Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Казка

Гаррі Поттер і Келих Вогню

Переглядів: 86080
Додано: 08.05.2007 Додав: Р0М@ННь0  текстів: 4
Hi 2 Рекомендую 1 Відгуки 0
Перед Френком постав низенький лисуватий чоловік із сивіючим волоссям, гострим носом і водянистими очицями. Його лице виказувало суміш страху й тривоги.
— Запроси ж його сюди, Червохвосте. Де твоя вихованість?
Холодний голос лунав зі старовинного крісла перед каміном, але Френк не бачив, хто там сидить. Натомість бачив змію, що скрутилася на зітлілому килимку, наче жахлива пародія на домашнього пса.
Червохвіст кивком запросив Френка в кімнату.
Приголомшений Френк ще міцніше вп'явся в костур і перешкандибав через поріг.
Кімнату освітлював лише камін. Вогонь відкидав на стіни довгі павучисті тіні. Френк пильно вдивлявся у спинку крісла. Чоловік, який сидів там, здавався ще меншим за свого слугу, бо Френк не бачив навіть його потилиці.
— Ти все чув, маґле? — поцікавився холодний голос.
— Як ви мене назвали? — виклично перепитав Френк, бо тепер, коли він потрапив до кімнати, коли настав час для якоїсь дії, він став відважніший. Так завжди бувало на війні.
— Я назвав тебе маґлом, — незворушно відповів голос. — Це означає, що ти не чаклун.
— Не знаю, що повашому означає "чаклун", — вів далі Френк, голос якого вже не тремтів. — Але те, що я почув, має зацікавити поліцію. Ви скоїли вбивство й задумали нове! І я вам ще одне скажу, — додав він у пориві раптового натхнення, — моя дружина знає, що я зараз тут, і якщо я не повернуся...
— Ти не маєш дружини, — зовсім тихо заперечив холодний голос. — Ніхто не знає, що ти тут. Ти нікому не казав, куди йдеш. Не бреши Лордові Волдеморту, маґле, бо він знає... він усе знає...
— О, та невже? — зухвало відказав Френк. — Лордові, кажете? Невисокої ж я думки про ваші манери, мілорде. Чому ж ви не повернетесь і не глянете мені у вічі як людина?
— Бо я не людина, маґле, — холодний голос ледве чувся крізь потріскування вогню в каміні. — Я більше, значно більше, ніж людина. Хоча... чом би й ні? Я гляну тобі у вічі... Червохвосте, розверни моє крісло.
Слуга заскімлив.
— Ти чув мене, Червохвосте.
Поволі, зі скривленим обличчям, так, ніби він радо зробив би що завгодно, замість наближатися до свого господаря й до килимка зі змією на ньому, чоловічок ступив уперед і почав розвертати крісло. Змія звела свою потворну трикутну голову й легенько засичала, коли ніжки крісла зачепили її килимок.
І ось крісло повернулося до Френка і він побачив, хто там сидить. Його костур зі стуком упав на підлогу. З горла вирвався крик. Френк кричав так голосно, що не почув слів, які промовляла істота в кріслі, підіймаючи чарівну паличку. Спалахнуло зелене світло, хльоснув різкий звук і Френк Брайс повалився додолу. Він помер ще до того, як його тіло торкнулося підлоги.
За двісті миль звідти, здригнувшись, прокинувся хлопець, якого звали Гаррі Поттер.

— РОЗДІЛ ДРУГИЙ —
Шрам

Гаррі лежав горілиць, важко дихаючи, немов після швидкого бігу. Він щойно бачив дуже яскравий сон і досі ще затуляв руками обличчя. Давній шрам на чолі, що мав форму блискавки, палав під його пальцями, неначе хтось притис до шкіри розпечене залізо.
