Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 28 січня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Фанат

Переглядів: 4942
Додано: 28.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джером К. Джером

ФАНАТ

(переклав П.Кісельчук)

Оповідання
---------------------------

Тук. Тук. Тук. Тук. Тук.

Я підвівся в ліжку і став уважно вслухуватися. Мені здалось, що хтось намагається пробити зовнішню стіну молотком, огорнутим щільною тканиною.

"Злодії!" – вирішив я (все, що трапляється в цьому світі після першої години ночі, ми схильні приписувати злодіям) і замислився над тим, чому вони вирішили, в буквальному значенні, взламувати будинок, адже ж це, на мою думку, являло собою вельми дивний, повільний та незручний спосіб.

Глухі удари продовжувались нерівномірно, але безупину.

Моє ліжко стояло біля вікна. Я протянув руку і відкрив занавіску. Сонячні промені залили кімнату. Я подивився на годинник – було десять хвилин по шостій.

"І що за дурний час вони обрали, – подумав я про злодіїв. – Поки вони потраплять всередину, настане сніданок".

Аж раптом почувся дзвін розбитого скла, і якийсь предмет, вдарившись о занавіску, впав на підлогу. Я зістрибнув з ліжка і відкрив вікно.

Унизу, на галявинці під моїми вікнами, стояв рудоволосий юнак в светрі та фланелевих штанях.

— Ранок добрий! – весело гукнув він мені. – Чи не могли б ви кинути мені мій м'яч?

— Який м'яч? – запитав я.

— Мій тенісний м'яч, – відповів він. – Він має бути десь у вашій кімнаті. Пройшов, як кажуть, наскрізь!

Я знайшов м'яч і жбурнув його у вікно.

— А що ви, власне, тут робите? – запитав я. – граєте в теніс?

— Ні, тільки тренуюсь біля стіни будинку. Це ефективний спосіб відпрацювати удар.

— Але він не сприяє спокою оточуючих, – відповів я, боюсь, що дещо різкувато. – А я приїхав сюди, щоби знайти спокій та тишу. Чи не могли б ви займатись цим у денний час?

— "У денний час"! – розсміявся він. – Та ось вже дві години, як сонце встало! Але гаразд, перейду на інший бік будинку.

Він зник за рогом і взявся за роботу на задньому дворі, де розбудив собаку. Потім я почув, як задзвеніло ще одне скло і пролунав чийсь сердитий голос, а потім я, напевно, заснув.



Приїхавши на кілька днів до Діллю, я оселився у пансіоні, в якому, крім нього та мене, інших молодих людей не було, і я, звісно, проводив багато часу в його компанії. Беґлі був милим та веселим хлопчиною, але він був би ще миліше, якби менш затято захоплювався тенісом.

Тенісу він присвячував в середньому десять годин на день. У нього були партнери-романтики, з якими він грав під місячним сяйвом, витрачаючи половину часу на те, щоб відволікти учасників від неспортивних захоплень, та партнери-безбожники, з якими він грав щонеділі. У дощові дні він брав непромокальний плащ, галоші та відпрацьовував подачу сам.

Зиму він провів з родичами в Танжері, і я його запитав, як йому сподобалось те місце.

— Вбога діра! – відповів він мені. – У всьому місті жодного корту. Ми якось спробували грати на даху, але мати сказала, що то небезпечно.

— Від Швейцарії він був у захваті і радив мені при нагоді зупинитись в Зерматі.

— Ах, який там корт! – говорив він. – Просто забуваєш, що ти не в Уїмблдоні.

Згодом один з наших спільних знайомих розповідав мені, що одного разу, споглядаючи з вершини Юнґфрау плоску засніжену галявину серед прірв, Беґлі промовив:

— Бачите майданчик, отам, унизу? Ось де можна було б зробити непоганий тенісний корт, тільки не можна далеко відбігати від сітки.

Коли він не грав в теніс, не тренувався, не читав про теніс, він говорив про теніс. В ті часи кумиром тенісистів був Реншо, і Беґлі так набрид мені цим Реншо, що у моїй душі з'явилось підступне бажання якось нишком вбити Решно і десь поховати його останки.

Якось ввечері, коли дощ лив несамовито, Беґлі впродовж трьох годин говорив про теніс, згадавши ім'я Реншо, якщо я не збився з рахунку, чотири тисячі дев'ятсот тринадцять разів. Після чаю він поставив свій стул біля мене, впав на нього і почав:

— Чи звертали ви коли-небудь увагу на те, як Реншо...

Я перебив його:

— Припустимо, що якийсь влучний стрілець візьме рушницю і вб'є Реншо, – наповал – чи будете ви, тенісисти, продовжувати говорити про Реншо або знайдете іншу тему?

— Хто ж буде стріляти в Реншо! – обурено сказав він.

— Неважливо хто, – сказав я, – але припустимо, що така людина знайдеться.

