Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 квітня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична

Там де сонце сходить (спогади бойовика ОУН на Далекому Сході)

Переглядів: 32443
Додано: 19.12.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Коли ми відкрили листа, до чого ми мали повне право, вияснилося, що один із молодих українців подружив з американським лейтенантом морської піхоти („маріном"). Той, демобілізований, повернувся з війська додому й вирішив спровадити того українця до США, але загубив його адресу. Не знаючи навіть, чи існує українська амбасада у Шанхаї чи ні, але не уявляючи собі, щоб такої амбасади не було, він написав до неї листа з проханням знайти того хлопця.
На жаль, той влаштувався тим часом моряком на якомусь кораблі й вже кілька місяців, як він покинув Шанхай.
Згадую про цей факт тому, щоб підкреслити, як китайці ставилися до української Громади, тобто вони ставилися до неї, як до представницького органу. В іншій країні такий лист напевне опинився б в руках совєтського представництва.
Тим часом сталася важлива подія в житті української Громади в Шанхаї. Голова Громади, Василів, одружився. Він взяв собі розведену московку, колишню жінку колишнього полковника російської царської армії, але ніхто на це не звертав більшої уваги, бо вона стала під впливом Василіва українізуватися. її син, А. Шайдіцький, пізніше працював у проводі Громади, а також у концентраційному таборі Д.П. на Філіппінах, де опинилася більшість членства української Громади, коли американці вивезли їх в останню хвилину з Шанхаю.
Весілля було велике й пишне. Той самий Чорний, що з погордою дивився на мене через те, що я одружився у Харбіні, чим, неначе, я зраджував свій стан націоналіста, тепер пішов моїми слідами.
Для закінчення обговорювання особи Чорного, як одного з націоналістів, посланих на Далекий Схід, додам ще, що він почував себе ніби бандерівцем, але твердив, що дасть звіт перед ПУН зі своєї участи в місії на Далекий Схід, бо „так велить порядок в Організації". Чи він це зробив, чи ні, я того ніколи не довідався. Зате знаю, що він став прихильником Миколи Лебедя, коли той відщепився від ОУН (Б) в 1948-1949 роках. Того самого Лебедя, про якого він говорив не дуже прихильно, коли оповідав про свої відносини з ним у Данціґу ще в 1931 році. Але часи міняються, а разом з ними теж і люди. Може Лебедь трохи поправився за стільки років, а Василів зійшов униз, і вони, опинившися на тому самому рівні, змогли поєднатися.
Все це буденне в житті сучасної еміґрації і в них нема нічого незвичайного. Я згадую про це тільки тому, щоб докінчити мій звіт перед українцями з місії, яку колись мені було доручено ПУНом ОУН Коновальця, чому, як і що з того вийшло.
Цікаво ще буде згадати тут про те, як ставився Чорний, тобто СІ. Василів, чи Михайло Гнатів до того, що було зроблено в Харбіні під час і після його там перебування. Він сказав мені таке:
–І що з того?
Тим він хотів немовби сказати, що це все було зовсім непотрібне, бо Українська колонія в Харбіні, з якою ми співпрацювали, пропала, всі її члени пропали, отже з них нема тепер ніякої користи. Ось куди його довела політична мудрість! Виходить, що коли хтось робив щось для України, але не завершив своєї роботи реальними успіхами чи здобутками, то така праця нічого не варта.
1 Чого ж тоді він шанує Шевченка, героїв з-під Крут, своїх товаришів зброї Данилишина й Біласа? України ж ще нема. Виходить, що й на їхню адресу треба б сказати: „і що з того?"
Я міг усього сподіватися від нього, але тільки доброго, бо він був людиною твердого характеру, добрим патріотом, добрим бойовиком і ще багато добрих прикмет було в нього. Однак з політичного боку, чи може й з ідеологічного, він не розумів найсуттєвіших проблем і принципів, пов'язаних з визволенням України. Або розумів їх по-своєму. На мою думку, ця хиба дуже розповсюджена серед нас.
Саме тому, коли я нарешті залишив його в шанхайському порту і мій пароплав взяв курс у далеку Північну Америку, я відчув велике полегшення.

