Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 27 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Казка

Гаррі Поттер і Келих Вогню

Переглядів: 86298
Додано: 08.05.2007 Додав: Р0М@ННь0  текстів: 4
Hi 2 Рекомендую 1 Відгуки 0
Він переклав на Гарріне ліжко купу різних пакунків, торбинку з грішми та чисті шкарпетки. Гаррі почав розгортати пакунки. Крім "Стандартної книги заклять" для четвертого класу Міранди Ґошоук, там був пучок нових пер, з десяток сувоїв пергаменту і запасні компоненти для зіллєварного набору — адже в нього якраз закінчувалися хребет рибилева та есенція беладони. Гаррі саме запихав у казан шкарпетки, коли Рон обурено вигукнув у нього за спиною.
— А це що таке?
Він тримав щось схоже на довгу темнобордову оксамитову сукню, оздоблену старомодним мереживним комірцем і манжетами.
У двері постукали, і до кімнати зайшла місіс Візлі з оберемком свіжовипраних гоґвортських мантій.
— Ось, нате, — розділила вони їх на дві купки. — Але гарно поскладайте, щоб не пом'яти.
— Мамо, ти мені поклала нову сукню Джіні, — сказав їй Рон.
— До чого тут Джіні, — заперечила місіс Візлі. — Це для тебе. Вечірня мантія.
— Що? — очманів Рон.
— Вечірня мантія! — повторила вона. — У шкільному списку зазначено, що цього року вам знадобляться вечірні мантії... для різних офіційних оказій.
— Ти, мабуть, жартуєш, — не міг повірити Рон, — Я це не носитиму, і не мрій.
— Роне, та їх же всі носять! — розсердилася місіс Візлі. — Це загальновизнана форма одягу! У батька теж така є — для офіційних прийомів!
— Я краще голий ходитиму, ніж одягну цю гидоту, — вперто вів своєї Рон.
— Не будь дурний, — сказала місіс Візлі, — ти мусиш мати вечірню мантію, вона є у списку! Я й для Гаррі приготувала мантію... покажи йому, Гаррі...
Гаррі боязко розгорнув останній пакунок. Одначе виявилося, що його вечірня мантія не така й погана, принаймні, на ній не було мережив. Зрештою, вона мало чим відрізнялася від його шкільної форми, хіба що була не чорна, а темнозелена.
— Я подумала, що вона пасуватиме до кольору твоїх очей, — лагідно мовила місіс Візлі.
— Але ж вона цілком нормальна! — сердито вигукнув Рон, дивлячись на Гарріну мантію. — Чого мені не можна було таку купити?
— Бо... я її купувала в комісійній крамниці, а там не було з чого вибирати! — почервоніла місіс Візлі.
Гаррі відвернувся. Він був би радий поділитися з Візлями усіма своїми грошима, що лежали в сейфі "Ґрінґотсу", але знав, що вони нізащо їх не візьмуть.
— Я ніколи її не вдягну, — вперся Рон. — Ніколи.
— Чудово! — спалахнула місіс Візлі. — То ходи голий. Гаррі, не забудь його сфотографувати. Ото вже я насміюся! — Вона вилетіла з кімнати, грюкнувши дверима.
І відразу Гаррі з Роном почули за спиною якісь дивні звуки. Це Левконія давилася завеликими совлодощами.
— Чому мені завжди дістається тільки непотріб? — розлючено кинув Рон і побіг рятувати Левконію.

— РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ —
На "Гоґвортському експресі"

Коли Гаррі прокинувся вранці, за вікном періщив безперервний рясний дощ. "Навіть природа сумує, що закінчилися канікули", — подумав Гаррі, натягаючи джинси й светра. У шкільні мантії вони перевдягнуться аж у "Гоґвортському експресі".
Гаррі, Рон, Фред і Джордж уже збігли згори на другий поверх, поспішаючи на сніданок, коли внизу біля сходів з'явилася стурбована місіс Візлі.
— Артуре! — покликала вона, — Артуре! Термінове повідомлення з міністерства!
