Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Казка

Гаррі Поттер і Келих Вогню

Переглядів: 86079
Додано: 08.05.2007 Додав: Р0М@ННь0  текстів: 4
Hi 2 Рекомендую 1 Відгуки 0
Схоже, для мадам Максім це також була не менша несподіванка, ніж для Гаррі, бо за якийсь час вона грайливо поцікавилася: — К'уди це ти мене в'едеш, 'Еґрріде?
— Ти си файно втішиш, — хрипко озвався Геґрід. — То варто видіти, повір. Тілько... не кажи нікому, шо я тобі показав. Ти си не маєш того знати.
— Авжеж, не скажу, — погодилася мадам Максім, затріпотівши довгими чорними віями.
Вони йшли далі, а Гаррі все більше дратувався, дрібочучи за ними й постійно поглядаючи на годинник. Через Геґріда, що задумав якусь там дурницю, він може розминутися з Сіріусом. Якщо вони не прийдуть, куди треба, то він просто розвернеться й побіжить до замку, а Геґрід нехай собі насолоджується прогулянкою під місяцем з мадам Максім...
Але тут — коли вони вже так довго йшли узліссям, що замок і озеро зникли з очей — Гаррі щось почув. Попереду кричали якісь чоловіки... тоді пролунало оглушливе, пронизливе ревіння...
Геґрід обвів мадам Максім довкола якихось дерев і зупинився. Гаррі підбіг до них — на якусь мить він подумав, що бачить вогнища й чоловіків, що стрибають довкола них, — і тут йому відвисла щелепа.
Дракони.
Четверо величезних, дорослих, страхітливих драконів ставали дибки на задніх лапах у загороді з грубезних дощок. Вони ревіли й чмихали вогнем, що шугав у темне небо з їхніх роззявлених ікластих пащек, якими на висоті метрів з п'ятнадцять над землею увінчувалися довгі витягнуті шиї. Один, синьосріблястий з довжелезними загостреними рогами, гарчав і намагався кусьнути чаклунів на землі. Другий мав гладеньку зелену луску, звивався й гупав Щосили своїми лаписьками. Третій був червоний, мав на морді чудернацьку оторочку з малесеньких золотих шпичаків і стріляв у небо грибоподібними вогняними хмарками. Четвертий, найближчий, був велетенський, чорний і дуже схожий на ящірку.
Не менше тридцяти чаклунів, по сімвісім на кожного дракона, намагалися втримати їх на місці, тягнучи за ланцюги, прикріплені до важких шкіряних пасків довкола їхніх ший та лап. Гаррі, мов загіпнотизований, глянув високо вгору й побачив вибалушені очі чорного дракона з вертикальними, мов у кота, зіницями, налитими чи то страхом, чи люттю. Гаррі не міг розрізнити... Дракон жахливо й зловісно рикав.
— Не підходь сюди, Геґріде! — крикнув якийсь чарівник, що стояв біля паркана, ледве втримуючи в руках ланцюг. — Вони можуть стрілити вогнем на шість метрів! А ця рогохвістка стріляє й на десять, я сам бачив!
— Йой, яка вона файна, — ласкаво промовив Геґрід.
— Нічого не виходить! — крикнув інший чарівник. — Паралітичне закляття, на рахунок три!
Гаррі побачив, як усі драконярі витягли чарівні палички.
— Закляктус! — вигукнули вони хором, і паралітичні закляття шугонули в темряві, наче вогняні ракети, вибухаючи зливами зірок на лускатій шкурі драконів.
Гаррі побачив, як найближчий до них дракон небезпечно захитався на задніх лапах. Його щелепи широко роззявились у беззвучному витті. У ніздрях зненацька щез вогонь, хоч вони й далі диміли... А тоді, дуже поволі, він упав... Кілька тонн м'язів, жил та луски чорного дракона так гримнули об землю, що в Гаррі за спиною аж затряслися дерева.
Драконярі опустили чарівні палички й підійшли до своїх поснулих підопічних, кожен з яких був завбільшки як пагорб. Чаклуни хутко підтягли ланцюги й надійно поприв'язували їх до залізних кілків, позабиваних глибоко в землю за допомогою чарівних паличок.
— Хочеш си глипнути зблизька? — збуджено запитав мадам Максім Геґрід. Вони удвох підійшли до загороди, а Гаррі пішов за ними. Чарівник, який попереджав Геґріда не підходити близько, озирнувся, і Гаррі його впізнав. Це був Чарлі Візлі.
