Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 22 вересня 2018 року

Мандри Лемюеля Гуллівера

Переглядів: 64359
Додано: 14.01.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0

Знов-таки, оскільки всі скаржаться, що фаворити владарів мають коротку та ледачу пам'ять, то цей-таки лікар пропонував, щоб кожен допущений до прем'єр-міністра, переказавши коротко та ясно своє діло, на прощання смикнув би його за носа, копнув ногою в живіт, або наступив на мозоль, або тричі потяг за вуха, або штрикнув шпилькою крізь штанину, або до синців нащипав йому руку, щоб міністр не забув про нього. Таку операцію треба- [175] повторювати при кожному побаченні, доки справа буде розв'язана або прохачеві категорично відмовлять.

Він пропонував також, щоб кожен сенатор, висловивши на великій державній раді свою думку та обгрунтувавши її, був зобов'язаний голосувати за протилежну. Вчений запевняв, що в такому разі наслідки голосування завжди будуть благодійні для суспільства.

Щоб примирити ворожі партії, коли суперечки між ними стають надто запеклі, він радив такий чудовий спосіб: слід узяти по сто лідерів кожної партії й посадити їх парами один проти одного, добираючи по змозі людей з головами однакового розміру. Далі двоє вправних хірургів мають воднораз розпиляти їм потилиці так, щоб поділити їхні мізки навпіл, і негайно обмінити відпиляні частини, приставивши кожну з них до голови партійного супротивника. Робота ця, звичайно, вимагає неабиякої точності, але професор запевняв, що коли операцію зроблено вдало, то одужання гарантовано. Доводив це він так: дві половини мозку, змушені дискутувати про якісь питання в межах одного черепа, повинні незабаром порозумітися, а це зробить мислення поміркованим та правильним, що дуже бажано в головах людей, які вважають, ніби вони з'явилися на світ спеціально для того, щоб стежити за його рухом та керувати ним. Що ж до різниці мізків, якісної чи кількісної, у проводирів супротивних партій, то він запевняв нас на підставі свого досвіду, що це сута дрібниця. Я чув палку суперечку двох професорів з приводу найвигіднішого та найефективнішого способу діставати гроші, не обтяжуючи населення. Один твердив, що найсправедливіше було б оподаткувати вади та дурний розум, і пропонував, щоб розмір податку на кожного встановлювало найбезсторонніше жюрі з його сусідів. Другий додержувався цілком протилежного погляду. На його думку, оподаткувати треба якраз ті якості душі та тіла, котрим людина сама складає найвищу ціну. Розмір податку повинен залежати від ступеня розвитку цих якостей, а оцінку їх нехай кожен визначає сам за власним сумлінням. Найвищі податки, казав він, слід стягати з осіб, які мають найбільший успіх у іншої статі, а сума податку визначається відповідно до кількості та характеру одержаних ними знаків прихильності, про що кожен заявляє сам. Він також пропонував якнайвище оподаткувати розум, відвагу та чемність, причому податок стягувати в такий самий спосіб, тобто кожен сам визначає, в якій мірі володіє названими [176] якостями. Що ж до чесності, справедливості, мудрості та знань, то їх передбачалося не оподатковувати зовсім, бо це такі своєрідні якості, яких жодна людина не визнає в сусіда і не оцінить правильно у себе.

Жінок пропонувалось оподатковувати згідно з їхньою вродою та вмінням одягатися, причому їм надавалось такої ж пільги, як і чоловікам: складати самим собі ціну. Але жіночу вірність, цноту, здоровий глузд та гарну вдачу не треба оподатковувати, бо зібрані кошти не перекриють витрат па стягування податку.

Щоб примусити сенаторів служити інтересам корони, пропонувалося розподіляти між ними високі посади з допомогою лотереї, причому кожен має спершу заприсягтися, що голосуватиме в інтересах двору, незалежно від того, виграє він чи ні; що ж до невдах, то вони можуть брати участь у наступній лотереї, як тільки з'явиться якась нова вакансія. Отже, в сенаторів завжди житиме надія дістати посаду; ніхто з них не скаржитиметься на невиконану обіцянку, а всі свої невдачі кожен скидатиме цілком на долю, плечі якої ширші та дужчі, ніж у будь-кого з міністрів.

Інший професор показав мені величезний рукопис інструкцій для викриття змов проти уряду. Він радив державним діячам дізнаватись, яку їжу споживають усі підозрілі особи, о котрій годині їдять, на який бік лягають спати, якою рукою підтираються, а також старанно досліджувати їхні екскременти щодо кольору, запаху, смаку, консистенції, густоти та ступеня перетравлення і з цього складати собі уявлення про їхні думки та наміри, бо ніколи люди не бувають такі поважні, замислені й зосереджені, як тоді, коли випорожнюються,- в цьому він переконався з власного досвіду. Коли він у клозеті просто задля спроби думав про найкращий спосіб убити короля, то послід його набував зеленкуватого забарвлення, але ставав зовсім іншого кольору тоді, коли він думав тільки про те, щоб підняти повстання або підпалити столицю.

