Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 20 травня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

З любові до свого народу

Переглядів: 18099
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
– У районах повіту я буваю двічі на місяць. І щоразу відзначаю слабкість низових ланок. Арешти і вивози сильно вдарили по нашій організації. Однак такі керівники, як Михайло Кондрат, Петро Ярема, Василь Костик, мій заступник Євген Гіжовський, а також Ярослав Дякон, дають підстави сподіватися на поліпшення справ... Я ж при паспортизації населення зможу допомогти багатьом людям, нашим друзям. Перед КДБ мене буде обстоювати моя секретарка Ольга Ярошенко і сам начальник міліції.
– Перестаньте покладати надії на них! – уперше перебив мене “Кедр”. – Запам’ятайте: комуно-більшовицька система замкнута, вона ніколи не примиреться з іншими партіями, з іншою ідеологією. Загинути вона може тільки від власного звиродіння.
– Але ж мушу мати якесь прикриття?
– Авжеж, – погодився “Кедр”. – Прошу мені вибачити, що перебив вас. Я вам довіряю, а моя вибухова реакція спрямована, звичайно ж, не на вас, не на вашу діяльність. Але я маю не тільки вас підтримувати, а й застерігати. В цьому моя відповідальність.
Потиснувши один одного в обіймах ми розійшлися. Кожний – на свій пост, до своїх обов’язків – перед кожним українцем і водночас перед усією Україною.
Час минав, а в мене ще не було квартири, по кілька днів я нічлігував то в одних, то в інших знайомих. Якось до мене підійшла Ольга Ярошенко:
– У будинку, в якому живемо ми з чоловіком, звільнилася квартира. Ось ми з Олексієм запропонували надати її тобі. Нашу рекомендацію взяли до уваги – ось тобі ключ, іди на оглядини, переселяйся...
– О! Олю! Вдячний тобі і твоєму чоловікові за підтримку, так потрібну моїй родині. Цілую твою руку, а чоловікові тисну долоню.
– Я тебе дуже поважаю, – мовила серйозно.
А я неймовірно зрадів, що нарешті зможу жити з своєю сім’єю.
– І забудьмо про це, – проказала стишеним голосом.
Ввечері я помчав у село, до своїх. Дружина моя Катруся теж дуже зраділа, аж засвітилася, а моя донечка Аня кинулася до мене з вигуком:
– Спочатку погойдай мене на руках, а тоді вже поїдемо.
Облаштували ми своє нове житло протягом тижня, і переїхали. Наші сусіди Ярошенки – Ольга і Олексій, вчувши дитячий голосок, а в них дітей не було, з цікавістю зайшли привітати нас з вхідчинами. Моя Катруся, дуже гостинна жінка, вмить приготувала частування і ми гостились увесь вечір. З першого моменту Аня наче прикіпіла до тітки Ольги, навіть збиралася до неї на начліг. Затримав малу вдома улюбленець – котик, а в Ярошенків кота не було. Перед тим Ярошенки жили на Півночі, в Петрозаводську, і Олексій розмовляв російською мовою, що і збентежило, і зацікавило Аню. Ольга взяла малу на руки, притулила до грудей і сказала:
– Я буду тобі за перекладача, і за нього і за себе буду тебе весело любити.
– А я вас уже люблю, – щебетала Аня і далі горнулася до Ольги.
У ці хвилини розслаблення ми щиро розмовляли, жартували і сміялися. Молодість брала своє – мені тоді було – 27 років!

РОЗДІЛ ІІІ
У травні 1940 року почалася масова паспортизація. У школі організували конкурс на володаря кращого почерку – для виписування паспортів. Відібрали Теодозія Василика, Нелю Баумгартер, Наталю Коцюмбас, Ірину Корінчевську і, звичайно ж, Ольгу Ярошенко. Почалася копітка велика за обсягом робота, яка вимагала граничної уваги. Щодня траплялися різні непорозуміння, що вимагали постійного з’ясування якигось даних про різних людей. Були “чорні” списки; тих, що потрапили в них, позбавляли права на паспорт, і скривджені перестрівали нас на дорозі, плакали, благали, падали під ноги... Багатьом з них удалося видати паспорти, але це було непросто, в кожному окремому випадку треба було представити поважну мотивацію, аби не викликати підозри.