Він сів, однією рукою й далі тримаючись за шрам, а другою намацав у пітьмі окуляри, що лежали на столику біля ліжка. Надів їх і зміг краще розгледіти кімнату, освітлену слабким оранжевим світлом, що просочувалося крізь фіранки від вуличного ліхтаря за вікном.
Гаррі ще раз торкнувся пальцями шраму. Він і далі болів. Гаррі ввімкнув настільну лампу, виліз із ліжка, перетнув кімнату, відчинив шафу і глянув у дзеркало на внутрішньому боці дверцят. Побачив там худющого чотирнадцятирічного хлопця з яснозеленими спантеличеними очима під розкуйовдженим чорним чубом. Пильніше придивився до шраму у своєму віддзеркаленні. Усе було нормально, проте й досі пекло.
Гаррі спробував пригадати, що йому снилося. Сон був такий реальний... там було двоє знайомих йому людей і один незнайомий... він насупився, зосереджуючись і намагаючись усе згадати...
Невиразно пригадав темну кімнату... на килимку біля каміна лежала змія... маленький чоловічок на ім'я Пітер і на прізвисько Червохвіст... а ще холодний, пронизливий голос... голос Лорда Волдеморта. При згадці про нього Гаррі похололо у грудях...
Він міцно заплющив очі й спробував пригадати, як виглядав Волдеморт, але не зміг... Згадав єдине — тієї миті, коли розвернулося Волдемортове крісло, і він, Гаррі, побачив, хто там сидить, він відчув неймовірний жах, який його і розбудив... Чи то був біль у шрамі?
І хто був той старий чоловік? Бо там таки був якийсь старий. Гаррі бачив, як той упав додолу. Усе плуталося в його голові, і він затулив обличчя руками, намагаючись зберегти в уяві видиво тьмяно освітленої кімнати. Та це було все одно, що намагатися втримати в пригорщі воду. Що дужче він старався зберегти деталі, то швидше вони зникали... Волдеморт із Червохвостом казали, що вони когось убили, хоч Гаррі не міг пригадати ім'я жертви... і вони змовлялися вбити ще когось... його...
Гаррі опустив руки, розплющив очі й обвів поглядом кімнату, мовби сподівався побачити в ній щось незвичайне. Так і вийшло — в його кімнаті було безліч незвичайних речей. У величезній фанерній валізі, що стояла відкрита в ногах біля ліжка, виднілися казанець, мітла, чорні мантії й підручники замовлянь. На письмовому столі стояла велика порожня клітка, в якій зазвичай сиділа Гарріна біла полярна сова Гедвіґа, а решту стола було завалено сувоями пергаменту. На підлозі біля ліжка лежала розгорнута книжка, яку він читав учора перед сном. Усі малюнки в цій книзі рухалися. Там шугали на мітлах чоловіки в яскравооранжевих мантіях, кидаючи один одному червоного м'яча.
Гаррі підійшов до книжки, підняв її й побачив, як один чарівник забив красивий гол, вкинувши м'яча в кільце на висоті п'ятнадцяти метрів. Гаррі закрив книжку. Навіть квідич — на його думку, найкращий вид спорту на світі — не міг зараз відвернути Гаррі від тривожних думок. Він поклав книжку "Літаючи з "Гарматами" на столик біля ліжка, підійшов до вікна, розсунув фіранки й глянув на вулицю внизу.
Прівітдрайв мала саме такий вигляд, який годилося мати в суботу на світанку респектабельній вуличці в передмісті. Усі фіранки на вікнах були заслонені. Гаррі не бачив у пітьмі жодної живої душі, навіть кота.
А все ж... а все ж... Стривожений Гаррі повернувся до ліжка й сів, знову проводячи пальцями по шраму. Не біль його турбував. До болю й травм Гаррі звик. Якось він був утратив усі кістки правої руки і потім цілу ніч терпів біль, доки їх йому відрощували. Невдовзі по тому цю ж саму руку простромив величезний — з півметра — отруйний зуб. А торік Гаррі впав з мітли, що ширяла на висоті п'ятнадцяти метрів. Він уже звик до химерних нещасть і травм; їх не уникнеш, якщо навчаєшся в Гоґвортській школі чарів і чаклунства і маєш хист притягувати до себе, мов магнітом, усілякі халепи.
