Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Повість

Срібний герб

Переглядів: 8915
Додано: 12.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: Дитвидав, 1963

Корній Чуковський
Срібний герб
Повість
ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ УССР
Київ 1963
Переклад з російської І. ЩЕРБИНИ
СРІБНИЙ ГЕРБ
Розділ перший
ТЕЛЕФОН


Зуєв висипав з ранця півдюжини дрібних іконок — мідних, жерстяних, дерев'яних, паперових,— розклав їх перед собою на парті і почав діловито цілувати їх підряд, боячись пропустити хоч одну: як би вона не образилася й не зробила йому якоїсь капості.
Зуєв молився недарма: через три-чотири хвилини в нашому класі почнеться диктовка, страшна диктовка, якої ми чекали одинадцять днів.
Одинадцять днів тому, стукочучи високими каблучками, увійшов наш директор Бургмейстер (Шестиокий, як звали ми його) і, мовби читаючи вірші, повідомив нас своїм співучим, урочистим голосом, що пан попечитель учбового округу його сиятельство граф Микола Фердинандович фон Люстіх цими днями ощасливить наш клас відвіданням і, можливо, побажає бути присутнім на російському уроці під час диктовки.
Тепер цей день настав.
Мені найбільше жаль Тимошу Макарова, мого
найкращого друга, що сидить позаду, навскоси від
мене. Він нещодавно хворів на тиф і дуже відстав
од класу. На його клаповухому, рудому від ластовиння обличчі помітно, що він до смерті переляканий.
— Тимошо... стривай... я щось придумав! Вмить я витягаю у себе з-за пазухи мотузяний
хвіст від паперового змія, прив'язую до свого черевика, а другий кінець тичу Тимоші:
— Прив'яжи до ноги... та міцніше!
І, поки він возиться з вузликами хвоста, кажу:
— Смикну раз — кома. Два — знак оклику. Три — знак питання. Чотири — двокрапка. Зрозумів?
Тимоша весело киває головою і пнеться сказати мені якесь слово. Та він заїка, і з рота у нього вилітають тільки дві-три букви й бризки слини.
Поруч нього сидить Муня Блохін, маленький, кучерявий і прудкий. Він зараз же ниряє під парту: розширити телефонну мережу.
Не може ж він допустити, щоб таким чудовим винаходом користувалася лише одна людина! Ні, за спиною у Тимоші сидить другорічник Бугай. Треба провести телефон і до нього.
Блохін виймає з кишені мотузок і протягує його від Тимоші до Бугая. Той швидко прикріплює його до своєї правої ноги.
Поряд з Бугаєм — Козельський, найгірший учень в нашому класі, Зюзя Козельський, плакса, прошак і боягуз.
Треба провести телефон і до нього, а то він заскиглить і запхикає та й викаже нас усіх з головою.
Позад Зюзі Козельського, на «Камчатці», коло самої стіни сидять знамениті на всю гімназію тюхтії й ледарі, вирячкуваті брати Бабенчикови. У них кулаки як гирі, треба протягти телефонні нитки й до них.
Не забудьте ж,— іще раз каже Блохін: —
раз — кома, два — знак оклику, три — знак питання, чотири — двокрапка. Зрозуміли?
А Зуєв хоч і хреститься, хоч і мурмотить молитви, але краєм ока весь час поглядає на мене і на Муню. І раптом згрібає, як лопатою, всіх своїх святителів у ранець, зриває у себе з шиї шнурок і, ставши навколішки під партою, хазяйновито прив'язує його до мого черевика.
У нашому класі мене вважали за чемпіона диктовки. Не знаю чому, але мало не з семилітнього віку я писав без єдиної помилки найхитромудріші фрази. В комах ніколи не помилявся.
В інших предметах я частенько слабував, але з російської мови у мене була суцільна п'ятірка, хоч і траплялося, що тут же, поряд з п'ятіркою, мені ставили в зошиті одиницю — за ляпки. Писати без ляпок я тоді не вмів, і всі мої пальці після кожної диктовки звичайно були вимазані чорнилом так, ніби я навмисно встромляв їх в чорнильницю.
Та ось розчинилися двері. В клас увійшов не Бургмейстер, не сіятельний Люстіх, яким нас лякали одинадцять днів, а якийсь дубуватий незнайомець з нерухомим, грубим обличчям. І негайно почав диктувати нам диктовку.
Довелося попрацювати моїй правій нозі! Весь час, поки тривала диктовка, я смикав, і смикав, і смикав ногою так, що у мене навіть в очах потемніло.

