Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 25 січня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Сусід

Переглядів: 9246
Додано: 12.02.2007 Додав: Bobua  текстів: 38
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: не скановано (переклад з російської мови). Джерело: КД сайту Lib.ru (рос. мова).



Кліфорд Саймак

Сусід





Про оповідання:
• галузь літератури: фантастика.
• об’єм — 20.5 стр.
• джерело: КД (компакт диск) сайту Lib.ru (рос. мова).
• переклад на рос. мову (з англійської): невідомо.


Переклад на українську мову:
1) чорновий — ПроЛінг Офіс, Плай v.4.1. (див. статтю про нього)
2) чистовий — Володимир Ільницький, (початок лютого 2007р).
Редагування №1: Михайлина Косак. 15 з 22 зауважень враховано.






Від перекладача


11.02.2007
Переклад.... і так далі.... (див. звичайну шапку одного з попередніх перекладів).

Цей переклад здійснювався з небувалим досі винищенням слів-запозичень. А стало це можливим зявдяки словнику чужослів і московізмів (1977) Павла Штепи. [>300 кБ] (txt-оригінал словника). Ним можна скористатись як додатковим перекладачем (укр.-укр.) тих одіозних слів які видає, наприклад, Уліс. Хоча, на жаль, повністю замінити об’ємний, академічний рос.-укр. словник ним не вдасться.
В тих випадках, коли український відповідник надто вже незвичний (на щастя нечисленних: до 11), я додавав в дужках і чужослово.
Якщо комусь відомі ще якісь електронні словники (*.txt і т.п......), що можна було би використати для перекладу (крім вже описаних мною в шапці до 4-6 розділів ляльководів Гейнлейна), то, будь-ласка, обов’язково пишіть, наприклад, в тему «Запропонуйте гарні словники української».










Кліфорд Саймак. Сусід
(Clifford Simak)



Місця в нас у Єнотовій долині — гарніших годі відшукати. Але не стану заперечувати, що лежить вона осторонь від великих доріг і не обіцяє легкого багатства: ферми тут дрібні, та й землі не надто родючі. Орати можна тільки в низинах, а схили пагорбів придатні хіба що для пасіння. Та й ведуть до нас курні або непрохідні (залежно від пори року) путівці.
Певна річ, старожилам на зразок Берта Сміта, Джинго Гаріса або мене самого вибирати не доводиться: ми тут, у цих краях, виросли й давно попрощалися з надією розбагатіти. Та й, правду кажучи, ми почуваємось не в своїй тарілці, щойно висунемося за межі долини. Але трапляються часом і інші, слабодухі: тільки-но приїхали, року не прожили — й вже розчарувалися, знялися і виїхали. Так що по сусідству в нас неодмінно знайдеться ферма, а то й дві на продаж.
Люди ми прості й нехитрі. Ворушимось собі поодинці в брудноті, не гадаючи ні про складні машини, ні про племінну худобу, а втім, що ж тут особливого: звичайні фермери, яких чимало в будь-якому кінці Сполучених Штатів. І раз вже ми живемо відокремлено, а дехто й по багато років, то, либонь, можна сказати, що ми тепер стали немовби однією родиною. Хоча це зовсім не означає, що ми цураємося сторонніх — просто живемо ми разом так давно, що навчилися розуміти й любити одне одного й сприймати речі такими, як вони є.
Ми, звичайно, слухаємо радіо, музику й останні новини, а деякі навіть виписують газети, але, підозрюю, за вдачею ми все-таки відлюдьки — надто вже важко розворушити нас якимись світовими подіями. Всі наші вподобання — тут, у долині, й нам, якщо казати відверто, ніколи турбуватися про те, що діється за тридев’ять земель. Ви певно вирішите, що ми до того ж ще й консерватори: бо голосуємо зазвичай за республіканців, навіть не турбуючи себе питанням «чому», і, хоч скільки шукайте, не знайдеться серед нас такого, в кого вистачило би часу відповідати на адресовані фермерам урядові анкети й тому подібні нісенітниці.
І завжди, скільки я себе пам’ятаю, в долині в нас усе було гаразд. Я зараз не про землю, а про людей кажу. Нам завжди щастило на сусідів. Новачки з’являються майже щороку, а от жодного покидька серед них не трапилося, а це для нас надзвичайно важливо.
Але, зізнатися, ми щоразу тривожимося, коли хто-небудь з нетерплячих знімається з місця і їде, й гадаємо проміж себе, що за люди куплять або винаймуть (орендуватимуть) спустілу ферму.

