Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Володар Перснів: Хранителі Персня

Переглядів: 51745
Додано: 04.05.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джон Роналд Руел Толкін
ВОЛОДАР ПЕРСНІВ: ХРАНИТЕЛІ ПЕРСНЯ


Пролог

Три - королям ельфійським під небом світлим.
Сім же - владикам гномів у печерах світу.
Дев'ять - людям землі, що їм смертна доля.
І Один - Володарю Тьми на чорнім престолі,
В Мордорі, де лиховісна тінь.
Перстень єдиний - усіх поєднати
І темною волею міцно скувати
В Мордорі, де віковічна тінь*.

* Переклад віршів, де це не позначено окремо, - С. Бойко.


ВСТУП

У цій книзі ми розповімо щонайперше про гобітів, і читач довідається багато чого про їхні звички, але мало про історію. Дещо можна, звичайно, почерпнути з повісті, що була написана за Червоною Книгою Західного Краю та опублікована раніше під назвою «Гобіт». Ця історія переповідала зміст перших розділів, які склав сам Більбо, перший гобіт, чия слава відлунює далеко за межами його країни; він назвав їх «Мандрівка за Імлисті гори», бо там розповів про те, як мандрував на схід, потому повернувся додому - ця пригода згодом затягла гобітів у вир великих подій, яким і присвячена наша книга.

Але комусь, можливо, захочеться відразу дізнатися більше про цей самобутній дрібний народ. Для таких читачів ми зібрали відомості з гобітанських переказів, які й наводимо нижче.


I. Гобіти

Гобіти - непомітний, але дуже давній народ. Колись були вони набагато численніші, ніж тепер, бо полюбляють мир та спокій, а ще добре оброблену землю, і нема для них нічого приємнішого за впорядковану й доглянуту сільську місцевість. Ніколи не цікавили їх машини, складніші за ковальський міх, водяний млин або ткацький верстат, хоч узагалі вони досить вправні ремісники. Навіть у прадавні часи вони почувалися ніяково перед «Великим людом», або «здоровилами», як вони звуть людей, а нині зустрітися з ними й зовсім непроста річ. Вони схильні до огрядності, не люблять зайвого клопоту, але мають чутливий слух, гострий зір та вміють рухатися швидко й спритно. Здавна навчилися вони тихо й непомітно зникати, коли [9] якийсь здоровило несподівано вламувався, куди його не запрошували. До того меткі вони зробилися, що людям те стало здаватися чарами. Але ж насправді гобіти ніколи не вдавалися до чарів; усе, що вони вміють, - то результат виключно доброго навчання. Завдяки вмінню, що переходило з покоління в покоління, безперервним вправам та близькості до землі вони досягли рівня, недосяжного для племені високорослих та незграбних.

Бо ж гобіти малі на зріст, навіть менші за гномів, у всякому разі менш присадкуваті та кремезні. Зросту вони можуть бути різного, за нашими мірками, від двох до чотирьох футів. Тепер вони рідко виростають більше, як три фути, але кажуть, що в давнину траплялися й значно вищі. Якщо вірити Червоній Книзі, Бандобрас Тук Бикорик, син Ізенгрима Другого, мав чотири з половиною фути зросту та міг їздити верхи на справжньому коні. Його перевершили, судячи з літописів, тільки двоє видатних героїв прадавніх часів, але про це ви дізнаєтесь докладніше у цій книзі.

Гобіти - мешканці Краю, або Гобітанії, - у дні миру та розквіту були веселим народом. Одягались вони яскраво, віддаючи перевагу жовтому й зеленому кольорам, але взуття майже не носили, бо мають від природи товсті підошви, а ноги вкриті кучерявою вовною, найчастіше брунатного відтінку. Щось схоже до вовни вкриває також їхні голови. Зрозуміло, що чоботарська справа не була у них дуже розвинена, але їхні довгі, вправні пальці вміли майструвати безліч інших корисних і приємних речей. Обличчя в них були не те щоб гарні, але добродушні, широкі, очі ясні, щоки червоні, а вуста завше готові їсти, пити й сміятися. Тож вони й сміялися, їли й пили частенько та багатенько. Зауважимо, що жарти їм подобалися нехитромудрі, а їсти сідали по шість разів на день (якщо мали змогу). Були вони гостинні, полюбляли свята і подарунки, які охоче дарували та охоче приймали.