Вся розвідка написана дуже гостро і містить у собі багато спостережень, цікавих і корисних для політиків, але, здалося мені, не зовсім повних. Я дозволив собі сказати це авторові і запропонував йому внести кілька доповнень. Професор прийняв мою пропозицію прихильніше, ніж то буває звичайно в письменників, а надто з породи прожектерів, і заявив, що буде радий дістати свіжі відомості. [177]

Я сказав йому, що в королівстві Трібніа, яке тамтешній народ називає Лангден,- там я жив під час однієї подорожі,- головна маса населення складається з шпигунів, свідків, викажчиків, обвинувачів, позивачів, очевидців, присяжних та різних їхніх помічників і підручних, і всі вони дістають вказівки та платню від міністрів та їхніх заступників. Змови в тому королівстві бувають звичайно наслідком роботи осіб, які хочуть піднести свою славу глибоких політиків, надихнути новою силою спорохнілу владу, придушити або відвернути громадське невдоволення, напхати кишені конфіскованим майном, зміцнити або підірвати державний кредит - залежно від того, що вигідніше для них самих. Насамперед вони погоджуються між собою і встановлюють, кого саме з підозрілих осіб обвинуватити в змові, далі намагаються перехопити все їхнє листування та папери, а злочинців закувати в кайдани. Папери передають фахівцям, що дуже спритно вміють знаходити таємниче значення слів, складів і літер. Вони, наприклад, можуть виявити, що вбиральня означає таємну раду, табун гусей-сенат, кривий собака - загарбника, чума-регулярну армію, яструб-прем'єр-міністра, подагра-архієпископа, шибениця-державного секретаря, нічний горщик-комітет вельмож, решето-фрейліну, мітла-революцію, мишоловка - державну службу, бездонний колодязь - скарбницю, помийниця-королівський двір, блазенський ковпак - фаворита, зламана очеретина-судову палату, порожня діжка-генерала, гнійна рана-владу.

Коли цей метод виявиться недостатнім, у них є ще два, ефективніші, які вчені називають акростихами та анаграмами. Перший дозволяє розшифрувати всі початкові літери згідно з їхнім політичним змістом. Так «Н» означає змову, «Б» - кінний полк, «Л» - флот на морі. Користуючись другим методом, вони переставляють літери підозрілого листа і таким чином можуть виявити якнайглибше приховані наміри незадоволеної партії. Якщо, наприклад, у листі до приятеля я напишу: «Наш брат Том захворів на геморой»,- то спритний розшифрувальник доведе, що літери, з яких складається ця фраза, можуть мати інше значення: «Опирайтеся, змову викрито». Це і є анаграмний метод.

Професор дуже дякував мені за це повідомлення і обіцяв згадати про мене на почесному місці у своєму трактаті. [178]

Більше я не бачив у цій країні нічого такого, що могло б затримувати мене, і почав думати про повернення до Англії.



Розділ VII

Автор покидав Лагадо й прибуває до Мелдонади. Кораблів нема. Він здійснює недовгу подорож до Глабдабдрібу. Як його прийняв тамтешній правитель

Континент, частину якого становить королівство Белнібарбі, тягнеться, як у мене в підстава гадати, на схід у напрямі до тієї недослідженої частини Америки, що розташована на захід від Каліфорнії і на північ від Тихого океану, до якого від Лагадо не більше ніж сто п'ятдесят миль. Там є добрий порт, що провадить жваву торгівлю з островом Лаггнеггом, розміщеним на південному заході під 29° північної широти та 140° довготи. Цей острів Лаггнегг лежить на південний схід від Японії, на відстані щось із сто ліг. Японський імператор перебуває в дуже дружніх стосунках з королем Лаггнеггу, і тому між цими двома островами часто ходять кораблі. Саме через це я й вибрав такий шлях, бо сподівався звідти повернутися до Європи. Найнявши провідника з двома мулами, щоб він показував мені дорогу й віз мій невеличкий багаж, я попрощався з моїм благородним захисником, який так ласкаво поставився до мене, а перед моїм від'їздом щедро обдарував мене.

Моя подорож минула без будь-яких вартих уваги читача пригод. Коли я прибув у Мелдонаду (морський порт острова), там не було жодного корабля на Лаггнегг, не чекали його і найближчим часом. Місто це завбільшки таке, як Портсмут. Невдовзі я завів там кілька знайомих і був прийнятий дуже гостинно. Один знатний пан сказав, що корабель на Лаггнегг буде споряджено не раніш як за місяць і що тим часом мені, мабуть, було б цікаво відвідати невеличкий острів Глабдабдріб, який лежить ліг за п'ять на південний захід. Він пообіцяв дістати зручний баркас і висловив бажання поїхати разом зі мною, запросивши до товариства ще й свого приятеля.

Глабдабдріб, якщо я правильно перекладаю це слово, означає острів чаклунів, або чародіїв. Розміром він такий, [179] як третина острова Уайта, і земля там надзвичайно родюча. Править ним ватажок племені, що складається з самих чародіїв. Одружуються вони тільки поміж себе, і старший у роду є монархом або правителем. У нього розкішний палац із парком на три тисячі акрів, обгороджений муром з тесаного каменю в двадцять футів заввишки. В парку кілька загородок для худоби, посівів та городів.

