Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 30 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

З любові до свого народу

Переглядів: 19654
Додано: 26.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Дмитро Сусік

З любові до свого народу

Спогади

Сусік Дмитро Петрович (“Морський”, “Річард”), народився 8 листопада 1913 року в селі Дев’ятники Бібркського повіту Львівської області. Закінчив економічний ліцей у Львові в 1934 р.
В члени ОУН вступив у 1931 році. Арештований у 1934 р. у справі підозри в участі у “Варшавській справі”. З-під слідства звільнений у 1936 р. за відсутністю доказів злочину. В 1937 році Обласний Провід ОУН призначив його повітовим провідником ОУН у Бібркському повіті. В 1943 році переведений в осередок пропаганди Краєвого проводу ОУН, де був керівником друкарні. Крім того, в осередку пропаганди Головного Проводу ОУН під керівництвом Дужого Петра був організаційним провідником того ж осередка.
Арештований 4 червня 1945 року разом зі своїми друзями. Засуджений на 10 + 5 літ. У 1954 р. звільнився. Два роки проживав у Воркуті.
До останніх хвилин свого відданого Україні життя – помер 22 жовтня 1999 року – проживав у рідному селі Дев’ятниках.


ВІД АВТОРА
Дорогий Читачу! Нестримно спливає час, відходять один за одним мої побратими, які пережили буремні роки, десятиліття поневірянь по тюрмах і таборах. За Україну, за її волю. З любові до свого народу. І я подумав: скільки б не було написано про патріотів України, про борців за її незалежність, ніколи не вдасться охопити весь обсяг і всю велич народного подвигу, народної жертовності, народної готовності віддати життя за Україну, до останнього подиху боротися за її кращу долю. Подумав отак і взявся за перо. Бо ж кожний приходив до свого вибору своїм шляхом, що може бути повчальним і корисним для нинішньої молоді, для осмислення сьогодення і свого місця у ньому.
Написані мною мемуари про моїх побратимів і про себе, бо в тодішніх подіях я брав участь — так розпорядилася доля. Тортури, які переніс я, переносили тисячі патріотів. Отже, написане — про нас. Членом ОУН я став у 1931 році. За підозрою в участі у “Варшавській справ” і був арештований у 1934 році. За браком доказів звільнений з-під слідства у 1936 р.
У 1937 р. обласний провід ОУН призначив мене повітовим провідником ОУН по Бібркському повіті. У 1943 р. був переведений в осередок пропаганди крайового проводу ОУН, керував підпільною друкарнею. Під керівництвом Петра Дужого був організаційним провідником того ж осередку.
4 червня 1945 р. мене арештували і засудили на 10 плюс 5 років. У 1954 році звільнили. Два роки прожив у Воркуті. Відтак добрався до рідного села Дев’ятники, де живу і зараз.
Я з Божої ласки вижив. Написане мною — мій спомин, мій уклін пам’яті тих, чиє життя відняв ворог. Написане мною — для нащадків, щоб знали, що і як було, чого треба боятися і завжди бути дуже пильними: на Україну звідусіль дивитимуться лакомо і завжди зазіхатимуть. То ж треба бути готовим до захисту своєї землі, так рясно политою українською кров’ю.
У першій частині повісті я охопив період до вересня 1939 року. Це був час становлення нас, молодих, як воїнів-борців за незалежність України, час підготовки до справжніх випробувань на міць духу і тіла, на гнучкість і швидку реакцію розуму, бо насувалися грізні часи. Західну Україну приєднано до Радянської України; на карті Європи не стало Польщі, загарбанням західноукраїнських земель і західної Білорусії Сталін довів, що він є союзником гітлерівської Німеччини і від сили того союзу весь світ повинен тремтіти. Та невдовзі фюрер зрадив вождя, напав на СРСР і програв війну. Цю жорстоку війну двох нелюдів – німецького і совєтського – український народ гірко вистраждав.
