Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 13 грудня 2017 року
Тексти > Тематики > Історична

КАРІВ І КАРІВЦІ

Переглядів: 43561
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0

ДЕКІЛЬКА ЗАМІТОК ПРО КОМПОЗИТОРА ВІКТОРА МАТЮКА І СПОГАД ПРО ВІДКРИТТЯ ЙОМУ ПАМ’ЯТНИКА У 1937 РОЦІ В КАРОВІ.

Композитор отець Віктор Матюк, парох села Карова, Сокальського району, помер на Великдень, 8 квітня 1912 року. Особисто я не міг його знати, оскільки народився чотири роки пізніше, але мав честь знати багатьох його сучасників, які завжди й залюбки гарними словами згадквали його. Всього дослівно я переказувати не буду, обмежусь кількома характерними моментами: парохом Карова В.Матюк став у 1886 році. Але як до цього дійшло? Адже на це була потрібна згода поміщика – колятора.
Не роблю нікому закиду, якщо хтось з громадян того слова може не розуміти. І не дивно. В теперішніх словниках того виразу навіть із позначкою: застарілий – немає. Але в 2-му томі УЗЕ (Української Загальної Енциклопедії – першої української енциклопедії, що появилась на початку 30-х років нашого сторіччя (на сторінках 312-313 пояснено це слово так: “колятор, патрон (лат.) У Галичині особа, що має право вибирати пароха з-поміж предложених йому епископом священиків”.
Колятором в Карові був поляк-поміщик – прославлений на всю округу самодур. Бо якого б священика перемишльська капітула до Карова не посилала, всевладний пан колятор згоди залишатися в карівській парохії не давав. Коли ж до Карова приїхав В.Матюк, то вже хтось поспішився поміщикові доповісти, що священик уміє грати на фортепіані. Поміщик негайно покликав композитора до свого двора і запропонував заграти. Кандидат на пароха віртуозно виконав твір якогось західно-європейського музики, що коляторові та його сім’ї дуже припало до вподоби. Пан дозволив В. Матюкові залишитись у селі. Хто його знає, можливо капризний химерник робив розрахунок на те, що “русинський ксьондз” буде від часу до часу грою на фортепіані розвеселювати панів у поміщицькому дворі, але так не сталося, композитор заповзято й невтомно працював для свого народу.
Характерне таке: з перших днів свого перебування в Карові В.Матюк зорганізував церковний хор, сам підбирав хористів з добрим слухом і бездоганним голосом, і при тому був дуже вимогливий. Кожної суботи влаштовував репетиції хору. Гарний результат почав виявлятися негайно. Церковний хор задовільно виконував хорові опуси Д.Бортнянського, А.Веделя й інших.
Здібного до співу хлопця Адріяна Воронку композитор післав на дяківські курси до Перемишля, де вже тоді велику увагу звертали на досконале вивчення нотної грамоти. Після повернення до рідного села А.Воронка протягом кількох десятиліть був диригентом церковного та читальняного хорів.
В.Матюк був великим трудівником. Виконуючи священичі обов’язки, невтомно займався культурною та суспільною працею. Якщо комусь довелося б бувати в Карові, слід звернути увагу на напис, поміщений на цоколі пам’ятника. Там написано:
КОМПОЗИТОРОВІ – ГРОМАДЯНИНОВІ
о. ВІКТОРУ МАТЮКОВІ
на вічну славну пам’ять
1852 1912 1937
Треба знати, що у вільний час священик Віктор Матюк займався ще лікуванням хворих людей за методами гомеопатії, відомим із застосування маленьких лікарських доз. Люди вірили лікареві-самоукові й одужували. Здається, що саме глибоке довір’я до священика-лікаря було чи не найсильнішим психотерапевтичним засобом, який у багатьох випадках давав позитивні результати.
А так узагалі, сучасники В.Матюка описували його як людину сильної волі, твердохарактерну, інколи й сувору, і вимогливу, але в першу чергу до самої себе. Для підтвердження цих рис досить пильно приглянутися йому на фотокарточці, яка в багатьох людей зберігається.
Восени 1937 року на могилі В.Матюка в Карові поставлено пам’ятник. Ініціатором побудови пам’ятника в 25-річчя смерти композитора був секретар Головного Відділу товариства “Просвіта” – Микола Дужий (1901 – 1955). Його задум підтримали видатніші карівці: культурно-суспільний активіст – Андрій Сайчук (помер 1944 р.) та найближчий друг композитора – емеритований довголітній директор карівської школи Теодор Мусій (помер у Львові 1942 р.), а далі всі західно-українські композитори й музичні діячі: Станислав Людкевич, Василь Барвінський, Борис Кудрик й ін. Всі вони утворили комітет побудови пам’ятника в Карові.
