Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Казка

Гаррі Поттер і Келих Вогню

Переглядів: 86075
Додано: 08.05.2007 Додав: Р0М@ННь0  текстів: 4
Hi 2 Рекомендую 1 Відгуки 0
Усі вони стояли на узвишші, тож добре бачили гладеньку чорну поверхню води... хоч зараз вона аж ніяк не була гладенька. Щось заклекотіло в центрі озера. На поверхні з'явилися великі бульбашки, на замулені береги почали накочуватися хвилі... і раптом посеред озера утворився великий вир, немовби з його дна висмикнули здоровенну затичку...
З цього виру почала поволі видобуватися довга чорна жердина... а тоді Гаррі побачив там снасті...
— Це щогла! — гукнув він Ронові й Герміоні.
Неспішно й велично з води здіймався корабель, що виблискував у місячному сяйві. Він мав дивний, схожий на кістяк, вигляд, ніби воскрес після кораблетрощі. Його ілюмінатори, крізь які мерехтіло тьмяне імлисте світло, нагадували очі привидів. Нарешті корабель виринув з води увесь і, погойдуючись на хвилях, став підпливати до берега. За кілька хвилин шубовснув у воду якір, а тоді почулося, як об берег гупнувся трап.
Почали виходити учні. Було видно їхні силуети, коли вони проходили повз освітлені ілюмінатори. Усі вони, зауважив Гаррі, нагадували за статурами Креба і Ґойла... але коли підійшли ближче, прямуючи через галявину до залитого світлом вестибюлю, він зрозумів, що таке враження створювали їхні плащі з якогось кошлатого й сплутаного хутра. Проте чоловік, який вів їх до замку, мав на собі плаща з іншого хутра — гладенького й сріблястого, немов його волосся.
— Дамблдор! — радісно вигукнув він, піднімаючись по схилу. — Як ся маєш, друже, як справи?
— Чудово, професоре Каркароф, дякую, — відповів Дамблдор.
Каркароф мав солодкий, єлейний голос. Коли він опинився в смузі світла, що лилося з дверей замку, то всі побачили, що професор, як і Дамблдор, був високий і худий, з коротким сивим волоссям, а цапина борідка, що закручувалася знизу, майже не приховувала його не особливо вольового підборіддя. Підійшовши до Дамблдора, він обома руками потис його долоні.
— Любий старий Гоґвортс, — проказав він, з усмішкою дивлячись на замок. Його зуби були пожовклі, а ще Гаррі помітив, що, попри усмішку, очі в нього залишалися холодними й пронизливими. — Як це добре — опинитися тут. Як це гарно... Вікторе, підходь до тепла... ти ж не проти, Дамблдоре? Віктор трохи застудився, має нежить...
Каркароф підкликав до себе одного з учнів. Коли той підійшов, Гаррі помітив характерний гачкуватий ніс і густі чорні брови. Рон міг його не штурхати й не шепотіти на вухо, бо він і так уже впізнав цей профіль.
— Гаррі — це Крум!

— РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ —
Келих Вогню

— Не може бути! — приголомшено сказав Рон, коли гоґвортці рушили сходами за делегацією Дурмстренгу. — Гаррі, це Крум! Віктор Крум!
— Роне, ну то й що? Це ж лише квідичист, — стенула плечима Герміона.
— Лише квідичист? — Рон глянув на неї так, ніби не вірив власним вухам. — Герміоно... та це ж один з найкращих ловців у світі! Я й не знав, що він і досі вчиться у школі!
У вестибюлі, дорогою до Великої зали, Гаррі побачив Лі Джордана, котрий аж підстрибував, щоб краще розгледіти бодай Крумову потилицю. Кілька шестикласниць розпачливо нишпорили по кишенях: "Ой ні, не може бути, навіть пера немає...", "Може, він підпише мій капелюшок губною помадою?"
— Аякже, — зарозуміло пирхнула Герміона, минаючи тих дівчат.
— Я спробую взяти в нього автограф, — озвався Рон, — Гаррі, маєш перо?
— Ні. Усі мої пера нагорі, в портфелі.
Вони підійшли до ґрифіндорського столу й посідали за ним. Рон вибрав собі місце навпроти дверей, бо там і досі стояв Крум зі своїми товаришами з Дурмстренґу — вони не знали, де їм сідати. Учні з Бобатону зайняли місця за рейвенкловським столом. Вони похмуро розглядали Велику залу. Троє з них так і не зняли з голів шарфики й хустки.
