Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Казка

Гаррі Поттер і Келих Вогню

Переглядів: 86077
Додано: 08.05.2007 Додав: Р0М@ННь0  текстів: 4
Hi 2 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Добре, що я не на службі, — сонно пробурмотів містер Візлі, — бо інакше мусив би йти й казати ірландцям, щоб вони перестали святкувати.
Гаррі лежав на другому ярусі ліжка, якраз над Роном, дивився на брезентову стелю шатра, стежив за мерехтіннями леприконівських ліхтариків, коли ті час від часу пролітали десь поблизу, і згадував найефектніші Крумові фінти. Йому аж свербіло сісти на власну "Вогнеблискавку" і спробувати фінт Вронського... Олівер Вуд чомусь ніколи не показував на своїх схемах, як виконується цей прийом... Гаррі бачив себе в мантії з власним прізвищем на спині й уявляв дивовижне відчуття, коли реве стотисячний стадіон, а над ним лунає голос Лудо Беґмена: "А тепер вітайте... Поттера! "
Гаррі навіть не знав, заснув він чи ні — фантазуючи про політ у Крумовому стилі, він міг і справді непомітно провалитися в сон, — але зненацька закричав містер Візлі.
— Вставайте! Роне... Гаррі... мерщій, уставайте, негайно!
Гаррі рвучко сів на ліжку, зачепивши головою стелю шатра.
— Що трапилося? — запитав він.
Гаррі відчув, що сталася якась біда. В наметовому містечку був інший, ніж досі, шум. Змовкли співи. Лунали крики, люди кудись бігли.
Він зіскочив з ліжка і почав намацувати одяг, але містер Візлі, що натяг джинси прямо на піжаму, крикнув: — Нема коли, Гаррі... хапай куртку й біжи надвір... швидко!
Гаррі зробив, як йому звелено, і вискочив з намету, Рон — услід за ним.
У світлі кількох вогнищ, які ще не встигли згаснути, Гаррі побачив людей, що бігли до лісу, тікаючи від чогось, що рухалося до них полем. Блискали дивні спалахи й чулися звуки, схожі на постріли. До них долинали образливі вигуки, розкоти сміху та п'яні крики. Потім спалахнуло різке зелене світло, що осяяло все навкруги.
Юрба чаклунів, що тісно збилися докупи й скерували вгору свої чарівні палички, повільно рухалася полем. Гаррі примружився, щоб їх роздивитися... Вони ніби не мали облич... він збагнув, що їхні голови ховалися під каптурами, а лиця — під масками. Високо над ними в повітрі пливли чотири постаті, всі химерно викривлені. Виникало враження, що чаклуни в масках були ляльководами, а постаті вгорі — маріонетками, що рухалися завдяки невидимим мотузкам, які тяглися до них з чарівних паличок. Дві постаті з чотирьох були дуже маленькі.
До цієї юрби приєднувалися нові й нові чаклуни, вони реготали й показували на летючі тіла. Намети валилися під натиском розбухлої юрби. Раз чи двічі Гаррі помічав, як хтось із цієї зграї за допомогою чарівної палички вибухом знищував намет, що загороджував йому дорогу. Деякі шатра загорілися. Крики гучнішали.
Коли якийсь палаючий намет освітив постаті, що пливли в повітрі, Гаррі одну впізнав — то був містер Робертс, розпорядник наметового містечка. Інші три постаті були, мабуть, його дружиною й дітьми. Хтось у натовпі перекинув місіс Робертс догори ногами, скерувавши на неї чарівну паличку. Нічна сорочка впала їй на голову, оголивши ноги в широких панталонах. Вона намагалася себе прикрити, а натовп унизу гиготів і улюлюкав.
— Маразм! — пробурмотів Рон, дивлячись, як найменше маґлівське дитинча закружляло дзиґою на величезній висоті. При цьому голова його теліпалася з боку на бік.
— Вони якісь хворі...