До липня ми виписали понад тисячу документів. Без помилки, без помарки. В один із таких завантажених днів до мене підійшов черговий і повідомив:
– Вас викликає приїжджий начальник.
Допит почався здалека – як живеться, як ставиться до мене начальство, скільки заробляю. А відтак діловито:
– Я приїхав до вас із Нових Стрілищ. У наш райвідділ НКДБ надійшов сигнал від громадян села Баківці, що у 1939 р., коли німці розбили поляків, а Червона Армія була на підході, ви як командир групи самооборони говорили людям: “Цю територію займуть німці і постане Самостійна Україна”. Що ви скажете на це?
– Скажу, що це брехня. Справді, була група самооборони – проти польської поліції. А як тільки наблизилася Червона Армія, та група розпалася. Вісім хлопців, що залишилися, зайняли Соколівку станицю польської поліції. Серед них був і я. Червону Армію ми вже зустріли з червоними пов’язками. І стали народною міліцією. Закликати до боротьби за Самостійну Україну в цій ситуації було б, м’яко кажучи, нерозумно. Зрештою, основні події того часу записані в книзі рапортів. Можете пересвідчитися: та книга зберігається в Соколівській міліції.
– Так, – з іронізував слідчий. – Робили ви своє, а рапортували, виправдовуючись від своїх діянь.
– І це неправда, – стояв я на своєму. – І звернувшись до архіву, ви можете в цьому переконатись.
– Ну, добре. Припустімо, я вам повірив. А тепер звертаюся до вас з проханням: допоможіть нам упіймати Богдана Захарківа. Він числиться вчителем у Дев’ятниках. У 1933 році Захарків був співучасником замаху на радянського консула у Львові. Польський суд щось там трохи покарав його, але тепер він мусить відповісти за те перед нашим судом!
– Розумію вас. Але ця справа не в моїй компетенції. Допомогти можу порадою: якщо хочете дослужитися до вищого звання, не лінуйтеся, а беріться до ловів. На мене не можете розраховувати ще й з тієї причини, що я дуже завантажений роботою – просто доби замало, щоб упоратися з поставленим завданням. А завдання для мене – над усе.
– Добре, – відповів сухо. – А чи знаєте, з ким розмовляли? Я – слідчий райвідділу НКДБ, у Стрілищах Нових Єлізар Мамонтов, капітан юстиції. Розмова наша була цікавою для мене, – і простягнув руку на прощання.
Повернувся я в свій кабінет, як звичайно, спокійним. Але внутрішнє напруження і виснаженість потребувала спокою і відпочинку, що було можливим лише в обстановці свого дому туди, до своїх я й подався. А назустріч мені моє дівча:
– Спочатку погойдай мене на руках, а тоді вже будеш собі думати і говорити з мамою.
Наступного дня, вибравши зручний момент, Ольга підійшла до мене і шепнула:
– Не поспішай іти додому. Залишся. Маю тобі дещо сказати.
Коли всі розійшлися, Ольга знову підійшла до мого столу і знову шепнула:
– Сиди на своєму місці. Я відійду поодолік і теж сяду. Говоритимемо пошепки. Щоб усе зрозумів, стеж за моїми вустами і жестами. І Ольга почала:
– Учора до тебе приїжджав оперативник зі Стрілищ Нових. Опісля він був у нас, у відділі НКДБ, і докладно переповів вашу бесіду, всі твої відповіді. А в кінці сказав: “Ловкий той ваш начальник паспортного відділу. Переадресовує мене у військовий архів. Там, у архівних документах того часу, чорт голову зламає і нічого не дізнається”. – А як ти йому про лови на Захарківа! Всі сміялися. Малишеву, начальнику відділу, твоя позиція дуже сподобалася. Він так і сказав оперативнику: “Хотів ти підозрілу справу вияснити, а він допоміг тобі затемнити її. А коли ти просив, щоб він допоміг тобі зловити того вчителя, він подав тобі добрий урок: за чужу роботу НКДБ звання тобі не підвищить. Славно сказав! Ще й архівом застрашив!”. Коли ж оперативник поїхав, Малишев натякнув, що міг би послати тебе вчитися на службовця НКДБ. Ти б пішов? – запитала Ольга.