В деяких публікаціях помилково написано, що скульпторами пам’ятника були А.Коверко, чи С.Литвиненко. Фактично автором скульптури був Антін Павлось, хоча і перший, і другий мали якесь відношення до проектування пам’ятника. Про це добре пам’ятаю. Був розписаний конкурс, проектів було кілька, жюрі зупинилося на трьох із них:
1. С.Литвиненко (автор надмогильного пам’ятника І.Франкові на Личаківському цвинтарі у Львові) запропонував таке: посередині постать композитора В.Матюка на весь ріст, з одного боку дівчина-полтавчанка, з другого – дівчина-гуцулка. Ідея: національне єднання, про яке в ті часи писалось, а ще більше говорилось.
2. А.Коверко запроектував скульптуру співака-соліста з гордо піднесеною головою, можлива річ, намагаючись таким чином підкреслити патетику творів композитора, зокрема пісні “Крилець, крилець сокола дай...”
3. А.Павлось, родом з Холмщини, - наймолодший з усіх, ще надавній початківець – запропонував скульптуру музи-ангела із стилізованою лірою в руках, що після останнього акорду попадає в глибоку задуму...
Журі прийняло проект А.Павлося, вважаючи, що він найбільш удало зобразив те, що притаманне композиторові В.Матюкові.
Вже після війни, мабуть із хуліганських мотивів тих атеїстичних злісників, що нищили придорожні хрести, було пошкоджено пам’ятник, відірвано ангелові-музі голову. Ретавраційну роботу дуже вдало виконав львівський скульптор Дзиндра.
Відкриття пам’ятника відбулося в неділю, 3 жовтня 1937 року. Був осінній, але погідний і дуже теплий день. Пам’ятник неподалік головного входу до церкви, накритий білим полотнищем, біля пам’ятника трибуна. Коло церкви споруджено підвищення, на ньому вівтар. Службу Божу відправляв прибулий з Перемишля єпископ Йосафат Коциловський, а поряд з ним понад 100 священиків. Коло дзвіниці, теж на підвищенні, чоловічий хор “Сурма” зі Львова, коло 40 хористів. На церковному подвір’ї всі жителі села, містечка Угнова та довколишніх сіл, приблизно до 5-ти тисяч. Упорядники з пов’язками на рукавах, фотографи, санітарно-медичний пункт (лікар з Угнова В.Іванець), одне слово – був забезпечений зразковий порядок. Та й узагалі, відчувалося, що над усім торжествує якесь особливе піднесення, учасники свята були взаємно-ввічливі.
Пам’ятник відкрив, уже раніше згаданий, найближчий приятель композитора вчитель Теодор Мусій.
З короткими вітальними промовами виступали: композитори – Василь Барвінський – директор Вищого музичного Інституту ім. Лисенка у Львові, Станислав Людкевич, а далі голова товариства “Просвіта” доктор Іван Брик, від громадян села Карова – Андрій Сайчук, від Рава-Руського повіту – інженер А.Терпилюк, вірш Юрія Шкрумелюка, присвячений відкриттю пам’ятника, продеклямував місцевий школяр Атанасій Осташевський. Нарешті сказав слово єпископ Й.Коциловський, і на сам кінець вітальні телеграми зачитав Микола Дужий.
Ще по сьогоднішній день світлими й живими залишились у моїй пам’яті два моменти: саме відкриття пам’ятника, яке доконав Теодор Мусій, що говорив дещо дрижачим, але піднесеним голосом. Всі затаїли віддих, слухали. Шанобливими словами говорив учитель про композитора, наче священодіяв. Сьогодні я неспроможний переказати повний зміст того слова, бо тоді воно сприймалось не розумом, а глибинним відчуттям. Це не була промова – а молитва...
І друге: коли Микола Дужий зачитував вітальні телеграми, а були вони від різних краєвих організацій, хорів, музичних кружків, була одна телеграма з Праги, і вже в останній момент, коли зачитувач збирався покидати трибуну, серед присутніх учинився якийсь шум. Люди давали дорогу поштареві, а той, розмахуючи якимось папірцем, кричав: “підождіть, підождіть ще хвилинку...” Підбігши до самої трибуни, подав папірця М.Дужому. То була телеграма з Америки. В телеграмі повідомлялося: “саме в той час, коли ви, дорогі земляки, відкриваєте пам’ятник Вікторові Матюкові в Карові, - ми вихідці з Карова, Угнова й довколишніх сіл влаштовуємо в Америці святочне зібрання в честь світлої пам’яті композитора...”