До них підбігли Герміона й Джіні, натягуючи куртки на нічні сорочки, а містер Візлі поспішав слідом за ними. Тієї ж миті з хлопчачого намету вискочили уже вдягнені Білл, Чарлі й Персі. Вони засукали рукави й тримали напоготові чарівні палички.
— Ми біжимо на допомогу міністерству — крикнув містер Візлі, теж підкочуючи рукави. — А ви всі тікайте в ліс і тримайтеся разом. Я прийду по вас, коли ми все владнаємо!
Білл, Чарлі й Персі вже мчали назустріч непроханим гостям. Містер Візлі кинувся за ними. Звідусіль збігалися міністерські чаклуни. Юрба, над якою пливла в повітрі родина Робертсів, насувалася все ближче.
— Ходімо, — схопив Фред за руку Джіні й потяг її до лісу. Гаррі, Рон, Герміона і Джордж помчали слідом. Коли добігли до дерев, то озирнулися. Юрба під родиною Робертсів стала ще більша. Міністерські чаклуни намагались пробитися в центр натовпу до відьмаків у каптурах, але це було непросто. Вдатися до чарів вони побоювалися, бо тоді родина Робертсів могла б упасти з висоти на землю.
Кольорові ліхтарі, що освітлювали стежку до стадіону, вже згасли. Між деревами навпомацки блукали темні постаті. Плакали діти. В холодному нічному повітрі довкола них відлунювали тривожні крики й перелякані голоси. Зусібіч Гаррі штовхали люди, чиїх облич він не бачив.
Раптом закричав від болю Рон.
— Що таке? — стривожилася Герміона й так різко зупинилася, що Гаррі на неї наштовхнувся. — Роне, де ти? Яка дурість... Лумос!
Вона засвітила чарівну паличку і спрямувала вузенький промінь на стежку. Рон, простягтись, лежав на землі.
— Зачепився за корінь, — сердито пояснив він, зводячись на ноги.
— Ну, канєшно, з такими лапами важко не зачепитися, — почувся ззаду лінивий голос.
Гаррі, Рон і Герміона різко обернулися. Недалечко від них сперся об стовбур цілком спокійний Драко Мелфой. Він склав на грудях руки і крізь прогалину між деревами поглядав на те, що діялося в наметовому містечку.
Рон порадив Мелфоєві піти в таке місце, про яке б ніколи не сказав у присутності місіс Візлі.
— Фільтруй базар, Візлі, — блиснув безбарвними очима Мелфой. — Краще самі туди валіть. Ви ж не хочете, щоб і її побачили?
Він кивнув на Герміону, і тієї ж миті в наметовому містечку немовби вибухнула бомба, а дерева освітив зелений спалах.
— Що ти маєш на увазі? — з викликом спитала Герміона.
— Карочє, Ґрейнджер, вони ж ловлять маґлів, — пояснив Мелфой. — Може, й ти хочеш освітити небо своїми панталонами? То підожди тут... вони вже близько. Ото буде реготу!
— Герміона — чарівниця, — гаркнув Гаррі.
— Як собі хочеш, Поттер, — лиховісно вишкірився Мелфой. — Карочє, ждіть тут і побачите, чи внюхають вони бруднокровку.
— Заткни свою пащу! — крикнув Рон. Усі вони знали, що "бруднокровка" — то вкрай непристойне слово, яким обзивають чарівниць та чарівників, що мають батьківмаґлів.
— Роне, не зважай, — швидко схопила його за руку Герміона, бо Рон уже кинувся був до Мелфоя.
За деревами щось бабахнуло з нечуваною силою. Поблизу закричали люди.
Мелфой тихо реготнув. — Що, налякалися? — ліниво мовив він. — Ваш старий сказав, щоб ви ховалися? І що він там тіпа робить... хоче рятувати маґлів?
— А де твої батьки? — спитав розлючено Гаррі. — Там, у тих масках, мабуть?
Мелфой глузливо глянув на Гаррі.
— Поттер, якби вони там і були, то я б тобі однак не сказав.