7. Покидаю світ жовтих
А тим часом йшли останні місяці 1947 року. Я жив у домівці Громади разом з іншими „хлопцями", якщо можна їх так назвати, бо їхній вік коливався між 30 і 60 роками. Цікавим співмешканцем був Йосип Григорович Сніжний, знаний між нами бандурист. Він часто шукав розради в делікатних звуках своєї бандури, зробленої ним самим. Його сивий волос додавав йому авторитету справжнього бандуриста. Голос у нього теж був добрий, а запас народних пісень досить багатий. Він знав пісні, які викликали сльози на очах і спричинялися до щемління серця. Але знав теж жваві, до танку, і жартівливі, що викликали невимушений сміх. Він ненавидів радіо, вважав його ворогом народної творчости. „Слухаєш його й в самого нема часу заспівати чи заграти собі до смаку, до нагоди чи настрою. Кинь, Грицьку, радіо об землю, якщо не хочеш втратити своїх власних музикальних ціннощів, – бувало, говорив він. І треба визнати за ним рацію, багато рації.
Сам він був колись членом Української Центральної Ради в Києві. Побув кілька років на засланні на Сибірі, звідки йому вдалося втекти в тридцятих роках. Не належав до жодної політичної партії, не захоплювався націоналістами, але був добрим українцем. Я в нього купив бандуру „Галю", яку він сам зробив у Харбіні. При мені він зробив собі нову. Сам теж робив басові струни й навчив цього мистецтва мене. Він працював столярем в американців.
Я вже згадував, що від травня 1947 року я був без праці й в мене через це було багато вільного часу. Якраз тоді була заворушилася справа виїзду наших людей до Арґентіни. Часто треба було йти в якійсь справі до арґентинського консуляту. В офіційних наших діячів не було на це досить часу, тому такі завдання виконував я з їхнього доручення.
Трапилося так, що арґентинський консулят був без секретарки, тому що попередня, московка, пхала надто носа у не свої справи. Наприклад, ще заки українська Громада знала про одержання дозволу на виїзд 120 її членів до Арґентіни, московська газета вже написала про це. Ми запротестували проти цього і московку звільнили з праці в консуляті. Тому всі розмови прийшлося вести мені з самим консулем.
Він був слабкий в англійській мові, як і я, але моя італійська мова вповні її замінила. Я приходив до нього два-три рази на тиждень, а деколи й телефонував. Інколи ми знаходили час для розмов про українську еміґрацію в Арґентіні й про українські справи взагалі. Україна була для нього „терра інкоґніта". Врешті я здобув його довір'я, бо він бачив, що я виконую роботу щиро й ревно. Всі формальности у зв'язку з виїздом наших людей до Арґентіни мусіли бути полагоджені солідно, про що і я дбав належно.
Деякі з-посеред наших брали пашпорти на виїзд в китайських установах. Візи були готові і всі тільки чекали самого виїзду. Справа здержувалася через брак місць на пароплавах, яких у той час не було забагато. Тому я став навідуватися до мореплавних товариств, або до подорожніх, агентів, щоб шукати місця для наших людей. Між іншим стався такий випадок:
В одному бюрі посередництва продажу квитків я довідався, що якийсь румун, котрий збирався їхати до Чілі, мав зарезервовані місця на одному з кораблів, але в нього ще немає транзитної візи від арґентінського консуляту. До тижня йому треба було дати відповідь – він поїде, чи ні. Аґент обіцяв мені, що коли румун з родиною не поїде, тоді його квитки будуть до мого розпорядження.
Я негайно пішов до арґентінського консуляту й переконав консула, щоб він не давав румунові транзитної візи, бо краще, щоб в першу чергу їхали майбутні арґентінські громадяни, ніж якісь там чужинці. Я зробив це тільки тому, що в моїх очах румуни були відповідальні за не одну погану справу у відношенні до українського населення Буковини, Бесарабії, Молдавії та Добруджі. Арґумент, що той румун не ніс відповідальности за вчинки свого уряду, зовсім не на місці, бо від румунського уряду терпіли теж невинні люди тільки за те, що відважилися проявляти своє українство.
Таким чином двох наших людей, між ними й Олександер Авдієнко, член управи Громади, змогли виїхати до країни свого поселення. Незабаром поїхали за ними ще й інші, але на багато. Кошти подорожі були надто великі – коло 1.000 американських долярів від особи. Це була величезна сума на той час. На щастя, деякі наші люди могли продати свої помешкання за ще досить високу ціну. Наприклад, один наш чоловік віддав власникові помешкання піднайняту кімнату за 500 ам. долярів відступного. Таким чином справа оплати подорожі принаймні для декого трохи спростилася.