Ферма, де жив колись старий Льюїс, була закинута так давно, що всі будівлі постаріли й похилилися, а поля заросли травою. Правда, роки три чи чотири поспіль її винаймав зубар з Гопкінс-Корнерс. Тримав там якусь худобу, а сам навідувався лише по суботах. А ми в своєму колі все мізкували, чи захоче там ще хтось орати, але зрештою навіть думати перестали: ферма стала така занедбана, що ми вирішили — охочих на неї більше не знайдеться. Якось я заглянув у Гопкінс-Корнерс до тамтешнього банкіра, що заступав власників, і заявив, що якщо зубар не стане продовжувати винайм, то я, мабуть, не проти. Але банкір відповів, що господарі ферми, що проживають десь у Чикаго, бажали б не здавати її, а продати зовсім. Хоча особисто він на щось подібне не сподівається: хто ж її в такому стані купить!
Однак гледь — навесні на фермі з’явилися нові люди. А через якийсь час дізнаємось, що її все-таки продали й що нового власника звуть Хіт, Реджинальд Хіт. Тоді Берт Сміт сказав мені:
— Реджинальд, подумати тільки! От вже ймення в нового фермера!..
Цим він, щоправда, й обмежився. А Джинго Гаріс, повертаючись якось з міста, побачив, що Хіт вийшов у двір, і завітав до нього на годинку. Самі знаєте, таке між добрими сусідами ведеться, і Хіт начебто зрадів, що Джинго звернув до нього, тільки той все одно вирішив, що новачок мало схожий на фермера.
— Іноземець він, от хто, — втовкмачував мені Джинго. — Обличчя все темне. Начебто іспанець або з якоїсь іншої південної країни. І звідки він лише викопав ім’я Реджинальд! Ім’я англійське, а який з нього англієць...?
Пізніше ми почули, що Хіт і не іспанець навіть, а звідкись із самого краю світу. Але англійці, іспанці чи хто там ще — він і його домашні показали себе роботягами всім на заздрість. Їх було всього-лиш троє: він, дружина та дочка років чотирнадцяти, зате всі троє працювали від світу до світу — вміло, старанно, до будь-кого марно не чіпляючись. І ми стали їх за це поважати, хоч наші стежки перетиналися не так вже й часто. Не те щоб ми того не хотіли або вони нас віднаджували. Просто в таких громадах, як наша, нових сусідів визнають не відразу, а поступово: вони ніби повинні самі врости в наше життя.

