків. Бували випадки, що в храмі батюшка відкрито перед віруючими заявляв про свій атеїзм, закликаючи їх вирікатися віри в Бога і замість ходити до церкви - іти до клубу танцювати і славити кремлівське партійне керівництво!
Звичайно, такі методи відвертали людей, головним чином, не від Бога,а від керованої кагебістами Московської Церкви і вносили переконання, що лише УГКЦ є правдивою Церквою, яку заснував Христос, і католицькі свя¬щеники - єдині справжні послідовники апостолів, і їм можна довіряти.
Деколи кагебісти вдавались до методів “троянського коня”. Посилали в села, де храми були закриті, своїх агентів, які видавали себе за католицьких священиків і намагалися обдурювати людей. Проте, такі афери скоро розкривалися, і це не приносило атеїстам і кагебістам бажаних результатів.
Тоді “доблесні учні Дзержинського” посилили натиск на відомих їм підпільних священиків, намагаючись залучити їх до співпраці з КГБ.
Але і тут вони мали дуже мізерні результати. Крім Йосифа Кладочного, про якого всі знали і остерігались, та ще кількох Василіян, вони, навіть якщо когось і заломили, то користі не мали. Були випадки, що під погро¬зами засуду чи скалічення, де які давали підписку про співпрацю, але потім відмовлялись доносити і ставали жертвами. Їх кагебісти таємно знищували. Так, наприклад, був вбитий о. Мисик.

ЗНОВУ НОВИЙ РІК - І Я, НАРЕШТІ, В СВОЇЙ ХАТІ
Грудень І972 року закінчився на сумній ноті. Бедрило знову залишився без праці. “Шахтобуд”, де він працював уже півроку, несподівано відмовився продовжувати будувати тунель і передавав його нашому Мостопоїзду.
Я намагався переконати свою адміністрацію, щоб разом з тунелем вони прийняли і Бедрила на роботу, але головний інженер Чайніков, який вже, мабуть, був інформований кагебістами про Степана, відмовився, - “бо в нашім штаті нема вакансії”. Не помогли і мої доводи керівникам “Шахтобуду”, що вони зобов’язані забезпечити Бедрила роботою. Вони ніби й погодилися зі мною, але давали Степанові роботу гірничого майстра, а він не мав там певної кваліфікації, і сам не наполягав. Таким чином, політв’язень Бедрило знову залишився без роботи. Я й надалі підтримував з ним зв’язки, але зустрічалися ми нечасто. Десь через півроку Степан через знайомих, влаштувався на роботу в якомусь радгоспі в Радехівському районі і приїздив до Львова лише кілька разів на рік. Я ще в 1965 році став в міську чергу на кооперативну квартиру, і цього року вже, нарешті, повинен був поселитися. Вже, нарешті, мала закінчи¬тись моя вісімнадцятирічна Одісея по казармах, гуртожитках, тимчасових кутках! Крім черги на кооперативну квартиру, я також стояв на чергах на роботі і райвиконкомі, але ті черги посувалися не вперед, а назад. Отже, єдина надія була на кооператив. Ще в 1970 році ми, члени кооперативу, здали перші внески 2200 карбованців, і від того часу одержували щомісяця повідомлення, щоб прийти на збори, де вирішували різні організаційні справи, доздачу грошей тощо. Нарешті, в березні будинок був вже готовий. При жеребкуванні я витягнув собі помешкання на сьомому поверсі, це дві кімнатки загальною площею двадцять п’ять квадратних метрів і кухня шість кв.м. Відпрацювавши сорок годин, ми прийшли одержувати обіцяні ордери і ключі на поселення. Прийшли раз - ще не готові ордери. Наступного тижня - знову якась перешкода. Нарешті, десь за п’ятим разом повідомили, що ордери видадуть сьогодні, за умови, якщо збори кооперативу проголо¬сують вигнати з кооперативу п’ятнадцять сімей, які мають певні перешкоди з пропискою у Львові: судимість, неблагонадійність тощо. Люди з обуреннями відкинули таку вимогу, логічно заявивши, що такі речі потрібно було вирішувати перед прийняттям людей до кооперативу і перед тим, як брати від них гроші на будівництво. Всі хотіли йти і робити мітінг протесту перед міською радою. Правління кооперативу запропонувало спочатку вислати делегацію з шести осіб, а коли не видадуть ордерів і ключів, тоді вже йти всім на демонстрацію протесту.