Боротьба наша почалася з 1918 року і безперервно тривала до 1954 року. В тім часі була УГА, УВО, ОУН, УПА, УГВР. Навіть тоді, коли частини УПА гинули у нерівній боротьбі з ворогом, вони на весь голос закликали молодь до переходу на інший спосіб боротьби з ворогами України, були переконаними, що СРСР згине, розпадеться, а на розвалинах тоталітаризму з’явиться шанс збудувати Українську Самостійну Незалежну Соборну Державу. Запанувала політична тиша. І лиш через кілька років на цей заклик відізвалася невелика група Гельсінської Спілки. А решта, як загіпнотизовані то Хрущовим, то Шелестом, то Брежнєвим, то Щербицьким, стояла, а якщо й подекуди рухалась – то дуже кволо і повільно. Таку розслабленість і застав 1990 рік. Довго, надто довго опритомнювали, поверталися до себе, до України, а ворог тим часом вигрібав з України все, що потрапляло під руку. Запізно кинулися наздоганяти розграбоване майно, величезні цінності. Дехто може закинути: а чим було боронитися? Хоча б голіруч. Такий великий народ міг захистити своє добро і кулаками, і розумом. Треба було усунути з важливих державних постів і зайд, і своїх перевертнів, проголосити Україну правовою державою і не допустити до такого повсюдного нечуваного розкрадання. Якщо ж не піднімемось на вперту боротьбу, лихо нам буде. Це треба усвідомити. І діяти. В усіх напрямках. І наш досвід, про який розповідаю у мемуарах, думаю, може стати підмогою. Якщо не практичною, то духовною, патріотичною.





НЕ ПРО СЕБЕ
ЧАСТИНА ПЕРША

Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

РОЗДІЛ І
Доля вирішила випробувати мене з раннього дитинства – вдарила навідліг: зробила круглим сиротою. Батько загинули на австрійському фронті, а мати померли на тиф. І я опинився в Перемишльському сирітському притулку. Коли мені виповнилося вісім років, мене післали до школи. Вчився я добре і закінчив сім класів. А як сповнилося мені шістнадцять років, мене виписали з притулку, і я повернувся в рідне село Дев’ятники (поблизу Бібрки) до моєї сестри Катерини.
Грошей на продовження освіти не було, довелось працювати в домашньому господарстві. Сестра Катерина дуже мене любила і на всі боки кидалася, шукаючи можливості продовжити моє навчання. Впертою була і, уявіть собі, знайшла вихід: у Бібрці, де було повітове староство, працював урядником наш родич. Спочатку за його сприянням мені призначили грошову допомогу як синові загиблого на фронті, до досягнення мною вісімнадцятирічного віку.
Оскільки навчання всюди велося польською мовою, я в короткому часі мусив досконало освоїти її так, щоб задовольнити вимоги комісії і стати ліцеїстом Львівського промислово-економічного ліцею.
У вільний час, а це бувало в неділю, в Академічному домі збиралася українська студентська молодь. Там я і зблизився зі студентом університету Андріяном Горницьким. Ми багато розмовляли на різні, близькі обидвом українцям, теми. Згодом Андріян запропонував мені вступити в члени “Юнацтва”. Не скажу, що одразу погодився, – вагався, адже я ще не зовсім був готовий до наближення до політики. Однак Андріян спокійно і терпеливо вводив мене туди, де діяла українська свідома молодь, я багато дізнався про Пласт” і “Юнацтво ОУН”. А невдовзі я склав присягу – став членом “Юнацтва ОУН”. Тоді мені було 17 років. Була розгалужена сітка молодіжних товариств: “Сокіл”, “Луг”, “Сила”, спортивно-футбольна команда “Україна”. Їх членами були студенти, ремісники, хлопці і дівчата з робітничих родин за своїми уподобаннями. Товариства мали кімнати-читальні, музичні світлиці та спортзали. Були секції – гімнастики, художньої самодіяльності, хору та туризму. Мені припало до душі товариство “Луг” і, зокрема, гімнастична секція, якою керував здібний спортсмен Вальчак , добрими гімнастами були Михайло Бойко та Григорій Мацейко.
Хто мав можливість, приходив на заняття в будь-який день, але на неділю був суворий розпорядок, який виховував у нас дисципліну, відповідальність і формував здорових тілом і душею молодих людей. Ось цей розпорядок: о 7 год. ранку явка на гімнастичні вправи, які тривали дві години з перервою 15 хвилин. О 10 год. всі йшли до церкви на Богослужіння. Після обіду – похід на Кайзервальд. Щороку на площі “Сокола-батька” товариство готувало свій “попис” – презентацію своєї діяльності, на яку запрошували Митрополита Андрея Шептицького.