Незважаючи на те, що нині гобіти нас уникають, легко зрозуміти, що вони одного з нами походження, значно ближчі до нас, ніж ельфи або навіть гноми. Колись вони розмовляли нашою мовою та мали такі ж самі вподобання, як ми. Проте, яка то була спорідненість, докладно з'ясувати тепер уже неможливо. Походження гобітів запропало в безоднях Прадавніх Віків, похованих нині під порохом забуття. Тільки ельфи досі зберігають пам'ять про ті часи, але їхні перекази стосуються здебільшого власної [10] історії, де люди з'являються рідко, а про гобітів згадки й зовсім нема. Однак не викликає сумніву, що гобіти багато століть тихесенько-любесенько жили собі у Середзем'ї, перш ніж інші народи їх помітили. А оскільки на світі живе безліч чудернацьких істот, отож і цей малий народ не привертав до себе нічиєї уваги. Проте за часів Більбо та його спадкоємця Фродо вони раптом набули, попри власну волю, і важливого значення, і славетності. Великі володарі та мудреці переймалися відтоді їхньою долею.



Давно минули ті часи, Третя епоха Середзем'я, усе змінилося на землі; але здається, що гобіти ще й досі живуть там же, де жили раніш: на північному заході старого світу, на схід від Моря. Звідкіля вони прийшли туди, ніхто не пам'ятав уже за часів Більбо. Любов до наукових досліджень (крім генеалогії) - не дуже поширене явище серед гобітів, але знаходилися такі представники старовинних родин, що вивчали власні книги і навіть розпитували ельфів, гномів та людей про давні події й далекі краї. Власне літописання гобітів почалося лише після заселення Краю. Найдавніші перекази не сягали далі Років Мандрів. І все ж, судячи з цих легенд і деяких особливостей мови та звичаїв, можна зрозуміти, що гобіти, подібно до багатьох інших народів, колись давним-давно прийшли зі сходу. У найраніших спогадах, мабуть, відбилися часи, коли вони жили у верхів'ях Андуїну, між узліссям Великого Зеленого лісу та Імлистими Горами.

Чому вони відважилися на складний та повний небезпек перехід через гори до Еріадору, нам нині годі збагнути. Самі гобіти зберегли спогади про те, як людей ставало все більше, як Тінь накрила ліс, що з тої пори одержав назву Чорнолісся.

Ще до початку мандрів гобіти розділилися на три роди, які дещо відрізнялися один від одного: Хутроногів, Стурсів та Ясноголових. Хутроноги були малі, смагляві, безбороді, не носили взуття, але руки й ноги мали домірні та вправні. Вони залюбки селилися по пагорбах і схилах гір. Стурси були присадкуватіші, більш широкоплечі, віддавали перевагу рівнинам і долинам річок. Ясноголові мали яснішу шкіру й волосся порівняно з іншими, були стрункіші та вищі на зріст, а жити воліли в лісах.

Хутроноги з давніх-давен спілкувалися з гномами й довго мешкали попід горами. Вони рано переселилися на захід [11] і дійшли майже до кінця Еріадору, аж до гори Вітровії, коли решта усі ще сиділи у Глухомані. То були найчисленніші, найтиповіші з гобітів. Вони бажали жити завжди на одному місці і довше за всіх зберігали успадкований від прадідів звичай мешкати у тунелях та норах.

Стурси довго не наважувалися покинути береги Великої ріки, Андуїну, і менше цуралися людей. Вони пішли на захід після Хутроногів, обравши напрямок уздовж ріки Гримучої на південь; там, поміж Тарбадом і межами землі Смаглочолих, вони прожили довго, перш ніж знову подалися на північ.

