Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

З любові до свого народу

Переглядів: 18278
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
У квітні 1944 року німці ватагами йшли на захід – східний фронт наближався.
За тих обставин треба було діяти неординарно, а відповідно до ситуації, яка невідворотньо підступала. “Аркадій” порадив мені зайнятися приготуванням безпечних місць для нашого проживання під час переходу фронту.
– Для цього, – сказав я, подумавши, – потрібно спорудити в лісі криївку – глибоку печеру під землею, захищену зверху деревами, кущами.
– Що ж, – погодився “Аркадій”, – беріть потрібних людей і приступайте до виконання.
Невдовзі першу нашу “лісову хату” ми показали “Аркадію”. Він визнав, що це належна схованка. Однак застережив, що дівчат не будемо пхати під землю, для них треба буде придумати краще і безпечне місце.
– Конспіративних криївок потрібно багато, бо, як посунуть на нашу землю большевики, як розлізуться повсюдно, мов мурахи, то ми мусимо мати надійний прихисток. І очевидно, на тривалий час... – “Аркадій” обірвав фразу і глибоко задумався.
Саме в цей час ми довідалися, що у Львові гестапо заарештувало Євгенію Музику. Причину арешту ніхто не знав. У Львові вона була в справах УДК.
– Можливо, мала при собі якусь літературу, – припустив Дякон.
Однак припущення припущенням, а рятувати Євгенію треба було. Ми використали всі свої канали, знайшли потрібних людей. І через два тижні Євгенію випустили. До цього найбільше приклався наш приятель Олесь Коцюмбас. Після звільнення, вона так і не знала (можливо, і до сьогоднішнього дня не знає), хто стояв за її звільненям. До виїзду на еміграцію з нами Євгенія Музика не зустрічалася.
Хлопець з моєї родини, який вчився у Львові, в кожний свій приїзд зустрічався зі мною, а одного разу сказав надто серйозно, як на його вік:
– Я хочу прислужитися справі, якій служите ви.
– Ти усвідомлюєш, що це небезпечно?
– Це не хвилинний порив – я хочу служити Україні і її народові. Це твердо і серйозно.
– То для початку виконай завдання: делікатно дізнайся у своїх родичів, чи не погодились би вони, щоб у вашому обійсті збудувати криївку до приходу большевиків.
– Родичи мої погодяться, – запевнив мене хлопець. – У цьому нема сумніву. Ми збудуємо криївку таку, як треба. А мене прошу вважати членом своєї групи. Я вже давно готував себе до цієї діяльності.
– То яке псевдо присвоїти тобі? – запитав я.
– “Іванчук” , – відповів він.
Невдовзі “Іванчук” разом з братами вилаштували справжнє сховище, і, що – головне, серед людей, що полегшувало зв’язок і побутові справи.
– Криївка придатна у будь-яку пору року, – оцінив “споруду” “Аркадій”. – Я і ще троє моїх друзів переселимося сюди. А про решту мусимо потурбуватися вже, бо “погода” псується, – і “Аркадій” занепокоєно глянув у небо.
А коли у цьому небі загуркотіли літаки, всі наші друзі були в надійних місцях.
У небі гуділи літаки, спалахували ракети, вибухали бомби. Підступав – наближався гул артилерії.
Фронт відійшов. Усе затихло. Понад два тижні большевики в селах не показувалися. А відтак увірвалися в село і почали ловити чоловіків і мобілізувати призовників. Мужчини розбігалися – хто куди, а червоноармійці доганяли їх, ловили і відвозили на призовні пункти.
Однієї суботньої днини приїхала група червоно-армійців і почали ганяти по селі, від хати до хати, зібрали невеликий гурт чоловіків і з ними вирушили в район. За селом їх обстріляли з лісу, люди, яких вели в район, розбіглися. А наступного дня в село прибуло вже 200 облавників. Їм удалося вловити 4-х чоловіків, яких тут же розстріляли. Інші втікали в ліс, облавники гналися за ними, але не наздогнали їх. Зате натрапили на старших чоловіків, які пасли худобу, і всіх закололи штиками.
Ховали розстріляних і заштикованих сумною процесією; у кожного на вустах згіркла сльоза, яка мала згуртувати народ на боротьбу проти душогубців.
