Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 15 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Переглядів: 118098
Додано: 21.06.2009 Додав: yasondinalt  текстів: 14
Hi 1 Рекомендую 2 Відгуки 1
Джерело: http://argo-unf.at.ua/
Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І СМЕРТЕЛЬНІ РЕЛІКВІЇ


О, ці страждання невимовні,
нестерпний вереск смерті,
коли холоне кров у жилах...
Цей жах, цю кровотечу не спинити
й нікому з нас не знести це прокляття.
Та є від цього ліки - тут вони,
шукати їх не треба на край світу,
у невідь-кого, їх дадуть вони
в борні кривавій. Тож співаємо для вас,
боги підземні й темні.
Почуйте нас, володарі глибин -
нам відгукніться, порятуйте нас.
Благословіть дітей на повну перемогу.
Есхіл. "Узливальниці"

Смерть - це мандрівка світом. Так друзі долають океан - вони й далі живуть одне в одному. Адже вони присутні в чомусь всюдисущому, вони існують там і люблять. У цім божественнім люстрі вони стрічаються віч-на-віч, а їхні розмови вільні й чисті. Це втіха для друзів, які нібито й померли, але їхня дружба - у найвищому сенсі - вічна, бо безсмертна.
Вільям Пенн. "Плоди самотності"


Розділ перший
СХОДЖЕННЯ ТЕМНОГО ЛОРДА

Два чоловіки з'явилися нізвідки у вузенькому залитому місячним сяйвом провулку розділені всього кількома кроками. На якусь мить вони завмерли, навзаєм цілячись у груди чарівними паличками, а тоді впізнали один одного, сховали палички під плащі і стрімко подалися в одному напрямку.
- Новини? - запитав вищий на зріст.
- Якнайкращі, - відповів Северус Снейп.
Зліва дорогу обмежували низькі зарості дикої ожини, а справа - високий, охайно підстрижений живопліт. Довгі, до кісточок, плащі чоловіків лопотіли від швидкої ходи.
- Думав, що спізнюся, - сказав Якслі, грубувате обличчя якого то виринало в місячному світлі, то ховалося в тіні гілляччя. - Вийшло складніше, ніж я сподівався. Та, думаю, він буде задоволений. Бачу, і ти впевнений, що зустріч вдасться.
Снейп кивнув, не розвиваючи думки. Вони завернули праворуч у широку під'іздну алею. Високий живопліт завернув разом з ними аж за масивні ковані ворота, що перегородили чоловікам дорогу. Не сповільнюючи ходи, вони мовчки підняли ліві руки, немовби когось вітаючи, і пройшли крізь ворота, наче ті були виковані з диму, а не з заліза.
Тисовий живопліт приглушував кроки. Щось зашелестіло праворуч: Якслі знову вихопив чарівну паличку, націливши її над головою супутника, проте це був звичайний білий павич, що велично походжав згори на живоплоті.
- Луціус полюбляє розкіш. Павичі... - Якслі пирхнув і сховав паличку під плащ.
З темряви наприкінці алеї проявився пишний будинок. На першому поверсі крізь ромбовидні шибки вікон мерехтіло світло. Десь у глибині темного саду за живоплотом жебонів фонтан. Коли Снейп і Якслі подалися до дверей, у них під ногами захрускотів гравій. Пропускаючи новоприбулих, двері відчинилися, хоч коло них начебто нікого й не було.
Передпокій був великий, тьмяний, пишно оздоблений, з чудовим килимом майже на всю кам'яну долівку. Блідолиці персонажі портретів на стінах проводжали очима Снейпа і Якслі, коли ті їх проминали. Біля важких дерев'яних дверей, що вели в іншу кімнату чоловіки зупинилися, часточку секунди мовби вагаючись, а тоді Снейп натис на бронзову клямку.
Вітальня була повна людей, що мовчки сиділи за довгим, вишукано оздобленим столом. Решту меблів було абияк відсунуто під стіни. Освітлював кімнату вогонь, що гоготів у чудовому мармуровому каміні, увінчаному позолоченим дзеркалом. Снейп і Якслі на мить затрималися на порозі. Коли очі звикли до слабкого світла, їм відкрилося химерне видовище: людина, явно непритомна, висіла догори ногами над столом і поволі оберталася, наче на невидимій мотузці, відбиваючись у дзеркалі і в гладенькій полірованій поверхні столу. На цю дивну людину ніхто й не дивився, крім блідого юнака, що сидів майже під нею. Здавалося, ніби його щось примушує щохвилини позирати вгору.
