Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 21 вересня 2019 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Жанри > Детектив

Усім брутальним людям

Переглядів: 10899
Додано: 23.12.2008 Додав: Bobua  текстів: 38
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Сканував: Bobua Джерело: Незалежне щоквартальне видання «Оберіг» ¹3,4 — 92р


Джек Рітчі

УСІМ БРУТАЛЬНИМ ЛЮДЯМ…



— Скільки тобі років? — спитав я.
Він утупився в револьвер, націлений на нього.
— Послухайте, містере, в касі грошей небагато, але візьміть усе, що там є. Галасу я не зчинятиму.
— Твої мерзенні гроші мене не цікавлять. Скільки тобі років?
Він відповів приголомшений:
— Сорок два.
Я прицмокнув язиком:
— Прикро. Принаймні тобі, либонь, прикро, адже ти міг би прожити ще років двадцять, а то й тридцять, якби постарався бути трішечки чемнішим. Я тебе вб'ю,— пояснив я,— за оцю чотирицентову марку та за вишневі льодяники.
Він не второпав, що я мав на увазі, кажучи про вишневі льодяники, а от щодо марки — добре втямив.
Панічний страх спотворив йому обличчя.
— Ви що, божевільний? Ви не можете мене вбити тільки за це.
— Можу.
Так я і вчинив.

Коли д-р Бріллер сказав, що жити мені лишилося всього чотири місяці, мене це, звичайно, схвилювало.
— Ви певні, що не переплутали рентгенівських знімків? Я чув, таке буває.
— Боюся, ні, містере Тернер[е].
Я не на жарт задумався.
— Знаєте, як буває з лабораторними даними. Може, моє прізвище приклеїли не на той…
Він поволі похитав головою.
— Перевірено двічі. Як завжди в таких випадках. Це, знаєте, непорушне правило медичної практики.
Стояло пізнє надвечір'я, пора, коли притомлене сонце згасає. Сподіваюсь, коли наспіє мій час, я зустріну свою смертну годину вранці — все-таки веселіше.
— В таких випадках,— провадив Бріллер,— лікар стоїть перед дилемою: сказати правду пацієнтові чи не сказати? Я завжди кажу правду тим, хто до мене звертається. Це дає людям змогу впорядкувати свої справи і, сказати б так, урвати останніх радощів від життя.
Він підсунув до себе стос паперу.
— Крім того, я пишу книжку. Як ви збираєтеся провести відпущений вам час?
— Навіть не уявляю. Щойно я сам про це подумав — хвилину-дві тому.
— Звичайно,— мовив Бріллер,— не слід одразу хапатися аби за що. Та коли ви надумаєте, дасте мені знати1, гаразд? У своїй книжці я описую, що поробляють люди, коли дізнаються, скільки часу їм лишилося жити.
Стос паперу він відсунув убік.
— Приходьте до мене щодва-щотри тижні. Так ми зможемо визначити, як швидко ви згасаєте.
Бріллер провів мене до дверей.
— Я описав уже двадцять два випадки, подібні до вашого.— Поглядом він, здавалося, прозирав майбутнє.— А знаєте, ця книжка може стати бестселером.