Ясноголові, найнечисленніші, були представниками північної гілки народу. Вони частіше дружили з ельфами, ніж інші гобіти, мали більше здібностей до вивчення мов і співу, ніж до ремісництва; колись вони вважали, що краще полювати, ніж орати землю. Вони перейшли гори на північ від Рівенделлу і подались уздовж річки Сивої. В Еріадорі вони незабаром змішалися з іншими родами, які випередили їх, але часто й самі ставали ватажками й вождями Хутроногів та Стурсів, бо були відважні й заповзятливі. Навіть за часів Більбо у деяких старовинних родинах такі якості Ясноголових давалися взнаки, наприклад, у господарів Забренда та Туків.

В Еріадорі між Імлистими та Лунними горами гобіти зустріли як ельфів, так і людей. Там усе ще мешкали останні з дунаданів, чиї прабатьки колись припливли з-за Моря, з острова Нуменор, але вони вимирали, і пустка поглинала землі їхнього Північного королівства. Вільного місця для прибульців було досить, отож незабаром гобіти почали осідати та будувати власні селища. Найдавніші давно зникли ще до народження Більбо, тож про них забули, але декілька з них ще існували, а одне не втратило свого значення, хоч поменшало - то була Бригора у Дужому лісі, десь за сорок миль на схід від межі Краю.

Нема сумніву, що саме у ті давноминулі дні гобіти навчилися читати й писати. Вчителями їхніми були дунадани (які, у свою чергу, набагато раніше навчилися цьому від ельфів). Тоді ж забулася мова, якою вони користалися раніше, бо гобіти звикли до вестрону, чи то пак загальної мови, що запанувала від Арнору до Гондору, а також майже по всьому узбережжю Моря від Белфаласа до Луни. Але вони зберегли декілька власних слів, назви днів, місяців та багато старовинних імен. [12]

Приблизно у той самий час гобіти скінчили складати легенди та почали записувати історичні події рік за роком. Скажімо, у 1601-му році Третьої епохи було занотовано, що брати Мархо та Бланко з роду Ясноголових залишили Бригору й, одержавши дозвіл від государя у Форності, з великим загоном гобітів переправилися через Брунатну ріку, або Берендуїн, Вони перейшли кам'яний міст, що його збудовано, коли Північне королівство було ще могутнім, та поосідали на землях за рікою аж до Далеких Пагорбів. За це з них тільки взяли обіцянку підтримувати у доброму стані Великий міст, а також усі інші мости й дороги, давати притулок королівським гінцям та визнавати верховну владу короля.

Від тої події почалося гобітанське літописання, бо рік переходу через Брендівіну (так її назву змінили гобіти) було прийнято як перший рік літочислення у Краї, і від нього почали рахувати подальші роки*.

* Таким чином, щоб перевести роки Третьої епохи, як їх рахують люди та ельфи, у гобітанське літочислення, треба відняти цифру 1600.

Гобіти, що прийшли з заходу, відразу ж полюбили нову землю, та там і залишилися, а тому знову зникли зі сторінок історії людської та ельфійської. Доки існували королі, гобіти умовно визнавали їхню владу, але насправді там правили власні вожді, а у справи широкого світу вони не втручалися. Коли люди готувалися до останньої битви з силами Ангмарського чаклуна, гобіти відіслали до Форносту загін лучників, але навіть цей факт не зберігся у споминах людських. Сталося так, що та війна призвела Північне королівство до руїни, тому відтоді гобіти почали самі порядкувати на своїй землі: вони обрали голову, або Тана, з найстаріших мешканців, і його влада прийшла на зміну королівській. Упродовж наступного тисячоліття війни мало турбували їх; гобіти процвітали та примножували рід після Чорної Моровиці у 37 р. Гоб., доки не настала Довга Зима, а за нею - голод. Гинули тоді гобіти тисячами, але роки Недороду (1158-1160) встигли відійти в небуття до часу, коли починається наша історія, і гобіти знов звикли до заможності. Земля була щедра й добра; колись, ще до появи гобітів, люди ретельно обробляли її, там існували ферми, там простягались королівські поля та виноградники. Гобітам дісталася ця земля вже занедбана, але вони спромоглися відродити її. [13]