- Якслі. Снейп, - пролунав високий чіткий голос з чільного місця. - Ви ледь не спізнилися.
Той, хто це сказав, сидів прямо перед каміном, тож новоприбулі спершу бачили тільки його силует. Та наблизившись, розрізнили в напівтемряві його безволосе, схоже на зміїне, лице зі щілинами ніздрів і з палаючими червоними очима, які вражали вертикальними зіницями. Він був такий блідий, що аж мовби випромінював перламутрове сяйво.
- Северусе, сюди, - розпорядився Волдеморт, вказуючи на стілець праворуч од себе. - Якслі - біля Дологова.
Прибулі сіли на вказані місця. Більшість очей за столом були прикуті до Снейпа, і саме до нього першого звернувся Волдеморт.
- Отже?
- Володарю, Орден Фенікса планує забрати Гаррі Поттера з його безпечної схованки в суботу, як смеркне.
Це повідомлення явно зацікавило присутніх: дехто заціпенів, хтось засовався на місці, й усі погляди були прикуті до Снейпа з Волдемортом.
- У суботу.. як смеркне, - повторив Волдеморт.
Він так пильно вп'явся своїми червоними очима в чорні Снейпові, що дехто з присутніх не витримав і відвернувся, побоюючись, що їх самих спопелить цей лютий погляд. Однак Снейп спокійно дивився Волдемортові у вічі, і за якийсь час Волдемортове безгубе лице скривилося в подобі посмішки.
- Добре. Дуже добре. І вся ця інформація йде...
- З джерела, про яке ми говорили, - додав Снейп.
- Володарю...
Якслі нахилився над довжелезним столом, щоб краще бачити Волдеморта і Снейпа. Усі обличчя повернулися до нього.
- Володарю, я чув інше.
Якслі зробив паузу, та Волдеморт мовчав, тож він повів далі:
- Доліш, аврор, натякнув, що Поттера заберуть аж тридцятого, напередодні його сімнадцятиліття.
Снейп заусміхався.
- Моє джерело повідомило, що в них є плани заплутати сліди; це, мабуть, той випадок. Немає сумніву, що на Доліша накладено закляття "Конфундус". І не вперше, бо відомо, що він до нього сприйнятливий.
- Запевняю вас, володарю, що Доліш говорив цілком упевнено, - не погодився Якслі.
- Звичайно, упевнено, бо був конфундований, - наполіг Снейп. - Я запевняю тебе, Якслі, що бюро аврорів більше не братиме участі в охороні Гаррі Поттера. В Ордені переконані, що наші люди проникли в міністерство.
- Хоч у чомусь Орден не помилився, - хрипко захихотів присадкуватий чоловік неподалік од Якслі; дехто за столом також реготнув.
Волдеморт не всміхнувся. Втупивши погляд у тіло, що поволі оберталося над столом, він замислився.
- Володарю, - вів далі Якслі, - на думку Доліша, хлопця супроводжуватиме увесь загін аврорів...
Волдеморт підняв велику білу руку, і Якслі вмовк, ображено поглядаючи, як Волдеморт знову звернувся до Снейпа.
- Де тепер вони ховатимуть хлопця?
- Удома в когось із членів Ордену, - пояснив Снейп. - Це місце, за словами джерела, забезпечене всіма можливими рівнями захисту, на які спроможні в Ордені і в міністерстві. Гадаю, володарю, що шансів захопити його там буде мало - хіба що міністерство ще до суботи зазнає краху і це дасть нам змогу виявити й зняти всі їхні закляття.
- Ну, Якслі? - гукнув Волдеморт, і вогонь з каміна дивно відблискував у його червоних очах. - Зазнає міністерство краху до суботи?
І знову всі повернули голови. Якслі розправив плечі.
- Володарю, щодо цього я маю приємну інформацію. Мені нарешті вдалося - з великими труднощами і значними зусиллями - накласти закляття "Імперіус" на Пія Тікнесі.
Це справило враження на багатьох. Сусід Якслі Дологов, чоловік з довгим перекошеним лицем, поплескав його по спині.
- Це вже початок, - сказав Волдеморт. - Але ж Тікнесі тільки один. Перш ніж я почну діяти, треба оточити нашими людьми Скрімджера. Невдалий замах на міністра відкине мене далеко назад.