“Аркадій” – Дужий зібрав нас усіх, що були в Осередку, і сказав:
– Я думаю, що не час нам зариватися під землею і почуватися там безпечно. Ні! Усі ми – люди військові, ніхто не буде нас обороняти. А ось ми повинні створити оборонну групу, яка зможе оборонити і себе і свій люд. Серед нас є один український легіонер Іван Пеленський, який знає всі правила боротьби штурмовиків, він навчить нас усіх, як вести рукопашний бій. Віднині, – підсумував “Аркадій”, – не я ваш командир – а Іван Пеленський на псевдо “Гонтар”.
Ми одразу й почали вчитися бути досконалими в будь-яких обставинах. У підмогу “Гонтару” підрядився і я, бо теж пройшов певну підготовку. У стодолі священика о. Королюка відбувся всебічний вишкіл повстанців, які вже могли дати собі раду з облавниками.
Не дивлячись на небезпеку, до нас в осередок пропаганди ОУН навідувалося багато керівників, зокрема, був “Тур” (Роман Шухевич), “Рубан” (Микола Лебідь) та інші. Пошта працювала чітко – зв’язкові були обережні.
Ось як згадує про наш Осередок “Марічка” (Савчин) у своїх спогадах “Тисяча доріг” (стор. 71):
... З Бібрки добилася в призначене село. Околиця там лісиста, і в селі, як я опісля зорієнтувалася, аж роїлося зв’язковими та кур’єрами. Мало не в кожній другій хаті хтось затримувався, когось приводили, то знову відпроваджували, але все робилося більш законспіровано, ніж у нас, на Закерзонні. Увечері боївка члена Крайового Проводу Дороша перевезла мене фірою в сусіднє село і контактувала з Марійкою Юрчак, завідувачкою господарської ділянки осередку пропаганди. Марійка опісля стала дружиною Дороша. Вона походила з с. Медика біля Перемишля. У цьому селі всю ніч кипіло підпільне життя. На світанку повстанці відходили в недалекий ліс. Сотня УПА вночі охороняла село, а вдень – місце постою в лісі. Під цю пору в осередку провідника Дороша також перебували член УГВР Ростислав Волошин – “Горбенко” та шеф Головного Військового Штабу УПА майор Дмитро Грицай, псевдо “Перебийніс”. Між прибулими зв’язківцями був один ставний, дуже вродливий, і я поцікавилась у Марійки, хто він. Вона сказала, що це кур’єр від УПА з Волині.
У лісі провідники та командир розташувались поодиноко й упродовж дня слухали звітувань кур’єрів. Підійшла і моя черга, пополудні покликав мене на розмову Дорош. Він виглядав на тридцятирічного, русявий, вищесереднього зросту, щуплий, з вусиками, в окулярах, з делікатним тонким обличчям. Дорош уже ознайомився з поштою, а тепер точно випитував, як підпілля пережило фронтові дії, які були втрати в людях і як ми пристосовуємо до нових обставин. Хотів знати моральний стан кадрів, а також і населення під новою окупацією, те, які репресії застосовує польський уряд. Накінець спитав про дорогу – чи мала пригоди і в який спосіб перевозила пошту.
Увечері, уже в селі, покликав мене на розмову к-р “Перебийніс”. Його цікавила ситуація УПА в Перемиській області, моральний стан відділів, бойові акції, які доводиться провадити, командний склад, матеріальне забезпечення і те, як проходить підготова до зимування.
Другого дня на постою в лісі розвідка донесла, що в село приїхав загін енкаведистів. День пройшов у бойовім поготівлі, але праці не переривали. По обіді покликала мене на розмову ще одна людина (Осип Дяків)...
З Бібрки їхала велика група солдат – на око, понад 100. Переїхали через Дев’ятники, в’їхали в Юшківці і зупинилися посеред села. Офіцери дали наказ, і солдати розбіглися по господарствах і почали дротами пробивати землю. Було очевидним: шукали криївку. Ні в кого нічого не питали, нічого “не виштовхали” своїми дротами, зібралися і виїхали. Повернулися через місяць. тоді в селі перебувала “Наталка” (Марія Юрчак). Вона швидко перевдяглася в лахміття і взялася допомагати господині прати. Солдати почали знову штилювати землю. Один юнак зауважив “Наталчину” вроду і почав до неї залицятися. Вона посміхнулася йому і, ніби між іншим, недбало запитала:
– Що ви тут шукаєте, юначе?
