Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 52245
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
ОТЕЦЬ КОСТЬ ПАНАС

КАРІВ І КАРІВЦІ

У ДОЛІ КАРІВЦІВ – ДОЛЯ УКРАЇНИ.
Славний Син України, який ціле своє життя віддав боротьбі за Незалежну Соборну Україну, Петро Дужий – теж народився в Карові. 4 червня 1945 р. у бойових умовах чекісти застосували газові петарди і отруєного Петра Дужого, як і інших патріотів, витягли з криївки. Арештували. З часом зі Львова перевезли до Києва у внутрішню тюрму НКВД. Тодішній (з 1946 р.) міністр внутрішніх справ УРСР генерал-лейтенант Тимофій Амвросійович Строкач часто викликав на допити Петра Дужого. Під час одного із допитів Строкач підступив з найважливішим питанням:
- Чому так завзято проти нас воюють відділи УПА? Я не люблю перебільшувати, але скажу, що бойовий дух у ваших “лісовиків” нічим не уступає тому духові, який є у наших совєтських бойових підрозділах. Майже ніхто з учасників УПА в полон не здається. Нещодавно я був на бойовищі. Ми виграли бій, бо мали велику силу людей і прекрасну техніку. Противник того не мав. Виникла така ситуація, що “лісовикам” нікуди було відступати. А ми напирали з усіх сил. Ну гадаю, цього разу вони здадуться в полон, рятуватимуть своє життя. Ми заклик зробили: “Здавайтеся, ми не будемо вас убивати!” Та де там! На наш заклик вони відповіли вогненним градом. Ніхто не здався у полон. Усі полягли. Тоді я пішов через бойовище. Між убитими лежав один важкопоранений. Я побачив, що в нього в руці пістолет, і він націлюється на мене. Мені пощастило, але мертвим упав наш майор, який ішов поруч зі мною. Останню кулю фанатик пустив собі в лоб. Поясніть: звідки береться таке завзяття? Члени УПА – не тільки сини недобитих багатіїв, куркулів, попів – найбільше їх – це вихідці із зовсім убогих родин. Чому вони не довіряють нашій партії, а трактують нас нарівні з гітлерівцями?*
Тоді патріот Петро Дужий, високоосвічена людина і досвідчений борець, достойно, безкомпромісно, опираючись на неспростовані факти і досконале знання історії України, відповів міністрові.
На ці ж питання – з чого починається і на чім тримається український національний патріотизм, розгорнуто і послідовно дає відповідь священик і літератор Кость Панас у своїй невигаданій повісті “Карів і карівці”.
Село Карів. Як і тисячі інших українських сіл. Організоване і впорядковане життя, де все підпорядковується важкій, але вдячній праці на рідній матінці – землі, на високій моралі, яка підтримується Церквою, “Просвітою”, глибокою вірою в Бога, давніми прекрасними традиціями. Все це вбирає дитина буквально з перших років життя; з дітей виростають послушні і працьовиті юнаки і дівчата, яких не треба спеціально привчати до різноманітної сільської праці, вони її сприймають, як природній спосіб існування; їх не треба закликати: любіть свою землю, свій народ, шануйте своїх батьків. А як же інакше?! Усе це випливає з щоденного укладу життя-буття, з глибокої народної мудрості і філософії, які передаються з покоління в покоління.
І раптом – як постріл – “визволення...” Від чого? Дуже скоро стало зрозумілим: від усього, що дотепер було власністю того чи іншого господаря, селянина, громадянина. І... Батько гірко і приречено схиляє голову і усвідомлює: так, з господарів ми стали злодіями на власній землі, а завтра взагалі мене можуть відірвати з цієї землі і повезти в невідомі краї. А назавтра до такої страшної думки життя підведе і сина-підростка, коли він крадькома зриватиме яблука з яблуні, що росла разом з ним, коли ховатиме їх поза пазухи, коли тікатиме з ними від прикордонника.
А як усе це відбувалося із дня в день, які дні і ночі переживали карівці, як кращі з них уливалися в революційну боротьбу за незалежність землі, яку любили більше від життя, за Незалежність України, якими були їхні дороги і шляхи, з ким здибалися на них – про все це Ви прочитаєте у цікавій і багато в чому повчальній повісті отця Костя Панаса. Отже, з Карова – в усю Україну.