А треба знати, що грошеві пожертви на спорудження пам’ятника надходили і від наших емігрантів, що опинилися за синім океаном, в тому від багатьох емігрантів, яких недоля й матеріальна скрута гнали за океан шукати заробітків, а яких на далеку дорогу благословив В.Матюк.
Після деякої перерви, вже ввечері в будинку місцевої читальні “Просвіти”, який з безтолковості сталінських прихвоснів вже після війни згорів, - відбувся величавий концерт з творів композитора. Співав той же хор “Сурма”, виступав соліст Василь Тисяк, акомпанував композитор Борис Кудрик.
Протягом багатьох років люди, йдучи до церкви, зупинялись на хвилинку перед пам’ятником, клали квіти, віддавали шану композиторові – громадянинові отцеві Віктору Матюкові.
Львів, 1991 рік.










Петро Дужий
ПРОТЕСТ САМОСПАЛЕННЯМ
Штрихи до біографії славної пам'яті Василя Макуха

Напередодні так званого “празднованія” жовтневого переворо¬ту, 5 листопада 1968 року в центрі Києва сталася незвичайна подія: протестуючи проти московсько-большевицької окупації, проти нечуваного переслідування відданих Україні громадян, про¬ти насильницьких злодіянь ім¬перських верховодів і їм послужливих доморощених перевертнів, прилюдно доконав самоспалення український націоналіст, воїн УПА, довголітній політв'язень совєтських тюрем і концтаборів Василь Макух.
Я особисто знав цю людину і почуваю своїм обов’язком хоча б короткими штрихами доповнити опубліковану нещодавно на сто¬рінках газет інформацію про палкого патріота, який вище власно¬го життя ставив усенародню справу і честь Української Нації.
Кількадесят метрів від моєї хати в Карові, колишнього Рава-Руського повіту (тепер Сокальського району, Львівської області), в багатодітній родині Єви Леуш і Омеляна Макуха в 1927 році прийшов на світ хлопчик, якого охрестили Василем. Доля не виявилася ласкавою ні для нього, ні для його родини, ні для односельчан. Ще в дитячому віці, коли Василько вчився у початкових класах місцевої народної школи, в 1934 році розшарілася по селах Сокальщини, Белзчини й Равщини польська пацифікаційна крутоверть. Уже тоді спостережливий школяр відчув важкі умови підневільного стану.
У тридцятих роках в селі при читальні товариства “Просвіта” утворено молодіжну секцію під назвою “Молода Просвіта”. Ва¬силька покищо туди не приймали, бо просвітянським статутом вік не дозволяв, але від старших своїх друзів хлопчик брав книжки, авторами яких були Андрій Чайковський, Андріян Кащенко, Антін Лотоцький. Читання творів історичного змісту, а до того ж наруга над нашими людьми з боку польського шовіністичного шумовиння, врешті-решт, покутні розмови зі старшими хлопця¬ми мали великий вплив на формування Василькового погляду на життя.
Не було кращим від польської окупації “визволення”, започат-коване “золотим вереснем”, ні гітлерівське “визволення” від большевиків. Повернувшись у 1941 році з Холмщини у поруйноване варварами рідне гніздо, я першим зустрів Василька Макуха. Він зразу ж взявся мені допомагати, завів розмову. Василь не лише збагнув, хто такі “червоні визволителі”, але знав ціну і “брунатним завойовникам”. “Як довго терпітиме наш український народ на цій грішній землі, озброєні чужинці ніколи не ходили з добром. Від німців нам добра не ждати. Вони вже встигли схопи¬ти Бандеру, а потім і Стецька - голову Українського Державного Правління, не рахуючись з авто¬ритетом Митрополита Шептицького, послання якого нещодавно зачитали у карівській церкві. Поки ми самі не будемо господарями на своїй землі — гаразду не буде, ні від кого нам ждати порятунку” — говорив Василь Макух.
Ми ще довго, до самого вечора, розмовляли, але мусили прощатись, я мав наказ іти в похід, тобто у північну похідну групу, до мого побратима Миколи Климишина, мій шлях прямував че¬рез Волинь, до Житомира, а далі на Київщину. Хату залишив під опіку тих рідних, яким ще вда¬лось врятуватися від “большевицького вивозу”.
Пролетіли роки — важкі, страшні...Та що сказати? Людина повинна дякувати Богові, що живою залишилася, а що довелося перенести! — Не приведи, Господи. І не окремим українцям, а всім...
