Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття

Король сонетів Жозе-Маріа де Ередіа

Переглядів: 9073
Додано: 19.05.2009 Додав: greta  текстів: 95
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: greta Джерело: Ж.-М. де Ередіа, Трофеї, "Юніверс", К., 2001
<
1
>
Дмитро НАЛИВАЙКО

КОРОЛЬ СОНЕТІВ ЖОЗЕ-МАРІА де ЕРЕДІА
(післямова до збірки „Трофеї”)

У другій половині XIX ст. французька поезія переживає піднесення й посідає чільне місце на європейському поетичному Парнасі. На загальному тлі вона виділяється тим, що в ній найінтенсивніше відбуваються пошуки нових засобів і форм вислову, творення нової поетичної мови. Ці пошуки йшли в різних напрямках, тож бачимо в ній велике розмаїття течій, шкіл, груп, які сповідували свій поетичний символ віри й заперечували інші. Але в цьому нуртуванні виділяються три магістральні лінії, три основні течії, якими були романтизм, парнасизм і символізм. Якщо романтизм і символізм – течії інтернаціональні, то парнасизм є досить специфічним французьким утворенням, що має скоріше певні паралелі, аніж аналоги в інших європейських літературах.

До неї й належав Жоз'е-Марі'а де Ереді'а (Jose Maria de Heredia) (1842-1905), посідаючи в ній особливе місце. Він був пізнім парнасцем, поетом другого покоління в рамках цієї течії, і не буде перебільшенням сказати, що в його творчості парнасизм сягнув своєї художньої вершини, здобув найбільш досконале й витончене втілення. При цьому його творчість незмінно залишилася в параметрах парнасизму, тож увійти в неї, глибше осягнути її без певних уявлень про цю художню систему неможливо. Тим більше, що поезію Ередіа вже віддаляє від нас великий проміжок часу, зміна поетичних епох та стилів, і така інтродукція допоможе адекватніше прочитати її.

Група “Парнас”, або парнасизм, почала складатися ще в 40-х рр. XIX ст., формувалася в 50-х, а організаційно оформилася вже в наступному десятилітті. Спочатку її називали “поганською школою” і “школою чистого мистецтва”, назви “Парнас” і „парнасизм” з’явилися пізніше, по тому як 1866 року вийшов збірник “Сучасний Парнас”, скомпонований із творів поетів існуючої школи. Ця назва й закріпилася за нею, бо вона вдало кореспондувала з провідними інтенціями (1) (Примітки див. наприкінці публікації) цієї поетичної школи. До неї ввійшли Ш. Леконт де Ліль (1818-1894), Теофіл Ґотьє (1811-1872), Т. де Банвіль (1823-1891) і ще деякі поети старшого покоління, що сформувалися в річищі романтизму. Далі в різний час до групи приєднувалися Л. Д’єркс (1838-1912), А. Сюллі-Прюдом (1838-1907), Ф. Коппе (1842-1908), К. Мендес (1843-1909), Ж.-М. де Ередіа та інші. Певними гранями творчости до парнасців близький Ш. Бодлер, серед них починали творчий шлях С. Малларме й П. Верлен, тож можна сказати, що на певному етапі руху французької поезії то була її найрепрезентативніша течія.

Досить складним є питання стильової типології цієї течії. Чи не найпоширенішим є погляд на парнасизм як антитезу романтизму, як на його заперечення, і для цього є поважні підстави. Оскільки ж парнасці виступали проти суб’єктивности в мистецтві й сповідували культ „об’єктивної поезії”, в їхній творчості вбачається також повернення до класицизму або ж неокласицизму. Таке розуміння парнасизму було властиве, зокрема, українським неокласикам 20-х рр., і М. Зеров, формулюючи класичний естетичний ідеал в карбованих віршах, писав:

„Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія –
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Жозе Ередія,
Парнаських зір незахідн'е сузір’я
Зведуть тебе на справжні верхогір’я”. („Pro Domo”)