Правителеві та його родині прислуговують досить незвичайні слуги. Знаючи некромантію, він може викликати до себе які завгодно тіні мертвих і примушувати їх слугувати собі протягом двадцяти чотирьох годин, але не довше; крім того, він не може викликати одну й ту саму особу частіше як раз на три місяці, і порушувати це правило дозволено тільки у виняткових випадках.

Ми прибули на острів близько одинадцятої години ранку, і один з моїх супутників пішов до правителя попросити, щоб той прийняв чужоземця, який приїхав заради честі відвідати його високість. Дозвіл було дано негайно, і ми втрьох увійшли в палацову браму між двома лавами сторожі, озброєної та одягненої на дуже старовинний манір. В обличчях сторожі було щось таке, що змусило мене здригнутися від невимовного жаху. Ми пройшли кількома покоями між такими самими слугами, вишикуваними з обох боків, і дісталися до приймального залу, де після трьох низьких поклонів та кількох загальних запитань нас запросили сісти на три ослінчики біля нижньої приступки трону його високості. Правитель розумів мову Белнібарбі, хоч вона й відмінна від мови їхнього острова, і попросив мене розповісти про мої мандри. Щоб я почував себе вільніше, він кивком пальця відпустив увесь свій почет, і, на превеликий мій подив, той почет миттю щез, неначе сонна мара, що зникає, коли раптом прокинешся. Я опам'ятався тільки тоді, коли правитель запевнив, що мені не загрожує ніяка небезпека. Побачивши ж, як байдуже поставились до цього дива обидва мої супутники, яких уже часто так приймали, я трохи заспокоївся і став розповідати його високості про свої пригоди, хоч остаточно побороти своє хвилювання не міг і раз по раз озирався на те місце, де нещодавно стояли оті слуги-привиди. Я мав честь пообідати у правителя, і страви нам подавала та услуговувала за столом нова партія духів, але тепер я лякався їх уже менше, ніж уранці. Я залишався в палаці до смерку, але уклінно просив його високість вибачити мені, що я не можу прийняти запрошення зостатись тут [180] на ніч. Разом з двома приятелями я переночував у приватному будинку в сусідньому місті - столиці цього маленького острова,- а вранці ми знову пішли засвідчити свою пошану правителеві і віддати себе в його розпорядження.

Так прожили ми на острові десять днів, гостюючи більшу частину дня у правителя, а ночуючи в міській своїй оселі. Я скоро так призвичаївся до духів, що на третій чи на четвертий раз вони вже зовсім не хвилювали мене; навіть коли я відчував деякий острах, то цікавість брала над ним гору. Нарешті його високість запропонував мені викликати з того світу будь-кого з людей, померлих від початку історії людства й дотепер - скільки захочу. Я міг сам питати їх, з однією тільки умовою, щоб запитання мої обмежувалися часом їхнього життя на землі. Я можу бути певним, що вони казатимуть саму правду: адже брехливість на тому світі - талант зовсім не потрібний.

Я уклінно подякував його високості за таку велику ласку. Ми стояли в кімнаті, звідки видно було прегарний парк. А що спершу мені кортіло помилуватися величними та урочистими сценами, то я зажадав побачити Александра Македонського на чолі його війська після бою під Арбелою. Великий полководець за першим порухом пальця правителя з'явився на широкому полі перед вікном. Ми запросили Александра в кімнату. Мені дуже важко було зрозуміти його грецьку мову, а він мало розумів мою. Він присягався честю своєю, що його не отруїли і помер він з гарячки після доброї пиятики.

Далі я побачив Ганнібала під час його переходу через Альпи, і він сказав мені, що не має й краплі оцту в своїм таборі.

Я бачив Цезаря і Помпея на чолі їхніх армій, готових до бою, а також Цезаря під час його останнього великого тріумфу. Я просив показати мені римський сенат в одному великому залі, а в іншому залі, для порівняння, сучасний парламент. Церший здавався зборами героїв, півбогів; другий - набродом гендлярів, злодюжок, грабіжників та розбишак.

На моє прохання правитель знаком звелів Цезареві та Брутові наблизитись до нас. Побачивши Брута, я вмить пройнявся глибокою пошаною до нього; мене вразила надзвичайна чесність, непохитна відвага, щира любов до своєї батьківщини і до всього людства, які промовляли [181] ікожної риси його обличчя. Я з задоволенням спостеріг, що обидва вони живуть у цілковитій злагоді, а Цезар відверто признався мені, що найбільші подвиги, здійснені ним за життя, не йдуть ні в яке порівняння зі славою того, хто відібрав у нього це життя. Я мав честь довго розмовляти з Брутом, і він сказав мені, що його предок Юній, Сократ, Епамінонд, Катон Молодший, сер Томас Мор та він сам завжди перебувають укупі - секстумвірат, до якого вся історія людства не може додати сьомого члена.