При цій останній нагоді в моїх спогадах згадаю коротенько про дальшу долю української еміґрації в Китаї. Під все більшою загрозою з боку червоних, на початку 1948 року майже всі українці з інших місцевостей, як Тієнсін, Тсінґ-тао, перенеслися до Шанхаю. Але й в Шанхаї земля ставала все гарячішою під ногами. Хто міг, намагався покинути китайський материк, але небагато зуміло це зробити. Нарешті прийшов час, що й Шанхай опинився під владою червоних, що сталося 1949 року. Тоді американці й організація ІРО помогли українцям, які іншим, залишити Шанхай і вивезли їх на Філіппіни, де за дуже незавидних обставин вони прожили ще два з половиною роки, заки мали змогу еміґрувати головним чином до Арґентіни чи Австралії. Але про це нехай розкаже хтось із безпосередніх учасників тих подій.
Я особисто не був у списку на виїзд до Арґентіни, бо ще проживаючи в Тієнсіні сконтактувався зі своїм двоюрідним братом в Канаді, який робив усі можливі заходи, щоб спровадити мене до себе. Зразу це було зовсім неможливе, бо еміґрація до тієї країни не була ще дозволена.
В половині 1947 року прийшла черга і на мене. Восени я отримав папери з канадського консуляту й поволі почав полагоджувати всі формальності, пов'язані з виїздом, а це було порівняно дуже легко зробити. Трохи гіршою була справа одержати транзитну візу США. Треба було місяць часу, щоб, нарешті, отримати її. В той сам час, десь у грудні 1947 року, я отримав повідомлення від американського мореплавного товариства PRESIDENT LINES, що в моєму розпорядженні квиток другої кляси з Шанхаю до Сан-Франціско й що я стою на черзі до часу, аж буде місце на якомусь кораблі. Я пішов до того товариства й змінив квиток другої кляси на третю, бо і так мусів колись звернути своєму двоюрідному братові гроші за квиток і прислані мені на прожиток у Шанхаї.
Останнього тижня 1947 року я одержав документ про офіційне розлучення з Тамарою. В той сам час компанія „Президент Лайне" повідомила мене, що виїду з Шанхаю 4 січня 1948 року.
Коли знайомі довідалися про це, влаштували мені прощальну вечірку. Я був свідомий того, що це останній раз ми бачимося в дружній атмосфері. Я був зворушений, немов семінаристка на маївці (чи, може, після маївки?). В мене завжди була слабість зживатися з людьми й місцями, куди доля кидала мною, немов вітер перекотиполем і примушувала мене покидати приязних людей і знайомі місця. І на цей раз теж мені було важко на серці, бо мусів їхати далі „шукать собі долі".
Нарешті прийшов день мого виїзду. Рікші везли мене и останній раз по вулицях Шанхаю. Легкі речі в валізках були зі мною, велика скриня була вже у баґажовому відділі мореплавного товариства. Дехто їхав зі мною до корабля, де зібралося коло десятка людей, щоб попрощатися зо мною.
Величезний пароплав, два рази більший від того, яким я їхав на Далекий Схід з Неаполю, мав біля 19.000 тонн, це був воєнний транспортер війська часу останньої війни, тепер пристосований до пасажирських потреб – S.S. GENERAL MEIGS. Він підіймався високою стіною біля причалу.
Останній гудок повідомляє, що час відчалення недалекий. Знявся трохи більший галас на причалі. Люди прощалися востаннє перед великою в часі і просторі розлукою. Потискали востаннє правиці, дехто навіть обнімав дорогих собі осіб. Не був і я винятком серед натовпу. Прощання завжди було для мене дуже прикрою процедурою. Серце – немов рве мені хтось обценьками й кидає під ноги тому, з ким прощаюся.
Врешті я опинився на палубі морського велетня. Загудів ще раз гудок, забігали моряки, зникнув трап і попустився такеляж, яким судно було пришвартоване до стовбурів причалу. Судно захиталося, непомітно здане на свою власну здібність плавати. Портовий буксир відтягав ніс корабля від причалу. Власні шруби пароплава теж виконували своє маневрувальне завдання.
За кілька хвилин „Генерал Мейґз" вже був кількадесять метрів від причалу, стаючи в краще положення для своєї плавби за буксиром, без якого ніякий корабель не входить і не виходить з порту. Здалеку видно було людей на причалі, які ще махали хустинками на прощання відпливаючих. З палуби відповідали їм також.