Однак за своєю генезою і типологією творчости парнасизм був явищем набагато складнішим. Його безпосередні джерела – у французькому “живописному романтизмі”, течії 20-40-их рр., із якої вийшли поети-парнасці старшого покоління. Та річ не лише в живописній формі, а і в світоглядно-естетичній парадиґмі парнасизму, яка склалася під прямим впливом романтизму і має безперечно романтичний характер. В її основі – те ж неприйняття сучасної цивілізації, „царства крамаря”, духовна й мистецька еміґрація з наявного світу – чи в екзотичні країни, чи то в минулі епохи, чи то в „чисте мистецтво”. Причому ці тенденції у парнасців загострилися, переростаючи в багатьох із них у повну й беззастережну негацію сучасности. Радше вже передмодерністський характер має їхній ідеал “чистого мистецтва”, який у романтиків проявлявся спорадично.

Однак, пов’язаний із “живописним романтизмом”, парнасизм був послідовним запереченням інших романтичних течій та інтенцій, і передусім – романтичного суб’єктивізму, культу почуття й емоційности, що для них уособлювалося в поезії Мюссе та його школи. Суб’єктивній поезії з її „ліричними надмірностями” вони протиставляли поезію імперсональну (2) й об’єктивну, зорієнтовану не на ліричне переживання, а на дескриптивність (3), на живописання об’єктивного світу і на філософсько-наукові медитації. Замість ліричних хвилювань і вибухів – „висока” безпристрасність і спокійний погляд, що охоплює обшири світу й водночас фіксує деталі в їхній пластичній виразності. У послідовних поетів-парнасців, зокрема в найвидатніших, у Леконта де Ліля й Ередіа, світ постає в об’єктивізованому зображенні, людина присутня в ньому переважно як компонент живописно-пластичної композиції або як малярський мазок. Коли парнасцям закидали, що, позбавлена ліричної атмосфери, їхня поезія холодна, вони на це відповідали, що „мармур теж холодний” – мармур античних статуй, в яких вони теж вбачали втілення вищої краси.

Безперечно, в певних своїх аспектах парнасизм близький класицизмові, насамперед у відмові від гіпертрофованого романтичного “я”, в поверненні до об’єктивного й імперсонального стилю. Але й не слід перебільшувати цю близькість, спускаючи з ока, що ці якості й інтенції у парнасців модифікуються відповідно духові й вимогам нової епохи, що в основі їх маємо й інші імпульси та імперативи (4). Ті, що йшли від домінуючого у той час позитивізму, „наукового світогляду”, що вимагав від митця такого ж об’єктивного й безпр'истрасного підходу до зображуваного, усунення авторської присутносте, яка замінялася уособленою свідомістю епохи. І тут поезія парнасців входить в інший типологічний ряд, спільний з такими художніми феноменами того часу, як реалізм Флобера з його „об’єктивним методом” і ранній натуралізм Золя і Ґонкурів.

Сцієнтичні (5) захоплення були притаманні не всім парнасцям, вільні від них, наприклад, Ґотьє і Банвіль, але в більшості своїй вони їх поділяли. Стосується це патріарха парнасців Леконта де Ліля, який, при загальному песимізмі світогляду, вірив хіба що в науковий прогрес і в багатьох творах виступав „співцем науки”. Встановлено, що його поезії, як правило, в основі мають наукові джерела, праці з різних галузей, на які він спирався. Своїми філософськими поемами, пройнятими тогочасними науковими ідеями й прогнозами, славився в сучасників Сюллі-Прюдом, перший лауреат Нобелівської премії з літератури. За свідченням Анатоля Франса, який розпочинав свій творчий шлях як поет серед парнасців, твори Дарвіна були для них новою Біблією. Все це не обійшло й Ередіа, який для своїх поезій ґрунтовно вивчав археологію й географію, історію й мистецтва і свою творчість розглядав також як засновану на науковому знанні, поетичну реставрацію минулого та його культури, матеріальної і духовної. Але про це трохи далі.

