Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 19 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман

Пан Халявський

Переглядів: 24455
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: misologus
Пан Халявський
роман
Переклав з російської Б. Д. Антоненко-Давидович
ЧАСТИНА ПЕРША
Ото лихо, як подивлюся! Далебі, аж дивом дивуєшся, як
світ міняється!.. В усьому що не є: і в освіті, і в поводженні, і в смаку, і в політиці, так що не встигнеш придивитися до чогось, глянь — уже знову нове. Ось, приміром, недалеко й ходити, в мого сусіди, в Марка Тихоновича, З діда-прадіда будинок мазали жовтою глиною; отож він і був такий, от і ми всі дивилися, бачили й знали, що він жовтий; коли це — диви! — він узяв та й вибілив його! І став тепер білий, чисто як папір. Хто його знає? А тільки всі сусідки подейкують, чи то не молода невістка — ота, що недавно сина женили, — так чи не вона отаку штуку и гнула? І те могло бути: вона ж бо в пансіоні вчилася — любить усе міняти.
Усі впадають за освітою. Дядечко мій, Хома Лукиянович, — боронь боже, дати одну свічку в кімнату!.. «Сумно мені, голубе, — одразу скаже, — при одній свічі сидіти: і на тому світі насидимось у тьмі; давай більше». Ось і дадуть йому чотири свічки, та по дві в передпокій, та в столову, та сюди-туди, а скільки ж за вечір згорить? Воно ж що чотири свічки, то й фунт. А до чого, навіщо? Мій троюрідний братик, Василь Дмитрович, затіяв собі будинок на дванадцять покоїв та на двадцять вікон. «Не люблю тьми, — каже братик мій. — Як світло, так щоб світло було». Що й казати! Та зимою як? Зайве вікно холодніше, шибок, киту, та й дров більше треба, ніж у затишній — з одним, з двома вікнами — кімнаті. Сусіда мій, Трохим Іванович, жодних іменин та народжень у сім'ї своїй не святкував без плошок та смоляних бочок. «Хай, — каже, — всім буде світло, коли я гуляю...» Воно-то так, думка гарна! Та, дядечку, братику й сусідонько, полічіть, що у вас на ваші забаганки за рік вийде, от вам і освіта! А якби по-стародавньому? Перед тобою каганчик, а де нічничок, а то й з другої або третьої кімнати запозичити світла. В кімнатах не вікна, а віконця; та й тих у залі два, три, а в інших по одному. Навіщо бочки й плошки? Була б тільки кухня справна, а там знайдуться щирі поздоровники і побажають стільки, що й на два віки вщерть стане. Так куди там!..
Про освіту й казати годі. Гляньте на всіх наших паничів, що приїжджають на вакації з університету: чи то ж той образ і подоба, як у нас був, батьків їхніх? Де коси, де — стальки, де вистрижений і скуйовджений вержет? Змінилась, змінилась освіта!
Смак також втрачено. Де колишні горілки — червона мастихінна, кардамонна з золотом, імберівка коричнева, зелена? Ще тільки внесуть судничок із шістьома карафами, чи пристойніше його назвати б пляшничок, так по кімнатах піде аромат — істинно аромат, наче й тепер чую. А як станеш пити, то, правду кажу — насолода! Одну вип'єш, — уже на другу тягне. Та, випивши, уст не розведеш: отак і злипнуться. А тепер що? Хоч би й у нашого предводителя... що се за горілка? Зовсім іншого кольору, на смак не така. Про вина й казати нема чого. Добрі канальські, та все ж не той, не колишній смак, що ви зазнавали насолоди, пивши наші наливки! Ні, саме смак змінився!
Політика набрала зовсім іншого напрямку — якщо говорити по-штатському, а по-простому — змінилася овсі. Перше бувало так: оце святами я й поїду до сусіди, в кого по черзі всі з'їхалися. Входжу, з подригусом уклоняюся всім, та й ну до ручок усіх дам і дівиць підходити, отак як сидять вони в ряд, до знайомих і незнайомих; а яка мені біда, що вона незнайома? Всім роблю честь і стережуся, щоб не пропустити ні одної і тим без наміру не зобидити. Бувало, яка, приїхавши недавно, не встигла теплих рукавичок зняти. Підійдеш по ряду до неї; ось вона смик-смик за рукавичку, рука спітніла, пальці набрякли, рукавичка не злазить, уже ж її й зубами тягне, вже рве, а рукавичка хоч ти що, так-таки не лізе... Бачиш, що бідолашна панночка мучиться, вся спітніла, від конфузії почервоніла, як калина, зглянешся над нею, скажеш: «Не турбуйтеся, добродійко! Однаково, будьте ласкаві й так». І хоч у рукавичку, а зробиш честь — поцілуєш. Тут же, тільки оце посадили тебе за масні пироги, з яких сік так і тече від багатої на масло та сметану приправи, раптом увіходить одна з дочок господарів або й чужа панночка, котрої не було, як я приїхав, і я з нею не бачився (себто не підходив до її руки), то я лишаю пиріг і, що салфетки при сніданні не буває, обтираю свій замаслений і засметанений рот носовою хусточкою, а якщо забув її дома, то долонею й підходжу до ручки нової панночки. Не дай боже кого пропустити! Одразу прозвуть пихатим. Воно ж таки й почтиво, політика того вимагає, а тепер і політика змінилася!
Став секретарювати в нашому земському суді молодик з канцеляристів цивільної палати; хоч би там що, а губернський секретар. Отож, як потрібну людину, ми давай його запрошувати. На першому з'їзді, ото в Тимофія Васильовича... ні, брешу, — в Петра Степановича — дивимося — він увіходить... Тож-бо то й жаль бере! Росту й статури порядної, трохи накульгує, проте в бланшевих китайкових широких штанах; камізелька з червоної аладжі, в білій — добре зібраній — маніжці; блискучі перлові на ній ґудзички й шпилька з парсуною мухи — звичайної, але так натурально зробленої, наче оце вона жива прилетіла й сіла; сюртучок
на ньому блакитного камлоту, гарно пошитий, нарозхрист; з усього видно, що сей чоловік бував у губернському місті серед луччих людей. Стривайте, до чого се я згадав його?..
Ага! І ось така людина ввійшла меж нас і... кив, кив головою на всі сторони — і сів собі на першому, що трапився йому, стільці, не давши господареві й припросити себе, щоб сів. Не забудьте, що тут було дам та дівиць десь двадцять
з лишком, і багато йому вже знайомих, а він ані до жодної не підійшов. Як не вірите, — спитайте в тих, що там були, всі вам те ж саме скажуть. Так ось — теперішня політика в губернських містах!.. Що ж? Сього ще мало. На нього дивлячись, і наша молодь його слідом іде, і хоч ти розрекомендуй, що се, мовляв, моя дружина, а се, мов, мої дочки, — хоч би там що! Підійде до самого носа господині і бачить же, що вона зняла вже рукавичку й, либонь, руку
простягнула, — ні! Він кивне головою — та й по всьому! Бідні наші панночки! Хоч цілий день просидить у рукавичках, ніхто не потурбує! От тобі й політика.
А поводження?.. О! Поводження вивелося... Я на все буду вам, — як висловлюється мій старший онук, — буду подавати факти. Обідав я в губернському місті в мого давнього приятеля, що живе там, а може, й ви його знаєте, — Йосипа Дмитровича... І що ж? За весь обід хоч би раз устав, та обійшов гостей, та припросив, щоб більше їли й пили; і коли правду казати, так і тих, що коло нього сиділи, не просив об тім, сам же їв пресправно. Перше, бувало, коли в нього обідають гості, то він і не присяде, все обходить та, знай, припрошує; і се з'їж, і того підсип, і сього випий. Одне слово, з душі верне, а він благає, а він підсовує, а він підкладає: обгодує, бувало, й упоїть... Я, тепер сидячи в нього за обідом, сподіваючись колишнього поводження, з деякими стравами й чарками пасував, жду: ось господар устане, підійде, припросить... Де там! А через те й устав, добре-таки зголоднівши. Надалі такий не буду. Поставив собі за правило: що подають, — їм і п'ю, не дожидаючи, щоб господар просив, і завсіди вдоволений. А що треба приладновуватися до звичаїв світу, або, — як кажуть онуки, — йти за віком, то і я, порадившися з жінкою, скасував і в себе всяке поводження. На нас дивлячись, і в сусід його скасовано. Пішли нові звичаї.