Щотижня треба було бувати не тільки в “Лузі”, а й в Академічному домі. В актовому залі котрийсь із студентів виголошував доповідь, після якої розгорталась дискусія. Оце був вишкіл! Грунтовний, поступовий і всебічний. Ось звідки виходили наші герої, ось де формувалися незламні українські патріоти! До всього ми ставилися дуже серйозно, бо кожний з нас, таких ще юних, знав, що готує свій розум і своє тіло, готує себе для України, до боротьби за її свободу, до боротьби жорстокої і тривалої.
У 1930 р. польська влада заборонила український “Пласт”, члени якого влилися в інші товариства. Згодом у Галичині розпочалася каральна пацифікація: польські вояки-улани на конях уривалися в села і міста, знущалися над українцями, нищили читальні “Просвіти”, спалювали бібліотеки, грабували кооперативи. Активна УВО у відповідь на нечувані розбої із свого боку встала на прю – було вчинено замах на Львівського шкільного куратора Яна Собінського та комісара польської поліції Чеховського.
Коли я бував у рідному селі Дев’ятниках, у хаті моєї сестри Катерини збиралися місцеві діячі “Просвіти”. Під час нашого спілкування вони просили мене підмогти літературою (на місце втрачених книг під час пацифікації). Я відразу ж приступив до цієї роботи. В короткому часі роздобув близько 50 книг, уклав їх у валізку разом з нелегальною літературою “Сурма-УВО” і вирушив у дорогу. З поїзда я вийшов на станції Вибранівка. Одразу запримітив двох польських поліцаїв. Один із них підійшов до мене і велів йти за ним в канцелярію начальника станції. Як мурахи пробігли по моїй спині – страх охопив мене. Щ__о__ж__–__л_юдина є слабкою, часто для самої себе мало знаною.
І впродовж цілого життя мусить себе шліфувати, удосконалювати, виробляти в собі холоднокровність, витримку і здатність тверезо оцінювати обстановку, мислити швидко і винахідливо. Ось і мій перший урок і перший екзамен. Наказали відкрити валізу і показати її вміст. Я притлумив свою розгубленість і почав метикувати, як уникнути викриття. Я брав з валізи по кілька книжок і розклав їх перед поліцаями на малі купки. Вони перечитували назви книг, прирівнювали Івана Франка до Адама Міцкевича. Оскільки стіл був малий, переглянуті книжки поліцаї сказали вкласти назад у валізу, а для контролю викласти нові. Коли я виконував їх наказ, то якось удалось мені миттєво і спритно під купку, перевірених і вже вкладених у валізу, підсунути “Сурму”. Так я врятувався від арешту і судового вироку на три роки тюрми. У Дев’ятники я летів, як на крилах.
Андріян Горницький оцінив мою кмітливість і сказав, що цей вчинок буде взято до уваги при моєму вступі у члени ОУН. А наразі я вивчав історію України, “Кобзар”, “Декалог”, читав книгу В’ячеслава Будзинського “Йшли діди на муки”. Час був ущільнений, наче спресований, часто відчував перевантаження, але ніколи не жалів сил, навіть на думку не спадало шукати полегші. Водночас я підшуковував собі друзів серед знайомих. У різних розмовах, ситуаціях люди поводилися по-різному, що дало можливість виокремити надійних друзів. Ними стали фотограф Михайло Левицький і Осип Тирчиняк . За моєю рекомендацією їх було прийнято в “Юнацтво ОУН”. Наша юнацька ланка одержала завдання: на рекламних щитах, розташованих у різних видних і людних місцях, уночі великими літерами білою фарбою написати: “Хай живе ОУН!”. Це не була задерикувата витівка – це був заклик до свідомих українців: Ми є! Шукайте з нами контакту! Вступайте в наші ряди! Ми не дражнили ворогів – ми нагадували їм про себе, як про серйозну протидію. З часом Андріян Горницький оголосив нашу ланку боївкою, якій доручалися різні справи, зокрема, очищення наших товариств від людей непевних, з підозрілою поведінкою, провокаторів. Наші акції не були каральними – ми просто викидали їх, чужих нашій ідеї, з свого оточення.
