Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 19 лютого 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Пан Халявський

Переглядів: 23430
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: misologus
Іванові Опанасовичу ніщо не подобалося в моєму одязі та й у всій зовнішності: через те мені знову пошили геть увесь одяг. Ху ти, канальство! Що за франт вийшов з мене! Чоботи на рипах, фалди в каптані так і теліпаються, в кишені хусточка біла, чистенька на щодня, з червоними крайками. Усе було миле й чепурне. Я не міг намилуватися собою. Іван Опанасович давав мені гроші на життєві розваги, наприклад, у театри, на апельсини та інші ласощі. А сам він узявся за мою справу, і я повинен був разів п'ять на день підписувати ненависне мені: «До сієї супліки». Одного разу повіз він мене до суддів, у котрих була моя справа, без потреби, а так, для блізиру, напоказ. Кожний із суддів заговорював до мене меланхолійно, і при мені вони казали, що я нужденний молодик, без «образування». Не знаю, що вони під цим розуміли; а тільки мене добре образували: одяг увесь за останньою модою, волосся на голові закучерявлене, скуйовджене, розпудрене... Якого ж ще образування їм треба? Більш я до них не хотів їздити, та й Іван Опанасович не бачив у тому потреби.
Одержавши чудове, чепурне образування й не маючи що робити, я не бажав даром сидіти дома. До того ж запалилась у мені колишня думка, щоб оженити себе. Де ще зручніше се зробити, як не в Петербурзі? Жіночої статі сила-силенна, і кожна — красуня, і кожна має все потрібне, щоб показатися на людях, бо завсіди бачиш їх купами на вулицях, або коли вони гуляють, або в своїх справах ідуть. Тільки вибирай будь-яку. Та я думав інакше. Вибрати на вулиці із стрічних — це нікуди не годиться, і чи мені, панові Халявському, так женитися? Хоч, безсторонньо кажучи, запалився я таки дуже, хоч би як женитись, а женитися; проте я пам'ятав усе, чим зобов'язаний був своєму родові. Я хотів, щоб моя жінка мала тон у громадянстві, себто щоб був у неї голос дзвінкий, котрий приглушував би всіх так, щоб через неї ніхто не говорив; мала б стільки глузду, щоб могла говорити безперестанку, хоч і цілий день (за сим масштабом — казав, бувало, доміне Галушкинський — можна виміряти кількість розуму в людини: дурний чоловік, мовляв, не може багато балакати); мала б смак у всьому: і варити, й солити, і знала б тонкощі, що робити з годованою птицею; була б ретельно вихована, і тому була б велична як у обсязі, так і в округлостях корпорації. Худих, не тільки жінок, а й взагалі людей худих не люблю, через незаперечний — усе того ж доміне Галушкинського винахід-силогізм: «Что худо, то и нехорошо», себто виходить: що худе, те й недобре.
Визначивши міру, якої комплекції мені потрібна жінка, я вважав: хай лучче в мене декілька з них закохаються, і тоді з десятка можна буде обрати для себе симетричну. Задля того, вбравшись щонайчепурніше, я ходив з вулиці на вулицю... Скажу, не хвалячись, багато на мене поглядало, і тут я повинен був проходити по кілька разів повз ті ж самі вікна, та об'єкт пристрасті моєї ховався, а на її місце виходив слуга і, без усякої політики, казав, щоб я перестав витріщатися на вікна, а йшов би своєю дорогою, а як ні, то... ну, чого приховувати петербурзьке грубіянство?.. А як ні, то, каже, вас проженуть ломакою. Подумати тільки — се ж Петербург! У нас, у Хоролі, не так.
Бував і на таких вулицях, де не тільки на мене дивилися, — а вклонялися, запрошували до себе. Та... яких тільки людей нема в Петербурзі. Усіма сторонами хитре місто!
Я все собі ходив, та до одруження не посувався аніскільки; а Іван Опанасович покінчив усі свої справи й виграв мій позов. Присудили приналежну мені частину повернути всю сповна, як рухому, так і нерухому, і заплатити за всі роки частину прибутку, що припадала мені. А що, Петрусю? Що, спіймав облизня? Я тепер, як кажуть у нас, на всю губу пан. Роду значного: предок мій, що був при якомусь польському королі грубником, ударив халявою мишу, котра турбувала найяснішого пана круля, і вбив її насмерть, за що тут же його вшановано шляхетством, названо вас-паном Халявським, і в гербовник внесено його герб, що являє собою вбиту мишу і під нею халяву — знаряддя, котре погубило її через безстрашність мого предка. Отож пряма, чиста, шляхетна кров кружляла в жилах моїх; сам я був непоганий з себе, навіть гарний; вислови мої і всі манери дженджуристі; вклонявся значно, ходив поважно і все ж таки хороше. Правда, невеликого чину, так се нічого: хоч малий чин, та заслужений. А достатки? тьху ти, канальство! достатки такі, що гай-гай! Скільки душ, землі, добра в домі!.. Будь я гунстват, що коли б не виїхав так скоро з Петербурга, то, мабуть, таку б панійку-добродійку підхопив, що тільки дивися на неї з-під руки.
Та треба було покинути Петербург. А що я в ньому бачив і яким його запримітив? Опишу свою думку.
Санкт-Петербург місто велике, широке, просторе, велелюдне. Пишне, величезне, чудове, гарне — все те правда; та хитрощів у ньому куди не ступи; так уже там люди привчені. Наче й знайомиться, наче й приятелює з вами, а все воно для того, щоб від вас покористуватися. Я й сам робив так. Поки н знайшов свого Горба-Маявецького і був без грошей, то навмисне намагався знайти більше приятелів, щоб вони мене кликали з собою обідати та в театри водили. Обід той зовсім не обід, а так, аби гроші злупити. В театрах нема натури, а все, щоб гроші видурити: чорти не чорти, а переодягнені люди; наче вона королева, а дивись — вона жінка акторника. Усі акторниці зовсім не красуні, а так, підмальовані. До театру запрошують, прохаючи зробити честь своїм відвіданням, а грошенята все ж беруть. На них дивлячись, і багато господарів просять знайомих завітати попоїсти; от і нагодував, та потім як посадить за карти у гвинта грати, та як загвинтить, то й обід той з верхом назад у кишеню поверне. Прекрасна стать справді прекрасна, навіть буває і дуже красна від непомірного додавання собі краси, чи пак краски. Овсі не любовного складу, вони на чоловічу стать ніколи не дивляться люб'язно: се я на собі зазнав. Отаких баляндрасників, як отой, що мене в книжечці описав, є чимало тут: вони, буцімто щоб розважати інших, збувають свої книжечки, та се пусте! Вони за них гроші набувають, бо що б йому за охота була ніч і день мучити себе, видумуючи та пишучи те все. І все воно там отаке, геть-чисто все. Так ото такий він, Санкт-Петербург! Правда, такий він був за мене, а я в ньому був давно; може, тепер і змінився, як і все на світі міняється.
Та хоч би який він був, а я в ньому перебував — що формально й довів Лаврентієві Степановичу, нашому ж таки сусідові. Йому заманулося було заперечувати, казав, що, мовляв, я не був у столиці, а се, мовляв, я, наслухавшись від інших про Неву, про театри, про слона та інші дива, вигадую, ніби бачив сам. Ой, як напустився ж я на нього! Та як став йому доводити, — і все петербурзьким штилем, котрим у нас не можуть говорити, — що я саме бачив, що там за гроші, а що й без грошей: мости, будинки, фортеці, кораблі і все, все. Так йому й заціпило. Тож-бо то й воно!