Не можу хоч би побіжно не звернути Вашої уваги на дуже зворушливо змальований образ матері Костя Панаса – Параскеви. Жодних слів-оцінок, слів-захоплень. В описі буднів, у яких постійно присутня мамина праця і ласка, тривога і винахідливість, щоб якось накормити і зодягнути сім’ю, автор лаконічно-стриманий. І у синівському вирозумінні, у синівській любові – теж здержаний, поміркований. Та саме така синівська любов висвітлює образ Жінки-Матері, в якій впізнаєш і свою Рідну, яку любив, обожнював, якій хочеш уклонитися до землі і поцілувати спрацьовану руку.
Євгенія Божик.



МІЙ РОДОВІД І ДИТЯЧІ РОКИ
Народився я 21 листопада 1935 року в селі Карові, Сокальського району, Львівської області. Моя мама Параскева походила з бідної селянської родини Левушів. Її батько Тарас ще перед першою світовою війною виїхав за океан і там пропав безвісти.
Мати моєї мами Марія походила з села Стаївка (біля м. Белза), після від’їзду чоловіка до Америки, залишилася одна з трьома малими дітьми: найстаршою Параскевою (моєю мамою) 1904 р.н., Катериною 1907 р.н. і Адамом 1909 р.н. Як розповідала моя мама, бабуся Марія була працьовита, побожна і хоч була неписьменна, і небагата, проте старалася добре виховати дітей і забезпечити їх усім необхідним: нагодувати, одіти, обути і післати до школи.
На жаль, бабуся Марія померла від епідемії тифу, яка запанувала в селі під час Першої світової війни, залишивши трьох сиріт, з яких моя мама була найстарша, мала дванадцять років. Отже, під час воєнної завірюхи, моя мама не лише стала сиротою, але і змушена була піклуватися десятирічною Катериною і семирічним Адамом.
Мама розповідала:
- Під час війни австріяки наказали всім карівцям покинути село і перейти до лісу, бо, можливо, буде бій з москалями. Всі карівці вийшли з села, лише їх сім’я і недалекий сусід Дмитрусь Пірик відмовились залишити свої хати. Дмитрусь сам один зостався пильнувати хату, уся його рідня втекла до лісу. Часто посеред ночі йому ставало страшно, і він приходив до нас, стукав у вікно.
- Марино! Ти спиш?
- Так, так Дмитре сплю, а що там в селі? Може, горить?
Питала напівсонна, зморена денною працею мама.
- Нічого, все добре, спіть, спіть!
- І так повторювалося майже щоночі.
Коли бабуся Марія померла, мама пішла до пароха о. Ореста Сиротинського, щоби відслужив похорон. Проте панотець, якого в селі вважали кацапом і грошолюбом, побоявся йти до хворої на тиф, бо сказав:
- Я не маю спеціального вбрання.
І цим грубо порушив свої обов’язки, обов’язки душпастиря. Як католицький священик не мав права так учинити.
Отже, троє сиріт-дітей залишилось на власні сили. Перебули велику війну, яка, на щастя, не знищила їхнього гнізда, не зруйнувала хати, яка, до речі, була збудована ще на початку 18 століття, без єдиного цвяха.
- Ми обробляли поле, город, держали корову, свинку, курей і не були, Богу дякувати, голодні, - розповідала мама.
Невдовзі Катерина пішла на службу, і мама зосталась з братом Адамом, який після закінчення сільської школи вчився на столяра. Таким чином, мама почала сама господарити. А треба знати, що в ті часи се¬ляни не лише працювали на полі чи в городі, годували худобу, але, крім цього, багато сил і часу в них ішло на вирощування коно¬пель, які потім сушили, мочили, тіпали на ручних тіпалках і чесали. Одержане волокно пряли руками на веретена. З веретен нитки перемотували на клубки, які віддавали до ткачів, що ткали полотно. 3 тонкого полотна шили сорочки і одежу “на неділю”, а з грубого полотна шили мішки і вдягачку до роботи. Крім волокна, пряли також овечу вовну. З вовняних ниток ткали теплі плащі так звані “гуні”. З ниток вовняних і конопляних ткали “сіряки” - плащі на осінь і від дощу. Ціни на текстильні вироби були досить високі, і селя¬ни мали такий одяг і обуття лише на святкові дні.
