Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 05 грудня 2020 року
Тексти > Жанри > Поезія

Мур

Переглядів: 4808
Додано: 04.03.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
ГІ ДЕ МОПАССАН

МУР

Відкрито вікна всі. Із осяйної зали,
як відблиски пожеж, лягають на траву
квадрати світла. Парк повторює нову
мелодію, котра з будинку зазвучала.
І легіт лісовий, що між дерев гуляв,
доносив аромат прив’ялих теплих трав.
В повітрі чистому, що межи віт струмить,
розлито пахощі квітчастої долини
і дорогих парфум. Як подихи дитини,
так білі плечі пань цей вітерець свіжить.
Палахкотять свічки гірляндами вогнів.
Запахло квітами і паленим волоссям.
І тіні гасячи, на землю пролилося
духмяне сяйво зір. Весь білий світ пахтів.
Фіранки на вікні напнулись, мов вітрило.
В них очі тупили сумні жінки несміло.
Думок журливий рій їм каже: ось дорога.
Там — океан світил. Там — сонце золоте.
Од голубливих мрій у них душа цвіте
і тіло сповнює якась легка знемога.
На душу стишену бажання напливло
з коханим тугою своєю поділитись,
віч-на-віч всю себе довірливо розкрити.
Так таємницями їм серце оплело.
Солодка музика раптово зазвучала.
Вже й ніч, заслухавшись, пильнує звуків тих.
У лісі олені приглушено кричали.
Ледь-ледь помітний дрож по сукнях перебіг.
Оркестр умить затих. Всі скочили на ноги.
Аж там, за пагорбом, що вдалині чорнів,
стояла заграва, неначе ліс горів.
Небавом молодик з’явився однорогий.
Холодний вид його, блідий і сумовитий,
самотньо проглядав крізь сосон чорні віти.
Всі мовчки розбрелись по тінявих стежках.
На води і пісок лягає мертвий спах.
Бредуть чоловіки, притихлі й загадкові.
Їм душі повняться передчуттям любові.
Між віями у них уже вогонь горить.
Жінки ж поважно йдуть під сяйвом мерехтливим,
що цноти надає усім жінкам зрадливим.
У серці кожного прокинулася хіть.
Блукаючи один, я раптом озирнувся,
коли за мною сміх ущипливий почувся.
Дивлюся — панночка, котру я так кохав,
хоч, правда, приязні великої не мав.
Вона промовила: “Ходімо погуляєм“.
І руку сміливо до мене простягає.
Іде і тішиться. Мовляв, здається їй
самотнім удівцем цей місяць молодий.
Щебече: “Уночі неважко й заблудити.
Але взуття легке, і сукню тільки зшито.
Вертаймося ж!“ Хотів спочатку не пустить —
біжить сама, що аж спідниця лопотить.
Неначе буревій зненацька налетів
туди, де тільки-но ледь вітерець струмів.
Вона, задихана, спинилась. В тиші ночі
ми йшли алеєю. Раз по раз долинав
то чоловічий сміх, то шепоти жіночі.
Любові таїнство весь парк охороняв.
Коли ж доносилися звуки поцілунку —
співала панночка, щоб пару настрашить.
Зчинявся шум. Одна шукала порятунку,
а другий тільки кляв, на чому світ стоїть.
Шалені солов’ї аж горла надривали,
і перепели їм з кущів відповідали.
Враз величезний мур нам очі осліпив.
Залитий місяцем, він був немов казковий.
Високий, білий весь, як палац загадковий,
цей мур, здавалося, за нами вслід ходив.
“Нас лісові стежки до лісу привели
для того, щоби ми розважними були, —
сказала панночка. — Занадто темні ночі.
Тепер посидьмо тут“. Як я це світло кляв!
Вона, сідаючи, мені сміялась в очі.
Мені ж здавалося, що й місяць глузував,
неначе змовившись із панночкою. Білий
за нами мур стояв. І я ніяк не міг
тепер освідчитись. Мовчазно ми сиділи.
Я руку їй затис межи долонь своїх.
Досвідчений стрілець сидить і вижидає.
Хай заєць надбіжить. Потому вже стріляє.
Вона маніжилась. Лиш темінь чагарів
ловила трепетно одінь білясте майво.
Самотній молодик у небесах горів,
на землю стишену ллючи молочне сяйво.
І танули серця од пожаданих мрій.
А місяць плив і плив, холодний і німий.
За подругою я спостерігав. Шалений
неспокій сповивав усі мої чуття.
Так часом уночі гудуть набухлі вени
і в тілі чується сердець важке биття.
Солодкі трепети. Нестримний пал бажання.
Цілунки. Тихе “так“ із-під закритих вій.
І тіла таїнство, коли спаде убрання.
Мить близькості. І вже ти ніби сам не свій.
Кохана може нам лише надію дати
хвилину слабкості жіночої пізнати.
Я спрагу відчував. Мене всього трясло,
аж зуби клацали. Мов раб, страшний і лютий,
я думав ухопить і силою здобути
гордливу панночку вже що б там не було.
Хай рветься, хай кричить, хай б’ється до нестями,
поки не вмиється гарячими сльозами!
Із мене панночка сміялась, як могла.
І от схопився я, шаліючи од муки.
Неначе навісний, узяв її на руки.
Коли ж в обійми згріб — пручатись почала.
Та тіло дівчини вже билось піді мною.
Губами до грудей схвильовано припав.
І губи, і чоло, і щоки цілував.
Веселий молодик світив над головою.
Затятий і страшний, уже я брав її —
відбила панночка всі напади мої.
На ноги скочивши, ми борюкались люто
під муром, що білів, мов полотно напнуте.
Коли ж, засапані, ми глянули назад,
 
Наші Друзі: Новини Львова