Треба сказати правду, як мені важко було, приїхавши з Хорола. переучувати свій язик на петербурзький штиль і говорити все пишномовними словами, якими я описував вище життя моє в столиці: отак важко мені було переучуватися на низький штиль, повернувшись до Хорола. От з сього погляду Петербург невимовно гарний. Скільки в ньому людей, що говорять цілу годину безперестанку, та так добірно, та так пишно, що й не второпаєш предмету, про що він каже й що хоче сказати. Аж завидки беруть! А як отака голова та спише свої думки на папері, та склепає з того книжечку? Ах ти боже мій! Не розлучився б з нею, не випустив би з рук. Майстерність незвичайна! Ну просто чудово. Літери й слова російські, та, будь ласка, дошукайтесь толку? І не кажіть! Глибина премудрості, та й годі. Полюбивши сей метод, я повправлявся в ньому і досить-таки вдосконалився. Де треба, при нагоді, блиснути, то я і розведу свою філософію... Слухають голуб'ята мої провінціали, розпустять вуха і дивуються моєму розумові; а мені се і не коштує нічого: наговорив їм дурниць петербурзьким штилем — знай наших!
Поїхали ми з Іваном Опанасовичем назад; Кузьма сидів зо мною, й отут він мені розповів, який йому видався Петербург! Ото чудасія! Я вмирав од сміху. Він усе розумів навпаки й інакше, ніж я. Коли проїжджали через Тулу, я не забув його подражнити послужливим хазяїном; Кузьма сердився і всяко його лаяв.
Без усяких пригод відбули ми дорогу назад, бо Іван Опанасович усім порядкував, і щасливо приїхали в свій Хорол. Мій знаменитий батьківський берлин безжальний Горб-Маявецький проміняв на мотузяні посторонки, потрібні в дорозі. Позбувшись спокійного екіпажа, я всю дорогу трусився в проклятій халабуді і мусив був пролежати цілий тиждень, поки виправилося моє розтрушене єство й загоїлося побите в багатьох місцях.
Горб-Маявецький не пустив мене з свого дому поки він, мовляв, не закінчить справи й не прийме належного мені маєтку. Звольте. Мені дуже непогано було жити в нього. Його дочка, що була раніш Онисенька, а тепер стала Онисія Іванівна, бо була вже дівчина з усіма формами й у повній комплекції, потрібній для відданниці. Вона мені після дороги дуже сподобалася, і я намагався крутитись коло неї на петербурзький фасон. Онисія Іванівна, я помітив, була не від того: та, як дівиця, вихована в пансіоні, вона все діяла з маленькою меланхолійністю й кривлянням. Наприклад, коли ми зоставалися вдвох і я з усією пристрастю дивився їй в очі, то й вона робила мені симетрію і усміхалась так само мені, як і я їй; та я здихну, а вона мовчить; я хочу взяти її руку, а вона сховає її під фартух. Отак, сидячи вдвох з нею довго й мовчки, я, з нудьги, запропоную їй піти прогулятися, а вона скривиться й скаже: «Се непристойно». Дивні міркування були в неї: воліла цілісінські дві години сидіти зо мною і мовчати, а на прогулянку не зважувалась. Може, те перше видавалося їй за велику приємність? А я навпаки; я не закохувався в неї і не був до того схильний, а так, діяв по натурі й шукав моральності. Та що значить доля, і хто може йти проти неї? От побачите, що тут вийде.
Горб-Маявецький, повертаючись додому від свого клопоту по судах, завсіди, бувало, пожартує з мене й скаже: «А наш молодець усе коло баришні?», то жінка його й промовить: «Се щось недаром. Чи немає чого часом?» А я, щоб показати ввічливість і що бував між людьми, зроблю подригуса по-петербурзькому й пущу слівце просто, одверто, по-приятельському: «Змилуйтеся, се без ніякої причини, пур пасе летан». Вони на таке петербурзьке привітання, не второпавши його, замовкнуть.
Добре. Одного дня Іван Опанасович, повернувшись із судів, став мені поясняти досить алегорично, що й тут усі мої справи закінчено й велено .мені прийняти від брата маєток. «Так отож бачите, — підбив він висновок, — якою ви мені вдячністю зобов'язані? Я, один я, всю оту справу вам кінчив». Тут я став з усією щирістю і досить меланхолійно дякувати йому й показувати свою готовність віддячити йому, як тільки він забажає.
— Мені, персонально, нічого не треба, — урвав він, — та я батько; мені дороге щастя моєї дочки. Вона, я бачу, страждає; я боюся... і повинен вам відкрити... — тут він нюхав табаку і не знаходив, що сказати.
Я дуже ясно зрозумів, у чому річ, і, гадаючи, що не йому, а дочці повинен віддячити за труди, що він прийняв, вирішив подарувати Онисії Іванівні золотий перстень, котрий матінка, дуже люблячи, носили все своє життя до самої смерті, і на ньому майстерно зображено, як півень піє. Вважаючи, що такий подарунок буде пристойний, я сказав, далебі, без усякого лихого наміру: «Моє головне бажання улаштувати її щастя (розуміється, перснем), і якщо моє щастя таке...»
— Справді? — вигукнув Горб-Маявецький. — Так обійми ж мене, любий зятю! — і з сим словом обняв мене міцно, навіть гикавка з ним учинилася, а він, не даючи мені нічого сказати, гукнув відносно: — Онисенько! йди обійми свого жениха.
Доля, видно, так улаштувала, що їхня Онисенька стояла в той час за дверима, бо при першому ж слові ніжного родителя вона вже й тут, і — скік! — просто мені на шию, і обняла своїми руками, й вигукнула: «Твоя навіки!..»
Нікому б не повірив, якби не зазнав сам, що значить сила кохання й сила долі. Я казав уже, що не був закоханий у сю Онисеньку, і скажу без меланхолії, одверто: чи є вона, чи нема — мені було байдуже, а якщо я й пускав їй бісики, так тільки щоб не бути для неї нудним. До того ж фундаментально признаюся, бо діло се давнє, що, коли обняв мене Іван Опанасович і назвав зятем, я хотів пояснити йому все діло й що я, замість свого серця, підношу перстень з півнем, і сказав би, достеменно сказав би; та тут до речі буде навести слова віршувальника:
«Мабуть, доля так хотіла!»

і не сказав ані півслова. А тут Онисенька наче прищикнула мене своїм серцем до свого серця, сталося зіткнення наших сердець, а тут, звісно, з'явився і незваний роздавач любовного полум'я, сам Купідон, або Амур, і вразив своєю полум'яною стрілою моє серце, котре так і запалало!.. Неждано-негадано я став палко кохати Онисеньку й — будь я бестія! — якщо не від одного тільки її дотику!.. Вся кров моя схвилювалася, в очах зарябіло, нічого ясно не бачу, а когось цілую і не збагну, хто й мене цілує... Для мене се була чарівна хвилина...
І слова її, в суті своїй, так собі, флегматичні, та що вона їх вимовила з усією силою кохання, то вони й відгукнулися в усіх пружинах душі моєї до того, що і я мимоволі проголосив: «Твій навіки! Який я щасливий!..»
— Ні, я щаслива, що ви обрали мене на подругу свого життя, — так сказала вона, притулившись до мого плеча... О! вона була багато чого навчена, як виявиться опісля; знала всю іноземну міфологію, тому й відповідала з такою гостротою.