— Усе гаразд, Геґріде? — задихано спитав він, підійшовши до них. — Зараз вони в порядку... По дорозі сюди ми їх приспали снодійною мікстурою, думали, що для них буде краще прокинутися в тиші й темряві, але, як бачиш, вони не зраділи. Аж ніяк не зраділи...
— Чарлі, а які ви породи сюди привезли? — поцікавився Геґрід, майже благоговійно поглядаючи на найближчого, чорного дракона, очиська якого й досі були розплющені. Під зморшкуватою чорною повікою Гаррі побачив жовту палаючу смужку.
— Це угорська рогохвістка, — пояснив Чарлі. — Там ще є звичайна зелена валлійка — ота найменша. Сіроголуба — то шведська короткорилка, а червона — китайська метеорка.
Чарлі озирнувся. Мадам Максім пішла до краю загороди подивитися на закляклих драконів.
— Геґріде, я не знав, що ти її сюди приведеш, — спохмурнів Чарлі. — Чемпіони не повинні знати, що їх чекає... вона ж тепер усе розповість своїм учням.
— Я си просто подумав, що їй то буде цікаво, — знизав плечима Геґрід, і далі захоплено дивлячись на драконів.
— Дуже романтичне побачення, Геґріде, — похитав головою Чарлі.
— Штири... — вимовив Геґрід, — по їдненькому для кожного чемпіона. А шо вони мають робити — битися з ними?
— Думаю, просто повз них проскочити, — припустив Чарлі. — Якщо в когось не вийде, ми будемо поруч, з гасильними чарами напоготові. Нас попросили привезти самиць, що висиджують яйця, не знаю чому. .. але мушу сказати, що не заздрю тому, кому дістанеться рогохвістка. Страшна тварюка. Ззаду не менш небезпечна, ніж спереду, ось поглянь.
Чарлі показав на її хвіст, і Гаррі побачив, що з нього через кожні тридцять сантиметрів стирчать довжелезні шпичаки мідного кольору.
П'ятеро колег Чарлі якраз наближалися до рогохвістки, несучи на ковдрі гніздо з велетенськими сірими яйцями. Вони обережно поклали їх збоку біля драконки. Геґрід аж застогнав, облизуючись.
— Геґріде, я їх порахував, — суворо попередив Чарлі. Тоді поцікавився: — А як там Гаррі?
— Файно, — відповів Геґрід, що не міг відвести погляду від яєць.
— Сподіваюся, він не перелякається, коли це все побачить, — похмуро мовив Чарлі, дивлячись на загороду з драконами. — Я не наважився розповісти мамі, яке буде його перше завдання, вона й так місця собі не знаходить... — Чарлі почав наслідувати стурбований материн голос: "Як це йому дозволили стати учасником турніру? Він же геть іще дитина! Я думала, він у безпеці, думала, що мають бути якісь вікові обмеження!" — Вона трохи не збожеволіла після тієї статті про нього у "Щоденному віщуні". — "Він ще й досі плаче за батьками! О Господи, я ж і не знала!.."
Гаррі цього вже було досить. Сподіваючись, що Геґрідові, захопленому чотирма драконами та мадам Максім, не до нього, він мовчки повернувся й рушив назад до замку.
Він не знав, радіти тому, що побачив, чи навпаки. Мабуть, усетаки краще. Перший шок уже позаду. Можливо, якби він у вівторок побачив драконів уперше, то зомлів би на очах у цілої школи... хоч невідомо, чи він і так не зомліє... Адже він буде озброєний лише чарівною паличкою, котра йому зараз здавалася простою дерев'яною трісочкою супроти п'ятнадцятиметрової лускатої, вкритої шпичаками й вогнедихої драконки. І він буде змушений повз неї пройти. А всі дивитимуться. Як це зробити?
Гаррі побіг уздовж краю лісу. Йому залишалося, може, з п'ятнадцять хвилин, щоб повернутися до каміна й поговорити з Сіріусом. Він ще ніколи й ні з ким не прагнув так розмовляти! І тут, без жодного попередження, він наштовхнувся на щось дуже тверде.
Гаррі впав на спину, окуляри з'їхали набік, і він ледве встиг прикритися плащем. Поруч пролунав голос:
— Ой! Хто тут?
Гаррі похапцем перевірив, чи плащ прикриває його всього, й принишк на землі, дивлячись на темний силует чарівника, на котрого він наскочив. Упізнав цапину борідку... це був Каркароф.