Гаррі притиснувся до стіни, пропускаючи містера Візлі, що протупотів повз нього в мантії, одягнутій задом наперед. Коли хлопці зайшли до кухні, то побачили місіс Візлі, що порпалася в шухлядах ("Тут десь мало бути перо!"), і містера Візлі, що, схилившись над каміном, розмовляв з...
Гаррі міцно заплющив очі і знову розплющив, не ймучи віри тому, що побачив.
Посеред полум'я стирчала, схожа на велике бородате яйце, голова Амоса Діґорі. Вона торохкотіла, мов з кулемета, анітрохи не зважаючи на іскри, що шугали довкола, і на язики полум'я, що лизали їй вуха.
— ...сусідські маґли почули постріли й крики і викликали тих, як же вони на них кажуть... поліцапів. Артуре, тобі треба бути там...
— Ось! — місіс Візлі подала містерові Візлі аркуш пергаменту, каламар і обскубане перо.
— ...велике щастя, що я про це довідався, — вела далі Діґорова голова, — я прийшов на службу рано, бо мусив вислати кілька сов, і виявив, що весь відділ боротьби з неправильним використанням чарів якраз вирушає в дорогу. Артуре, якщо про це пронюхає Ріта Скітер...
— А які пояснення дав Дикозор? — поцікавився містер Візлі, занурюючи перо в чорнильницю.
Голова містера Діґорі закотила очі. — Каже, що на його подвір'я намагалися проникнути якісь зловмисники. Вони вже нібито підкрадалися до будинку, коли на них напали сміттєві бачки.
— І що ті бачки зробили? — спитав містер Візлі, швидко все занотовуючи.
— Як мені відомо, зчинили шалений гуркіт і почали відстрілюватися сміттям, — пояснив містер Діґорі. — Коли з'явилися поліцапи, один бачок, здається, все ще гасав подвір'ям...
Містер Візлі застогнав. — А що зі зловмисниками?
— Артуре, ти ж знаєш Дикозора, — знову закотила очі Діґорова голова. — Хто б ото вночі підкрадався до його будинку? Скоріш за все то був якийсь контужений бродячий кіт, обліплений картопляними лушпайками. Але якщо Дикозор потрапить у руки відділу боротьби з неправильним використанням чарів, то йому гаплик — згадай про його репутацію. Щоб урятувати Дикозора, треба знайти для нього у твоєму відділі якесь менш суворе звинувачення. Що належиться за вибухові сміттєві бачки?
— Мабуть, попередження, — відповів містер Візлі, що й далі хутко писав, насупивши чоло. — А Дикозор не користувався чарівною паличкою? Він сам ні на кого не нападав?
— Не сумніваюся, що він вискочив з ліжка й почав чарувати крізь вікно все, що бачив, — сказав Діґорі, — але їм буде непросто це довести, адже постраждалих немає.
— Що ж, я побіг, — містер Візлі запхнув у кишеню пергамент з нотатками й кинувся з кухні геть.
Голова містера Діґорі глянула на місіс Візлі.
— Вибачай, Молі, — сказала вона, — що потурбував тебе з самого ранку... але тільки Артур може врятувати Дикозора. Дикозор сьогодні мав би починати роботу на новому місці. І що це на нього вночі найшло?
— Не переймайся, Амосе, — озвалася місіс Візлі. — Може, з'їси на дорогу грінку?
— Добре, давай, — погодився містер Діґорі.
Місіс Візлі взяла зі стола довгими щипцями грінку з маслом, просунула крізь язики полум'я і поклала Діґорі в рот.
— ...акую, — нерозбірливо проплямкав він, а тоді з тихим ляскотом щез.
Гаррі чув, як містер Візлі поспіхом прощався з дітьми. Через п'ять хвилин він знову опинився в кухні, зачісуючи волосся гребінцем, а його мантія вже була одягнена правильно.
— Мушу поспішати... добре вчіться, хлопці, — звернувся містер Візлі до Гаррі, Рона та близнюків, натягуючи на плечі плаща й готуючись роз'явитися. — Молі, ти зможеш сама завезти дітей на вокзал?