Щоб показати себе, що я недаром жив у великому світі, я став човгати і хотів був утнути яке-небудь петербурзьке банмо, котрих у мене припасено було багатенько... Та тут відкрилася нова, зворушлива картина...
Коли ми вправлялися в свідченні кохання, що в нас зродилося, й розкривали одне одному солодкі, первісні обійми, ТУТ з'явилися батьки моєї Онисеньки, котрі віднині стали й моїми; стали нас благословляти й називати солодкими іменами: «сину... дочко... діти... любіть одне одного, будьте щасливі!..» Я не міг утерпіти й пролив кілька радісних, скорботних слів! Від великого почуття я відійшов набік і віддався роздумам: «Хто б повірив, що я був такий щасливий? Насилу знайшлася дівчина, котра полюбила мене до того, що без принуки виходить за мене. Та ще яка дівчина!» Тут я став дивитися на неї очима палкого коханця і знайшов у ній усе зовсім противне до тих перших моїх на неї поглядів. Усе те, що було в ній негарне й навіть не подобалося мені, зовсім зникло, а на те місце з'явилося все чарівне. На що не глянь, хоч як оглядай, усе чудове! Ось яка сила долі й сила кохання! Хто такий Трохим Миронович Халявський і хто така Онисія Іванівна Горб-Маявецька? Схід і захід. Де був я й де вона? На півночі й півдні. А тепер доля, все те доля звела й з'єднала в єдине. Ех, доле, доле! Хто проти тебе?!
Після першого захоплення й привітань нові батьки мої заходилися влаштовувати добробут наш, визначаючи, коли мають з'єднатися наші долі в одну; їм хотілося дуже поспішити, та Іван Опанасович сказав, що раніше, як ствердиться поділ мій з братами, не можна. Не було ради, відклали.
Увесь той час я був невідступно коло Онисеньки. І скільки я відкрив у ній прикмет? Тьху ти, нене моя! По-перше, вона шпарко читала всяку російську книжку; скоропис — ні те ні се, та завчивши, вже не запиналася. Грала на клавірі декілька штучок і часом на варіації підіймалася. Тільки, бувало, вийду до неї, вона й візьметься за музику; не відповідає мені нічого, а все тішить мене пісеньками. От до чого вона кохала мене! Та коли, з громом музики, почне співати, то... о, природо! я нічого разючішого не чув! До того почуття мої зледеніють, що я незчуюся, як засну. І сплю міцно біля неї; весь світ забуду! Збудять мене вже до обіду; а після обіду знову за те ж саме. Подумати тільки, яка сильна любов у людських серцях!
Проте дивна ж річ. Коли я сиджу біля своєї Онисеньки, наче Амур біля Венери, тут я почуваю всю силу кохання, палкий пломінь пече мене, і я ремствую, що так поволі здійснюється наш шлюб. Я готовий був би того ж дня все покінчити. Сі почуття опановували мене при ній. Та як тільки пущу її з очей, так і почуваю себе досить байдуже. Навіть і не тягло мене до неї ніяке внутрішнє прагнення. І що ж? Я забував навіть, що я заручений і володію такою чарівною нареченою; та тільки вийду ранком з чемності, гляну на неї, і як порох спалахну... До неї — і не відходжу від неї геть аж до вечора. Се, звісно, в мені боролася природа з коханням. Коли я зоставляв любов при Онисеньці і йшов від неї, тоді природа перемагала; а коли я стрічався з Онисенькою, тоді кохання, невідлучний супутник її чар, нападало на мене й проганяло або присипляло природу. Іншої дефініції, за методом Галушкинського, я не міг вивести.
Скажу щиро, себто по совісті: шлюб сей видавався мені принизливим для знаменитої крові стародавньої шляхетності роду Халявських, що текла в мені. Звольте бачити: Іван Опанасович був колись Іванко, а що спритно вмів обертатися, то поміщик Горбуновський (стародавнього роду) віддав його в науку до одного ходака в справах, себто до вірника, щоб привчався ходити з позовами, яких у пана Горбуновського по різних судах було безліч; щоб ходити в сих справах, йому хотілося мати свого власного вірника, з котрого він міг би доправлятися, коли програє якогось позова; бо наймані вірники часто перекидалися до супротивників пана Горбуновського й нещадно доводили його до розору всякими вимогами. Іванко Маяченко скоро наважив руку в справах до того, що товариші його по ремеслу боялися змагатися з ним. Позови свого пана Горбуновського розмножив він до неймовірного. З кожного процесу, котрих десятки налічувалося, він розвинув шість, сім. Треба було століть, щоб покінчити з усіма ними.
Коли підписувалося сотні суплік, Іван Маяченко узяв та й підсунув панові Горбуновському відпускну собі з роду в рід на віки вічні; а той, не читавши, узяв та й підмахнув. Добре... Отож Іванко узяв та й поступив на службу в якусь канцелярію, і вислужив чин, і став уже Іван Маявецький. Пан Горбуновський, за своїми процесами, того й не знає, а одно підписує, та разом і підписав, що Іван Маявецький походить від одного з ним роду шляхетної крові, котрий за давнини звався Горб, через що й пишеться він Горбуновський; а друга галузка, від одного Горба, пишеться Горб-Маявецький, від котрих істинно й безсуперечно вийшов сей «Іван Опанасович Горб-Маявецький» і є найближчий йому родич. З таким папером Іван Опанасович проліз у дипломні дворяни й кинув усі позови свого пана.
Пан Горбуновський, дізнавшись про все діло досконально, схитрував, закликав до себе колишнього вірника, прийняв його статечно, поцікавився побачити дипломи, поклав їх на ослін, а на них розпростер свого вірника... та як усипав!.. аж той ледве встав. Пан Горбуновський прочитав тоді всі папери, визнав і ствердив правильність їхню, назвав своїм родичем і поважно пустив додому. Ось перебіг справи, за якою Іванко Маяченко зробився із селян пана Горбуновського сам Іваном Опанасовичем Горб-Маявецьким та новим моїм батьком.
Таке походження мене дуже дражнило, і що б ото сказали батенько, якби від них залежала згода на мій шлюб? Ні за що б не погодилися змішати кров свою з хлопською. А якщо б і матінка надумали дожити до сього часу? Ті б уже руками й ногами забрикали, не погоджуючись, щоб їхня невістка була письменна. Ох, матінко, матінко! Встаньте хоч на часинку з домовини й гляньте на справу! Ви побачите, що вже треба жіночій статі мати розум. Без того не можна. Треба знати й науку. Тепер вони вже не беруться за ваші благодатні предмети, а віддали те все своїм служницям-економкам, а самі... Та що казати! їх не перевчиш на старий лад.
А яким би то побитом сталося — чи я з Онисенькою оженився, чи з котрою іншою, — однаково жінка була б розумна й учена. У наші часи то є неминуче лихо — мати таку жінку.
Про все те міркуючи в умі своєму, коли був без Онисеньки, отже, поза коханням моїм, я дуже крутив носом від нерівного шлюбу, а інколи, часом, спадала на думку всяка всячина: то написати листа й викласти всі перешкоди та причини, чого це мені не хочеться; або поїхати, не сказавши, куди й чого; заїхати подалі й жити там, поки доля не влаштує з Онисенькою якось інакше. Перший засіб був мені тяжкий і не до виконання; я не міг терпіти ніякого писання. Другого ж не міг виконати, бо не мав ні копійки грошей на дорогу, а без того не можна. Такі думки мучили мене в моїй самотині; та коли я виходив до нашого товариства, а Онисенька дивилася на мене своїми чорними ясними оченятами, я цілував їй на добридень ручку, згадував, що незабаром усіма сими коштовностями буду володіти безперечно, то вся моя меланхолія і минеться, а я запалаю колишнім полум'ям. Подумати тільки, яке сильне й всемогутнє кохання! Воно не дивиться на нерівність роду, на низькість крові: все рівняє, змушує зневажати все й шукати самих тільки насолод своїх.