— Хто тут? — підозріливо повторив Каркароф, роззираючись у темряві. Гаррі мовчав і не ворушився. Минула хвилина, і Каркароф, мабуть, вирішив, що наштовхнувся на якусь тварину. Він нахилився, придивляючись, мовби шукав якогось пса. Тоді знову сховався під деревами й почав пробиратися в напрямку загороди з драконами.
Дуже повільно та обережно Гаррі звівся на ноги і якомога тихіше рушив у темряві назад до Гоґвортсу.
Він анітрохи не сумнівався в намірах Каркарофа. Той крадькома зійшов зі свого корабля, щоб з'ясувати, яким буде перше завдання. Можливо, він побачив Геґріда і мадам Максім, що удвох ішли до лісу — їх було важко не помітити навіть на відстані... і ось тепер Каркарофу залишалося тільки йти на звук голосів. І він, як і мадам Максім, знатиме, яка несподіванка готується для чемпіонів. Виглядало, що єдиним чемпіоном, який у вівторок нічого не знатиме, буде Седрик.
Гаррі підійшов до замку, прослизнув у передні двері й побіг мармуровими сходами. Він задихався, але не наважувався сповільнити біг... залишалося менше п'яти хвилин, щоб добігти до каміна...
— Бридня! — захекано гукнув він Гладкій Пані, що дрімала у своїй портретній рамі перед отвором.
— Як скажеш, — сонно пробурмотіла та, не розплющуючи очей, і картина відхилилася вбік. Гаррі заліз усередину. Вітальня була порожня. Судячи з нормального запаху, Герміоні не довелося вдаватися до какобомб, щоб дати змогу йому з Сіріусом побути сам на сам.
Гаррі зняв плащаневидимку і впав у крісло біля каміна. Вітальня була огорнута напівтемрявою. Єдиним джерелом світла було полум'я в каміні. Поряд, на столі, поблискували значки "Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ", що їх намагалися вдосконалити брати Кріві. Там тепер світився напис "ПОТТЕР—СУПЕРСМЕРДОТТЕР". Гаррі глянув на камін і аж підскочив.
Прямо з вогню стирчала Сіріусова голова. Якби Гаррі не бачив, як містер Діґорі точнісінько те саме робив на кухні у Візлів, то він би до смерті перелякався. Натомість на його обличчі розцвіла перша за багато днів усмішка, він зіскочив з крісла, присів навпочіпки біля каміна й вигукнув: — Сіріусе... як справи?
Сіріус дуже сильно змінився з часу їхньої зустрічі. Тоді, коли вони прощалися, Сіріус мав виснажене й запале обличчя, облямоване довгим чорним сплутаним волоссям. Тепер волосся в нього було коротке й чисте, обличчя пашіло здоров'ям, і сам Сіріус здавався значно молодшим — майже таким, як на тій єдиній фотографії з весілля Поттерів, що її мав Гаррі.
— Про мене не турбуйся. А от як ти? — занепокоєно спитав Сіріус.
— Зі мною все... — Гаррі хотів було сказати "гаразд", та не зумів. Не встиг він отямитися, як уже розповідав про те, як ніхто не повірив, що він не з власної волі потрапив до числа учасників турніру, про те, як Ріта Скітер понаписувала про нього сім мішків гречаної вовни у "Щоденному віщуні", про те, що він і кроку ніде не може ступити, щоб з нього хтось не знущався... і про Рона, який йому не вірить, який йому заздрить,..
— ...а тепер ось Геґрід показав, що мене чекає під час першого завдання. А це, Сіріусе, дракони, і мені гаплик, — у відчаї завершив він розповідь.
Сіріус дивився на нього стурбованими очима, які ще не позбулися погляду, набутого в Азкабані — заціпенілого й зацькованого. Він не перебивав Гаррі, поки той не виговорився, але тепер сказав:
— Гаррі, з драконами ми ще впораємося, але про це за хвилину — в мене небагато часу.. Я вдерся в будинок одних чаклунів, щоб скористатися їхнім каміном, але вони щомиті можуть повернутися. Я мушу тебе про щось попередити.
— Про що саме? — спитав Гаррі, відчуваючи, що настрій у нього знову погіршується... але хіба може бути щось страшніше за драконів?
— Гаррі, — почав Сіріус, — Каркароф був смертежером. Ти знаєш, хто такі смертежери, правда?
— Так... він... як це?