В той час робити таку акцію протесту означало робити масовий виступ проти комуністичної системи і стягнути на себе всеможливі репресії. Тому більшість погодилася на пропозицію правліния. Делегати від зборів поїхали і пригрозили мітингом протесту чиновникові, що видавав ордери, чим налякали його до того, що він зі злістю кинув їх на стіл, - і вони привезли і роздали всім новоселам. Але ключів так і не дали. Сказали, що видадуть завтра. Наступного дня була субота, перший раз московські комуністичні бонзи проголосили, що ця субота - ленінський суботник, який мають безплатно пропрацювати в усіх місцях праці цілої імперії. Знову виникло обурення, але більшість зборів змирилися з таким рішенням. Перед тим вже кілька тижнів на місцях праці попереджували, що, хто не вийде на той суботник, буде вважатися ворогом комуністичної партії і накличе на себе неприємності і кару: звільнення з праці, втрату премії.
Я не звернув уваги на всі ці перестороги і не поїхав на тунель, а прийшов щоб забрати ключі від довгоочікуваної квартири.
Відразу з допомогою односельчанина Олекси Федуника поміняв замок, привіз шість стільців, стіл, ліжко і постіль з гуртожитку - все заготував собі вже давно. За цими господарськими справами минув день. Ввечері прийшов до мене Ярослав Дацко, який ще раніше поселився у сусідньому будинку, що навпроти, і побачивши в мене між привезеними речами шахівницю, запропонував партію шахів. Так ми програли до дванадцятої, і я перший раз заснув в своїй хаті. В понеділок я просто з хати пішов на поїзд і поїхав на тунель. Після обіду приїхав Гриць і розповів, що в суботу він приїхав сюди, але подивився, що мене нема відразу поїхав назад. Потім була перевірка. Сам начальник Львівської залізниці очолював цю контролюючу комісію і позаписував усіх, хто не вийшов на суботник.
Гриць розповів, як сьогодні вранці, як лиш він зайшов до контори, його покликали до начальника Білозьорова, який накинувся на Гриця з лайкою і матюками, як колись командир артилерійської частини, і за те, що ми не були на тому суботнику верещав так десь з чверть години. В кабінеті, крім них, був ще начальник відділу постачання, горбатий жидок Кожухов. Коли начальник вже охрип від свого “ідеологічного виступу” і замовк, тоді почав Кожухов:
- Єслі тебе не нравітся советская власть, єзжай в Ізраїль, - “порадив” Грицеві, прийнявши його за члена “вибраного народу”.
- Тут, - каже Гриць, - мене вже прорвало. Я визвірився і закричав: - Якщо тут є якийсь паршивий жид, то це Кожухов! - Видно, що я виглядав дуже страшно, бо Кожухов налякався і втік. Начальникові, якому цей Кожухов постійно пакостив, це подобалось і він вже зовсім лагідно закінчив:
- Ну, ладно, йди, а з Костем, я ще поговорю...
Після цього я старався не потрапляти Білозьорову на очі, і через два тижні, він, який любив “просвітлювати свій розум горілкою”, забув про це.
А, взагалі, Білозьоров, зрусифікований українець, не був поганою людиною. Він ніколи не ходив на ці примусові жовтневі чи першотравневі паради і нікого не примушував. Сам, ще за два дні до тих “празників”, їхав кудись на озеро рибалити, бо був завзятий рибалка, а всі працівники, хто куди. На паради регулярно виходив “старий комуніст” Кожухов. Після цього на всіх нарадах і зборах Кожухов піднімав це “ідеологічне питання”. Він прозивав начальника “політично неграмотним” і всю провину за те, що ніхто не ходить на паради, звалював на нього. Білозьоров злився, кусав губи, але ніколи не огризався. Проте цей “патріотизм” Кожухова закін¬чився ще цього року. Через тиждень був першотравневий парад, Кожухов, як звичайно, пішов сам один. Падав сильний дощ. Було холодно. Кожухов простудився, дістав запалення легень, пролежав півроку в лікарні і більше про участь в парадах не згадував, а коли йому нагадували, то перепрошував всіх, що він помилявся.