Не завсіди ми віддавалися музиці в нашому полюбовному поводженні. Коли набридне Онисеньці бринькати на клавірі, вона й причепиться до мене: «Годі куняти; поговорімо, як ми будемо жити?»
Тут я збадьорюся й пущуся розводитися. По всіх предметах у нас буде йти гаразд. Та в одному ми не доходили згоди тоді й навіть у подружньому житті: се діти. Онисенька запевняла, що дуже добре й треба мати дітей якнайбільше, різної статі, бо, мовляв, сини переженяться, дочки вийдуть заміж, сімейство буде велике; з'їдуться всі, буде весело — ігри, танці й усякі розваги. N6. Онисенька була веселої комплекції, любила танцювати й таки добре витанцьовувала. Вже як утне козачка та всі дванадцять фігур, як горішок розкусить... О! Вона в пансіоні виховувалася. Так ось, будь ласка, звернімося до нашої матерії. А я, навпаки, бажав невеликої кількості дітей: дві-три штуки — й годі! Знаю сам, скільки нас було в батенька: галасують, пищать, вищать! Куди там за всіма доглянути, одягти їх? А виростуть? Пустощі, витівки, свавілля... Не хочу, щоб було багато дітей.
Онисенька, бувало, й розсердиться, а я тут же й піддамся; стану алегорично погоджуватись, а сам собі своє думаю. Піддався їй — і ми помирилися. Одного дня, серед отаких ніжностей, вона спитала в мене, якщо я так палко кохаю її, то чим се доведу? Я обіцяв доказ кохання мого висловити на папері й завтра подати їй. Вона зраділа невимовно, навіть поцілувала мене і з гримасою, на петербурзький штиль, сказала мені: «Так татуня й мамуня кажуть, що треба мене забезпечити на випадок мого вдовецтва...»
Я, захоплений моїм проспектом, поспішив піти від неї й не дуже добрав толку в словах її, вважаючи їх за вплив ніжностей; пішов собі й розташувався думати... в чому трохи пізніше й дійшов успіху. А саме ось що: всі запевнення, всі заприсягання, всі ніжності до живої жінки, все можна прийняти за лестощі, за алегорію, за критику. Ні, голубонько! Помри! Отут-то я виснажуся з туги, потішу тебе моїм одчаєм! А що ти вже будеш мертва, то не побачиш і не дізнаєшся, як я тужу, так лучче я опишу тепер уже, як буду по тобі божеволіти, скільки волосся вирву і як лютому одчаю віддамся. Читай і плач над моєю майбутньою тугою! Так поклавши собі, я взявся за діло: за методом доміне Галушкинського, склав мірку на вірші, схопив папір, перо та й ну писати!.. Вже ж я й написав! Що не вірш, то все чоловічий, а там жіночий; і отак усе вперемішку, й ні один вірш не перейшов через мірку; все вкрай. Рими були найбагатіші: дешевших за полтиник і не питайте. А ось і сюжет.
Починаю проханням, щоб вона вмерла, і скоріше, аби я міг довести кохання своє журбою такою, такою скорботою, одчаєм таким і таким ось. Та й гайда, гайда, і що далі, то все вищим тоном, усе вищим тоном, і кінець кінцем дописався до того, що пишу — «помер і сам».
Другого ранку урочисто одніс їй свою — якби се назвати по-вченому? — не пісня... ну, епіграму. Вона прочитала і на перших же рядках змінилася на обличчі, папір пошматувала, — а в мене й копії не зосталося, — побігла до нової моєї родительки: а та — спасибі їй! — була жінка розумна й розсудлива; вона, не захотівши знати, за що ми посварилися, наказала нам замиритися і отак уладнала це діло.
Ставши знову на любовну стопу, ми здружились уп'ять, і тут моя Онисенька сказала, що вона дожидала іншого доказу кохання мого, а саме: якщо я, мовляв, багатий, а вона бідна дівчина, і в разі моєї смерті брати заберуть усе, а її, прогнавши, змусять попідтинню волочитися, — так, щоб попередити те, непогано було б мені закріпити за нею частину маєтку...
Я радісно одразу ж погодився, та все ж алегорично, як і про кількість дітей, а думав своє, чим і зумів цілком привернути її до себе й поставити на твердий грунт.
Новий родитель мій, бажаючи поспішити влаштувати щастя моє, загодя закінчував поділ -наш. Задля сього просив він предводителя миротворством покінчити між нами. Предводитель скликав нас, усіх братів, що були на ту пору дома, і став нам казати все розумне й до діла. Яка ж то добра душа була в нього, дай йому боже довгого віку! Найчеснішого звичаю людина! Почав з того, що нам, рідні, не годиться сваритись, а треба поділитися по згоді; а після того й заходився розписувати жереби та запропонував нам узяти їх. Ми витягли жереби, і кожний з нас зостався задоволений своєю частиною.
Слід було братові Петрусеві задовольнити нас усіх прибутками на частку кожного брата. Бо він один користувався всім, а нам давав кому мало, а кому, як ось мені, й зовсім нічого. Нене моя! Яка зчинилася тут буча! Менші брати, якби не було предводителя, навкулачки готові були кинутися! Гляньте ж, що може один розсудливий чоловік зробити з запальними. Години за дві він насилу уламав і Петруся та й нас усіх підписати папір, скільки кому належить одержати. Мені припало чимало тисяч карбованців.
Треба ще вдатися за якийсь час наперед. Один з найближчих родичів батенькових, бувши людиною відмінного під нашого часу розуму, багато мандрував по всіх краях Російської держави, і що помітить цікавеньке, те й купить. Таким побитом він придбав чимало люльок і табатирок усякого сорту, нашийників собачих, складаних ножичків, капелюхів кумедних, ґудзиків усяких комплекцій та інших отаких сміховинних речей. Навіщо й для чого? — крім нього, ніхто не скаже, проте слід визнати справедливість: усі ті речі були чудової добротності й фасону. Окрім того, він, за комплекцією своєю, дуже любив книжки. І яких тільки книжок не назбирав він?! Це просто чудо! Тепер таких книжок і в розносчиків не знайдеш. Як зараз трохи пам'ятаю, були там: Пригоди Клевеланда, побічного сина Кромвеля; Пригоди маркіза Г.; Любовний Вертоград Камбера й Арісени; Бок і Зюльба; Економічний магазин; Поліціона, Хороброго Царенка Херсона, сина його, та багато всяких інших високих титулів. До того ж усі книги томні, не по одній, а по кілька під одним званням; одної історії якоїсь держави та якогось абата книг по десяти. Та ще в яких палятурках! Аж очі вбирають! Усе в шкуратяній оправі, а сторінки від краски так позлипалися, що ледве й оддереш.
Так ото сей родич усі ті речі й книги ретельно зберігав і, поклавши в короби, ніколи не розгортав, боячись завдати всьому тому шкоди, і в такому стані сам помер. А що був бездітний, то, в міру любові своєї, відписав родичам, за призначенням, речі. Через особливу атенцію свою до мого батенька, відписав він їм своє книгосховище. Коли те все привезли були до батенька, то вони спочатку розсердилися були дуже за таку, на їхню думку, дурницю; а походивши довго по двору та розміркувавши всебічно, вирішили прийняти, сказавши: «Може, мої хлопці, — себто ми, сини його, — будуть дурніші за мене, то не придумають, за що корисніше взятися, як тільки за книжки. Сховати їх бережненько». Ось те книгосховище й заховали в льох, де стояли бочки з наливками. Там воно й пробуло до теперішнього моменту поділу.