На сорок ліг простягнулася Гобітанія від Далеких Пагорбів до Брендівіни, та на п'ятсот - від північних боліт до багнищ на півдні. Гобіти звали свою країну просто Краєм; вони трималися сукупно завдяки владі Тана та діловим стосункам. У цьому добре облаштованому куточку вони займалися своїми справами - жили, все менше й менше цікавлячись світом, де коїлися незрозумілі речі, й нарешті дійшли до думки, що спокій та достаток - це щось цілком звичайне у Середземні, невід'ємне право усіх доброчесних племен. Вони забули - або не згадували - про тих, хто захищав їх, тих, чиїми зусиллями підтримувався тривалий мир у Гобітанїї. Вони були під охороною, але забули про це.

Ніколи гобіти не бували войовничими, не знали, що таке чвари. Звісно, у давнину доводилось їм битися, щоб відстояти своє життя у жорстокому світі; але вже до часів Більбо все це стало надбанням розділу давньої історії. Останню битву до початку нашої розповіді - та й взагалі єдину у межах Гобітанїї - не пам'ятали навіть старожили: 1147 р. Гоб. Бандобрас Бикорик бився на Зелених Ланах з бандою орків. З тої пори навіть клімат пом'якшав, і вовки, що колись забрідали з півночі взимку, коли холодно й багато снігу, зробилися просто казкою, яку дітям оповідають дідусі. Тому, хоч у Гобітанії можна було надибати зброю, використовували її переважно для оздоблення стін чи поличок над камінами, або ж демонстрували у музеї, у Великих Норах, що мав назву «Дім метомів» (усе, що гобіти вже не могли використати, але не хотіли викидати, вони позначали слівцем «метом»). Метоми швидко накопичувались у їхніх оселях, і багато подарунків, що переходили з рук у руки, були саме того ґатунку.

Втім, мир та спокій, як не дивно, не розніжили цього маленького народу. Залякати або вбити гобіта було зовсім не легко; може, вони саме тому так невтомно насолоджувалися затишком і заможністю, що при необхідності могли обійтися без них. Вони зносили брутальне поводження, прикрощі й тягар далекої дороги з упертістю, що вражала тих хто помічав тільки їхні огрядні черевця і товстенькі щічки. Вони рідко сварилися, а про вбивство живих істот, навіть заради полювання, і мови не могло бути, але у разі потреби вміли постояти за себе і не забули, як користатися зброєю. Маючи тверду руку та влучне око, вони вправно стріляли з лука, а коли гобіт підбирав на землі [14] камінець, будь-який звір, що прокрався до двору, знав: треба чимдуж утікати.

Спочатку всі гобіти жили в норах, - у всякому разі, так вони вважали, - та й тепер найліпше почувалися під землею. Але з часом довелось їм навчитися будувати звичайні будинки. По суті, за часів Більбо у Краї дотримувалися старих звичаїв тільки найзаможніші та найбідніші з гобітів. Незаможні мешкали у справжніх норах, з однісіньким віконцем або й зовсім без вікон, а багаті володіли розкішними, доглянутими підземними хоромами, що ледь скидалися на старовинні нори. Але зручне місце для тих довгих, розгалужених тунелів (сміалів, як вони звалися) не можна було віднайти абиде, і по мірі того, як плем'я гобітів росло й селилося всюди, вони стали будувати свої оселі на рівнинах та уздовж річок на поверхні землі. А потім уже й на пагористих місцинах, наприклад у Гобітоні, або у Ласому Дворі, або у головному місті Краю, Великих Норах на Білому Узгір'ї, з'явилась тьма-тьмуща будинків із дерева, цегли або каменю. Найчастіше такі споруди зводили мірошники, ковалі, канатники та теслярі - вони ж бо влаштовували собі окремі майстерні або повітки ще за часів норокопання.