– Ну тоді залишиться його брат, – сказав він.

Про це я забув.

— Не будемо уточнювати скільки їх там в родині, – сказав я. – Але якшо перебити їх всіх до одного, чи припинимо ми нарешті чути це ім'я?

— Ніколи! — вигукнув він із жаром. – Поки існує теніс, ім'я Реншо не буде забуто!

Страшно подумати, як би я вчинив, якби він мені відповів інакше.

Наступного року Беґлі цілком закинув теніс і повністю присвятив себе фотографії. Тоді всі його друзі почали благати його повернутись до тенісу, втягували його в розмови про подачі, відбиті та зрізані м'ячі, про випадки з життя Реншо, але він взагалі не бажав і чути про теніс.

Де б він не був, що б він не бачив, він все фотографував. Він робив знімки своїх друзів і цим перетворював їх у своїх ворогів. Він знімав малюків і вселяв відчай у серця люблячих матерів. Він знімав молодих жінок і на їхнє родинне щастя лягав тінь. Один юнак якось закохався в дівчину, яка, на думку його друзів, була йому не пара. Але чим більше вони її чорнили, тим більше він прив'язувався до неї. Тоді його батькові спала на думку щаслива ідея, і він вмовив Беґлі сфотографувати її у семи різних позах.

Коли закоханий побачив першу фотографію, він сказав:

— Що за потвора! Чия це робота?

Коли Беґлі показав йому другу, він сказав:

— Послухайте, шановний, але ж тут немає ані краплі спільного з нею. У вас вона вийшла як потворна баба.

Побачивши третю, він сказав:

— Помилуйте, але що ж ви зробили з її ногами? Не може бути, щоб вони були такого розміру. Це ж неприродно.

Взявши до рук четверту, він вигукнув:

— Пресвяте небо! У що ви перетворили її фігуру? Як таке могло вийти?

Поглянувши на п'яту, він захитався.

— Великий боже, – промовив він, здригаючись від жаху. – Це не людина, а привід! У людей таких обличь немає!

Беґлі вже почав не на жарт обурюватись, але його взяв під захист батько юнака, який стояв поряд.

— Беґлі тут ні до чого, – почав вкрадливо запевняти літній джентельмен. – Він не винен. Що таке фотограф? Просте знаряддя у руках науки. Його справа – встановити апарат, а той вже сам зображує все, що перед ним знаходиться... Ні, – продовжував літній джентльмен, стримуючи Беґлі, який збирався продовжити демонстрацію своїх творів, – не варто показувати йому дві останні...

Мені шкода бідну дівчину! Вона, очевидно, щиро кохала того юнака, і зовнішність і неї була ані скільки не гірше за інших. Але якійсь злий дух, здавалось, вселився в апарат Беґлі. Із непохибним інстинктом літературного критика він уховплював всі недоліки і збільшував їх до такої межі, коли вони вже затьмарювали всі достоїства. Людина із прищем виявлялась прищем з людиною на задньому плані. Люди з різкими рисами обличчя ставали придатками до своїх власних носів. Ніхто не підозрював того, що один з наших сусідів вде 14 років носив перуку. Апарат Беґлі одразу ж викрив обман, і причому так яскраво, що всі друзі того чоловіка довго дивувались, як це могло не впасти їм в очі.

Апарату, напевно, подобалось зображувати людську гідність з найгірного боку. Немовлята завжди виходили в нього з хитрувато-глупим виразом обличчя. Молодим дівчатам доводилось обирати, що їм більше до смаку: обличчя тупе або зле, як у відьми-початківця. Стареньких бабусь апарат робив нахабними та цинічними. Нашого священника, пречудового літнього джентельмена, Беґлі зобразив якимсь дикуном з навислими бровами і явно недорозвинутим інтелектом. Визначного адвоката міста він виставив з таким лицемірним виразом обличчя, що небагато з тих, хто бачив його портрет, наважувався потім довіряти йому свої справи.

Мені, мабуть, не варто говорити про себе, оскільки я можу бути упередженим. Скажу одне: якщо я хоч на краплинку схожий на свою фотографію, що її зробив Беґлі, то все, що критики коли-небудь чи де-небудь говорили на мою адресу, справедливо і навіть більш ніж справедливо. Але я готовий стверджувати – хоч і не зазіхаю на лаври Аполона – що ліва нога в мене завсім не довша за праву і аж ніяк не вигинається дугою. Це я можу довести. Беґлі запевняв, що з його негативом щось відбулось під час проявки, але на фотографії цього пояснення немає, тому я вважаю себе постраждалою стороною.

Апарат в руках Беґлі не знав ніяких законів перспективи – ані божих, ані людських. Я бачив фотографії його дядька, знятого поруч з вітряком. Нехай будь-яка неупереджена особа вирішить, хто з них більше – дядько чи вітряк.

 
Наші Друзі: Новини Львова