Поділившись усяким мотлохом, у нас дійшло і до книг. Як ними ділитися, питання було нерозв'язне. Петрусь, бувши генієм розуму, одразу меланхолійно запропонував: вибрати йому належну кількість книжок, за числом усієї маси; за ним вибираю я стільки ж, і так далі, до останнього брата, якому зостанеться решта. Менші брати мої, бувши натуральні, за книжками не ганялися і, щоб показати моральність старшому братові, одразу ж і погодилися; та я, я, санкт-петербурзький житель, що зачерпнув, виходить, і тамтешніх хитрощів, я запропонував новий метод ділитися книгами, котрий навряд чи був де до нас і вельми корисний своєю природністю; його й повинні взяти за зразок усі брати, що ділять батьківське книгосховище. Ось мій метод: «Брате Петрусю! Ви у нас найстарший, то ви й беріть перший том; я, за старшинством за вами, візьму другий, за мною бере Сидірко третій, Охрімко четвертий і Юрась п'ятий. Се книги томні. А одиночки й ті, котрі зосталися від томних, через те що не стає числа братів, поставити по ряду й брати кожному по книжці, починаючи з старшого брата». Метод мій дуже подобався предводителеві; він від задоволення так і пирснув та залився сміхом і дуже похвалив мою вигадку. А Петрусь аж на стіну дереться! Кричить, сперечається і вимагає, щоб цікава книга не була поділена. «Ні, даруйте! Так ото й віддам я всього Клевеланда, а самому «тю-тю»? Ні, любий братику! Книга рідкісна, цікава, і я хоч частинку її бажаю мати собі. Байдуже: друга чи четверта; чи без початку повість, чи без кінця, та Клевеланд — мій, мені за правом спадщини належить. Не поступлюсь ні на які пропозиції». — Отак я рубав братові Петрусеві. І хоч він геній, а я петербур... не знаю, як дописати? — гець чи жець? — він з розумом, а я з хитрістю, то я й переспорив його, а менші брати йшли, куди вітер віє: хто голосніше кричав, з тим вони й погоджувалися. Справжня матінчина комплекція була в них, а особливо щодо предмету, який не цікавив їх, а стань махлювати проти них у карбованці, то тут спалахне батенькова природа, й вони готові за петельки вчепитися.
Таким побитом удержавши своє право, я з усіх порізнених книг одержав другі й сьомі томи. Брат Петрусь, переглянувши свої, як забігає, що в нього не повні збірки. Менших братів одразу ж і обдурив; запропонував їм перші томи чудового співаника, що уклав Михайло Чулков, і Російського Феатра, твори Верьовкіна; ті здуру й обмінялися на якісь господарські книжки. Захотілось йому й мене «піддурити», як казав, бувало, доміне Галушкинський. Дуже йому хотілося присвоїти другі частини Економічного магазину, не пам'ятаю чий твір, та Мірамонда, твір знаменитого й назавсіди безсмертного Ф. Еміна, що досталися мені. Петрусь пропонував мені якусь архітектуру з малюнками. А на чорта вона мені? Я не тесляр; а гарненьке, з нудьги, люблю й сам почитати. Хоч як брат бився, хоч як просив, та я твердо пам'ятав правило, поставлене в нас на випадок поділу: чого братові хочеться, не поступайся ні на які пропозиції, ні на які прохання; добре, що маєш нагоду завдати прикрості тому, хто бере в тебе належне тобі. Якби не було його на світі, тобі не треба було б і ділитися. І я вдержав книгу за собою, неабияк звеселивши тим нашого шановного предводителя, котрий увесь час хвалив як вигадку, так і твердість мою і дуже реготав.
Зоставався ще один спірний пункт. Був ще один шматочок землі десятин з двадцять, а на ньому лісу будівельного дванадцять десятин, і в ньому сад з чудових щеп різних сортів. Батенько покійні з великою ретельністю діставали з Опішні плодові щепи й самі своїми руками щепили та очкували. Одне слово, сад був чудовий! У саду пасіка, вуликів сотні дві; тут же й ставок з рибою та млин, що давав прибуток. Місцина ся подобалася всім нам, і ні один із братів не погоджувався поступитись іншому анітрохи. Крику й докорам не було кінця.
Бідолашний предводитель, умовляючи нас, знесилився. За мене держав руку новий родитель мій, Іван Опанасович, і якимись словами так спантеличив братів усіх, що ті... тик-мик!.. замішалися, і ся місцина ось-ось дісталася б мені, як брат Петрусь, бувши — я завсіди казав про нього так — людиною незвичайного розуму, що в разі невдачі, кидав одну мету й нападав на другу, щоб перемішати все, раптом кидається на мого нового родителя, дорікає йому, що він заволодів моїм розумом, обібрав мене й примушує мене, плохого, нерозсудливого, женитися на своїй дочці, забувши те, що він, Іван Опанасович, низького походження й колишній підданий пана Горбуновського...
Господи! Як же сказився тут мій новий родитель! Ту ж мить заперечив спочатку Петрусеві свою особисту образу, а тоді взявся дорікати, докоряти, доводити в сих справах так, що просто чудо! Геть упосліднив його! І пішло, пішло! До речі тут буде сказати, що і я обстав за свою образу. Як се так публічно назвати мене нерозсудливим, а майбутню жінку мою — низького роду? Ми мали з Петрусем процес і виграли його. Коштувало нам кожному се діло до п'ятисот карбованців, а присудили Петрусеві заплатити новому родителеві моєму за ганьбу два карбованці п'ятдесят копійок, а проти мене бути надалі скромнішим. А що, Петрусю? Що, викусив? Перемога була на нашому боці. Та се інша річ: п'ятирічний позов, про який я розповів, був для. блізиру. Звернімося до нашого предмету.
Хоч як мучився предводитель з нами, а нічого не вдіяв; і ми, маючи досаду в серці одне на одного й не бажаючи, щоб хтось із нас покористувався тим хуторцем, ухвалили: ліс і сад порубати, бджіл подушити і мед поділити, греблю знищити. Кожний з нас тріумфував і в очі сичав один одному: «А що, дістав? Покористувався садочком, медком від бджіл? Викусиш іще!» Предводитель насилу нас розвів і, закінчивши справу, мало що не прогнав від себе. На сьому замиренні ми більше пересварилися, ніж досі було, і вже ніколи не були в злагоді, окрім хіба, як випадало, що когось із нас треба було другому. Тоді той, кому треба, прийде, замириться алегорично; а як тільки дійде свого, знову посвариться, ще й насміхається, що другий повірив йому — і пішло все по-давньому.
Я дуже здивувався, коли Петрусь, як тільки зажадали від нього задовольнити мене, бо я не мав дому, запропонував мені жити в його будинку. А який цей будинок, так просто як намальований! Кам'яний, на два поверхи, під бляхою, не бійся нічого. На кожному поверсі по дванадцять кімнат. Се чудо — такий будинок зляпав брат Петрусь. Незвичайний розум! От він з першого ж слова дає мені цілий поверх, та ще горішній, парадний, прегарно прикрашений, і дає з тим, що кожний з нас є повний господар свого поверху (Петрусь оставив собі нижній, а мені, як майбутньому жонатому, парадний) і має повне право на свою уподобу переробляти, ламати й переміняти, не питаючи один у одного ні ради, ані згоди. Добре. На тому покінчили, підписали папери, а потім усі артикули й, замість замиритися, кінчили, як я описав. Предводитель навіть перехрестився, провівши нас, і потім скрізь малював нас вельми непринадно. Йому можна вибачити. Він прибув до нас із іншої губернії, і се перше таке казусне діло йому трапилось, як наше. Потім він прикусив язика. Де ділять, там і сваряться.