Ні, насправді Гаррі тривожило те, що минулого разу його шрам болів саме тоді, коли неподалік перебував Волдеморт... Але ж він зараз тут бути не міг... Сама думка, що Волдеморт скрадається по Прівітдрайв, була абсурдною, неймовірною...
Гаррі уважно прислухався до навколишньої тиші. Що він сподівався почути — скрип сходів чи шелест мантії? Він аж підскочив, коли в сусідній кімнаті гучно, мов кабанчик, захропів його двоюрідний брат Дадлі.
Гаррі потряс головою. Він даремно хвилювався; у цьому будинку не було нікого, крім дядька Вернона, тітки Петунії та Дадлі. Усі вони й далі сплять, а сни їхні безтурботні й безболісні.
Гаррі найбільше любив Дурслів тоді, коли ті спали. Прокинувшись, вони ніколи й нічого доброго йому не робили. Дядько Вернон, тітка Петунія й Дадлі були його єдиними живими родичами. Вони були маґлами (тобто не чарівниками) й ненавиділи будьякі чари, а це означало, що Гаррі був у їхньому домі небажаним гостем. Усім знайомим довгі періоди Гарріної відсутності, коли він навчався в Гоґвортсі, вони пояснювали тим, що він перебуває в Центрі святого Брута для патологічно злочинних підлітків. Вони чудово знали, що Гаррі, як неповнолітній чарівник, не має права чарувати поза Гоґвортсом, але все одно полюбляли звинувачувати його в усіх негараздах. Гаррі не міг їм довіритися чи розповісти про своє життя в чаклунському світі. Смішно було й думати, щоб підійти до них, коли вони прокинуться, й розповісти про біль у шрамі та про тривоги, пов'язані з Волдемортом.
А саме через Волдеморта Гаррі мусив мешкати в Дурслів. Якби не Волдеморт, Гаррі не мав би того шрамублискавки на чолі. Якби не Волдеморт, Гаррі не залишився б без батьків...
Гаррі виповнився один рік того вечора, коли Волдеморт — наймогутніший чорний чаклун століття, чаклун, що одинадцять років невпинно накопичував силу, — з'явився в їхньому будинку і вбив його батька й матір. Потім Волдеморт спрямував свою чарівну паличку на Гаррі і наслав закляття, яким позбувався багатьох дорослих чаклунів та відьом на своєму шляху, проте сталося неймовірне — воно не подіяло. Замість убити дитя, закляття вдарило по самому Волдемортові. Гаррі вцілів, відбувшись лише шрамом у формі блискавки на чолі, а от Волдеморт залишився ледь живий. Сила його зникла, життя мало не згасло. Волдеморт утік. Жах, у полоні якого так довго жила таємна громада чаклунів, розвіявся, Волдемортові посіпаки розбіглися хто куди, а Гаррі Поттер став знаменитим.
Гаррі був приголомшений, коли в одинадцять років, якраз у день народження, довідався, що він — чарівник. Ще дужче його збентежило те, що в прихованому чаклунському світі всі знали його ім'я. Коли Гаррі прибув до Гоґвортсу, то виявив, що, хоч би куди він пішов, услід йому поверталися голови й лунав шепіт. Та тепер він до цього звик. Наприкінці літа мав би початися його четвертий рік у Гоґвортсі, і він уже рахував дні до тієї миті, коли знову повернеться в замок.
Однак до початку навчального року ще треба було якось пережити два тижні. Він ще раз безнадійно оглянув кімнату і його погляд зупинився на вітальних листівках, надісланих йому наприкінці липня двома найкращими друзями до дня народження. Що б вони сказали, якби він їм написав і розповів про біль у шрамі?