Взимку 1931 року нашу ланку скерували в Комітет політв’язнів. Тоді у львівській тюрмі “Бригідки” відбували великі строки ув’язнення члени ОУН за протипольську акцію – підпалення воєнних складів польської армії. Комітет збирав пожертви, готував передачі, а ми, добровольці, доставляли їх за поіменними списками в тюрму.
Пам’ятаю, були там прізвища Романа Шухевича, Богдана Підгайного, Василя Атаманчука, Богдана Кравціва.

РОЗДІЛ ІІ
Товариство “Луг”, як і інші, відзначалося суворою дисципліною. За два пропуски гімнастичних занять – виключення з членства. І тому кожен з нас жив, вчився, удосконалювався, виконував доручення, постійно стежачи за часом. А час – річ надто прудка: вчасно не використаєш з користю для себе – втече, і вже ніколи його не наздоженеш.
Одного разу замість Вальчака заняття проводив Мацейко, який дуже добре ставився до мене, бо звернув увагу на мою дисциплінованість і наполегливість. Мацейко вийшов разом зі мною, і ми пішли вдвох не дуже людними вулицями. Мацейко зауважив, що в ліцеї, в якому я вчився, є військова кафедра, де функціонує добровільна військова організація “Польський військовий “гуфец”.
– Члени “Гуфца” вивчають військову справу, вчаться володіти зброєю, прийомами рукопашного бою, орієнтацією в географічних і воєнних картах теренів. Не втрачай нагоди, запишися в “Гуфец” і вивчай все, чим володіє польський офіцер, – націлював мене Мацейко. – Ус е це невдовзі нам знадобиться...
Тон, яким це було сказано, свідчив: так треба. І я зайнявся військовим вишколом, який успішно освоював. Навіть одержав заохочення – білет на безоплатний проїзд у_ т__р_а_м_в_а_ї_ і поїзді. Здавалось, все йшло якнайкраще.
Та одного лютневого дня стався випадок, який поставив мене віч-на-віч з поліцією. В церкві Святого Юра відправлялася панахида по Ользі Басараб. Коли хор заспівав “Ви жертвою в бою нерівнім лягли з любові до свого народу”, хтось за нами підняв руку і викинув пачку листівок. Я стояв поруч зі своїм другом Семеном Шустом. Ми й не ворухнулися і, звичайно ж, листівок у руки не брали. Однак, коли виходили з церкви, до нас підійшов поліцейський агент і забрав Семена. Я підступив до агента.
– Він ні в чому не провинився! – сказав твердо. Інший агент відштовхнув мене і наказав: – Мовчи! Це не твоє діло.
Опиратися не було сенсу. Бо потрапив би разом зі Семеном у “Бригідки”. А я мав допомогти другові.
Вже шостий місяць сидів Семен у “Бригідках”. Я зареєстрував його у Комітеті політв’язнів, звідки Семен діставав допомогу і чекав суду. Через якийсь час мене розшукав адвокат д-р Ол. Марітчак, який визначив мене свідком і повідомив про день слухання справи.
На суді поліцейський агент зі шкіри ліз, аби довести, що листівки розкинув саме Шуст. Але і Семен Шуст, і я твердо стояли на своєму – це оббріхування. Ми не гарячкували, хоч усередині все кипіло, а трималися розважливо і з гідністю, логічно доводили непричетність мого друга до події, що сталася в церкві. Ми не розгубилися і версія агента розсипалася, як споруда із піску і на піску складена. Після наради суд звільнив Семена з-під арешту. А наші знайомі після всього жартували, звертаючись до мене:
– Ти кинь учитися на економіста, поки не пізно, і переходь на юридичний, ставай адвокатом, будеш допомагати Марітчаку, як ось нині, а ще – Степану Шухевичу чи Старосольському...
А в середині 1931 року Горницький назвав час мого вступу в ОУН. Готувався я пильно і на зустріч прийшов серйозним і зібраним, усім єством відчуваючи важливість і урочистість події в моєму житті. Перед “Ярланом” (Ярославом Старухом), зверхником Горницького, який теж був присутнім, я сказав приречення, близьке до першої заповіді Декалогу:
“Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї”.
“Ярлан” вивів мене з ланки, тепер я мав працювати під його керівництвом. Під час наступної зустрічі, яка відбулася в одному із корпусів університету, я одержав перше завдання: підшукати для підпільної роботи квартиру, яка відповідала б усім вимогам конспірації.