Я пішов на корму корабля, щоб мати кращий вид на Шанхай і на його різьблену на тлі неба лінію. Спершу ще дуже виразно видно було окремі будинки „Ьунду", вони ж так знайомі мені! Скільки разів я проходив поміж будинками того величезного міста! Скільки гарних і поганих хвилин я зазнав там, у тому людському мурашнику! Тепер це місто віддалялося від мене все далі й далі.
Морський велетень сунеться по середині Вампу, немов оре великим двохлемешним плугом спокійне плесо брудної води. Минаємо безліч суден. Такі знані мені звуки цього світового порту бринять востаннє в моїх вухах, щоб залишити по собі дивний спомин.
В далечині видно небосяжний хмарочос „Бродвей Меншенс". Як часто бував я біля нього в останніх тижнях у недалекому малому парку й мріяв про виїзд з Шанхаю. Тепер мої мрії збулися. Я стою на палубі океанського корабля, що везе мене далеко-далеко в нові світи, далі на схід, помагаючи мені тим самим оплисти довкола земної кулі.
І чим далі мій пароплав віддалявся від Шанхаю, чим рідші ставали його набережні й причали, чим менше стояло пришвартованих різних суден, тим більше віддалялися від Шанхаю мої думки. Зате все частіше почали вони плинути у прийдешнє, щоб вгадати мою дальшу долю.
Ще близенько був суходіл Східної Азії, по якому я ходив десять років і п'ять тижнів. Скільки різних спогадів в'яже мене з цією землею! Але вже небагато часу осталося навіть на поверхове оглядання берегів Азії. Позбувшися буксира, потужний корабель набрав скорости і, не зважаючи на схвильоване, як звичайно, море, плив швидко в напрямі Японії, до Йокогами. А позаду, вдалині, маячіли береги найбільшого континенту нашої плянети, вони губилися все більше за синявим серпанком. Ще деякий час і не стало його видно зовсім.
Ще довго стояв я на палубі й думав про минуле. Потім пішов у спальню, в якій була маса ліжок, зайнятих здебільше жидами, які їхали через Америку до своєї новопосталої держави, Палестини, чи Ізраїля. Гігієнічні й харчові умови на кораблі були більш, ніж задовільні.
Колись, ще не так давно, на цих койках спали американські вояки, а корабель ніс їх у світи до змагань, в тяжкі бої. Третя кляса мало чим різнилася від другої.
Другого дня „Генерал Мейґс" завітав до Йокогами. Ще раз я побачив землю героїчної нації Ямато – Японію. Хоч пароплав і причалив до набережної, однак нікого з корабля не випускали на сушу, бо тоді Японія була ще „воєнною окупаційною зоною".
Десь тут, може й на тому самому причалі, я уперше ступив на цю землю понад десять років тому. Я знав, що Японія тепер не та вже країна, що була тоді. її міста зриті бомбами, воєнна каста, така характерна тоді, зникла з політичного горизонту. Замість пульсуючого буйного розквіту, могутности й надій, панували тут руїна, безсилля й розпач.
Може й краще сталося, що я не міг зійти на сушу й побачити те приниження, яке прийшло на зміну гордості та буйному життю. Я співчував цілій ніппонській нації. Тепер горді самураї-лицарі не були вже більше панами своєї землі. Чужинець диктував їм усе. Як прикро усвідомити собі це все, навіть коли йдеться про зовсім чужу націю. Яке людство егоїстичне у всіх відношеннях! Хтось когось вічно давить, щоб і самому пізніше опинитися під чужою рукою, якщо не під чоботом. Як мало різниться людство від тваринного світу, дарма, що Бог дав йому дар розвиненого мозку й дар мови. Під різними приводами все хтось хоче когось знищити, або принаймні пограбувати. Яке це все дике та не на подобу Божу! Чому здоровий глузд, логіка, розум, почування, любов, співчуття і зрозуміння не заступлять нарешті брутальної сили, визиску й ненависти? Деколи робиться соромно за свою приналежність до породи HOMO SAPIENS .
Однак, нікому не помагає бути ягнятком серед вовків, любити тих, хто тебе ненавидить, бути покірним перед напасником. Всі шляхетні почування мусять іти на дно душі, якщо хочеш бути на рівні з іншими, як людина, чи як нація! Клин клином! Зуб за зуб! Око зо око! Віддавай вдесятеро – добром за добро, злом за зло! Тільки така „політика" добра в людській гущі! За свою м'ягкосердість платить український народ вже віками. І тільки тоді він виринав з імли вікового забуття, коли твердо тримав меч у своїх руках і карав твердо кожного, хто ображав його!
