Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Казка

Гаррі Поттер і Келих Вогню

Переглядів: 86304
Додано: 08.05.2007 Додав: Р0М@ННь0  текстів: 4
Hi 2 Рекомендую 1 Відгуки 0
Ронові брови піднялися так високо, що ледь не сховалися під чубом.
— Усе гаразд, мені ти можеш сказати правду, — промовив він. — Якщо не хочеш, щоб знали всі інші, то нехай, але я не розумію, навіщо тобі брехати? У тебе ж через це чемпіонство неприємностей не було! Ота подруга Гладкої Пані, Віолетта, вже всім розстрекотала, що Дамблдор дозволив тобі брати участь у турнірі. Приз — тисяча ґалеонів! І ще тебе звільнили від річних іспитів...
— Я не підкидав свого прізвища в той Келих! — почав уже сердитися Гаррі.
— Ага, нехай, — проказав Рон не менш скептично, ніж Седрик. — Хоч зранку ти казав, що зробив би це вночі, щоб ніхто не побачив... Я не дурень.
— Але добре ним прикидаєшся, — буркнув Гаррі.
— Так? — перепитав Рон, і на його обличчі не залишилося й сліду усмішки. — Лягай спати, Гаррі, бо завтра доведеться вставати вдосвіта — фотографуватися чи інтерв'ю давати.
Він засунув запонами своє ліжко, а Гаррі так і залишився стояти коло дверей, втупившись у темночервоний оксамит, за яким лежав один з небагатьох, хто мав би йому повірити.

— РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ —
Звірка чарівних паличок