А чи не за наших днів світ став мінятися? Де там!.. Сімдесят літ живу на світі й скільки бачив змін! Матінко моя!..
Якось-то ми з жінкою погиргалися. Залишившись на самоті в своєму кабінеті, я вдався в меланхолію і став порівнювати, як то бувало перше й як воно йде тепер, як поводилися мій батенько з матінкою, як вони були їм покірні і як, навпаки, живу я, син їхній, з своєю жінкою, і вже не вона мені, а я їй скоряюся. Се затягло мене в глибину бувальців життя мого; віддавшись спогадам і порівнюючи минуле з давноминулим, а теперішнє з усім, що було давнім, я побачив велику різницю. Здивування моє підштрикнуло мене викласти все на папері, себто описати найголовніші періоди життя мого й найцікавіші епохи або случаї, що зо мною траплялися.
Хай се буде старим за насолоду, а молодим на повчання.
Починаю спочатку, себто з самого дитинства мого.
У наших батенька й матінки нас, дітей, усього було: Петрусь, Павлусь, Трохимко, Сидірко, Охрімко, Юрась та Софійка, Вірка, Надійка і Любка; шість синків-молодців та чотири дочки — разом десять штук... Ми, сини, діставали імена по-тодішньому, за тим днем, коли народжувалися; а дочок батенька бажали мати по числу добродітелів і почали з премудрості — Софії... Втішалися, що бодай наприкінці подружнього їхнього життя з'явилася в них Любов. Та хоч би що, а матінка все запевняли, що в них повинен бути ще син; коли ж батенько заперечували сьому, що вже й так досить і що не годиться проти натури йти, то матінка, не розуміючи нічого, бо російської грамоти не знали, стояли на своєму й навіть об'явили, буцім вони видиво бачили, що в них буде, мовляв, син, котрого слід назвати Дмитриком. Батенько повірили були матінчиному видиву, та коли минуло кілька тижнів, стали заперечувати, мовляв, матінці явилося неправдиве видиво. Матінка плакали (вони були дуже слізливі: тільки почують щось сумне, страшне або проти їхніх почувань та волі, одразу ж у сльози вдаються; така вдача була в них) і запевняли, що достеменно має бути в них син, та батенько рішуче сказали: «Се в тебе, душечко, мехліодія!» — так батенько називали меланхолію, котрій приписували всі нездійсненні вигадки. На тому й скінчилося примноження нашого сімейства на користь добробуту нашого.
Правду сказати, не всі синки були молодці; один із нас, Павлусь, був горбатий, бо недоглянули няньки, котрих за кожним із нас було по дві, через те що батенько були багатий чоловік. Павлусь якось-то зашпотався й упав з ганку, а ґанок був високий: з нього один тільки наш Сидірко — ой, та й спритна ж то був штука! — міг стрибати; отож самі можете уявити, який він був високий! Так ото з сього-таки ґанку Павлусь покотився додолу й увередив себе. Няньки тоді не сказали матінці, а вже на п'ятому році його віку побачили, що в нього горб росте позаду. Дісталося ж тоді нянькам! Я гадаю, що коли вони живі ще, то й тепер пам'ятають, як подякували їм батенько й матінка за догляд Павлуся.
Брат Юрасик і сестра Любонька були в нас останні. В усіх нас віспа була натуральна, і ми вийшли з її рук не овсі спотворені. Та в останніх брата й сестри віспа була прищеплена, про котру батенько прочувши, що вона входить у моду, захотіли прищепити своїм дітям. Для сього вони наказали старому нашому Кіндратові, — що, як оповідали, рвав зуби й через те називався «цилюриком», — так оцьому медикові батенько розтлумачивши, що вони про віспу чули, наказали прищепити. Матінка плакали, побивалися й кілька разів хотіли зомліти (тепер се називається — знепритомніти), однак не зомлівали, а пішли в другу горницю і пошепки дорікали батенькові, що вони тиран, живцем ріжуть дітей своїх.
Батенько сього не чули, а коли б і чули, то се їх не здержало б. Вони були розсудливі й гадали, що ніхто й ніщо розумніше за їх не вигадає; і матінка з ним погоджувалися, та не в усякому случаї, як побачимо далі...
Звольте. Віспа взялася, та ще яка! Вона так одшмагала малих бідолах і так спотворила, що страшно було дивитися на них. Матінка як побачили сих дітей своїх, то, здихнувши тяжко, похитали головою і сказали: «А що мені з такими дітьми? Хоч викинь їх! Ось уже трьох, що породила, викидаю з мого серця, хоч вони й кров моя. Як то їх любити однаково з опрочими дітьми! Пропали тільки мої труди та болісті!» — І матінка назавсіди додержали слова: Павлуся,
Юрасика й Любоньку вони ніколи не любили за їхню неподобу.
Нас вигодовували дуже старанно й дбайливо і, правду казати, не шкодували нічого. Вранці завсіди була вже для нас молочна каша, або локшина в молоці, або яєшня. М'яса ранками не Давали задля здоров'я, і хоч ми з жадобою кидалися до олив'яного тареля, в котрому була наша їжа, і швидко уминали все, проте няньки підливали нам знову й силували, часто з штовханами, щоб ми ще їли, бо, казали вони, матінка будуть їх карати, коли діти мало поїли з приготованого.
І ми, напружившись та зібравшись на силах, ще їли по саме нікуди.
Після снідання нас вели до батенька віддавати чолом, а потім з тим же до матінки. А що матінка любили цупко поснідати й завсіди самотою, без батенька, то ми знаходили в неї або млинці, або пироги, а в пісні дні пампушки або горохв'яники. Матінка й приділяли нам чималі порції і наказували, щоб тут же при них з'їдати все, а не носитися з їжею, мовляв, як собака.
Одпустивши інших дітей, матінка задержували мене коло себе й тут діставали з шаховки особливу, приготовану одмінно порцію млинців або пирогів, де удосталь масла, сметани та всяких таких розкошів. «Поїж, душко Трушко (Трохимку), — примовляли матінка, гладячи мене по голові, — старші більше їдять, а тобі мало перепадає». Упоравшися з сим, я одержував від матінки або яблучко, або якісь солодощі на закуску і завсіди з наказуванням: «З'їж отут, не показуй братам; ті, шибеники, однімуть усе в тебе». Таке одрізнювання напоумило мене, що я в матінки «пестунчик», себто улюбленець, що й ствердилося потім. Та за що я доскочив такої шани, хоч убийте мене, не знаю!... Бачиться — через матінчину комплекцію.
Оддавши чолом батенькові й матінці, нас висилали в сад пробігатись. Дворові діти нас дожидали — і починалася забава. Бігали наввипередки, лазили по деревах, ламали гілля, і коли були на них плоди (хоч би ще тільки в зародку), то ми тут же їх і об'їдали; драли пташині гнізда, а надто гороб'ячі. Пуцьверінкам їхнім тут же одкручували голівки, а старим пташкам, коли зловлювали, не було пощади. Нас так і напучували: матінка не один раз нам поясняли, що горобець межи птаством — те ж саме, що й жид межи людьми, і тому щадити їх не випадає. Матінка, дарма що неписьменні були, та мали прегарну пам'ять: уже в літах бувши, вони не забували історій, чутих змалку.
Серед отаких ігрищ та забав нас покличуть обідати. Се завсіди бувало о полудні. Борщ з годованою птицею, прегарний, засмачений свинячим салом і сметаною забілений — просто чудо! Таких борщів я вже не знаходжу ніде. Я, на щастя своє, був у Петербурзі, — не з пихи хвалюся сим, а так до речі кажучи, — обідав у порядних людей, і навіть у «Лондоні» випадало обідати, та не в тому Лондоні, що є такий город у самій Англії, а просто великий будинок, не знаю, чому «Лондоном» названий, так я, і там обідаючи, і духу такого борщу не чув. Де ти, свята старовино!
До борщу подавали нам по великій грудці пшоняної каші, облитої маслом. Потім м'ясо з борщу поріже тобі нянька на дерев'яній тарілці й зверху ще посолить буйною немитою сіллю — тоді ще натура була: отак і уминай. Далі дадуть тобі ногу великого ситенного гусака або індика: гризи зубами, обгризай кістку до останку, а смалець — чи вірите? — так і тече по руках; якщо не встигнеш обсмоктати тут же рук, то й на одежу потече, особливо коли нянька, що має втирати нам рота, заґавиться. Ану спробуй не з'їсти всього, що поклали тобі на тарілку, то матінка, опріч того, що стануть тебе сварити, а під лиху годину й ложкою ляснуть по лобі: «їж, дурний, не мудруй» — і перестанеш мудрувати, й вишкребеш з олив'яної тарілки або озьмешся виїдати м'ясо від кістки до останньої плівки. Спасибі, тоді ні в нас і ніде не було срібних ложок, а всі дерев'яні: так воно й не боляче; тоді загуде в голові, наче в порожньому казанку.
