Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 квітня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Басаврюк XX

Переглядів: 26772
Додано: 31.07.2008 Додав: Verna  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 1
Джерело: http://www.kalmiyus.h1.ru/nomer3/proza/bilyi.shtml
Дмитро БІЛИЙ
Басаврюк XX
(роман)
Передмова

Твір, який пропонується зараз до вашої уваги, виник внаслідок збігу досить несподіваних обставин, першою з яких стала знахідка рукопису невідомого автора зі середовища українських політичних емігрантів покоління УНР. Рукопис зберігався в архіві журналу "Вольное казачество -- Вільне козацтво", і належав до періоду 20-30 -х рр. Автор, працюючи над науковим дослідженням про національну революцію 1917 –1921 рр., не звернув спочатку увагу на цей белетристичний твір, але декілька нових документів ( обставини, за яких автор зміг з ними познайомитися, поки не можуть бути розголошені) довели, що він зіткнувся з дивовижною історією, котра навряд чи може бути охарактеризована як белетристика. Єдиною заслугою автора можна вважати обробку документів у напрямі осучаснення їх мови і об’єднання в певній логічній послідовності.
1 (Кав’ярня в Подебрадах)

Випадок звів мене з цією людиною теплим весняним вечором 1926 року в кав’ярні "У старого вепра", яку обрали своїм клубом козаки і старшини нашої кінної бригади. Всі Подебради були всіяні такими затишними схованками для чисельних українських емігрантів, які за декілька років вже досить добре освоїлися в неушкодженій останніми світовими завірюхами гостинній Чехословаччині.

Колишні козаки і старшини Армії УНР, незважаючи на старанне дотримання останніх досягнень європейської моди, все ж досить чітко відрізнялися від привітних і доброзичливих чехів. Тільки іноді, десь вранці, ідучи по місту на лекції, або на роботу, вони миттєво пізнавали один одного -- вояк непереможеного Чехословацького корпусу і козак непереможеної Армії, яка так і не змогла зберегти свою Державу. Вони миттєво зустрічалися поглядами і розходилися, але за цю мить в їх очах проминали роки і події, незбагнені для решти мешканців цього ідеального європейського академічного містечка...

Вечорами всі вони -- студенти Української Сільськогосподарської Академії, наймані батраки з приміських ферм, таксисти та інші добропорядні громадяни Чехословацької Республіки -- знов перетворювалися на сотників та хорунжих, чотарів та полковників, стрільців та козаків. Як правило, гуртки класифікувалися за приналежністю до конкретних військових з’єднань.

В третій кінній бригаді я опинився випадково. Тоді, в такому далекому 1920 році, мене відправили від нашого повстанського загону встановити зв’язок з якоюсь частиною українського регулярного війська, що знову наближалося до Києва. Тільки зараз я розумію, як мені пощастило, що перші вершники, які ввійшли до хутора, де я ночував, мали на папахах тризуби, а не зірки. Повернутися до повстанців я так і не зміг. Тим не менше, півроку мого перебування в цій бригаді надали мені впевненого статусу ветерана і, відповідно, право слухати (чим я користувався як міг) і бути почутим (ніколи не намагався скористуватися).

Який би вигляд мала історія подій, що відбувалися в Україні декілька років перед тим, якби її написали за нескінченними розповідями в чеських кав’ярнях!

Але те, що я почув навесні 1926 року, назавжди змінило всі мої уявлення про минуле моєї далекої Батьківщини.
2 (Таємничий полковник)

Я давно помітив досить кремезного, але, в той же час, і вишуканого чоловіка, який декілька місяців щовечора заходив до кав’ярні. Він сідав за столик недалеко від нашого товариства, але ближче познайомитися з нами не намагався. Те, що він наш, було видно одразу. І все ж він відрізнявся від нас, і скоріше за все поглядом, який був спрямований крізь стіни з гравюрами і губився десь у хащах волинських лісів. Іноді він з’являвся в інших кав’ярнях, де збиралися наші вояки. Його замкнутість та мовчазна поведінка могли здаватися підозрілими, але я навіть не допускав думки, що це агент ГПУ -- занадто сильно минуле володіло цією явно непересічною людиною.

