Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 30 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Шляхи свободи :

Том 1 - Зрілий вік

Переглядів: 44035
Додано: 17.07.2007 Додав: Саїд  текстів: 3
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: Кононович Леонід Джерело: Особистий архів перекладача
Жан-Поль Сартр

ШЛЯХИ СВОБОДИ

І

Зрілий вік


Переклав з французької Леонід Кононович

Ванді Козакевич

Посеред вулиці Версинґенторікса якийсь дебелий чолов'яга ухопив Матьє за руку; на протилежному боці туди-сюди походжав хідником поліцай.
- Дай копієчку, начальнику, я хочу їсти.
У нього були близько посаджені очі й капшукуваті губи, з рота тхнуло перегаром.
- А, може, випити? - поспитався Матьє.
- Старий, Христом-богом присягаюся, - насилу обертаючи язиком, пробелькотів чолов'яга, - от тобі хрест.
Матьє намацав у кишені монету в сто су.
- Та мені, знаєш, наплювати, - сказав він, - це я просто так, щоб не мовчать.
І простягнув йому сто су.
- Оце ти добре діло зробив, - пробурмотів чолов'яга, спираючись об стіну. - Я хочу побажати тобі чогось прегарного. Чого ж тобі побажати, га?
Обоє подумали, тоді Матьє сказав:
- Та чого хочеш.
- Гаразд, зичу тобі щастя, - сказав чолов'яга. - Отак.
Він переможно розреготався. Матьє угледів, що поліцай уже прямує до них, і стривожився за чолов'ягу.
- Гаразд, - мовив він, - бувай.
І хотів було податися геть, та чолов'яга перепинив його.
- Щастя, - м'яко сказав він, - одного щастя замало.
- Ну, добре, а що ж іще треба?
- Я ось хочу подарувати тобі...
- А я ось зачиню тебе в хурдигу за жебрацтво, - озвався поліцай.
Він був геть молодий, з червоною мармизою і намагався виглядати суворо.
- Ти вже півгодини чіпляєшся до перехожих, - не зовсім упевнено докинув він.
- Та не жебрає він, - хутко встряв Матьє, - ми просто балакаємо.
Поліцай стенув плечима і відійшов. Чолов'яга добряче-таки хилитався; поліцая він, мабуть, і не помітив.
- Я знайшов, що тобі подарувати. Подарую тобі марку з Мадрида.
Він дістав з кишені зелену картку і показав її Матьє. Той прочитав:"C.N.T. Diaro Confederal. Exemplares 2. Франція, Комітет анархо-синдикалістів, 41, вулиця Бельвіль, Париж, 19". Марку було приклеєно під адресою. Вона була теж зелена, на ній стояв поштовий штемпель Мадрида. Матьє простягнув руку.
- Дуже дякую.
- Та обережніш, ти! - розлютився чолов'яга. - Це... це ж із Мадрида!
Матьє глянув на нього: чолов'яга був схвильований і відчайдушно розмахував руками, аби висловити те, що було в нього на думці. Врешті облишив ці спроби і просто вирік:
- Мадрид.
- Еге ж.
- Я хотів туди поїхати, їй-богу. Та не вдалося.
Потім спохмурнів і, промовивши "Зачекай-но", помалу провів пучками по тій марці.
- Гаразд. Тепер вона твоя.
- Дякую.
Матьє вже ступнув було декілька кроків, як чолов'яга погукав:
- Гей!
- Ну? - поспитавсь Матьє.
Той показав монету в сто су.
- Тут якийсь бевзь дав мені сто су. Виставляю ром.
- Та нехай іншого разу.
Матьє пішов собі з якимсь невиразним жалем. У його житті була така пора, коли він з ким попало тинявся вулицями, гаяв час у пивничках, і пригостити його міг перший-ліпший знайомець. Тепер з цим покінчено: все воно ні до чого. Але ж і кумедний цей чолов'яга. Хотів, бач, воювати в Еспанії. Матьє наддав ходи і роздратовано подумав:"Так чи йнак, а нам не було чого сказати одне одному". Він дістав з кишені зелену картку. "Її надіслали з Мадрида, та тільки не йому. Мабуть, хтось дав. Перш ніж передати цю картку мені, він кілька разів помацав її - ще б пак, це ж із Мадрида". Він пригадав обличчя того чолов'яги і вираз, із яким той розглядав марку: в нім був якийсь чудернацький захват. На ходу Матьє й собі глянув на марку, затим поклав картонний прямокутник до кишені. Засиґналив потяг, і Матьє подумав:"Старий вже я".
Була десята двадцять п'ять; він прийшов зарано. Не затримуючись і навіть не обернувши голови, він поминув маленький цегляний будиночок. Та краєм ока все ж таки зирнув на нього. У вікнах було поночі, світилося тільки в кімнаті пані Дюффе. Марсель ще не може відчинити вхідні двері: схилившись над матір'ю, вона грубими чоловічими порухами укладає її у велике ліжко зі старосвітським балдахіном. Матьє було кепсько на душі; він думав:"П'ятсот франків, щоб дотягнути до двадцять дев'ятого, десь по тридцять франків на щодень, навіть менше. Що ж робити"? Він обернувся і рушив назад.