Після обіду батенько з матінкою ляжуть у спальні одпочивати, а діти — в сад, на вулицю, лазять по деревах, тинах, стріхах тощо. Коли ж батенько й матінка прокинуться, тоді покличуть дітей до ласощів. Тут нам винесуть або горіхів, або яблук, повидляника, повидла або чого-небудь подібного і накажуть поділитися злагідно, порівну й аж ніяк не сваритися. І що ж? Тільки ото Петрусь, як старший брат, починає ділити й відкладає свою частину, ми, підстарші, в крик, що він несправедливо ділите і для себе бере більше. Він нам не потурає, а ми — хап-лап!. — і пішли цупити без ліку й міри. Сестри й менші діти, як покривджені в сьому поділі, стануть кричати, плакати... Коли се чуємо, батенько йдуть, щоб угамувати й навести лад, а ми, що заволоділи силоміць, криком кричачи, — на голубник, втягнемо туди й драбину за собою і сидимо там, не боячись нічого, бо знаємо, що як зліземо ввечері, то вже ніхто не згадає об кривді, котру ми вчинили другим.
Хоч би що ми ділили межи собою, поділ завсіди кінчався сваркою і на користь одного з нас, і се змусило горбаньчика Павлуся одного разу, коли отак ділили, сказати: «Ах, душечки, братики й сестрички! Бодай ви всі скоріше повмирали, щоб мені не було з ким ділитися й сваритися!»
На полуденок нам давали молоко, сметану, сир, яєшні всякого сорту — і всього вдосталь. Потім, надвечір, ми «підвечіркували»: звичайно тут давали нам холодну печеню, що лишилася від обіду, новопечене порося й ще що-небудь таке. А коли сонце заходило, — вечеряти: галушки здобні в молоці, «квасок» (особлива м'ясна страва з цибулею, і що за пречудова! В кращих домах тепер, на пишних столах, її вже не видно!), ковбаса, що шкварчить на сковороді, і завсіди вареники, що плавають у маслі й облиті сметаною. Наказ від матінки був той же: їсти побільше, вночі, мовляв, не дадуть.
Описавши, як ми вдома час провадили, уважаю, що не зайве буде викласти, як батенько робили «бенкети» у визначені дні року. І що то були за бенкети!.. Куди там! Тепер і не насниться нікому втнути такий бенкет, і тіні чогось подібного не побачиш!.. А ще кажуть, що всі кинулися в розкоші! Та яка була в усьому статечність і регула!..
Коли батенько задумували вчинити бенкет, то заздалегідь об'являли матінці, котрі, бувало, одразу ж стануть здихати, а часом і заплачуть. Звісно, вони мали до того велику причину. Подумайте: на один бенкет треба було курей п'ятдесят, качок двадцять, гусей стільки ж, поросят десять. Кабана треба було неодмінно заколоти, кількох баранів, нарізати й цілу яловицю. Все ж це одгодоване, невпоїд кормлене добірним зерном. Ох, як то матінка вміли вигодовувати птицю або особливо кабанів! Навряд чи хто з теперішніх молодих паній-господинь знають усі способи до того, та й, годі-бо, чи ж беруться за сю важливу справу! Повірте моєму слову, що коли, бувало, заколять кабана — то в нього, каналії, сала на цілу долоню, опріч того що все м'ясо поросло салом! А птиця — пальцем можна було її розбирати, а смалець з неї в роті не вміщається, так і тече!
Треба сказати, що матінка не одразу взялися господарювати і попервах багато було смішних з ними случаїв. Розповім один зворушливий анекдот. Невдовзі, як вони побралися з батеньком, приїхала до нас сім'я сусід тільки пообідати. Матінка, щоб добре їх пригостити, покликавши домашнього кухаря, наказали йому зарізати барана й приготувати що слід. Кухар, чоловік ретельний до користі господарів своїх, став виставляти резони, мовляв, ми барана заріжемо, та його всього не споживуть за столом, половина зостанеться і через літній час попсується: треба буде її викинути. «Так ти ось що зроби, — сказала матінка, не довго думаючи, — задню частину барана візьми для столу, а передня хай живе й пасеться в полі поки що до слушної нагоди». Кухар так і зареготав. А матінка заходилися домислюватись, чого це йому так смішно. Коли додумалися й побачили, що вони сказали дурне й смішне, то махнули рукою, почервоніли, як вишенька, і пішли од кухаря. Після цього годі було його держати: відпустили на волю, а настановили куховарку.
Будь ласка, повернімося до своєї речі. Ото як батенько об'являть матінці про бенкет, то самі пошлють до міста по
«городського кухаря». Так усі називали чоловіка в ранзі чиновника, що його всі шанували за незвичайну художність і вмілість готувати обіденні столи; до того ж він, справляючи свою службу, підв'язував білий фартух і на голову надівав ковпак, усе досить чисте. Сей кухар з'явиться за п'ять днів до бенкету й першим ділом почне гуляти. Відомо, що три дні йому належало погуляти, перше ніж візьметься робити! І чого б тільки він у сі три дні не зажадав, треба все йому дати, інакше-бо кине він усе, піде геть і ні за що вже не візьметься. Одгулявши три дні, стане до роботи. Дізнавшись від батенька, скільки має бути перемін за столом, він іде з матінкою до сажів, де вигодовується живність, і вибирає сам, яку йому треба. Пам'ятаю і тепер, як матінка стоять біля дверей сажа й, приклавши руки до грудей, жалісно дивляться на вибір кухаря. Коли ж він помітить щонайжирнішу з птиці й прирече її на смерть, тут матінка охнуть, обітруть сльозинку з очей і не втерплять, щоб не шепонути: «А щоб тебе родимець побив! Найжирнішу взяв, тепер хоч увесь саж кидай!» А втім, матінка це робили не через скнарість і не жаліючи подати гостям луччеє, а так: любили, щоб усього було багато в, запасі й щоб усе було луччеє. Вони, бувало, й гостям хвалилися, що природа благословила їх достатком як на дітей, так і на свійську живність, себто на птицю та інше. Другого дня убуток у сажі наповниться птицею, котру з часом також вигодують, а все ж узятого жаль. Незбагненне серце, незбагненна й вдача господинь отаких, як матінка! Кухар, за допомогою десятка баб, узятих з роботи, упорається з птицею, поросятами, корінням, городиною; булошниця дрижить тілом і душею, щоб опара на булки була добра й щоб тісто підійшло й булки випеклися на славу; куховарка в другій кухні, з помішницями, також порається з птицею, виданою їй, та вже не годованою, а з тих, що гуляють на волі, і готує в двох великих горшках обід осібно для панських конюхів, для козаків, що припроваджують пана полковника та опрочих панів; осібно й посмачніше для дрібної шляхти, котра приїде за панами: їм не дозволено бути за одним столом з важливими особами. Дворецький, видавши, щоб вичистили, великі олив'яні тарелі з гербами славетнього роду Халявських і з вензелями прадіда, діда, батька таткового й самого татка, сам гострить ножа й другого про запас — розбирати на столі птицю й інше м'ясо. Ключник розливає в глеки пиво й мед з новопочатих бочок, з котрих куштувати вже mu на батенькові, й, коли схвалено, розподіляє: з яких саме Подавати панам, з яких шляхті, конюхам, козакам та опрочим. З барилець же, що осібно стоять і мають у собі відмінні меди: липовий, сахарний тощо, він буде наливати під кінець вечері, щоб «укласти» гостей. Конюхи на стаєнному дворі приймають кращий овес і зсипають його в свої засіки; клопочуться, щоб привезли сіна з кращого стіжка й скидують його на стайню, щоб усе те дати панським коням, як приїдуть гості, аби люди опісля не гудили господарів: такі, мовляв, хазяї, що про коней і не потурбувалися.