Я надокучив би читачеві, перелічуючи величезну кількість славетних осіб, викликаних, щоб задовольнити ненаситне моє бажання побачити перед собою світ у всіх періодах його давньої історії. З найбільшим задоволенням зупиняв я свої очі на людях, що вбивали тиранів та узурпаторів, і на тих, хто визволяв пригнічені та покривджені народи. Але я неспроможний висловити всі свої приємні почуття й хвилювання в такій формі, щоб вони достатньо зацікавили читача.



Розділ VIII

Дальший опис Глабдабдрібу. Поправки до стародавньої та новочасної історії

Мені кортіло побачити найуславленіших мудреців стародавнього світу, і один день я присвятив розмові з ними. Я попросив викликати Гомера та Арістотеля разом з усіма їхніми коментаторами; проте цих останніх була така сила, що кількасот їх мусило чекати надворі та в передпокоях палацу. Я не тільки відразу впізнав цих двох героїв серед юрби, але й відрізнив одного від другого. Гомер був вищий на зріст і вродливіший за Арістотеля; як на свій вік, тримався він дуже прямо, а очі його були найжвавіші та найпроникливіші з усіх, які я будь-коли бачив. Арістотель дуже горбився й спирався на ціпок. Обличчя його було худорляве, волосся рівне й рідке, голос глухий. Я скоро помітив, що обидва вони були зовсім незнайомі з рештою товариства і досі ніколи не бачили і не чули про цих людей. А один із привидів, імені якого я не називатиму, шепнув мені, що на тому світі коментатори завжди тримаються якнайдалі від своїх авторів, бо соромляться і почувають себе винними в жахливому перекрученні [182] суті їхніх творів. Я познайомив Гомера з Дідімом та Євстафієм і переконав його поставитися до них краще, ніж вони, мабуть, заслуговували, бо Гомер швидко виявив, що їм не вистачає хисту зрозуміти дух поезії. Але Арістотель страшенно розсердився, коли я відрекомендував йому Скотта й Рамуса і став з'ясовувати йому їхні погляди; він запитав їх, чи й усі інші коментатори такі йолопи, як вони.

Далі я попросив правителя викликати Декарта й Гассенді і умовив їх викласти свої системи Арістотелеві. Великий філософ відверто визнав свої помилки в натуральній філософії, бо йому доводилось обґрунтовувати багато міркувань самими здогадами, як то трапляється робити й іншим людям; він гадав, що філософська система Гассенді, яка, по суті, є пристосованою до сучасних смаків доктриною Епікура, а також теорія вихорів Декарта будуть однаково відкинуті нащадками. Він провістив таку саму долю теорії тяжіння, яку теперішні вчені боронять з таким запалом. Він сказав, що нові системи природи - тільки нова мода, яка міняється з кожним новим поколінням і що навіть ті філософи, котрі намагаються вивести їх за допомогою математичного методу, матимуть успіх недовго і в призначений долею термін вийдуть з моди. П'ять днів я витратив на розмови з багатьма іншими стародавніми вченими. Я бачив більшість римських імператорів. Я намовив правителя викликати кухарів Геліогабала, щоб вони приготували нам обід, але через брак відповідних припасів вони не спромоглися показати нам своє вміння. Один ілот Агесілая зварив нам спартанську юшку, але я міг проковтнути лише одну ложку її.

Двоє панів, що супроводили мене в подорожі на цей острів, мусили в своїх справах повернутися на три дні додому. Цей час я використав на побачення з деякими покійниками з числа тих, що в останні два-три сторіччя уславилися в мене на батьківщині та в інших європейських країнах; а що я завжди був великим шанувальником славетних старовинних родів, то попросив правителя викликати кільканадцятеро королів разом з їхніми предками до восьмого чи дев'ятого коліна. Але мене чекало негадане й гірке розчарування: замість довгого походу коронованих осіб, я побачив в одній династії двох скрипалів, трьох дженджикуватих царедворців і одного італійського прелата, а в другій - голяра, абата й двох кардиналів. А втім, глибока повага до коронованих голів не дозволяє [183], мені спинятися довше на цій дражливій темі. Що ж г графів, маркізів, герцогів тощо, то з ними я почував себе вільніше і, признаюся, не без приємності простежував де першоджерела певні риси, що відрізняють деякі роди. Мені легко було виявити, звідки в одному роду довгі підборіддя, а в другому протягом двох поколінь так багато шахраїв, а протягом двох наступних - дурнів; чому в третьому стільки пришелепуватих, а в четвертому - шулерів; чим пояснюються слова, сказані Полідором Вергідієм про один знатний рід: «Nee vir fortis, пес foemina casla»(1); як жорстокість, криводушність та боягузтво стали характерними прикметами деяких родів і відрізняють їх так само виразно, як фамільні герби; хто перший приніс у благородну родину пранці, що в наступних поколіннях обернулися на золотушні пухлини. Все це перестало мене дивувати, коли я побачив, скільки разів родовідну лінію порушували пажі, лакеї, слуги, кучери, картярі, офіцери та кишенькові злодії.