У Запоріжжі, де я проживав після заслань на Колиму і в Сибір та таборів, мене відвідав Василь Макух. “Оце приїхав я із Січеслава, де мене після ув'яз¬нення поселили. Я одружився із дочкою адвоката, теж переслідуваного большевиками. Вороги не спускають мене з ока, підсилають аґентів-запроданців, які силкуються “переко¬нати” мене у “безперспективності нашої боротьби”. Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я не зійду ніколи. Коли вашу родину арештували й вислали до Казахстану, большевицькі прихвосні пограбували все, що залишилося. Я пильно стежив і спостеріг, що не виносили книжок, а їх було у вас багато. Я вирішив, що хтось із вашої родини, можливо, ваша мама, десь добре їх захо¬вала. Коли хата пустувала, я зі своїми ровесниками, можна сказати, однодумцями, подався до вашої хати, і на горищі ми познаходили добрі сховки, переповнені книжками. Ми їх пови¬носили і мали прекрасну лектуру.¬ Із них ми черпали знання, скріплювали дух. Уже згодом, за книжки, забрані з вашого горища, конкретно за твори Богдана¬ Лепкого “Батурин”, “Мотря”, “Полтава”, чекісти засудили малолітнього Олександра Лиса на 10 років таборів. Потім його випустили, а навіть реабілітували, але не спускали з ока. На 17-ому році життя я, довго не за¬думуючись, пішов у відділи Української Повстанської Армії.¬ Життя було важке, багато неви¬год, але наповнене глибоким змістом. Я вчився воювати і воював, ішов атакою на ворога, здобував зброю, щоб тією зброєю бити наших гнобителів. В одному бою ворожа куля поранила мою ногу. Втрата крові, непритомність, а коли я отямився, то побачив найстрашніше — я в неволі. Чекісти не мали проти мене багато “матеріалу”, мене засудили, поневіряли в таборах а під час “відлиги” звільнили. Їм здавалось, що вже “перевиховали” мене. Пусті слова! Хай перевиховують своїх шуриків-злодіяшок, тюрмою і табором думаючої людини не зламати.” Таким, з його слів, був пройдений шлях Героя. Я знав, що Василь Макух зі свого шляху не зійде ніколи. Згодом Василь подався до Січеслава.
Після кожної чергової зустрічі я переконувався, що Василь Макух зміцнюється духом, ніби “росте”, збагачує арсенал своїх знань, що найголовніше - політично стійкий і непохитний.
Восени 1968 року Василь востаннє приїздив до рідного села Карова, де проживала в той час його сестра Параскева. Мені розповідали, що тоді він був дуже задуманим, але усміхненим.¬ Із Карова він поїхав до Києва за заздалегідь складеним планом. Він рішив ціною власного життя заманіфестувати свій¬ протест проти червоних окупан¬тів. Облившись пальним, він запалив себе і став палаючим факелом. Якої сили духу треба, щоб із продуманим заміром піти на такий рішучий крок!
Борці за Україну по-різному гинули: у бойових акціях ОУН- УПА, були розстріляні чекістами у підвалах большевицьких катівень, на шибеницях, доведені хворобами і голодом до крайнього виснаження. Василь Макух сам собі вибрав смерть, протестуючи самоспаленням, і тим увійшов у безсмертя. Слава Героєві України!
(“Шлях перемоги”, 21 листопада 1992 року)






Петро Бишко

ПРО СВОЄ МИНУЛЕ

Я, Петро Бишко, народився в селі Карові 1927 р. Не було мені ще й сімнадцяти років, як мусив уже залишити своє рідне село і опинитися за кордоном.
Мій спомин про ті трагічні події мав би мати назву: “Як я не став вбитий”. В ті молоді роки я багато пережив.
Наприкінці лютого 1945 року, коли нас розділила р.Солокія (так звана границя), я опинився на польській території. На початку березня 1945 року я дістав повістку, і мене оприділили до УПА. Сказали мені, що збірний пункт знаходиться поміж Терношеним і Угнівським лісом. Там було дві хатини, до яких сходилися люди декілька днів. А опісля нас розподілили в окремі групи. Ми мали перейти кордон на українську сторону, щоб влитися до сотні “Перемоги”. Було багато хлопців з Угнова, Заставля, Карова та інших місць. В нашій групі, крім чотирьох осіб, був призначений командиром Хамхіль Степан, псевдонім “Носач”. Він був відповідальний за нас і за нашу групу. Опісля ми отримали наказ перейти кордон на українську сторону в район Салашів, в Карівські ліса. Кордон перейшли спокійно і подалися до Пристані, а це вже кільканадцять кілометрів від кордону. Проходячи вночі повз села, які знаходились неподалік від кордону на українській землі, бачили що в них багато військової техніки, чули їхній гуркіт і бачили світло ліхтарів. Це большевики робили облаву на це село. Нам потрібно було йти через те село, бо там і був міст через ріку. Однак там була загроза для нас, і ми минули те село. Знайшли якусь кладку, перейшли річку і подалися до лісу. Під лісом стояли дві хати. Почало надворі сіріти, і ми зайшли до тих хат. Необхідно було щось перекусити і обсушити наш мокрий одяг. І врешті, ми були вже помучені. Двоє хлопців пішли до тих хат. Я залишився. Через деякий час, большевики почали стріляти по тих хатах, а то означало, що по нас. Ми почали відбиватися і по одному відходити до лісу, а деякі залишилися в хаті. Коли добігли до лісу, я побачив, що нас є четверо. Це були: Дрейко Степан, Літо Василь і я, четвертого не пам’ятаю. Надворі ще лежав сніг, і це утруднювало наше завдання. Ми мали прилучитися до сотні “Перемоги”.