– Я? В НКДБ? Та що ти? По-перше треба мати юридичну освіту, треба бути партійним. До партії я ще замолодий, а до комсомолу застарий, – я уникав різкої відповіді, але враз узяв і сказав: – Знаєш, Ольго, я не вважаю НКДБ гідним комісаріатом. Це комісаріат жорстокостей. Для більшовизму він, може, й годиться, але для комунізму – непридатний. Комунізм може будуватися без пролиття крові, гноблення, винищування людей. Як це можна пов’язати – заради щасливого майбутнього людства здійснювати кровавий терор сьогодні?
– Уперше чую від тебе політичну критику, – прошепотіла Ольга. – Здогадуюсь, ти віриш у демократію. А я, хоч і є членом ВКП(б), всеціло з тобою солідарна. І це сталося не від сьогодні. Ми з Олексієм читали Бердяєва, я добре знаю Шевченка, Грушевського... Хочеш – “Вальдшнепи” Хвильового можу тобі дати. Ти вбив собі в голову, що я “совєтка” – і все! Ми з Олексієм прочитали такі книги, яких у книгарнях нема. Звичайно, не для пропаганди, а для розширення світогляду. ми маємо сформовані певні погляди, переконання. Так, це ризик. але без ризику – нудно жити. Історія матеріалізму – остогидла. Люблю живі, жваві, відважні новини. Прошу тебе: не віддаляйся. Я тебе не підведу! Крім Олексія, я не маю жодної близької людини. Що з тобою стрілася – це Божа ласка.
– Невже ти християнка?
– Не тільки християнка. Щодня до Всевишнього молюся.
Я встав, підійшов до неї і поцілував їй руку. І при цьому пильно дивився їй у вічі. Вона спокійно витримала мій погляд. Коли живеш подвійним життям, щодня спілкуєшся з ворогом, щодня ризикуєш бути викритим і знищеним, ризик, мов хвороба, виробляє імунітет до всіляких підступів. Цього ж разу все моє єство, аналітичне спостереження повідали мені: цим Ярошенкам можна довіряти. І все ж сказав собі: подивимось, як далі розвиватимуться події.

РОЗДІЛ ІV
У роздумах на самоті я часто спинявся на такій ситуації: чому ніхто не дорікає мені, що я, політичний діяч націоналістичного спрямування, працюю в більшовицьких органах влади, влади, яка своїми паскудними і жалючими кігтями вп’ялюється в тіло українського народу? Сам собі казав: хай вп’ялюється своїми кігтями спочатку в мене, може, відразу не загину, а біль вестиме мене далі, і я собою заслоню інших, слабших від мене. Весь час, коли я працював при більшовицькій владі, в кожну хвилину я був готовий пожертвувати собою заради свого народу. Цю посвяту беріг глибоко в серці, хоч на перший біглий погляд могла скластися думка, що я роблю собі кар’єру. В большевиків за кар’єру треба було дорого заплатити. Працюючи з людьми, які мали в районі велику владу я хотів дослідити, яка в них душа, чи справді всі вони нелюди, чи, може, серед них ще збереглися нормальні люди. А це, звичайно, не є простою і швидкою справою, до того ж в умовах, коли треба було пропагувати щасливе майбутнє, а в нинішньому дні вивозити в Сибір, говорити про колгоспи, накладати непосильні податки на коровину і кожну деревину, збирати продуктові оброки – масло, яйця, вовну, навіть хрін люди мусили зносити в кооперацію.
