Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175032
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
зна, що вже йому й робити. Аж ось iде своєю дорогою, бачить, чоловiк вiз мiшки
вiд вiтряка, та вiсь йому i уломилась. Чоловiк той хоче, щоб пiдв'язати
як-небудь, так шкапа не стоїть; i той чоловiк мучиться з нею, а друге й те, що й
воза не пiднiме, бо вже собi старенький був.
От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, пiдiйшов до нього, поздоровкався i
каже:
- Ке лишень, дядьку, я тобi поможу, а то не з твоєю силою справитись з мiшками i
з шкапою. - Чоловiк той подякував i попросив помогти. Василь як принявся, разом
справили вiз, i сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловiк ще бiльш
дякував Василевi й просив, коли по дорозi, проводити його до двора, щоб часом не
порозв'язовалося; тогдi вiн вп'ять не здужа справити, а вже й вечорiло.
Василь пiшов за ним помалу i нiчого не розпитував, бо йому до всього було
байдуже, тiльки, знай, об Марусi й дума. От iде та iде за возом, - бачить,
чоловiк у тiм селi, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь зрадувався.
"От, - дума, - тут пробуду, то, може, що-небудь прочую - про Марусю, як-то
вона, моя галочка, поживає".
Аж от заїжджає чоловiк на двiр. Василь зиркi бiжить його Маруся назустрiч до
чоловiка i кричить:
- Де се ви, тату, були? Ми вже вас... - та й замовкла, як уздрiла свого
лебедика, та з радощiв уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься
i не зна, що й робити.
Наум (се то вiн i був), позносивши мiшки у комору, розпрягши кобилу й упоравши
все з Василем, ввiйшли у хату, посiдали, поговорили. Василь вже не мовчав, то
про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить;
звичайний був проти Настi, а на Марусю, що тут микалась то в кiмнату, то в хату,
то з хати у сiни, то з сiней вп'ять у хату, i не дививсь зовсiм i буцiмто й не
вiн. I вона собi дарма, неначе його зроду вперще бачить.
Посидiвши Василь i наговорившись, став збиратись додому. Наум i каже:
- Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обiдати: недiленька свята, iще
наговоримось,
Василь сказав, що прийде, поклонивсь і пiшов з хати, а Наум кликнув:
- А де ти, Марусю? проведи Василя вiд собаки за ворота.
Марусi на руку ковiнька: мерщiй з хати, i ще Василь не вийшов iз сiней, вона вже
й бiля нього, i зчепились рученьками. Вона йому й каже:
- Василечку! Якби ще тебе не побачила хоч день, то б i вмерла.
- Завтра, Масю, i я тобi розкажу, як страждав без тебе. Тепер, здiлай милость,
прислухайся, що старi про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й
розкажеш менi, щоб я знав, як наше дiло начинати.
- А ось що я зроблю, Василечку: коли мої старi будуть тебе хвалити, то я пов'яжу
на голову червону скиндячку i коси покладу: коли ж, не дай боже, що нi, то
пов'яжу чорну стрiчку, без кiс. Ти тiльки приїдеш, так на мене i дивись, то й
знатимеш. Прощай же, мiй лебедику, до завтрього.
Увесь вечiр Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, пiч мазала,
милася, та все так тихенько робила, що її не чути було вовсi: боялась-бо вона,
щоб через свiй шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про
Василя; а тi, знай, його хвалять. Настя те й дiло розказує, який вiй звичайний,
який собою красивий; а Наум хвалить, який-то вiн розумний, неначе письменний.
- Я, - каже, - знаю його весь рiд; чесний, дядьки заможненькi, хоч вiн собi
сирота, та ба! I отцевський син не буде такий бравий козак, нiчого казать.
Маруся не пропустила нi жодного словечка i ще звечора наготовила червону
скиндячку, щоб завтра на голову положити, i з веселiстю, i з радiстю лягла
спати; тiльки того вже не можна вiрно сказати, чи спала вона ту нiч хоч часинку?
Уранцi вирядилась щонайкраще: поплела коси у самi мiленькi дрiбушки i вiнком на
голову поклала, пов'язала, якi були луччi, скиндячки, а зверх усiх положила
червону й квiточками заквiтчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже i обiдати у
неї поспiло: борщик з живою рибкою (бiгала сама звечора до сусiда, рибалки, та й
випрохала), каша пшоняна до олiї, солона тараня з пшенишними галушечками та
вареники з сiм'яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила.