— Авжеж, зможу, — відповіла вона. — Ти думай про Дикозора, а з нами все буде добре.
Містер Візлі зник, а в кухню зайшли Білл та Чарлі.
— Хтось тут говорив про Дикозора? — поцікавився Білл. — 3 ним знову щось сталося?
— Він каже, що вночі хтось намагався вдертися в його будинок, — пояснила місіс Візлі.
— Дикозор Муді? — замислився Джордж, намащуючи грінку варенням. — Це, бува, не той псих, що...
— Твій тато про Дикозора Муді дуже високої думки, — суворо урвала його місіс Візлі.
— Звичайно, адже наш тато збирає штепселі, — тихенько озвався Фред, коли місіс Візлі вийшла з кухні. — Два чоботи — пара...
— Муді свого часу був видатним чаклуном, — сказав Білл.
— Він давній друг Дамблдора? — поцікавився Чарлі.
— Дамблдора ти ж також не назвеш нормальним? — додав Фред. — Тобто, я знаю, що він геній і все таке...
— А хто такий Дикозор? — запитав Гаррі.
— Він працював у міністерстві, а зараз на пенсії, — пояснив Чарлі. — Я його один раз бачив, коли тато брав мене з собою на роботу. Він був аврором — одним з найкращих... Тобто, ловцем чорних чаклунів, — додав він, побачивши здивовані очі Гаррі. — Половина камер в Азкабані була заповнена саме завдяки йому. Однак він нажив собі купу ворогів... здебільшого серед родин тих людей, яких упіймав... і я чув, що на старість він став справжнісіньким параноїком. Нікому не довіряє. Скрізь бачить чорних чаклунів.
Білл і Чарлі вирішили провести всіх до вокзалу КінґсКрос, а от Персі почав перепрошувати й нарікати, що в нього дуже багато роботи.
— Я зараз не можу вирватися ні на хвилинку, — пояснював він. — Містер Кравч покладає на мене великі надії.
— Знаєш що, Персі? — серйозним тоном сказав Джордж. — Ще трохи — і він знатиме твоє прізвище.
Місіс Візлі наважилася скористатися телефоном на сільській пошті, щоб замовити три звичайні маґлівські таксі до Лондона.
— Артур хотів домовитися, щоб по нас прибули міністерські машини, — прошепотіла Гаррі на вухо місіс Візлі, коли вони стояли на вмитому дощем подвір'ї, спостерігаючи, як таксисти запихали в машини шість важелезних гоґвортських валіз. — Але не було жодної вільної... От лихо, ці водії такі сердиті, правда?
Гаррі не хотів казати місіс Візлі, що маґлівські таксисти не звикли перевозити верескливих сов, а Левконія зчинила такий галас, що аж у вухах лящало. Не повеселішали вони й від того, що раптом розкрилася Фредова валіза і там несподівано почали вибухати феєрверки з набору "Легендарної піротехніки від доктора Флібустьєра, що не намокає й не перегрівається". Водій, котрий ніс цю валізу, заверещав з переляку й болю, коли йому в ногу вчепився пазурами Криволапик.
Поїздка була не дуже комфортабельна, бо всі вони мусили втискатися в таксі разом з валізами, які не вмістилися в багажниках. Минуло чимало часу, поки Криволапик нарешті заспокоївся після феєрверку, тож, під'їжджаючи до Лондона, Гаррі, Рон і Герміона були добряче подряпані. Усі зраділи, нарешті опинившись на вокзалі КінґсКрос, хоч злива періщила ще лютіше, й вони змокли до нитки, волочачи через дорогу валізи.
Гаррі вже знав, як потрапляти на платформу дев'ять і три чверті. Треба було просто пройти крізь, здавалося б, суцільну перегородку між дев'ятою й десятою платформами. Головне — робити це непомітно, щоб не привертати уваги маґлів. Сьогодні для цього вирішили розділитися на групи. Першими пішли Гаррі, Рон і Герміона, бо вони найбільше впадали в око з Левконією і Криволапиком. Друзі невимушено притулилися до перегородки і, не перестаючи розмовляти, прослизнули крізь неї боком... і відразу перед їхніми очима виникла платформа дев'ять і три чверті.