Я завжди жив тихим, безтурботним життям. Не бездумним, а безтурботним.
Для процвітання людства я не зробив нічого — і цим схожий на переважну більшість людей на землі,— але, з другого боку, і собі нічого не урвав. Коротко, я завжди хотів одного: аби мене не чіпали. Життя досить важке й так, без обтяжливої метушні серед людського мурашника.
То як же згаяти чотири останні місяці такого тихомирного життя?
Не знаю вже, скільки я йшов і розмірковував над тим, аж поки нарешті отямився на довгому мосту, що дугою збігав на берег озера. Звуки механічної музики сполохали мої думи, і я поглянув униз.
Піді мною гомонів чи то цирк, чи то грандіозний карнавал.
То був світ облудних чарів, де позолоту видають за золото; де з манежного інспектора у циліндрі насправді такий самий джентльмен, як із його нагрудних брязкалець — медалі; світ, де гарцюють нарум'янені вершниці з розкошеними очима й лихими обличчями. То володіння хрипкоголосих крамарів та ошуканців.
Мені завжди здавалося, що смерть великого цирку можна було б вважати за один із виявів культурного поступу двадцятого сторіччя. Проте я й незчувся, як ноги самі понесли мене вниз пішохідним мостом, і за якусь хвилю я опинився на півдорозі до розташованих рядами рундуків та майданчиків для вистав, де людиноподібних мутантів експлуатували, виставляючи на забаву дітлахам.
Нарешті я дістався до циркового шатра і знічев'я задивився на білетера, що нудився на своєму підвищенні обік головного входу. Приємний на вигляд чоловік із двома маленькими дівчатками наблизився до нього і подав кілька картонних прямокутників, схожих на контрамарки.
Білетер провів пальцем згори донизу по друкованому списку обіч себе. Потім насупився і зі свого узвишшя зміряв чоловіка й дітей сердитим поглядом. А тоді поволі, хизуючись, подер контрамарки на клапті, й вони дощем посіялись додолу.
— Ці ні к бісу не годяться,— сказав він.
Чоловік унизу спалахнув:
— Не розумію.
— Ти не дав повисіти афішам скільки треба,— огризнувся білетер.— Ану, чеши звідси, гнидо!
Діти подивилися на батька, спантеличені. Що ж він зробить, чим зарадить?
Він стояв непорушно, зблідлий з гніву. Здавалося, слова от-от зірвуться з його вуст, але наступної миті він глянув на дітей, заплющив очі, ніби силкуючись перебороти свій гнів, і проказав:
— Ходімо, маленькі, ходімо додому.
І він повів їх геть, стежкою вниз, а дівчатка все озирались назад, збентежені й занімілі.
Я підійшов до білетера.
— Навіщо ти це зробив?
Він скинув поглядом униз.
— А тебе це обходить?
— Ще й як обходить.
Він роздратовано дивився на мене, вивчаючи.
— Бо він не дав повисіти афішам скільки треба.
— Я вже це чув. А тепер поясни.
Він видушив із себе відповідь так, наче це коштувало йому грошей:
— Наш чоловік ходить містом за два тижні до того, як ми туди прибудемо. Він лишає рекламні оголошення про виставу скрізь, де тільки може: в бакалійних крамницях, у взуттєвих магазинах, на м'ясних базарах — усюди, де їх можна розклеїти у вікнах, аби вони там повисіли, доки цирк прийде в місто. А власникам за це він роздає по дві-три контрамарки на виставу. Одначе не кожен із тих халамидників знає, що ми їх перевіряємо. Якщо на той час, коли ми з'явимося в місті, афішки в них уже не висять, то контрамарки їхні — недійсні.
— Ясно,— мовив я сухо.— І тоді ти шматуєш ті контрамарки в них перед носом і в присутності їхніх дітей. Очевидно, цей чоловік зняв афішу з вікна своєї крамнички зарано. А може, ті контрамарки йому дав хтось інший, хто зняв дочасно афіші зі свого вікна.
— Яка різниця? Контрамарки однаково недійсні.
— З твого погляду різниці, може, й нема. Але чи тямиш ти, що вчинив?
Очі його зробилися, немов щілини, він прицінювався до мене, намагаючись зважити, на яку силу міг напоротися.
— Ти скоїв один із найжорстокіших людських вчинків,— проказав я з притиском.— Ти принизив батька перед його дітьми. Лишив у їхніх душах виразку, яка не загоїться, поки вони житимуть. Він поведе своїх дітей додому, і то буде довга, нескінченно довга дорога. І що він зможе їм сказати?
— Ви що, полісмен?
— Ні, не полісмен. Діти в такому віці дивляться на свого батька як на найкращу людину в світі. Найдобрішу, найсміливішу. А тепер вони запам'ятають, що чужий чоловік скривдив їхнього тата, а той не зміг дати відсічі кривдникові.
— Ну подер я його контрамарки — то й що? Чого він не купив квитків? Ви що, міський інспектор?
— Ні, не інспектор. А ти гадаєш, він міг к у п и т и квитки після такого знущання? Ти ж загнав його у безвихідь. Він не міг уже ні купити квитків, ані вигадати щось вірогідне, бо діти були з ним. Йому нічого не лишалося. Нічогісінько — тільки піти геть із двома своїми донечками, які хотіли побачити цей балаган, а тепер не зможуть.
Я глянув униз, на підніжжя тумби, де він сидів. Довкола валялися клапті багатьох інших розвіяних мрій — руїни репутацій батьків, чиїм найбільшим злочином було те, що вони не дали повисіти отим афішкам скількись там часу.
— Ви могли принаймні сказати: «Я шкодую, пане, але ваші контрамарки недійсні», а далі чемно й спокійно все пояснити.
— Мені платять не за чемність,— відрубав він, вишкіривши жовті зуби.— І щоб ти знав, я п о л ю б л я ю дерти на клапті контрамарки. Це мене приємно збуджує.
Так воно й було. Нікчемі дали маленьку владу, і він користувався нею, як Цезар.
Він хитнувся в мій бік:
— А тепер вимітайся геть, п а н е, поки я не зійшов униз та сам не вимів тебе звідси.
Що й казати, то був жорстокий чоловік, двонога тварюка, позбавлена від народження будь-яких почуттів і чуйності, якій на роду написано чинити зло, доки житиме. Цього вилупка треба стерти з лиця землі.
Аби ж це було в моїй владі…
Я ще раз поглянув угору на перекривлену від люті мармизу, а тоді повернувся й пішов собі. Піднявшись на міст, я сів в автобус і о пів на сьому під'їхав до спортивного магазину.
Там я придбав 32-каліберний револьвер та коробку набоїв.
[12345...] Чому не вдаємося ми до вбивства? Чи тому, що не знаходимо морального виправдання такому крайньому заходові? Чи, може, боїмося наслідків викриття,— того, чим це обернеться для нас, для наших родин, для дітей?
Отож ми страждаємо від неподобств і покірно терпимо, бо усунення їх може завдати нам навіть більшого болю, ніж той, якого ми вже зазнали.
А в мене — ні родини, ні близьких друзів. І чотири місяці до смерті.
Сонце вже сховалося, і карнавальні вогні яскраво сяяли, коли я зійшов з автобуса на мосту. Я глянув униз і побачив, що він і досі на своєму сідалі.
«Як мені це зробити? — подумав я.— Просто підійти до нього ближче й застрелити на його маленькому троні?»
Проблема розв'язалася сама собою. Я помітив, як йому на заміну прийшов інший чоловік — либонь, напарник. Перший запалив сигарету, збочив зі стежки й подався до темного озерного плеса.
Я перестрів його за береговим вигином, затіненим кущами. То був глухий закутень зовсім близько від циркового дійства, гамір якого все ще долинав до мене.
Він зачув мою ходу й обернувся. Кривий усміх з'явився на його губах, і він потер стиснений кулак однієї руки:
— Ти сам на це настерняєшся, добродію. — Та відразу вирячив очі, коли угледів мій револьвер.
— Скільки тобі років? — спитав я.
— Послухайте, містере,— мовив він хапливо.— У мене в кишені всього кілька десяток.
— Скільки тобі років? — повторив я.
Очі його нервово забігали.
— Тридцять два.
Я скрушно похитав головою:
— А міг би протягти й до сімдесяти з гаком. Років сорок іще напевне пожив би, якби вмів і хотів поводитися по-людському.
Він пополотнів.
— Ви, може, з глузду з'їхали ненароком?
— Може, й так.
Я натис на гачок.
Звук пострілу виявився не таким гучним, як я сподівався, мабуть, його приглушив карнавальний гамір. Білетер похитнувся і впав на край стежки. Смерть настала відразу.
Я сів неподалік на парковій лаві й став чекати.
Збігло п'ять хвилин. Десять. Невже ніхто не чув пострілу?
Раптом я відчув, що зголоднів. З дев'ятої ранку я не мав і рісочки в роті. Думка про те, що мене одведуть2 до поліційної дільниці і там бозна-скільки допитуватимуть, видалася мені нестерпною. Та ще й розболілася голова.
Я видер сторінку зі свого кишенькового записника й заходився писати:

«Слово, мовлене зопалу, можна простити. Але жорстока брутальність день у день непрощенна. Цей чоловік накликав на себе смерть».

Я вже зібрався був підписатися повним ім'ям, але потому вирішив, що моїх ініціалів поки що досить. Не хотілося, аби мене схопили раніше, ніж я добре попоїм і вип'ю аспірину.
Я згорнув записку й поклав її до нагрудної кишені вбитого.
Дорогою назад я не здибав жодної живої душі — ні коли підіймався стежкою, ні коли виходив на пішохідний міст. Я подався до ресторану Вешлера, чи не найкращого в місті. За звичайних обставин я туди не потикався — купило, як той казав, притупило, але тепер відчув, що зможу дозволити собі таку втіху.
Повечерявши, я подумав, що вечірня прогулянка автобусом була б мені саме враз. Я полюбляв такі екскурсії по місту, до того ж свобода мого пересування невдовзі буде обмежена.
Водій автобуса виявився чоловіком нетерплячим і на своїх пасажирів явно дивився, як на ворогів. Та дарма, вечір був чудовий, а автобус — не повний.
На Шістдесят Восьмій вулиці тендітна білява жінка з обличчям, як на камеї, чекала коло узбіччя. Водій знехочу підкотив машину до зупинки й відчинив двері.
Жінка всміхнулася й кивнула пасажирам, посилаючи ногу на першу сходинку. І кожен збагнув би одразу, що в житті її багато злагоди й щастя і дуже мало автобусних поїздок.
— Ну! — гарикнув водій.— Мені що, цілий день чекати, поки ви зайдете в автобус?
Вона зашарілася, промовила, заникуючись3, «вибачте» і простягла йому п'ятидоларову купюру.
 
Наші Друзі: Новини Львова