Йшли лісом. Через деякий час почули наказ: “Пастой”. Самих большевиків не було видно, бо вони сиділи за кущами, тільки було чути їхні голоси. В їхню сторону дали кілька стрілів і почали втікати, так що ми розсипалися хто-куди. Град куль падав біля мене, і одна влучила мені в ногу. Здавалося мені, що мій черевик обірвався, і куля знаходиться десь між пальцями у нозі. Що крок зроблю, відчуваю біль. Думаю: Боже тільки ти мене можеш врятувати. Біжу далі, а за мною падають кулі. Знову одна попадає мені в лікоть. Пальці задеревеніли. Я змушений був закласти руку за пазуху. Втікаю далі, кулі продовжують падати біля мене. По мені стріляють з автоматів і кулемета. І знову куля попадає в ногу, вище коліна. Я ще маю трохи сили і біжу далі. В мене залишилося дві гранати, які можуть мене ще врятувати, щоб лишитися живим. Далі втікаю, з лісу мене вже виганяють. Весь час стріляють за мною. Дістала мене четверта куля, яка попала в спину, зачепила лопатку. Я впав, лежу і дивлюся, як зграя большевицька з лісу суне до мене. На мені був медальйон, який мені подарувала одна пані з Карова, дружина Калиновича. Коли я втікав з Рави-Руської через наше село, я затримався на один день в неї і заночував. Це було вже пізньої осені 1944 року. Мені на думку спало, що тільки той медальйон мене може порятувати, бо іншого рятунку в мене не залишилося. В мене десь взялися сили піднятися з землі. Бачу село, втікаю далі. Ніхто не стріляє. Я іду, а большевики за мною, я до села наблизився, і вони також. Віддаль між нами десь 200-300 метрів. Видно, мені Бог додав сили, і я зайшов до однієї стодоли. Двері були заперті ланцюгом, і як ці двері розступилися, не знімаючи ланцюга, напевно, тільки один Всевишній знає. Протиснувся в ці двері. В стодолі була солома і я вліз в цю солому. Руки не відчував, пальці не рухались, нога несамовито болить. Але натягнув на себе солому, запорпався, як курка. Думаю: Боже Святий допоможи мені. Чую: вже товчуться біля стодоли, пси гавкають. Я повернувся на праву сторону, чую кров тече, і вона мене зогріває. Мені зробилося так добре з цієї теплоти, що я почав засинати. Знайдуть мене - то знайдуть, але живим не дамся. Обеспечив одну гранату і поклав під себе. Як большевики будуть наступати на солому, підірву себе разом з ними. Так і заснув.