Диктовка була така (я запам'ятав її від слова до слова):
Того дня (смик!), коли доблесний Ігор (смик!), який вів військо з лісів і боліт (смик!), побачив (смик!), що в полі (смик!), де стояли вороги (смик!) здійнялася зловісна хмара куряви (смик!), він сказав (смик, смик, смик, смик!): «Як солодко померти за вітчизну!» (смик, смик!)
Наші парти тремтіли, наче від судороги. Я безупинно передавав свої сигнали Зуєву, і Тимоші, і Муні. Тимоша передавав їх Бугаєві, Муня — Ковельському і братам Бабенчиковим.
Коли диктовку було закінчено, незграбний незнайомець з нерухомим, грубим обличчям взяв наші зошити і поніс невідомо куди. Це був, як потім виявилося, поважний чиновник з канцелярії попечителя Люстіха.
І дякувала ж мені вся врятована мною шестірка! Зюзя Козельський обіцяв мені одного з своїх голубів, брати Бабенчикови — повний кашкет ізюму, бо в їхнього батька на Катерининській вулиці була краща в місті крамниця, де продавалися фініки, фіги, кокосові горіхи, халва.
Через тиждень в клас негнучкою ходою знову ввійшов незнайомець у супроводі нашого наставника Фльорова і сказав, що з наказу пана попечителя учбового округу його сиятельства графа фон Люстіха комісія по перевірці успіхів учнів розглянула зошити з написаною нами диктовкою і відмітила одну дивну річ...
Незнайомець покопався в зошитах.
— Ось хоч би Зуєв Григорій і Козельський Йосип... Чи не можна запросити їх до дошки?
Зуєв і Козельський охоче підбігли до дошки і скромно підбадьорилися, чекаючи похвал.
Незнайомець глянув на них і раптом, на диво всього класу, усміхнувся, зовсім як жива людина. І, повернувшись до дошки, написав на ній крейдою ось що:
Того дня коли: доблесний Ігор який вів? військо з лісів і боліт побачив що в полі де? стояли, вороги здійнялася!? зловісна хмара куряви?
— Ось як написав свою диктовку учень третього класу Козельський Йосип. За таку диктовку одиниця, звичайно, дуже велика відмітка. Ми ставимо Ковельському нуль, так само як і Григорію Зуєву.
Всі зареготали, хтось свиснув. Незнайомець постукав дерев'яним своїм пальцем по кафедрі і промовив уже без усякої усмішки:
— Але є серед вас такі, що навіть нуля негідні. Це Максим і Олександр Бабенчикови... Бабенчиков Олександр написав свою диктовку так:
Того дня коли доблесний Ігор який ві,в вій!сько з лі? сів і бо, літ поба, чив що в полі де стоя, ли воро!ги здійнялася зловісна хма,ра куря?ви він сказав як солод,ко померти: за віт,чизну.
Біда скоїлася через те, що почерк у мене дуже повільний, дитячий, а у товаришів — швидкий. Та й кляті ляпки дуже гальмували мене. Коли я насилу виводив третє чи четверте слово, мої товариші вже писали сьоме, дев'яте. Сліпо понадіявшись на мій телефон, товариші, які сиділи далеко позаду, вже не крутили мозком і за сигналом ладні були ставити коми в середині кожного слова, навіть поділяючи його навпіл, чого зроду не робив найнеприторенніший дурень відтоді, як на світі існує диктовка.
Після цього дня я довго не міг ні кашлянути, ні засміятись, ні зітхнути, ані чхнути — так боліли у мене ребра від тих стусанів, якими подякували мені мої ровесники, головним чином брати Бабенчикови. Марно я доводив їм, що жоден великий винахід не буває на перших порах досконалим: вони були глухі до моїх сліз і протестів.
Повернувся я до гімназії лише на .четвертий день.
Балачки про телефон точилися і в коридорі, і в класах.
Але Шестиокий волів за краще вдати, нібито не чув: інакше йому довелось би відплатити по заслузі і Грицю Зуєву, і братам Бабенчиковим, до яких він з особливих причин ставився прихильно.
Незабаром почалися у нас іспити. Я зовсім забув про телефон. Але через два роки, в п'ятому класі, спіткало мене лихо, про яке я зараз розповім. Отут мені й пригадали мій телефон, і я зазнав такої кари, якої не забуду, поки й житиму.
Винуватцем цього лиха був наш гімназичний піп.
Розділ другий
«ТАК-ТАК-ТАК!»