Звісно, за таких обставин важко було зняти маску і виказати на загал своє справжнє обличчя. І все я приглядався до всіх з надією прочитати в чиїсь очах: “Я розумію, все розумію, але вдіяти нічого не можу...”
У таких роздумах я й добрався до Дев’ятник. Під прикриттям – мушу провідати тещу – мав конче зустрітися з Дяконом.
– Де Захарків? – запитав у Ярослава ледь той переступив поріг тещиної хати.
– Захарківа нема ні в школі, ні в селі...
Я полегшено зітхнув.
– Його викликали в НКДБ, він не пішов, – продовжував Дякон. – А тепер він уже в підпіллі. Переховується в рідних у Під’яркові.
– А як у тебе? – запитав у Дякона.
– Маю багато організаційних завдань. І у мене жив Захарків, приїжджали по нього, і я не не пішов, коли мене викликали.
– А як далі?
– Буду змушений іти в підпілля, – після тривалої мовчанки сказав Дякон. – Тут на всі боки така напружена обстановка. Уявляєш: я ходжу вузенькою кладкою, а за мною постійно пантрує пара чужих очей? Як кажуть, пасе мене. Це вельми ускладнює життя.
– Розумію. Краще не мати жодних підглядачів: у нашому ділі – це велика небезпека, навіть не можна передбачити – яка.
Після паспортизації населення Бібрки нам дано завдання зробити це в прилеглому селі Шпильчині. Нас четверо – я, Теодозій Василик, Ольга Ярошенко та Неля Баумгартен щодня пішки ходили в село і видавали паспорти людям.
Якось, коли поверталися до Бібрки, до мене наблизилася Ольга і повела таку мову:
– Добре, що повертаємося за дня, а то, говорив мені Олексій, можливі напади – селяни запаслися зброєю, ховають її, тож можуть і витягнути зі схованок...
– Ні, Ольго, на нас ніхто зброї не підніме, ми ж добре діло робимо, – взявся заспокоювати жінку.
– Але, – вела вона далі стишеним голосом, – зброю селяни таки мають. І саме на її пошуки в неділю виїжджає вся наша держбезпека в село Романів у неділю, – наголосила. А далі наче занепокоєно: – Бо ж інакше в районі буде небезпечно жити...
Я усе добре почув, зрозумів, однак промовчав, наче це мене зовсім не стосувалося. Я знав, скільки і якої зброї є в Романові. Дякую тобі, чужа Ольго – мій друже.
Увечері я непомітно вийшов з дому і пішов до Петра Яреми, який був тоді районним провідником ОУН. Запрацював наш зв’язок, і у Романові знали, хто на них налетить у неділю... А добре знали, як підготуватися до подібних нальотів.
А у понеділок від знайомого міліціонера, який був теж залучений до акції в Романові, я дізнався, як усе відбувалося і чим закінчилося.
– Ми впали в село якраз, коли люди йшли до церкви. Деякі повернулися додому. Нишпорили по всіх усюдах, але ужинок виявився мізерним: в одного старого діда знайшли пояс і багато патронів до карабіна, в іншім місці – сідло на коня. Облава в поблизькому лісі нічого не дала, – знизував плечима міліціонер – оповідач.
Ще раз дякую тобі, чужа Ольго – мій друже! А мій друг – друг мого народу, моїх земляків.
Через кілька днів я мав зустріч з “Кедром”. Доповів йому про ситуацію в цілому повіті, і про події в Романові – теж.
– Вам щастить, бо ваше НКДБ ще добре не вгніздилося на новому місці, і слабка агентура в них. В інших повітах вони жахливі справи творять. Арештують, готують списки на депортацію наших людей в Сибір. Раджу вам, – вів далі “Кедр”, – уникати надмірного риску, водночас дійте енергійно і сміливо. І не поспішайте переходити в підпілля.