– Квартира має бути ідеальною щодо вимог, з якими я вас ознайомив, на тривалий час, – “Ярлан” довірливо глянув мені в очі. – Ви зрозуміли, на чому наголошую: на тривалий час? Про успіхи чи невдачі звітуватимете раз на тиждень.
“Ярлан” викликав у мене захоплення – він так багато знав, передбачував різні ситуації і тут же знаходив із них вихід. Я дивився на нього зачаровано і так хотів усе зрозуміти, збагнути, щоб якнайкраще виконувати всі завдання. “Може, і я колись доросту...” – майнула зухвала думка, яка вже ніколи не покидала мене, а спрямовувала до праці.
Однак виявилося, що завдання було не з легких. У газетах, часописах, у розмовах з різним людом розвідував про квартири – та відповідної не траплялося. Для цього влаштувався на роботу в експедицію газети “Новий Час”. Тут збиралися розповсюджувачі видання, серед них точилися безконечні розмови про різне. А одного разу, з поміж розмаїтих теревенів, я виловив одну, на мій погляд, варту уваги інформацію. Надто крикливий розповсюджувач серед іншого вихлюпнув адресу, за якою можна винайняти окрему кімнату. Нічого не уточнюючи, я запам’ятав почуте. А назавтра пішов на околицю, за Підзамчем. Довго і по-всілякому я підкрадався до вказаної адреси, дуже обережно дещо розпитував. Наступного дня зустрівся з “Ярланом”, хотів порадитися, як усе владнати.
– Вирішуй сам, – відповів “Ярлан”. – А завтра на стрічу з тобою я приведу одного друга, якого розшукує поліція. Візьми його до себе на квартиру, будеш особисто опікуватися ним. Тільки вважай: в нього фальшиві документи. Якщо він попадеться, то і ти з ним пропадеш.
Був би нечесним, якби стверджував, що це повідомлення не збентежило мене, а якщо зовсім щиро, – то і злякало. Я був ще дуже молодий і в практичних справах незагартований, недосвідчений. Але взяв себе в руки – я ж теоретично вже давно себе до того готую. Отже, треба глушити в собі слабкі місця...
– Оце і є друг Михайло. Суд заочно, за одну справу, засудив його до смертної кари. Поліція шукає його. Але в разі викриття, він не дасться живим у руки – має пістоль: або вб’є поліцая, або сам застрелиться. Вам зрозуміла вся серйозність? ... – “Ярлан” взяв мене за рамена і міцно стиснув.
– Так, – відповів я заспокоююче. – Вірю, все буде нармально і закінчиться щасливо.
– Кріпіться хлопці – будете героями! – “Ярлан”, по всьому було видно, був задоволений моєю відповіддю.
“До героїв ще далеко, подумав я, але треба діяти, в першу чергу – квартира...”
Добре все обдумавши, я пішов таки до господаря квартири, про яку вже згадував. Під час розмови про умови винайму, я весь час повертав голову так, щоб господар не розглядав мого обличчя, не запам’ятав його.
– Я квартиру наймаю для свого друга-студента, тож приходити більше не буду, цей студент прийде сам...
“Ярлан”, коли я йому доповів про угоду, відкрив мені карти: у найняту квартиру поселиться Михайло, туди буде доставлено все необхідне для друкування “Бюлетеня крайової екзекутиви ОУН”.
– Не зроби помилки. Будь твердий, як та скеля. Михайла влаштуй на цій квартирі як поляка-студента Міхала Зарембу. Хай він одягається, як студент, носить чорні вусики під носом і батярський капелюх, хай вживає батярських висловів і, взагалі, всією своєю поведінкою доводить, що він – міський тип, але з провінції. Тебе, – наголосив “Ярлан”, – господар більше не повинен бачити.
“Ярлан” пішов, а я в пам’яті пункт за пунктом повторював весь інструктаж. “Ярлан” був небагатослівним, говорив чітко і про головне. Часто ми розуміли один одного з півслова. Я відчував, що прихильний щиро він до мене. І здавалось мені, що і він розуміє мою глибоку шанобливість і захопленість ним. Це мене тішило, що все буде укладатися лише вдало. Ми ходили по вістрю леза...