Багаті сваряться, бо є чим ділитися; а бідні сваряться, бо нема чим ділитися. Це не ми вигадали.
І ось іще в чому видався мені чудним предводитель. Чув я, що він, стороною розповідаючи про наш поділ, винуватив моїх батенька і матінку, що не турбувалися про наше виховання й не посіяли в нас шляхетних правил. Наше виховання було всім відоме; а своїми дітьми він не міг похвалитися: сухі й худі, наче тріски. А правила нам викладали і пан Книшевський, і доміне Галушкинський з усіх предметів. Які ж інші правила були б у нас, окрім шляхетних, коли ми щонайшляхетніші й у нас .тече давня дворянська кров? Не сподобалося предводителеві те, що ми за своє змагалися й, коли заходило про зайвий карбованець, забували, що маємо діло з рідними братами. Так се, за його правилами, виходить, що як тільки подобається щось братові, так і поступайся йому, а сам задовольняйся тим, що він тебе ніжно обійме? Ні, стривайте, будь ласка! Се вони заводять такий метод, а чи буде він корисний в окремих випадках, то ще побачимо. Як на мене, то чи брат він мені, чи сват, а своїм я, за ніж готовий узятися, не поступлюся. Багато можна було б про се говорити, та теперішні люди не зрозуміють нас. Замовкнемо й повернімося до приємнішого сюжету.
Як покінчили ділитися, так і зникли всі перешкоди до щастя-долі моєї. Новий родитель мій полічив, що коштувала подорож до С.-Петербурга, життя там і тут у нього в домі, всі витрати в справі, і на все те зажадав від мене позичкового листа — ce primo. Потім, вважаючи за потрібне, щоб моя жінка принесла мені чудове придане, замовив усе приставити з Полтави та з Роменського ярмарку, теж за мої гроші, а наостанку ласкавий тесть мій полічив, скільки припаде на жінку мою, якщо я помру, з рухомого й нерухомого майна, і на все те подав мені підписати папір, котрий закріпляв за нею все те за живоття при мені. Та ні, новий мій батеньку! Я вам не Горб, колишній ваш поміщик, з котрим ви що хотіли, те й робили; я вам не піддамся.
Переглянувши папери й облічивши, я побачив, що Онисенька обійдеться мені дуже недешево. За такі гроші, що платитиму за неї, можна б купити величеньке село, а тут я беру одну тільки штуку. Зміркувавши все те, я став не погоджуватися й делікатно пояснювати, що не хочу так дорого платити за жінку, котра, якщо вже довелося правду казати, то не дуже мені й подобається (Онисеньки на той час не було тут, і тому я був поза коханням), і якщо я погоджувався одружитися з нею, так то з чемності, за участь її батька в справах моїх; а почуваючи, після подорожі до Санкт-Петербурга (тут задля поважності, я вимовляв кожне слово осібно й виразно), в собі незвичайні здібності, я можу знайти жінку луччу за його дочку — і все отаке я пояснив йому.
Новий або, лучче сказати, сумнівний батенько мій засоромився дуже від моїх щирих пояснень, зопрів, утирався й, набравшись духу, став — та ще як? — загрожувати судом, позовом за ганьбу, вічним процесом: та я, наче гора, був твердий і вже став розпалюватися, а борони боже мені розпалитися! Тут я нікого й ні в чому не поважаю; не слухаючи нічого, наговорю такого, що купи не держиться, та, немовби щоб одвернути все те, де взялася — Онисенька! Здається, батько моргнув, щоб по неї пішли. Вона в легкому вбранні, якась така, що схиляє, до кохання, раптом

вискочила й стрімголов просто мені на шию... шельма! Знала силу своїх чарів!.. Та й ну обіймати мене, пригортати, пестити, цілувати й різними невинними іменами називати. «Він підпише, — раз у раз кричить вона, — він підпише; він розумний, він душечка, він красунчик...» і се й те, все від щирого серця мені торочить: «Він підпише!..»
Бух!.. обсипуваний її пестощами, ніжностями, не заперечуючи нічого, я звільнив з її рук свою й підписав усе, що мені запропонували. І хто б то не підписав навіть смертного на себе вироку, якби спонукала його до того молоденька дівчина, в ранковій суконці, що напівзатуляла все святотаємне, дівчина, котра, охопивши своїми рученьками, цілує вас... не вона, так канальські чари її переконають вас, як і мене. Я ні про що не думав, нічого не лічив, а тільки дивився... ні! Скажу одверто: велика сила кохання над нами, смертними!..
Скоро я підписав усе, так усе прибрало іншого вигляду. Онисенька пішла до себе, а батьки заходилися розпоряджатися всім до весілля. Зо мною були ласкаві й обертали все, і навіть мої слова, на жарт, що і я, заради спокою, стверджував. Не на стінку ж мені дертися, коли діло так далеко зайшло; я бачив, що вже неможливо було зруйнувати. Почмихував іноді сам собі, та мене знаджували майбутні втіхи!
Незабаром усе влаштувалося. Придане все привезли — і що за добре було воно! — пошили, поладнали все, склали, призначили день весілля й запросили рівно сорок душ гостей.
Треба вам сказати, що нова моя родителька була з справжньої дворянської фамілії, та бідної і дуже численної. Новий родитель мій женився на ній, щоб піддержати свою амбіцію, мовляв, у мене жінка дворянка і багато рідні, та все благородні. Тітоньок і дядечок було стільки, що й не злічити, а про братів та сестер з племінниками різних ступенів годі й казати. Тим-то й набралося стільки проханих через потребу гостей.
Хоч як турбувався мій новий батенько, щоб ні перед ким із проханих не пропустити нічого з чемності, аби не накликати на себе прикростей, та не встерігся. Пославши до всіх листи одного дня, до одної двоюрідної племінниці послав він уже другого дня. Та, дізнавшись про таку помилку, прислала до них листа з великим докором, що Іван Опанасович і все його дурне сімейство поважає троюрідних більше, ніж двоюрідних, бо прислав до неї запрошення після всіх; що після сього, будь вона проклята дочка, якщо не тільки на весілля, а й ніколи в нас не буде; знати нас не хоче й зневажати буде вічно.
На одну тітоньку стало в мене менше — що вдієш!
Настав день весілля. Звечора ще з'їхалися всі гості й гуляли на дівич-вечорі без усякої рахуби. Онисенька моя була весела, чим і ятрила кохання моє, від чого я був як напідпитку й намагався знайомитися з новою ріднею; проте від безлічі їх я плутався в іменах і називав одного замість другого. Частували всіх однаково й добре.
У день, призначений для зміни долі моєї, я причепурився якомога лучче, за найостаннішою модою, в Санкт-Петербурзі мені пошитою, й до того доклав усе, що. тільки можна було, щоб здаватися цілком санкт-петербурзьким франтом. Від захоплення собою й через те, що я кінець кінцем женюся, я й землі не чув під собою; не минав жодного дзеркала, щоб не помилуватися собою; безперестанку повертав голову, милуючись жмутком, зв'язаним з грубої моєї коси, котрий теліпався в мене позаду. Волосся пречудово зачесав мені перукмахер городничего, що змалку вчився в Санкт-Петербурзі. Я також милувався стальними ґудзиками на каптані й безперестанку" наводив їх на сонце, щоб вони відсвічувалися на стіні. Камзол у мене був вишитий різним шовком, та як же майстерно! Пряжки на ногах і далі — блискучі... Одне слово, довершений петиметр!