У Хіта був старий-престарий, латаний-перелатаний трактор, весь підв’язаний дротиками, а вже як торохтів цей трактор — не приведи боже! Втім, ледь земля підсохла достатньо, щоб орати, сусід заходився піднімати поля, що зовсім позаростали травою за довгі роки. Я частенько дивувався — може він оре всю ніч безперервно, тому що не раз чув торохтіння і тоді, коли вже збирався до сну. Хоча це було не так пізно, як, може, здатись міщаку: ми тут, у долині, лягаємо рано, зате й встаємо ні світ ні зоря.
І от якось увечері довелося мені вийти з дому в пошуках двох зниклих теличок — з тих невгамовних, котрим будь-який паркан за іграшку. Лишень уявіть собі: час пізній, людина прийшла з роботи втомлена, та ще й дощик мрячить, а надворі темно — хоч очі виколи, а тут з’ясовується, що ці дві телиці знову кудись завіялися, і хочеш не хочеш, а треба підніматися і йти їх шукати. І до яких лише хитрощів я з ними вдавався, а все марно. Якщо вже теличка почала комизитися, то хоч трісни, а будь-чого з нею не вдієш.
Засвітив я ліхтар і рушив на пошуки. Промучився години дві, а вони як крізь землю провалилися. Я вже було зовсім зневірився і вирішив повертатися додому, як раптом зачув торохтіння трактора й зрозумів, що знаходжуся трохи вище західної межі колишнього Льюїсового поля. Тепер, щоб потрапити додому, мені найближче було би йти вздовж поля, а отже, можна й почекати трошки, поки трактор повернеться з далекого кінця борозни, й заодно запитати Хіта, може він бачив він цих чортових теличок.
Ніч видалася темна, зірки поховалися за хмарами, у верхівках дерев шумів вітер, і в повітрі пахло дощем. Я ще сказав собі, що, напевно, Хіт вирішив попрацювати сьогодні зайву годинку, щоб закінчити оранку до дощу. Хоча ні, я вже тоді подумав, що він, мабуть, занадто клопочеться. Бо й так вже встиг обігнати з оранкою всіх інших у долині.
Ну от, спустився я з крутого схилу, перейшов струмочок, добре що знав, де мала вода. Але поки я шукав це маловоддя, трактор зробив повну ходку й повернув. Я пошукав очима, чи мигне десь світло від фар, але будь-чого не розгледів і вирішив, що світла, певно, не видко за деревами.
Потім я дістався до поля, проліз між жердин огорожі й покрокував через борозни тракторові навперейми. Було чути, як він повернув наприкінці поля і заторохтів назад у мій бік. Але дивно: шум я чув виразно, а світла як і раніше не було й дрібки.
Я знайшов останню, найсвіжішу борозну й став, чекаючи, — й не те щоб відразу стривожився, але все-таки здивувався, як це Хіт потрафляє тримати борозну, не запалюючи вогнів. Згадую, я ще подумав тоді, що, може, в нього очі як у кішки й він вміє бачити в темряві. Тепер-то, коли згадаю про це, мені й самому смішно стає: чого я, справді, вирішив, що в Хіта очі як у кішки, — але тоді мені було не до сміху.
Трактор торохтів дедалі сильніше, й ближче з кожною секундою — і раптом як вискочить з темряви прямо на мене! Я злякався: а раптом потраплю під колеса, і відстрибнув ярди на два, якщо не на три. Та що там злякався — душа в п’яти пішла; а все-таки міг би й не стрибати: стій я стовпом, то теж не виявився б на дорозі.