Одне слово, всім і кожному безліч роботи й клопоту, а батенькові й матінці — найбільше від усіх. Вони, кожне, за всім доглядають по своїй лінії, все спостерігають, і біда конюхові, якщо він прийняв овес не чисто вивіяний, сіно лугове, а не краще з степового; біда й ключникові, якщо кубки не повно націджено, для меншого столу гіршого сорту приготовано напої; біда булошниці, якщо булки не добре випечено; куховарці, якщо страву для людей не так смачно іі не вдосталь виготовлено. Один тільки «городський кухар» не підлягає нагляду: йому дано повну волю готувати, що знає в своїй справі, й робити, як уміє і як хоче. Зате вже чого він вимагає, всі спішать йому точно видати, хоч матінка й не пропустять, щоб не побурчати: «А щоб тобі поперек горла стало! Яку до біса силу масла вимагає! А рижу! А родзинків! Як у прірву! І охота Миронові Йосиповичу вчиняти бенкети! Легко сказати: чотири рази на рік! Не припасешся ні з чим; так і дивись, що розоримося овсі». — Останні слова матінка вимовляли пошепки, щоб батенько не чули, а то б перепало й їм! Батенько, хоч і були дуже політичні, та коли вже їм чого заманулося, то буде по-їхньому. Матінка, не знавши ще добре їхньої комплекції, років п'ять тому, бувало, візьмуться перечити їм, — так що ж?.. Ну, не наше діло судити, а знає об тім кофейна шовкова хустка, яка не раз злітала в такому разі з матінчиної голови, дарма що пов'язана була на підкапок з синього сахарного паперу.
Стривайте, про що пак я казав? Еге, про бенкет... Так. У сей урочистий день, першим ділом, ранком ще, з'являється команда козаків для почесної варти, понеже в домі буде сам пан полковник своєю особою. В цієї команди завсіди є сурми й бубни. Отож команда й улаштує свою парту.
Коли ранок мине, вдень, трохи пізніше, отак годині о десятій по півночі, з'їжджаються звані гості. І кого тільки батенько не кликали на бенкет до себе? Верстов за п'ятдесят посилали, нікого не пропустили, отож усі й зібралися. Непристойно ж бо таку персону, як був у той час його ясновельможність пан полковник, частувати тільки при двадцятьох душах; слід було й кликати, заради честі гостя, бодай сотню; слід було ж усім і приїхати з пошани до такого гостя й явити честь батенькові, не маленькому панові по достатку й значності древнього роду. Хто не мав на чому приїхати, той пішки прийшов з сімейством, принісши в клунку ошатне вбрання, бо тут у простому не можна було б показатися. Глянули б ви, як усі гості пишно вбрані та причепурені! Чоловіча стать у славних сукняних кунтушах темного кольору, рукави з вильотами, себто що назад відкидаються; під ними жупан грезетовий, блискучий; часто-густо хто й у моревому. То таке вбрання — знаєте, що при дамах непристойно називати, — червоного сукна, широке; пояси блищать, неначе ковані; за поясом, на золотому або срібному ланцюжку — ніж у багатій оправі; чоботи з сап'яну червоного, жовтого або зеленого; а хто дженджуристіший, так у того й на високих підковах; волосся гарно підстрижене кружальцем, вуса пригладжені, охайні, як казали тоді — «чепурні». А жіноча стать і собі — краса яка! Кунтуші з щонайдорожчої парчі, такої, що й не зігнеш, у попереку обхоплені, сутою сіткою викладені; корсети гласетові; запасочки з заморської цяткованої матерії, дебелої, як луб'я. На головах кораблики або очіпки з парчі сутої, як жар, горять! Нинішні дами не зуміли б і надіти кораблика або очіпка. На шиї — намиста того, намиста! Дукатів, єднусів, хрестів!.. Господи, твоя воля! Інші дівчата — для полегкості — без кунтушів, у самих юпках, себто в корсетах, і... як би це вам політичніше сказати?.. не обмежуючи натури, або природи, — без рукавів. Та зате ж які рукави їхніх сорочок — аж очі в себе вбирають: тонкого полотна, серпанкові, які тільки можна собі уявити! Все оте вишито премайстерно різного кольору шовками, золотом, сріблом. Голови прикрашено — напрочуд як гарно! Коси заплетено найдрібнішими пасмами, повито вінком і укладено на маківці, а по чолу покладено, одна на одній, різнокольорові стрічки, а поверх їх — золотий газ сутий... Одне слово, краса — та й годі! Ніжки в сукняних панчішках, білих або синіх; черевички червоні на колодочках. З-під шовкової плахти видно «ляхівку», себто поділ сорочки, так само вишитий, як рукави… Отака краля мимоволі приверне твої очі на себе одна, а їх же тут зібралося десятки! Не подумайте, що се вони витратилися й шили собі вбрання для нашого бенкету! Аж ніяк! Кожна все осе одержала від матері, а та — від своєї матері, і отак усе вище; тепер носить сама й передасть майбутнім своїм дочкам та онукам. Зібратися тепер на бенкет не коштувало б їм нічого більше, як кухлик криничної води, щоб умитися; а одяглися в усе готове. Та які ж вони гарні! Який здоровий колір облич! Який яскравий, живий рум'янець на лицях! Яка свіжість у чарівних очах! Не дивно: вони лягають спати ввечері, а встають з сонцем; вони...
( Тут усе, що я написав, моя невістка, другого сина дружина, жінка модна, вихована в пансіоні мадам Гросваш, зачорнила так, що я не міг і розібрати, а повторити — не пригадав, що написав був. Ну, та дарма. Ми й без того всі знаємо все. Хм!)
Ось такі гості зібралися й сидять статечно. Десь уже опівдні, годині об одинадцятій, засурмили сурми, забили бубни — їде сам, їде вельможний пан полковник у своєму берлині; машталір раз у раз ляскає пугою на четверню вороних коней, в посріблених шорах, а вони без фореса, чи по-теперішньому форейтора, йдуть на самих віжках машталіра, що сидить на правому кореняку. Вбрання на машталірі й ремінь на шорах зелені, бо й берлин був зелений.
Батенько з матінкою вийшли зустрічати його ясновельможність на рундук, себто на ґанок. Батенько кинулися до берлину, одчинили дверцята й приймали пана полковника, який вилізав, спираючись на батенька. Тут батенько поцілував його руку, а він, — се, далебі, я сам бачив і ніяк не брешу, — він, вилізши, обійняв батенька. Матінка на рундуку дуже низько вклонилися панові полковникові й, коли він зійшов на наш високий рундук, кинулися також, щоб поцілувати його руку, та він відсмикнув і допустив матінку поцілувати себе в уста. Сим він почав давати на розум, що недавно був у Петербурзі й бачив тамтешню політику. За таку відмінну честь матінка знову йому пренизько вклонилися й принижено просили його ясновельможність ущасливити їхню вбогу хижу своєю присутністю. Полковник просив їх іти вперед, та матінку, дарма що вони були трохи такі простуваті, де треба, важко було охитрувати: хоч вони й чули, що пан полковник просить їх іти вперед, хоч і знали, що він вивіз багато петербурзької політики, все ж ніяк не пішли поперед пана полковника і, йдучи позаду його, перезирнулися з батеньком, в котрого на обличчі сяяла радісна усмішка від матінчиної спритності.
У сінях пана полковника зустріла вся чоловіча стать, стоячи по чину й віддаючи честь поклонами; коли ж він увійшов у кімнату, вся жіноча стать зустріла його біля дверей, низько й поштиво вклоняючись. Пан полковник, всупереч своїм поняттям політики, яку він запозичив у Петербурзі, через те що був гладкий, одразу ж умостився на осібно приготоване для нього високе крісло з м'якими подушками й запропонував дамській статі теж сісти, однак вони ніяк не поступалися й тільки мовчки вклонялися. Аж ось коли він оголосив, що, бувши в Петербурзі, до всього придивлявся й дуже ясно бачив, що жінки там сидять навіть при особах у генеральських рангах, тоді тільки вони мусили сісти, та й то сиділи про око: коли пан полковник був ласкавий спитати котру про щось, тоді вона спішила встати й, низько вклонившись його ясновельможності, вп'ять сідала, не сказавши на відповідь нічого. Навіщо було й відповідати? Якщо відповідь мала стверджувати, то се й без слів показував уклін; якщо ж слід було заперечити щось панові полковнику, то, не насмілюючись на таке зухвальство, яснили се поклоном. Де тепер побачиш сю витончену чемність? У нашої молоді? Гей-гей! І не кажіть мені про неї!