Як я вже сказав, випадок допоміг нам познайомитися. В той вечір всі були надзвичайно пригнічені – звістка про загибель Отамана немов зразу довела те, що кожний розумів, але сподівався, що помиляється, -- повернення тих часів неможливе. Ми всі немов стали мудрими і сумними старцями. Ми зрозуміли, хто ми є -- чомусь врятовані, поступово розсіяні по світу, ми вже ніколи не будемо йти в кінній атаці на бронепотяги, ніколи не будемо, надіславши останній гарматний снаряд в наступаючу кавалерію, хапатися за тесаки і гинути під копитами, не будемо виходити з холодноярівських лісів вистежувати продзагони, ми не будемо! І ми дуже добре зрозуміли, ким ми будемо без Отамана!

В цей час до кав’ярні зайшов якийсь підпилий панок, не помічений нашими ветеранами, які стримано обговорювали те, що відбулося в Парижі. Раптом ми почули, як від стійки пролунало:

-- За ваше здоровье, господа! Кажется, вы лишились главаря своей банды?

Якби до кав’ярні вдерлася вся Червона Армія на чолі з Троцьким, ми б сприйняли це набагато спокійніше. Тим часом панок, зухвало вирячивши очі, дивився на нас, піднісши напівспустошену чарку з горілкою. Хто це був -- нажлуктавшийся в кінець білоемігрант, якийсь колишній "титулярный советник", а в еміграції комівояжер, провокатор, агент ГПУ, а скоріше і те і друге, вже не мало значення. Українські ветерани почали поволі підводитися.

Першим біля панка опинився сотник Кожух, завжди спокійний і насмішкуватий кубанець, студент Української Сільськогосподарської Академії:

-- За здоров’я кажеш, собачий сину?

-- А що, хлопці, пом’янемо батька? -- пролунало багатозначне запитання чотаря Макаренка.

З-за чиєїсь спини я побачив, як обличчя панка поступово змінює колір з бурякового на попелястий. Зважаючи на багатомовну мовчанку, я зрозумів: ще хвилина і панок розлетівся би на такі дрібні частини, які не знайшло би все ГПУ і ВЧК разом узяті.

-- Давайте, панове, з цим простіше буде, ніж з Будьоним!

Немов холодний дощ впав зі стелі на наші голови. Спокійний, трохи іронічний, але в той же час і безмежно сумний голос нас отверезив. Всі озирнулися -- незнайомець все так же сидів за столиком перед кухлем пива і дивився на нас. Погляд його був холодний і пронизливий, він проходив крізь нас і, в той же час, притягував, немов тільки він міг дати відповідь на всі наші питання. Стало дуже огидно і за нашу безсилу лють, і за нашу розгубленість, боляче за наше безсилля і нашу самотність. Ми раптом побачили себе збоку, -два десятки ветеранів Армії, яка кинула виклик всьому ворожому світу, збираються мститися напівмертвому з переляку п’яниці.

Тільки Кожух, який всі справи в своєму житті доводив до завершення, обережно розгорнув вже абсолютно тверезого панка і могутнім копняком надав тому такого прискорення, що той вже за годину міг звітуватися в Кремлі про стан справ в Чехословацькій Республіці.

Через годину кав’ярня вже була порожня. Господар, пан Длугош, витирав кухлі, із вдячністю поглядаючи на незнайомця, який врятував його заклад від небезпечного скандалу. Я теж почав збиратися додому з останніми відвідувачами. Як завжди, ми були вдвох -- серед нашого об’єднання я досить щиро заприятелював із сотником Кожухом.

Кожух походив з кубанських козаків. Почав воювати з 1914 року, у царській армії дослужився до чину підосавула і в 1917 році, повертаючися з фронту, пристав у Києві до загону вільного козацтва, з яким і пройшов всіма шляхами Боротьби. (Нам всім тоді здавалося, що ми вже пройшли до кінця ці шляхи. Якби ми знали, що головним шляхом нам ще доведеться пройти!) Тоді сотник Кожух ледь не на всю Армію прославився своєю впертістю і дивовижним вмінням знаходити вихід з будь-яких карколомних обставин. Як це водиться, в розповідях про нього, вже тяжко було відрізнити справжні події від вигадки. Але те, що Кожух вивертався з найнеймовірніших пригод, було незаперечним. Він належав до числа тих небагатьох, що повернулися з Другого Зимового походу.