Це мусимо зрозуміти всі, як нація, коли не хочемо й надалі бути погноєм для інших, сильніших, хитріших та безсовісних. На вівцю всі дивляться як на вівцю, і ніхто її не жаліє, бо чому ж вона вівця?! Хто її боїться? Зате вовка всі шанують і тримаються у повній пошани віддалі від нього, бояться, хоч і ненавидять.
Це саме відноситься до всіх хижаків. Якщо людський рід став хижацьким навіть у відношенні до самого себе, то горе тому, хто залишиться позаду, не наставить своїх іклів у власній обороні! Лагідність може мати місце тільки у сильного, бо ніхто його не посміє зачіпати. Колись може людство дійде до здорового співіснування. А тепер між вовками треби вити по-вовчому.
Однак не моєю справою є вчити чи наставляти свою націю, чи взагалі людство. Я висловлюю тільки свій погляд. А чим ми станемо за сто чи двісті років – буде залежати тільки від нас самих: сьогодні, завтра і т.д. Покоління за поколінням повинно перероджуватися все більше у позитивному для своєї нації напрямі, аж поки український народ досягне такого ступеня, на якому не буде вагань що робити, коли підійде сприятлива нагода. Коли волі захочуть не одиниці, навіть не тисячі, але ціла нація! Якщо ми примиримося зі станом неволі, тоді й будемо рабами. Коли ж піднімемо свій меч в своїй обороні – будемо мати власну державу й повну волю! Все, абсолютно все залежить від нас самих!
Поплив мій пароплав у синьо-зелені простори Тихого океану. Проходили дні, а він не міняв свого напрямку, владно посувався вперед. Деколи він перехилявся з повагою у той чи інший бік, коли хиткі океанські буруни, розколисані сильнішими подувами вітру, були настільки сильні, щоб захитати ним, однак це не робило на мене ніякого враження. Це був колос, що не боявся водної стихії. Як він дуже різниться від того хиткого пароплава, на якому менше, ніж два роки тому, я плив з Тсінґ-тао до Шанхаю!
Святвечір і Різдво пройшли зовсім непомітно. Не було з ким святкувати. Трохи більше, як звичайно, я помріяв, оце й усе.
Три дні пізніше я став віч-на-віч з дивним феноменом, хоч чув про нього ще в гімназії. День 10 січня 1948 року був єдиним у моєму житті, який тривав 48 годин! У той день ми пересікли лінію дати земної кулі, яка простягається по меридіяну. Лінія дати не турбує людей. Тільки капітани пароплавів ,чи літаків мусять пристосовуватися до відповідної поправки дати, залежно від того, в котрому напрямі вони відбувають свою дорогу. Якщо на схід, тоді треба додати один день. Роблячи це, доба має 48 годин. Якщо ж рухатися на захід, то тоді треба викинути 24 години, тобто одну добу. В такому випадку, скажімо, після 15 травня прийде 17 травня, або після середи – п'ятниця.
В часі Другої світової війни виходили, наприклад, такі дивовижні історії: американські бомбардувальники вилітали зі своєї бази „сьогодні", 15 квітня, збомбили японські позиції „завтра", 16 квітня, і вернулися назад до своєї бази „сьогодні", 15 квітня!!
Тихий океан вповні заслуговує на свою назву. На величезних його просторах рідко коли бувають бурі. Є такі „закутини", де його поверхня ніколи не зазнала ніякої бурі. Навіть у зимовий місяць січень мій пароплав плив відносно спокійними водами.
Сидячи годинами на палубі, в мене було доволі часу думати над різними справами. Очевидно, найважливішою для мене була справа моєї місії на Далекий Схід.
ОУН послала кількох своїх членів з певними завданнями. Всі вони їхали у порозумінні з японцями, щоб вести відповідну підготовчу працю для боротьби з Москвою. Назву тут їх усіх у порядку їхнього прибуття, наскільки це мені відоме, та що з ними сталося. Спершу їхні прізвища, правдиві й прибрані:
1. Микола Митлюк, знаний як Богдан Лукононко,
2. Затинайко (?), знаний як Роман Корда-Федорів,
3. Омелян Хмельовський, знаний як Борис Куркчі,
4. Михайло Гнатів, знаний як Сергій Іванович Василів,
5. Гриць Файда, знаний як Бомба, прізвища, вживаного не подаю з огляду на його безпеку,
6. Гриць Купецький, знаний як Борис Семенович Марков.
А ось знані мені інформації про названих:
1. Микола Митлюк під прізвищем Богдан Луковенко згинув на ріці Амур під час намагання перейти на совєтський бік.