У Романові я мав близького друга Захару. Дужий і кремезний, з крупними рисами обличчя, він виглядав суворим і неприступним, хоч насправді був лагідним і добрим. працював він мельником, допомагав людям у біді, а для Дякона був дисциплінованим станичним ОУН. Ми зустрічалися з ним у четвер на ринку.
– Ми колись дамо відсіч тим зайдам, відплатимо за всі знущання над нами! – Захара говорив гнівно і водночас болісно. – Держбезпека щодня товчеться по навколишніх селах – Звенигороді, Коцурові, Підгородищах, Під’яркові; нишпорять, залякують людей Сибіром, настроюють один на одного. Вони хотіли б, щоб кожний доносив на іншого, одне слово, хочуть усіх зробити пастухами, щоб усі доносили на всіх.
– А ми повинні мати мудрість і людську гідність, і не потрапляти в більшовицькі сіті. Тримайся, друже, і підтрумуй інших – до тебе звідусіль люд тягнеться, як і ведеться, до млина, то користай з цього і застерігай земляків...
У розмові з Ольгою я сказав:
– Бачився я з одним родичем зі Звенигорода, казав мені, що люди дуже занепокоєні складанням нових списків на депортацію в Сибір.
– Дмитре! – Ольга говорила впівголоса. – Наш начальник держбезпеки Малишев – крутий чоловік. В Карелії, після війни з Фінляндією, від його рук постраждало багато тамтешніх людей. В Петрозаводську ми працювали разом з ним, усе бачили, і сюди він нас потягнув за собою. Зрештою, поживеш – багато чого впізнаєш.
– А мені він таким не видається, – зовні спокійно сказав я, а внутрішньо аж зіщулився від невтішних новин і важких передбачень.
Через кілька днів до нас додому зайшов Олексій Ярошенко і запропонував на вихідний поїхати на полювання на качок, і тим відзначити день мисливця (1-го серпня). Я погодився, і ми подалися на велосипедах на Отиневецькі стави. Повернулися домів з кількома качками. Та справа не в здобичі, а в тому, що я зблизився не тільки з Ольгою, а й з її чоловіком – службовцем НКДБ.

РОЗДІЛ V
Коли Ольга в черговий раз, ніби ненароком, передала мені важливу інформацію, я не втримався і сказав їй те, на що вона заслужила.
– Ти, Ольго, як та біла пташина серед чорного вороння... І твій чоловік – гарний відважний український козак, ціную і поважаю вас обох. Довіряю тобі.
– Цить! – обірвала мене. – Добре, що вже не називаєш мене чужинкою. Ми з тобою близькі по духу. І Олексій мій, справді, не з того вороння. Він – інженер-хімік, я – вчителька української мови і літератури. Може, нам удасться вирватися звідси і жити та працювати посеред людей. Ти ніколи не втрачай мене з ока. Мені подобається, що ти поводишся по-лицарськи, дорожиш моєю честю. Це робить нашу дружбу безпомилково прекрасною, з вічним стремлінням до добра і гарного...
– Розумію. Розумію, Ольго, саме в такому смислі, який ти вклала в свої слова, – сказав я.
Насунули хмари, загриміло, почав накрапати дощ, і ми розійшлися.
Одного дня Ольга з сумом повідомила про смерть нашої улюбленої співачки Оксани Петрусенко. Незадовго до того, уже вагітною, вона виступала у Львові, а померла при пологах за нез’ясованих обставин, що нас дуже вразило і занепокоїло.
Працював я в паспортному відділі міліції, доки було можливо, – потрібну інформацію передавав “Кедрові”, був зв’язковим між ним і підпіллям, у яке пішло багато членів ОУН.
– Продовжуйте діяти, старайтеся втриматися в міліції якнайдовше, – говорив мені “Кедр” під час кожної зустрічі. – Самі ж розумієте, як це нам допомагає.