Миттю в його голові пролунав пронизливий і переляканий голос Герміони Ґрейнджер.
— Твій шрам болить? Гаррі, це дуже серйозно... Напиши професорові Дамблдору! А я піду перегляну "Загальні чаклунські захворювання та недуги"... Може, знайду там щось про заклинання шрамів...
Авжеж, саме так порадила б Герміона: звернутися до директора Гоґвортської школи, а тим часом пошукати відповідь у книжці. Гаррі дивився з вікна на непроникне синьочорне небо. Він дуже сумнівався, що книжка йому зараз допоможе. Він знав, що, крім нього, ніхто ще не вижив після Волдемортового закляття. Тож вельми сумнівно, що симптоми його хвороби занесено в "Загальні чаклунські захворювання та недуги". А до директора Гаррі звернутися не міг, бо не знав, куди поїхав Дамблдор на літні канікули. Він усміхнувся, уявивши на мить, як Дамблдор з його довжелезною сріблястою бородою, в чаклунській мантії до п'ят і в гостроверхому капелюсі вилежується на пляжі, намащуючи свій довгий гачкуватий ніс кремом від засмаги. Проте, хоч де б зараз був Дамблдор, Гаррі не сумнівався, що Гедвіґа зуміє його розшукати, адже вона ще ніколи його не підводила — приносила листа кому завгодно, навіть без адреси. Однак що він напише?

"Шановний професоре Дамблдоре, даруйте, що Вас турбую, але в мене зранку болить шрам. Щиро Ваш Гаррі Поттер".

Навіть подумки ці слова звучали безглуздо.
Отож він спробував уявити реакцію іншого свого найкращого приятеля — Рона Візлі. Його довгоносе веснянкувате обличчя з ошелешеним виразом мовби виринуло перед Гаррі.
— Твій шрам болить? Але ж... але ж ВідомоХто не може зараз бути поблизу тебе. Тобто... ти про це знав би, чи не так? Він би знову намагався тебе закатрупити, ге? Не знаю, Гаррі, може шрами від заклять завжди трохи печуть... Я спитаю в тата...
Містер Візлі, дуже тямущий чарівник, працював у відділі нелегального використання маґлівських речей Міністерства магії. Проте, наскільки Гаррі знав, він не був якимось особливим фахівцем у царині заклять. Та й Гаррі зовсім не прагнув, щоб уся родина Візлів довідалася, що він, Гаррі, нервується через якийсь хвилинний біль. Місіс Візлі метушилася б гірше за Герміону, а Фред і Джордж, шістнадцятирічні братиблизнюки, могли б подумати, що Гаррі просто злякався. Візлі були для Гаррі найкращою родиною на світі. Він мав надію, що вони отот запросять його до себе в гості (Рон згадував щось про Кубок світу з квідичу) і зовсім не хотів, щоб розпитування про шрам псувало йому настрій під час візиту.
Гаррі потер чоло кісточками пальців. Як би він хотів (хоч і соромився навіть сам собі в цьому зізнатися) мати когось такого... такого рідного — якогось дорослого чарівника, у кого міг би спитати поради, не почуваючись дурником, хто про нього піклувався б, хто мав би досвід у чорній магії...
І раптом його осяяло. Рішення було таке просте й очевидне, що він не розумів, чому відразу про це не подумав — Сіріус.
Гаррі зіскочив з ліжка, перебіг кімнату й сів за стіл. Підсунув до себе аркуш пергаменту, вмочив орлине перо в чорнило, написав: "Дорогий Сіріусе". Тоді зупинився, міркуючи, як краще висловити свою біду й дивуючись, що не подумав про Сіріуса відразу. Втім, що тут дивного, адже він довідався, що Сіріус — його хрещений батько, тільки два місяці тому.