(1) Ні дужого мужа, ні цнотливої жінки (лат.),

Найбільшу огиду викликала в мене нова історія, бо, уважно придивившися до всіх осіб, що в минулому сторіччі зажили такої гучної слави при дворах монархів, я зрозумів, як дурять світ продажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради дурням, щирість підлабузникам, римську доблесть зрадникам батьківщини, благочестя безбожникам, цнотливість содомітам, правдивість донощикам. Я побачив, скільки безневинних і прекрасних людей було засуджено на страту або на заслання через інтриги всесильних міністрів, що підкупили суд, або ж через партійні чвари; скільки мерзотників діставали найвищі посади, а разом з ними - авторитет, владу, шану та багатство; яку велику участь брали у придворному житті та подіях, у державних радах та сенатах звідники, повії, паразити й блазні. Як став зневажати я людську мудрість та чесність, коли дізнався правду про таємні пружини й мотиви великих світових звершень і революцій та про нікчемні випадковості, яким вони завдячують свій успіх.

Там я виявив шахрайство й неуцтво тих, хто пнеться писати мемуари або таємну історію; хто виряджає до ями стільки королів, піднісши їм келих з отрутою; хто переказує розмову між монархом та його прем'єр-міністром, при якій не було жодного свідка; хто відкриває думки та шухляди [184] послів і державних секретарів і, як навмисне, завжди помиляється. Там я довідався про справжні причини багатьох визначних подій, що здивували світ; побачив, як повія може керувати чорним ходом, чорний хід державною радою, а державна рада сенатом. Один генерал у моїй присутності признався, що здобув перемогу тільки через своє боягузтво та кепське командування, а один адмірал сказав, що тільки через погану обізнаність із справжнім становищем завдав поразки ворогові, якому вже збирався здати свій флот. Три королі запевнили мене, що за весь час свого врядування вони давали перевагу гідній особі тільки помилково або через зрадництво міністра, на якого вони звірились; проте вони клялися, що така помилка не повторилася б, якби їм довелося жити знову. Вони дуже переконливо довели мені, що втриматись на королівському троні можна тільки в оточенні розбещених і продажних людей, бо сумлінна, рішуча і стійка вдача, якої надає людині доброчесність, завжди стає на перешкоді в державній діяльності.

Мені цікаво було розпитатись, яким способом сила людей дістала почесні титули та величезні багатства. Я обмежив свої дослідження новітніми часами, уникаючи, проте, зачіпати сучасність, щоб не образити навіть чужоземців (сподіваюся, читач не потребує запевнень, що все сказане тут з цього приводу аж ніяк не стосується моєї батьківщини). На моє прохання було викликано величезну кількість потрібних мені осіб, і я, після дуже поверхового ознайомлення, побачив таку мерзоту, що й досі не можу спокійно думати про це. Підступність, насильство, підкуп, шахрайство, звідництво й подібні мерзоти були далеко не найгіршими засобами серед згаданих ними, і тому я, як того вимагав розум, поставився до них поблажливо. Та коли деякі з них призналися, що свою велич і багатство вони завдячують содомському гріхові чи кровозмішенню, інші - торгівлі своїми дружинами та дочками, ще інші - зраді свого монарха чи батьківщини, дехто - отруті, а більшість - порушенню правосуддя з метою занапастити невинного, то ці відкриття,- сподіваюсь, читач мені вибачить такі почуття,- трохи зменшили глибоку пошану, що її я змалку почував до високопоставлених осіб, як і личить нам, маленьким людям, ставитися до вельмож, обдарованих високими чеснотами.

Я часто читав про великі послуги, зроблені монархам та державам, і хотів побачити людей, що зробили ці [185] послуги. Під час розшуків я виявив, що імен їхніх не можна знайти в жодному архіві, крім прізвищ кількох чоловік, змальованих історією в образі відчайдушних шахраїв та зрадників. Про інших, що з'явилися переді мною, я ніколи не чув. Всі вони мали пригнічений вигляд і були вбого одягнеш; майже всі вони сказали мені, що померли у злиднях та неласці, а дехто навіть на ешафоті або на шибениці.

Серед них був один, чия доля здалась мені досить незвичайною. Поряд з ним стояв юнак років вісімнадцяти. Цей чоловік розповів мені, що багато років командував кораблем і в морському бою при Акціумі йому пощастило прорватися крізь лінію ворожих кораблів, потопити троє великих суден і взяти в полон четверте; цим він змусив Антонія до втечі і вирішив долю бою. В тому бою загинув його син-одинак, що тепер стоїть поруч з ним. Далі він розповів, що, свідомий своєї заслуги, він по закінченні війни прибув у Рим до двору Августа з проханням призначити його на великий корабель, капітана якого було вбито; але на його прохання не звернули ніякої уваги й віддали корабель під команду юнака, який ніколи не бачив моря, сина лібертіни, служниці однієї з коханок імператора. Коли він повернувся на своє судно, його обвинуватили в тому, що він нехтував службу, а корабель передали улюбленому пажеві віце-адмірала Публіколи; після чого він оселився на своїй убогій фермі, віддалік від Рима, де й помер. Мені стало цікаво дізнатися правди в цій історії, і я попросив викликати Агріппу, командувача флоту в тім бою. Агріппа, з'явившися, ствердив усе й додав ще чимало подробиць, які промовляли на користь капітана, бо той із скромності зменшив або навіть приховав більшість своїх заслуг.