Коли зібралися всі гості й посідали поважно, тоді вивели не Онисеньку вже, — а Онисію Іванівну. Тьху ти, лихо! Що за делікатес! Як пава та пливе.
Убрання на ній було предобряче й коштовне! «Діамант!» — вигукнув я сам собі, дивлячись на неї. Справді, було на що подивитись! Не вмію описати, як вона була вбрана, а знаю, що блиску багато було. Я потопав у захопленні, знаючи, що все те моє й для неї куповане.
Нас благословили й обвінчали, як заведено. Один з родичів був одягнутий маршалом, прикрашений кольоровими перев'язями й з великим жезлом, також прикрашеним барвистими стрічками, що маяли в повітрі. Шість бояр, з червоними бантами на руці, виконували всі його доручення. Сі чиновники йшли перед нами до вінця й від вінця.
Слід гадати, що я був дуже гарний, коли стояв під вінцем. Усі присутні тут дівчата дивилися на мене залюбки
й тихо перешіптувалися поміж себе. Не можна ж бо інакше. В мені було так багато всього приємного.
Після того, як здійснилося моє щастя, коли ми повернулися в дім до батьків наших, вони зустріли нас з хлібом та сіллю. Хор музик, з шістьох душ, гримів на всю вулицю. Нас посадили за стіл, і всі гості сіли на показані їм місця, як визначив маршал.
Не встигли добре посідати, як одна з гостей — вона була не кревна родичка, а хрещена мати моєї Онисії Іванівни, як зараз пам'ятаю її ім'я, Афімія Борисівна — на весь голос питає мою нову матінку: «Олено Хомівно! Коли я хрестила у вас Онисію Іванівну, то в якій парі я стояла?»
— У першій; як же, в першій, — відповіла моя теща.
— А от ся судариня? — сказала Афімія Борисівна, показуючи на даму, що сиділа вище її.
— У другій.
— — Чого ж се, коли діло дійшло до пошани, так мене на задні приступки, бозна до кого? Чому вона у вас у вищій шані?..
— Крім того, що вона й кума, хоч і в другій парі, — відповідала теща, — та вона дружина мого троюрідного брата, через те...
— Через що? Нізащо в світі не стерплю такої образи! — закричала Афімія Борисівна. Очі їй запалали, вона скочила з стільця, кинула серветку на стіл і кричала далі: — Хтось женився бозна з ким і для чого, може, треба було поспішити, а я терпи наругу? Та нізащо в світі не зостануся. Ноги моєї у вас не буде... — і хотіла виходити.
Коли се ота «судариня», що сиділа вище Афімії Борисівни, раптом скочила, та за руку її, та й ну кричати: «Стривайте! А чому се я судариня? Чому се я бозна-хто? Чому се я спішила із заміжжям? Доведіть! Гості любі! Прошу вислухати. Я на неї подам супліку. Батеньку Іване Опанасовичу, захистіть покривджену у вас у домі. Ви на те господар...» Та-та, та-та... і пішла баталія! Обидві панії зчепилися між собою й кричали обидві разом. Хоч як їх угамовували господар і маршал, хоч як умовляли, та не могли нічого вдіяти. Обидві вони поїхали з обіду, заприсягнувшись не бути ніколи в нас.
Ще дві тітоньки з рахівниці геть.
Коли вони пішли, все заспокоїлося й пішло статечно. Одночасно, як роздавали гарячу страву, стали здоровкатися. Почали пити за нас, молодих. Та й весело ж, будь я каналія! Ото як маршал стукне щосили жезлом об підлогу та як закричить: «За здоров'я молодих, Трохима Мироновича й Онисії Іванівни Халявських!» — так я вам кажу, ну просто чудова хвилина! Якби молоді люди осягали солодкість її, то вже задля того тільки вони спішили б женитися.
Після нас пили до батьків — рідних і весільних; потім за дядечок і тітоньок рідних, двоюрідних тощо, за ними віддавали шану братикам і сестричкам за тим же розміром... Коли в сьому відділі маршал проголосив: «За здоров'я троюрідного братика молодої Тимофія Сергійовича та дружини його Одарки Михайлівни Гнєдинських!» — і стукнув жезлом, раптом всередині з-за столу встає одна особа, а саме Марко Маркович Тютюн-Ягелонський, і, звертаючись до господарів, каже:
— Любий дядечку, Іване Опанасовичу, й люба тітонько, Олено Хомівно! Дякую вам преуклінно за хліб-сіль і частування, а особливо за вшанування вашого двоюрідного племінника. А від дальшого частування прошу великодушно звільнити!
— Як? Чому? — спитав новий мій батенько. — Хіба?.. — Честь моя вимагає вийти з-за столу, де дано преферанс передо мною троюрідному вашому племінникові; а я, здається, двоюрідний...
— Так що ж, що двоюрідний? — гримнувши, промовив батенько. — Ти ж бо ще парубок, а Тимофій Сергійович жонатий! Ти ще без чину, а він майор. Посидь, будемо пити й до тебе.
— У свинячий голос? — сказав азартно Тютюн-Ягелонський. — Дякую за шану! Невже я повинен бути принижений, коли в мене вашої дружини кров, і принижений за те, що в Тимофія Сергійовича пузо в золоті?
Тимофій Сергійович, як майор, мав на собі камзол з позументами й був справді пузатий.
Майор так і скипів був за честь свою, та раптом одумався й сказав: «Та я не баба, щоб через дурниці псувати апетит. Дообідаю й тоді поговорю з тобою».
— Не турбуйтесь дожидати, — сказав Тютюн-Ягелонський, — я відмовляюся не тільки від обіду, а й від рідні. Ноги моєї не буде у вас і не визнаю вас дядечком за образу моєї честі. — З сим словом пішов і він.
Ось і братика одного з лічби геть.
Гадаю, що коли б обід був ще й далі і знову пили до когось, то всі б родичі знайшли причину вважати, що їх ображено, розсердились би й покинули нас самих кінчати весільний бенкет.
Проте друга частина обіду закінчилася щасливо й усе здоровкання, як розписано було, допито спокійно. Після обіду пішли танцювати. Треба було бачити мене в польському танці, як я манірно виступав з своєю молодою! Після неї я віддав честь усім дамам та баришням, протанцював з ними польський, а потім пішли веселі танці. Тут уже визначилася моя Онисія Іванівна, а якими фігурами вона виводила кожний танець, так се навдивовижу! Я міг би й сам пуститися витанцьовувати, хоч і не вчився зовсім, ступити не вмів; та мені, що був у Санкт-Петербурзі, все б зійшло; якби й фальш яку помітили, то не взяли б за фальш; подумали б, що так і слід видригувати ногами по-санкт-петербурзькому. Отож я все сидів з тихими дідками й розважався розмовами. Я їм розповідав про Санкт-Петербург, про тамтешні звичаї, що чувати було там під час мого перебування. Слухачі дивилися на мене надзвичайно уважно. Еге ж бо, в нас не просто так дивляться на того, хто побував у столичному місті Санкт-Петербурзі. Зате ж і кажи собі — не бійся; набреши чого хочеш, усьому повірять. Вони вважають, що там усе незвичайне. Здаля воно ніби й так; а побувай там, отак як я побував, подивися на все, отак примічаючи, як я, то, далебі... та лучче замовкну.