Тепер мені додалось клопоту. Треба було придбати якісь меблі, а купити їх в той час було дуже важко, бо їх просто було дуже мало в магазинах, і люди скоро розбирали. Поміг мені в цьому карівець Йосиф Вусик, який працював шофером у мебльовому магазині, і з його допомогою я купив стіл, креденс, крісла, а шафу ми привезли просто з фабрики. Я купив також диван, на якому сам спав, а ліжко віддав сестрі, яка працювала тоді на заводі “Кінескоп” і перейшла жити до мене. Ці меблі служать мені донині.
Хату посвятив мені владика Володимир, який тепер часто приходив до мене в гості. Кілька разів він відправляв в мене Св. Літургію, висвячував дияконів і священиків, бо, як казав, - у “нових помешканнях, в багатоповерхових домах, більше безпечніше”.
Влітку того року на зборах офіцерів запасу я познайомився з Богданом Горенем. Він скаржився, що після звільнення з таборів, де відбув три роки, він не може влаштуватися на роботу за спеціальністю і вже п’ятий рік працює робітником-маляром на заводі і від запаху фарб, його часто болить голова. Я порадив йому міняти роботу якнайскорше, і він справді незабаром перейшов у котельню. Богдан, знаючи, що я підтримую зв’язки з Калинцями і Шабатурою, часто приходив до мене поговорити про становище політв’язнів, про мову, культуру, історію, літературу. Наступного року я заходив до нього, але в його квартирі ми ніколи не говорили голосно про політв’язнів, бо боялися підслуховування, яке, як правило, кагебісти встановлювали в помешканнях політв’язнів.

ВАЖКИЙ РІК. НАЙБІЛЬША ВТРАТА.
Коли, здавалося, я, нарешті, мав причину хоч трішки порадіти, бо жив уже в своїй хаті, підкрадалося нове горе.
Мама щораз то більше занепадала на здоров’ї. Почала скаржитися на болі в грудях, які посилювалися при ходьбі і не давали її займатися роботою на городі і в стайні. Я наполеглево радив їй переїздити до Львова і підлікуватися, проте вона відкладала на пізніше. Вже в листопаді мені вдалось її привезти до Львова. Через владику Стернюка я зв’язався з одним досвіченим терапевтом з медінституту, і він, оглянувши маму, поставив діагноз: артеріосклероз в ділянці серця. Призначив уколи і інші медикаменти. Побувши кілька днів, мама запевнювала, що її вже добре і почала рватися до дому. Я старався відмовити її, бо лікар радив лягти на пару тижнів в лікарню, інакше може бути інфаркт. Проте мама категорично відмовилася, сказала, що для неї йти в лікарню, це все одно що в тюрму. Мені вдалося задержати її до неділі. Прийшов о. Володимир Петриця і відслужив Службу Божу. Мама висповідалась і по обіді заявила, що вона їде до села. Я відпровадив її на автобус, що їхав ввечері до Карова. Через кілька днів я поїхав до села, і мама казала, що почувається краще. Я трохи заспокоївся, проте часто мусив їздити до села, возити медикаменти і застерігати маму, щоб надмірно не трудилася. Сестра працювала на заводі по змінах і нечасто могла її провідувати.