Будувати кам'яні ферми та стодоли вперше призвичаїлись, буцімто, в області Топлінь, що лежить нижче по Брендівіні, у Східній чверті. Тамтешні мешканці були рослі, а у вологу погоду взували гном'ячі чоботи. Але вони, мабуть, походили від Стурсів: це підтверджувалось рідкою порістю, що вони мали на підборідді, бо ж Хутроноги та Ясноголові борід зроду не носили.

Можливо, що вміння будувати, як і решту ремесел, гобіти перейняли у дунаданів, але могли навчитися також безпосередньо від ельфів, котрі з давніх-давен були вчителями людей. Бо ельфи Високого роду тоді ще не покинули Середзем'я і Жили у Срібній Гавані далеко на заході та в інших місцях неподалік від Гобітанії. Три ельфійські башти бозна-відколи стояли на Баштовому Узгір'ї, на західному кордоні Краю. Місячними ночами їх було видно здалека. Найвища стояла на самотньому високому пагорбі, оддалік від усіх. Жителі Західної чверті розповідали, що з верхівки тієї башти можна побачити море, але невідомо, чи наважився хто-небудь з гобітів видертися на неї. Насправді лиш поодинокі гобіти бачили море і плавали по ньому, а ще менше було таких, хто повертався, щоб про це повідати. [15]

Більшість гобітів відчували недовіру навіть до малих річок, і мало хто з них умів плавати. Що далі, то рідше спілкувались гобіти з ельфами, почали їх боятися, не довіряли тим, хто з ними дружив; Море стало для них страхітливим словом, знаком смерті, і нарешті вони відвернулись від західних горбів.

Але хоч би від кого взяли гобіти свою майстерність, будували вони на свій лад. Башти їх не цікавили, їхні будівлі були довгі, приземкуваті й зручні. Старовинні будинки нагадували «сміали»: вкриті соломою чи очеретом, обкладені дерном, з опуклими стінками. Але згодом вони багато чого вдосконалили, дещо запозичили у гномів, а дещо винайшли самостійно. Тільки вікна і двері - однаково круглі - залишились на згадку про незвичайне походження гобітанської архітектури.

У будинках та норах гобітів мешкали великі родини. (У цьому відношенні Більбо та Фродо Торбинси, що зосталися холостяками, були винятком, утім, вони й у багатьох інших відношеннях проявляли своєрідність, скажімо, у дружбі з ельфами.) Інколи кілька поколінь родичів (як у Туків з Величезних Сміалів або у Брендібоків) мешкали майже у повній злагоді в єдиній, від дідів-прадідів успадкованій та розбудованій з часом оселі. Усі гобіти, так чи інакше, не цуралися родинних зв'язків і люб'язно ставилися до родичів. Вони креслили хитромудрі дерева родоводів з безліччю гілок. Коли маєш справу з гобітами, треба обов'язково пам'ятати, хто кому ким доводиться та з якого коліна. У цій книзі неможливо навести такий родовід, щоб були перелічені принаймні найголовніші представники основних родин того часу. Генеалогічні додатки до Червоної Книги Західного Краю складають окрему чималеньку книгу, і всім, окрім гобітів, вони здаються занадто нудними. А гобітів це захоплювало, бо над усе вони цінували точність; вони любили читати такі книги, де все їм хоч і відомо здавна, зате викладено ясно та зрозуміло.