Трактор пройшов повз, і тоді я замахав ліхтарем і крикнув Хіту, щоб той пригальмував. Але коли я махав ліхтарем, то мимоволі освітив кабіну — і виявив, що вона порожня.
Сотня різних припущень промайнула в мене в голові, але найвчепливішою була одна жахлива думка: не інакше як Хіт звалився з трактора і лежить де-небудь у полі, стікаючи кров’ю.
Я чкурнув навздогін за трактором, щоб встигнути зупинити його перш, ніж він зійде з борозни й вріжеться в дерево або ще в щось, та лишень трошки спізнився, і він добувся повороту раніше від мене. І що б ви думали — пішов на поворот самостійно, і так гарно, немов навколо був ясний день і за кермом сидів тракторист!
Заскочивши на задню тягу, я вчепився за сидіння й абияк вліз нагору. Потім протягнув руку й взявся за важіль газу, хотів було заглушити двигун, але, щойно рука торкнулася важеля, передумав. Трактор уже завершив поворот і без допомоги пішов новою борозною — але справа була не лише в цьому.
Візьміть будь-який старий трактор, що чхає, кашляє і гримить на ходу, загрожуючи розвалитися на частини, й залізьте в кабіну — то в вас же ж щелепи відразу зсудомить від треми (вібрації)! Цей трактор теж чхав і кашляв як і інші, а якоїсь суттєвої треми не виникало. Він котився вперед плавно, як дорогий лімузин, і лише злегка час від часу здригався, коли колеса наїжджали на горбик або потрапляли у вибоїну.
Так я і стояв, однією рукою втримуючи свій ліхтар, а іншою стискаючи важіль газу — і не наважуючись ще щось вдіяти. А коли доїхав до місця, де трактор націлився на новий поворот, то просто зістрибнув на землю і попрямував додому. Шукати лежачого бездиханно на полі сусіда я не став, тому що зрозумів: Хіта на полі не було й нема.
Мені б відразу задатися питанням, як же це все виходить, але я не дозволив собі тоді мучитися в пошуках відповіді. Певно, спочатку я був занадто ошелешений. Можна хвилюватися скільки заманеться про всілякі дрібниці, якщо вони йдуть не так, як треба, але, коли натрапиш на щось по-справжньому велике й незрозуміле, подібне до цього трактора без тракториста, краще вже відразу, без довгих слів підняти руки вгору: все одно тобі з твоїм розумцем з такою загадкою не впоратись, на це нема навіть однісінького шансу з тисячі. Пройде якийсь час — ти й зовсім забудеш про зустріч із загадкою. Коли вже її не можна вирішити, лишається тільки викинути з голови.
Я повернувся додому і ще постояв трохи надворі, прислухаючись. Вітер розгулявся не на жарт, і знову став накрапати дощ, але як тільки вітер хоч трохи вщухав, до мене, як і раніше, долітало торохтіння трактора.
Коли я увійшов у будинок, Елен із хлоп’ятами вже міцно спали, так що я не міг комусь щось розповісти. А наступного дня, обміркувавши все до ладу, й поготів не став чогось розповідати. Як сам тепер розумію, передусім тому, що мені все одно будь-хто б не повірив і я лише накликав би на себе купу глузувань — от вже сусіди не обминули би можливості побазікати про автоматичні трактори.