А тим часом органи НКДБ поспішно готували списки на депортацію в Сибір. Як тільки нам – мені і Теодозію Василику – стало відомо, що нас готують до мобілізації на ці акції, ми обидва відразу звільнилися. Я з сім’єю поїхав у село до тещі.
Вивозили багатших господарів, багатих євреїв і проституток. У списки на вивезення потрапила родина старшого брата Петра Яреми. Цей брат служив у Львові в кінній міліції. Як дізнався про вивіз, одразу прискакав у Бібрку на коні рятувати родину. Енкаведисти коня відібрали і заарештували його разом з Петром. Після депортації родини, їх засудили до 10 років тюремного ув’язнення.
Дружині Петра Яреми Соні вдалося уникнути вивозу; після акції вона з дитиною повернулася додому. Одного вечора до її хати підокралися два міліціонери. Це зауважив один з близьких друзів, покликав ще двох друзів, і вони миттю подалися до хати, з якої доносився крик Соні і її дитяти. Гвалтівників, як були – роздягнутих, хлопці зв’язали, вивели за місто і вчинили самосуд – повісили нелюдів.
Соню з дитиною перевезли у Львів.
Про всі ці події наступного дня я повідомив “Кедрові”, він сказав, що Соня з дитиною перебуватимуть у безпеці. За порадою Дякона, керівництво Бібркським районом я передав Андрієві Демчишину — “Джіму”, який перебував у с. Вільховець поблизу Глібович Великих – ближче до залізниці, ближче до лісу...
Слідчий НКДБ Мамонтов почав викликати мене до себе. Звичайно ж, нікуди я не ходив. Добре озброєні – в кишені револьвери, а в куртках гранати, – ми з Дяконом не спали вдома, ходили селом і розмірковували про війну, яка вже дихала нам в потилицю, – як маємо повестися.
Одного дня, це вже навесні 1941 року, Бібркська держбезпека оточила Романів; послали по Підлужного, щоб прийшов у сільраду. Підлужний спокійно ввійшов, оглянувся навкіл – і кількома пострілами вклав обидвох: начальника НКДБ Малишева і прокурора Ольшанського. І незамітно зник.
Викликали зі Львова підмогу і взялися до мордувань людей. Знущалися над людьми, але люди в глибокому переконанні говорили: “Так, і тільки так діє ОУН — в наступі і обороні своєї землі. Ми з ними воюємо на своїй території, щоб забралися, щоб над нами не знущалися!..”
Якось у Великих Глібовичах я стрів Теодозія Василика, від нього я дізнався дуже втішне для мене: Ольга і Олексій Ярошенки звільнилися з НКДБ, виїхали до Львова і там пішли на цивільну працю. На місце вбитих — прийшли нові кати – поневолювачі нашого народу.
Якби так собі запланував – ніколи б так не вийшло: на сільському мосту ми зійшлися, як то кажуть, лоб у чоло, зі слідчим Мамонтовим – він в’їжджав у кареті, а я йшов собі додому. Я його впізнав одразу, а він мене – ні: я був зодягнутий у сільський робочий одяг, і як тільки краєчком ока побачив його, опустив очі і спокійно розійшовся з його каретою. Та не встиг добратися додому, як за мною прийшов посланець із сільради:
– Вас викликає Мамонтов.
– А ти мене не бачив, – сказав я посильному. – Скажи, що я поїхав до Львова, і невідомо, коли повернуся.
Довелося негайно загумінками зникнути і причаїтися в безпечному місці.
На той час у мене вже був зв’язковий – Іван Кучер. До цього двадцятирічного хлопця, що походив із заможної родини, я довго приглядався, поки переконався, що йому можна довіряти.
У травні 1941 року, рівно за місяць до початку війни, в село прийшов з еміграції нелегальним шляхом Ярослав Хандога, родом з села Ятвяги. Він переконував нас, що війна між Німеччиною і Совєтським Союзом розпочнеться в червні. А на початку червня Дякон одержав друкарську матрицю, в якій теж йшлося про початок війни.