Отож, моя мама мусила від дитинства переходити всі ці науки сільської жінки і, крім цього, керувати, хоч і невеликим, господарством, платити податки, страховку і т.д. Завжди потрібні були гроші. Для цього треба було в містечку Угнові продавати городину, яйця, курей і іншу сільську продукцію, часто за дуже низькими цінами.
Мама з дитинства була добродушна, побожна, завжди покладалася лише на Божу ласку і власні сили. Вона ходила щонеділі і в свята до місцевої церкви, мала великий молитовник і цер¬ковний пісенник, щовечора читала молитви і наспівувала побожні пісні. Так жила мама до 1929 року, коли вийшла заміж. Ніколи не мала вона часу на танці, вечорниці чи на інші молодіжні забави. Такою вона залишилась і після шлюбу: завжди була чесною, працьовитою, терпеливою, дотримувалась Божих заповідей до кінця свого життя.
Мій батько Михайло народився 1893 році в сім’ї Костянтина Панаса, селянина середньої заможності (мав шість гектарів поля), рід якого походив від засновників Карова. Згідно з дослідженням історика Миколи Дужого, назва Карів походить від “Рів кари”.
Під час повстання Хмельницького поляки захопили в полон загін повстанців, наказали їм викопати рів і над ним рубали козакам голови. На інтервенцію Холмського єпископа Якова Суші польський король погодився частину повстанців помилувати і, взявши від них присягу на послух, оселив їх на місці, яке тепер називається Воля і є частиною Карова. У мого діда Кості ще частково зберігалися козацькі риси і звички: чесність, завзятість, справедливість, збирання і заховування срібних монет тощо. Дід був, як на ті часи, досить грамотним: читав книжки, передплачував газету (журнал) “Господар” і був членом читальні товариства ім. Качковського, організатором і керівником якої був парох о. Орест Сиротинський. Члени цієї читальні – кілька десятків більш-менш заможних селян, виписували газети і книжки зі Львова, які були написані т.зв. “язичієм”. Це була якась суміш церковнослов’янських, польських, російських і українських (галицького діалекту) слів. Москвофільський рух виник в Галичині в 60-х роках ХІХ ст. як противага до намагань поляків полонізувати українське населення. Спочатку серед москвофілів було багато чесних людей - священиків і світської інтелігенції, які вели організовану боротьбу з корчмами і пияцтвом, організовували торгівлю, намагалися підняти рівень сільського господарства і поліпшити медичну допомогу.
Але в політичних питаннях москвофіли орієнтувалися на російський царат, захвалювали життя в Російській імперії, яка була справжньою тюрмою народів. Москвофільство в Галичині фінансувалося таємно російським урядом і вело політичну боротьбу проти молодшої генерації української інтелігенції, що виступала за всесторонній розвиток українського народу як окремої європейської нації. В цій боротьбі москвофільство з кожним роком втрачало свої позиції, і після Першої світової війни зовсім занепало. Існували лише малочисельні гуртки старих москвофілів, якими керували старі священики і яких підтримувала польська окупаційна влада. Москвофіли негативно ставилися до освіти молоді в селах. Тут вони підтримували твердження польських поміщиків: “хлоп є до роботи, а не до науки!”
Це було, мабуть, причиною того, що мій дід Кость не дбав про освіту своїх дітей. Мій батько, хоч і ходив трохи до школи, був майже неграмотний, заледве знав цифри і вмів підписатися. Батькові брати - Іван і Атаназій, а також сестри Катерина і Ксеня ледве вміли читати і писати.
У Карові у 1910 році була велика пожежа. Вогонь вибухнув на панському дворі від парової молотарки. Був сильний південно-західний вітер, і палаючу солому понесло на село. Тоді згоріло кільканадцять селянських господарств, в тому числі хата мого діда і довколишні забудови: стодола і стайні до худоби. Проте дід, маючи заховані австрійські срібні корони, через півроку відбудував хату, покрив її черепицею, вибудував нову стодолу для снопів і сіна, стайні для худоби і коней. Біля хати дід насадив новий, досить густий сад, який вважався одним з кращих в селі.