2. Затинайко залишив Харбін ще 1940 року і перенісся до Шанхаю, де й схопили його червоні китайці.
3. Омелян Хмельовський – Борис Куркчі, жив весь час у Манджурії, в Харбіні тільки коротко. Його схопили більшовики глибоко в провінції, де він прожив до 1954 року, коли йому вдалося виїхати через Гонґконґ до Уруґваю.
4. Михайло Гнатів – Сергій Іванович Василів, залишив Харбін у 1939 році й перенісся до Шанхаю, звідки 1948 року виїхав до Арґентіни.
5. Гриць Файда – Бомба, з розмислом не подаю його прізвища, вживаного ним у Манджурії, був схоплений більшовиками у Манджурії.
6. Гриць Купецький – Борис Семенович Марків, залишив Харбін перед самим приходом червоних у 1945 році, а з Китаю виїхав у 1948 році.
Тепер піддам короткому розглядові таке: наскільки послані люди годилися до назначеної праці?
Треба зовсім щиро сказати, що до дипломатичної роботи не годився ніхто, а це було там найважливіше. До пера годилося не більше трьох, і то не до постійної праці на тому полі. З журналістичного боку тільки один, Корда-Федорів, робив дещо, хоч і він не був професіоналістом. Для суспільної і громадської праці підходило п'ятьох, до культурно-освітньої чотирьох. Тільки до бойової акції, якої там на практиці не треба було стосувати за час нашого перебування в Манджурії, годилися всі шість. Як бачимо, підбір людей до накресленого завдання, якщо висловитися делікатно, був невдалий.
На превеликий жаль, на мою думку послали людей, з якими ПУН не знав що робити, і, певно, не мав відваги і казати їм, що на еміґрації для них, як революціонерів, І роботи нема, отже нехай їдуть назад у рідний край і там у підпіллі боряться далі, або нехай поселюються в якійсь країні й доживають свого віку.
Багато здібних людей вешталося по Европі, а на відповідальну й важливу працю на Далекому Сході послали людей, які може й добре вміли користуватися зброєю проти ворога, але не визнавалися в дипломатії, політиці, журналістиці чи в глибшому громадському житті. Очевидно, що такий склад посланих людей заздалегідь був приречений на невдачу в своєму завданні.
Не є моєю метою критикувати свій провід, бо, може, в нього були свої причини до такого чи іншого кроку або рішення, з якими я не мусів бути ознайомлений. Однак, після виконання завдання, я хочу перестерегти всі інші українські чинники, які коли-небудь вестимуть українську визвольну справу в Глобальному масштабі, щоб вони не посилали невідповідних людей, особливо в чужі землі, де чужинець цінить їх не як особи, а як представників нації, як її вибранців. Це бо може мати істотні наслідки – замість пхнути нашу визвольну справу вперед, може стримати її, навіть пошкодити їй. Якщо нема відповідних людей, краще не посилати нікого. Особа, на такій роботі, як наша, описана в моїх спогадах, повинна бути здібною і відповідно підготованою до свого завдання.
Не знаю, на основі яких даних проф. Євген Онацький писав до мене, коли я ще був у засланні на острові Філікуді в Італії в 1937 році, що „особливо Ваша присутність в Харбіні прямо необхідна!" Я був усім тим здивований, хоч мав охоту їхати на Далекий Схід. Я хотів попасти в те українське середовище, але я не думав про зв'язки з японцями. Якщо він чи ПУН хотіли послати мене тільки тому, що Українській національній колонії у Харбіні потрібний був дириґент хору, тоді треба було справу так і ставити, а не давати в руки зв'язки з чужинцями, до чого я не був зовсім підготований і залишений просто на свої власні сили.
Чи можна після цього дивуватися, що і проти мене бунтувалися співтовариші „місії", не дивлячись на те, що тим самим вони руйнували те, що мало будуватися? Вони були добрими революціонерами, може й кращими за мене, але їм важко було підпорядкуватися подібному, рівному, чи може нижчому собі „стажем.
Якщо ми мусіли брати себе взаємно за роги вже на самому початку, то як можна було чекати позитивного результату в праці?
Зрештою, це чітко з'ясоване в цих спогадах, в міру того, як події розвивалися, так усередині, як і назовні нашої групи.