— Годі вже, — гидливо глянула на Мелфоя Герміона, — ходімо, пошукаємо інших.
— Карочє, не дуже виставляй свою кучеряву макітру, Ґрейнджер, — далі глузував Мелфой.
— Ходімо, — повторила Герміона й потягла за собою Гаррі з Роном.
— Його батько серед тих, що в масках! Це точно! — люто вигукнув Рон.
— Сподіваюся, що міністерство його впіймає! — палко мовила Герміона. — Ну, що таке, де ж усі наші?
Фреда, Джорджа й Джіні ніде не було видно, зате на дорозі юрмилося багато інших людей, які нервово озиралися на бешкети в наметовому містечку.
Коло стежки галасливо сперечалася зграйка підлітків у піжамах. Коли Гаррі, Рон і Герміона проходили поруч, до них обернулася дівчина з густим кучерявим волоссям і швидко спитала:
— Ou est Madame Maxime? Nous l'avons perdue...
— Ее... що? — не зрозумів Рон.
— О... — дівчина відвернулася, а пізніше вони чітко почули, як вона сказала '"Оґвортс".
— Бобатон, — пробурмотіла Герміона.
— Що? — перепитав Гаррі.
— Вони, мабуть, з Бобатону, — пояснила Герміона. — Не чув? Бобатонська академія магії... Я про неї читала в "Огляді магічних освітніх закладів Європи".
— Аа, ось воно що, — мовив Гаррі.
— Фред із Джорджем не могли зайти так далеко, — здивувався Рон, а тоді витяг чарівну паличку, засвітив її так само, як Герміона, і придивився до стежки. Гаррі понишпорив у кишенях куртки за своєю чарівною паличкою... але не знайшов її. Там не було нічого, крім усенокля.
— Ой ні! Не може бути... Я загубив чарівну паличку!
— Ти що, жартуєш?
Рон і Герміона підняли чарівні палички вище, щоб освітити вузенькими променями землю. Гаррі роззирнувся довкола, але своєї палички ніде не побачив.
— Може, ти забув її в наметі? — припустив Рон.
— Або вона випала з кишені, коли ми бігли? — стривожилася Герміона.
— Так, — промимрив Гаррі, — можливо...
У чаклунському світі він завжди носив чарівну паличку з собою, тож тепер, опинившись без неї в такій прикрій ситуації, відчував себе незахищеним.
Раптом щось зашаруділо, й вони аж підскочили. Поряд з кущів видиралася ельфинядомовичка Вінкі. Вона рухалась якось дивно, зі значними зусиллями, ніби хтось невидимий намагався втримати її на місці.
— Тут бути погані чаклуни! — розгублено пискнула вона, вилазячи з кущів. — Люди вгорі... високо в повітрі! Вінкі мусити тікати!
І вона зникла між деревами з того боку стежки, з писком і хеканням відбиваючись від чогось, що її не пускало.
— Що з нею таке? — здивовано глянув їй услід Рон. — Чому вона не може бігти нормально?
— Мабуть, не попросила дозволу ховатися, — припустив Гаррі. Він згадав Добі — щоразу, як той пробував зробити щось таке, що не сподобалося б Мелфоям, він починав сам себе лупцювати.
— Знаєте, з цими ельфамидомовиками поводяться геть несправедливо! — обурилася Герміона. — Це ж просто рабство якесь! Той містер Кравч примусив її видертися на самісінький верх стадіону, хоч вона й боялася, а тепер він її ще й зачарував, і вона не може втекти, коли там нищать намети! Чому ніхто з цим не бореться?
— Але ж ельфи задоволені, — сказав Рон. — Ти ж чула, що Вінкі казала під час матчу... "Ельфамдомовикам не можна веселитися"... Їй подобається, коли нею командують...
— Саме такі, як ти, Роне, — палко почала Герміона, — і підтримують прогнилі й несправедливі системи, бо їм просто ліньки...
На узліссі знову щось голосно бабахнуло.