— Тут не холодно, — роздратовано сказала Герміона, дивлячись на них. — Вони б іще плащі нап'яли!
— Сюди! Сідайте тут! — прошепотів Рон. — Сюди! Герміоно, посунься, звільни місце...
— Що?
— Та пізно вже, — розчаровано буркнув Рон.
Віктор Крум і його друзі з Дурмстренґу сіли за слизеринський стіл. Гаррі бачив, що Мелфой, Креб і Ґойл неймовірно зраділи. Мелфой нахилився до Крума і щось йому сказав.
— Правильно, Мелфою, попідлизуйся до нього, — саркастично кинув Рон. — Гарантію даю, що Крум бачить його наскрізь... до нього ж постійно хтось підлабузнюється... А де вони спатимуть, як ви гадаєте? Гаррі, ми можемо запросити його до нашої спальні... я віддам йому своє ліжко, а сам і на розкладачці посплю.
Герміона пирхнула.
— Вони нібито веселіші, ніж ті бобатонці, — сказав Гаррі.
Дурмстренґці поскидали свої важкі хутра й зацікавлено розглядали темну зоряну стелю. Дехто взяв у руки золоті тарілки й келихи і вражено їх вивчав.
Сторож Філч приставляв додаткові стільці до викладацького стола. З нагоди такої оказії він одягнув свій старий запліснявілий фрак. Гаррі з подивом помітив, що Філч поставив аж чотири стільці, по два з кожного боку від Дамблдора.
— Але ж гостей лише двоє, — здивувався Гаррі. — Чого це Філч притяг чотири стільці? Хто ще має прибути?
— Га? — неуважно озвався Рон. Він і досі не міг відірвати очей від Крума.
Коли вже всі учні зайшли в залу й порозсідалися за своїми столами, з'явилися викладачі. Вони попрямували до головного столу й розмістилися там. Останніми підійшли професор Дамблдор, професор Каркароф та мадам Максім. Учні з Бобатону зірвалися на ноги, коли побачили свою директорку. Дехто з гоґвортців розреготався. Бобатонці й вухом не повели і далі собі стояли, аж доки мадам Максім не сіла ліворуч від Дамблдора. А от Дамблдор не поспішав сідати. У Великій залі запанувала тиша.
— Добрий вечір, пані, панове, привиди та наші новоприбулі гості, — привітався Дамблдор, сяючи усмішкою до закордонних учнів. — 3 великою радістю вітаю вас у Гоґвортсі. Сподіваюся й вірю, що ваше перебування тут буде приємним і радісним.
Серед бобатонських дівчат, що й досі щулилися з холоду, хтось зневажливо пирхнув.
— Тебе ніхто не змушує залишатися! — розлючено прошипіла Герміона.
— Після бенкету відбудеться офіційне відкриття турніру, — повідомив Дамблдор. — А тепер прошу вас їсти, пити й почуватися як удома!
Він сів, і Гаррі побачив, що до нього відразу нахилився Каркароф і почав щось говорити.
Тарелі перед ними звично заповнилися їжею. Було помітно, що ельфидомовики на кухні дуже старалися, бо Гаррі ще ніколи не бачив такого розмаїття страв. Деякі з них були чужоземного походження.
— Що це таке? — спитав Рон, показуючи на великий таріль біля м'ясної запіканки, на якому лежало щось схоже на тушковані устриці чи краби.
— Булєбез, — відповіла Герміона.
— Щощо? — перепитав Рон.
— Це така французька страва, — пояснила Герміона. — Я її куштувала позаторік на канікулах. Дуже смачна.
— Що ж, повіримо тобі й перевіряти не будемо, — сказав Рон, накладаючи собі запіканки.
Здавалося, що Велика зала переповнена, хоч насправді чужоземців додалося не більше двадцяти. Можливо, таке враження виникало тому, що їхня шкільна форма вирізнялася кольором на тлі чорних гоґвортських мантій. Коли дурмстренґці познімали свої хутра, то виявилося, що вони одягнуті в червоні, наче кров, мантії.
Через двадцять хвилин після початку бенкету крізь двері за викладацьким столом прокрався Геґрід. Він сів на краєчок стільця й помахав Гаррі, Ронові й Герміоні товсто забинтованою рукою.
— Геґріде, як скрути? — гукнув йому Гаррі.
— Ростут, — весело відповів Геґрід.