Цілковита відсутність Сіріуса в житті Гаррі пояснювалася просто — Сіріус сидів у Азкабані, найжахливішій чаклунській в'язниці, котру охороняли дементори, лиховісні незрячі істоти, що висмоктували душі. Коли Сіріус утік, вони кинулися його шукати в Гоґвортсі. Але Сіріус був невинний — убивства, за які його засудили, насправді скоїв Червохвіст, Волдемортів посіпака, котрого майже всі вважали мертвим. Однак Гаррі, Рон та Герміона знали, що це не так. Торік вони зіткнулися з Червохвостом вічнавіч, хоч повірив їм тільки професор Дамблдор.
Цілу дивовижну годину Гаррі був певен, що нарешті покине Дурслів, бо Сіріус запропонував йому мешкати в нього — адже його репутація знову стане чистою. Та скористатися тією нагодою не вдалося — Червохвіст зумів вислизнути перед тим, як його доставили в Міністерство магії, і Сіріус, щоб уникнути певної смерті, мусив рятуватися втечею. Гаррі допоміг йому втекти на спині гіпогрифа Бакбика і відтоді Сіріус переховувався. Дім, у якому міг мешкати Гаррі, якби Червохвіст не втік, марився йому ціле літо. Удвічі важче було повертатися до Дурслів, знаючи, що він ледьледь не визволився від них навіки.
Та все ж Сіріус спромігся певним чином допомогти Гаррі, хоч і не міг бути з ним поруч. Це завдяки Сіріусові Гаррі тепер мав у себе в кімнаті все своє шкільне приладдя. Раніше Дурслі такого не дозволяли. Вони намагалися тримати Гаррі в залізних рукавицях, та ще й боялися його здібностей, тому щоліта замикали його шкільну валізу в комірчині під сходами. Та їхнє ставлення різко змінилося, коли вони довідалися, що хрещеним батьком Гаррі є небезпечний убивця — бо Гаррі "забув" їм сказати, що Сіріус ні в чому не винний.
Після повернення на Прівітдрайв Гаррі отримав від Сіріуса два листи. Обидва доставили не сови (як це заведено в чарівників), а великі барвисті тропічні птахи. Гедвіґа несхвально поставилася до цих пістрявих самозванців. Вона з великою неохотою дозволила їм перед відльотом напитися води зі своєї тарілочки. А от Гаррі птахи сподобалися: вони навіяли йому думки про пальми та білий пісочок. Він мав надію, що Сіріусові добре там, де він є (Сіріус ніколи про це не писав, остерігаючись, що листа перехоплять). Гаррі знав, що на яскравому сонці дементори довго не витримують. Може, саме тому Сіріус і подався на південь. Сіріусові листи, сховані під напрочуд корисною паркетиною в Гаррі під ліжком, були бадьорими, і в обох Сіріус нагадував про те, щоб у разі потреби Гаррі до нього звертався. Ну, що ж, тепер він мав таку потребу..
Гарріна лампа, здавалося, блякла в холодному передсвітанковому сяєві, що повільно заповзало в кімнату.
Нарешті, коли зійшло сонце, коли стіни кімнати позолотилися й зі спальні дядька Вернона та тітки Петунії почулися звуки, Гаррі прибрав зі столу зіжмакані аркуші пергаменту й перечитав дописаного листа:

Дорогий Сіріусе!
Дякую за Твого попереднього листа, той птах був величезний, він ледве проліз у моє вікно.
Тут усе як завжди. Дадлі не дуже вдається сидіти на дієті. Учора тітка побачила, як він проносив у свою кімнату пампушки. Йому сказали, що даватимуть менше кишенькових грошей, якщо він і далі так чинитиме, тож він розлютився й викинув у вікно свою ігрову приставку. Це така комп'ютерна штука, на якій можна гратися в ігри. Дурний — тепер він навіть не зможе зіграти в "Мегакалічення, частина третя", щоб не думати про їжу.
Зі мною все гаразд, бо Дурслі бояться, що Ти повернешся і перетвориш їх на кажанів, якщо я попрошу.