У кімнаті пані Дюффе зробилося темно. Ще мить - і засвітилося вікно Марсель; Матьє перейшов на той бік вулиці і поминув бакалійну крамницю, пильнуючи, щоб не рипіти своїми новими підошвами. Двері були трохи прочинені; він ледве штовхнув їх, і вони зарипіли. "В середу принесу мазницю і позмащую завіси". Він увійшов, зачинив двері й поночі роззувся. Східці ледве чутно рипіли: тримаючи взуття у руках, Матьє дуже обережно прокрався ними нагору; перш ніж стати на сходинку, він намацував її ногою. "Ну й комедія", подумалося йому.
Марсель відчинила двері ще до того, як він піднявся на сходовий майданчик. Рожева пара із запахом ірису вирвалася з кімнати і розіллялася в під'їзді. Марсель одягла свою зелену сорочку. Крізь прозору тканину він бачив ніжні обриси її опасистих стегон. Він увійшов; йому завжди здавалося, ніби він заходить у мушлю. Марсель замкнула двері на ключ. Матьє попрямував до великої стінної шафи, відчинив її й поставив туди свої черевики; потім глянув на Марсель і вгледів, що з нею ніби негаразд.
- Щось сталося? - тихо поспитався він.
- Та ні, - неголосно відказала вона. - А в тебе?
- Все гаразд.
Він поцілував її в шию і в уста. Шия пахнула амброю, вуста - дешевим тютюном. Матьє вмостився на краю ліжка і, поки Марсель роздягалася, розглядав її ноги.
- Що це таке? - поспитав Матьє.
На коминку стояла світлина, якої він ніколи не бачив. Матьє підійшов і вздрів на знімку худорляву дівчину з хлоп'ячою зачіскою, котра напружено і знічено всміхалася в об'єктив. На ній був чоловічий піджак і черевички з пласкими закаблуками.
- Це я, - відказала Марсель, не підводячи голову.
Матьє обернувся: Марсель закасала сорочку над своїми гладкими стегнами; вона нахилилася вперед, і Матьє вгадував під сорочкою ніжні обриси її важких грудей.
- Де це ти знайшла?
- В альбомі. Її зробили влітку 1928 року.
Матьє дбайливо згорнув свого піджака й поклав до шафи, поруч із черевиками. Він запитав:
- Ти оце передивляєшся родинні альбоми?
- Ні, не знаю чому, але сьогодні мені захотілося відшукати що-небудь із мого життя, поглянути, якою я була до того, як зазнайомилася з тобою, коли була ще при здоров'ї. Дай-но її сюди.
Матьє простягнув їй світлину, й вона вирвала її у нього з рук. Він сів біля неї. Вона здригнулася і трохи відсунулася. Марсель дивилася на знімок із невиразною посмішкою.
- Ото цікава я була, - мовила вона.
Дівчина трималася дуже напружено, притулившись до садової огорожі. Рот у неї був розтулений, вона теж начебто казала:"Ото вже я цікава", з тією ж незграбною розв'язністю, з тою ж таки скромною сміливістю. От тільки вона була молода й худорлява.
Марсель струснула головою.
- Цікаво! Цікаво! Цю світлину зробив у Люксембурзькому саду один студент-фармацевт. Бачиш цю блузку на мені? Я придбала її того ж дня, бо в неділю мала бути велика прогулянка в Фонтенебло. Боже ж мій!..
З нею напевне щось трапилося: ще ніколи її порухи не були такі гарячкові, а голос такий грубий, такий чоловічий. Вона сиділа в глибині рожевої кімнати на краю ліжка, гірше ніж гола, бо геть беззахисна, ніби ваза із порцеляни, й було прикро чути, як розмовляє вона грубим чоловічим голосом і як тхне від неї важким гнітючим духом. Матьє взяв її за плечі й пригорнув до себе.
- Ти шкодуєш за тією порою?
Марсель сухо посміхнулася.
- Та за нею ні, я шкодую за тим життям, яке могло в мене бути.
Вона саме почала студіювати хімію, і хвороба обірвала навчання. "Здається, вона сердита на мене", подумав Матьє. Він уже розтулив було рота, щоб поставити запитання, та побачив її очі й замовк. Вона дивилася на знімок, й обличчя її було сумне і напружене.
- Я погладшала, правда ж?
- Правда.
Вона стенула плечима й кинула світлину на ліжко. Матьє подумав:"Воно й правда, життя в неї не склалося". Він хотів було поцілувати її в щоку, та вона м'яко, з нервовим сміхом відсунулася від нього. Вона сказала:
- Це було десять років тому.
Матьє подумав:"Я нічогісінько їй не даю". Він приходив до неї чотири рази на тиждень, детально розповідав їй про свої справи; поважним і трохи владним голосом вона давала йому поради; часто вона казала:"Я живу чужим життям". Він запитав:
- Що ти робила вчора? Виходила на люди?
Марсель зробила втомлений округлий жест.
- Ні, я була стомлена. Трохи почитала, та мама ввесь час діставала мене крамницею.