РОЗДІЛ ІІІ
Ми жили і ходили по вістрю леза. Це так. І у читача може скластися враження, що в нашому житті були тільки навчання, заняття і організаційна робота, і ми більше нічого не знали, що жили в суворому аскетизмі, забувши про молодість і радість спілкування на дозвіллі. Коли напруження сягало, здавалося, крайньої межі, ми давали собі перепочинок — зустрічалися з дівчатами, на заміських левадах гарно і весело проводили час. У мене була знайома дівчина, Ірина Грицай . Ми зустрічалися нечасто, але нам завжди було цікаво розмовляти, ділитися думками, оглядати Львів. На заміському відпочинку, уже в ширшому колі, ми купалися, розповідали різні історії, грали в баскетбол (тоді казали кошиківка). Самі обладнювали ігровий майданчик, а дівчата тим часом готували перекуску. Про алкогольні напої ніколи навіть не заходило мови. А коли надвечір поверталися у місто, почувалися здоровішими, з свіжими головами, вигімнастикованим тілом, одне слово, — готовими до праці. А леваду залишали не сплюндрованою, а майже незайманою — ніде жодного папірця, поламаних гілок чи ще чогось, що свідчило б, що тут побували дикуни. Ми любили Україну, любили і шанували кожний клаптик рідної землі, кожну деревину, кожний кущик — усе, що дано Богом для окраси нашого життя, для естетичного виховання всебічно розвинутого і культурного українського патріота, який має добре знати, коли і на що час. Коли можна трошки розрядитися, а коли в смутку схилити голову.
На початку 1932 року всю Західну Україну охопило загальне людське хвилювання й обурення, викликане Львівським судовим процесом над Біласом і Данилишиним. Польський суд засудив їх на кару смерті. Ця звістка тяжкою хвилею пронеслася усіма містами й селами. Люди перестали веселитися, у церквах відправлялися заупокійні Богослужіння. Всі висловлювали ненависне ставлення до польської влади.
А ми свою ненависть обернули в працю. Михайло почав видавничу діяльність — спочатку випустив листівки, а відтак і “Бюлетень...”, який виходив раз у місяць, інколи поквартально. Крім того, з-за кордону надходили ще “Сурма УВО” та журнал “Розбудова нації”. Ці видання по всій області поширювали кур’єри ОУН. В цьому часі я мав у себе на квартирі перший обшук.
У моєму рідному селі хтось розкинув листівки. Заарештували Миколу Філіповського і Ярослава Дякона. Поліція розпитувала про мене. Мої родичі повідомили мене про ці події. А наступного дня польська поліція вже перекидала догори дном моє житло. Однак нічого не знайшла. Але це мене не заспокоїло. Моїх земляків Філіповського і Дякона перевели в “Бригідки”. Я носив їм передачі шість місяців, поки тривало слідство, яке нічого так і не довело. Моїх земляків випустили з тюрми.
Інформація про голод на Східній Україні 33-го надходила з різних джерел і викликала хвилю широкого протесту. Коли у Львові з’явилися перші біженці, ми дізналися про жахливі речі. Українці Львова влаштували для нещасних добродійні кухні, у шкільних приміщеннях організували нічліжні притулки. Відбувалися збори, на яких народ протестував проти більшовицької влади на Україні, влади, яка свідомо звірячими методами знищує українців. Микола Лемик зробив замах на совєтське консульство у Львові, убив секретаря консульства Манілова. Втікачі зі Східної України розповідали нам про життя під владою Кремля, і ми щоразу то глибоко усвідомлювали, що це за зло – комунізм. Ми весь час жили в суворій конспірації, міняли житло, з місця на інше місце переносили літературу, міняли адреси для друкарні, щоразу натрапляючи на небезпеку, випадкові облави і обшуки. Одного разу чудом вдалося врятуватися Михайлові під час облави.
А тут підійшов час захисту диплому в ліцеї. Готувався я наполегливо зранку до вечора, ввечері поспішав на роботу в експедицію “Нового часу”. Точно і докладно виконував організаційні завдання. Коли захистив диплом, відчув крайнє виснаження.
Захистившись, одержав звання: “економіст промисловості – внутрішнього виробництва”. На військовій кафедрі присвоїли звання: “підпоручик піхоти війська польського”. Одержав відповідні документи і взявся шукати роботу. Пообіцяли на паркетному заводі.