– Шукаю шрифт, або по-іншому – друкарню, – відповів.
“Наталка” подивно знизила плечима:
– Ой, що ви таке кажете?! Які ще друкарні ви шукаєте в селі. Та тут ростуть буряки, цибуля, а не шрифти. Ха -ха - ха... Не товчіть землю і смішіть людей.
Солдати знову нічого не знайшли і поїхали. А “Наталка” вмить переодяглася і чимдуж – до “Аркадія”:
– Петре! Вони знову були, шукають друкарню. Не барись...
Ми порадилися і вирішили розібрати машинку і втопити її в річці за селом. Удалося щасливо виконати задумане.
– Прийде час – витягнемо і встановимо в іншому місці. Слава Богу, встигли, – по дорозі в село говорив “Аркадій”. – Мене непокоїть такий факт. Два місяці тому зв’язковий з Перемишлян узяв від мене пошту, а до Перемишлян не дійшов. Він міг потрапити в руки НКВД. З тексту одного листа можна було здогадатися, що тут є друкарня. Тепер уже її не знайдуть.
15 грудня 1944 р. “Аркадій” в справах Організації пішов у Миколаївський район. Кілька днів його не було з нами. Не було на місці і “Євшана” (Йосипа Позичанюка). Аж 23 грудня станичний с. Юшківці повідомив, що за селом по дорозі до с.Бориничі прогримів сильний бій.
– Може, там були і ваші люди? – запитав станичний Степан Мазовський.
І раптом ми почули, як дорогою з Боринич біжать якісь люди. У пітьмі ми кинулися їм навстріч. Їх було п’ятеро. “Аркадія” я впізнав одразу. Він глибоко і засапано дихав, не хотів говорити – лиш подав знак, що звідси треба негайно забиратися, і то подалі. Мазовський запропонував усім іти за ним до його дому. Потемки уклалися на відпочинок. А на світанні, коли вже почало трохи сіріти “Аркадій” наблизився до мене і прошепотів:
– Вчора ввечері на нас – вісьмох чоловік, які поверталися з Миколаївського району, напали з засідки чекісти. Почалася безладна стрілянина. Я отримав легке поранення в ногу. Впали вбитими наші друзі:
“Євшан” (Йосип Позичанюк), “Модест” (Кость Цмоць) – кореспондент нашого радіо “Афродита” і “Орел-Яструб” (Богдан Вільшинський) – боєвик охорони Романа Шухевича. Командир УНС у Дрогобицькій області.
– Отож, продовжував “Аркадій”, – залишилися живими Роман Шухевич – оцей, що ось-тут досипає, і три його охоронці, та й – я, – гірко зітхнув “Аркадій”. – Візьміться з Мазовським за організацію дівчат, щоб піти під ліс, забрати полеглих і доставити їх на кладовище.
Усе було виконано. Зробили три труни, викопали могилу на троїх. Сотню “Яструба” повідомили, що ввечері відбудеться похорон полеглих героїв.
Ховали героїв селяни з усіх навколишніх сіл. Прибула сотня “Яструба”. Був присутнім Роман Шухевич з охоронцями. Поховання здійснив отець Семчишин. “Яструбівці” вдарили залпом в честь вічної слави убитих. Висипали високу могилу і встановили високий березовий хрест з таблицею, на якій були виписані імена загиблих.
Після цього трагічного випадку Головний Провід ОУН забрав від нас “Петра Полтаву” (Федуна Петра), а з друкарні “Вінниця” – Ярослава Старуха, залишивши там “Горнового” (Осипа Дяківа). Для нас залишилася друкарня “Прага”, про яку знав “Аркадій”.
Ми дуже серйозно віддавалися боротьбі, не мали страху ні сумнівів. Але ж ми були молодими, палкими. І молодість вступила в свої права – вселяла в наші серця любов і кохання. Ми жили на вістрі небезпеки, ми все сприймали гостріше, ніж люди, що ведуть спокійне, розважливе життя. І тому повідомлення “Аркадія”, що вони з “Наталкою” мають намір одружитися, ми сприйняли на найвищій ноті радості за друзів, найвищі наші захоплення і всебічного схвалення. Петро і Марія поєднали свої серця, щоб разом присвятити своє життя Україні. Щастя вам, дорогі наші! Як добре, що мрійна ніч нашепотіла вам мелодій любові; як добре, що ваші серця їх вловили.