Коли Гаррі прокинувся в неділю вранці, то не зразу пригадав, чого йому так прикро й неспокійно. А тоді на нього накотилися спогади вчорашнього дня. Він сів на ліжку й відхилив запону, збираючись поговорити з Роном, щоб примусити Рона йому повірити — але Ронове ліжко було порожнє. Він, мабуть, уже пішов снідати.
Гаррі вдягнувся й зійшов гвинтовими сходами у вітальню. Щойно він там з'явився, як ті учні, що вже поснідали, заплескали в долоні. Йому відразу розхотілося йти до Великої зали й зустрічатися з рештою ґрифіндорців, що ставилися до нього як до героя. Але інакше він мав би залишатися тут у товаристві братів Кріві, що вже розмахували руками й кликали його до себе. Тож Гаррі рішуче попрямував до портрета, відхилив його, заліз у отвір і наштовхнувся на Герміону.
— Привіт, — сказала вона, тримаючи загорнеш в серветку грінки. — Це тобі... Хочеш прогулятися?
— Гарна думка, — вдячно відповів Гаррі.
Вони зійшли по сходах, швидко перетнули вестибюль, навіть не зазираючи до Великої зали, і незабаром уже простували галявиною до озера, де, віддзеркалюючись у темній воді, стояв на якорі дурмстрензький корабель. Ранок був прохолодний, вони йшли, не зупиняючись, і Гаррі переповів Герміоні все, що було, коли він учора вийшов зза ґрифіндорського столу. На його превелику радість, Герміона сприйняла цю розповідь без недовіри.
— Авжеж, я й знала, що ти не подавав своєї кандидатури, — сказала вона, коли він описав сцену, що відбулася в бічній від зали кімнаті. — Барто було глянути на твоє обличчя, коли Дамблдор прочитав твоє прізвище! Але питання в тому, хто підкинув записку? Бо Муді має рацію, Гаррі... не думаю, що це міг зробити хтось із учнів... вони б нізащо не зуміли перехитрити Келих, або переступити Дамблдорову лінію...
— Ти Рона не бачила? — перебив її Гаррі.
Герміона завагалася.
— Ее... так... він був на сніданку, — зізналася вона.
— Він і далі вважає, що я подав кандидатуру сам?
— Не думаю... не дуже, — почала плутатися Герміона.
— Що означає — "не дуже"?
— Ой, Гаррі, невже тобі не зрозуміло? — розпачливо вигукнула Герміона. — Він заздрить!
— Заздрить? — недовірливо перепитав Гаррі. — Чому заздрить? Йому що, закортіло перед цілою школою мати ідіотський вигляд?
— Слухай, — терпляче пояснила Герміона, — ти ж добре знаєш, що загальна увага постійно прикута до тебе. Я розумію, що твоєї вини тут немає, — швиденько додала вона, бо Гаррі вже розлючено відкрив рота, — знаю, що ти цього не просипі... але ж... Рон удома весь час мусить рівнятися на братів, а ти його найкращий друг, і ти дуже відомий... він завжди залишається збоку, коли тебе хтось бачить, і він з цим мириться, ніколи нічого не каже, але вчорашнє — то, мабуть, була остання крапля...
— Чудово, — з гіркотою сказав Гаррі. — Просто чудово. Передай йому, що я був би радий хоч зараз з ним помінятися. Скажи, що я готовий... Хоч куди б я пішов, усі витріщаються на мого лоба...
— Нічого я йому не казатиму, — відмовилася Герміона. — Сам скажи, так буде найкраще.
— Я за ним бігати не буду. Нехай нарешті подорослішає! — так голосно крикнув Гаррі, що з сусіднього дерева тривожно знялося кілька сов. — Може, він повірить, що мені з цього мало радості, коли я скручу собі в'язи або...
— Це не смішно, — тихенько сказала Герміона. — Анітрохи не смішно. — Видно було, що вона надзвичайно стривожена. — Гаррі, я подумала... знаєш, що нам треба зробити? Негайно, відразу, як повернемося до замку?
— Знаю. Дати Ронові доброго копняка нижче спини...
— Написати Сіріусові. Мусиш розповісти йому про все, що сталося. Він просив, щоб ти тримав його в курсі всіх подій у Гоґвортсі... він ніби передбачав, що станеться щось подібне. Я маю з собою перо й пергамент. ..
— Перестань, — заперечив Гаррі, озираючись, чи ніхто їх не підслуховує. Але довкола було безлюдно. — Він повернувся, бо заболів мій шрам. Якщо ж я йому скажу, що хтось подав мою кандидатуру на Тричаклунський турнір — він одразу примчить прямо в замок.
— Він волів би, щоб ти сам йому сказав, — суворо обірвала Герміона. — Бо він і так про все довідається...
— Як?
— Гаррі, такого не приховаєш, — дуже серйозно сказала Герміона. — Це відомий турнір, і ти відомий. Я здивуюся, якщо в "Щоденному віщуні" й досі нічого не з'явилося про твою участь у змаганні... про тебе написано майже в усіх книжках про ВідомоКого... а Сіріус хотів би почути про це від тебе, я в цьому переконана.
— Добре, добре, я йому напишу, — погодився Гаррі, кидаючи в озеро недоїдену грінку. Вони дивилися, як з води вигулькнуло велике щупальце і затягло її вглиб. Тоді повернулися до замку.
— А чию послати сову? — спитав Гаррі, коли вони піднімалися по сходах. — Він радив Гедвігу більше не використовувати.
— Попроси Рона, хай позичить...
— Нічого я в Рона не проситиму, — категорично заперечив Гаррі.
— То позич якусь шкільну сову, їх можуть використовувати всі, — сказала Герміона.
Вони пішли в соварню. Герміона дала Гаррі аркуш пергаменту, перо й каламар, а сама пішла вздовж довжелезних рядів із жердинами, розглядаючи сов. Гаррі тим часом сів біля стіни й написав листа.

Дорогий Сіріусе!
Ти просив повідомляти про все, що діється в Гоґвортсі. Так ось — не знаю, чи ти вже чув, але цього року проводиться Тричаклунський турнір, і в суботу мене обрали четвертим чемпіоном. Не знаю, хто підклав моє прізвище в Келих Вогню, бо я не клав. Іншим гоґвортським чемпіоном став Седрик Діґорі з Гафелпафу.

Тут він замислився. Хотів було розповісти про величезний тягар тривоги, що тиснув на нього з учорашнього вечора, але не знав, як усе це описати словами, тож просто вмочив перо в каламар і написав:

Сподіваюся, з тобою і з Бакбиком все гаразд.
Гаррі.