- Так, володарю, це правда... але ж ви знаєте, що як керівник відділу дотримання магічних законів, Тікнесі підтримує регулярні контакти не тільки з самим міністром, а й з керівниками всіх інших міністерських відділів. Вважаю, що, здобувши контроль над таким високопосадовцем, ми легко підкоримо й інших, а тоді вони всі гуртом спробують скинути Скрімджера.
- Якщо тільки нашого друга Тікнесі не викриють раніше, ніж він загітує інших, - сказав Волдеморт. - Так чи так, а малоймовірно, що міністерство до суботи стане моїм. Якщо не можна буде добратися до хлопця в новому місці, то треба це зробити в дорозі.
- Тут ми маємо певну перевагу, володарю, - не вгавав Якслі, вперто намагаючись отримати схвалення своїх дій. - У нас тепер є кілька своїх людей у відділі магічного транспортування. Якщо Поттер являтиметься або скористається мережею порошку флу, ми відразу про це довідаємось.
- Він цього не зробить, - заперечив Снейп. - Орден уникає всіх видів транспорту, керованих чи контрольованих міністерством; вони не довіряють усьому, пов'язаному з цим органом.
- Це нам на руку, - сказав Волдеморт. - Йому доведеться пересуватися відкрито. Легше буде його схопити.
Волдеморт знову зиркнув на тіло, що поволі оберталося над столом, і повів далі:
- Я особисто подбаю про хлопця. З Гаррі Поттером по в'язано надто багато помилок. Деяких припустився я сам. Своїм життям Поттер тішиться радше через мої помилки, а не завдяки своїм перемогам.
Присутні з осторогою стежили за Волдемортом; кожен, і це було написано в них на обличчях, боявся, що саме його звинуватять у тому, що Поттер і досі живий. Одначе Волдеморт, здавалося, говорив не стільки з ними, як сам з собою, розглядаючи непритомне тіло вгорі.
- Я виявив легковажність, тому від мене відвернулися щастя й удача, без яких не здійснити жодних задумів, окрім хіба що найвиваженіших. Але я помудрішав. Я розумію те, чого не розумів раніше. Я сам маю вбити Гаррі Поттера, і я це зроблю.
На цих словах, ніби у відповідь, зненацька пролунав жахливий, тягучий крик болю й розпачу. Багато хто з присутніх здригнулися й поглянули вниз, бо крик цей долинав мовби з-під їхніх ніг.
- Червохвосте, - проказав Волдеморт тим самим тихим замисленим тоном, не зводячи очей з тіла, що оберталося вгорі, - чи ж я не велів тобі простежити, щоб наш полонений поводився тихо?
- В-веліли, в-володарю, - зойкнув низенький чоловічок край стола, який сидів так низько, що на перший погляд здавалося, ніби його місце вільне. Він зліз із стільця й подріботів з кімнати, лишаючи по собі дивний відблиск срібла.
- Як я вже сказав, - продовжив Волдеморт, знову вдивляючись у напружені лиця послідовників, - тепер я краще все розумію. Наприклад, перш, ніж убивати Гаррі Поттера, я мушу позичити в когось із вас чарівну паличку.
На обличчях усіх присутніх проступив шок - так само він міг заявити, що хоче позичити в когось руку.
- Немає охочих? - запитав Волдеморт. - Стривайте... мені здається, Луціусе, що тобі чарівна паличка вже не потрібна.
Луціус Мелфой підвів голову. Вогонь з каміна надавав його шкірі жовтувато-воскового відтінку, а його очі були тьмяні й запалі. Він заговорив хрипким голосом:
- Що, володарю?
- Паличку, Луціусе. Мені потрібна твоя паличка.
- Я...
Мелфой скоса зиркнув на дружину. Вона дивилася прямо перед собою, бліда, як і він, з довгим білявим волоссям, що спадало їй на спину, однак під столом її тонкі пальці торкнулися його руки. Після цього доторку Мелфой вийняв з плаща чарівну паличку й передав Волдемортові, а той, піднісши її до червоних очей, став пильно розглядати.
- З чого вона?
- З в'яза, володарю, - прошепотів Мелфой. - А серцевина?
- Дракон... драконячі сердечні струни.
- Добре, - сказав Волдеморт.
Вийняв свою паличку й по рівняв довжину.
Луціус Мелфой мимоволі смикнув рукою; на якусь частку секунди здалося, що він сподівається отримати взамін Волдемортову чарівну паличку. Волдеморт уловив цей порух, і його очі лиховісно округлилися.
- Дати тобі паличку, Луціусе? Мою паличку?
Дехто глузливо захихотів.