Помітно було, як батенько бентежилися, що пан полковник зволив бути веселий. Почувши чижа, що голосно й приємно співав, пан полковник похвалив його; і враз батенько, низько вклонившись, зняли клітку й, винісши, віддали її людям пана полковника, щоб прийняли її й обережно довезли додому, «як річ, яка подобалась його ясновельможності».
Пан полковник, розмовляючи з старшими, котрі стояли біля стіни й ні в якому разі не сміли сідати, зволив закашлятись і плюнути перед себе. Притьмом один з бунчукових товаришів, поважний старий, кинувся й шанобливо затер ногою плюню його ясновельможності: отака була витончена політика в той вік!
Трохи згодом дворецький вніс велику тацю, заставлену срібними позолоченими чарками; а на другій таці несли кришталеві, — пам'ятаю, їх батенько купили в цесарця, що приходив до нас з товарами, — карафи, наповнені різного сорту, смаку й кольору горілками, котрі матінка навмисне для сього приготували. Горілки не подавали нікому, поки батенько й матінка з своїх рук не просили пана полковника.

Коли він зволив прийняти в руки чарку, тоді тільки почали підносити гостям, і кожний наливав собі бажаної горілки, а батенько одно припрошують кожного, щоб повніше налипали.
Пан полковник був політичний. Він, не пивши, держав чарку, поки всі не налили собі, і аж тоді взявся пити. Всі гості дивилися на нього: якби він випив усю чарку одним духом, то й вони випили б так само, але що полковник пив, присьорбуючи, то й вони не сміли випивати перше його. Коли він зволив морщитися, показуючи міцність випитої горілки, або цмокав губами, милуючись смаком горілки, то й вони всі робили те ж саме, щоб догодити його ясновельможності.
Пан полковник, випивши горілку, зволив довго розглядати чарку й похвалив її. Справді, чарка була чудова: величенька, ваговита, гарно визолочена, ще й з гербом Халявських. Політика вимагала і чарку віддати панові полковнику, ню батенько залюбки й виконали.
Після сього пана полковника запрошено випити по

другій чарці. До того ж батенько, низенько вклонившись, доповідали: «Осмілюсь найуклінніше доповісти вашій ясновельможності, що після першої не закусюють» — і на сей раз панові полковнику поставили другу чарку, таку ж, і він випити випив, та вже не хвалив чарки. Йому наслідували й опрочі гості, маючи на увазі чоловічу стать, оскільки жінкам і підносити не сміли; вони статечно й тихо сиділи, тільки обертаючи пальчики один коло одного, — мода ся зайшла з давніх-давен, довго держалася, та й се вже зникло, і пальчики жіночої статі спокійні, не крутяться! — або кінчиком вишитої хусточки махали на себе, бо в кімнаті було душно від народу.
Ще трохи згодом батенько підступили до пана полковника з доповіддю, що, мовляв, «поставивши тарілки, чи не буде ласкава, ваша ясновельможність, по чарці горілки?». Тут пан полковник, підвівшись, сказали «стривайте» й пішли, їм забажалося прогулятися. Така вже була їхня натура. Тільки-но пан полковник устав, то й уся жіноча стать піднялася, себто з своїх місць; а пан полковник у супроводі батенька, вийшовши в сіни, закричав вартовим: «А нуте ж — сурміть, сурміть, ось я йду!» І разом на сурмах та бубнах віддавали йому честь доти, доки він не повернувся в покої. Що то значить високий ранг!
Звольте. За попереднім порядком випито й по третій чарці — коли се засурмили й забубнили вже в сінях на знак того, що час уже до обіду й перша переміна стола заставлена.
Стіл був приготований у протилежній кімнаті, себто через сіни, насупроти тої, де були до обіду. Попід стінами були ослони й перед ними стіл довгий, застелений килимом і поверх довгою скатертиною, на якій по краях уздовж та на ріжках вишито червоними нитками вільні прегарні візерунки. На стіл густо ставилося великі олив'яні тарелі або миски, чудесно, як дзеркало, отак блискуче вичищені й усі з гербами Халявських, наповнені, себто миски, борщами різного сорту. Для тих, що сиділи, не було більше наряддя, як олив'яна тарілка, коло неї — шматки хліба білого й чорного, ложка дерев'яна, скрита лаком, — і все це — геть уздовж — на обох краях накрито довгим рушником, так само вишитим, як і скатертина. Він був, щоб витирати руки, замість теперішніх серветок. Стіл, опріч мисок, був заставлений великими глеками, а іноді й суліями, наповненими пивами та медами різного сорту й смаку... А які ж се були напої!.. Далебі, істинно кажу, не брешу: тепер нікому Н не насниться смак таких напоїв; а щоб зварити або приготувати їх, то й не кажіть: ніхто й тями не має. Уявіть собі пиво тонке, рідке, ледь жовтувате на колір; піднесіть же до уст, то вже сам пах його вабить вас покуштувати, а покуштувавши, ви вже не хочете лишити його й п'єте, скільки душа забажає. Солодко, смачно, приємно, втішно і в голові не лишає ніяких наслідків!.. А мед? Се просто диво! Ви налили його, а він чистий, прозорий, як кришталь, як джерельна вода. «Що ж се за мед?» — сказали б ви байдуже, а може, ще й зневажливо. Та бач — почніть його куштувати, себто пити, так від третього ковтка ви вже й не розтулите губ своїх: вони так і злипнуться. Скільки-то солодкості! А дух який! Тепер ані від одної панії нема таких пахощів, а щиро кажучи: коли вони виїжджають межи люди, так се вони тоді достеменно мають. Ні, хай ніхто мені не каже, де саме Росія! Б'юся об заклад запевняю, що вона в нас, у Малоросії. Доказ: коли росіяни ще були слов'янами (се я, не пам'ятаю, десь читав), то вони мали чудові меди й тільки їх і пили. Коли якому народові хотілося попити меду, то вони їхали до слов'ян. У великій Росії таких медів, як у нас, у Малоросії, варити не вміють, отож виходить, ми — справжні слов'яни, перейменовані потім у росіян...
Та киньмо вчені міркування й повернімося до батенькового бенкету. Так будьте ласкаві пригадати, що отакі меди й пива стоять по всьому столу. Побачите ж, що з сього опісля вийде.
Поміж глеками або суліями стоять кухлі, келихи — та все срібні, важкі, викарбовані різними фігурами й міфологічними, себто неправдивими, божествами — і всі позначені пишним гербом Халявських, премайстерно зробленим.
Його ясновельможність пан полковник зволив сідати, за звичаєм, на найпершому, найчільнішому місці за столом; коло нього не було приготовано другого місця, бо ж нікому не слід сидіти з такою важливого рангу особою. Жіноча стать заміжня сідала, за чинами своїх чоловіків, на ослонах біля стіни. Господар повинен був пильно стежити, щоб пані осавулова не сіла якось вище за пані бунчукову товаришку; якщо він помітить таке порушення порядку, він мусить просити пані осавулову пересісти нижче; в противному разі, вічна сварка в чоловіка приниженої дружини з господарем бенкету та з осавулом, чоловіком зарозумілої; а якщо він підлеглий йому, то помста й кара по службі. Після того, як посідають жінки, сідали дівчата, так само за чинами батьків своїх. Чоловіки, всі за чинами, сідали на ослонах проти жіночої статі. Господар бенкету сідав кінець столу, щоб зручніше вставати в усяких потребах. Господиня ж не сідала овсі: вона порядкувала подаванням страв і стежила за всім ходом бенкета. Кілька двірських дівчат, як гоже для такого випадку вбраних, у своєму національному, вільному скрізь одязі — тоді не вміли ще зв'язувати й шнурувати — як би се сказати?.. ну, натури, або природи, — так вони стояли в кутку, біля великої грубки, готові виконувати бажання гостей. Господинине око стежило й за ними — і біда тій дівці, котра так заґавилася, що гість сам скаже: «Дівчино! Підійми мені хліб або ложку», або чого-небудь попросить. Матінка, бувало, з другої кімнати кивнуть пальцем до провинної — а часом їм і здається, що вона начебто завинила, — то, викликавши, схоплять її за коси й тут же — ну-ну-ну-ну! — так вичублять, що дівка не скоро до розуму прийде. По щоках же в такому разі ніколи не били, щоб негожі звуки не дійшли до слуху гостей. Провчена, поправивши коси й усе пошарпане на ній, знову йде на своє місце й стоїть, як свічка.