З вибухом Першої світової війни мого батька Михайла забрали на “форшпан”, тобто він разом зі своїми кіньми і возом був мобілізований до австрійської армії. Батько повернувся через два роки без коней і воза, сам хворий, кульгаючи на ногу.
Після війни, в двадцятих роках, батькові брати Іван і Атаназій виїхали на роботу до Аргентини. А сестри - Катерина і Ксеня вийшли заміж. Батько у 1929 р. одружився з мамою і після смерті діда у 1934 р. залишився на господарстві. Я був третім у сім’ї. Найстарший брат Василь 1930 р.н. і сестра Ганна 1932 р.н. Після мене у 1940 р. народився ще брат Адам, який цього ж року помер.
В метриці мій день народження 21 листопада 1935 р. (Це, мабуть, день Хрещення). Розказувала моя хресна мати Пігура Іванна, що коли мене в свято Михаїла принесли до церкви, щоби охрестити, то я закричав на цілу церкву, а священик Орест Сиротинський, якому це сподобалося, пожартував:
- Ой, га, пані, га, а то буде добрий дяк! Ще й три дні не має, а вже як співає!
Найдавніше, що збереглось в моїй пам’яті, - це вересень 1939 року. Була неділя. Надворі сонячно, тепло. Наші всі пішли до церкви на Вечірню. Я залишився з бабусею Юлією. Бабуся скорчена від радикуліту, сиділа на порозі хати і молилася. Я з сусідським хлопцем Йосифом бавився в “жандармів і злодіїв”. Ми безжурно гасали навкруг хати і кричали:
- Жандарми...! Злодії...!
Наші крики заважали бабусі молитися, і вона нас сварила:
- Тихо шибеники! Ще біди накличете!
Ми не зважали на бабусині побоювання і дальше галасували. Враз розчинилася хвіртка, і на подвір’я, віддалене від хати сорок кроків, зайшла група польських жандармів. Від несподіванки і страху ми заніміли. Йосиф перший стрепенувся і почав тікати в садок. Я кинувся за ним. Йосиф вмить переліз через огорожу і опинився на вулиці. Я пробував видряпатися на огорожу, але з переляку не міг. Отож, я повернувся і злякано визирнув з-за рогу хати. Поляки поставили свої ровери під стіною і самі посідали на колоді в тіні. Я боязко наблизився до бабусі.
– Бабо... – промовив я тихо. - Втікаймо, бо поляки нас поб’ють...
- Цить! – мовила бабуся. - Я тобі казала: не кричи! От і маєш, накликав біду!
- Господар вдома? – запитав один з непроханих гостей.
- Пішов до церкви, – відповіла бабуся.
Я ввійшов у сіни і з-за плечей бабусі спостерігав за поляками. Враз вони піднялися, взяли під руки велосипеди і по стежці почали наближатися до нас.
- Бабо, замикайте двері, – прошепотів я.
- Не бійся, не бійся, – відповіла бабуся.
І справді, жандарми повернули до колодязя, набрали води і почали пити і вмиватися. Я напружено чекав, що буде далі... Напившись води, поляки пішли в сад і полягали на траві. Тепер їх не було видно. Бо від колодязя між садом і городом розрісся густий малинник.
Незабаром повернулися наші з церкви.
– Мамо, у нас в садку повно поляків! – схвильовано повідомив я.
- І що? Рвали яблука? – запитала мама.
- Ні, вони тихо лежать на траві.
Надійшов і батько. Дізнавшись про “гостей”, пішов просити їх до хати. Я насмілився підійти до колодязя.
- Ні, дякуємо, господарю, ми будемо спати тут. Принесіть нам тільки молока!
В хаті я розказав про все братові і сестрі. Бабуся слухала і приказувала:
- А все через тебе, шибенику. Наробили з тим малим Тараском крику на все село, от тобі і маєш!
- Нічого страшного. Вони спочинуть і поїдуть далі. Не бійтеся, лягайте спати. – заспокоював батько.
Я довго не міг заснути, а коли збудився, вже був ясний день. Вийшов з хати і обережно зазирнув у садок. Поляків вже там не було. Зустрів батька і запитав:
- Коли вони поїхали?
Батько, згадавши мій вчорашній переляк, усміхнувся:
- Не бійся, вони більше тебе наполохані. Бояться німців. Втекли ще вночі!