2. ПРО ЗІЛЛЯ ДЛЯ ЛЮЛЬОК

Давним-давно мали гобіти ще одну дивовижну звичку: вони полюбляли вдихати дим від покладеного у люльку сушеного листя якоїсь трави, що звалася «люльковим зіллям», очевидно, різновиду «Nicotiana». Звідки гобіти набралися того дивного звичаю, так і зосталося нерозгаданою [16] таємницею. Всі відомості про це, що існували у давні часи, зібрав Меріадок Брендібок, який потім став Господарем Забрендії, а оскільки й сам він, і тютюн з Південної чверті відіграють неабияку роль в історії, пропонованій читачеві, то буде слушно процитувати уривок з його твору «Трави та зілля Гобітанії»:

«Куріння люльок, - пише він, - це єдине мистецтво, яке ми можемо вважати своїм споконвічним винаходом. Коли гобіти почали курити, невідомо, але нема таких легенд чи родинних переказів, де б не згадувалось куріння. Упродовж багатьох століть гобіти курили різні трави, міцніші і слабкіші. Але усі фахівці згодні з тим, що вирощувати листя для люльок на своїх ланах перший почав Тобольд Люлькас з Довгонора у Південній чверті за часів Ізенгрима Другого, десь 1070 р. Гоб. Дотепер найкращий тютюн виробляють у тій же місцевості, особливо сорти «Довгонорський лист», «Старий Тобі» та «Південна зоря».

Як саме старий Тобі надибав цю рослину, теж невідомо, бо він до самої смерті так цього секрету і не розкрив. Він був добре обізнаний у травах, але мандрувати не любив. Кажуть, що змолоду він частенько навідувався до Бригори, але більше нікуди не ходив. Можливо, саме там він знайшов ту рослину, дикий різновид якої ще й досі буяє на південному схилі гори Бри. Тамтешні гобіти стверджують, нібито вони перші почали вживати його для куріння, їм взагалі притаманний такий настрій, що вони у всьому випереджають гобітів Краю (вони й досі звуть його «своєю колонією»), але цього разу вони, здається, не помиляються. Нема ніякого сумніву, що власне з Бригори звичай куріння справжнього тютюну розповсюдився протягом віків серед гномів, Слідопитів, магів та інших мандрівників, які з'являлися на цьому дивному перехресті доріг. Таким чином, джерелом та центром цього мистецтва слід уважати старовинний заїзд «Грайливого поні», який з незапам'ятних часів утримує родина Барбарисів.

Утім, спостереження, які я зробив під час численних подорожей на південь, свідчать, що ця рослина все ж таки не властива нашій місцевості, а завезена з пониззя Андуїна, куди спершу потрапило, певно, з-за Моря, разом з нуменорцями. Вона рясно росте у Гондорі - там вона висока та буйна, не те що на півночі, де квітне лише у теплих, захищених од вітру місцях, подібних до Довгоноpa. [17] Люди Гондору звуть її «духмяний гален» і цінують лише за пахощі квіток. Звідти гален Зеленим трактом дістався далеко за багато століть, які відділяють часи Еленділа від наших днів. Але навіть дунадани Гондору не заперечують, що саме гобіти першими вжили його для куріння, навіть маги до того не додумались. Але один маг, з яким я був близько знайомий, давним-давно навчився цьому мистецтву і досяг у ньому такої ж майстерності, як у всіх справах, до яких брався.


3. ПРО ВПОРЯДКУВАННЯ КРАЮ

Гобітанія поділяється на чотири частини, або чверті, про які вже йшлося вище: Північну, Південну, Східну та Західну. Кожну з них поділено на повіти, які часто звуться за іменами тих старовинних родів, що колись переважали там у чисельності, хоча до початку нашої історії населення вже геть перемішалося. Щоправда, рід Туків усе ще тримався давніх земель, але інші, як Торбинси та Мудрінси, давно вже розселилися кому як заманеться. Крім чвертей, були ще дві Закраїни, Східна (Забрендія) та Західна, що приєдналися до Краю у 1462 р. Гоб.

Ніякого «уряду» Гобітанія не мала; родини самі давали лад своїм справам. Час вони витрачали переважно на те, щоб виростити їжу, а потім з'їсти.

В інших справах вони були здебільшого великодушні й не жадібні, на чуже не зазіхали, отож маєтки, ферми, майстерні та крамниці зоставались незмінними з покоління в покоління.

