Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Казка

Гаррі Поттер і Келих Вогню

Переглядів: 86310
Додано: 08.05.2007 Додав: Р0М@ННь0  текстів: 4
Hi 2 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Ого! — заздрісно вигукнув Невіл, коли Рон поставив Крума на його пухку долоню.
— Ми його бачили прямо перед собою, — додав Рон. — Ми сиділи у Верхній ложі...
— Канєшно, вперше і востаннє в житті, Візлі...
У дверях вигулькнула постать Драко Мелфоя. За ним височіли його кремезні дружки Креб і Ґойл, які за літо повиростали сантиметрів на тридцять. Було ясно, що вони стояли й підслуховували під дверима, які погано зачинили Дін і Шеймус.
— Мелфою, я тебе, здається, сюди не запрошував, — холодно озвався Гаррі.
— Візлі... а що це, блін, таке? — показав Мелфой на клітку Левконії. З неї звисав, похитуючись у ритмі руху поїзда, рукав Ронової вечірньої мантії зі старомодним мереживним манжетом.
Рон хотів було заховати мантію, але Мелфой виявився спритнішим і смикнув за рукав.
— Нє, карочє, ви гляньте! — захоплено вигукнув Мелфой, показуючи Кребові й Ґойлові Ронову мантію. — Ти що, Візлі, оце носитимеш? Ну да... ці ж мантії були дуже модні десь так, тіпа, у 1890 році...
— Заткнися, Мелфою, не тринди! — крикнув Рон, що став такого ж кольору, що й мантія, яку він вихопив з Мелфоєвих рук. Мелфой аж зайшовся зневажливим реготом. Креб і Ґойл дурнувато підгигикували.
— Карочє, Візлі... ти візьмеш участь? Може, хоч трохи прославиш сімейку. Там же світять такі бабки! Якщо виграєш, купиш собі нарешті пристойні лахи.
— Що ти таке верзеш? — огризнувся Рон.
— Питаю, чи ти братимеш участь? — повторив Мелфой. — Ти, мабуть, теж, Поттер? Ти ж ніколи не втратиш нагоди похизуватися.
— Або поясни, Мелфою, що ти маєш на увазі, або вимітайся, — буркнула Герміона, роздратовано відірвавшись від "Стандартної книги заклинань".
Бліде Мелфоєве обличчя викривилося радістю.
— Ви що, тіпа, не знаєте? — вишкірився він. — Твій старий і братан працюють у міністерстві, а ви нічого не знаєте? О Господи, мій батько розповів мені про це ще хтознаколи... а йому сказав Корнеліус Фадж, адже мій батько пов'язаний з керівництвом міністерства, не те, що твій... він там, мабуть, надто дрібний пішак, щоб йому про це казати... при ньому, мабуть, ніхто про серйозні речі не говорить...
Мелфой знов зареготав, а тоді дав знак Кребові й Ґойлові, і вся трійця зникла.
Рон підбіг до дверей і з такою силою ними грюкнув, аж розлетілася шибка.
— Роне! — докірливо вигукнула Герміона, а тоді витягла чарівну паличку пробурмотіла "Репаро" — і зі скалок знов утворилася цілісінька шибка.
— Він придурюється, ніби знає все, а ми — нічого... — огризнувся Рон. — "Батько пов'язаний з керівництвом міністерства"... Та мого тата давно б уже підвищили... але йому подобається нинішня робота...
— Ми знаємо, — лагідно мовила Герміона. — Не слухай того Мелфоя, Роне...
— Я? Його? Дуже мені треба! — Рон схопив тістечко й люто його розчавив.
Рон сидів набурмосений аж до кінця поїздки. Майже не розмовляючи, вони перевдягалися в шкільні мантії. "Гоґвортський експрес" сповільнив рух і нарешті зупинився на темній станції "Гоґсмід".