— Його впіймали, він сидів зі мною в Азкабані, але його випустили. Я можу закластися на що завгодно, але Дамблдор саме тому й запросив цього року до Гоґвортсу аврора — щоб за ним пильнувати. Каркарофа впіймав Муді. Він і посадив його в Азкабан.
— Каркарофа випустили? — поволі перепитав Гаррі. Його мозок відмовлявся сприймати чергову порцію шокуючої інформації. — Але чому?
— Він пішов на певну угоду з Міністерством магії, — промовив з гіркотою Сіріус. — Сказав, що визнає свої помилки, а тоді почав називати імена... замість нього в Азкабані опинилося багато інших людей... він там не дуже популярний, мушу тобі сказати. А вийшовши на волю, він, наскільки мені відомо, навчив темних мистецтв не одного учня в тій своїй школі. Тож остерігайся також і дурмстрензького чемпіона.
— Гаразд, — поволі вимовив Гаррі. — Але... ти що, хочеш сказати, що це Каркароф підкинув у Келих моє прізвище? В такому випадку він прекрасний актор. Видно було, що він дуже розлючений. Хотів заборонити мені брати участь у змаганні.
— Ми знаємо, що він добрий актор, — підтвердив Сіріус, — він же переконав Міністерство магії його звільнити. Гаррі, я уважно читаю "Щоденний віщун"...
— Не ти один, — озвався з гіркотою Гаррі.
— ...і, судячи зі статті тієї Скітер, що з'явилася минулого місяця, на Муді таки нападали в ніч напередодні його прибуття у Гоґвортс. Так, я знаю, що вона вважає це черговою фальшивою тривогою, — поспіхом додав Сіріус, побачивши, що Гаррі вже роззявив рота, — але я чомусь так не вважаю. Мені здається, що хтось хотів завадити йому приїхати в Гоґвортс. На мою думку, дехто розумів, що їм буде значно важче досягти свого, коли Муді опиниться тут. Ніхто цього не стане ретельно перевіряти, бо Дикозорові дуже часто ввижалися нападники. Але це не означає, що він не зуміє помітити справжню небезпеку. Муді був найкращим аврором міністерства.
— То... що ти хочеш сказати? — повільно запитав Гаррі. — Каркароф намагається мене вбити? Але... навіщо?
Сіріус завагався.
— До мене долинали дуже дивні чутки, — нарешті промовив він. — Останнім часом смертежери стали активніші. Вони з'явилися на Кубку світу з квідичу. Хтось вичаклував Чорну мітку... а потім... чи ти чув про ту відьму з Міністерства магії, котра десь зникла?
— Про Берту Джоркінз?
— Саме так... вона зникла в Албанії, тобто там, де, за чутками, останнім часом перебував Волдеморт... а вона ж мала знати про те, що готується Тричаклунський турнір.
— Так, але... малоймовірно, щоб вона просто так наштовхнулася на Волдеморта, — засумнівався Гаррі.
— Я знав Берту Джоркінз, — похмуро буркнув Сіріус. — Ми разом навчалися в Гоґвортсі, вона була на кілька років старша за твого батька і за мене. І була дурна як валянок. Скрізь пхала свого носа, а в голові ж — порожнісінько. Це, Гаррі, не найкраще поєднання. Мушу сказати, що заманити її в пастку було б дуже легко.
— То... то Волдеморт міг довідатися про турнір? — запитав Гаррі. — Ти це маєш на увазі? Думаєш, що Каркароф опинився тут за його наказом?
— Не знаю, — поволі вимовив Сіріус, — справді не знаю... Каркароф не повернувся б до Волдеморта без певності, що Волдеморт став достатньо могутній, щоб його захистити. Але, хоч би хто підкинув твоє прізвище в Келих, він це зробив не просто так. Тож я переконаний, що турнір виявиться доброю нагодою на тебе напасти під виглядом нещасного випадку.
— Мушу зізнатися, що це дуже вдалий задум, — похмуро підтвердив Гаррі. — Нічого не треба робити, тільки стояти осторонь і чекати, коли все зроблять дракони.
— О, дракони, — заговорив дуже швидко Сіріус. — Є один спосіб, Гаррі. Навіть не намагайся виконати паралітичне закляття — дракони дуже сильні, їх одинєдиний заклинач не подужає. Для цього треба з півдесятка чаклунів одночасно...
— Та я знаю, щойно сам бачив, — погодився Гаррі.