Хіт закінчив оранку, а потім і сіянку набагато раніше всіх інших у долині. Паростки з’явилися дружно, погода видалася як на замовлення. Правда, в червні раптом зачастили дощі, й будь-як не вдавалося просапати кукурудзу — хіба вийдеш у поле, коли земля вся наскрізь сира! Ми тинялися своїми садибами, підправляли паркани, займалися різними іншими дурницями, ганили погоду й безсило дивилися, як заростають бур’янами непрополоті поля.
Тобто тинялися всі, крім Хіта. В нього кукурудза була як на виставці — бур’яни хіба що в сочку (збільшувальне скло) й вгледиш. Джинго не стерпів, завітав до нього й поцікавився, як то йому вдається, а Хіт лишень посміхнувся у відповідь тихою такою, незлобивою посмішечкою і заговорив про інше.
Нарешті підійшов час яблучних пирогів — яблука хоч і були ще зелені, але на пироги якраз, — а треба сказати, по всій долині будь-хто не пече їх краще, ніж Елен. Вона в мене щороку бере за свої випічки призи на крайовому ярмарку й дуже цим пишається.
І от якось напекла вона пирогів, загорнула їх у рушник і вирушила до Хітів. У нас у долині так заведено — жінки частенько подаються до сусідів у гості зі своїми стравами. Кожна зі своїм особливим наїдком — таку вони завели особливу, але взагаліжто необразливу, форму хвастощів.
Вийшло все краще аніж можна уявити; немов вона з Хітами споконвіку була знайома. Навіть додому спізнилася, і мені довелося самому готувати вечерю, бо дітиська вже лемент здійняли: «Ми голодні! Дадуть нам коли-небудь поїсти?» — і всяке таке. Аж тут лишень вона й заявилася.
Розмов у неї тепер було — не зупиниш. І про те, як Хіти обновили будинок: хто б міг подумати, що можна так прибратися в такій руїні, й про те, який вони заклали город. Особливо про город. Великий город, розповідала Елен, і прекрасно доглянутий, а головне — повен овочів, яких вона в житті й не бачила. Такі вже чудернацькі, розповідала Елен, зовсім не схожі на наші.
Ми поговорили про ці овочі ще трошки: напевно, мовляв, Хіти привезли насіння звідти, звідки самі приїхали. Хоча, наскільки мені відомо, овочі є овочі, хоч де би ви жили. Городники вирощують те саме, що й ми тут. Та й взагалі, мене почали долати сумніви щодо нових сусідів — хто вони й звідки взялися.
Але на серйозні роздуми в мене тоді не вистачило часу, дарма що краєм вже поповзли різні чутки. Надійшла косовиця, потім дозрів ячмінь, і роботи було по горло. Трави здійнялися добре, й ячмінь не підвів, зате з врожаями кукурудзи, схоже, доведеться попрощатися. Почалася посуха. Так уже воно трапляється, як навмисно: занадто багато дощів у червні, занадто мало в серпні.
Ми сумували, дивлячись на посіви, й зітхали, дивлячись на небо, і з надією зустрічали кожну хмаринку, от лише пуття від будь-якої з них не дочекалися. Бувають роки, коли бог немов відвертається від фермерів.
І ось, одного прекрасного ранку, заявляється до мене Джинго Гаріс — й давай базікати про те й се. Тюпцює з ноги на ногу, а від мене: ні на крок. Я собі працюю — лагоджу зношену снопов’язалку. Хоч і не схоже було, що вона мені цього року знадобиться, а полагодити все одно не завадить.
— Джинго, — запитав я нарешті, давши йому помарудитися годинку чи трохи більше, — зізнайся, що в тебе на думці?
Отут-то він мені й повідомив:
— А в Хіта вночі випав дощ.
— Як так? — відгукнувся я. — В будь-кого іншого дощу не було.
— Маєш слушність, — підтвердив Джинго. — У всіх не було, лише в нього одного...
А вийшло так: повертався він від Берта Сміта, куди ходив позичити мотузки для снопів, і вирішив майнути навпростець через північне кукурудзяне поле Хіта. Проліз крізь огорожу, глип — а поле ж мокре, як після сильного дощу.
«Вночі він, чи що, випав?» — запитав себе Джинго. Подумав, що тут щось не так, але врешті-решт дощ міг пролитися і вузькою смугою впоперек долини, хоча звичайно дощі рухаються в нас знизу нагору або зверху вниз, але ж не впоперек. Проте, коли Джинго, пройшовши поле краєм, переліз через огорожу на іншому боці, то побачив, що там теж не було дощу. Тоді він повернув і обійшов усе поле навколо — і що б ви думали? — дощ випав лише на самому полі й більше ніде. На полі — будь ласка, а за огорожею — ні краплинки.
Обійшовши все поле по межі, він присів на моток мотузки й став розмірковувати, що б це значило. Але хоч скільки мізкуй, тут все одно не було ні найменшого ґлузду — в таку хвилину власним очам не повіриш.
Джинго в нас людина допитлива. Перш ніж робити висновки, він любить зважити всі «за» й «проти» й взагалі дізнатись все, що можна дізнатись. Він не став гарячкувати, а рушив на іншу ділянку, де Хіт висіяв кукурудзу. Ця ділянка — на західному боці долини, але й там теж випав дощ. Тобто на самій ділянці випав, а навколо й не подумав.
— Ну, й що ти на це скажеш? — запитав Джинго, і я відповів: не знаю, мовляв, що й сказати. Трохи було не бовкнув йому про трактор без тракториста, та вчасно втримався. Самі поміркуєте, що за користь сполохати всю околицю?
Але щойно Джинго за ворота, я завів свій ридван — і до Хіта, попросити на день-два копалку для лунок. Ні, звичайно, копати лунки я й гадки не мав, але повинний же знайтися якийсь привід, щоб навідатися до сусіда без запрошення?..
Правду кажучи, мені так і не довелося запитати про цю копалку. Коли я приїхав до Хіта, то про неї і не згадав.