В 1923 році Кожух, махнувши рукою на бездіяльність Штабу, майнув з п’ятьма такими ж відчайдухами на Велику Україну, і до нас тільки доходили відлуння його кривавого і заплутаного шляху. Його заганяли як вовка найкращі чонівські загони, а кубанський сотник все вивертався, залишаючи за собою спалені сільради, вбитих комуністів та комунарів. Через рік, влітку 1924 року, він вирвався до Збруча на загнаному коні, в скривавленій сорочці. За ним неслися вершники в чорних шкірянках. Під зливою куль Кожух, зіскочивши з коня, кинувся в річку, переплив на польський берег і, не озираючись на чекістів, пішов назустріч польському роз’їзду, стискуючи в руці маузер без набоїв.

Після цих пригод Кожух перебрався до Подебрад та перетворився в старанного студента Сільськогосподарської Академії під керівництвом свого земляка професора Щербини. Тут ми з ним і познайомилися у професора, який також керував моїми студіями з української історії. Сотник надзвичайно сильно цікавився історією, і я з задоволенням викладав йому свої погляди на минуле.

З полтавчанином Донцем я познайомився під Замостям. Нашу сотню кинули навперейми кінноті Котовського, ми влетіли на заболочене після дощу поле, і червоні батареї почали гатити загрузлих козаків. Кінь врятував мене, вставши дибки і прийнявши в себе півпуда картечі. Я не встиг зрозуміти, що сталося, як чиясь могутня рука висмикнула мене з-під забитого коня, і через мить я вже біг за конем якогось козака, тримаючись за стремено. Так доля звела мене з Донцем.

Ми з Кожухом розплатилися з Длугошем і вийшли на темну вулицю -- далі шлях кубанця прямував на околицю міста, де міські будинки зливалися з впорядкованими фермами. На одній з таких ферм і отаборився хазяйновитий студент-агроном, формально перебуваючи робітником у чарівної вдовиці, чий чоловік загинув десь у 1919 році, рятуючи Сибір для Колчака. Подейкували, що суворому сотнику було легше відбитися від всієї кінноти Котовського, ніж від намагань своєї законослухняної господарки закінчити таку найману працю законним шлюбом. Я знімав невеличку кімнату недалеко від Академії.

Не встигли ми розпрощатися, як незнайомець вийшов на вулицю за нами.

-- Перепрошую, панове, ви б не могли приділити мені дещицю вашого часу?

Сотник, трохи незадоволено блимнув очима, і мені довелось продовжувати розмову, невільно підхопивши вишуканий стиль незнайомця.

-- Чим зобов’язані увагою з вашого боку, пане?..

-- Полковник Дмитро Гай, панове. Ваші імена я знаю, тому не будемо затримуватися на деталях. Мені потрібна ваша допомога, дуже прошу прибути в наступну суботу за цією адресою о вісімнадцятій годині.

Полковник протягнув мені картку, яку я здивовано сунув собі в кишеню.

Тоді вже в бій вступив сотник:

-- А чому ви вважаєте, що нам треба вам допомагати, полковник, чи хто ви там є?

-- Панове, мені здалося, що ви не з тих людей, які відмовилися від боротьби. Мені також здалося, що ви можете витримати навіть те випробування, про яке я розкажу вам у запропоновану зустріч. Маю честь, -- і полковник, кивнувши головою, неспішно пішов від нас. Декілька секунд ми ошелешено дивилися один на одного.

-- Ну і що це за герой-полковник ? -- порушив я першим мовчанку.

-- Щось все це нагадує американське синема.

-- ...або романи про Карамболя чи Пінкертона .

-- Ну добре, друже, за тиждень зустрінемося, -- і Кожух, потиснувши мені руку, пішов по вулиці.