Ото, як посідали, всі дивляться на пана полковника. Він зняв з тарілки рушника, поклав до себе на коліна — і всі гості, обох статей, зробили те ж саме. Він своїм ножем, що був у нього на ланцюжку, одрізав шматок хліба, посолив, з'їв і, взявши ложку, сьорбнув з миски борщу, перехрестився — і всі гості за ним повторили те ж саме, та вже тільки сама чоловіча стать. Жінки ж і дівчата ні в якому разі не повинні були щось їсти, а треба було сидіти нерухомо, понуривши додолу очі, нікуди не дивитись, не розмовляти з сусідками; можна було тільки, як і вранці, крутити пальчиками або кінчиком хустки обмахуватися; інакше паничі, котрі сидять насупроти, засміють і таку славу пустять, що їм і просвітку не буде: соромно буде й очі на світ явити.
Після першої ложки почали гості їсти, як і скільки кому забажається. Проти чотирьох осіб ставилося миску, і просто з неї їли, викидаючи на тарілку, що стояла перед кожним, кісточку, муху або щось інше, непристойне. Коли кінчався один борщ, подавали другий іншого сорту. І скількох сортів бували борщі — то аж дивно! Борщ з яловичиною; борщ з гускою, пресито вигодованою; борщ з свининою; борщ Собеського (що був у Польщі королем); борщ Скоропадського (гетьмана України). Знову повинен зробити вчене зауваження: з історії нашої відомо, що сі особи самі склали особливого роду борщі і вдячні нащадки дали сим стравам імена винахідників. Рибний борщ печерський, бікус, борщ з годованою качкою... Та я вже й не пригадаю всіх назв борщів, які, бувало, подають!..
Коли кінчалися борщі, то сурми й бубни в сінях сповіщали кінець першій переміні. На сі звуки годилося кинути їсти й покласти ложки. Гості чоловічої статі підводилися з своїх місць і ставали осторонь, щоб дати змогу кухареві вільно діяти. Він забирав спорожнені миски, а дівки, на знак матінки, поданий з другої кімнати й з пригуком: «Дівчата, а нуте! Чи ви поснули?» — притьмом кидалися до столу, збирали тарілки, змітали руками з столу хлібні крихти, кістки тощо, клали нове наряддя й, закінчивши все, відходили осторонь. Тут, на новий звук сурем та бубнів, з'являвся кухар з стравами другої переміни й заставляв ними стіл, і тоді чоловіча стать, що встала була, сідала, як і раніше.
Після сього підносилося горілку; пана полковника й гостей просилося випити перед другою переміною.
На другу переміну були супи, також різного сорту й смаку: суп з локшиною, суп з рижом та родзинками і багато інших, між якими був і суп історичний, що, подібно до борщу, мав назву «Леопольдів суп», винахід якогось маркграфа Римської імперії, але якого саме — не знаю. Цікаві можуть дізнатися напевно з історичних оглядів, критик та суперечок учених мужів.
Коли бралися за другу переміну, пан полковник, а за ним і всі гості, тої ж чоловічої статі, відпустили свої пояси.
Під час першої і другої переміни пили пиво, мед, що хто зволить.
Дарма що в гостей чоловічої статі нагрівалися чуби й червоніли щоки ще під час першої переміни, батенько з самого початку обіду ходили й, починаючи від пана полковника та до останнього гостя, припрошували більше їсти, вибираючи
з мисок шматки м'яса, й клали їх на тарілки кожному та благали з'їсти все; навіть спітніють, ходячи й кланяючись, та все просять, примовляючи жалібним голосом, що, мовляв, не інакше як чимось я прогнівив пана Чупринського, що він ображає мене й у рот нічого не кладе? Пан Чупринський, крекчучи, пихкаючи й важко дихаючи, силкується з'їсти покладене йому на тарілку проти сили, щоб не образити господаря.
М'ясо різали на тарілці ножем, що-його мав кожний гість, а їли — через те що не заведено було ще виделок — руками.
Третя переміна відбувалася за попереднім порядком.
За третьою переміною ставили тарелі з наїдками «солодкими». То були: качка з родзинками й чорносливом у червоному соусі, ніжки бичачі з таким же соусом і на додачу «мигдалем», мозок, різне солодке коріння, ріпа, морква та ще всяка всячина, все пресмачно приготоване. Під час сієї переміни пан полковник знімав з себе пояс овсі, і батенько, поспішивши прийняти його, бережно й почтиво несли і поважно клали на постіль, де вони (себто батенько) з матінкою звичайно одпочивали. Гості чоловічої статі, знявши свої пояси, ховали їх у кишені або передавали через стіл своїм жінкам, а ті вже ховали їх у себе за корсет або куди зручніше було. Під час третьої переміни подавали на стіл наливки: вишнівку, тернівку, слив'янку, яблунівку, й таке інше, й таке інше. Чарок тоді не було, їх і не знали, й висміяли б їх, якби побачили, а пили наливки тими ж келихами й кубками, що пиво й мед. Усякому давалося випити на його волю й комплекцію. .
За попереднім порядком поставлено й четверту переміну, що складалася з різної печеної птиці, поросят, зайців тощо, солоні огірки, огірочки, залиті оцтом, а також з часником, вишні, грушки, яблука, сливи опішнянські та інших родів були горами навалені на тарелі й поставлені на стіл. Чим більше обід наближався до кінця, тим старанніше батенько припрошували гостей більше їсти й пити, щоб опісля їх не гудили, що вони не вміли пригостити. Вже й на тарелях мало що лишалося, та батенько й недоїдки підкладали найповажнішим гостям, просячи «добирати все й зоставити посуд у чистоті».
Наприкінці, щоб змусити гостей довго згадувати свій бенкет, батенько просили пана полковника і гостей обох уже статей випити «на потуху» по кухлику медку. Отут, глядіть, яка штука вийде: поки пили наливки, коли вже до пива й меду не торкалися, спритно підмінено мед медом-таки, тільки іншої властивості.
Прошені гості, щоб зробити господареві честь і потішити за його старання, пам'ятаючи, що мед був надзвичайно смачний, охоче погоджувалися приємним напоєм усолодити-свої почуття. На око мед був той самий — чистий, як джерельна вода, і світлий, як кришталь. Отож вони, наливши в кубки, випивали по повному. Батенько, ковтнувши свій сміх і вклонившись панові полковнику та всім гостям, чемно просили вибачити, що не почастували, як належало, його ясновельможність і дорогих гостей, а тільки потурбували й змусили голодувати.
Пан полковник, бувши досі велемовним і невгамовним у розмові з старшиною, що сиділа коло нього, коли випив останній кубок меду, занімів, як риба: витріщивши очі, надувся, щоб промовити хоч слово, але не міг ніяк; замахав рукою і підвівся з місця, а за ним і всі підвелися... Та от — комедія! — встати встали, а з місця не могли рушити й вимовити слова не могли. Се — треба сказати — батеньків мед отак діяв: він був незвичайно солодкий і непомітно міцний, такий, що в того, котрий тільки кухлика випив, відбирало мову й підкошувалися ноги.
Штукар були батенько! І сю штуку витівали завсіди наприкінці обіду й реготали нестямно, коли гостей одводили їхні жінки або дочки; а якщо й жінки випивали згубного напою, то й їх разом проводили люди.
Пана полковника, що добре сп'янів, батенько доскочили ласки самі одвести в свою спальню одпочити. Інші ж гості розташувалися де кому випало. Матінці був клопіт дати кожному подушку. Якщо ж траплялися панії, котрі випили
медку, то їх проводили в дитячу світлицю, де сиділи замкнуті чотири мої сестри.
«Молоді парості жіночої статі», — як їх називали батенько цивільною мовою, а попросту «панночки», або, як тепер їх звуть, «баришні», виходили з дому й розташовувалися на призьбах грати в усякі ігри. Котора з них метикуватіша, та привозила з собою креймашки, і всі, посідавши кружка, грали. Що за превесела й прецікава гра! Креймашок є не що інше, як оброблений кружечок з розбитих тарілок або кахель, завбільшки з мідну копійку. Кожна панночка покладе перед собою один креймашок, а другий кидає вгору, і поки той летить назад додолу, вона повинна схопити лежачий і піймати летючий. В сю прецікаву гру тодішні панночки грали, бувало, хоч і весь день. А тепер, де ви побачите, щоб наші панночки забавлялися креймашками? Легко може статися, що вони й не тямлять їх!.. Страх як світ змінився!