Хіт сидів на сходинках ґанку, й начебто дуже зрадів, забачивши мене. Підійшов безпосередньо до машини, протягнув мені руку й сказав:
— Радий тебе бачити, Келвіне.
Сказав таким тоном, що я відразу відчув його дружнє ставлення і свою значущість, чи що. Адже він назвав мене Келвіном, а всі в долині називають мене по-простому — Кел. Якщо чесно, я не дуже вже й впевнений, що хто-небудь, крім Хіта, пам’ятає моє повне ім’я.
— Підемо, покажу тобі, що ми тут понароблювали, — запросив він. — Підлатали дещо злегка...
«Підлатали» — явно не те слово. Все на фермі лискотіло й блискало. Ну, зовсім як на тих фермах у Пенсільванії або Коннектикуті, про які пишуть у журналах. Раніше будинок і всі надвірні будівлі були старі, облізлі: не сьогодні то завтра зваляться. А тепер вони виглядали солідно, міцно, так і лисніли від свіжої фарби. Певна річ, вони не стали новими, але набули такого вигляду, наче за ними завжди доглядали на совість і фарбували щороку. Паркани були виправлені й пофарбовані, бур’яни виполоті, а потворні купи сміття розчищені або спалені. Хіт спромігся навіть зібрати з усієї ферми брухт — непридатні іржаві залізяки — і розсортувати їх.
— Роботи була прірва, — похвалився він, — але справа того вартувала. Я звик до порядку. Люблю, щоб скрізь була чистота...
Так-то воно, може, й так, але ж він встиг усе це менше ніж за півроку! Приїхав до нас на початку березня, а зараз ще серпень не скінчився, і за цей час він не лише засіяв кілька сотень акрів і виконав на них всі роботи, але й обновив ферму. Їй-богу, казав я собі, такого не буває. Одній людині таке просто не під силу, навіть з допомогою дружини й дочки, навіть якщо гарувати двадцять чотири години на добу, не перериваючись як на обід, так і на вечерю. Хіба що він навчився розтягувати час, щоб кожна година ставала рівна трьом або чотирьом.
Я сунувся за Хітом, а сам все думав про те, як би теж навчитися розтягувати час, і мені неймовірно подобалося думати про це — а погодьтеся, не часто трапляється, що скороминущі нікчемні думки завдають втіхи. Ну, по-перше, думалося мені, з такими талантами можна будь-який день розтягти настільки, щоб переробити всю роботу, яка лиш знайдеться. А по-друге, якщо час можна розтягувати, то, ачей, можна його й стискати, й тоді візит до, наприклад, зубного лікаря пролетить за одну мить.
Хіт повів мене в город — і дійсно, Елен не збрехала. Були там, звичайно, і звичні овочі — капуста, помідори, кабачки й все решта, що є в кожному городі, — але на додачу до них було стільки ж інших, яких я до того й не бачив. Хіт казав мені, як вони називаються, і тоді ці назви були для мене чудасією. Тепер-то дивно й припустити, що вони були нам дивиною. Бо тепер ці овочі ростуть у кожного фермера в долині, й нам здається, що вони росли тут споконвіку.
Ми ходили городом, а Хіт висмикував і зривав свої чудернацькі овочі й складав їх у кошик, який тягав із собою.
— Поступово ти їх всі перепробуєш, — казав він. — Одні тобі спочатку, певно, не смакуватимуть, зате інші сподобаються відразу. От цю штуку їдять сиру, нарізавши скибочками, як помідор. А цю краще зварити, хоча можна й запекти...
Мені хотілося запитати, де він надибав ці овочі й де вони зродилися, але Хіт не давав мені й рота розкрити: все говорив і говорив про те, як їх готувати, які можна тримати всю зиму, а які консервувати. А потім він дав мені погризти якийсь корінець сирим, і смак у корінця виявився якнайліпший.