-- Привіт Марті! -- і я теж попрямував до свого студентського сховища. Через хвилину почув:

-- Огей, Данило, стривай! -- сотник підійшов до мене. -- Сірників у тебе нема?

-- А звідкіля вони в мене? А! До речі, ми так і не подивилися, що це за адреса. Знаєш, де це?

-- Чому ж ні, там Донець квартиру знімав у двадцять п’ятому.

-- Ну да, поки не одружився.

Але сотник не зауважив на мій натяк, що вже свідчило, що пропозиція загадкового полковника зачепила його настільки, що він навіть не відреагував на стандартний кпин.
3 (Рукопис професора Курца)

Пройшов тиждень. Якби я сказав, що за цей час забув про загадкового полковника та його пропозицію, це було б не так. Я вчився, акуратно працював вечорами в кочегарці і намагався викинути з голови дивну розмову з дивним полковником. Але передчуття того, що я наближаюся до несподіваних і, можливо, зловісних подій, не залишало мене. Іноді з’являлося враження, що доля знову хапає мене за комір і вперто штовхає назустріч чомусь невідомому і жахливому.

Я перебирав всі варіанти того, що може статися далі, і, нарешті, вирішив, все-таки, з’явитися на запропоновану зустріч.

Прослухавши вранці лекцію запрошеного в нашу порівняно забезпечену Академію німецького професора Шварцкопфа про історичні і філософські системи, забуті невдячним людством в колотнечі Світової війни, я вирішив зайти до кав’ярні. Замовивши кухоль темного пива, почав перебирати зшитки автоматично записаного конспекту. Раптом в очі впала цитата з лекції, яку я досить кострубато переклав з німецької -- "…Академік Курц наприкінці свого життя намагався зрозуміти природу жаху історії. Жаху, який втілювався в натовпі під час так званих великих історичних подій і з сатанинською насолодою спрямовував свою руйнівну силу на все, що могло бути здаватися розумним і гармонійним. Що за декілька місяців звільняло чернь, письменну аристократію, служителів вищих культів від почуттів найменшої людяності і обов’язків перед родиною, державою, добром і любов’ю? Смерть, пожежі, руїну, жахливі страти і катування ніс із собою цей жах історії…

…Наслідком дослідження природи жаху став великий рукопис, який академік Курц знищив за дві години до самогубства. Сталося це 30 липня 1914 року…"

Мені зразу згадався розстрільний підвал ВЧК одного з черкаських містечок. Коли наші повстанці ввірвалися туди, перебивши решту чекістів, два останніх з них, у хмарі револьверного диму, несамовито всаджували кулю за кулею в гору трупів, не звертаючи увагу на ошелешених повстанців...

-- Що, спудею, весь в науці?

Я із вдячністю за перервані спогади подивився на широке, чорновусе і, як завжди, усміхнене обличчя Кожуха.

-- Ну не всім же гасати на оперативному просторі твоєї ферми.

-- Як би ж то моєї! -- в очах Кожуха спалахнула гаряча мрія за якимось безмежним господарством. -- Та отож і слово -- хверма! Плюнути нема де. У нас на Кубані на цій землі і два кабанчики не розминулися би.

Деякий час ми обговорювали жалюгідні перспективи розвитку місцевого землеробства. Нарешті якось одноразово вирішили згадати про запрошення полковника.

-- А що думати, підемо, та і всі балачки! -- припинив мої мудрування Кожух. --Якщо він агент, то це …

-- …буде його остання зустріч у цьому світі, -- трохи патетично завершив я.

За кілька хвилин ми вже стояли перед дверима вказаної адреси. Двері відкрив полковник. Стримано потиснувши руки, він провів нас до вітальні. Там вже знаходилися кремезний бородань, одягнутий в чорний костюм і худорлявий, підтягнутий чоловік, в якому відразу можна було впізнати галичанина, що отримав незабутній вишкіл у незабутньому цісарському війську. Першим з приємною посмішкою піднявся нам назустріч бородань і з силою потиснув мені руку.
 
Наші Друзі: Новини Львова