Звольте! Поки отак розважається молодість жіночої статі, в той же час паничі тут же, на вдвір'ю, межи себе боролися, бігали навипередки, грали в м'яча, в скраклі... Теж не думаю, щоб хто з теперішніх молодиків, навіть добре вихованих юнаків, тямив у сій грі! Скраклі! І що се за весела й моральна гра! Вибиваєш з города (себто за лінію) противної партії гилки; переміг — і за нагороду їдеш на переможеному верхи з тріумфом у здобутий город. Скільки тут думок, заохоти до подвигу, відплати за спритність! Се, мабуть, щось із звичаїв древніх римлян.
А деркач? Ото гра! Се можна вмерти від сміху! Забивають паколок у землю і до нього на двох довгих вірьовках двох паничів, і обом їм, зав'язавши очі, дадуть у руки одному міцно скручений джгут, а другому вистругані довбешки, щоб дерчав ними. Ось один дерчить і стережеться товариша; а той, так само не бачачи нічого, підкрадається й хоче його вдарити джгутом — і... бах! — б'є по повітрю; а той, викрутившись, дерчить уже 3 другого боку....Той кидається туди, а сей іде сюди... Ну, просто, бувало, лягають від сміху! А як попаде джгут деркача, так уже періщить, скільки душа забажає!.. Сміхота сміхотою!..
Ох, скільки було таких веселих, дотепних, хитромудрих ігор! І де тепер оце все? Гляньте на теперішнє юнацтво — чи так воно виховане? Худе, як тріска! Як освічене! Не розрізниш од дорослих мужів. У чому вправляються? Наука та навчання. Як поводяться? Зовсім противно своєму віку... Об сім предметі я поговорю опісля...
Та ось панночки, знудьгувавшись, що паничі не пристають до них і навіть не звертають на них уваги, вдаються до хитрощів: починається межи ними гра в королі. «Королю, королю, що звелите робити?» — питає кожна в обраного з них короля.
— У короля жінки нема, — відповідає король.
Та, що питала, повинна б цілувати короля; та вона кричить голосно, щоб паничі почули: «Ото ще вигадали що! Чого нам цілуватися межи себе? Се буде горщик об горщик, а масла й нема». Тут деякі з них дивляться на паничів, чи не підходять вони до них, і коли ще ні, то й далі ведуть маневр, аж поки не притягнуть їх до себе.
Паничі всяким околясом кінець кінцем підійшли до кола панночок і просять «з нудьги» прийняти їх до товариства. Коло розсувається, паничі посідали межи панночками, й починається ігра. Всякими хитрощами й явною неправдою короля завсіди обрано з гарних.
— Королю, королю, що накажеш робити? — питає перша, зашарівшись, знаючи, що той накаже.
Король відповідає поважно: «Короля слід шанувати й усім панночкам по семи разів цілувати».
— Ото вигадали! Ото вигадали! Досить би й по двічі, а то по семи, — кричать бунтівниці, та нічого не вдієш: кожна, обтираючи губки, підходить до короля й рівно, ні більш ні менш як сім разів, цілує правдиво, без фальшу, щасливого й спокійно повертається на своє місце.
— В соромітне місце поцілувати короля! — наказує король другий. Усі регочуть і дивляться на зніяковілу. «Ну чого? Чого ж ти стала? Ти думаєш що?.. Хіба не знаєш?» — отак кричать їй подруги, й одна з них пропонує: Дай лишень я за тебе виконаю».
Діставши довіреність, вона підходить до короля й вільно цілує його в обидві щоки — місце, де проявляється сором.
— Королеві видати стрічок п'ять аршин! — наказується третій, і панночка, одержавши такий наказ, підходить до короля, бере його за руки й простягає їх, буцімто міряючи на аршин і цілуючи при кожному одмірюванні.
— Зібрати податки на короля! — і король з тою, яку питає, йде стягати з кожної податок. Одержує поцілунок від кожної панночки й цілує свою подругу, неначе складаючи в торбу податок.
— Та не щипайтесь же, паничу! — раптом зойкне з кола одна панночка, одсуваючись од свого сусіди.
— Я зовсім не щипаю, а тільки лоскочу, — відповідає пустун.
— І лоскотати не прошу: я лоскоту боюся.
І багато відбувається тут веселих жартів. Сміх, кумедні промови, дотепні й розумні слова розважають молодь, що й не помітить, як день мине.
А тепер у якому товаристві молодиків знайдете, щоб отак час проводили, щоб були отакі хитромудрі гри, веселощі, воля, розум, задоволення?.. Все, все змінилося!
Та ось, годині о четвертій пополудні, пан полковник та опрочії гості, виспавшись, сходяться у велику кімнату. Матінка, піклуючись про все, приготувала їм багатий полуденок. Млинці, вареники, яєшні, всякі холодці — безперестанку йдуть одне за одним. Тепер уже матінка клопочуться припрошувати гостей, щоб Побільше їли, і кожному — проте за рангом гостя — підкладають чудові шматочки й поливають маслом та сметаною, більше чи менше, зважаючи на поважність особи. Батенько ж, знай, обходять гостей, просячи їх про наливки, котрих різного кольору, смаку, сорту й роду в достатку розносилося. Коли тарелі очищено, підноситься «на потуху» «варена»... От знов не стерплю, щоб не сказати: де ви знайдете в нас цей напій? Ніхто й приготувати його не вміє. А який же напій! Я вам скажу: «оце штука!» — що в рота, то й спасибі! Солодко так, що губ не розтулиш: так і злипаються; смачно так, що навіть нектар не вартий проти нього нічого; добропахуче таке, що я, бувши в Петербурзі, в жодному «козмаїтичеському» магазині не знаходив отаких пахощів. Дешево й нічого не коштує, бо весь матеріал домашній: горілка, ягоди всякі й кілька ароматичних утворів: перець, кориця, лаврове листя. Так де там! І сей дорогоцінний пахощами, здоров'ям, смаком і дешевий напій відкинули й утопають у винах, начебто заморських, коли запевняю вас чесно, що всі оці вина з хитрими назвами робиться тут же на місці, В нас, і продається по дорогій ціні на шкоду кишеням і здоров'ю православних. Аж серце болить і душу стискає!.. Де ти, блаженна старовино?..
Отож, звольте. Як покуштують по кілька чашок вареної, пан полковник забажає проходитися по двору, оглянути батенькову стайню, загороду та інші місця в господарстві. Пішов — і всі чиновники за ним; батенько передують, а сурми сурмлять, а бубни гримлять на честь полковника, та вже помітно, що не так улад, бо багато частували й сурмачів — як козаків, конюхів, так і всіх людей, що прибули з гостями.
На стайні й скрізь пан полковник, оглядаючи, що похвалить, то негайно виводять геть і здають на руки полковницьким людям, котрі навмисне для сього прибули. Батенько від задоволення аж облизується, що їхнє господарство схвалює пан полковник.
Оглянувши все, повертаються в будинок, де матінка тим часом пригощали жіночу стать... тим, що їм на думку спало; а що при сьому не був присутній ніхто з чоловічої статі, то щодо натуральності, діло було гаразд... І дивно: перед ними стоять горіхи смажені і мишоловки, яблука, повидла різного сорту та всякі такі меблі, а наша жіноча стать, таки добре розчервонівшись, цокотять, баляндрасять, розказують одна одній всяку всячину, і кожна, одна одну не слухаючи, веде своєї. Те, що саме прийшов пан полковник, їм непомітно, і матінка, бігаючи від одної до одної, здержують їх від розмов. «Та замовчіть же, пані обозна! Та годі ж, пані бунчукова товаришко! Ось пан полковник прийшов». І всилу-всилу їх утихомирять.
Зрозумівши, що пан полковник тут, вони, притихнуть і, як годиться, підвівшись з своїх місць, почнуть маніритися: і усміхаються до нього, втираються хусточками і, хоч воно й ні до чого, на все кланяються, поки його ясновельможність не зволить сісти й майже наказом не посадить їх. Усі ласощі знято з столу й подано страви «підвечіркувати». Шинка, солонина, бужанина, півть, солоні перепілки та інша печена птиця прикрашає стіл. Після кількох чарок горілки гості беруться «підвечіркувати» й порають усе при безперестанному частуванні різного сорту пивами й медами.
Тим часом, як се все діється, панночки, що нагулялися в королі, не маючи чим забавитись, з «нудьги» йдуть до річки, що протікає за садом, і там купаються. А паничі «задля забавки» йдуть прогулятися в кущі, що за річкою саме проти купання, і там милуються розглядуванням натури, або природи. Тепер, коли вже старі, звісна річ, після підвечіркування повинні поїхати, то вся молодь, освіжившись купанням та намилувавшись натурою і природою, приходить, де всі зібралися, й знову не дивиться одне на одного, бо не годиться при поважних особах показати, що вони знайомі межи себе.