На зустрічі з “Ярланом” одержав завдання: всю підпільну літературу передати в руки кур’єрів, котрі будуть систематично навідуватися до мене на квартиру і, таким чином, розвантажити склад. Кур’єри з’явилися з відповідною запискою, забирали певну кількість літератури, але склад зменшувався поволі.
На домовлену зустріч замість “Ярлана” прийшов Горницький. Він приніс жахливу звістку про Михайла, який, виконуючи особливе завдання, загинув. Михайло не промахнувся, але втекти не зміг – при затриманні застрелився.
– Прощай, Друже Михайле! А ми далі до праці. Треба матися на осторозі, але діяти ще рішучіше, – лице Горницького мало суворий вираз, риси загострилися, наче вирізблені твердою рукою.
Мені було наказано якнайшвидше розповсюдити решту літератури і триматися спокійно, так, аби ні в кого не викликати жодних підозр.
Минув тиждень. У понеділок я вийщов на роботу в “Новий час” і тут же дізнався від головного експедитора Олексина, що в адміністрацію навідувалася поліція – назавтра всіх розповсюджувачів і мене викликають в головну комендатуру. Одразу промайнула думка: “Шукають мене...”. І я одразу повернувся на квартиру і зайнявся очищенням кімнати від доказів нелегальної діяльності. Продумав, як змінити свій зовнішній вигляд, щоб виглядати зовсім іншою людиною.
Начальник поліції вивів нас усіх на подвір’я, де вишикував у ряд і велів по одному ходити колом. Це тривало десь з чверть години. А відтак начальник скомандував іти всім додому. Один хлопець запримітив, що кілька поліцаїв і один цивільний з вікна поліцейського кабінету стежили за нами. Очевидним було те, що хтось мав впізнати когось, але щось не спрацювало... Треба бути гранично обачним, застерігав себе, ніде надовго не затримуватися, нікому не дивитися в обличчя, в очі... Надалі на зустрічі з Горницьким я добирався таким чином: у трамвай стрибав під час руху і так само вистрибував.
Усе відбувалося так, як наказав Горницький: на головний залізничний вокзал прибув поїзд із Тернополя, ним мав прибути кур’єр. Біля вхідних дверей я чекав на нього, тримаючи в лівій руці газету. До мене підійшов кур’єр, назвав пароль. Я відповів йому. І ми пішли в Стрийський парк. По дорозі кур’єр устромив у мою кишеню записку. Згодом я її прочитав: “Приїзд в справі Д. в четвер”. Цю записку я поклав назад у кишеню. Кур’єр залишився чекати на мене в парку, куди я мав повернутися з нелегальною літературою. Я швидко йшов, та раптом мене спинив оклик:
– Пане Сусік! Руки вверх!
Поліцейський агент Баб’яж, мов шуліка, накинувся на мене, миттю наклав на руки кайдани і скомандував йти з ним.
Всю дорогу до комісаріату поліції мені не сходила з думки записка, яка лежала в моїй кишені...

РОЗДІЛ IV
Тюрма “Бригідки”. Комісар Фурман дивиться на мене зневажливо і цідить крізь зуби:
– Це ж ти, сучий сину, цілий місяць вискакував з трамваю на ходу, щоб відірватися від моїх агентів, які стежили за тобою. Нічого не допомогло — тепер ти в наших руках, і все ми будемо знати!
Агенти дуже зраділи, коли знайшли у мене записку, яку привіз кур’єр з Тернополя. Комісар довго приглядався до неї. Відтак звернувся до мене:
– А тепер розповідай, як ти знайшов того бандита Михайла Царя з Радехова, котрий убив поліцая, втік і заочно засуджений на кару смерти, опинився з тобою на квартирі. А потім ти йому знайшов іншу квартиру, де він друкував ОУН-івську літературу, а ти цю літературу поширював по всій Галіції. Як то розуміти. Тепер ти повинен все нам виспівати.
Я мовчав, наче не чув казаного, наче не до мене звертався комісар. Він щось пометикував і скомандував забрати мене у відділ поодиноких камер.
Залізне ліжко, столик, табуретка, санітарна посудина, відро з водою – все це моя камера. Її окинув оком побіжно, в голові шуміло і билася думка: “А що з іншими? З моїми побратимами?”