– Але жодних весіль, усе має бути тихо і серйозно, – застеріг нас “Аркадій”.
Хоч усе відбулося тихо – наші тихі вітання і побажання були щирими і глибокими, від серця. І почуті Богом – це засвідчило подальше життя. Страшні випробування переживало подружжя Дужих. Але жодне їх не зламало, не розлучило навіть довгі тюремні роки. А тоді ми не знали, що буде завтра, але вірили в перемогу, в кохання, у вірність.
Після Різдва ми вирішили збудувати новий бункер, щоб відірватися від старих місць, можливо, відомих НКВД. Обране місце, на мою думку, не було найкращим – посередині села, обійстя наскрізь проглядалися. Однак, якщо вирішили – взялися за роботу, і в короткому часі мали солідну, з вентиляцією, туалетом, споруду. Вже у березні 1945 р. ми всі зосередилися в бункері або побіля нього. Відкривала вхід бункера сестра дружини Пеленського – “Нуся” .
На цей час “Аркадій” змінив псевдо на – “Дорош”. Так вимагала обстановка: ніколи не чули і не знали жодного “Аркадія”.

РОЗДІЛ VI
Одного дня до нас у бункер убігла “Нуся” і повідомила, що в кінці села облавники НКВД арештували зв’язкову сітки ОУН і забрали з нею нашу зв’язкову, я вже згадував про цю юну красуню, – Катерину Микієвич і повезли їх в районну міліцію у Нові Стрілища.
“Дорош” відкликав мене і сказав:
– Я одержав повідомлення, що по селах шастають групки чекістів, які видають себе за уламки розбитих сотень УПА. Такі лже – УПА-ОУН можуть спровокувати довірливих і малодосвідчених. Чи й наші дівчата не потрапили на їхній гачок?
– Не думаю. Хоч... Почекаємо кілька днів, дещо проясниться, – сподівався я на якнайкращу розв’язку цієї події.
І справді, невдовзі дівчат випустили. З ними треба було конче зв’язатися. І я узяв на себе ці відвідини та з’ясування. Тільки-но вийшов на дорогу, як надбігли два хлопці і вигукнули:
– В кінці села – облава!
Я завернув назад. І “Нуся” закрила за мною вхід у бункер... Ту т були всі, крім “Гонтара”.
– Нічого, – заспокоїв нас “Дорош”, – він боєвик, дасть собі раду.
Минула ніч.
Уже була 10-а година ранку, а входу в бункер ніхто не відкривав. Це означало одне: загроза близько.
Минув день.
І ввечері нічого не змінилося.
Минула ще одна ніч.
Минув ще один день.
“Не інакше – як “Нусю” арештували. А крім неї, нас нікому відкрити. Помремо тут з голоду і спраги...”
“Ніхто інший просто не знає, як нас відкрити”
“У мене гарячка. Пити...”
– Ану, без паніки, – твердо і водночас спокійно сказав “Дорош”. – “Гонтар” є десь наверху. При першій можливості він нас і випустить на волю.
Минула ще одна доба.
Ми вже й забули, коли скінчилися запаси харчів і води. В усіх – завороти голови. Дехто злизував з дощок скраплену пару. Щоб не витрачати сил, майже не говорили. Це було не просто сухе голодування під землею, під знаком невідомості і безпорадності. Загнані в підземельний кут.
О Господи! – на п’ятий день біля входу почулося якесь шарудіння. А відтак голос “Нусі”:
– Хлопці! Загроза минула: “Червоні чорти” виїхали. Хто живий – виходьте! Мене не було вдома, я втекла, бо боялася, що ті дияволи не вхопили мене в свої лабети... – виправдувалася “Нуся”.
Першим вийшов “Кремінь”, за ним “Наталка”... Останнім – “Дорош”. “Нуся” принесла відро води, гаряче молоко, хліб...
– Споживайте. Я тих кілька днів теж нічого не їла – ледь на ногах тримаюся...
“Дорош” – Петро Дужий зробив кілька ковтків. І до мене:
– “Річарде”! Ввечері непомітно вийдіть з подвір’я і навідайтеся до зв’язкових, довідайтеся, що ж насправді протягом цих днів творилося в селі.