Але сьогодні вранці сталося щось дивне. Знову заболів мій шрам. Перед цим він болів, коли у Гоґвортсі був Волдеморт. Та я не думаю, що зараз Волдеморт може бути десь поблизу. Чи буває таке, що шрами від заклять болять через багато років?
Я відішлю цього листа з Гедвіґою, коли вона повернеться з полювання. Передай від мене привіт Бакбикові.
Гаррі.

Непогано, подумав Гаррі. Не було сенсу писати про сон. Він не хотів показати, ніби стривожився. Гаррі згорнув пергамент і поклав збоку на столі, готовий до повернення Гедвіґи. Тоді встав, потягся і ще раз відчинив шафу. Не глянувши на своє відображення, почав одягатися, щоб іти вниз снідати.

— РОЗДІЛ ТРЕТІЙ —
Запрошення

Коли Гаррі зійшов до кухні, всі троє Дурслів уже сиділи за столом. Ніхто з них на нього навіть не глянув. Велике червоне обличчя дядька Вернона ховалося за ранковою газетою "Дейлі мейл", а тітка Петунія різала начетверо грейпфрут, кривлячи губи й виставляючи свої кобилячі зуби.
Дадлі видавався розлюченим і похмурим, а місця займав мовби ще більше, ніж звичайно. Не знати, як це йому вдавалося, бо й так один бік столу завжди належав тільки Дадлі. Коли тітка Петунія поклала йому на тарілку четвертинку непідсолодженого грейпфрута й боязко сказала: "Це тобі, любий Діді", Дадлі зиркнув на неї лютопрелюто. У його житті сталися дуже неприємні зміни, коли він повернувся додому на літні канікули з табелем за минулий рік.
Як завжди, дядько Вернон і тітка Петунія знайшли виправдання його низьким оцінкам. Тітка Петунія запевняла, що Дадлі дуже здібний хлопчик, якого, однак, не розуміють учителі, а дядько Вернон стверджував, що "не хотів би, щоб його син став нікчемним зубрилкою". Вони також не звернули уваги на записи в табелі про хуліганські витівки Дадлі. "Він рухливий хлопчик, але він і мухи не скривдить!" — розчулено промовила тітка Петунія.
Одначе табель завершувався кількома ретельно дібраними зауваженнями шкільної медсестри, яких навіть дядько Вернон з тіткою Петунією не могли пояснити. Хоч би скільки виправдовувалася тітка Петунія, кажучи, що Дадлі просто ширококостий, що з віком його жирок розсмокчеться, що хлопчина росте й потребує багато їжі, було незаперечно, що на шкільному складі не змогли знайти таких великих штанів, які б на нього налізли. Шкільна медсестра помітила те, що відмовлялися бачити очі Петунії — такі гострі зазвичай, коли йшлося про сліди чиїхось пальців на чистісіньких стінах чи про підглядання за сусідами. Дадлі давно не потребував підгодовування, бо й так уже досяг розмірів і ваги юного гіпопотама.
І от — після численних сварок та суперечок, від яких аж тряслася підлога Гарріної кімнати, після моря сліз, пролитих тіткою Петунією — було запроваджено нову дієту. Список харчів, рекомендованих медсестрою школи "Смелтінґс", приліпили на холодильнику, з якого викинули геть усе, що Дадлі найдужче любив: шипучі напої та тістечка, шоколадні батончики та пиріжки з м'ясом. Натомість туди поклали фрукти, овочі та інші харчі, які дядько Вернон називав "кроляче їдло". Щоб Дадлі було легше, тітка Петунія змусила перейти на цю дієту всю родину.
Вона передала четвертинку грейпфрута Гаррі. Він зауважив, що у Дадлі четвертинка була значно більша. Тітка Петунія, мабуть, вважала, що в Дадлі поліпшиться настрій від усвідомлення, що він принаймні їсть більше за Гаррі.