Мене здивувала розбещеність, яка так швидко й широко розвинулася в тій імперії через розкіш, заведену там досить пізно. Тому я вже менше дивувався з подібних випадків по інших країнах, де різноманітне нечестя панувало куди довший час і де всю славу й усю здобич привласнював собі головнокомандувач, який, напевно, мав на них найменше право.

Усі викликані з того світу особи зберігали точнісінько той самий зовнішній вигляд, який мали за життя, і це навело мене на сумні думки про звиродніння людської раси протягом останнього сторіччя. Я бачив, як пранці з усіма їхніми наслідками та найменуваннями змінили [186]кожну рису на обличчі англійця, зменшили його зріст, розслабили нерви, розм'якшили м'язи та сухожилля, вкрили жовтизною шкіру, зробили всю плоть млявою і протухлою.

Я спустився так низько, що попросив викликати кількох англійських селян старого гарту, колись славетних простотою звичаїв, чесністю в торгівлі, справжнім духом вольності, сміливістю та любов'ю до вітчизни,- і був прикро вражений, порівнявши померлих із живими й побачивши, як усі ті природжені чесноти зганьблено заради мідяка їхніми онуками, бо ті, продаючи свої голоси та шахруючи на парламентських виборах, набули всіх вад та розбещеності, яких тільки можна навчитися при дворі.



Розділ IX

Автор повертається до Мелдонади і відпливав кораблем до королівства Лаггнегг. Автора заарештовують. Його відсилають до двору. Як його прийнято. Велика лагідність короля до своїх підданців

Настав день від'їзду, і я, попрощавшися з його високістю правителем Глабдабдрібу, повернувся зі своїми супутниками до Мелдонади, звідки за два тижні мав відплисти корабель до Лаггнеггу. Обидва мої супутники та ще дехто із знайомих щедро постачили мене припасами на дорогу і навіть прийшли провести на пристань. Плив я щось із місяць. Дорогою нас захопив лютий шторм, і ми змушені були взяти курс на захід, щоб потрапити в смугу пасатів, що тягнеться тут більше як на шістдесят ліг. 21 квітня 1708 року ми ввійшли в річку Клюмегніг, гирло якої править за морський порт на південно-східному краї Лаггнеггу. Ми кинули якір на відстані одної ліги від міста і умовним сигналом викликали лоцмана. Менш ніж за півгодини два лоцмани були вже на кораблі і провели нас серед дуже небезпечних мілин та скель до великої затоки, де цілий флот міг би безпечно стояти на віддалі одного кабельтова від міського муру.

Декотрі з наших матросів, чи то з необачності, чи то із лихим наміром, розповіли лоцманам, що я чужоземець і відомий мандрівник, а лоцмани своєю чергою повідомили про це митника, який узяв мене на допит, ледве-но я [187] зійшов на берег. Звернувся він до мене мовою Белнібарбі, яку завдяки торговельним зносинам знають там усі, а надто моряки та митні- службовці. Я стисло розповів про деякі свої пригоди, намагаючись говорити якомога переконливіше та доладніше, але визнав за потрібне приховати, звідки я родом, і назвався голландцем, бо мав намір їхати до Японії і знав, що з європейців туди пускають самих голландців. Отож я розповів йому, що зазнав корабельної аварії коло берегів Белнібарбі, був викинутий на; скелю і піднятий на Лапуту, або летючий острів (про який він не раз чув), а тепер пробираюся до Японії, бо там мені може трапитися нагода повернутись на батьківщину. Митник сказав, що він мусить затримати мене й запитати вказівок двору, куди напише негайно, і сподівається мати відповідь за два тижні. Мені дали непогану кімнату; біля дверей її стояв вартовий, зате я міг користуватися великим садом. Поводилися зі мною досить чемно і годували ввесь час коштом короля. Мене часто відвідували різні люди, здебільшого з цікавості, бо в місті стало відомо, що я прибув з дуже далеких країн, про які тут ніхто не знав.

За тлумача я найняв одного юнака з корабля, на якому приїхав; він був родом із Лаггнеггу, але, проживши кілька років у Мелдонаді, досконало знав обидві мови. З його допомогою я міг підтримувати розмову зі своїми гістьми; щоправда, розмова наша складалася тільки з їхніх запитань та моїх відповідей.