Звали попа Мелетій. Він дуже намагався бути добрим. Тільки це погано вдавалося йому. Заведе тихим голосом солоденьку бесіду про те, що всі ми повинні ревно любити і друзів, і ворогів, та раптом аж позеленіє зі злості:
— Як ви смієте сміятися з мене! Бондарчук, чого ти хихикаєш?
— Батюшко, я не хихикаю!
— Ні, ти хи-хи-каєш! Всі ви там ззаду хи-хи-кає-те! От Лобода не хи-хи-кає! Зуєв не хи-хи-кає! Косяков не хи-хи-кає! А ви хихикаєте! Чого ви хи-хи-каєте?
— Батюшко, ми не хихикаємо!
На уроках він завжди був якийсь неуважливий. Забере свою бороду в кулак, втупиться очима водну точку і повторює собі мрійливо:
— Так-так-так-так-так-так!
Відповідаєш йому урок, а він дивиться крізь тебе кудись у далечінь і говорить щось не до ладу, підтакуючи своїм власним думкам:
— Так-так-так!
Якось заманулося мені підрахувати, скільки разів на протязі уроку він вимовить це слово. Я почав записувати пальцем на парті, щоразу слинячи палець в роті:
«ЗО... 40... 48... 53... 60...»
Моїм сусідом був Гриць Зуєв. Спершу він байдуже дивився на мої підрахунки, але в класі була така страшенна нудьга, що треба ж було чимсь зайнятись. І от, поплювавши на палець, Зуєв теж починає списувати цифрами свою половину парти.
Потроху ми обидва заходимо в азарт.
Кожного разу, коли замріяний піп вимовляє своє «так-так-так», ми, радіючи, стираємо долонями попередню цифру і швидко пишемо нову. Кожне свіже «так» радує нас, як виграш.
Але скоро я з обуренням помічаю, що Зуєв починає шахраювати. Замість 211 він ставить 290, а потім зараз же 320. Його шахрайство дратує мене. З гнівом я вторгаюся на його територію, стираю фальшиву цифру і ставлю правильну: 212.
Зуєв почуває себе жорстоко скривдженим. Він сопе, вирячує очі, і його щокате обличчя наливається кров'ю.
Раптом, немов з неба, до нас долинає голос Мелетія:
— Зуєв... і ти... як тебе? Ану лишень повторіть, про що я зараз говорив.
Дивна річ: не можна сказати, що ми слухали цей урок неуважно. Навпаки. Щоб не пропустити жодного «так-так-так», ми мусили жадібно прислухатися до кожного слова Мелетія. Але, крім «так-так-так», ми, виходить, нічого не чули. Бо рибалка ловить сітями не воду, а рибу.
Ми стояли розгублені і бурмотіли щось недоладне. Зуєву пощастило: його велика, кругла, як кавун, голова була з природи така важка, що часом не могла утриматись на шиї і звисала то вправо, то вліво. Це надавало йому вигляду засмученого грішника, що зазнає мук каяття.
Попу Мелетію його покаянна поза сподобалась: піп Мелетій любив плачливих, покірливих, принижених. Він примружив око і залюбувався сумуючим Зуєвим, як художник картиною. І прихильно вимовив:
— Так-так-так!
— Чотириста дванадцять,— ледве чутно сказав мені Зуєв, зберігаючи ту саму лицемірну позу страждальника, який плаче за свої прогрішення.
— Брешеш! — відказав я із запалом.— Не чотириста дванадцять, а двісті чотирнадцять!
Голос у мене був верескливий, і моє «брешеш» пролунало як постріл.
Мелетій скуйовдив бороду.
— Зараз же йди до дошки,— сказав він,—і об'яви всьому класові, яка причина твого неблагопристойного зойку.
І додав поважно:
— Так!
Це нове «так» особливо розсмішило мене.
— Хи-хи-каєш! — розсердився Мелетій.— Радієш, що мерзенною своєю поведінкою розбещуєш благочестивого Григорія Зуєва!