Коли двері поїзда відчинилися, в небі загуркотів грім. Герміона загорнула Криволапика в плащ, а Рон залишив вечірню мантію на клітці з Левконією. Вони зійшли з поїзда, ховаючи голови — періщила шалена злива, ніби їм на голови хтось виливав цілі відра крижаної води.
— Геґріде, привіт! — закричав Гаррі, побачивши наприкінці платформи величезну постать.
— Гаррі, всьо файно? — заревів у відповідь Геґрід, махаючи рукою. — Побачимось на бенкеті, якщо я си не втоплю!
Першокласники за традицією перепливали озеро до Гоґвортського замку в човні з Геґрідом.
— Ой, мені б не хотілося перепливати озеро в таку погоду, — здригнулася Герміона, коли вони поволі просувалися тьмяною платформою в учнівському натовпі. На них чекали з сотня диліжансів без коней. Гаррі, Рон, Герміона і Невіл полегшено залізли в один з них. Клацнули, зачиняючись, двері, і довжелезна процесія диліжансів заторохкотіла, похитуючись і розбризкуючи калюжі, по дорозі до Гоґвортського замку.

— РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ —
Тричаклунський турнір

Диліжанси вкотилися у ворота з крилатими вепрами обабіч і рушили по широкій під'їзній дорозі, небезпечно хитаючись від поривів штормового вітру. Притулившись до вікна, Гаррі бачив, як наближається Гоґвортс, безліч освітлених вікон якого мерехтіли й поблимували за густою завісою дощу. Коли їхній диліжанс зупинився перед величезними дубовими дверима, до яких вели кам'яні сходи, небо прорізала блискавка. Учні з перших диліжансів уже бігли сходами до замку. Гаррі, Рон, Герміона й Невіл зіскочили з диліжанса й теж помчали вгору по східцях. Голови підняли аж тоді, як опинилися у схожому на печеру й освітленому смолоскипами парадному вестибюлі з розкішними мармуровими сходами.
— Ну й періщить! — зітхнув Рон, трусячи головою і розбризкуючи скрізь воду, — якщо злива не вщухне, то озеро вийде з берегів. Я мокрий як хлющ... ОЙ!
Зненацька зі стелі на Ронову голову впала і луснула велика червона повітряна кулька з водою. Мокрий з голови до ніг Рон заточився на Гаррі — і в цю мить упала друга водяна бомба. Ледь не зачепивши Герміону, вона вибухла в Гаррі під ногами, заливши холоднючою водою його кросівки й шкарпетки. Учні заверещали й заштовхалися, намагаючись утекти з лінії обстрілу. Гаррі глянув угору й побачив завислого над ними Півза Полтерґейста, маленького чоловічка в капелюсі з дзвіночками та в оранжевім "метелику". Його широке зловтішне обличчя скривилося в гримасі зосередженості, адже він цілився в наступну жертву.
— ПІВЗЕ! — пролунав сердитий голос. — Півзе, спускайся! НЕГАЙНО!
З Великої зали вибігла професорка Макґонеґел, заступниця директора й вихователька ґрифіндорців. Вона послизнулася на мокрій підлозі й ухопила за шию Герміону, щоб не впасти. — Ой... вибач, міс Ґрейнджер.
— Нічого, пані професорко! — простогнала Герміона, розтираючи собі горло.
— Півзе, НЕГАЙНО спускайся! — гримнула професорка Макґонеґел, поправляючи свого гостроверхого капелюха й зиркаючи вгору крізь квадратні окуляри.
— Та я ж нічого не роблю! — захихотів Півз, жбурляючи водяну бомбу на дівчатп'ятикласниць, які заверещали й кинулися до Великої зали. — Вони й так мокрі, правда ж? Задрипанки малі! Ойойойойой! — І він скерував наступну бомбу на гурт щойно прибулих другокласників.
— Я покличу директора! — крикнула професорка Макґонеґел. — Попереджаю тебе, Півзе...