Одного дня, того ж року, коли надворі вже було досить холодно, проснувшись, я почув великий гамір на чужинецький мові. Вийшов надвір і побачив, що все подвір’я було заповнене військовими. Перед хатою стояв мій батько і продавав яблука. Вояки з червоними зірками на темносірих гостроверхих шапках навперебій намагались купити солодко-винні яблука, які відразу їли.
- Хто такі? То німці? – запитав я маму.
- То москалі. Боже, які вони голодні, – почув я у відповідь.
Десь під кінець року прийшла до нас тітка Ксеня (Гамиха) і розповіла, що тепер на річці Солокії буде границя між москалями і німцями. Вона також повідомила, що дядько Адам хоче переходити за Солокію до с.Корчева (на німецьку сторону), бо москалі вже почали по містах арештовувати молодих українців. Мама передала Ксені для дядька хліб і просила нікому не розповідати.
Потім була зима з великими морозами. В нашому саді вимерзли всі горіхові дерева і багато яблунь. Якраз цієї зими народився мій брат Адам, який відразу захворів. Його встигли ще охрестити в Церкві. Потім приходив “совєтський” лікар і після його візиту через кілька днів ми поховали малого Адамка. Мама довго нишком плакала, хоч нам говорила:
- Вже маємо свого Адама в небі.
Ночами на кордоні часто лунали постріли. Під самим селом “за Волею” москалі будували залізобетонний дот, для чого нашою вулицею день і ніч возили автомашинами будівельні матеріали. На вигоні, навпроти кордону прорили довгий ряд окопів, стіни яких викладали сосновими кругляками. Перед окопами поробили загородки з колючого дроту. Крім цього, вирили два рови перпендикулярно до пограничної лінії. Один починався від річки Солокії і не дотягнув кілька сот метрів до села. Другий тягнувся від південної частини села “Кінця” до дороги, яка вела з села на пасовисько “Лабивка” і капустяні городи “Осмилів”. В селі їх називали “білими ровами”, бо глибина вибрана при копані цих ровів і зложена у високі окопи біліла далеко навкруги.
- Нащо москалі копають ці рови? – питали діти старших.
- А що свиня має до роботи? Риє! – чули у відповідь.
В селі пішли стишені розмови про вивози до Сибіру і про масові арешти. В школі сільські комсомолки Горпинка і Парася Куцихи агітували школярів записуватися в піонери. Зривали з дітей медальйони і хрестики, вчіпали червоні галстуки. Закликали не ходити до церкви, доносити на батьків, якщо ці заставляють їх молитися чи іти до церкви. Проте більшість дітей не слухала червоних “педагогів”, не хотіла записуватися в піонери і не хотіли носити червоні галстуки. Почали викликати батьків до школи. Виклики супроводжувались погрозами репресій. В селі кілька десятків молодих чоловіків було арештовано, їхні сім’ї виселені до Казахстану. Серед вивезених в Казахстан – сестра моєї мами Катерина. Її чоловіка Дем’яна разом з його братами Теодозієм і Павлом арештували по підозрінню, що вони можуть помагати втікачам від московських репресій переходити границю. Тітку Катерину вивезли з двома маленькими дітьми: Богданом, що мав п’ять років, і однорічним Олексою. До села приходили від виселених листи з гіркими повідомленнями, що їх поселили в землянках, щодня женуть на роботу, а зарплати не вистачає навіть на хліб.
Мама постійно висилала сестрі посилки з продуктами до вибуху війни і після 1944 року, поки не загнали нашу сім’ю до колгоспу (1948 р.). Найближчими нашими сусідами були: Рольки, Сайчуки і Осташевські. Василь Ролько походив з сусіднього села Домашева. Він малоземельний селянин одружився з нашою сусідкою Настунькою Чернячкою. В них було три сини - Семен, Йосафат і Михайло та дочка Марися. З приходом большевиків Василь Ролько вступив до компартії і став секретарем сільради, хоч мав лише початкову сільську школу.