— Написав, — сказав він Герміоні, встаючи й струшуючи з мантії солому. Тієї миті Гедвіґа пурхнула йому на плече й наставила лапу.
— Я не можу послати це тобою, — пояснив їй Гаррі, розглядаючи шкільних сов. — Мушу скористатися однією з них...
Гедвіґа голосно ухнула й так різко злетіла, що ледь не подряпала йому пазурями плече. Вона відвернулася від Гаррі, поки він прив'язував листа до ноги великої совисипухи. Коли сипуха полетіла, Гаррі хотів погладити Гедвігу, але та люто клацнула дзьобом і полетіла на найдальшу балку.
— Спочатку Рон, тепер ти, — сердито буркнув Гаррі. — Я жне винний.

* * *

Якщо Гаррі думав, що ситуація поліпшиться, коли всі звикнуть до думки про його чемпіонство, то наступний день показав, як він помилявся. Він уже не міг ховатися від усієї школи, бо почалися заняття. Ніхто в школі не сумнівався, що Гаррі сам зголосився на турнір. І ніхто, крім ґрифіндорців, не був від цього в захваті.
Гафелпафці, що завжди були в напрочуд добрих стосунках з ґрифіндорцями, стали холодні й стримані. Їм вистачило одного уроку з гербалогії, щоб це продемонструвати. Гафелпафці явно відчували, що Гаррі позбавив їхнього чемпіона належної йому слави. Їхню образу загострювало, мабуть, і те, що гафелпафський гуртожиток дуже рідко на щось здобувався, а Седрик був один з тих небагатьох, що зуміли хоч якось прославити гафелпафців. Адже саме завдяки йому вони одного разу перемогли Ґрифіндор у матчі з квідичу. Ерні Макмілан та Джастін ФінчФлечлі, з якими Гаррі завжди мав дуже добрі стосунки, тепер з ним не розмовляли, навіть коли вони разом пересаджували в один лоток стрибучі цибулини. Зате вони зловтішно реготали, коли одна стрибуча цибулина вискочила у Гаррі з рук і боляче вгатила його в лице. Рон також не розмовляв з Гаррі. Герміона сиділа між ними, змушуючи їх до розмови, і хоч вони відповідали їй нормально, проте дивитися один одному у вічі не хотіли. Гаррі здалося, що навіть професорка Спраут трималася від нього на віддалі — зрештою, вона була вихователькою гафелпафського гуртожитку.
За нормальних обставин він би прагнув зустрічі з Геґрідом, однак урок догляду за магічними істотами означав також зустріч зі слизеринцями — вперше, відколи він став чемпіоном.
Зрозуміло, що Мелфой з'явився біля Геґрідової хижі з коронною глузливою посмішкою.
— Карочє, пацани, дивіться на чемпіона, — сказав він Кребові й Ґойлу, щойно наблизився до Гаррі. — Маєте блокноти для автографів? Нехай швиденько підписує, бо йому небагато лишилося... половина Тричаклунських чемпіонів ґиґнулася... а ти, Поттер, скільки збираєшся протягти? Карочє, споримо, що не більше десяти хвилин на першому ж завданні.
Креб і Ґойл улесливо загигикали, проте Мелфой мусив замовкнути, бо з хижі вийшов Геґрід, тримаючи в руках цілу вежу хитких ящиків. У кожному сидів величезний вибухозадий скрут. Учні вжахнулися, а Геґрід пояснив їм, що скрути вбивають один одного через надлишок стримуваної енергії, і тому кожен учень має взяти одного скрута на повідець і вивести його на прогулянку. Єдине позитивне в цьому задумі було те, що Мелфой миттю забув про Гаррі.
— Вивести оце на прогулянку? — перепитав він з огидою, зазираючи в ящик. — А до чого ми маємо, в натурі, прив'язувати той повідець? До жала, до вибухового заду чи до присоски?
— Довкола тулуба, — показав Геґрід. — Ее... мабуть, варто натягти рукавиці з драконячої шкури, так, про всєк випадок. Гаррі, ходи сюди — поможеш мені з оцим найбільшеньким...
Насправді Геґрід хотів переговорити з Гаррі вічнавіч. Він зачекав, коли всі зі своїми скрутами відійдуть, а тоді промовив дуже серйозним тоном:
— То ти, Гаррі... будеш си змагати. У турнірі... Шкільний чемпіон.
— Один з двох, — виправив його Гаррі.
Геґрідові чорні очіжучки стурбовано зиркнули зпід кошлатих брів. — Не відаєш, Гаррі, хто подав твоє ім'я?
— То ти віриш, що це зробив не я? — із вдячності Гаррі Геґріда ледь не обійняв.
— Певне, шо так, — буркнув Геґрід. — Ти си сказав, що то не ти, і я тобі вірю... і Дамблдор тобі вірить, і всьо таке інше.
— Хотів би я знати, хто це зробив, — з гіркотою озвався Гаррі.
Вони обидва глянули на галявину. Учні розбрелися по ній, долаючи значні труднощі. Скрути повиростали майже по метру завдовжки і стали страшенно сильні. Колись безбарвні й безборонні, тепер вони мали товсті, сірі й лискучі панцирі і схожі були на гібрид велетенських скорпіонів з видовженими крабами, проте без виразних голів та очей. Вони були такі сильні, що втримувати їх було дуже важко.
— Вони си файно бавлять, правда? — радісно спитав Геґрід. Гаррі припустив, що він мав на увазі скрутів, бо його однокласникам було не до забав. Час від часу в задній частині якогось скрута лунав страхітливий вибух, скрут летів на кілька метрів, і не один учень волочився по землі на животі, відчайдушно намагаючись зіп'ястися на ноги.
— Йой, Гаррі, навіть не знаю, — раптом зітхнув Геґрід, стурбовано глянувши на нього. — Шкільний чемпіон... стілько з тобов усього діється...
Гаррі не відповів. Так, з ним стільки всього діється. .. приблизно те саме казала йому й Герміона, коли вони блукали біля озера, і саме тому, за її словами, Рон не хотів з ним розмовляти.