Півз висолопив язика, жбурнув на дітей решту водяних бомб і шугонув угору понад мармуровими сходами, регочучи мов божевільний.
— Можете йти! — різко кинула професорка Макґонеґел забризканим водою учням. — До Великої зали, швидко!
Послизаючись і ковзаючи, Гаррі, Рон та Герміона рушили через вестибюль до подвійних дверей праворуч. Рон розлючено бурмотів собі щось під ніс, відкидаючи з лоба мокре волосся.
Велика зала була, як і завжди, розкішно прикрашена до першого шкільного бенкету. Золоті тарілки й келихи виблискували в сяйві сотень свічок, що висіли в повітрі над столами. Учні перемовлялися, сидячи за чотирма довгими столами, а за п'ятим столом, обличчям до учнів, розташувалися викладачі. Гаррі, Рон і Герміона проминули столи слизеринців, рейвенкловців та гафелпафців і сіли з ґрифіндорцями наприкінці зали, неподалік від ґрифіндорського привида МайжеБезголового Ніка. Перламутровобілий і напівпрозорий, Нік був одягнений у звичний каптан з високим стоячим коміром. Комір не лише надавав Нікові святкового вигляду, але й утримував на місці його майже відтяту голову.
— Добрий вечір, — радісно привітався він з учнями.
— Що в ньому доброго? — буркнув Гаррі, знімаючи кросівки й виливаючи з них воду. — Скоріше б уже починали Сортування, бо я вмираю з голоду.
Сортування учнів по різних гуртожитках відбувалося на початку кожного навчального року, але так сталося, що Гаррі не бачив жодної з цих церемоній, крім своєї власної. Було б цікаво побачити ще хоч одну.
І тут його хтось покликав схвильованим голосом: — Привіт, Гаррі!
Це був Колін Кріві, третьокласник, для якого Гаррі був справжнім героєм.
— Привіт, Коліне, — стримано озвався Гаррі.
— Гаррі, знаєш, що? Знаєш? Мій брат теж сюди вступив! Мій брат Дені!
— Ее... це добре, — відповів Гаррі.
— Він такий радий! — аж підскакував на стільці Колін. — Хоч би він потрапив у Ґрифіндор! Гаррі, тримай за нього кулаки, добре?
— Нуу... добре, — погодився Гаррі. Він знов обернувся до Герміони, Рона й МайжеБезголового Ніка. — Зазвичай брати й сестри потрапляють у ті самі гуртожитки, правда? — поцікавився він. Адже всіх сімох Візлів було розподілено в Ґрифіндор.
— Та ні, не завжди, — заперечила Герміона. — У Парваті Патіл сеструблизнючку, схожу на неї, мов дві краплі води, направили до Рейвенклову.
Гаррі глянув на стіл викладачів. Там було більше порожніх місць, ніж завжди. Геґрід, зрозуміло, ще й досі перевозив через озеро першокласників. Професорка Макґонеґел, скоріше за все, стежила, чи добре витруть підлогу у вестибюлі. Але був порожній ще один стілець, і Гаррі не міг збагнути, хто саме відсутній.
— А де новий учитель захисту від темних мистецтв? — запитала Герміона, яка теж дивилася на викладацький стіл.
Жоден їхній колишній викладач захисту від темних мистецтв не протримався на своїй посаді більше року. Гаррі найдужче полюбив професора Люпина, котрий звільнився торік. Він ще раз оглянув усіх учителів, та не помітив там жодного нового обличчя.
— Мабуть, нікого не знайшли! — стурбовано вигукнула Герміона.
Гаррі придивився пильніше. Крихітний професор Флитвік, учитель замовлянь, сидів на купі подушок поруч з професоркою Спраут, учителькою гербалогії, зпід капелюшка в котрої вибивалося сиве волосся. Вона розмовляла з професоркою Сіністрою з кафедри астрономії. З другого боку від професорки Сіністри сидів гачконосий, з масним волоссям і жовтуватим лицем майстер зілля й настійок Снейп. Цього професора Гаррі найдужче не любив. Снейп відповідав йому взаємністю, і його ненависть ще дужче зросла торік, коли Гаррі допоміг Сіріусові втекти зпід самісінького довжелезного Снейпового носа. Снейп і Сіріус ворогували ще зі шкільних років.