На роботі справи погіршились. Один тунель ми здали. Другий будували у прискореному темпі. Крім цього, розпочали будову нового залізничного моста на перегоні Скотарське-Бескид і геодезично-маркшейдерські роботи на ньому передали Грицеві. Роботи на мосту і на тунелі велись безперер¬вно. Коли ми, як звичайно, їхали в пятницю додому, то в понеділок вже були грубі порушення в проходці штольні, або в будівництві опалубки під бетонування. Ми примушували переробляти згідно з проектом, а це призводило до конфліктів. Крім цього, Гриць, освоївшись на роботі, зв’язався з майстрами-п’яницями і механіком участка - зрусифікованим виродком Середою. Гриць уже мало дбав про роботу, а так, як і вони, дивився, щоб вкрасти будівельні матеріали і добре напитися. Коли я пробував робити йому зауваження, що він котиться в бездуховне болото, стає худобиною, то він відповідав, що в Радянському Союзі інакше жити не можна.
- Коли не я когось обдурю і не обкраду, то обкрадуть і обмануть мене!
Як приклад, він приводив майстрів, виконробів і начальників дільниць у Мостопоїзді, які про роботу мало дбали, а лише добре крали і кричать на зборах.
Коли в травні мамі стало знову погано, я вирішив перейти працювати до Львова і робив спробу забрати маму до себе. В той час домобудівель¬ний комбінат будував панельні доми навколо нашого будинку, і я, коли довідався, що їм потрібно інженера-геодезиста, вирішив звільнитися з “Мостопоїзду”. Керівництво намагалося відмовити мене від звільнення, проте я наполягав, і на початку липня 1974 року вже працював на будівельних майданчиках у Львові. Я відразу привіз маму і запросив лікаря. Цього разу до мами приходив Василь Кабелюх. Він добре обстежив маму і почав інтенсивне лікування уколами. І знову повторилося те, що було взимку. Як лише мамі ставало легше, вона вимагала, щоб її відвезти до села. Погода цього року була дуже мінлива. Задушлива спека мінялась грозами і дощами, що тяжко переносять хворі на серцево-судинні недуги. Коли я під кінець місяця відпустив маму до села, цей від’їзд виявився фатальним. У селі мамі різко погіршало і, коли вона приїхала до Львова, розвинувся інфаркт. Я викликав карету швидкої допомоги, і вони відвезли її в медінститут. Там першої ночі мама і померла...
Ця ніч і наступні дні були найтрагічніші в моєму житті. Лише тепер я збагнув, що найбільша втрата - втрата найдорожчої людини, якою для кожного з нас є мама. Мої давні і нові друзі намагалися мене розрадити, але це їм не дуже вдавалось. Пекучий біль палив мені груди, і лише в молитві я повертав собі душевну рівновагу.
Похоронили ми маму на Карівському цвинтарі, і я більше тижня прожив у селі. Перш за все, продав корову - головну винуватицю, як мені тоді здавалося, маминої смерті.
Нові колеги на роботі і керівник геодезичної групи Роман Когуцький поставились до мого горя співчутливо і завжди відпускали мене на кілька днів до села. В селі мені радили продати хату, але я за жодні гроші не зміг би позбутися рідного гнізда, з яким мене зв’язували дорогі спомини.
Тепер основною турботою для мене були поїздки до села, вчасно викопати картоплю і привезти капусту. Картоплю, яка цього року вродила добре, я встиг зібрати ще на початку вересня, коли були погідні дні. Потім почали лити щоденні осінні дощі, і лише під кінець жовтня я з трудом привіз капусту з “осмилова”. Це вже була остання наша капуста в Карові, яка того року була велика і чиста, як ніколи раніше. Наступного року мамині грядки вже колгоспні можновладці передали комусь іншому, а через два роки колгосп посіяв там пшеницю. Пшениця виросла добра, але в жнива вдарили дощі, і комбайни не могли її зібрати. Так вона стояла до пізньої осені, коли селяни пустили в неї худобу. І понині “осмилів”, на якому віками буйно росла всіляка городина, а особливо капуста, служить пасовиськом.