Хосе Маріа Ередіа народився на Кубі 22 листопада 1842 року. По батьківській лінії він належав до старовинного аристократичного роду, що брав початок від конкістадора Педро де Ередіа, який став губернатором провінції Нова Андалусія в Колумбії і заснував 1532 року місто Нова Картахена, одне з найбільших у цій країні. Його син Міґель де Ередіа перебрався на Гаїті, де рід залишався до французької революції кінця XVIII ст., коли йому довелося перебратися на Кубу. Загалом цей рід, досить глибоко вписався в історію Латинської Америки та її культуру. Він був одним з найдавніших і найбагатших родів цього континенту, статки якого, щоправда, значно зменшилися після згаданої революції. Старший кузен автора “Трофеїв”, теж Хосе Маріа Ередіа (1803-1839), є видатним кубинським поетом-романтиком і одним із зачинателів національно-визвольного руху на острові.

Мати Ередіа походила з французької дворянської родини, яка у XVIII ст. переселилася на Гаїті. Шкільну освіту майбутній поет здобував у Франції, після чого 1858 року повернувся на Кубу й слухав лекції в Гаванському університеті. Саме тоді пробуджується в нього інтерес до поезії, і він починає писати вірші іспанською і французькою мовами, вагаючись у їх виборі. Вибір був зроблений на користь французької мови (відмову від іспанської декотрі біографи пояснюють тим, що в іспаномовній поезії вже був поет Хосе Маріа Ередіа, а виступати під псевдонімом представникові такого відомого роду не хотілося). У 1861 році він разом із матір’ю переїздить до Парижа й лишається там назавжди. В 1866 році закінчує юридичний факультет Паризького університету й водночас Еколь де Шарт, архівно-історичний навчальний заклад. Для творця „Трофеїв” ця друга освіта мала набагато більше й безпосереднє значення.

Ще раніше поставивши собі присвятити своє життя поезії, Ередіа в Парижі реалізує це рішення – як французький поет Хос'е-Марі'а де Ереді'а. Він зближується з поетами-парнасцями і входить до їхнього гурту, його сонети з’являються в “Сучасному Парнасі” та інших їхніх збірниках. Програма парнасизму цілком ним поділяється, в ньому він вбачає останнє й найдовершеніше слово в поезії. Незважаючи на велику різницю у віці, він зав’язує дружні стосунки з Леконтом де Лілем. Йому він присвятив свої „Трофеї”, назвавши себе у присвяті його вірним учнем і послідовником, що, слід сказати, не зовсім відповідає дійсності: в загальних параметрах парнасизму вони йшли досить різними шляхами, Ередіа не повторював Леконта, щ'о тому власне й подобалося.

Життя Ередіа не багате на події, здається, позбавлене воно й внутрішнього драматизму. Він вдало одружився й мав трьох дочок-красунь, які повиходили заміж за письменників і самі не були чужі літературі. Його життя було наповнене передусім поетичною творчістю, до якої він ставився з незвичайною вимогливістю. А її наслідком була його єдина поетична збірка „Трофеї”, яка творилася протягом тридцяти років і була завершена 1893 року. В 60-х рр. він здійснив дві тривалі подорожі до Італії, що було пов’язано з його поетичною творчістю, вивченням пам’яток античности й мистецтва Ренесансу, а в середині 80-х – до Іспанії.

Поетична збірка Ередіа – це справді трофеї історії й культури, здобувані в постійному поєдинку з невмолимим часом, поетичні реставрації життя різних епох, занять і ремесел людей, краєвидів різних країн і країв, що кореспондують з плином часу, з історією пам’ятних історичних подій, архітектурних пам’яток і творів мистецтва. Характерною інтенцією, що проходить через усю збірку, є співвіднесеність природного й людського як вічного, повторюваного й минущого, неповторного, що породжує в цій „об’єктивній поезії” несподівані ліричні обертони, ностальгійний смуток за тим, що відходить без вороття. Не випадково збірка розпочинається сонетом „Забуття”, де з’являється стародавній храм у руїнах, “мармурові богині й бронзові герої, славу яких поховала трава”, і вічна природа, яка щовесни вбирає цю руїну в пишну цвіть.