— Нічого дивного, — сказав упівголоса Рон. — Здається, вони нарешті знайшли собі харч до смаку: Геґрідові пальці.
Тут пролунав чийсь голос: — Пегепгошюю, чі не моглі б ви подати булєбез?
Це була та дівчина з Бобатону, що пирхала під час Дамблдорової промови. Вона нарешті зняла з голови хустку. Її довге білявосріблясте волосся сягало аж до пояса. Вона мала великі темносині очі та рівні білосніжні зуби.
Рон почервонів як рак. Витріщився на неї, роззявив рота, але слів із себе видобути не зміг — тільки якесь булькотіння.
— Беріть, — підштовхнув Гаррі таріль до дівчини.
— А ві вжє закінчьили?
— Так, — видушив з себе Рон. — Дуже смачно.
Дівчина взяла таріль і обережно понесла його до рейвенкловського столу. Рон і далі не міг відвести від неї очей, ніби ніколи не бачив дівчат. Гаррі розреготався. Цей сміх примусив Рона отямитися.
— Вона віїла! — хрипко сказав він Гаррі.
— Не вигадуй! — втрутилася Герміона. — Більше ніхто не витріщається на неї мов ідіот!
Та це було не зовсім так. Коли дівчина перетинала залу, їй услід поверталися голови багатьох хлопців, і дехто з них так само, як і Рон, на якийсь час втрачав дар мови.
— А я вам кажу, що це не звичайна дівчина! — тримався свого Рон, схиляючись набік, щоб краще її роздивитися. — У Гоґвортсі таких немає!
— Тут ще й не такі є, — миттю заперечив Гаррі, бо всього за кілька місць від дівчини зі сріблястим волоссям сиділа Чо Чанґ.
— Коли ви нарешті отямитеся, — скривилася Герміона, — то, може, помітите, хто щойно прибув.
Вона показала на викладацький стіл. Там уже були зайняті всі вільні стільці. Біля професора Каркарофа сидів Лудо Беґмен, а поруч з мадам Максім примостився Персів шеф містер Кравч.
— А вони чого тут? — здивувався Гаррі.
— Це ж вони організатори Тричаклунського турніру! — відповіла Герміона. — Мабуть, вирішили побачити його початок.
Коли настала черга десерту, вони помітили декілька незвичних пудингів. Рон пильно оглянув якесь дивне бланманже, а тоді акуратно відсунув його на кілька сантиметрів праворуч від себе, щоб його добре було видно з рейвенкловського столу. Проте дівчина, схожа на віїлу, мабуть, уже наїлася досхочу, бо більше не підійшла.
Коли золоті тарелі спорожніли, Дамблдор підвівся знову. Залу наповнила якась приємна напруга. Гаррі відчував легке хвилювання, очікуючи, що ж буде далі. Неподалік від них Фред і Джордж нахилилися вперед, уп'явшись очима в Дамблдора.
— Час настав, — промовив Дамблдор, усміхаючись до цілого моря звернених на нього облич. — Отот почнеться Тричаклунський турнір. Хочу вам дещо пояснити, перш ніж ми внесемо скриньку...
— Яку скриньку? — пробурмотів Гаррі.
Рон знизав плечима.
— ...щоб уточнити процедуру, якої ми маємо дотримуватися цього року. Але спочатку дозвольте відрекомендувати тим, хто їх досі не знає: містера Бартеміуса Кравча, начальника відділу міжнародної магічної співпраці, — пролунали ріденькі ввічливі оплески, — та містера Лудо Беґмена, начальника відділу магічної фізкультури і спорту.
Беґменові аплодували значно голосніше, ніж Кравчеві. Можливо, завдяки його славі відбивача, або просто тому, що він був набагато симпатичніший. Беґмен подякував за оплески веселим помахом руки. А от Бартеміус Кравч ніяк не прореагував, навіть не всміхнувся, коли назвали його ім'я. Пригадуючи його в елегантному костюмі на Кубку світу з квідичу, Гаррі подумав, що чаклунська мантія не надто пасує Кравчеві. Його вузенькі вусики та рівнесенький проділ видавалися вельми недоречними поруч з довжелезним сивим волоссям та бородою Дамблдора.
— Містер Беґмен та містер Кравч кілька попередніх місяців працювали не покладаючи рук над підготовкою Тричаклунського турніру, — вів далі Дамблдор, — а тепер вони разом зі мною, професором Каркарофим та мадам Максім увійдуть до складу комісії, що оцінюватиме здобутки чемпіонів.