Але тітка Петунія не знала, що сховано нагорі під незакріпленою паркетиною. Вона й не здогадувалася, що Гаррі навіть не думав дотримуватися дієти. Коли він пронюхав, що ціле літо доведеться жити на самій моркві, то відразу послав Гедвіґу до своїх друзів, благаючи про допомогу. І вони не підвели. Гедвіґа повернулася від Герміони з великою коробкою, набитою харчами з малим вмістом цукру (Герміонині батьки були зубними лікарями). Геґрід, гоґвортський лісник, прислав цілий лантух власноруч спеченого печива, твердого, мов каміння (Гаррі до нього й не торкався, бо надто добре знав Геґрідові кулінарні здібності). А от місіс Візлі послала до нього родинну сову Еролу з величезним фруктовим пирогом та всілякими тістечками. Бідолашна Ерола, вже стара й квола, цілих п'ять днів оклигувала від тієї подорожі. А на свій день народження (про який Дурслі навіть не згадали) Гаррі отримав чотири розкішні торти — від Рона, Герміони, Геґріда та Сіріуса. Два з них Гаррі ще не встиг з'їсти, отож, збираючись поснідати посправжньому уже в себе нагорі, він без найменших нарікань почав жувати свій грейпфрут. Дядько Вернон невдоволено відклав газету і глянув на свою пайку грейпфрута.
— І це все? — роздратовано буркнув він тітці Петунії.
Тітка Петунія суворо на нього зиркнула, а тоді кивнула на Дадлі, котрий уже доїв свою порцію грейпфрута і пожирав жадібними поросячими очицями Гарріну.
Дядько Вернон зітхнув так тяжко, що аж настовбурчилися його великі пишні вуса, і взяв у руки ложку.
Дзенькнув дзвінок на дверях. Дядько Вернон ледве підвівся зі стільця і почовгав до коридору. Скориставшись з того, що мати саме була заклопотана чайником, Дадлі миттю поцупив недоїдений грейпфрут дядька Вернона.
Гаррі почув розмову біля дверей, хтось там засміявся, а дядько Вернон щось коротко відповів. Тоді зачинилися двері, і з коридору почулося, як роздирають папір.
Тітка Петунія поставила на стіл чайник і зацікавлено роззирнулася, куди пішов дядько Вернон. Їй не довелося довго чекати, бо за якусь хвилю він повернувся. Дуже злий.
— Ти! — гаркнув він до Гаррі. — У вітальню. Бігом!
Гаррі спантеличено підвівся, не розуміючи, що він такого накоїв, і вийшов услід за дядьком Верноном з кухні в сусідню кімнату. Дядько Вернон різко зачинив за ними двері.
— Ну, — вимовив він, підходячи до каміна, а тоді повернувся до Гаррі так, ніби мав оголосити про його арешт: — Ну.
Гаррі волів би запитати: "Що ну?", але відчував, що не варто з самого ранку наражатися на дядьків гнів, тим паче, що той і так уже був роздратований браком їжі. Тож він набрав чемноздивованого вигляду.
— Це щойно прийшло, — повідомив дядько Вернон. Він помахав перед Гаррі аркушем пурпурового паперу. — Лист. Про тебе.
Гаррі здивувався ще дужче. Хто б це написав про нього дядькові Вернону? Хто з його знайомих міг пересилати листи звичайною поштою?
Дядько Вернон люто зиркнув на Гаррі, а тоді почав читати листа вголос:

Дорогі містер та місіс Дурслі!
Ми ще не мали змоги познайомитись, але я певна, що ви багато чули від Гаррі про мого сина Рона.
Гаррі, мабуть, уже вам казав, що наступного понеділка відбудеться фінальний матч Кубка світу з квідичу, а мій чоловік Артур якраз зумів дістати чудові квитки завдяки своїм зв'язкам у відділі магічної фізкультури і спорту.