„Та мрію предківську зневаживши, людина
Нечуло слухає, як море, в твердь б’ючи,
Оплакує сирен і скаржиться вночі”.

А завершується збірка сонетом „Над розбитим мармуром”, де ще раз з’являється цей обрамлюючий мотив, і природа, граючись, ніби оживляє на мить уламки мармуру:

„Природи чарами взялася тінь жива,
І листя ворушке, зірки й вечірні тіні
Життя вдихнули тут в уламки Божества”.

„Трофеї” мають продуману й чітку архітектоніку, в основу якої закладено культурно-історичний концепт. Складається збірка з п’яти розділів, відведених різним культурно-історичним світам та епохам: перший, “Греція і Сицилія” – класичній античності; другий “Рим і варвари” – пізній античності й варварському світові; третій, “Середньовіччя і Відродження”, має окремий підрозділ “Конкістадори”; четвертий – “Схід і тропіки”; п’ятий, “Природа і мрія”, відходить від названого загального концепту збірки, тут постає патріархальний світ бретонських селян і рибалок, органічно поєднаний із суворою первісною природою цього краю на крайньому заході Франції. Неважко помітити, що збірка Ередіа за своєю будовою і парадигматикою співвіднесена з поезією Леконта де Ліля як сукупністю, а її розділи на концептуальному рівні є вільними паралелями до збірок лідера парнаської школи, до його “Античних поезій”, “Варварських поезій” і “Трагічних поезій” з їхніми основними культурно-історичними “гніздами”, якими є античність, середньовіччя і тропіки та інші екзотичні краї.

Розділи збірки неоднакові за розміром, четвертий складається лише з дев’яти сонетів, а найбільшим є перший, в якому предметом “поетичної реставрації” виступає античність класичної пори. В її осмисленні й перечуванні Ередіа виходить із давньої гуманістичної традиції, яка активізувалася у Франції в другій половині XIX ст. під впливом неокласицистичних віянь. Давня Еллада розумілася ним як вищий і неповторний злет духовної культури, що витворила досконалі форми мистецтва, в яких гармонійно поєднуються реально-предметне й ідеальне, чуттєве й духовне. Ця культура, це мистецтво були особливо близькими й співзвучними авторові “Трофеїв”.

Як зазначалося, в певних аспектах парнасизм близький до неокласицизму або й інтегрується з ним. Поміж парнасців Ередіа був поетом, найближчим до класичної традиції, найбільшою мірою поетом-некласицистом, що й вловив та зафіксував Зеров у наведених вище рядках. Пієтет до античности, її культури й мистецтва, прагнення пройнятися її світовідчуттям і стилем було властиве й Леконту де Лілю та іншим парнасцям, але їм все-таки бракувало головного – класичного відчуття й розуміння форми. До нього найближчий серед парнасців Ередіа, який народився на Кубі, але отримав класичну французьку освіту.

Водночас його “Трофеї” можна назвати найдосконалішим поетичним втіленням художнього ідеалу парнасизму: це „об’єктивна поезія”, в якій поетична живописно-пластична форма доведена до найвищої довершености й витончености. Поезії писані не тільки на класичні мотиви, але, на відміну від Леконта де Ліля, він у всіх розділах і циклах своєї збірки, чи то “Середньовіччя і Відродження”, чи “Схід і тропіки”, незмінно зберігає класичне відчуття форми й дотримується його. Окрім пластичности й чіткого контуру образів, його сонети відзначаються класичним чуттям міри у всіх компонентах, яке є засадничим принципом античного мистецтва. Разом з тим кожен його сонет – це концентрована й внутрішньо завершена форма, що ніби зупиняє струмуючий потік життя, плину історії і дає їхнім миттєвостям опредмечено-чуттєве втілення.