— Але ти можеш упоратися й сам, — вів далі Сіріус. — Є один спосіб, і для цього досить простого закляття. Треба...
Але Гаррі дав знак рукою, щоб Сіріус замовк. Серце в грудях несамовито закалатало. Він почув, як хтось спускається гвинтовими сходами у нього за спиною.
— Тікай! — прошипів він Сіріусові. — Тікай! Сюди хтось іде!
Гаррі скочив на ноги, затуляючи камін. Якби хтось побачив у стінах Гоґвортсу Сіріусове обличчя — зчинився б неймовірний галас... втрутилося б міністерство. .. його, Гаррі, допитували б, де перебуває Сіріус...
Гаррі почув легенький ляскіт у каміні за спиною і зрозумів, що Сіріус зник. Глянув на підніжжя гвинтових сходів. Хто це вирішив прогулятися о першій ночі і не дав Сіріусові договорити, як проскочити повз дракона?
Це був Рон. Одягнутий у свою темнобордову піжаму він зупинився, побачивши в кімнаті Гаррі, і роззирнувся довкола.
— З ким це ти розмовляв? — поцікавився він.
— А тобі що до того? — огризнувся Гаррі. — Чого ти тут бродиш так пізно?
— Просто хотів знати, де ти... — знизав плечима Рон. — Нічого. Вже йду назад.
— Захотів тут повинюхувати? — крикнув Гаррі. Він розумів, що Рон не мав жодного уявлення, що тут було, що він прийшов не зумисно, але Гаррі було байдуже — в цю мить він ненавидів усе, пов'язане з Роном, разом з його босими ногами під короткими холошами піжами.
— Пробач, — почервонів зі злості Рон. — Як це я не подумав, що тобі не можна заважати? Можеш і далі собі готуватися до наступного інтерв'ю.
Гаррі схопив значок "ПОТТЕР—СУПЕРСМЕРДОТТЕР" і з усієї сили кинув його через кімнату. Значок влучив Ронові в чоло й відлетів.
— Так тобі й треба! — вигукнув Гаррі. — Начепиш собі у вівторок. Якщо пощастить, то й шрам на лобі матимеш! Ти ж би хотів, так?
І він пішов до сходів. Він чекав, що Рон його зупинить, волів навіть, щоб Рон його вдарив, але Рон мовчки стояв у своїй короткуватій піжамі. Гаррі вилетів сходами нагору, а тоді ще довго лежав на ліжку й не спав, киплячи зі злості, і не чув, коли Рон повернувся до спальні.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ —
Перше завдання

У неділю вранці Гаррі прокинувся й почав одягатися так неуважно, що не зразу помітив, що замість шкарпетки намагається натягти на ногу мантію. Коли він нарешті прилаштував свій одяг до відповідних частин тіла, то побіг на пошуки Герміони. Знайшов її у Великій залі за ґрифіндорським столом, де вона снідала разом з Джіні. Від їжі Гаррі нудило, тож він зачекав, коли Герміона проковтне останню ложку каші, а тоді потягнув її за собою надвір прогулятися. Поки вони гуляли понад озером, він розповів їй про драконів і про розмову з Сіріусом.
Хоч Герміону й стривожило Сіріусове попередження щодо Каркарофа, проте вона вважала, що дракони значно небезпечніші.
— Головне, щоб до вечора у вівторок ти лишився живий, — сказала вона розпачливо, — а вже тоді візьмемося за Каркарофа.
Вони тричі обійшли довкола озера, намагаючись угадати, яке ж таке просте закляття може вгамувати дракона. Нічого їм не спало на думку, тож вони подалися до бібліотеки. Гаррі зібрав там усі можливі книжки про драконів, і вони разом почали переглядати цілий стос цих томів.
— Обтинання пазурів чарами... лікування лускової гнилі... це не для нас, це для геґрідоподібних психів, що переживають за їхнє здоров'я...
— Драконів надзвичайно важко вбити — через стародавні чари, якими просякнута їхня груба шкура. Крізь цей подвійний захист можуть пробитися лише найпотужніші закляття... але ж Сіріус казав, що вистачить і простого...
— То пошукаємо в книжках з простими закляттями, — вирішив Гаррі, пожбуривши вбік "Чоловіків, які занадто любили драконів".