Вже розвиднілось надворі. Не чути криків і галасу, і пси не гавкають – все заспокоїлось. Прокинувся з думкою: як це так сталося, що мене не знайшли? Чи є ще большевики? Чому так тихо? Чи є вони в селі? Поволі виліз з соломи і підповзаю до дверей. Дивлюся через шпари – нічого не видно. Якось протиснувшись через ту шпарину у дверях, виповз на подвір’я. Поруч стодоли стояла хата, до якої я доповз. В хаті була жінка, яка побачивши мене всього закривавленого, заломила руки і каже: - “Сину, де ти був? Мене так большевики збили, на мені все порвали, бо казали, що я когось ховаю. Щоб я показала їм криївку”. Насправді господиня нічого не знала про мене і мене не бачила. Тому вона нічого не могла сказати путнього большевикам. Це мене і врятувало. Господиня запитала мене, де я був. Але я їй не признався, що перебував у її стодолі. Запитала мене, чи я не голодний. Поставила переді мною вареники у макітрі. І так їм один пиріг, а другий запихаю до кишені, бо не знаю коли ще побачу їду. Поїв і виходячи з тої хати, жінка показала на сусідську хату. Пояснила мені, що той господар займається ліками і першу поміч він може дати. Добрався до нього. Він поздирав з мене все лахміття, дав мені сорочку лляну, яку подер на паси, дав також чисту білизну. Позаливав мої рани нафтою і позмивав всю кров… Сиджу я і думаю, що мені не місце тут і питаю господаря: “Де тут село Бутини або Любеля?” Він вивів мене за село і показав, в якому напрямі мені потрібно йти. Ми розпрощалися, і я побрів, шукаючи дороги рівнішої. Пересуваюся, як мене очі несуть через ті межі, через поле оране. Перед мною появилося село. Яке, не знаю. Дотягнувся до якоїсь хати, взявся за клямку дверей і впав у сіни…
Господарі затягнули мене до хати. В цьому селі перебували сестри-монахині, і їм дали знати про мене. Що я поранений. Монахині мені дуже допомогли. З собою принесли вже готові бандажі і ліки. Я відчував опіку надійних рук. Помістили мене в якійсь хаті, в яку надвечір приїхав незнайомий лікар з санітарами. Почали оглядати мої рани і примовляли при тім:
- То є рани “вльот і виліт”, але найгірше з тією ногою”. “Вльот” є, а “вильоту” нема. Десь куля сидить, але нога так спухла, що не можна нічого побачити…
Через кілька днів лікар ще раз приїхав. Помацав мою ногу і знайшов цю кулю. Зробив надріз і вийняв її з моєї ноги. Ще чотири місяці я лікувався.
По тих селах, так, як на Любелі, був присілок. Перебував там кілька тижнів. Мене дали на квартиру. Господар мене носив на плечах до криївки. Щовечора до мене приходив санітар на псевдо “Сніп”, який робив перев’язки.
Вже був липень місяць, коли я почав потрохи ходити, поступово ступати на ногу. Рани вище коліна, на спині і на руці загоїлись через місяць. А найгірше було з ногою, де куля застрягла і дуже пошкодила кість. В цьому місці я найдовше відчував біль і не міг ходити. Дали мені милиці і, пересилюючи біль, я почав потрохи ходити. При зустрічах з санітаром я попросив його, щоб він мене зв’язав з нашими хлопцями, які переходять кордон в районі Терношина (польської території). Налагодивши зв’язки з тими хлопцями, мене привезли до лісу, де перебував пару днів у відділі “Вороного”. То був загін, де командир був дуже високої ранги – полковник. Він також мав переходити на польську сторону. Настав день, коли нас відпроваджував цілий рій недалеко від Белза через річку Солокію. Переходили кордон вночі, перейшли щасливо, не зустрівши на свому шляху большевиків. Після переходу кордону “Вороний” пішов в одну сторону, а я подався в іншу.
На зламі 1945-1946 років запанував тиф. Не знаю, хто заніс цю заразу, чи большевики, чи хто, але від цієї хвороби дуже багато вимирало людей, в основному мужчин. І я також захворів на той “тифус”. Поклали на квартирі у старшої жінки в Щеп’ятині. Мою білизну зняли, випрали і повісили сушити, ще сказали що не доживу до ранку. На моє щастя, в цьому селі також були сестри-черниці, ті сестри, які завжди помагають людям в трудних ситуаціях. Сказали мені, що привезуть священика з Корчева, щоб я висповідався. Я висповідався, і стало мені краще. Про мене довідалася моя тітка з Терношина, прийшла до мене. Каже:
- Приходи до нас, бо нас мають за тиждень виселити на Україну.
То був 1946 рік. Я відповідаю:
- Туди зараз я не можу їхати. Ви їдьте, а я, як треба буде, знайду вас.
Коли почав виконувати свої обов’язки в підпіллю, перевозив підпільну почту і, працював зв’язковим. Виконував ці доручення разом з одним другом під псевдонімом “Береза”. Їздили ми вночі на конях з Річиці, з Вільгівка аж геть на Грушку, на Мриглоди. День перебували в лісах, а вночі на конях - на схід. Так ми їздили деякий час, і я мав нагоду бути у відділах УПА, сотні “Шума”, в чоті “Гонти”. В тих відділах я зустрічав своїх близьких товаришів і знайомих односельців. При потребі ми залишалися на деякий час у тих відділах. Кілька разів переходили такі місцевості ,як Журавці, Мриглоди, Грушка та Монастир та довколішні ліси. Таким чином я дістався на захід в Синявщину до сотні “Калиновича”.
Була осінь 1946 року. У сотні “Калиновича” мені довелося перебути зо два місяці… Нога почала знову боліти, і я не міг більше робити разом з усіма марші та переходи так, як вимагала ситуація. Побачивши мій стан, Калинович каже мені: “Я вимушений звільнити тебе з сотні, бо не можеш, бачу, бути дієздатним”.