— Може, підемо далі? — запропонував Рон, а Гаррі помітив, як гостро зиркнув він на Герміону. Може, Мелфой казав правду; може, Герміоні й справді загрожувала більша небезпека, ніж їм усім. Вони рушили далі, а Гаррі усе нишпорив по кишенях, хоч добре розумів, що чарівної палички там нема.
Вони йшли темною стежкою глибше в ліс, не перестаючи виглядати Фреда, Джорджа і Джіні. Проминули групу ґоблінів, що хихотіли над мішком золота, яке, вочевидь, виграли, роблячи ставки під час матчу. Ґоблінів явно не турбувало те, що діялося в наметовому містечку. Ще далі стежка вивела їх у смугу сріблястого світла. Вони глянули поміж дерев і побачили трьох високих прекрасних віїл, що стояли на галявині, оточені зграйкою юних чаклунів, які галасливо щось доводили.
— Я щороку заробляю біля сотні мішків з ґалеонами, — кричав один з них. — Я — драконячий кат у Комітеті знешкодження небезпечних істот.
— Не бреши! — заверещав його товариш, — ти миєш посуд у "Дірявому Казані"... а от я — мисливець на упирів, я їх уже кокнув штук дев'яносто...
Третій юний чаклун, чиї прищі було видно навіть у невиразному сріблястому сяйві віїл, теж устряв до розмови: — А я, бляхамуха, отот стану наймолодшим міністром магії! Стопудовенько!
Гаррі пирснув зі сміху. Він упізнав прищавого чаклуна. Його звали Стен Шанпайк, і насправді він був кондуктором триповерхового "Лицарського автобуса".
Він хотів сказати про це Ронові, однак обличчя в того раптом змінилося, й наступної миті Рон заволав: — Чи я вам уже казав, що винайшов мітлу, яка долетить до Юпітера?
— Годі вже! — обурилася Герміона, рішуче схопила Рона за руку й потягла його далі. Голоси віїл та їхніх залицяльників стихли аж тоді, як друзі зайшли в самісіньку гущавину лісу. Здається, вони були тут єдині.
Гаррі озирнувся. — Мабуть, зачекаємо тут... якщо хтось буде наближатися, ми почуємо за милю.
Не встиг це сказати, як ізза найближчого дерева вигулькнув Лудо Беґмен.
Навіть у слабенькому світлі чарівних паличок було видно, що з Беґменом відбулася серйозна зміна. Не стало бадьорості й рум'янців, а в ході зникла пружність. Беґмен був дуже блідий і напружений.
— Хто це? — приглядався він, намагаючись розібрати в темряві їхні обличчя. — Що ви тут робите самі?
Вони здивовано перезирнулися.
— Там же ж почалися погроми, — пояснив Рон.
Беґмен втупився в нього. — Де?
— У наметовому містечку... якісь люди захопили родину маґлів...
Беґмен голосно вилаявся. — А хай їм чорт! — і в голосі його чулося збентеження. Далі він, не кажучи ні слова, з легеньким ляском роз'явився.
— Щось містер Беґмен не зовсім у курсі подій, — насупилася Герміона.
— Зате він був класним відбивачем, — сказав Рон, зійшов зі стежки і сів на галявинці під деревом на латку висохлої трави. — Коли він грав за "Ос із Озборну", вони тричі поспіль вигравали першість ліги.
Рон вийняв з кишені маленьку фігурку Крума, поставив її на землю й дивився, як вона походжала довкола. Як і справжній Крум, модель була клишонога, сутула і на землі справляла значно слабше враження, ніж у повітрі на мітлі. Гаррі прислухався до звуків, що долинали з наметового містечка. Все нібито стихло. Можливо, бешкети припинилися.
— Сподіваюся, що ніхто не постраждав, — мовила після паузи Герміона.
— Усе буде гаразд, — сказав Рон.
— Уяви, якщо твій тато піймає Луціуса Мелфоя, сів біля Рона Гаррі, спостерігаючи за Крумовою фігуркою, що швендяла в опалому листі. — Він завжди хотів застукати його на гарячому.
