Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175033
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
полегшало. Хотiла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як
узяла коло неї леститись, i приговорювати, i розважати її, а сама пiч топити,
зiлля кришити, горшки наставляти, так що горить у неї дiло.
Не вспiла мати оглянутись, вже у Марусi i готов обiд: сiла, ручки зложила i,
знай, матi розказує, як-то їй добре було йти на базар холодком, що бачила на
мiстi, як торгувалась, як купувала; i кого бачила, i з ким говорила, i яка
проява лучалась: усе-усе до послiднього раз по й'ять розказувала, тiльки про
Василя нiчичирк! Вона б то й хотiла матерi розказати, та не знала, з якого кiнця
узятись, та й подумала: "Нехай же спитаюсь у Василя; вiн мене навчить, як про се
розказати".
Прийшов i старий Наум; обiда i дума: "Зроду Маруся такого мудрого борщу не
варила, як сьогоднi; i мнясо добре спечене, i усе-таки гаразд, а лучче всього,
що сама така веселенька, i усе вигадує, i жартує". Далi i каже Настi:
- Бач, я ж казав, що не треба нi злизувати, нi шептати, само минеться.
Пiсля обiд, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщiй вхопила глечичок та й
каже:
- Пiду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарi було, i нашi
дiвчата горщечками так i носять. I вам назбираю i, може, дещо i продам.
Ще мати їй нiчого на се i не сказала, а вона вже i за воротами, i прямо поспiша
у бiр на озера. Хоч i бачить по дорозi суницi, та не збира, а дума: "Василь
мене, вже, мабуть, жде; пiду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь
додому, тогдi i ягiдок назбираю".
Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз i є. Як же зiйшлись, так дарма, що
тiльки, може, часiв три не бачились, а так неначе десять год розно були.
Обнiмаються, цiлує один одного, розговорюють, розказують; то, побравшись за
рученьки, ходять, то вп'ять посiдають, то вп'ять за те ж. I незчулись, як вже
стало вечорiти. I то ж бо правда, що коли будеш укупi з тим, кого любиш, то день
так швидко пробiжить, як часиночка.
От Маруся перша крикнула:
- Ох менi лишенько! Чи бач, де вже сонце?
- Так що ж? - питає Василь.
- А те, - каже Маруся, - як я додому пiду!
- Не бiйсь нiчого, я тебе опроводжу.
- Не те, щоб я боялась, а те, що ягiдок не збирала: а я за ними просилась у
матерi. Що менi тут на свiтi робити? Розкажу матерi, що заговорилась з тобою та
й забула.
- Нi, Марусенько, потривай ще матерi об менi говорити.
- А чому ж?
- Ще, моє серденько, не урем'я. Треба пiдождати.
- А як се можна? Матерi i батьковi треба усе зараз розказати й нiколи перед ними
не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?
- Що хоч. Маню, те й скажи, тiльки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я
сам скажу.
- Та грiх же брехати i перед ким-небудь, а не тiльки...
- Се не буде брехня, i їм треба усе розказати; тiльки як скажеш тепер, а вони,
мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тiльки зводжу тебе з ума,
тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись i будуть нас розлучати. Потерпи, моя
рибонько, хоч через петрiвку; я так наведу, що вони про мене будуть знати i чути
що-небудь непогане; тодi пришлю людей, тодi їм усе i розкажеш. То брехня i грiх,
як зовсiм потаїти, а то ми тiльки прежде якого часу їм нiчого не скажемо. Чи
так, моя паняночко? -спитав та й поцiлував її щиро, вiд серця.
- Може, воно i так, - довго подумавши, Маруся сказала. - Я вже нiчого не знаю,
а усе робитиму, що менi скажеш. Тiльки вже, Василечку, мiй козаченьку! як собi
хочеш, а я вже бiльш до тебе не вийду нi сюди, нi на вулицю, цi на базар,
нiкуди.
- А се ж то чому? - спитавсь Василь злякавшись.
- Як собi хоч, а тiльки, по моїй думцi, се вже грiх, коли чого не можна матерi
сказати та теє i робити нишком вiд неї. Хоч розсердись зовсiм, не тiльки так
насупся, як тепер, тiльки вже я не прийду, i не дожидай мене, i не шукай мене.
Iнше дiло, якби я посватана була, тодi б i нiчого; а то хто-небудь побачить, та
про мене ще й слава пiде? Не хочу, не хочу! Нехай бог боронить! Менi тепер i
Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернулася з города, i
усе щось собi пiд нiс бормотала. Зараз же, прийшовши, пiду до неї i усе їй
розкажу i попрошу, щоб до часу нiкому не говорила. Прощай же, мiй соколику, мiй
Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостiв?
От ми ненадовго розлучаємось.