Мали ми ще бій з поляками, але сотенний “Калинович” міг його уникнути, не мусив зводити того бою з ними. Він пояснив нам, що “старий”, тобто, курінний “Залізняк”, буде мати претензії до нього, що він уникає бою з поляками і тим самим робить опіку для поляків. Доходить до нас інформація, що дуже багато польського війська наїхало на всі довколишні села в Сенявщині і довкола лісу. Розвідка приносить інформацію, що готується наступ на цей ліс коло Сенявщини. “Калинович” розбиває сотню на чотири частини і дає наказ вкопатися. Ми звели бій з поляками і піддали їх вогнем. Вони відступили, а ми в цей час також відійшли, про що поляки не знали. Коли вони опом’яталися і пішли знову в наступ на наші окопи, там вже нікого не було. Поляки казали, що цілий ліс був обсажений бандерівцями, а коли ввійшли до лісу, там вже нікого не було.
Всю зиму я перебув в Махнові. Мені там добре було, бо я знаходився у свого знайомого Ясиневича. Якось на Великодні свята було скликано зо всіх сіл, “кущів” і відділів навколишніх околиць зібратися разом на свято. Було богослужіння, відправляв священик. Опісля відправ виступив політвиховник Шамрай і звернувся до нас:
- Хлопці, тепер, хто може, розходьтеся. Хто може і має можливість, робіть собі документи і може відійти з рядів УПА.
Після цих слів я подумав собі: “А що ж робити мені. Минуло тільки 20 років мого віку, в кишені ні гроша, ані документів, попросту нічого не маю. Інакшого виходу у мене нема, як залишитися і загинути.”
В ті дні пройшла висилка і прибуло дуже багато польського війська. Нас трьох - Ясиневич, політвиховник і я подалися в сторону Любецького монастиря. Там залишилася одна українська родина, яку на Україну не вивезли. Зайшли ми до них, хотіли перебути через день. Але ті люди нас не знали, і ми не змогли скористатися їхньою криївкою, яку вони мали. Тоді вони нам запропонували, щоб ми пішли до стодоли. Ми вирішили інакше. Щоб не піддавати загрозі цю українську родину, на випадок облави, (бо ми будемо вимушені звести бій з облавниками), піти в ліс і в кущах перебути день. В хаті залишилився хлопець, який мав нас попередити про облаву. Так і сталося. Як тільки ми розташувалися в тих кущах і не минуло години, прибігає хлопець і каже:
- Вставайте! В селі облава! Поляки захопили хлопця під псевдонімом “Білий”.
Я “Білого” знав, бо часто перебував в тій частині, в якій і він. Пізніше була така поголоска, що його зловили.
Ми далі перебували в цьому лісі. Один хлопчина пішов додому, через кілька годин знову прибігає до нас і каже:
- Вставайте! З Берця польське військо вийшло і прямує на наш ліс. Облаву будуть робити!
Ми почали вдягатися, а хлопчина каже:
- Ходіть до мене додому, я вам криївку покажу.
Але перед тим нам не казав про криївку. Мабуть, побачив, що ситуація критична, і вирішив показати нам криївку. Ми зібралися і пішли за тим хлопцем. Він іде спереду, а ми втрьох за ним в напрямку до його хати. Чуємо: “Стуй!” Це поляки зупинили нашого хлопця. Ми непомітно повернули назад до лісу.
Була весна 1947 року. Подалися ми на схід до Мидова. Жінки з того села ходили до Белза, до якогось священика і приносили від нього різні документи і метрики. Перепитавши у жінок про того священика, я подумав, що також можу піти до нього, і може, вдасться взяти у нього якийсь документ. Спитав ще, як той священик наставлений до українців. Жінки відповіли, що добре. Пішов до Осердова, там побачив повно польського війська. Ходять з дротами і шукають. Подався до Белза Пішов до того священика. Він сказав, що допоможе мені з тими документами, тільки зараз жнива почалися, а робочих рук не вистачає. Попросив він мене, щоб я попрацював у полі під час жнив. І я залишився у того священика на три тижні. За роботу заробив ще трошки грошей на подорож до Ельбйонка. Там проживав один чоловік з Річиці, і я мав адресу до нього. Священик зробив мені метрику і заплатив мені за роботу 300 злотих.
Поїхав я до Любліна, а з Любліна до Ельбйона до того чоловіка. Зустріла мене жінка і каже:
- Утікай! Бо мене підозрюють сусіди і питають у мене, хто ті молоді хлопці, які заходять сюди.