— Драко тоді надовго перестав би глузувати, — додав Рон.
— Бідолашні ті маґли, — стурбовано сказала Герміона. — Що, як їх не зможуть опустити на землю?
— Зможуть, — заспокоїв її Рон, — щось та придумають.
— Але які психи! Почали таке вичворяти, коли тут зібралося все Міністерство магії! — здивувалася Герміона. — Тобто, як вони тепер збираються викручуватись? Думаєте, вони понапивалися чи просто...
Тут вона раптом змовкла і глянула через плече. Гаррі й Рон також рвучко озирнулися. Хтось ніби підкрадався до їхньої галявини. Вони мовчки прислухалися до непевних кроків за темними деревами. Раптом ці кроки стихли.
— Агов! — гукнув Гаррі.
Тиша. Гаррі звівся на ноги й зазирнув за дерево. Було темно хоч в око стрель, але він відчував, що там хтось стоїть.
— Хто там? — спитав він.
І тут, без жодного попередження, тишу розірвав голос, не схожий на жоден інший з досі чутих у цьому лісі. Ані найменшого переляку не було в ньому. Радше, звучало якесь закляття.
— МОРСМОРДРЕ!
Щось велике, лискуче й зелене вистрілило з темряви перед Гарріними очима. Воно полетіло високо в небо понад верхівками дерев.
— Що за...? — видихнув Рон, зірвався на ноги і втупився в ту штуку, що з'явилася над ними.
На якусь мить Гаррі подумав, що це чергова витівка леприконів. І тут він збагнув, що це — величезний череп, утворений з якихось смарагдових зірок, а з його рота, мов язик, стирчала змія. Череп здіймався дедалі вище, палаючи в мареві зеленуватого диму й вимальовуючись на тлі чорного неба, немовби якесь нове сузір'я.
Зненацька ліс довкола них вибухнув дикими вересками. Гаррі не розумів, чому, але єдиною можливою їх причиною була поява черепа, що освітлював з висоти увесь ліс, неначе жахлива неонова реклама. Гаррі намагався побачити в темряві того, хто вичаклував черепа, але нічого не було видно.
— Хто там? — знову спитав він.
— Гаррі, ворушись! — Герміона схопила його за куртку й почала тягти назад.
— Що таке? — здригнувся Гаррі, побачивши її бліде перелякане обличчя.
— Це Чорна мітка, Гаррі! — простогнала Герміона, щосили тягнучи його до себе. — Знак ВідомоКого!
— Волдеморта?..
— Гаррі, ходімо!
Рон поспіхом схопив свого мініатюрного Крума, і вони втрьох побігли через галявину. Та не встигли зробити й кількох кроків, як прямо з повітря з ляском явилися двадцять чаклунів і їх оточили.
Гаррі закружляв на місці і за частку секунди побачив, що всі ці чаклуни спрямували на нього, Рона, й Герміону свої чарівні палички. Не задумуючись, він крикнув: — ЛЯГАЙТЕ! — схопив друзів і штовхнув їх на землю.
— ЗАКЛЯКТУС! — заревіло двадцять голосів. Блимнули сліпучі спалахи, і Гаррі відчув, як розкуйовдилося його волосся, ніби над галявиною війнув раптовий порив вітру. Ледьледь підвівши голову, він побачив струмені червоного, як вогонь, світла, що розліталися навсібіч з чарівних паличок чаклунів, перетинаючись, відскакуючи від стовбурів дерев і зникаючи десь у темряві...
— Стійте! — пролунав раптом знайомий голос. — СТІЙТЕ! Це мій син!
Ніщо вже не куйовдило Гарріного волосся. Він ще трохи підвів голову. Чарівник, що стояв перед ним, опустив чарівну паличку. Гаррі повернувся й побачив зляканого містера Візлі, що підбігав до них.
— Роне... Гаррі... — його голос тремтів, — Герміоно... ви цілі?
— Відійди, Артуре, — пролунав холодний різкий голос.
 
Наші Друзі: Новини Львова