- А сьогодні?
- Сьогодні виходила, - похмуро відказала вона. - Захотілося подихати повітрям, побачити людей. Я пройшла аж до вулиці Ґьоте, трохи розвіялася; крім того, я хотіла побачитися з Андре.
- Побачилася?
- Так, хвилин із п'ять. Коли я вийшла від неї, почався дощ, дивний усе-таки цей червень, та ще й у людей були якісь мерзенні пики. Я взяла таксі і вернулася додому.
Вона м'яко спиталася:
- А ти?
Матьє не мав бажання розповідати. Він сказав:
- Учора ходив до ліцею, прочитав останні лекції. Обідав у Жака, як завжди, це була нудота. Сьогодні вранці заглянув у бухґалтерію дізнатися, чи не виплатять мені який-небудь аванс; виявилося, що це неможливо. Проте в Бове я все-таки владнав це діло з управителем. Потім бачився з Івіш.
Марсель підняла брови і глянула на нього. Матьє не любив говорити з нею про Івіш. Він додав:
- Вона зараз у кепському гуморі.
- Чому?
Голос Марсель зміцнів, і її обличчя набрало розсудливого, чоловічого виразу; тепер вона скидалася на гладкого левантинця. Він процідив крізь зуби:
- Їй доведеться перескладати іспити.
- Ти ж казав, що вона працювала.
- Та воно так... на свій лад, себто цілі години без руху сиділа над розгорнутою книжкою. Але ти ж знаєш, яка вона: у неї свої дивацтва, як у тих, що несповна розуму. У жовтні вона пречудово вивчила ботаніку, екзаменатор був задоволений; а потім зненацька побачила себе збоку, як вона сидить перед лисим чолов'ягою і говорить про кишковопорожнинних. Це видалося їй кумедним, вона подумала:"Плювати мені на кишковопорожнинних", і той чолов'яга більше не витяг із неї жодного слова.
- Чудна якась панночка, - замислено мовила Марсель.
- Принаймні, - провадив Матьє, - я боюся, щоб вона знов не повторила цього фортеля. Або не утнула ще чогось, от побачиш.
Його байдужий поблажливий тон, - хіба це не брехня? Він виражав усе, що можна сказати словами. "Але ж це тільки слова"!
Якусь хвилю він вагався, потім збентежено понурив голову: Марсель знала про його почуття до Івіш; вона могла навіть змиритися з тим, що він її любить. Вимагала вона лиш одного: щоб про Івіш він говорив саме отаким тоном. Матьє знай гладив Марсель по спині, й вона почала кліпати очима: вона любила, коли він отак пестив її, особливо там, де поперек, і поміж лопатками. Та раптом вона вивільнилася, і її обличчя ствердло. Матьє сказав їй:
- Послухай, Марсель, мені наплювати, провалилася Івіш на іспитах чи ні, для медицини вона годиться не більше, ніж я. Навіть якщо їй пощастить скласти ботаніку, то наступного року, під час першого ж розтину в морзі, у неї голова обертом піде, і більше її й ноги не буде на факультеті. Та якщо зараз нічого не вийде, то вона вчинить дурницю. У разі провалу родина вже не дозволить їй починати наново.
Марсель запитала його різким голосом:
- Яку це дурницю маєш ти на увазі?
- Та не знаю, - збившись із плигу, відказав він.
- Оно воно що! Я добре тебе знаю, друже мій милий. Ти не наважуєшся собі про це зізнатися, але боїшся, щоб вона часом не прошила кулею свою шкуру. І він ще каже, ніби ненавидить романтику. Скажи на милість, ти що, не бачив, яка в неї шкура? Та її можна пальцем прохромити. І ти гадаєш, ніби лялька з отакою шкурою буде нівечити її пострілом із револьвера? Уявляю собі, як сидить вона на стільці, коси падають на обличчя, і зачакловано дивиться на малесенький бравнінґ, що лежить перед нею... це, знаєш, дуже по-російському! Та уявити собі ще щось - ні, ні й ще раз ні! Револьвер, мій любий, зроблено для такої крокодилячої шкури, як наша.
Вона приклала свою руку до руки Матьє. Шкіра в нього була біліша, ніж у Марсель.
- Бач, любий, моя шкура скидається на сап'ян.
Вона розреготалася.
- Тобі не здається, що я більш придатна для того, аби зробитися мов друшляк? Уявляю собі, яка гарна діра може бути під моєю лівою груддю, з рівненькими, гладенькими, червоними краями. Нічого потворного в цім не буде.
Вона знай сміялася. Матьє поклав долоню на її вуста.
- Замовкни, ти ж розбудиш стару.
Вона замовкла. Він сказав їй:
- Ти така нервова!
Вона нічого не відповіла. Матьє поклав долоню на її ногу і легенько погладив. Він любив це тіло, м'яке, неначе масло, з тоненькими волосинками, що пружинили під його пестощами. Марсель і не ворухнулася: вона дивилася на його руку. Врешті Матьє забрав її.
 
Наші Друзі: Новини Львова