Натягнув шапку на голову і пішов від тої жінки. Думаю, куди тепер податися. Пішов і сів на поїзд, який прямував до Грушева. Вийшов я з поїзда у Мальборту. Навкруги чужі люди, нікого не знаю. Вирішив знайти якусь солому і переспати в ній, а назавтра прийняти якесь рішення, що маю робити далі. Пішов селом, знайшов хату солтиса і зайшов до нього. Він питає мене:
- Хто ти? Покажи документи.
Показую метрику яку виписав мені священик. Він подивився на цей документ і питає, чи я маю якесь мельдування. Я відповів, що не знаю, чи мельдували мене чи ні. Солтис тоді запитав, чи я маю родичів, а я відповів, що я є сирота, мої родичі повмирали. Я був невисокого зросту, щупленький та ще й метрику виписали що я є з 1931 року народження, а не 1927 року. Тоді солтис запитав мене, де я хочу робити. Я відповів що мені все одно - аби працювати і заробляти гроші. Він сказав, що багато платити не буде, на що я дав згоду. І так я на нього працював майже все літо. Під час жнив познайомився з хлопцями Богданом Хутком і Василем Юринцем. Ті хлопці мені розповіли, що збираються їхати на меліорацію за Новий Двір до Дворнова, аж під Віслу - хочуть там щось заробити. Я подумав, що непогано було б поїхати разом з ними.
В Боркові ми мали квартиру. Наближалися польські різдвяні свята, і хлопці збиралися їхати додому. А що мені залишається робити - їхати до того самого солтиса? В Устешеві ми подалися до перукарні. Коли йшли селом, до нас підійшов Процик-“сексот” – який видавав людей за пару “срібняків”. Він мене упізнав, бо попередньо ми з ним зустрічалися в Махнові минулої зими. Але тоді я ще не знав, що він, та сволота, є сексотом. Він підійшов до нас з сигаретою в зубах, буцімто прикурити, і вітається зі мною і з тими хлопцями, що були біля мене. І почав розмову:
- Я пана знаю. Я пана впізнав.
Я відповів йому, що бачу його уперше. Він покрутився на місці і пішов у напрямку поліції, яка знаходилася напроти перукарні. Як тільки він відійшов, я хлопцям повідомив, що то є Володимир Процик і що він видає поліції наших людей. Зайшли до перукарні, і я перший сідаю до перукаря. Коли він мене підстриг, то хотів ще поголити. Я сказав, що непотрібно, заплатив йому за роботу і відразу вийшов на вулицю і поза хату пішов вулицею села. По дорозі зайшов до Ілька Грицини з Корнів. Я йому розповів, що зустрівся з Проциком. Він мені розповів, що той багато всипав людей. Перечекав у нього, поки стемніє. А тоді пішов на ту хату, де попередньо перебував. Дивлюся в тій хаті ці два хлопці, що були разом зі мною: Богдан Хутко і Василь Юринець. Вони мені кажуть:
- Втікай!
Ми вийшли надвір, і вони мені розповіли, що сталося після того, як я вийшов з перукарні. Тільки зачинилися двері за мною, як двоє поліцаїв з пістолетами і той Процик попереду увірвалися до перукарні. Але побачили тільки двох, а мене не було. Підскочили до перукаря і питають про мене. Той відповів їм, що хлопець підстригся і пішов собі. Тоді вони запитали хлопців, а хлопці відповіли, що не знають мене.
Вночі я пішов з того Дворнова і подався до солтиса. Перебув я в нього цілу зиму, аж до весни, і пішов далі. Де б я не був, то після мене приходила поліція і розпитувала господарів про мене. І так цілий час. Але Богу дякувати, що я не сидів у в’язниці. Часто міркую: що ті “сексоти” собі думають? Маємо Вільну і Незалежну Україну, а скільки вони людей всипали?! Як вони тепер можуть дивитися людям в очі?! Я зараз маю таку охоту поїхати по тих теренах і віднайти того Процика і запитати в нього, чи він пам’ятає, як атакував мене і сипав.
Такий короткий перебіг мого життя. Я хочу, щоб мій скромний спогад могли прочитати люди. Може, хтось згадає тих людей, які перебували в тих тривожних часах. Може, десь знайдуться документи в архівах. Люди страждали. Про цей період має залишитися якийсь слід для пам’яті. Мого батька вивезли в Сибір разом з сестрою і братом. Батько загинув від рук большевиків, а сестра з братом повернулися на Україну.
Мій псевдонім “Кавка”. Про тих хлопців, що я згадував. Богдан Хутко і Василь Юринець, тепер живуть у Перемишлі і вони є свідками, як то відбувалося в Устишеві.
25 березня 1993 року


 
Наші Друзі: Новини Львова