Біля Снейпа стояв порожній стілець. Там, мабуть, мала сидіти професорка Макґонеґел. Далі, в самому центрі столу, височів професор Дамблдор, директор школи. Його густе сріблясте волосся й така сама борода іскрилися в світлі свічок, а розкішна темнозелена мантія була розшита численними зірками та місяцями. Дамблдор сперся підборіддям на довжелезні тонкі пальці й замислено розглядав стелю крізь окуляри, що скидалися на два півмісяці. Гаррі теж глянув на стелю. Ця зачарована стеля завжди відтворювала справжнє небо, що ніколи досі ще не було таке розбурхане. По ньому мчали чорні й фіолетові хмари, а коли знадвору долинав гуркіт грому, на стелі спалахувала блискавка.
— Скоріше б, — простогнав біля Гаррі Рон. — Я з'їв би й гіпогрифа.
Не встиг він це сказати, як відчинилися двері Великої зали й запанувала тиша. За професоркою Макґонеґел у залу зайшла довга вервечка першокласників. Гаррі, Рон і Герміона сиділи мокрі, але це було ніщо супроти першачків! Виникало враження, що вони перепливали озеро вплав, а не на човні. Усі тремтіли від холоду й хвилювання, вишикувавшись перед учительським столом обличчями до решти учнів — усі, крім найменшого хлопчика з волоссям мишачого кольору, загорнутого в Геґрідів плащ з кротячого хутра. Плащ був такий величезний, що здавалося, ніби хлопчина загорнувся в чорне хутряне шатро. Його дрібне личко збуджено визирало з коміра плаща. Коли він зустрівся поглядом з Коліном Кріві, то виставив великого пальця руки й прошепотів: — Я впав у озеро! — Він явно цим пишався.
Професорка Макґонеґел поставила перед першокласниками триногий ослінчик, на якому лежав старезний, брудний і полатаний чаклунський капелюх. Першачки на нього витріщилися. Усі інші — теж. Якусь мить панувала тиша. Далі біля крисів капелюха з'явився отвір, що нагадував роззявлений рот, і залунала пісня:

Років з тисячу тому, як мене пошили,
тут четверо чаклунів школу учворили.
Був то мужній Ґрифіндор зі степів широких,
чарівниця Рейвенклов зпоміж скель високих,
солоденька Гафелпаф з вибалків квітучих,
й честолюбний Слизерин із боліт смердючих.
Закортіло дуже їм школу відкривати,
щоб у ній чарівників юних научати.
Гоґвортс створено було в ті часи прадавні,
й свій гуртожиток завів кожен предок славний.
Різні вартості вони вклали нам у руки,
тож нам треба обирати стрижень для науки.
В Ґрифіндорі споконвік мужніх шанували,
в Рейвенклов з усіхусюд мудрих набирали.
В Гафелпаф приймали тих, хто був працьовитий,
а до Слизерену — тих, хто гоноровитий.
Всі чотири чаклуни учнів добирали,
та вони не вічні теж — що робити мали?
Мусив Ґрифіндор мене з голови знімати...
Тож відтоді мушу я вас розподіляти.
Надягніть мене мерщій, сядьте в нашім колі,
знайду місце я для всіх у Гоґвортській школі!

Сортувальний Капелюх доспівав свою пісню, і Велика зала аж задзвеніла від оплесків.
— Коли відбирали нас, він співав іншу пісеньку, — зауважив Гаррі, аплодуючи разом з усіма.
— Щороку він співає щось інше, — пояснив Рон. — Капелюхове життя, мабуть, страшенно нудне. Думаю, він цілісінький рік тільки те й робить, що складає собі нову пісню.