Там уже стояв "Гоґвортський експрес" із лискучим яскравочервоним паротягом. Паротяг пихкав хмарами пари й диму, в яких численні гоґвортські учні та їхні батьки були схожі на примар. Почувши в цій мряці ухкання сов, Левконія загаласувала ще гучніше. Гаррі, Рон і Герміона почали шукати вільних місць, і незабаром уже запихали свій вантаж у купе посередині поїзда. Потім вони знову повистрибували на платформу, щоб попрощатися з місіс Візлі, Біллом та Чарлі.
— Може, я побачуся з вами раніше, ніж ви думаєте, — всміхнувся Чарлі, обіймаючи Джіні.
— Як це? — відразу зацікавився Фред.
— Побачите, — відповів Чарлі. — Тільки не кажіть нічого Персі... бо це, зрештою, "таємна інформація, поки в міністерстві не буде вирішено її оприлюднити".
— Я сам би хотів цього року побути в Гоґвортсі, — сказав Білл, тримаючи руки в кишенях і сумовито поглядаючи на поїзд.
— Чому? — нетерпляче спитав Джордж.
— Це буде дуже цікавий рік, — сказав Білл і очі в нього заблищали. — Може, мені вдасться знайти вільний час, щоб приїхати й трохи на це подивитися...
— На що на це? — не втерпів Рон.
Але тут пролунав свисток, і місіс Візлі підштовхнула їх до дверей вагона.
— Дякуємо вам за гостинність, місіс Візлі, — сказала Герміона, і всі вони зайшли в купе, зачинили за собою двері й повисовувалися з вікна.
— Дякуємо за все, місіс Візлі! — додав Гаррі.
— Немає за що, діти, — озвалася місіс Візлі. — Я б запросила вас на Різдво, але... ви ж, мабуть, захочете лишитися в Гоґвортсі через... через те чи те.
— Мамо! — почав дратуватися Рон. — Чого це ви всі говорите загадками?
— Сподіваюся, ввечері ви про все довідаєтесь, — усміхнулася місіс Візлі. — Має бути дуже цікаво... до речі, я рада, що змінили правила...
— Які правила? — спитали в один голос Гаррі, Рон, Фред і Джордж.
— Вам усе розповість професор Дамблдор... усе, будьте чемні. Чуєш, Фреде? І ти, Джордже?
Зашипіла пара, й поїзд рушив з місця.
— Скажіть, що там має статися в Гоґвортсі? — закричав з вікна Фред, але місіс Візлі, Білл і Чарлі вже були далеко. — Які правила змінюють?
Та місіс Візлі лише всміхалася й махала рукою. Потяг ще не завернув за поворот, а вона вже роз'явилася разом з Біллом та Чарлі.
Гаррі, Рон і Герміона вернулися у своє купе. Злива періщила у вікна, і крізь них нічого не було видно. Рон відкрив свою валізу, витяг бордову вечірню мантію й накрив нею клітку Левконії, щоб заглушити її ухкання.
— Беґмен хотів нам сказати, що станеться в Гоґвортсі, — сердито буркнув він, сідаючи біля Гаррі. — Пам'ятаєте, на Кубку світу? А моя рідна матінка нічого не каже. Цікаво, що там...
— Цсс! — приклала пальця до вуст Герміона і кивнула на сусіднє купе. Гаррі й Рон прислухалися й почули крізь прочинені двері знайомий лінивий голосок.
— ...карочє, старий хотів послати мене замість Гоґвортсу в Дурмстренґ. Він там знайомий з директором... Ви ж знаєте, якої він думки про Дамблдорамаґлолюба, а от у Дурмстренґ усіляких злиднів не беруть. Але стара не схотіла, щоб я так далеко їздив до школи. Старий каже, що в Дурмстрензі нормально ставляться до темних мистецтв — не те, що в Гоґвортсі. Там учні їх вивчають конкретно, а не граються в ідіотський захист від них, як ми...