Скiльки не просив, як-то не молив її Василь, щоб таки виходила сюди хоч через
день або через два, так нi за що на свiтi не захотiла i з тим пiшла додому, не
звелiвши йому йти за собою. Вiн пiшов, понуривши голову, горою додому, а вона
бором та й здумала, щоб не так-то перед матiр'ю у брехухах зостатись, пiшла
проти череди, знавши, що й Олена кожного вечора тож виходить. От i хотiла їй усе
про Василя розказати i просити, щоб мовчала.
Олена не вийшла проти череди, i дiвчата сказали, що сьогоднi ранком, поки вона
була на мiстi, приїхали старости й жених аж з хуторiв; та не подивились нi на
закон i нi на що, бо чоловiк крiпко хороший, i рушники ранком подавали, далi
звiнчали i, узявши її, з батьком i матiр'ю поїхали, i там, на хуторах, аж
верстов за двадцять, i весiлля будуть справляти.
Агу! нашiй Марусi трошки легше стало, що не буде свiдителя, як вона подружила з
Василем.
Прийшовши додому, тяжко їй було вiдбрехуватись перед матiр'ю, що не принесла
ягiдок; бо, зроду не брехавши нi в чiм, не знала, як i викрутитись i що сказати.
Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам'яла дiло - i кiнцi у воду.
Поки поралась та прибирала i була з матiр'ю, так їй i весело було, а тим бiльш,
що матерi стало легше i вже пiднялась з постелi; батько теж веселий i ласкавий
був до неї; от вона не тiльки не журилась, та ще сама собi дякувала, що так з
Василем зробила; i, ходячи i пораючись, усе думала: "Коли б швидше можна було їм
розказати про Василя, то як би грiх з душi".
Як же лягла на постiль, так i не подумала, щоб спати. Зараз прийшоь їй на думку
Василь, як-то вiн, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як i їй
бути? як, не бачившись з Василем недiлю або може, - нехай бог боронить! - i
двi, як i жити на свiтi... "Iще таки учора, - дума собi, - ще я не так його
любила, як сьогоднi, пiсля того часу, як вiн сказав, що мене любить, та ще... як
поцiлував!" Та, здумавши се, як засоромилась! i поночi чує, що вид у неї як жар
горить! "Що ж отсе я наробила? - дума собi. - Чи се ж я, що i слухати не хотiла
об хлопцях? Скрiзь землю б пiшла вiд стида й сорому! А що, як ще Василь надо
мною смiється?" Тут їй ще душнiш стало; а далi як роздумала, що Василь зовсiм не
такий, щоб йому смiятись, i що вiн божився, що її крiпко любить, то i
утихомирилась, i тiльки того соромилась, що... цiлувалася з ним i у бору довго з
ним сидiла. "Та се ж вже, - так дума, - i вперше, i востаннє. Се на мене любов
напала, а матуся казала, що любов - як сон: не заїси, не заспиш i що робиш, не
знаєш, мов ввi снi. Борони мати божа, щоб я гiршого чого не зробила! Та як не
буду з ним бачитись, то i жартувати нi з ким буде. Добре ж я зробила i сама собi
дякую, що не звелiла йому до себе ходити".
Так собi порадившись, устала (бо вже i розсвiло) i зараз прийнялась поратись. Що
ж? Тут корову доїть, а сама озирається, чи не йде Василь. По воду пiшла,
оглядається на Василя; у хатi сало товче, а на дверi погляда, чи не Василь їх
вiдчиня. За стiл сiла обiдати, а сама у вiконце усе зирк та зирк, чи не йде
Василь. I жде його i не жде, i хоче, щоб прийшов, i боїться, щоб не прийшов.
Пiсля обiд, у хатi сидячи, дума: "Коли б не ввiйшов! пiду на вдвiр'я". Надвiр
вийде: "Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, пiду лучче у хату". I
так, знай, свiтом нудить удень, а нiччю мало чого й спить, усе їй те на думцi,
що коли-то вона побачить Василя i коли-то не буде з ним розлучатись.
I Василь не луччий був її. Не тiльки роботу, покинув хазяїна i город; знай,
блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бiр пiде, над озерами, де з
нею сидiв, сяде - нема Марусi, не йдб Маруся. По селу вулицями ходить, та не
зна, де її хата, не зна, як i батька її звуть i прозивають. Маруся та й Маруся,
бiльш йому нiчого не треба було знати; i вiн її не питав, затим, що нiколи було;
усе їй розказував, як її любить, або слухав, як вона розказувала, що як вона
його любить.
От вже i лущання пройшло, тиждень петрiвки минається; ходить наш Василь i не
зна, що вже йому й робити. Аж ось iде своєю дорогою, бачить, чоловiк вiз мiшки
 
Наші Друзі: Новини Львова