- Я дав тобі свободу, Луціусе, хіба тобі цього мало? Але я помітив, що останнім часом і ти, й твоя родина чогось не дуже щасливі... Чим тебе засмутила моя присутність у твоєму домі, Луціусе?
- Нічим... нічим, мій пане!
- Брешеш, Луціусе...
Здавалося, цей м'який голос сичав і після того, як безжальні вуста зімкнулися. Дехто з чаклунів ледве стримався, щоб не затрястись, коли сичання поголоснішало; щось важке сунуло по підлозі під столом.
Величезна змія поволі виповзла на Волдемортове крісло. Вона повзла і повзла, аж доки не завмерла на Волдемортових плечах: її шия була завтовшки з людське стегно, а очі з вертикальними щілинами зіниць дивилися не кліпаючи. Волдеморт неуважно погладив істоту довгими тонкими пальцями, не зводячи очей з Луціуса Мелфоя.
- Чого це Мелфої такі невдоволені своєю долею? Хіба вони не вдавали усі ці роки, що прагнуть мого повернення, зростання моєї могутності?
- Звичайно, володарю, - вимовив Луціус Мелфой. Тремтячою рукою він витер піт з верхньої губи. - Ми справді цього прагнули... і прагнемо.
Зліва від Мелфоя його дружина дивно й скуто кивнула, відвертаючи очі від Волдеморта й змії. Праворуч його син Драло, що постійно витріщався на заціпеніле вгорі тіло, зиркнув на Волдеморта й нажахано відвів очі, щоб не зустрітися з ним поглядом.
- Володарю, - сказала чорнява жінка голосом, що зривався від хвилювання, - для нас велика честь приймати вас тут, у нашому родинному домі. Не буває більшої втіхи.
Вона сиділа поруч з сестрою, така не схожа на неї своїм чорнявим волоссям, важкими повіками, поставою й поведінкою.
Якщо Нарциса сиділа заціпеніло й незворушно, то Белатриса аж тяглась до Волдеморта, неначе самих слів було замало, щоб передати її прагнення бути з ним.
- Не буває більшої втіхи, - повторив Волдеморт, трохи нахиливши голову вбік і розглядаючи Белатрису. - Почути таке від тебе, Белатрисо, це не абищо.
У лице їй ударила червона барва, а на очі від хвилювання аж навернулися сльози.
- Володарю, ви ж знаєте, що я кажу чисту правду!
- Не буває більшої втіхи... навіть порівняно з тією радісною подією, що сталася, як я чув, цього тижня у вашій родині?
Вона витріщилась на нього з роззявленим ротом, явно спантеличена.
- Не знаю, володарю, про що ви.
- Про твою небогу, Белатрисо. І вашу теж, Луціусе й Нарцисе Вона ж вийшла за вовкулаку, Ремуса Люпина. Ви, мабуть, цим пишаєтесь.
За столом вибухнув глузливий регіт. Дехто аж позгинався, обмінюючись глумливими поглядами, а хтось загупав по столу кулаками. Здоровенна зміюка, невдоволена гамором, роззявила пащу й сердито засичала, та смертежери її не чули, радіючи з приниження Белатриси й Мелфоїв. Белатрисине лице, яке щойно пашіло щастям, укрилося гидкими червоними плямами.
- Вона нам не небога, володарю, - перекрикнула вона повінь веселого реготу. - Ми з Нарцисою ні разу й не бачилися з сестрою, відколи та одружилася з бруднокровцем. Ми не маємо нічого спільного ані з цією почварою, ані з тим покручем, за якого вона вийшла.
- А ти що скажеш, Драко? - поцікавився Волдеморт, і хоч говорив він тихо, його голос добре вирізнявся серед знущальних вигуків та гигикання. - Будеш няньчити вовченят?
Регіт вибухнув новою хвилею. Драко Мелфой з жахом глипнув на батька, що уважно розглядав свої коліна, а тоді піймав материн погляд. Вона ледь помітно хитнула головою й знову незворушно втупилася у протилежну стіну.
- Годі, - звелів Волдеморт, погладжуючи сердиту змію. - Годі.
Регіт мов обірвало.
- Чимало наших найдревніших родинних дерев за цей час трохи попідгнивало, - сказав він, а Белатриса благально дивилася на нього, затамувавши подих. - Щоб їх оздоровити, треба їх попідрізати. Відтяти хворі гілки, щоб зберегти дерево.
- Так, володарю, - прошепотіла Белатриса, знову заливаючись слізьми вдячності. - І якнайскоріше!
 
Наші Друзі: Новини Львова