Я маю велику надію, що ви дозволите Гаррі поїхати з нами на цей матч, адже така нагода трапляється раз у житті. Британія востаннє приймала фіналістів Кубка тридцять років тому, і квитки майже неможливо придбати. Ми, звичайно, з радістю готові залишити Гаррі в себе до кінця літніх канікул, а тоді безпечно посадити його на поїзд до школи.
Було б гарно, якби Ви надіслали нам відповідь якомога швидше нормальним шляхом, бо листоношамаґл ніколи ще не доставляв нам пошти, і я навіть не певна, чи він знає, де розміщений наш будинок.
Сподіваюся невдовзі побачити Гаррі,
Щиро ваша
Молі Візлі
P.S. Маю надію, що ми наклеїли достатньо марок.

Дядько Вернон дочитав листа, тоді запхнув руку в нагрудну кишеню й витяг звідти щось іще.
— Глянь, — прогарчав він.
Він показав конверт, у якому був лист від місіс Візлі, й Гаррі ледь не пирснув зі сміху. Марками був заліплений увесь конверт, окрім малесенького квадратика спереду, в який вона ледве втиснула адресу, написану крихітними літерами.
— Марок вистачає, — сказав Гаррі таким тоном, ніби таку помилку міг зробити хто завгодно.
Дядькові очі зблиснули.
— Листоноша це помітив, — процідив він крізь зціплені зуби. — Його дуже зацікавило, звідки прийшов цей лист. Ось чому він подзвонив у двері. Йому здалося, що це кумедно.
Гаррі нічого не сказав. Хтось міг би здивуватися, чого це дядько Вернон здіймає такий галас через якісь там зайві марки, але Гаррі давно вже мешкав у Дурслів і знав, які вони вразливі на все хоч трохи незвичайне. Найбільше їх лякало, що хтось довідається про їхній зв'язок (хоч і дуже віддалений) з такими людьми, як місіс Візлі.
Дядько Вернон і далі не зводив з Гаррі лютого погляду, а той намагався зберегти байдужий вигляд. Якщо він не вчинить або не бовкне якоїсь дурниці, то його очікуватиме нечувана радість. Він чекав, що дядько Вернон нарешті озветься, але той утупився в нього й мовчав. Гаррі вирішив перервати мовчанку.
— То... я зможу поїхати? — спитав він.
Велике бурякове обличчя дядька Вернона аж пересмикнулося. Вуса настовбурчилися. Гаррі, здається, розумів, що діється з тими вусами — в голові у дядька Вернона йшла люта боротьба між двома його найголовнішими принципами. Якщо він відпустить Гаррі, то цим його ощасливить, а дядько Вернон ось уже тринадцять років намагався цього не робити. Але якщо дозволити Гаррі залишитися у Візлів до кінця літа, то він забереться від Дурслів на два тижні раніше, ніж можна було сподіватися, а дядько Вернон терпіти не міг його у своєму домі. Щоб виграти час на роздуми, дядько знову глянув на листа місіс Візлі.
— Хто ця жінка? — поцікавився він, з огидою дивлячись на підпис.
— Ви її бачили, — пояснив Гаррі. — Це мати мого друга Рона, вона зустрічала його з Гоґ... зі шкільного поїзда наприкінці навчального року.
Він ледь не сказав "Гоґвортського експреса", а це дядька відразу б роздратувало. В родині Дурслів не вимовляли вголос назви Гарріної школи.
Дядько Вернон скривився, мовби пригадав щось украй неприємне.
— Це та товстуха? — врешті прогарчав він. — Зі зграєю рудих дітлахів?
Гаррі насупився. Хто завгодно, але тільки не дядько Вернон, мав би називати когось "товстухою". Адже його рідний синочок Дадлі нарешті досяг того, чого невпинно домагався ще з трирічного віку — став ширшим, ніж довшим.
 
Наші Друзі: Новини Львова