– Заговорив ? Признається? – запитав агент у слідчого.
– Мовчить, зухвала каналія, – відповів слідчий.
– Заговорить. Скоро заговорить, – прошипів агент і сильним ударом ноги вибив з-під мене табуретку.
Я впав на підлогу, агент кинувся оскаженіло копати мене в груди, спину, де попало. З уст моїх потекла кров. Тоді слідчий спинив ката, а мені велів встати. Я підвівся мовчки, вийняв хустинку і витер кров.
– Май на увазі: це тільки початок, а дальше буде більше, – пообіцяв кат.
Наступного дня на допит прийшов і прокурор.
– Звідки кров на твоїй сорочці? – запитав він.
– Вчора допитували, – пояснив я.
Прокурор переглянувся з слідчим і глумливо розтлумачив мені, звідки взялася кров:
– Ти, очевидно, упав на сходах і вдарився.
Я мовчав. Мене завели в камеру.
Знову був день, знову були допити.
А одного дня у кабінеті слідчого я застав нову людину. Це був представник з прокуратури. Він вручив мені постанову про арешт. Відтак він попросив слідчого, що хоче говорити зі мною сам-на-сам. Знову розпитував про кров на сорочці.
– Я побоями не займаюся, – відмахнувся і перевів мову на інше. – Ти краще скажи, що думаєш про обвинувачення, які тобі виставлено? Михайло Цар – це ще не все. Ти був добре знайомий з Григорієм Мацейком, а він доконав замах на життя міністра Пєрацького у Варшаві. Не може такого бути, щоб він не поділився з тобою, не розповів про підготовку до замаху. Від нього ти знав усе, але не викрив, а це рівнозначно твоїй участі в замаху. Готуйся до тривалих і тяжких допитів.
– Висунуті проти мене обвинувачення – безпідставні. І жодні дипити нічого тут не вдіють, – відповів я.
– Вдіють, вдіють. Скажеш усе, – впевнено мовив прокурор.
Описувати всі звірства, які чинили наді мною протягом півтора року, не буду. Хто це проходив, знає. А хто, Слава Богові, обминув подібні знущання і наругу, ніколи не зможе вповні уявити собі, на що здатні тюремно-поліцейські кати. Всього зазнав. І карцеру – теж. А було це так. Слідчий усіма способами намагався мене уморити і заморозити, старався підхопити мене на якомусь порушенні тюремного режиму. Допоміг йому в здійсненні цього задуму правничий аспірант, якраз на Йордан зайшов він до мене в камеру, взяв у руки книжку польською мовою і сказав:
– Читаєш польську книжку, а чому розмовляєш зі мною українською? Це порушення режиму: в тюрмі можна розмовляти тільки польською. Маєш відбути місяць у карцері! – аспірант Щевсний насолоджувався своїм хистом у вислужуванні перед тюремним начальством.
Внизу, під головним корпусом “Бригідки”, було шість карцерів. Коридором між ними ходив наглядач, зодягнутий
в кожух, обутий у валянки, а на голові – хутряна папаха. Мене кинули в п’ятий карцер. Наглядач ознайомив з окремим режимом: говорити голосно не можна, сідати – ні в якому разі, треба тільки стояти на місці в одязі, що на тобі, лягти можна на ніч на голу сітку залізного ліжка.
– Світло буде горіти постійно, щоб мені було видно, чи не порушуєш ти режиму, — сказав наглядач і вийшов.
Я довго стояв нерухомо. Відтак ступив крок-другий, та тут же наглядач почав товкти ключами у віконце в дверях. Знову довго стояв. Відтак присів на краєчку ліжка – знову те саме: наглядач знервовано б’є у віконце. Нарешті минув день, і підійшов час лягти. Надворі водохрещенські морози, квартирка в камері обмерзла, наче хтось її вибілив вапном. У своєму благенькому літньому одягу я ліг на сітку – наче в ополонку опустився. Як тільки трохи відійшли від закляклості ноги, я підвівся і почав тихо бігати по камері. Та наглядач не прогледів мого “порушення”. Протягом ночі я багато разів лягав, холоднеча, як погана мачуха, зганяла мене – я вставав. І так щодня, щоночі.
 
Наші Друзі: Новини Львова