Більшість сонетів першого розділу написано на сюжетні мотиви грецької міфології, але вже переломлені в античній поезії, драматургії, мистецтві. Безпосередньо до міфів Ередіа, як правило, не звертається й не заглиблюється в міфомислення і міфопоетику, які залишаються йому далекими. Він іде не від первісної міфології, а від античних (а також пізніших, ренесансних і класицистичних) її обробок та інтерпретацій, тобто залишається в сфері класичної культурної традиції. Міфологічні, а так само й легендарні, історичні та інші мотиви він, зазвичай, переводить у просторово-живописний план, а медитації й перечування поета знаходять вираження в пластичних образах і мізансценах. Здебільшого вони статичні, що загалом властиво класичному стилю, але деякі сонети вибухають бурхливою динамікою (як, приміром, “Втеча кентаврів”). Та що цікаво: й прийшовши в рух, образи й картини в цих сонетах не втрачають пластичної виразности.

В інших розділах збірки міняються, з переходом в інші культурно-історичні світи, сюжетно-тематичні мотиви сонетів; я не буду їх характеризувати, бо це зайняло б надто багато місця, не передбаченого обсягом післямови. Але поетика й стиль збірки не зазнають істотних змін. Обравши складну й вимогливу форму сонета, автор “Трофеїв” прагнув досягнути в ній найвищої довершености. „Сама форма сонетів, – писав він, – вимагає стриманости й довершености форми: сонет не має права бути тільки гарним, він повинен бути прегарним”. При цьому Ередіа відмовляється від тих “вільностей” у формі сонета, які допускалися Бодлером, Верленом та іншими сучасними поетами, і повертається до його строгої класичної форми, засади якої сформулював ранній французький класицист Ф. Малерб у першій третині XVII ст.

Слід тут зауважити, що існує певна невідповідність між генеральним “культурологічним” задумом збірки Ередіа (що вимагає скоріше наративно-медитаційних поетичних форм на кшталт тих, з яких складаються концептуально близькі “Трофеям” збірки Леконта де Ліля чи тритомна “Легенда віків” Гюґо) і лаконічною, “ювелірною” формою сонета. Та слід визнати, що Ередіа, зрештою, подолав і цю невідповідність, досягнувши в своїх сонетах незвичайної навіть для цієї форми концентрованості художнього змісту і його внутрішнього простору. Як писав відомий данський історик літератури Ґеорґ Брандес, „те, на що Гюґо витрачав цілий друкований аркуш, Леконт де Ліль подав на кількох сторінках. Але те, на що Леконту де Лілю потрібні були сторінки, Ередіа передавав у кількох рядках”.

Давалося це йому ціною величезних творчих зусиль, справді ювелірною роботою над кожним рядком і образом. Відомо, що над деякими своїми “трофеями” він працював місяцями і, влаштовуючи „перевірчі” читання для друзів-літераторів, прочитував їм окремі строфи або й рядки.

Не слід забувати також, що він був поетом епохи, яка дуже шанувала „позитивне знання”, науку, і ставив перед собою й „наукові завдання”. Написанню віршів у нього передувало серйозне вивчення матеріалу, з якого вони мали вибудуватися, історичні, етнографічні, мистецтвознавчі та інші студії. Матеріалом служили йому також враження від архітектурних пам’яток і творів образотворчого мистецтва, які він записував, начерки ландшафтів, які він заготовляв. Згодом, уже в творчому процесі, із розмаїтого матеріалу проводився відбір характерних і колоритних фактів, реалій, деталей тощо, за допомогою яких здійснювалася чергова „поетична реставрація”. Однак це зовсім не означає, що поетична творчість Ередіа сходить до студії та відбору і нагадує напівмеханічний акт, позбавлений натхнення. Насправді воно живе в його сонетах, тільки проявляється по-іншому, ніж у богом натхнених співців: у точному відчутті слова, його зображальних можливостей та відтінків, у пластичній силі образів і картин предметно-чуттєвого світу, у вмінні вдихнути в них життя й одухотвореність.