Професорка Макґонеґел розгорнула великий сувій пергаменту.
— Коли я називатиму чиєсь ім'я, ви маєте сідати на ослінчик і надягати капелюха, — оголосила вона першокласникам. — Тоді капелюх скерує вас до певного гуртожитку, і ви сядете за відповідний стіл.
— Стюарт Екерлі!
Хлопчина, що тремтів з голови до ніг, підійшов до ослінчика, сів на нього й надів Сортувального Капелюха.
— Рейвенклов! — вигукнув Капелюх.
Стюарт Екерлі зняв Капелюха й побіг до рейвенкловського столу, де його зустріли оплесками. Гаррі помітив там рейвенкловського ловця Чо Чанґ, яка радісно привітала Стюарта Екерлі. На якусь мить Гаррі відчув дивне бажання теж опинитися за рейвенкловським столом.
— Малкольм Беддок!
— Слизерин!
Захоплено заревіли учні з протилежного боку зали. Гаррі побачив Мелфоя, що оплесками вітав за слизеринським столом Беддока. "Цікаво, чи знає Беддок, скільки вийшло зі Слизерину темних чаклунів і відьом?" — подумав Гаррі. Фред і Джордж зневажливо засичали в спину Малкольмові Беддоку.
— Елеонора Бренстоун!
— Гафелпаф!
— Оувен Колдвел!
— Гафелпаф!
— Ден Кріві!
Малюк Ден Кріві вийшов наперед, хитаючись і плутаючись у Геґрідовому кротячому плащі, а сам Геґрід тієї миті нишком прокрався до вчительського столу через бокові двері. Удвічі вищий і принаймні втричі ширший за нормального чоловіка, Геґрід зі своїм довжелезним кудлатим чорним волоссям і бородою мав доволі лютий вигляд. Але це враження було оманливе, адже Гаррі, Рон і Герміона знали, що серце в Геґріда добре. Він підморгнув їм, сідаючи скраєчку за вчительський стіл, і глянув на Деніса Кріві, що натягував на голову Сортувального Капелюха. Капелюх роззявив свого "рота" й вигукнув:
"Ґрифіндор!"
Геґрід заплескав разом з ґрифіндорцями, а усміхнений Дені зняв Капелюха й побіг до свого брата.
— Колін, я випав з човна! — заторохтів він, падаючи з розгону на вільний стілець. — Ссупер! А мене там щось у воді підхопило й випхнуло назад у човен!
— Круто! — захоплено сказав Колін. — Мабуть, Дені, то був велетенський кальмар!
— Ого! — роззявив рота Ден, ніби тільки й мріяв про таке щастя: впасти в розбурхане глибочезне озеро й бути врятованим велетенським морським чудовиськом.
— Дені! Дені! Бачиш отого хлопця? Чорнявого, в окулярах? Бачиш? А знаєш, Дені, хто це?
Гаррі відвернувся й глянув на Сортувальний Капелюх, що обирав гуртожиток для Емми Добз.
Сортування тривало. Перелякані хлопці й дівчата підходили по черзі до триногого ослінчика, і їх залишалося дедалі менше.
— Чого так довго? — простогнав Рон, потираючи живіт.
— Роне, Сортування важливіше за їжу, — докірливо мовив МайжеБезголовий Нік, а тим часом до Гафелпафу вибрали Лауру Медлі.
— Авжеж, особливо, якщо ти мертвий, — пирхнув Рон.
— Сподіваюся, нові ґрифіндорці будуть на висоті, — заплескав МайжеБезголовий Нік Наталі Макдональд, яку скерували до Ґрифіндору. — Ми ж не хочемо, щоб перервалася смуга наших перемог?
Ґрифіндор ось уже третій рік поспіль вигравав чемпіонат гуртожитків.
— Ґрем Прічард!
— Слизерин!
 
Наші Друзі: Новини Львова