Обидвох зв’язкових Стефу Лалак і Катерину Микієвич я застав у Стефиному домі. Вона ж, Стефа, і взялася розповідати першою.
– Я тоді доїла корову. На подвір’я ввійшли два озброєні повстанці. Один підійшов до стайні, став на порозі і каже:
– Ми втратили в бою з чекістами командира, хотіли б приєднатися до якоїсь сотні УПА, але не знаємо, де її знайти. Допоможіть нам зв’язатися з повстанцями.
– Жодної сотні УПА я не знаю. І тому не можу зарадити вашій біді.
– Як не знаєш, завжди знала, а нині, коли нам конче треба, – не знаєш? Хто тобі повірить? Допоможіть нашій групі УПА зв’язатися з сотнею. Інакше ми пропадемо.
– Жодної сотні не знаю!
– Знаєш! Збирайся і веди нас. Якщо ми загинемо – загинеш і ти з нами.
Я, розповідала далі Стефа, хотіла закричати, покликати на допомогу, але другий, затулив мені рота хустинкою, вхопив за руку і поволік. Уже й не тямлю, скільки мене тягнув, а далі я вже сама йшла. Привели мене під ліс, де стоїть суха груша, розв’язали мені рот. Один із них сказав:
– Веди! Або скажеш, де сотня, або повісимо тебе на цій груші.
Я мовчала. Інший закинув шнурок на гілляку, петлю заклав мені на шию.
– Кажу тобі останній раз: або ведеш до сотні, або зараз повиснеш на гілляці.
Ще один стягнув з мене одяг до сорочки, зв’язав руки на спині. Я закам’яніла. Потягнули за шнурок. І в цей момент я почула чужу мову: “Брось! Хватіт...” – голос донісся з середини групи. І тут я остаточно зрозуміла: не УПА це, а провокатори з НКВД. Коли з моєї шиї зняли шнурок, один провокатор копнув мене і заверещав:
– Марш додому!
Десь за північ я допленталася додому. Облилася водою і лягла. Та заснути не могла – цілу ніч мене били дрижаки. А я все молилася, дякувала Господу за порятунок, – так закінчила свою розповідь Стефа.
А про їхній арешт оповідала вже Катруся:
– Коли нас заарештували, то казали, що на нас є донос, в якому повідомляється, що ми зв’язкові ОУН. Ми, звичайно, зробили подивні лиця, знизували плечима, мовляв, хто ж це зводить на нас таку брехню. Офіцер НКВД сказав, що, оскільки ми малолітні, то вони покищо складуть протоколи і висловлять нам попередження. А якщо виявиться, що ми насправді допомагаємо УПА, тоді нас знову заарештують і вже засудять. У тюрмі нам дали мити підлоги.
– А Катруся така винахідлива, – перебила подругу Стефа. – Я до такого не додумалася б. А Катруся принесла відро води і вихлюпнула його на всю підлогу. Начальники вийшли, а вона – шусть у шухляду. Там повно фотографій наших людей. Вона їх закинула в піч. А ще у цьому кабінеті я знайшла залізяку, яку крізь грати передала нашим хлопцям, а вони вночі висадили вікно... Катруся – гарна і вірна подруга. Патріоткою її виховала бабуся. Вона була господинею на будові церкви, яку споруджували громада і граф Іван Шептицький (брат Митрополита). Катрусина бабуся варила їсти будівельникам, обпирала їх, доглядала. За сумлінну і
чесну працю їй безкоштовно збудували гарну хату, – на такій гарній ноті закінчила свою оповідь Стефа.
Чим далі я слухав цих юних українок, тим більше дивувався і захоплювався їхньою безстрашністю, спокоєм і відданістю нашій спільній справі. На прощання я сказав їм:
– Я захоплений вами, юні Роксолани. Будьте такими і надалі. Ми цінуємо і любимо вас як справжніх наших подруг.
Дні йшли за днями. Ми всі в суворій дисципліні вели велику організаційну роботу, і до нас доєднувалися все нові і нові повстанці.
Треба було споруджувати новий бункер, і, взагалі, як уважав Дужий, ми повинні працювати “в русі”.
Закінчилася друга світова війна.
Обіцяючи амністію, більшовики пропонували повстанцям виходити з лісів і криївок та добровільно здаватися. Однак ніхто не здався.