Малі Рольки часто прибігали в наш садок, через діру в плоті, щоби поласувати яблуками, яких в нашім саді був великий вибір. Особливо притягували дітей солодкі яблука скороспілки, яких називали “цукровими”. Ці яблуні, а в нашім садку їх було дві, вже в червні, як лише облетів цвіт, спокусливо притягали сусідських, а деколи, як казала мама, “з цілого села” дітей, і трудно їх було відігнати. Другими непрошеними “садівниками” були москалі-пограничники. Вони серед дня залазили на яблуні у взутті, і незважаючи на протести бабусі (батьки були на полі), напихали неспілими яблуками свої торби і кишені. Батько нікому не скаржився на ці наскоки солдатів на садок і старався якнайшвидше зібрати яблука і груші, хоч вони були ще недоспілі. Село перебувало в постійному страху перед вивозами на Сибір, нічними арештами, переселеннями з-під границі в подальші села, викликами в НКВД, погрозами місцевих пияків комуністів, доносами і т.д. Сорти яблук і груш, які не могли зберігатися, мама сушила в хлібній печі, а твердіші – осінні і зимові ховали в коморі або на горищі. Зимою пограничники також не залишали нашої хати в спокою.
Мій дід Кость любив голубів і розвів їх кілька десятків. Після його смерті батьки з поваги до пам’яті діда не чіпали голубів і їх розвелося ще більше. Пограничники твердили, що голуби можуть переносити шпигунську інформацію і вимагали ліквідувати їх. Мама щодня ловила два голуби і різала їх. Я спочатку дуже плакав за голубами і зненавидів проклятих москалів, але мусив змиритися, бо батькові грозили, що виселять нас з-під границі, і ці погрози були підтверджені фактами. Недалеко нашого сусіда Стружа Корнила (Цваника) виселили у віддалене від границі село. Виселювали і сусідів через вулицю Ментухів (Зікалів) і інших людей-односельчан, яких підозрювали в неблагодійності.
Часто в нашій хаті непрошеними гостями були ці паршиві москалі, які в своїх шльомах-будьонівках нагадували рогатих чортів, і від цього їх ще більше боялися жінки і діти. На щастя, через кілька тижнів мама всіх голубів ліквідувала, і відвідини нашої хати “визволителями” припинилися.
Одного дня, пізно восени, прийшов до нашої бабусі її знайомий з сусіднього села. Вони почали згадувати молоді літа, потім тогочасні події і так забалакались, що незчулись, як почало вечоріти, і надворі знялась снігова земетіль. Чоловікові довелось заночувати в нашій хаті. Але це не було так просто. Необхідно було зголоситись у сільраді. Гість пішов мельдуватися, а там в нього почали вимагати документи, яких в нього не було. Старшу людину звинувачували в шпіонажі і хотіли арештувати. На щастя, наш сусід Василь Ролько поручився за нього; наш гість переночував і наступного дня пішов додому.
У сільську крамницю деколи привозили товари, які продавали за доволі низькими цінами. Це: дешевий одяг, взуття, цукерки тощо. Привезені товари продавались в невеликій кількості селянам, які довго вистоювали в чергах.
Червоні окупанти створили в Карові свій комсомольський осередок. Проте, незважаючи на настирливу агітацію, до комсомолу пішли лише найбідніші і найдурніші підлітки. Деяких я знав. Це - Ромась, що був сиротою і жив в хатині, збитій з дощок, поряд з хатою жида Дувида. Сільський швець-полатайко, другий, Онисько Гріца, якого поселили в хаті дядька Адама, і Пилипко Збожний, якого по вуличному називали Таляба. Їх напоїли горілкою, дали по жмені цукерків і звеліли вести в селі антирелігійну пропаганду. Вони виконували це комсомольське завдання так: коли люди ішли в неділю чи в свято до церкви, то Ромась, Гріца і Пилипко давали в Ромасьовій хаті “концерт”. Ромась стукав молотком, Гріца гримав поліном по стінах, а Пилипко щось награвав на губній гармонії. Ми, діти, часто співали їм пісню, яку склав мій брат Василь, чим їх і жида Дувида дражнили:
Вже Пилипко марша грає
Ромась чоботи латає,
А Гонисько Гріцу
Ходив до Дувида по мацу!