БОГ І ЛЮДИНА
Я наполегливо старався гоїти рану, спричинену смертю матері, працею в селі і на новім місці будівництва житлового кварталу. Але вона ще довго ятрила. Владика Стернюк, співчуваючи моєму горю, намагався розрадити мене і дав мені фотовідбитки на російській мові, в яких на базі висловлювань визначних філософів, вчених, богословів, розглядалася проблема і мета людського існування. Він зауважив, що так переконливо ніхто ще в нашій літературі, а наскільки йому відомо, і в польській, звідки черпають всю свою “премудрість” Василіяни, не розкривав стосунків між Богом і людьми і не старався, без високопарних фраз, дати відповідь на всі питання людського буття. Владика радив не лише уважно прочитати, але постаратися перекласти всі тексти на українську мову, і таким чином дати українському “Самвидаву” нову корисну працю, та помогти віднайти Істину душам, які її прагнуть.
І справді, коли я заглибився в читання, я збагнув, що мені відкривається Істина в усій її повноті. Багато питань, які раніше турбували мене, я розв’язав. Я з запалом взявся перекладати на українську мову. Мої попередні літературні спроби, особливо переклад поеми “Войнаровський”, тепер стали в пригоді. Отож, послуговуючись словниками, я намагався якнайточніше висловити складні філосовські думки українською мовою. Переклавши так кожних п’ять-шість фотовідбитків, я читав свій переклад владиці Стернюку і виправляв, беручи до уваги всі його зауваження.
У домобудівельному комбінаті я лише один - два дні в тиждень мав повністю завантежені. В інші дні ми виконували свою роботу за дві-три години зранку і йшли додому. Тому вільного часу вистачало і, переклад російських текстів швидко просувався вперед. Впорядкувавши усе – і вийшла перша частина книжки “Бог і людина”. Тепер - проблема, як її надрукувати, хоч би на друкарській машинці.
Тут знову допоміг владика Володимир. Він придбав незареєстровану машинку, і я, діставши в Богдана Гориня брошуру-посібник “Як писати на машинці”, почав друкувати. З допомогою копіювальної кальки кожна сторінка виходила в сімох екземплярах. Уже в середині І975 року я закінчив передрук і одержав сім примірників по 120 сторінок першої книги “Бог і людина”. Два примірники я повернув владиці Стернюкові, і він передав один на коректуру якомусь знайомому мовознавцеві. Цей спеціаліст дещо відредагував, але в змісті наробив таких “єресей”, що владика схопився за голову. Ми ще раз уважно переглянули всю книгу і виправили ці нісенітниці.
Праця над книгою “Бог і людина” дала мені можливість краще пізнати Бога і збагнути весь Божий Промисел, позбутися старих карикатурних казкових уявлень, якими так грішить більшість християн, в тому числі і священиків.
Коли я після свячень, дияконських чи священичих, які проводив в моїй хаті преосвящений владика Володимир, в розмові на богословські теми давав вичерпні відповіді про Боже Провидіння, то владика примружившись хитро додавав:
- А він мене питає: “Чи священики знають це про Божу правду?
Цю книгу я дав читати П.Дужому. Він уважно прочитавши, зауважив:
- Якщо б я так розповідав про Бога катехиту в Рава-Руській гімназії, він, напевне, обізвав би мене вільнодумцем і вигнав би з гімназії. Але, коли я вчився у Львові, то тут в гімназії підхід до науки релігії був подібний до тієї методики, що в тій книзі. І, на мій погляд, це правильний метод пізнання Задуму Бога. Він впливає переконливіше. Якщо би в наш час була така література, думаю, що серед інтелігенції було б набагато менше безбожників.
Один примірник книжки я привіз до Карова. В той час там був у відпустці, науковий працівник Академії Наук України доктор філологічних наук Іван Матвіяс. Він мій троюрідний брат, і ми, коли він приїздив до Карова, часто довго з ним розмовляли. Він також болісно переживав за долю української мови, культури і літератури, був знайомий з українськими патріотами Дзюбою, Світличним, Лукашем і іншими; і уважно спостерігав за черговим московським наступом, спрямованим на знищення української духовності. Але, коли я спитав у нього, чи він вірить в Бога, то почув у відповідь:
- Я атеїст.