Герміона підійшла навшпиньки до дверей купе і зачинила їх, після чого голосу Мелфоя не стало чути.
— То він вважає, що йому більше підійшов би Дурмстренґ? — сердито сказала вона. — Краще б він справді туди вступив. У нас було б менше з ним мороки.
— Дурмстренґ — це ще одна чаклунська школа? — поцікавився Гаррі.
— Так, — пирхнула Герміона, — але вона має жахливу репутацію. В "Огляді магічних освітніх закладів Європи" написано, що там посилено вивчають темні мистецтва.
— Здається, я щось про неї чув, — невпевнено сказав Рон. — Де вона? В якій країні?
— Цього ніхто не знає, — вигнула брови Герміона.
— Як то... а чому? — спитав Гаррі.
— Кожна чаклунська школа хоче бути найкращою. Дурмстренґ і Бобатон приховують місце свого розташування, щоб ніхто не вивідав їхніх таємниць, — пояснила буденним голосом Герміона.
— Не кажи дурниць, — засміявся Рон. — Дурмстренґ, мабуть, не менший за Гоґвортс, як можна приховати такий величезний замок?
— Але ж Гоґвортс теж прихований, — здивовано глянула на Рона Герміона, — всі про це знають... принаймні ті, хто прочитав "Історію Гоґвортсу".
— Тобто, лише ти, — скривився Рон. — Ну, розказуй... як можна сховати таку величезну споруду, як Гоґвортс?
— Він зачарований, — пояснила Герміона. — Якщо на нього дивиться маґл, то бачить лише старі руїни з написом коло входу: "ОБЕРЕЖНО, НЕ ЗАХОДИТИ, НЕБЕЗПЕЧНО".
— То чужим Дурмстренґ теж здаватиметься руїною?
— Мабуть, — знизала плечима Герміона, — або на нього наслано маґлонепроникні чари, як на той стадіон, де відбувався Кубок світу. А щоб не знайшли чужоземні чаклуни, замок могли зробити знекартним...
— Яким?
— Зачарувати будівлю так, щоб її неможливо було знайти на карті. Ти ж також так можеш зробити?
— Ее... мабуть, — промимрив Гаррі.
— Але чомусь мені здається, що Дурмстренґ розміщений десь далеко на півночі, — замислилася Герміона. — Там має бути дуже холодно, бо у їхню шкільну форму входить хутряна пелерина.
— Там можна було б таке вичворяти! — замріявся Рон. — Наприклад, зіштовхнути Мелфоя з льодовика і сказати, що то був нещасний випадок... шкода, що мати його туди не відпустила...
Поїзд мчав на північ, а злива усе лютішала. Небо геть затягло чорними хмарами, а вікна запітніли, тож уже пополудні довелося вмикати світло. У коридорі вагона заторохкотів візочок з харчами, і Гаррі купив для всіх цілу гору тістечок.
По обіді до них завітали їхні друзі. Прийшли Шеймус Фініґан, Дін Томас і Невіл Лонґботом, круглолиций забудькуватий хлопець, якого виховувала грізна бабусявідьма. Шеймус і досі був прикрашений ірландською стрічкою. Її чари давно ослабли. Вона ще пищала: "Трой! Малет! Моран!", однак уже ледве чутно й знесилено. За півгодини безперервного обговорення квідичу Герміона втомилася, знову розгорнула "Стандартну книгу заклинань для четвертого класу" і почала вивчати замовляннявикликання.
Невіл заздрісно слухав хлопців, що вкотре вже переповідали всі перипетії фінального кубкового поєдинку.
— Бабуся не захотіла їхати, — пробелькотів він, ледь не плачучи. — Навіть не поцікавилася, чи є квитки. А там же, мабуть, було так класно.
— Ще й як, — підтвердив Рон. — На, подивись...
Він понишпорив у своїй валізі на верхній полиці й дістав з неї крихітну фігурку, Віктора Крума.
— Ого! — заздрісно вигукнув Невіл, коли Рон поставив Крума на його пухку долоню.
 
Наші Друзі: Новини Львова