Тепер уже захихикав увесь клас. «Благочестивий» Зуєв був несосвітенний лихослов і лайливець.
Бажаючи показати отцю Мелетію, що я зовсім не такий поганий, як він думає, що у мене й на думці не було розбещувати «благочестивого» Гриця Зуєва, я вирішив відкрити йому всю правду.
— У вас, батюшко,— сказав я люб'язно і вкрадливо, — є звичка часто говорити «так-так-так». І от мені захотілося підрахувати, скільки разів на протязі уроку...
Мелетій не дав мені договорити і, вхопивши свою бороду, почав люто висмикувати з неї волосини.
Це завжди означало у нього найвищий ступінь гніву: чим дужче він був розсерджений, тим нещадніше терзав свою бороду. І заспокоювався тільки тоді, коли висмикував з неї дві чи три волосини.
Тепер він висмикнув не менше десятка і поклав їх рядком, одну до одної, на чорній оправі класного журналу, дмухнув на них з усієї сили і заговорив дуже повільно, глухим, ледве чутним голосом (в хвилини гніву голос його завжди стихав до шепоту). Він говорив, що він служитель олтаря — так-так-так!— і не допустить — так-так-так! — щоб усякий молокосос — так-так-так!..
Говорив він довго і тим самим шепотом, який був для мене гірший за всякий галас, зажадав, щоб я негайно вийшов з класу.
Я вийшов з класу і став коло дверей...
Мелетій говорив далі про мої злодіяння, називаючи мене якимсь онагром. Що таке онагр, я тоді не знав і тихенько відсунувся од дверей.
Наближалася велика перерва.
Край коридора задзвякали склянки і блюдця.
Наш гімназичний сторож, якого звали Пушкін, розставляв на довгому столі, застеленому бруднуватою скатертю, пляшки з молоком, ковбасу, пиріжки, бутерброди.
В кишені у мене знайшлося чотири копійки. Я помчав до Пушкіна і купив пиріжок. Тільки що я взяв його в рот — дзень-дзелень! — задзеленчав дзвоник, і з усіх дверей почали вибігати гімназисти.
Ось і піп Мелетій, притримуючи рукою срібний хрест на грудях, поспішає великими кроками до учительської.
Я біжу до нього й кажу:
— Батюшко, простіть, будь ласка!
Але рот у мене напханий пиріжком, і у мене виходить:
— Баюо, поіть, буаа!
Він повертає до мене лахмату голову, і враз його чахлі, тонкі губи кривляться з жаху.
— Ти... ти... ти!.. — мовить він, задихаючись від: гніву, і хапає мене за плече.
Я дивлюся на нього, до краю зчудований, і тут мені стає ясно, що отепер мені не буде пощади! Бо пиріжок у мене з м'ясом! Сьогодні ж, як навмисно, п'ятниця, а Мелетій тисячу разів говорив нам, щоб у середи й п'ятниці, особливо у великий піст, ми, православні, і думати не сміли про м'ясо, бо господь бог немовби ображається, якщо ми з'їмо в ці дні кусочок шинки чи, скажімо, якогось м'яса. Я цьому не дуже-то вірив: невже господеві богу не нудно заглядати кожному школяреві в рот! Але Мелетій запевняв нас, що це справді так, і горе тому нечестивцеві, який сьогодні (в п'ятницю!) насмілився стати перед ним з м'ясним пиріжком — навмисно, щоб познущатися з нього, так-так-так!
Непережований шматок цієї злочинної їжі так і застряг у мене в горлі.
Я зрозумів, що мені прощення нема й не буде, та все ж белькотав механічно:
— Батюшко, простіть, будь ласка!
Мені самому його прощення не потрібне було, але на Рибній вулиці у флігелі, в будинку Макрі, жила моя мати, мовчазна, сумна жінка, і я знав, що моя сварка з попом буде для неї великим нещастям.
 
Наші Друзі: Новини Львова