Тiльки що вернулась з церкви, Маруся зирк у вiкно, аж Василь уже i йде; зараз
вибiгла, буцiм боронити його вiд собаки, а бiльш за тим, щоб подививсь, що на
нiй червона скиндячка. От вибiгла та мерщiй i кричить: "Не бiйсь, не бiйсь!" - а
рукою поводить по лобовi, неначе каже: "Не бiйсь, ось бач, що червона
скиндячка!"
Ну, як там було, пообiдали, гарненько i наговорились. Пiсля обiд Наум лiг до
Настi ськатись та й заснув, а далi i Настя схилилась та й собi заснула. А
молодi, знай, собi голубляться та милуються. Далi, як старi проснулися, та й
сидiли то в хатi, то пiд коморою у холодку, аж поки зовсiм увечерi Василь пiшов
додому.
Унадився ж наш Василь до старого Наума що божий день: то дiло було до коваля, то
до бондаря, то так до чоловiка приходив за дiлом, та усякий раз i зайде до
Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить,
поговорить; i так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи
забариться, то вже вони й скучають, i той i та кажуть:
"Нема ж нашого Василя! Не йде обiдати". Бо усякий раз вони його зоставляли у
себе обiдати. А Маруся? Маруся себе не тямила вiд радощiв. Василь прийде, то
вона вже найде мiсцечко, де з ним обо всiм тихенько переговорить i намилується;
а коли i без нього, то тiльки й чує, що старi його вихваляють.
От дождались i Петра, розговiлись.
На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбiгла Настя в хату, аж задихалась,
та й кричить:
- Науме, Науме! Либонь, старости йдуть.
- До кого?
- Та до нас, до нас; от вже у дворi. Сiдай швидше на лаву; а ти, Марусю, бiжи
хутко у кiмнату та вбирайся.
Маруся, як тiльки почула про старостiв, то що було у руках, усе попускала i не
стямиться, що й робити; тiльки дивиться на матiр, а очицi як жар, так i горять;
а сама була рум'яна, а то почервонiла, як калина. От мати мерщiй пхнула її у
кiмнату i стала її убирати у нову плахту i усе, що треба, по-дiвчачи.
Затим ось стукнуло пiд двер'ю палицею тричi.
Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягається, пiдперiзується, а сам
труситься, неначе з переляку, i каже собi нищечком:
- Господи милосердний! дай моїй дочечцi доброго чоловiка; не за мої грiхи, а за
її добрiсть пошли їй щастя.
От вже стукнули i вдруге, теж тричi, палицею.
Наум, одягшись зовсiм, iзмiв iз скатертi, що на столi, i, посунувши хлiб, що
завсегда лежав на столi, к покуттю (а за тим Настя засвiтила свiчечку перед
богами), сiв на лавку в кiнцi стола й дожидається.
Аж ось стукнули пiд дверима i втретє, теж тричi. Тогдi Наум перехрестився i каже
до них:
- Коли добрi люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! iди ж сiдай
i ти.
От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла i, перехрестившись тричi, сiла бiля
Наума.
За Наумовим словом ввiйшли в хату двоє старостiв, люди хорошi, мiщани, у синiх
жупанах аглицької каламайки, поясами попiдперiзуванi, з паличками, i у старшого
старости хлiб святий у руках. За ними ввiйшов Василь... крий матiр божа! - нi
живий, нi мертвий: бiлий як стiна.
Пришедши у хату, старости помолились богу святому i поклонились хазяїну i
хазяйцi.
Зараз Наум (хоч i знав їх дуже добре, а тiльки для закону) пита:
- Що ви за люди й вiдкiля, i за чим вас бог принiс?
Старший староста й каже:
- Прежде усього подозвольте вам поклонитись i добрим словом прислужитись. Не
позгнушайтесь вислухать нас; i коли буде теє, то ми i онеє; коли ж наше слово
буде невлад, то ми i пiдемо назад. А що ми люди чеснiї i без худої науки, то от
вам хлiб святий у руки.
Наум, узявши хлiб, поцiлував i, положивши на стiл край свого хлiба, каже:
- Хлiб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сiдайте, добрi люди! До чого ще
дiйдеться, а ви своїх нiг не турбуйте, може, й так здалека йшли. Аз якого
царства, з якого государства?
Старший староста i каже:
 
Наші Друзі: Новини Львова