Я особисто вважав, що без огляду на обставини, я не смію зійти з певного напряму, який, зрештою, був основною причиною мого членства в УВО й ОУН:
1. З ворогом нема ніяких торгів;
2. Свої, хоч би й найгірші, є таки свої;
3. З чужинцями треба бути одвертими і прямолінійними, якщо хочемо собі їх приєднати.
До 1. Кожний окупант українських земель є ворогом українського народу. Кожний чужинець, противник самостійности українського народу, також наш потенціяльний ворог, тому треба берегтися його, намагаючись приєднати на свій бік. З ворогом ми мусимо тільки боротися всіма можливими способами й методами, а поки здобудемо свою власну незалежну державу – Україну. Поки ми не досягнули цього, ніяких розмов з ворогом вести не можна. Хруніяда, ікроїдство, чорна кава та плазунство перед ворогом, це найгірша „політика" супроти ворога!
До 2. Моя проста думка така, що кожний українець, без огляду на своє переконання, навіть зовсім несвідомий, є мені братом, з яким я тимчасово, скажім, можу погніватися. Якщо він несвідомий, чи „блудний син" свого народу, то завтра він може прозріти, а якщо й ні, то його діти можуть стати ще кращими за нас! Мій дід був „кацап". Батько був „нейтральним" у 1918 році. А я став бойовиком УНО та ОУН! Те саме може статися з кожною іншою несвідомою людиною чи теж її потомством. Бо якщо це виключити, тоді на що і на кого нам розраховувати? Якщо земляк зробить помилку – поборюймо саме її, помилку, а не його самого, як українця. Кожний може помилятися, але ніхто нас не послухає, якщо ми змішаємо його з болотом. Українець мусить нам бути завжди ближчим за чужинця! А вже найбільшим злочином є зневажати такого українця, що в той чи інший час тримав зброю в своїх руках у боротьбі проти ворога, тільки тому, що він опинився в іншому політичному українському середовищі. Якщо ми не вмітимемо шанувати своїх власних воїнів, то шкода й думати про визволення!
До 3. З нейтральними чужинцями треба бути одвертими та щирими, якщо ми хочемо схилити їх до Себе. Треба чітко з'ясовувати їм наші цілі. Десь на якомусь відтинкові може наші інтереси сходяться, і саме там треба будувати базу співпраці.
Державний чужинець ніколи не зв'яжеться з несвідомими своєї мети людьми, організаціями чи народами. Вони мусять представляти собою якусь поважну силу. Якщо нема збройної сили, то хоч моральну. Хто з нас робив би інакше?
Якщо в нас нема сьогодні підтримки у світі, то це тільки через нашу розсіяність, роздрібненість і через внутрішню незгоду! У нас, поки що, важливіше поняття: ..Я", „моя партія", ніж добро української визвольної Справи! Чому ж тоді дивуватися, що чужинці не розуміють нас, не хочуть розуміти!
Крім цього треба нам завжди пам'ятати, що сьогоднішні чужинці-прихильники, можуть стати завтра нашими ворогами. Це не повинно нас заскочити чи (руйнувати. Треба спокійно зберігати свою незалежність у співпраці, щоб не опинитися в кишені свого союзника.
Якщо чужинець-прихильник відхилиться від нас – не лаймо його за це. Він бо пильнує тільки своїх справ, його відхилення може бути тільки тимчасове. Треба дипломатично підождати, аж поки знову стане ясним, чи він став явним ворогом, чи тільки нейтральною стороною.
Говорю це на основі моєї скромної практики, досвіду у відношеннях з чужинцями, державними й недержавними, політиками, військовими та звичайними людьми.
Я любив сидіти на палубі й дивитися у безкраї простори океану та неба. Думки витали то в минуле, то знову в майбутнє. Корабель розбивав на бризки зустрічні хвилі, навіть коли вони не думали його зачіпати. Він прекрасно виконував своє завдання, немов боявся запізнити своє прибуття до місця призначення.
І спереду, і позаду лежали облогом тисячі миль води, немов символізуючи неповоротність минулих років і неминучість прийдешніх. Тут, на безконечному океані, закривалася остання сторінка десятирічного мого перебування на Далекому Сході, і одночасно відкривалася нова доба, доба сподівань і надії на здійснення намірів і плянів, чи хоч би на наближення до них.
Під датою 12 січня 1948 року, з „місцевістю", поданою як „Тихий океан", занотована така моя віршована думка:
Серед моря, на просторі
Пароплав біжить.
Навкруги висока хвиля
Бушує, шумить.
Хто ж це їде на кораблі?
Хто долі шука?
Чия буйна там в задумі
Важка голова?