Почувши слово "чемпіонів", усі учні затамували подих і почали прислухатися до Дамблдора з подвоєною увагою.
Він це помітив, усміхнувся й звелів:
— Попрошу скриньку, містере Філч.
Філч, який непомітно принишк у куточку зали, підійшов до Дамблдора з великою дерев'яною скринькою, інкрустованою коштовним камінням. Видно було, що вона неймовірна стара. Учні схвильовано загули, а Деніс Кріві аж на стільця виліз, щоб краще бачити. Та він був такий дрібний, що й тепер його голова ледьледь вивищувалася над іншими.
— Містер Кравч та містер Беґмен уже ознайомилися з завданнями, які цього року будуть поставлені перед чемпіонами, — сказав Дамблдор, — і все належним чином підготували. Упродовж навчального року чемпіонам доведеться виконати три завдання, і для цього потрібні будуть усі їхні здібності... уся чаклунська майстерність... відвага... вміння робити логічні висновки... і, звичайно, здатність долати небезпеку.
На цих останніх словах у залі запанувала цілковита тиша, немовби всі перестали дихати.
— Як вам відомо, в турнірі змагатимуться три чемпіони, — спокійно вів далі Дамблдор, — по одному з кожної школиучасниці. Оцінюватиметься виконання ними кожного турнірного завдання, і чемпіон, який після третього завдання отримає найвищу загальну оцінку, здобуде Тричаклунський кубок. А добиратиме чемпіонів об'єктивний і неупереджений... Келих Вогню.
Дамблдор витяг чарівну паличку й тричі постукав по скриньці. Вона поволі й зі скрипом відкрилася. Дамблдор запхнув туди руку й добув велику, грубо обтесану дерев'яну чашу. Вона була б зовсім непоказна, якби не мерехтливі язики білосинього полум'я, що наповнювало її по вінця.
Дамблдор закрив скриньку і обережно поставив на неї Келих, щоб його було видно всім у залі.
— Кожен, хто бажає зголоситися на чемпіона, повинен розбірливо написати на стрічці пергаменту своє ім'я, прізвище та школу, а тоді кинути цю стрічку в Келих, — пояснив Дамблдор. — На це дається двадцять чотири години. Завтра ввечері, якраз на Гелловін, Келих назве імена тих трьох, котрих він вважатиме найгіднішими представляти свої школи. Келих стоятиме у вестибюлі, доступний для всіх, хто забажає взяти участь у змаганнях.
Щоб утримати від спокуси неповнолітніх учнів, — додав Дамблдор, — я накреслю у вестибюлі навколо Келиха лінію вікової межі. Жоден учень, якому ще не виповнилося сімнадцяти, не зможе переступити цієї лінії.
І нарешті — я хотів би наголосити, щоб ті, хто хоче взяти участь у турнірі, не ставилися до цього легковажно. Чемпіон, обраний Келихом Вогню, повинен або повинна пройти турнір до самого кінця. Поклавши стрічку зі своїм ім'ям та прізвищем у Келих, ви пов'язуєтеся нерозривною магічною угодою. Коли вас обрано чемпіоном, ви вже не маєте права відступати. Тому, перш ніж кидати в Келих свою стрічку пергаменту, ще раз спитайте себе, чи ви всім серцем налаштовані на гру. А тепер — час уже спати. Усім на добраніч.
— Вікова межа! — вигукнув Фред Візлі, блискаючи очима, коли вони йшли до виходу у вестибюль. — Але ж його можна обдурити настійною для старіння, правда? А коли твоє ім'я потрапить у Келих, можна радіти — хіба він знає, сімнадцять тобі чи ні?
— Не думаю, що той, кому менше сімнадцяти, має якісь шанси, — засумнівалася Герміона, — ми ще так мало всього вивчили...
— За всіх не розписуйся, — урвав її Джордж. — Гаррі, ти ж спробуєш, ге?
Гаррі на мить пригадав Дамблдорове застереження, щоб учні, яким нема сімнадцяти років, не зголошувалися до участі, але потім уявив себе з чудовим Тричаклунським кубком у руках... Цікаво, чи дуже розгнівається Дамблдор, якщо хтось молодший за сімнадцять років зуміє перетнути вікову межу..
— Де він зник? — розхвилювався Рон, що не прислухався до розмови, а шукав у натовпі Крума. — Чи Дамблдор казав, де спатимуть учні з Дурмстренгу?