Зрозуміло, що зберігались також давні традиції шанування короля з Форноста, або Північного Оплоту, як його називали, на північ від Гобітанії. Короля не було вже майже тисячу років, і навіть руїни його столиці давно заросли травою. Але гобіти, як і раніш, казали іноді про дикі та злі створіння (на зразок тролів), що вони «й не чули про короля». Бо вважали вони, що усі закони, якими користувалися, були складені завдяки мудрості королів, отож, додержувалися їх добровільно: адже то були Статути, прадавні й справедливі.

Треба зауважити, що рід Туків довгий час утримував провідне становище, бо кілька століть тому посада Тана перейшла до них від Брендібоків, і відтоді найстарший з Туків завжди носив цей титул. Уважалося, що Тан очолює [18] гобітанські збори, або віча, а також ополчення; але ж і те, й інше збиралося лише в разі небезпеки, а того вже давно не траплялось, тому звання Тана зробилося просто почесним доважком до імені. Проте родина Туків не втратила особливої пошани, бо залишалася численною та заможною, і у кожному поколінні її з'являлися на світ особи вольового характеру, з незвичними повадками та неспокійною вдачею. Остання риса, відверто кажучи, зовсім не викликала захвату у громади, але її ще могли вибачити (тим, хто був заможніший).

Єдиною насправді посадовою особою був бургомістр Великих Hop та цілого Краю, котрого обирали що сім років під час Вільного Ярмарку на Білому Нагір'ї у день Лайта, або Маківки літа. Одним з найважливіших його обов'язків було головувати на бенкетах у святкові дні, яких гобіти мали задосить. Але йому ж належали також посади Головного Поштмейстера та начальника шерифства, тобто Варти Порядку. Ніякої потреби в інших службах у Гобітанії не було, а з цих двох пошта працювала найактивніше. Не всі гобіти були письменні, але якщо вже були, то невтомно вправлялися у тому вмінні, надсилаючи безліч листів до друзів (та декількох обраних родичів), що мешкали на відстані, яку не вдавалося подолати під час прогулянки після обіду.

Те, що гобіти звали шерифством, ми б могли назвати поліцією, але тільки приблизно. Охоронці не носили мундирів (про таке у Гобітанії навіть не чули), єдиною їх ознакою було пірце на капелюсі; справами вони займалися скоріше такими, як наші лісники: неподобства, що їх творила звірина у лісі, більше турбували їх, аніж витівки мешканців Краю. Досить було лише дванадцятьох, щоб упоратися з внутрішніми справами, по три на кожну чверть; якщо виникала потреба «доглянути кордони», набирали скільки треба, щоб дати належну відсіч чужинцям, чи то високим, чи малим.

Коли розпочалася наша історія, кількість охоронців на кордонах помітно збільшилася. З усіх усюд надходили повідомлення та скарги на те, що підозрілі особи й тварини вештаються поблизу кордонів, а подекуди ще й лізуть через них: порядок, що існував споконвіку, очевидячки, порушувався. Щось подібне розповідалося лише у давніх переказах. Мало хто з гобітів утямив, що це - зловісне знамення; навіть Більбо не замислився, що воно передвіщає. [19]

Шістдесят років минуло відтоді, як він повернувся з пам'ятної мандрівки, він уже був застарий навіть як на гобіта (вони ж, траплялося, до ста літ доживають), але, без сумніву, ще не витратив більшої частини багатства, привезеного з далеких країв. Що то було за багатство, він нікому не обмовився, навіть Фродо, найулюбленішому племіннику, і той перстень, що колись він знайшов у мандрах, теж зберігався потай від усіх.