Тож не дивно, що своїми сучасниками він був визнаний неперевершеним майстром сонета. Поль Верлен, який починав серед парнасців, але далі пішов іншим шляхом, назвав його небезпідставно „королем сонетів”. “Усі поети доби Відродження, – писав він, – до найвіддаленіших, зверталися до сонета, який у нас воскреснув після 1830 року і знайшов в особі Жозе-Маріа де Ередіа, – цього іспанця, котрий так дивовижно засвоїв мову й світовідчуття француза, – свого специфічного великого поета... Він незаперечно посів місце короля сонетів, причому сталося це само собою, як само собою прийшли до нього почесті, цілковито ним заслужені”. Найвищою серед них було обрання Ередіа членом Академії у 1894 році, після смерти Леконта де Ліля і на його місце. Поезія Ередіа знайшла визнання у сучасників і користувалася стійкою популярністю на батьківщині, принаймні до Першої світової війни. Широкознаний він був і за межами Франції, при всіх труднощах відтворення його сонетів іншими мовами, „Трофеї” багато перекладали в різних країнах Європи.

Власне, в історію літератури Ередіа ввійшов як автор однієї поетичної книжки. Завершивши „Трофеї”, він більше до поезії не звертався. Виступав він, але без особливого успіху, і в епічній поезії, створив триптих „Romancero” на мотиви іспанського героїчного епосу про Сіда Компреадора і поему “Завойовники золота” на тему завоювання держави інків загоном Пісарро, тобто тему конкістадорів, яка його активно і якоюсь мірою особистісно цікавила з причин, про які вже згадувалося. Вдавався він і до прози, але тут виступав головним чином перекладачем з іспанської літератури, зокрема, блискуче переклав французькою мовою знамениту “Правдиву історію завоювання Нової Іспанії” конкістадора Берналя Діаса де Кастільї, а також апокрифічну (6) біографію черниці Каталіни де Ераусо з тих же конкістадорських часів.

Отже, слава Ередіа, „короля сонетів”, засновується на його „Трофеях”, і поет до останніх днів життя був упевнений, що вона не похитнеться. Проте вже в останні десятиріччя XIX ст. починає виявлятися, що вектор руху французької і європейської поезії має іншу спрямованість, репрезентовану такими течіями, як символізм та імпресіонізм, і такими поетами, як Бодлер і Малларме, Рембо і Верлен. У XX ст. стає дедалі очевиднішим, що той тип поезії, який блискуче представляє Ередіа, розходиться з домінуючими інтенціями світовідчуття й естетики культурно-історичної епохи. Поезія імперсональна й „наукова”, заснована на ерудиції і гр'аненні 'образів, починає сприйматися як дещо „музейна”, надто споглядальна й самозаспокоєна. Одне слово, відбувається істотний перелом у посмертному літературному житті поета. Достоїнства творів Ередіа, їхня висока етична культура й витончена художня майстерність не піддаються сумніву, але її інтерпретації зміщуються в історико-літературну площину, в спокійну гавань, де перебувають канонізовані „класики”. І, гадаю, це справедливо.


ПРИМІТКИ:
1) інтенція – напрям, намір, задум;

2) імперсональний – безособовий;

3) дескрипція – опис; дескриптивний – опис'овий;

4) імператив – беззастережна, категорична вимога, виління, наказ;

5) сцієнтизм – абсолютизація ролі науки як головного чинника прогресу;

6) апокриф – 1) релігійно-легендарний твір, зміст якого не цілком відповідає офіційному віровченню і який церква не визнає священним; 2) твори сумнівної вірогідності або невідомого походження.

———————————————————————————————————
ДЖЕРЕЛО:
Жозе-Маріа де Ередіа, Трофеї, „Юніверс”, К., 2001

 
Наші Друзі: Новини Львова