Не говорить той кораблик,
Скоро поспіша,
А довкола хвилі грають.
Вся даль – синява.

КІНЕЦЬ
ТОРОНТО, 3 ЛЮТОГО 1957 РОКУ.

Додаток
ДО СИТУАЦІЇ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ В 1920-49 PP.
Складну національну ситуацію на Далекому Сході, зокрема в Манджурії, про яку у своїх спогадах говорить Грицько Купецький, дещо детальніше насвітлює колишній царський полковник І.С Ільїн у спогаді „Советская армия в Харбине", опублікованому у великому (понад 300 стор.) квартальнику „Новый Журнал", ч. 96 (Нью-Йорк, 1969 p.).
Ільїн згадує, що у державному підприємстві КВЖД (Китайская Восточная Железная Дорога) з центром у Харбіні, на початку 1920-их років працювало коло 19.000 втікачів з території СРСР. Коли в 1924 р. управління КВЖД перебрала радянська адміністрація, майже всі „білі" росіяни зголосилися до праці в ній, щоб отримати посвідки на право до радянських пашпортів, що мало статися в неозначеному майбутньому. Лише коло 1.500 осіб відмовилося від тих посвідок і через це їх звільнено з праці на УВЖД.
1932 року Манджурію зайняли японці. Тоді всі т. зв. „старые советские" кинулися у Бюро за еміґрантськими пашпортами.
Коли прийшло до вибуху німецько-радянської війни і 1942 року йшов бій за Сталінград, всіх росіян в Манджурії охопили „патриотические настроения". Вони почали все більше попадати під вплив радянського генерального консуля Георгія Ф. Юдіна, котрий при кожній нагоді втовкмачував їм: „Нет ни советских людей, ни эмигрантов, есть только русские люди. Никакой разницы между ними и нами нет!"
Тодішній японській офіціоз в російській мові „Харбинское Время" під номінальною редакцією Родзаєвського, насправді був керований капітаном Ганакою з жандармського управління. Підполк. Ідзумі був тоді офіційним представником японської Воєнної місії.
Коли Червона Армія незабаром увійшла до Харбіну, місцеві росіяни попали в „восторг – опять наши кие!" Та вони швидко відчули на собі тверду руку радянської влади. Почалися грабунки, ґвалтування, провокації й арешти за схемою СМЕРШу й НКВД. Користуючись готовою картотекою колишнього общества российских эмигрантов", перейменованого потім на „Общество советских эмигрантов", офіцери ІІКВД, т. зв. „рыболовы", заарештували сотнями всіх білогвардійців. В тій погромній акції вони користувалися послугами „парней-наводчиков" з місцевих китайців і росіян, які „сдельно" промишляли як провокатори ще під японцями. їхнім улюбленим трюком було „пришивание бороды", тобто фальшиві доноси до японської жандармерії на Богу духа винних громадян. За кожну таку „бороду" провокатор отримував від японців 3-5 єн. Ту саму практику ті самі „наводчики" застосовували теж у співпраці з радянськими „органами". Між першими арештованими полк. Ільїн подає такі прізвища провідних білогвардійців: Матковський, Ухтомський, Шанягин, Родзаєвський.
Але й тут досвідчені сталінські опричники застосовували хитрі прийоми. Наприклад, старого емігранта „построечника" (будівника) КВЖД П.А. Чистякова майор СМЕРШу звільнив з ув'язнення з таким напученням: „Всегда оставайтесь русским человеком, где бы вы ни были". – "Я ним всегда и оставался" – запевнив Чистяков, котрому аж 1956 року пощастило утікти на Формозу. Також старого царського генерала Малакана, „георгиевского кавалера" в колишній армії Семенова, комісія трьох офіцерів випустила з доброзичливою заохотою „продолжать носить георгиевский крест – орден мужества и доблести".
Сам автор спогаду, полк. Ільїн, понад три роки прожив під совєтським режимом, заки йому пощастило вирватися з Харбіну за кордон. Він закінчує свій цікавий спогад таким ствердженням:
"Була така головна риса в характері майже усіх радянських людей: повна відсутність почуття закону, права й поваги до особистости. Революція підкреслила й загострила ті прикмети. Наш філософ Бердяев дуже виразно писав про це. Те, що в англійців лежить у натурі – закон, право, пошана до особи і свободи, – у радянських людей взагалі не існує." (Стор. 130-152).
Торонто, 4 червня 1984 р. Подав В. Макар.

 
Наші Друзі: Новини Львова