Закінчивши останню трапезу, пан полковник підводиться, щоб їхати. Берлин його подано. Машталір одне ляскає пугою. Батенько підносять кубок, просячи об повне, «щоб у домі, котрий покидає його ясновельможність, усього було повно». Коли виходять у сіни, подається кубок, «щоб господареві вороги не переступали через пороги». На рундуку ще випивають повний кубок, «щоб лився достаток на все видиме господарство». Дійшовши до берлина, пана полковника знову просять випити «гладко», щоб гладенько стелилася дорога його ясновельможності. Випивши також до дна й сей кубок, пан полковник обнімає батенька, а вони, піймавши ручку його, цілують кілька разів і дякують добірними, улесливими висловами за виявлену велику честь своїми одвідинами тощо; а матінка, також ухитрившись, схопили другу ручку пана полковника й, цілуючи, прохають вибачити, що не могли пристойно пригостити нашого гостя, проморили його весь день голодом, бо все було недостойне такої високої особи, тощо. Пан »полковник, сповнений... почуттів, не може нічого вимовити, а тільки махає рукою і силкується піднести ногу, показуючи на мигах, що він хоче сісти в берлин. Усі, що стояли попереду, кидаються, піднімають його й садовлять. Тут батенько ще раз з кубком, щоб побажати панові полковнику щасливої дороги; пан полковник, почухавши чуба, запинаючись, ледве промовляє: «Мабуть, пан підпрапорний (батенько мали чин підпрапорного; я розкажу, як вони його дослужились), мабуть, підносить того меду, що за обідом?..» Батенько розпізнавали наперед його запитання і подавали достеменно той самий мед. Пан полковник, спорожнивши кубок, тут же валився на подушку, не сказавши більше ні слова. Берлин рушив, сурми засурмили, бубни забубнили на честь полковника, чого він, проте, чути не міг. За берлином вели коней, бугаїв, корів, везли кабанів і все те, що подобалося в батенька панові полковнику.
Провівши такого поважного гостя, батенько повинні були уконтентувати опрочих, котрі ще оставалися й бажали показати своє старання гостинному господареві. Починалося з того, щоб «погладити дорогу його ясновельможності». Потім дякували за хліб-сіль та за частування. Матінка піднесли ще «ручковий», себто з своїх рук. Потім пішли проводи тим самим порядком, що й пана полковника, до коляс, возів, візків, верхових коней тощо й тощо, і ось усі гості до єдиного роз'їхалися.
А що? Просимо ласкаво сказати мені: чи є тепер хоч тінь отакого бенкетування, щирого, веселого, статечного, багатого? Тож-бо й воно!
А ось, будьте ласкаві бачити, як батенько попали в підпрапорні. Його ясновельможність наш пан полковник, після трьох-чотирьох бенкетів у батенька описаним порядком, став поважати батенька, хотів вивести його в сотники, бо батенько були дуже багаті як на маєтності, так і на речі та гроші; отож, мовляв, такий сотник скомплектує сотню на славу й увесь полк прикрасить. Ось і прислав до батенька універсал, що він батенька за старанну службу ставить на ступінь підпрапорного, запевняючи й надалі в своїй ласці. Коли ж батенько одержали сей універсал — господи, що тут було! І казати страшно!.. Ногами затупали, стали кричати, гнівно, буцімто в очі панові полковнику, і навіть запінилися... Опісля, схаменувшись, поїхали до пана полковника й пояснили, що вони служити не бажають, уникаючи від ворога наглої смерті, й що вони потрібні для сімейства, й що вони довго верхи їхати не можуть, одразу стомляться, й багато таких поважних причин подали. Та коли пан полковник, навіть побожившись, запевняв батенька, що вони в похід ніколи не підуть, то батенько й погодилися зостатися на військовій службі; та сотництва, за іншими охочими, що вміли особливим манером запобігати полковницької ласки, батенько ніколи не одержали й, соромлячись, завсіди казали, що вони вищого чина ні за що не бажають, як підпрапорний, і любили чути, коли їх величали сим рангом, та ще й вельможним, хоч, правду кажучи, підпрапорний і в сотні «не багато чого міг», а для сторонніх ще й того менше.
Повертаюсь тепер описувати далі наше виховання. Правду кажучи, можна було дякувати батенькові, а ще більше матінці: їхні турботи не пішли намарне. Ми були виховані чудово, — були такі собі череванчики, пузанчики, що любо на нас глянути: справжні барильця!
Коли вже щодо нас осягнуто найголовнішого, себто забезпечене було наше здоров'я, тоді стали думати про дальше. Одного дня, коли в батенька розболілася голова від нашого гамору й вони мали на нас серце, що ми переламали кращі щепи в саду, то вони, здихнувши, сказали матінці:
«А що, душко, чи не пора б наших хлопців віддати вчитися письма?»
Не можу й досі надивуватися з рішучості матінчиної. Вони були вдачі гарячої, галасливої, сварливої, лайливої, так що не дай тобі господи! Та се бувало з булошницями, птичницями, ключницями й іншими службовими, їй підлеглими, особами. Проти ж батенька вони не сміли ніколи й писнути. До чого навіть дійшло! — годувати птицю й кабанів було під необмеженим розпорядженням матінки, і вони були до сього діла вельми схильні й вправні в ньому, знали все, що треба, в сій галузі й не дозволяли нічого міняти. Та коли батенько втручалися й наказували щось не до ладу, — як то часто траплялося, — матінка не перечили й виконували батенькову волю, хоч би на шкоду вигодованому кабанові, — звісно, не без того, що, забившись до себе в опочивальню, перециганять батеньчин наказ, пересміють усяке слово його, та все те пошепки, щоб ніхто й не почув. Крім сього предмету, чого б тільки батенько не забажали, матінка, як законна жінка, слухалися, спішили виконати достеменно так, як вимагалося й наказувалося, навіть і на думці не бурчачи на батенька. Я кажу так до того, що вони в найлюбішій своїй пристрасті не перечили явно; але в сих обставинах, коли батенько нагадали, що треба нам приступити до навчання, матінка вийшли з своєї комплекції проти батенька. Воно, звісно, й не треба казати, що природа в усіх тваринах однакова: гляньте на матерів у всіх звірів, коли їхнім дітям замислить хто вчинити якесь лихо, — тут вони забувають свій склад, не пам'ятають про своє безсилля й осатаніло кидаються на напасників. Так зробили й матінка, коли побачили, що їхньому роду та щоб не сталося переводу: відлуки з дому, несвоєчасна їда, вимушене сидіння, турботи про науку, а найбільше кари, потрібні під час навчання. Вони, бачачи, що мова мовиться не про якогось гусака, кабана або індика, а про їхнє породіння, нестямилися й, бачачи, що се матерія серйозна, стали голосно кричати, і слова в них сипалися швидко, сказати б, наче хто сипав з мішка горіхи на бляху. Так різко й дзвінко вони на батенькові слова закричали:
— Змилуйтеся надо мною, Мироне Йосиповичу! Людина ви розумна, і розумнішого, як ви, я за свого віку нікого не знала й не бачила, а що не скажете, що не зробите, що не вигадаєте, то все це таке дурне, що зовсім треба дивуватися, плюнути (тут матінка справді плюнули) й замовчати. — Та ба, плюнути вони плюнули, а замовчати не замовчали й вели своєї далі.
— З чого це спало вам на думку морити бідних дітей Грамотою, дурною та безглуздою? Хіба я їх на те породила іі дала їм таке чудове виховання, щоб вони над книгами «марніли? Опам'ятайтеся, бійтеся бога, не будьте дітогубом, не терзайте безневинно моєї утроби!.. — Тут матінка гірко заплакали,
Я таки не надивуюся зміні й батенькового поводження. Бувало, при найменшому суперечливому слові матінка не могли вже другого вимовити, бо опинялися в другій кімнаті, розуміється, проти волі... та се діло сімейне; а тут батенько дивилися на матінку здивованими очима, пихкали, надумалися і, як побачили сльози її, то, звісно, зглянувшись на материнське почуття, сказали без гніву й роздуму, а отак, просто, приязно:
— А як же ви, Текле Зінов'ївно, думали: щоб мої діти та росли дурнями й нічого не знали?
 
Наші Друзі: Новини Львова