У неділю 22 червня 1941 р. я прокинувся від гуркоту літаків. На границі було тихо, лише десь далеко зі заходу доносились глухі вибухи. З розмов між дорослими я зрозумів: почалася війна. Через вулицю від нашої брами жила сім’я комуніста Ковбаси, який минулого року втік від німців з с. Дениска, і в Карові окупаційна влада поселила його в хаті Піддубчишиних. Господаря арештували, його матір і жінку з дворічним Михайлом вивезли в Казахстан, а брат Микола врятувався тим, що перейшов на німецьку сторону. Ми зустрілись на вулиці з дітьми цього Ковбаси, дві його дочки, які вже ходили до школи, розповіли, що німці почали війну з москалями, і деякі комуністи, в тому числі їх батько, втекли.
Всі чекали, що буде далі. Мама пішла до церкви “святити віночки”, бо в цей день випало свято Пресвятої Евхаристії. Повітря і далі наповнювала “музика” від реву і гуркоту німецьких літаків. Повернувшись з церкви, люди розказували, що москалі з панського двору вже повтікали. Мій брат Василь пішов зі своїми однокласниками до панського двору, де поміщалась погранична комендатура. Приніс додому цілий кошик фанерних кружків з портретами Сталіна, Леніна і інших комуністичних вождів. Батько, коли побачив, почав брата сварити і вимагав віднести назад. Але мама знайшла для вождів інше застосування:
- Ними добре розпалювати під кухнею.
Під вечір, коли люди повертали з Вечірні, навпроти нашого дому прибув відділ німецької піхоти. Піхотинці в залізних касках посідали на моріжку побіч вулиці, а кілька старшин на конях щось шварготіли між собою і питали, в яку сторону втекли більшовики. Люди з сусідніх хат виносили воду, молоко, і втомлені німці жадібно пили. Як уже стемніло, стало відомо, що до села повернули Карівці, які втекли на німецьку сторону. Вони були деякі в формі української поліції, інші в цивільному. Вони почали екзекуцію над комуністами і комсомольцями. Дали в нагороду за службу окупантам по 25 нагаїв. Після такого частування більшість “нагороджених” втекла на роботу до Німеччини, а Корецького, Максимишина і Сідельника, які не встигли втекти, через кілька днів німці розстріляли. Повернув з Корчева і мій дядько Адам. Він вигнав Гріців зі своєї хати і почав займатися столяркою, виготовляти сільські вози. Він часто приходив до нас на обід і приносив прати білизну.
Батько з братом почали обробляти своє поле під р.Солокією, т.зв. “Канчирівка”. За час, коли москалі не дозволяли його вживати, поле сильно запириїло, і потрібно було багато праці, щоби його обробити і витрясти пирій. До села поверталися інші чоловіки, які втекли з большевицького “раю”. Вони раділи, що повернулися під рідні стріхи, одночасно сумували за рідними, яких вивезли до Сибіру чи помордували в большевицьких тюрмах. Всі проклинали москалів.
У кінці серпня діти від семи років ішли записуватися до школи. Мені кінчався щойно шостий рік, але я почав просити маму, щоб і мене записали. Я дуже любив слухати, як старші читали книжки, і хотів якнайскорше сам навчитися. Крім того, мій товариш Йосафат вже йшов до школи, і я не мав з ким бавитися. Нарешті, я так надокучив мамі, що вона погодилася завести мене до школи. Ми зібралися і пішли. Коли вже були перед школою, там зустріли батька який віз фіру ліщини разом з горіхами.
- Де ви йдете? – запитав батько.
- Та от Кость дуже хоче вже ходити до школи. – відповіла мама.
- Та ти ще малий, а там учителька Уляна така недобра – всіх лупить патиком...бачиш, як діти втікають зі школи!
Я поглянув в сторону, де показував тато, і справді побачив кількох хлопців, які стрімголов бігли від школи, і завагався.
- Ну так що? - питає мама. – Хочеш ще до школи чи підеш на другий рік?
- Краще сідай на фіру, вдома будеш горіхи обривати. – мовив батько.
Я і до того чув про дуже строгу паню Уляну, яка часто била школярів прутом, той погодився на татову спокусливу пропозицію і вернувся додому. Коли я розказав ввечорі сусідові Йософату про те, як мене батько відмовив від школи, він похвалив мене і мого батька, розповів, що учителька направду не шкодує прута, і він там довго не витримає. Він походить поки ще тепло, а потім покине, бо не має чобіт. Так і сталося.