Я залишив йому працю “Бог і людина”, і через тиждень зайшов до нього. Івана я застав задуманого, і він з повагою промовив:
- Ця книжка змінила мій світогляд. Перечитавши її, я зрозумів, що мої знання про Бога, про Церкву і релігію були карикатурні. Тепер я пізнав, як я помилявся! Такий виклад знань про Бога і віру в Бога я приймаю беззастережно. Ця праця потрібна багатьом таким, як я... І як ти думаєш тепер, в час комуністичної інквізиції, її поширювати?
- В мене вихід один – “Самвидав”.
Заохочений позитивними відгуками про першу частину книги “Бог і людина”, я взявся до праці над другою книгою, де висвітлювалось значення приходу Христа Спасителя на землю, Його життя, наука, Святі Тайни, заснування Церкви і містичне життя Ісуса в душах християн.
Так за працею на спорудженні нових житлових кварталів, частими поїздками до Карова, напруженою роботою над книгою “Бог і людина” минув І975 рік.
Наша геодезична група на будівництві складалася з чотирьох працівників. Начальник групи - Роман Когуцькій родом зі Стрия, де ще проживала його мати – українка, а його батько - поляк ще після війни виїхав до Польщі і вже давно припинив з ними зв’язки. Когуцький був трохи нервовий, запальний, але в загальному - непогана людина, хоч любив випивати, але про роботу дбав і намагався все виконувати згідно норм і технічних допусків на будівництві. Він закінчив політехніку ще в п’ятдесятих роках, був вихо¬ваний в релігійному дусі, не хотів вступати в комсомол, негативно ставився до всіх комуністів, вважав їх злодіями, кар’єристами і розпусниками, московськими псами і кретинами.
До мене він ставився спочатку насторожено, але, пізнавши мене ближче, був відкритим у розмові, хоч ми мали різні погляди на минуле. Він захвалював життя в польській державі до 1939 року, одночасно гордився, що Степан Бандера - його земляк, і він знав його і багатьох його однодумців, але критично розцінював їх діяльність.
Роман приймав будівельні осі від працівників міської архітектури, робив згідно них розбивки котлованів, потім виносив їх на залізобетонні палі, на фундамент і далі передавав мені. Я з двома постійними робітниками - Петром Лопушинським і Володимиром Кисельовим передавав їх на підвали і потім - на всі поверхи.
Крім цього, ми часто допомагали Роману, бо, крім фундаментів будинків, він виносив з планів у натуру дороги, водопроводи, лінії теплотрас, каналізацій, газопроводів. Хоч роботи було завжди багато, ми працювали швидко і дружно, тому мали час і поговорити і здебільшого, всю працю кінчали ще до обіду.
Петро Лопушинський - родом з села, здається, Пустомитівського району, закінчив меліоративний технікум і перейшов з дружиною на будівництво, щоб швидше одержати квартиру. Він сумлінно ставився до своїх обов’язків, але весь час домагався підвищення зарплати.
Володимир Кисельов - росіянин з-під Курська. Вчився в політехнічному на геодезії, вже дійшов до четвертого курсу. Коли мав гроші, любив напиватися. Одного разу був п’яний і хуліганив в гуртожитку. В гуртожиток зайшов перевіряти порядок викладач старий Лісичанський. Він почав робити Кисельову зауваження. П’яний Кисельов вхопив Лісичанського за бороду і закричав:
- А ти кто такой? Ах ти паршивій жид!
Хтось із старшокурсників гукнув:
- Дурню, що ти робиш, це ж професор картографії...
Почувши це, Кисельов випустив бороду Лісичанського і почав утікати. Розлючений Лісичанський кинувся за ним. Хоч Кисельов утік і заховався, проте Лісичанський дізнався, хто він такий, пішов до ректора і поставив вимогу: - виключити Кисельова з інституту. Щоправда, йому вдалося перевестися на заочне відділення, але коли прийшов до Лисичанського здавати картографію, то одержав двійку і, хоч перепрошував його і просив, щоб старий жидюга поставив йому трійку. Дядько Кисельова працював у домобудівельному комбінаті начальником відділу енергетиків і влаштував свого родича робітником- геодезистом. Кисельов працював непогано, але, як лише одержував зарплату, то два-три дні не виходив на роботу. Так тривало кілька років, не помагали наші попередження і скарги його дядькові, аж одного разу на начальника комбінату прийшов лист з міліції, що Кисельов п’яний побив дівчину - депутата райради і був доставлений в стані сп’яніння в міліцію.