Ми дійшли до самого кінця городу й повернули назад, аж тут з-за рогу будинку вибігла дружина Хіта. Мене вона, певно, спочатку не помітила або й взагалі забула про мене, тому що назвала чоловіка не Реджинальд і не Реджі, а якимось іншим, зовсім іноземним ім’ям. Я навіть не стану намагатися і згадувати, все одно не зможу — я і тоді-то не зумів би повторити це ім’я, хоч воно й пролунало всього секунду тому. Бо воно було просто не схоже на будь-що.
Отут жінка помітила мене, перейшла на крок і перевела подих, а потім сказала, що щойно почула по телефону жахливу новину: молодша дочка Берта Сміта, Енн, дуже важко хвора.
— Вони зателефонували лікарю, — сказала вона, — а він виїхав по викликах і тепер нізащо не встигне вчасно. Розумієш, Реджинальд, симптоми нагадують...
І вона вимовила ще одне слово, якого я будь-коли не чув і, певно, більше не почую.
Я дивився на Хіта — і, присягаюся, обличчя в нього зблідло, дарма що шкіра була з оливковим відтінком.
— Скоріше! — крикнув він — і хап мене за руку.
Ми побігли — він до своєї старенної, але досвідченої машини, я слідом. Кошик з овочами Хіт жбурнув на заднє сидіння, а сам стрибнув за кермо. Я сів поруч і хотів зачинити дверцята, але вони не зачинялися. Замок відщіпався, хоч плач, і довелося притримувати дверцята, щоб не гриміли.
Машина вискочила за ворота, немов за нею хтось гнався, а вже шуму вона видавала стільки, що якраз вглухнути. Хоч як я тяг дверцята на себе, вони завзято брязкали, а крила деренчали, і взагалі я розрізняв всі шуми, яких можна чекати від прадавної чортопхайки, і ще якісь — зовсім незрозумілі.
Мені знову кортіло спитатись сусіда, тепер вже про те, що він збирається вдіяти, але ніяк не вдавалося знайти потрібні слова. А якби й вдалося, то сумніваюся, чи розчув би він моє питання за гуркотом і деренькотінням машини. Тож лишалося лише чіплятися за сидіння, а іншою рукою намагатися втримати дверцята. І визнаю, мені раптом почало здаватися, що машина гримотить сильніше, ніж повинна б. Точнісінько як старий неполадний трактор Хіта — той теж торохтить сильніше, ніж годиться будь-якому тракторові. Ну хіба може видавати стільки шуму машина, що так плавко рухається? Як і на тракторі, так і тут я не відчував хоч якоїсь вібрації від мотору, й, незважаючи на гуркіт і брязкіт, чкурили ми дай боже. Я вже згадував, що дороги в нас у долині — і близько не манна, і все-таки запевняю, що часом Хіт вичавлював не менше сімдесяти миль за годину. При такій швидкості ми повинні були б, живучи по правді, вилетіти в придорожній рівчак на першому ж крутому повороті, а машина начебто б лиш присідала й міцніше втискалася в дорогу, й нас жодного разу навіть не занесло.
Ми загальмували перед будинком Берта. Хіт вискочив з машини й кинувся бігцем стежиною, я за ним.
Емі Сміт вийшла нам назустріч, і було помітно, що вона щойно плакала, а взагалі-то вона дуже здивувалася побачивши нас.
Якусь мить ми стояли на ґаночку мовчки, потім Хіт заговорив — і чудасія!: на ньому були обтріпані джинси і ковбойка в плямах поту, замість капелюха — ковтун нечесаного волосся, і проте мені раптом здалося, що він одягнений у дорогий костюм і, піднявши капелюха, віддає уклін Емі.
 
Наші Друзі: Новини Львова