Минув ще один рік. Я, поки не випав сніг, бігав по садку, узимку слухав, як брат і сестра вчили уроки, або через дірку в плоті ішов до Йосафата чи, як казали, “до Чирняків”. Потім прийшла весна і чудове літо. В саді достигали вишні, яблука, грушки, сливи... Час минав неймовірно швидко...

Я ІДУ ДО ШКОЛИ
Вкінці серпня 1942 року я пішов з мамою, вже як повноправний, записуватися до школи. Нас зустрів на ганку сам пан директор Микола Сиротинський.
- Як твоє ім’я і прізвище? – питає мене пан директор.
- Кость Панас, – відповіла мама.
- Скільки тобі років? – знову питає директор.
- Вже сім буде на Михайла, – знову каже мама.
- Ого! Мати як адвокат! Хай говорить сам, якщо хоче до школи!
- Хочу, хочу, – скоро відказав я.
- О, то вже добре! – похвалив пан директор і продовжував. - Брат і сестра вчаться добре, і ти, як захочеш, то будеш вчитися. Віднині ти вже учень першого класу.
Потім він розказав мамі, що перший клас буде в школі, яка перероблена з “Гершкової корчми”, і щоб першого вересня я прийшов туди без запізнення на восьму годину ранку.
Вдома я похвалився, що вже школяр. Батько сміявся і знову лякав мене недоброю Уляною, але я вже знав, що вона б’є лише тих, хто не хоче вчитися. Бабуся полегшено зітхнула, що позбудеться трохи клопоту, якого я їй часто завдавав, коли ми залишалися вдвох. Я любив лазити по деревах, бабуся боялася, що я можу впасти і сварила мене. Одного разу я з Йосафатом бавилися в курців. Ми знайшли порожні пуделки з сірників, наламали патичків, скрутили собі довгі цигарки з гохіхового листя і почали наслідувати старих курців. Якраз надійшов сільський староста Матвій Пігура. Він подумав, що ми направду куримо, підбіг до нас, вдарив Йосафата по руках і вибив йому “цигарку і сірники”. Я шмигнув йому під ноги, забіг на своє подвір’я та заховався під млинком для очистки збіжжя. Староста побіг за мною, але не помітив, куди я сховався, і почав кричати до бабусі, що ми могли спричинити пожежу. Бабуся заспокоїла його тим, що про все розкаже батькові. Коли староста пішов з подвір’я, я виліз з-під млинка і почав просити бабусю не казати про це батькам, пояснював, що ми не мали сірників, лише патички, отже, не могли запалити. Коли ж бабуся і далі мені погрожувала, я розсердився і заявив, що той німецький війт є дурний, і його не треба слухати. Проте я добре налякався і, вийшовши на вулицю, щоби зустріти батьків, як вони будуть вертати з поля. Побачивши їх ще здалека, я підбіг і розказав про все, як було насправді. Коли бабуся почала розказувати і нарікати на мене, то мене вже не дуже сварили.
Нарешті наступило перше вересня, і я пішов з сестрою Ганею до школи. Ми застали вже шкільне подвір’я заповнене школярами. Учні старших класів щось вигукували і безперервно бігали, сміялися. Першокласники і другокласники сиділи на траві і дивилися на цей шкільний мурашник. Сестра посадила мене біля тих, що прийшли перший раз і пішла до своїх з третього класу. Біля мене присів школяр з другого класу Дмитро Потятинський. Він почав розповідати, що його сестра Маринка також вже має сьомий рік, проте до школи ще не спішить, бо боїться, що пані Уляна буде бити. Тут до нас підійшли Йосафат, Гринько, його сусід Юрко Баран і Мирон Юськів. Інших однокласників я ще не знав. На щастя, до нас прийшла нова вчителька пані Стася, яка не лише нікого не била, але навіть не кричала. Вона завжди розмовляла з нами спокійно рівним голосом. Перший тиждень ми вчилися, як поводитися в школі, співати, молитися. Крім “Отче наш”, “Богородице Діво”, які всі діти вже знали напам’ять, вона навчила нас ще й школярської молитви:
Боже! Отче! Глянь на діти,
На Твої дрібненькі квіти.
 
Наші Друзі: Новини Львова