Начальник домокомбінату видав наказ про звільнення Кисельова з роботи. На його місце ми хотіли прийняти Михайла Гориня, який, після виходу з мордовського табору, не міг влаштуватися за спеціальністю. Спочатку все йшло добре. Когуцький підписав заяву. Підписав і начальник комбінату Коломойцев. Михайло пройшов комісію, і вже назначили йому день виходу на будівництво. Але коли він приніс паспорт у відділ кадрів, то там, побачивши, що він звільнений з таборів, подзвонили в КГБ і одержали вказівку - не приймати...
Така ситуація набрала розголосу серед будівельників і викликала обурення. Когуцький пішов сваритися до Коломойцева. Той вислухав його, опустив від сорому голову, але заявив:
- Ви зрозумійте, я не можу Гориня прийняти...
Пізніше Михайло Горинь, зустрівши мене в Калинців, розповів, що після того, як йому повернули документи з домобудівельного комбінату, його викликали кагебісти і самі запропонували роботу інженера (за його спеціаль¬ністю) в лабораторії заводу. На його думку, власне, обурення будівель¬ників було причиною, що він тепер працює за фахом. Він просив передати подякувати всім, хто його підтримував.
Я продовжував працю над книгою “Бог і людина”. Богдан Горинь, коли я показав йому свою роботу, порадив підкладати під машинку, при друкуванні ковдру, щоби глушити стукіт, який може зацікавити сусідів, що я і робив.
Наприкінці листопада я простудився і пішов в поліклініку. Тут виявили в мене односторонню пневманію і казали лягати в лікарню. Я кілька днів ще отягався і приймав уколи пеніциліну вдома. Температура трохи спала, але лікар-терапевт наполягав, щоб я йшов у лікарню.
В лікарні мене поклали в палаті, де стояло дванадцять ліжок. Тут мені розповіли, що кілька днів перед моїм приходом, п’яний москаль-кочегар вивів з ладу котел, і в палатах було дуже холодно. Надворі вже була постійно мінусова температура. На моє щастя, лише сьогодні подали тепло. Тут мене кололи пеніциліном, і наступного дня температура впала до нормальної.
Найдовше в палаті лежав один відставник. Уже другий місяць в нього щодня надвечір підвищувалась температура до 38 градусів. Він майже не вставав з ліжка, їжу йому приносили, всі намагання лікарів і всі методи професорів медицини не давали жодних позитивних результатів. Він розповідав, що його батько і дід були офіцерами російської армії, що його рідня - це українці, перемішані з росіянами, і він вважає себе росіянином, хоч знає українську мову. Він служив у військах НКВД і був присутнім на Нюрберзькім процесі над гітлерівськими злочинцями. Зокрема, він згадав про процес над німецькими офіцерами, які зруйнували Успенську церкву в Києві.
Я, знаючи з передач радіо “Свобода” і “Самвидаву”, що Успенська церква зруйнована комуністичними підпільниками, заперечив йому:
- Для чого було німцям висаджувати Успенський храм, коли поряд з ним на Печерську стояла німецька гарматна батарея?
- Як свідчили німецькі військовополонені офіцери, це було зроблено з метою, щоб звалити вину на євреїв і мати причину їх переслідувати.
- Німці переслідували євреїв без всякої причини не лише в Києві, але скрізь, де панувала їх окупація.
- То, хто, по-вашому, ще міг зруйнувати цю пям’ятку історії і архітектури - що самі радянські підпільники?
- А чому б і ні? Хіба сталіністи знищили мало пам’яток історії до війни і після неї? – стояв я на своєму.
- Російські військовослужбовці завжди гуманно ставились до віруючих! – урочисто виголосив мій співрозмовник.
 
Наші Друзі: Новини Львова