* * *

Наступні кілька днів були для Гаррі чи не найгірші за весь час його перебування у Гоґвортсі. Щось подібне було тоді, як він іще навчався в другому класі, і багато хто у школі підозрював його в нападах на інших школярів. Але ж Рон тоді його підтримував. Він міг би змиритися з поведінкою всіх інших, якби Рон залишався його другом. Але він не збирався просити Рона, щоб той з ним заговорив, якщо Рон сам цього не бажав. Проте він був дуже самотній і звідусіль відчував неприязнь.
Він ще міг би зрозуміти ставлення до нього з боку Гафелпафу, хоч воно йому й не подобалося — вони мусили підтримувати власного чемпіона. І від слизеринців він не сподівався нічого іншого, окрім прикрих образ. Його завжди там не любили — надто часто він допомагав Ґрифіндору їх перемагати — і в квідичі, і в чемпіонаті гуртожитків. Але він сподівався, що хоч рейвенкловці підтримають його не менше, як Седрика. Та він помилявся. Більшість рейвенкловців, здається, вважали, що він прагне здобути ще більшої слави і хитрощами примусив Келих прийняти власне ім'я.
Крім того, Седрик набагато краще за нього підходив на роль чемпіона. Надзвичайно вродливий, чорнявий і сіроокий, він викликав цими днями загальне захоплення, склавши цим конкуренцію самому Вікторові Круму. Гаррі навіть бачив, як ті самі шестикласниці, котрі так прагнули отримати Крумів автограф, благали Седрика, щоб той розписався на їхніх портфелях.
Тим часом від Сіріуса й далі не було відповіді, Гедвіґа відмовлялася до нього навіть наближатися, професорка Трелоні провіщала його смерть з дедалі більшою впевненістю, до того ж, він так невдало виконав замовляннявикликання на уроці професора Флитвіка, що отримав додаткове домашнє завдання — єдиний на весь клас, не рахуючи Невіла.
— Гаррі, це ж нескладно, — заспокоювала його Герміона, коли вони виходили з Флитвікового кабінету. Адже до неї під час уроку літали найрізноманітніші предмети, ніби вона була чудернацьким магнітом для ганчірок, кошиківсмітничків та лунаскопів. — Ти просто недостатньо зосередився...
— Цікаво, чому б це? — похмуро буркнув Гаррі, коли повз нього пройшов Седрик Діґорі в оточенні великого реготливого гурту дівчат, які подивилися на Гаррі наче на особливо великого вибухозадого скрута. — Але... то ще півбіди. Попереду — подвійний урок зілля й настійок...
Зілля й настійки завжди проходили жахливо, та останніми днями цей предмет перетворився на справжнісінькі тортури. Гаррі не міг собі уявити нічого гіршого, ніж сидіти півтори години в підвалі зі Снейпом та зі слизеринцями, які аж зі шкури пнулися, щоб якнайдошкульніше підкуснути Гаррі за те, що він посмів стати шкільним чемпіоном. Він уже пережив один такий урок у п'ятницю, коли Герміона весь час бурмотіла йому ледве чутно: "Не звертай на них уваги, не звертай на них уваги", і не сподівався, що сьогодні буде хоч трохи краще.
Коли вони з Герміоною після обіду зайшли у Снейпів підвал, то побачили під його дверима слизеринців, кожен з яких почепив собі на груди великого значка. На якусь дивну мить Гаррі здалося, що то значки ССЕЧА — але тоді він побачив на них яскраві червоні літери, що виразно сяяли у тьмяному підземному коридорі:


Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ —
СПРАВЖНЬОГО чемпіона Гоґвортсу!


— Кльово, Поттер? — голосно спитав Мелфой, коли Гаррі підійшов ближче. — І це ще не все... дивися!
Він притис значок до грудей — напис зник, а замість нього з'явився інший, що сяяв зеленим:


ПОТТЕРСМЕРДОТТЕР


Слизеринці аж завили з реготу. Всі вони теж понатискали на свої значки, і написи "ПОТТЕРСМЕРДОТТЕР" яскраво засвітилися довкола Гаррі. Він відчував, як серце вискакує йому з грудей.
— Ой, дуже смішно, — саркастично звернулася Герміона до Пенсі Паркінсон та зграйки слизеринських дівчат, що реготали дужче за інших, — дуже дотепно.
Рон стояв під стіною з Діном та Шеймусом. Він не сміявся, але й не заступався за Гаррі.
— Може, візьмеш, Ґрейнджер? — простяг Мелфой один значок Герміоні. — У мене їх повно. Тільки не торкнися до моїх рук. Я їх якраз помив... Карочє, не хочу загидитись об бруднокровку.
Лють, яка цими днями нагромаджувалася в Гаррі у грудях, нарешті прорвала загату. Він вихопив чарівну паличку, навіть не подумавши, що чинить. Учні кинулися врозтіч.
— Гаррі! — застережливо крикнула Герміона.
— Ну давай, Поттер, — спокійно сказав Мелфой, витягаючи і свою чарівну паличку. — Муді тут нема, щоб за тебе заступитися... давай, якщо насмілишся...
На коротку частку секунди вони глянули один одному у вічі й одночасно почали діяти.
— Фурункулус! — крикнув Гаррі.
— Денсоґіо! — зарепетував Мелфой.
З чарівних паличок вистрілили струмені світла, зіштовхнулися в повітрі й зрикошетили вбік: Гаррін струмінь ударив у обличчя Ґойла, а Мелфоїв поцілив у Герміону. Ґойл заревів і схопився руками за носа, де повискакували великі бридкі фурункули, а Герміона, перелякано скімлячи, затуляла долонями рота.
— Герміоно! — кинувся до неї Рон, придивляючись, що сталося.
Гаррі озирнувся й побачив, як Рон відтягує Герміонину руку від обличчя. Видовище було не найприємніше. Передні зуби в Герміони — і так завеликі — почали рости з шаленою швидкістю. Вона дедалі більше уподібнювалася до бобра, а її зуби усе довшали й довшали і сягали вже підборіддя. Герміона панічно їх помацала й заридала від жаху.
— Що тут за галас? — пролунав тихий і суворий голос. Це прибув Снейп.
Слизеринці почали галасливо пояснювати. Снейп показав довгим жовтим пальцем на Мелфоя і сказав:
— Поясни.
— Поттер напав на мене, пане професоре...
— Ми напали одночасно! — крикнув Гаррі.
— ... але він поцілив у Ґойла... дивіться...
Снейп подивився на Ґойла, чиє обличчя нагадувало тепер ілюстрацію до книжки про отруйні гриби.
 
Наші Друзі: Новини Львова