Тоді в Бібркському повіті було вісім підпільників, які переховувалися від більшовицької влади. Це – Василь Фіцик з села Суходолу, Василь Грек – “Хмара” зі Стрілищ Нових, Богдан Захарків з Під’ярківа, Андрій Демчишин з с. Вільховець, Василь Заставний з с. Чижичі, Василь Сірко з с. Вільховець, Ярослав Дякон і я, Дмитро Сусік, – з с. Дев’ятники.
Ми переховувалися в різних селах у знайомих і далеких родичів. Систематично зустрічалися, обмінювалися інфор-маціями і її обговорювали. Наступна наша зустріч мала відбутися 24 червня, на якій ми мали вирішити як діяти далі. А 22 червня почалася війна.
Одного вечора ми зійшлися і після короткої наради вирішили йти на Бібрку через Вільховець – нове місце осідку повітового проводу ОУН. До підпільників попросилася Євгенія Музика – вона ніяк не відступала від нас.
Ночували в різних шопах. По дорозі нам стрічалися більшовицькі воїни, але ми усувалися з дороги, щоб їх оминати. 28 червня ми ввійшли в Бібрку і одразу подалися до суду. Звідтам доносився плач і лемент. На подвір’ї суду люди розкопали свіжу могилу, відкрили по-звірячому закатований цвіт української нації – окровавлені тіла, роздягнуті, поглумлені... Неможливо було дивитися; кров холонула в жилах. А рідні в розпуці падали на ці понівечені тіла і мало не божеволіли. Я взяв за руку Івана Кучера, і ми пішли в приміщення суду подивитися, що там робиться.
На коридорах було порозкидано багато різних документів. Ми піднімали їх, читали і вжахалися: це були протоколи допитів закатованих, списки донощиків НКДБ. У підвалах суду були ванни, в яких чекісти варили людей. Була там і велика жаровня, на якій смажили українців. Там загинули два адвокати, четверо вчителів, студенти – про це розповідали місцеві жителі.
Ввечері 30 червня в Бібрку прибув наш земляк Микола Лебедь. Було скликано збори мешканців міста, на яких обрали старосту повіту – ним став Ярослав Дякон. А наступного дня відбувся великий похорон жертв більшовизму, гіркі і гнівні виступи оповивалися риданнями, від яких, здавалося, здригалася не тільки земля, а й небо.
Кінець другої частини




ПІД КОЛЕСАМИ ІСТОРІЇ
ЧАСТИНА ТРЕТЯ

УКРАЇНО, Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітру кавказського, шумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника Батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софіївських Дзвонів. Нехай в Тобі відроджуся, славою Твоєю опромінюся, бо ти все життя моє, бо Ти все моє щастя.
Задзвони мені брязкотом кайдан, скрипом шибениць в понурі ранки, принеси мені зойки катованих в льохах і тюрмах, і на засланні, щоб віра моя була гранітом, щоб росло завзяття, міць, щоб сміло я йшов у бій так, як ішли герої за Тебе, за Твою славу, за Твої Святі Ідеї; щоб помстити ганьбу неволі, потоптану честь, глум катів Твоїх, невинну кров помордованих під Базаром, Крутами, в Кінгірі і Воркуті, геройську смерть героїв Української Нації, Української Національної Революції – полковника Євгена Коновальця, Басарабової, Головінського, Шухевича, Бандери та смерть Данилишина і Біласа, і тисяч інших незнаних нам, що їх кості порозкидані або тихцем загребані.
Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму. Страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай моєму! У тюрмах у тяжкі хвилини підпільного життя рости мене до ясних чинів. У чинах тих хай знайду я смерть солодку, смерть в муках за Тебе. І розчинюся в тобі я, і вічно житиму в Тобі, ВІДВІЧНА УКРАЇНО, МОГУТНЯ І СОБОРНА!
Молитва Українського Націоналіста

РОЗДІЛ І
 
Наші Друзі: Новини Львова