А якого коника викинув усім нам брат Петрусь, так просто диво! Був розуму незвичайного й духу запопадливого, надумав так усіх нас образити, що нікому б таке й на думку не спало.
У розповні наших веселощів, коли молодь танцювала, а статечні люди сиділи й частувалися всякою рідиною, раптом подають листа моєму новому батенькові. Він, гадаючи, що тут є щось важливе, при всіх розпечатує: прочитавши кілька разів, блідне, бгає листа, кидається схопити посланця, а за ним і слід загув, наче щез. Оговтавшись не так швидко від свого збентеження, він потім показав мені сього жахливого листа: і що ж? Якийсь Терешко Маяченко, буцімто дядько Іванові Опанасовичу, моєму новому родителеві, пише до нього й ремствує, що не покликав його, як найближчого свого родича, на весілля своєї донечки Ониськи, і всяке отаке інше.
Ні сього дядька нема на світі, ніхто й листа не писав; а се брат Петрусь утнув таку штуку, щоб дошкулити моєму батенькові й мені, йому, звісно, досадно було, що хоч я і молодший за нього, та вже тішуся шлюбним життям, а він сидить у парубках. От він і взявся насміхатися. Руку його я одразу пізнав і сказав про се новому батенькові. Той сказився був спочатку так, що куди там — долучити листа до справи, подати нову на Петруся супліку, виправити з нього за зневагу... Та потім принишкли, притихли й замовкли, а листа знищили; мабуть, боялися, що через слідство виявилось би, що Терешко справді найближчий нам родич...
Вигадливий Петрусів дух на сьому не спинився: він ще придумав нову нам прикрість. Рано-вранці, другого дня весілля, коли я ще в «храмі кохання», себто в парадній спальні, спочивав на розкішній постелі й поринув був у солодкий сон, раптом почув я страшний стукіт у двері, замкнуті від нас. Переляканий, кинувся я до дверей і, не одмикаючи, спитав: хто стукає й чого?
— Трохиме Мироновичу! — сказав голосно грубіянський голос. — Скажіть підданій пана Горбуновського Онисьці, котра тепер у вас, щоб скоріше поспішала до свого пана на кухню мити посуд...
Похапцем схопив я верхній одяг, одімкнув двері, кинувся
за зухвальцем, гукнув людей; та ніде не могли його знайти,
а казали тільки, що біля воріт спинялася трійка й у візку
сидів брат Петрусь. Від його великого розуму була ся нова
мені образа, про котру я не сказав ні батенькові, ні навіть
моїй Онисії Іванівні. Вона міцно спала й нічого не чула.
Ранком, після того як ми, за звичаєм, вклонилися батькам,
я підніс їм подарунки, що вони самі для себе ж купили, і,
прийнявши від них купу побажань здоров'я, добробуту, многочаддя та всього-всього з усією щедрістю побажаного, ми
заходились обдаровувати нових моїх родичів. Та хоч як турбувалися, щоб кожному досталося щось пристойне й відповідне до ступеня споріднення, та не передбачили всього й
накликали прикрощі.
Майорові подарували срібного грезету на камзол. Він, роздивившись, шпурнув його в очі Онисії Іванівни, сказавши: «Не годиться, голубонько, дарувати мені срібла на камзол, коли я вислужив уже золотий». Він був піхотний майор і носив червоний камзол із золотими галунами.
Особливо від жіночої статі було багато докорів: одна сердилася, що подарована їй матерія зовсім буде їй не до лиця й вона буде здаватися старішою, ніж є; друга кидала зневажливо свій подарунок тому, що далекій родичці піднесли луччий, ніж їй, близькій. Рахувались і з тим, кому перше, а кому опісля піднесли подарунок. Літня дівчина образилася, що їй дарували темного кольору матерію, а не світлого, шпурнула мені, новому родичеві, й сказала: «Візьміть назад собі: як помре ваша жінка, так покриєте її сією поганню».
Ось така від усіх була дяка якщо не за старання, так за обов'язок наш, котрий ми виконали вельми неохоче, а особливо я, бо все це накупили за мої гроші. Сварки, докори, образливі слова чулися від них увесь ранок, і всі оті ображені родичі після обіду (а обідати таки зосталися) одразу ж і роз'їхалися.
Ми тим не журилися, розуміючи, що вони так вчинили від алегорики: удавали, ніби образилися, щоб не додержати політики й не віддаровувати нас взаємно. Ми сподівалися такого пасажу від них.
Одпочивши трохи після весільного гамору, нові мої батьки стали пропонувати мені, щоб я переїхав з жінкою в своє село, бо їм, мовляв, утратно цілу нас сім'ю держати своїм коштом. Я поспішив вирушити, щоб улаштувати все до нашого життя — і, признатись, мав велике бажання дати весільний бал для всіх сусідів і для тих гордих колись дівчат, котрі за мене не хотіли були виходити заміж. Як ото їм буде дивитися на мене, що я без них оженився! Нехай мучаться!
Диви, який великий будинок брат Петрусь спорудив, так се просто диво! І верхній поверх мій!.. Та які кімнати, які меблі!.. Туди підеш, там дзеркало й крісла; сюди глянеш, тут софи й столи... та чого ж іще? все й скрізь було охайне, і я, як людина, котра була в столиці, одразу запримітив, що все зроблено за санкт-петербурзьким методом. Надзвичайно мене захопив дворецький, сказавши, що хоч усі ті речі й меблі пана його Петра Мироновича, та через те що їх нема куди винести, то вони зостануться в моєму розпорядженні до якогось часу, тільки з умовою, щоб усе було здано цілим і беззаперечно. Я охоче погодився й потай дякував братові за таку ласку. Де б я міг дістати стільки чудових речей та ще в такий короткий час?
Оглянувши все в домі, я потурбувався роздивитися й полічити, чи буду мати змогу дати бажаний бал? На втіху мені, все було гаразд і ні в чому не було нестачі. Птиці та всякої живності, за методом матінки покійної вигодованої, а так само й опрочого всього було вдосталь; треба було тільки накупити вин та всього потрібного, і я був спроможний все те зробити: грошей хоч і витратив багато, та брат Петрусь винен мені був більше за те, і векселець від нього лежить у мене за пазухою. Я зважився відзначитися. Новий мій батенько запрошував сорок персон, а я розмахнувся на вісімдесят. Хай знають наших Халявських!
Цілий вечір і навіть по півночі я, все з нудьги, без жінки, писав запрошувальні листи й тільки перед світом заснув.
І що ж? Саме в той час, коли я перебував у найприємнішому становищі і, кажучи по-піїтичному, боженя Морфей обсипало мене маковим цвітом, себто коли я, з усією маніжністю, спав солодким сном, раптом мене збудив страшний рев і гудіння!.. Спросонку мені здалося, що то моя нова родителька здійняла гамір з служницями; се я, живши в них, чув щоранку; та ні: прислухавшись, я почув, що се ще грубіше й дужче. Посилаю людину дізнатися, що се таке — і мені кажуть, що то брат Петрусь розважається, наказавши своїм псюрникам сурмити в усі роги щодуху. Мало того: туди ж приведено собак, котрі здійняли жахливе виття. Я страх як розсердився й послав Петрусеві сказати, щоб він утихомирився з своєю чортячою музикою й не заважав мені спати.
 
Наші Друзі: Новини Львова