У другій половині травня сільська розвідка повідомила, що на околиці села ходить якийсь невідомий – озброєний солдат. Для встановлення – хто він – дизертир з армії чи розвідник, який полює за УПА – “Дорош” доручив своєму охоронцю “Гонтару”, котрий узяв з собою двох повстанців. Солдат побачив, що до нього йде троє – почав відстрілюватися. Хлопці відповіли перестрілками. Зчинилася стрілянина – солдат був убитий. Петро Дужий був дуже невдоволений такою розв’язкою:
– Це якась підступна провокація, на яку ми, на жаль, піддалися.
Насправді так і було. Але це з’ясувалося набагато пізніше.

РОЗДІЛ VII
Червень 1945 року. В неділю в Дев’ятники прибуло багато більшовицького війська. Розташувалися біля Народного дому і по сільських вулицях. Під вечір “Нуся” відкрила бункер, і ми вийшли наверх подихати свіжим повітрям. Узяли з собою трохи їжі і спустилися вниз. Нас було восьмеро: сім мужчин і “Наталка”. “Нуся” закрила вхід і замаскувала його.
Ніч минула спокійно.
А на ранок ми почули якесь шарудіння зверху. З отвору для вентиляції впав камінчик, а через який час – другий, більший. Ми остовпіли. Ніхто вголос не промовив цих слів, але їх можна було прочитати в очах кожного, в кожному русі, вони, ці слова страшної правди, висіли в задушливому повітрі: “Нас знайшли. Нас викрили. І ми усвідомлюємо, що буде далі...” Петро Дужий узявся знищувати і палити документи. Інші теж знищували те, що не мало права потрапити в руки ворога. Слабка надія була на запасний вихід. Драбина була, але лопатки не виявилося. Я встав на драбину і почав руками рвати солому, просочену глиною, яка затвердла і засохла! Опісля треба було видерти півметра твердо набитої землі, щоб достатися наверх. З рук текла кров, перемішена зі землею. Але я не звертав уваги на таку марницю. Коли майже вже дістався до люка, подав знак друзям. Вони кинулися в тунель який вів до запасного виходу. І – гіркий посміх долі – коли я рукою вже продерся наверх, мене і моїх друзів наздогнав вибух газової гранати. В той час мої друзі находилися в тунелі. Останнім був “Кремінь”, який прикривав їхній відхід. Від вибуху земля в тунелі обвалилася і прикрила, майже декілька тонн, своєю вагою. Дим газової гранати, який пройшов крізь довгий тунель з бункера, довершив свою дію. Я знепритомнів і впав з драбини.
Пізніше ми дізналися, що нас вистежили по отвору для вентиляції. Збіглися солдати і почали кричати в отвір: – Кто там в крийовке – вилєзай!
Відповіді з бункера не було. Але окремі звуки, очевидно, доносилися. Тоді солдати кинули в цей отвір газову гранату (застосували її уперше), яка розірвалася, і від газу, присиплені землею всі повалилися долі. Все відбулося миттєво. Так що не знаю: якби мені і вдалося відкрити запасний вихід, чи встигли б ми повиходити.
Подальший перебіг подій описую з розповідей очевидців.
На подвір’я Миколи Філіповського збіглося багато солдат і офіцерів. Радилися, як добратися до нас, загазованих, у бункер двічі, у двох місцях, – де запасний вихід і де отвір вентиляції, – копали вглиб 5 метрів, щоб добратися до нас. Тоді солдати кожного обв’язували шнуром попід пахвами і витягали наверх. Один коло одного клали на подвір’ї. Полковник Зінченко викликав санітарок, які одразу почали виводити нас із затруєнності. Казали, що оживлювали нас довго. Пам’ятаю, що мною хтось трусонув, і я відкрив очі. Коли підвів голову, побачив жахливу картину. Всі лежали неживцем, з розку-стовдженим волоссям, з порозмазуваною землею по обличчях, зі скрюченим одягом... “Дороша” я упізнав по уламках окулярів, що трималися на вухах. Біля мене лежала “Наталка”. Біля неї поралися санітарки. Коли я поворухнувся, одна з них кинулася до мене і запитала, як мене звати. Ще затьмарений, я відповів:
– Ришард...
 
Наші Друзі: Новини Львова