Він повернувся до стола зі стосом книжок заклять і почав їх гортати, а Герміона безперестанку йому торочила на вухо: — Є обмінні закляття... але що там міняти? Хіба що замінити драконові ікла на карамельки, щоб був не такий небезпечний... та біда в тому, як пише та книжка, що крізь драконячу шкуру не пробитися... я б запропонувала трансфігурацію, але ж воно таке велике — нема на що й надіятися. Сумніваюся, що навіть професорка Макґонеґел... хіба що ти накладеш закляття на себе самого. Щоб мати додаткову силу. Але ці закляття дуже непрості. Тобто, ми їх ще навіть не проходили. Я про них знаю лише тому, що для СОВ переглядала протоколи практичних робіт...
— Герміоно, — процідив Гаррі крізь зуби, — будь ласка, помовч хоч хвилину. Я пробую зосередитись.
Та коли Герміона замовкла, голова в Гаррі заповнилася якимось суцільним дзижчанням, і це аж ніяк не сприяло зосередженню. Він безнадійно втупився в перелік "Загальних заклять для заклопотаних і закомплексованих": миттєве зняття скальпу... але ж дракони не мають волосся... перчений подих... це, мабуть, лише посилить вогонь з драконячої пащі... ороговілий язик... ще чого! — додати ворогові зброї...
— Ой, він знову тут! Невже він не може читати на своєму дурнуватому кораблі? — роздратовано буркнула Герміона, коли з'явився Віктор Крум. Болгарин похмуро глянув на них, ще дужче згорбився й зі стосом книжок почвалав у найдальший кут. — Гаррі, ходімо краще до вітальні... зараз сюди припруться всі його шанувальниці...
І справді, коли вони виходили з бібліотеки, повз них промайнула зграйка дівчат. Талія однієї з них була обмотана болгарським шарфом.

* * *

У ніч на понеділок Гаррі майже не спав. А коли вранці прокинувся, то вперше серйозно замислився, чи не втекти йому з Гоґвортсу. Але за сніданком, окинувши поглядом Велику залу, він зрозумів, що означатиме його втеча, і передумав. Це ж єдине місце, де він був щасливий... З батьками теж, мабуть, був щасливий, але він того не пам'ятав.
Принаймні Гаррі розумів, що краще залишитися тут і зітнутися з драконом, аніж повертатися до Дадлі на Прівітдрайв. Ця думка його трохи заспокоїла. Він ледве доїв свою шинку (нічого не лізло в горло), а як підвівся разом з Герміоною, то побачив Седрика Діґорі, що виходив зза гафелпафського столу.
Седрик усе ще не знав про драконів... єдиний чемпіон, який цього не знав. Якщо Гаррі не помилявся, то і Максім, і Каркароф уже розповіли про них Флер та Круму...
— Герміоно, побачимося в оранжереях, — сказав Гаррі. Дивлячись, як Седрик виходить із зали, він дещо задумав. — Біжи, я дожену.
— Гаррі, ти запізнишся, зараз буде дзвінок...
— Я тебе дожену, добре?
Коли Гаррі підбіг до підніжжя мармурових сходів, Седрик уже був нагорі. З ним ішли його друзішестикласники. Гаррі не хотів говорити з Седриком при них, бо щоразу, як він повз них проходив, вони цитували йому статтю Ріти Скітер. Тому він пішов за Седриком на певній відстані й побачив, що всі йдуть до кабінету замовлянь. Це й підказало йому ідею. Він зупинився, витяг чарівну паличку і добре прицілився.
— Діфіндо!
Седриків портфель роздерся навпіл. Пергамент, пера й книжки посипалися на підлогу. Розбилося кілька пляшечок з чорнилом.
— Не турбуйтеся, — роздратовано буркнув Седрик своїм друзям, що кинулися допомагати, — скажіть Флитвіку що я зараз буду. Йдіть...
Гаррі саме на це й сподівався. Він запхнув чарівну паличку в мантію, зачекав, доки Седрикові друзі зникнуть у класній кімнаті, а тоді квапливо рушив коридором, де зараз не було нікого, крім нього та Седрика.
— Здоров, — привітався Седрик, піднімаючи заляпаний чорнилом "Посібник з вищої трансфігурації". — Портфель порвався... новісінький...
— Седрику, — сказав Гаррі, — перше завдання — дракони.
— Що? — глянув на нього Седрик.
— Дракони, — швидко повторив Гаррі, бо професор Флитвік міг щомиті визирнути з класу — подивитися, де Седрик. — Їх четверо, по одному на кожного з нас, і ми повинні повз них проскочити.
 
Наші Друзі: Новини Львова