Лист від двору прийшов саме вчасно. У нім був наказ приставити мене з моїм почтом, під охороною десяти верхових, до Трелдрегдабу, або Трілдрогдрібу (це слово, наскільки я пам'ятаю, має там дві вимови). Увесь мій почет складався з отого бідного хлопчини-тлумача, і, на моє уклінне прохання, нам дали кожному по верховому мулові. За півдня перед нашим від'їздом послано було гінця повідомити короля про моє наближення і просити його величність призначити день та годину, коли б я з його ласкавого дозволу міг вилизати пил біля підніжжя його трону. Такий там при дворі звичай, і я пересвідчився, що це не самі слова. Через два дні по прибутті мені й справді наказали плазувати на животі до трону, вилизуючи дорогою підлогу. Щоправда, для мене, як для чужоземця, підлогу заздалегідь помили, і пилу на ній було мало. Таку увагу мають тут за особливу ласку і виявляють її тільки найвельможнішим урядовцям, коли вони просять аудієнції. [188] Навпаки, коли король приймає особу, яка має сильних ворогів при дворі, то для неї підлогу навмисне посипають пилом. Мені особисто довелося бачити одного вельможу, якому набилося в рот стільки пилюги, що, підлізши на належну відстань до трону, він не міг вимовити й слова. Становище справді жахливе, бо тому, хто плюне або втре рота в присутності його величності, загрожує смертна кара. Є тут ще й такий звичай, якого я аж ніяк не можу похвалити. Милостиво зволивши заподіяти кому-небудь із своїх вельмож легку смерть, король наказує посипати підлогу особливим отруйним бурим порошком; полизавши його, людина неминуче вмирає протягом двадцяти чотирьох годин. А втім, треба віддати належне лагідності цього монарха та його піклуванню про своїх підданців (вельми бажано було б, щоб європейські монархи наслідували йому в цьому), бо він видав якнайсуворіший наказ ретельно мити підлогу після кожної такої страти, і слуги, які не виконують цього наказу, ризикують накликати на себе гнів його величності. Я на власні вуха чув, як він розпорядився побити батогами пажа, що зловмисно знехтував своїм обов'язком і не доглянув за миттям підлоги після страти; внаслідок цієї недбайливості під час аудієнції отруївся один молодий вельможа, який подавав великі надії і якого король на той час зовсім не збирався страчувати. Щоправда, цей добросердий монарх ласкаво звільнив бідолаху пажа від батогів, коли той пообіцяв, що надалі ніколи не робитиме так без особливого наказу. Але повернімося до моєї аудієнції. Підлізши до трону, я за чотири ярди від нього випростався, став на коліна і, сім разів стукнувшись лобом об підлогу, вимовив слова, яких мене навчили напередодні: Ікплінг глофзсроб сквут-серомм бліоп мляшнальт звін тнодбалгуфф сліофед гардлеб ашт. Це установлене законами країни привітання для всіх, допущених до короля. Воно означає: «Нехай ваша небесна величність переживе сонце на одинадцять з половиною місяців». Король щось промовив, а я, не зрозумівши його відповіді, відказав йому так, як мене навчили: Флафт дрін ялерік дуолдом прастред мірплаш, тобто: «Мій язик у роті мого друга»; це означало, що я прошу дозволу ввести сюди мого тлумача. Коли ввели згаданого хлопчину, я з його допомогою відповів на всі запитання, які понад цілу годину ставив мені його величність. Я говорив мовою белнібарбі, а тлумач перекладав мої слова лаггнезькою мовою. [189]

Королю я дуже сподобався, і він звелів своєму бліффмарклабові, або першому камергерові, виділити мені та моєму тлумачеві помешкання в палаці, годувати з його столу і дати великий гаман золота для моїх особистих витрат.

Я прожив у цій країні три місяці - тільки для того, щоб догодити його величності, який щедро вшанував мене своєю великою ласкою і робив мені дуже почесні пропозиції. Але я вважав за розумніше й справедливіше прожити решту своїх днів з дружиною та дітьми.



Розділ X

Похвала лаггнежцям. Докладний опис стрелдбрегів та численні розмови автора на цю тему з деякими видатними особами

Лаггнежці - дуже ввічливий та великодушний народ. Хоч вони трохи пихаті, як узагалі властиво всім східним народам, але з чужинцями, особливо з тими, до яких при дворі ставляться прихильно, вони поводяться надзвичайно чемно. Я мав багато знайомих серед людей, які займали високе становище в суспільстві, і, завдяки тому, що мене завжди супроводив мій тлумач, розмовляти з ними було приємно.

Одного дня в такій великопанській компанії я зустрівся з вельможею, який запитав мене, чи бачив я коли-небудь їхніх стрелдбрегів, або безсмертних. Я відповів, що ні, і попросив пояснити, як розуміти таку назву стосовно до смертних істот. Він розповів, що час від часу, дуже рідко, в когось із лаггнежців народжується дитина з круглою червоною цяткою на лобі, якраз над лівою бровою, і це безперечна прикмета, що така дитина ніколи не помре. Цятка спочатку буває завбільшки як срібний трипенсовик, але з часом вона більшає й змінює свій колір. В дванадцять років вона стає зеленою і залишається такою до двадцяти п'яти років, коли набуває темно-синього кольору. В сорокап'ятирічних цятка досягає вже розмірів англійського шилінга і стає чорна, як вугілля, але опісля з нею вже не буває ніяких змін. Такі діти, за словами мого співрозмовника, народжуються дуже рідко; навряд чи в усьому королівстві набереться більш ніж тисячу сто стрелдбрегів обох статей. Душ із п'ятдесят їх живе в столиці, [190] і між ними є одна дівчинка, що народилася три роки тому. Стрелдбреги не є прикметою якихось певних сімей, а народжуються цілком випадково; навіть діти стрелдбрегів смертні, як і решта населення.