Та відповідь на це запитання прийшла майже миттєво. Вони саме проходили повз слизеринський стіл, де Каркароф підганяв своїх учнів.
— Назад на корабель, — казав він. — Вікторе, як самопочуття? Ти наївся? Може, послати когось на кухню по гаряче вино?
Гаррі бачив, як Крум похитав головою, знову натягуючи на себе хутро.
— Пане професоре, я випів бі віна, — сказав з надією один зі старших дурмстрензьких хлопців.
— Поляков, тобі я, здається, не пропонував, — гаркнув Каркароф без жодної нотки теплого батьківського тону. — Ти, бачу, знову заляпав їжею всю свою мантію. От нестерпний хлопчисько...
Каркароф відвернувся й повів своїх учнів до дверей, підійшовши туди майже одночасно з Гаррі, Роном та Герміоною. Гаррі зупинився, щоб пропустити їх першими.
— Дякую, — кинув Каркароф, байдуже зиркнувши на нього.
І тут Каркароф завмер на місці. Він утупився в Гаррі, ніби не вірив своїм очам. Дурмстрензькі учні теж зупинилися разом зі своїм директором. Очі Каркарофа повільно оглянули Гарріне лице й завмерли на його шрамі. Усі дурмстренґці теж зацікавлено поглядали на Гаррі. Краєм ока він бачив, як обличчя в декого з них засяяло від захвату. Хлопець, уся мантія в якого була заляпана їжею, штурхнув дівчину, що стояла біля нього, і показав, не криючись, на Гарріне чоло.
— Тактак, це Гаррі Поттер, — пролунав за їхніми спинами рипучий голос.
Професор Каркароф озирнувся. Там, важко спираючись на ковіньку, стояв Дикозор Муді. Його чаклунське око, не кліпаючи, втупилося в директора Дурмстренґу.
Гаррі бачив, як зблідло обличчя Каркарофа і як на ньому з'явилася суміш страху й люті.
— Ти! — вигукнув він, дивлячись на Муді так, ніби не вірив, що бачить його насправді.
— Я, — похмуро озвався Муді. — А тобі, Каркароф, краще йти далі, якщо не маєш що сказати Поттеру. Ти загородив двері.
І справді, за ними вже згромадилися учні, зазираючи один одному через плече, щоб зрозуміти, що там сталося.
Не кажучи й слова, професор Каркароф повів своїх вихованців далі. Муді дивився йому вслід, не відводячи магічного ока від Каркарофої спини, а на його понівеченому обличчі з'явився вираз крайнього несхвалення.

* * *

Наступного дня була субота, а в суботу багато учнів приходило снідати пізніше. Проте виявилося, що не лише Гаррі, Рон та Герміона прокинулися значно раніше, ніж завжди прокидалися у вихідні. Коли вони зійшли у вестибюль, то побачили там з двадцять учнів, які тинялися тудисюди, жували грінки й оглядали Келих Вогню. Він стояв посеред зали на ослінчику, на якому зазвичай лежав Сортувальний Капелюх. Тоненька золота лінія на підлозі оточувала Келих колом, що мало в діаметрі метрів із шість.
— Чи вже хтось поклав туди свої прізвища? — напружено поцікавився Рон в однієї третьокласниці.
— Усі дурмстренґці, — відповіла вона. — А з Гоґвортсу я ще нікого не бачила.
— Не сумніваюся, що дехто поклав ще вчора, коли ми всі пішли спати, — припустив Гаррі. — Скажімо, я так би й зробив... не захотів би, щоб на мене всі ззиралися. Бо що, якби Келих узяв та й виплюнув мене назад?
Хтось зареготав у Гаррі за спиною. Він озирнувся й побачив Фреда, Джорджа та Лі Джордана, що збігали по сходах. Усі троє мали страшенно схвильований вигляд.
— Готово! — переможно прошепотів Фред Ронові, Гаррі й Герміоні. — Щойно її випили.
— Кого її? — не зрозумів Рон.
— Настійку для старіння, йолопе, — пояснив Фред.
— Кожен по краплині, — радісно потирав руки Джордж. — Нам вистачить подорослішати на одиндва місяці.
— Ми вирішили, що як хтось із нас виграє, то розділимо тисячу ґалеонів порівну, — всміхнувся Лі від вуха до вуха.
 
Наші Друзі: Новини Львова