4. ПРО ЗНАХІДКУ ПЕРСНЯ

У книзі «Гобіт» розповідається про те, як одного дня до дверей Більбо підійшли чарівник Гандальф Сірий та тринадцятеро гномів; то був сам Торін Дубощит, нащадок королів, і дванадцять його товаришів по вигнанню. Разом з ними Більбо вирушив, несподівано для себе самого, квітневого ранку 1341 р. Гоб., здобувати великий скарб, спадок томських королів під Самотньою Горою. Наприкінці походу відбулася Битва П'яти Військ, загинув Торін, знищений був дракон, і ще багато здійснено героїчних вчинків, але нічого б не збереглось у пам'яті поколінь, якби не одна непримітна подія. Коли мандрівники, що потрапили у засідку орків на перевалі Імлистих Гір, рятуючись, кинулись навтіки, Більбо на якусь мить зостався наодинці у підземних ходах; він поповз навпомацки, без надії знайти потрібний напрямок у суцільній темряві, мимохідь намацав на дні тунелю невеличкий перстень, сунув до кишені та й забув про нього.

Шукаючи вихід, Більбо потрапив до гірських надрищ і там натрапив на Горлума, маленьку бридку потвору. Горлум з'їдав усе, що до лап потрапить, а ще він мав єдину втіху: скарб, який здобув так давно, що й сам не пам'ятав, коли: золотий перстень, який мав чарівну силу - хто одівав його на палець, ставав невидимим. Цього персня він називав своїм «золотцем», зберігав на острівці серед підземного озера та надівав лише коли йшов на полювання. Саме цей перстень знайшов Більбо, а тому Горлум не зміг відразу кинутися на нього; щоб мати час на пошуки, він придумав зіграти з Більбо в загадки, та грав, аж поки нарешті гобіт виграв. Не якась там особлива дотепність порятувала Більбо, йому просто поталанило: випадково (як це тоді здавалось) доторкнувся він до перстеника, коли [20] порпався у кишені, вигадуючи наступну загадку, і спитав зненацька: «Що ж воно таке у мене в кишені?»

Щоправда, авторитетні знавці досі міркують, уважати це просто «запитанням» чи справжньою загадкою; але всі згоджуються, що коли Горлум сприйняв це як загадку та намагався знайти відповідь, то він мав поважати правила гри. Більбо наполягав, щоб той дотримав слова й показав вихід з підземелля: але він відчував, що слизька потвора може його обдурити, хоч гра в загадки була з давніх-давен священна і тільки найлихіші створіння ризикували порушити її правила. Але протягом віків, доки Горлум вештався у пітьмі, він зашкаруб у злі й звик до підлих вчинків. Шаснувши геть від Більбо, він попрямував до свого острова за перснем - але не знайшов його. Нарешті відгадка спала на думку Горлумові, і він кинувся навздогін. Більбо біг, біг, біг, поки не сунув руку до кишені: перстень неначе сам собою надівся йому на палець, і Горлум пробіг повз гобіта, нічого не помітивши; Більбо крадькома пішов за ним, аж той привів-таки гобіта до виходу. Там Горлум зупинився, міркуючи, що краще вдіяти, а Більбо, спритно перелетівши просто над його головою, видобувся на волю. Та ворог гукав услід йому з ненавистю й відчаєм: «Злодій! Злодій! Торбинс злодій! Ми ненавидимо їх, ми їх ненавидимо навіки!»

Цікаво, що супутникам своїм Більбо оповів цю історію зовсім інакше. Нібито Горлум пообіцяв йому, якщо програє, подарувати чарівний перстень, свій «подаруночок на день народження». Але перстень кудись подівся, і Більбо здогадався, що саме його він знайшов; тому він залишив перстень собі як нагороду за чесну гру, а Горлума просто примусив показати вихід з печер. Те ж саме Більбо записав у своїх спогадах та, здається, ніколи власною рукою не змінював нічого у цьому оповіданні, навіть після того, що сталося на нараді Елронда: ця версія присутня як в оригіналі Червоної Книги, так і в декількох копіях та витягах з неї. Але існує також чимало списків, де наводиться правдива історія, обґрунтована, без сумніву, нотатками Фродо чи Семіума, котрі вивідали правду, але не хотіли нічого власноручно викреслювати з того, що понаписував старий.
 
Наші Друзі: Новини Львова