Мушу признатися, що ця розповідь просто захопила мене. А що той вельможа розумів мову белнібарбі, якою я добре володію, то я не втримався, щоб не висловити свої почуття, але зробив це, мабуть, аж занадто палко. У захваті я вигукнув: «Що то за щасливий народ, де кожна дитина має принаймні шанс бути безсмертною! Що то за щасливі люди, які завжди бачать перед собою живі зразки давніх чеснот і мають учителів, здатних навчити їх мудрості минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно щасливіші оті пречудові стрелдбреги! Позбавлені прокляття всієї природи людської, вони мають змогу вільно мислити, бо мозок їхній не пригнічений безнастанним жахом перед смертю». Я висловив здивування, що ніколи не бачив при дворі цих видатних осіб; адже чорна цятка на лобі - це така помітна ознака, яка не могла не впасти мені в вічі. До того ж було незрозуміло, чому його величність, вельми розумний монарх, не оточив себе такими мудрими й досвідченими радниками. Мабуть, подумав я, доброчесність цих шановних мудреців занадто сувора для зіпсутих та розпусних придворних звичаїв. А може, як ми знаємо з досвіду, молодь занадто легковажна й зарозуміла, щоб керуватися тверезими приписами старших. Але його величність зволив надати мені вільний доступ до своєї королівської особи, і я вирішив при першій же нагоді з допомогою тлумача відверто викласти йому свою думку. Та пристане він на мою пораду чи ні, а я тепер з найглибшою подякою прийму милостиве запрошення його величності назавжди оселитися в цій державі і проведу все життя в розмовах зі стрелдбрегами, якщо ці вищі істоти приймуть мене до свого товариства.

Вельможа, до якого я звертався (бо він, як я вже казав, розмовляв мовою белнібарбі), посміхнувся, як звичайно з жалем посміхаються до простаків, і, зауваживши, що буде радий усякій нагоді затримати мене тут, попросив дозволу перекласти мої слова всім присутнім. Я відповів, що буду вдячний йому за це. Якусь хвильку вони жваво розмовляли своєю мовою, з якої я не розібрав ані слова, та й з виразів облич не міг здогадатись, яке враження справили на них мої міркування. Потім, по недовгій паузі, той-таки вельможа сказав мені, що його та моїй [191]друзям (саме так він зволив висловитись) вельми приємно було вислухати мої розумні зауваження з приводу великого щастя та переваг безсмертя; однак їм дуже цікав знати докладно, як би я сам улаштував своє життя, коли б мені судилось народитися стрелдбрегом.

Я відповів, що на таку вдячну й захопливу тему легко говорити красномовно, а надто мені, бо я часто тішив себе мріями про те, що б я робив, ставши королем, генералом чи знатним вельможею; що ж до цього випадку, то нерідко мріяв про безсмертя і довго обмірковував, як би я розпоряджався собою, коли б знав напевно, що буду жити вічно.

Отже, коли б мені поталанило народитися стрелдбрегом, то, ледве навчившись відрізняти життя від смерті, тобто зрозумівши своє щастя, я, по-перше, будь-що намагався б розбагатіти. Живучи ощадливим і помірним життям, я мав би підстави років через двісті сподіватися стати найзаможнішою людиною в королівстві. По-друге, я ще змалку почав би вивчати всі науки та мистецтва і кінець кінцем перевершив би всіх своїми знаннями. Нарешті, я вів би старанний літопис усіх видатних суспільних подій, безсторонньо змальовував би риси характеру цілих династій монархів та всіх визначних державних діячів, додаючи до цього свої власні спостереження. Я б дбайливо записував усі зміни в звичаях, у мові, в покрої одягу, в їжі й розвагах. Завдяки своїй ученості й досвіду я став би живою скарбницею знання та мудрості і справжнім оракулом свого народу.

Після шістдесяти років я перестав би думати про одруження, але був би гостинним, живучи, проте, так само ощадливо. Я присвятив би себе вихованню й напученню молодих людей, які подають надії, і численними прикладами зі своїх спогадів, досвіду та спостережень переконував би їх, що доброчесність корисна і в громадському, і в приватному житті. Та найпершими й постійними товаришами моїми були б мої безсмертні брати, серед яких я вибрав би собі дванадцять друзів, починаючи від найстарших і кінчаючи моїми ровесниками. Якби серед них були бідні, то я дав би їм зручні житла навколо свого маєтку і завжди запрошував би декого з них до столу, не минаючи, проте, й найбільш гідних поваги смертних. Через деякий час утрата їх мало або й зовсім не смутила б мене, і я б милувався їхніми нащадками так само, як ми милуємося [192] щороку новими тюльпанами та гвоздиками в нашому садку, не шкодуючи за тими, що пов'яли торік.

Ми, стрелдбреги, обмінювалися б спогадами і спостереженнями, зібраними за багато сторіч; ми стежили б за тим, як розпуста дедалі більше закрадається в світ, і на кожному кроці чинили б їй опір, застерігаючи та напучуючи людство. І, можливо, наші слова разом із могутнім впливом нашого особистого прикладу затримали б поступове звиродніння людської природи, на яке споконвіку так справедливо нарікають.

 
Наші Друзі: Новини Львова