Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175109
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить бiля свого серця, а
воно так же колотиться, як i в неї; очицями зовсiм свiту не бачить, а ще таки
другою рукою закрила їх та й питається Василя так тихесенько, що й сама гаразд
не чула:
- Адже ж ти просватаний?
- Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сiєї пори i не
думав. Побачивши тебе учора, свiт менi повернувся; без тебе не хочу жити, та
бачу й сам, що не можна менi без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе?
- А хазяйська дочка? Адже вiн тебе бере у прийми? - сказала Маруся вже трошки
смiлiш, бо на серцi їй не так вже важко стало.
- Не тiльки хазяйська дочка, та хоч би королiвна, хоч княгиня, та хоч би i сама
охвицерiвна, - не подивлюсь нi на кого, усiх презрю для тебе. Одна моя втiха,
одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цiлий
год ждатиму, тiльки...
- Е! годi!.. так довго-бо...
- Скiльки хоч, що хоч роби зо мною, тiльки не проганяй мене вiд себе, не
сердься...
- Та я й не серджусь...
- Чого ж ти закриваєшся, чого вiдвертаєшся вiд мене? Може, любиш кого другого?
Кажи, не соромся; нехай я се сам почую вiд тебе та й пiду свiт за очима!
- Нi-бо... я другого не люблю...
- Так зглянь же на мене, не закривайся!
- Але! ще б i не закриватись! Менi-бо стидно.
- Чого ж тобi стидно, скажи? Тут нема нiчого, що я кажу...
-- А то ж i не стидно сказати... що я тебе... люблю? Нi за що у свiтi не
скажу... - та, сеє сказавши, як заплаче гiрко i стала його прохати: -
Василечку, голубчику, соколику мiй! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я
сього тобi зроду не скажу, щоб ти не посмiявся надо мною... Я й сама не знаю, що
зо мною сталося: я ще нiкого не любила, нiкого не хотiла любити, цуралася
парубкiв, а як побачила тебе, свiт менi не змилився, усiм я нудила, усюди я
скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.
- Марусенько, моя лебiдочко, зiрочко моя, рибочко, перепiлочко! - приговорював
Василь, обнiмаючи свою Марусю. - Я ж землi пiд собою не чую - я мов у раю! Чи не
сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи менi, правда?
- Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!
- Чом же не хочеш завiрити об моїм щастi?
- Стидно-бо.
- МарусюI отже поцiлую, коли не скажеш.
- Та хоч десять раз цiлуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу...
- Отак же... отак... отак же!.. - приговорював Василь, цiлуючи її раз п'ять не
вiддихаючи, та вп'ять знову за те ж... та аж вже не змiг i слова промовити... А
Маруся лежить у нього на руках i сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де?
Так їй хороше було! Хоче щось сказати - i слова не промовить, хоче вiд нього
вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче зажмуритись, так очi,
против її волi, так i зазирають у Василевi очi, що, як угiлля на вогнi, палають,
хоче вiд нього вiдвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього... А вiн?..
Вiн тiльки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь свiт; хоч би йому тут
з пушок палити, хоч би хто його не кликав, нiчим би не вважив, тiльки що
розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.
Далi схаменулась вона, здохнула тяжко i крiзь сльози сказала:
- Василечку! що се зо мною сталось? Нiчого не тямлю, не знаю сама себе; тiльки у
мене й на думцi, що ти мене любиш, що ти мiй... та бiльш менi нiчого i не
треба!.. Боюсь тiльки, чи нема менi за те грiха?
- За що, моя Марусенько? - сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, i
поцiлував щиро.
- Ох, не цiлуй мене, мiй сизий голубоньку! Менi усе здається, що грiх нам за
се... Боюсь прогнiвити бога!
- Так я ж тобi, моя Марусенько, тим же богом божуся, що нема у сьому нiякого
грiха. Вiн повелiв бути мужу й жонi; заповiдав, щоб вони любили один одного i
щоб до смертi не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть бог, сполним святий
закон, тогдi i не розлучимося на вiк наш, а до того часу, як зiйдемося, нам
можна без грiха i любитися, i голубитися...
- А не дай боже, як... - сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; i
не доказала, i боїться зглянути на нього.
- Не доведи до того боже! - аж скрикнув Василь i аж злякавсь, подумавши, про що
Маруся йому тiльки нагадувати стала. -- Буду, - каже, - тебе, моя зозуленько,
як ока берегти. Нiяка скверная, бiсовська думка i на серцi не буде. Не бiйсь
мене; я знаю бога небесного! Вiн покара за злеє дiло усе рiвно, що за
душогубство. Не бiйся, кажу, мене; i коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала
забувати i бога, i стид людський, то я тебе обережу, як братик сестрицю...
- Братику мiй милесенький! - скрикнула Маруся i обняла його рученятами; довго
дивилася йому у вiчi, як тая ясочка, а далi й каже: - Тепер я сама тебе поцiлую
аж тричi, бо знаю, що й в тебе на думцi нема нiякого худа. - Та й припала йому
на плече, зазираючи йому у вiчi, та так пильно, нiби баранчик, що його хотять
рiзати, а вiн жалiбно дивиться, так i вона зирнула на Василя, а сльозинка,
неначе тая росинка на цвiточку, так у неї в очицях засяла; та так жалiбно, як
тая сопiлочка заграла, так вона його спитала: - Як же ти мене пiсля сього
покинеш?
- Не говори менi сього, Маню! I не думай об сiм, моя кришечко! Грiх божитись, а
я от смертельною клятвою побожуся, коли менi не вiриш...
- Вiрю, вiрю, мiй соколику, мiй лебедику! I що б ти менi не сказав, усьому
вiрити буду...
Багато розказувати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь свiт, i
де вони є, i що кругом них, i якби не гукнула ще здалека на них Олена, то б,
пiдкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорять-поговорять та й знову
цiлуються. Як же почули Олену, так зараз i розрiзнилися, неначе i не вони:
Василь став, буцiм мала дитина, пiсочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла
черепочки та давай у креймахи грати, а самi i не ззирнуться меж собою.
От пiшли усi укупi додому. Олена подумала: "Що се сталося з нашою Марусею?
Нiколи не була така весела i говорлива, та ще з парубком, що було їх жахається,
як не знать чого, а тепер сама заговорює, жартує, вигадує i, знай, смiється з
Василем, а мене буцiм i нема з нею. Уранцi, як iшли, так пари з уст не пустила,
а тепер не замовчить нi на часинку; уранцi насилу йшла i на мене нападалась,
чого я спiшу, а тут поперед усiх бiжить, землi пiд собою не чує та, знай, кида
на Василя то пiсочком, то скiпочками, а вiн її ловить, а пiймавши... аж руки
крутить. Се щось недаром! Тривай лишень ти, смирна, що нас було за iграшки з
парубками кориш; я тобi вiддячу..."
Стали доходити до села, от Василь i каже:
- Тепер же прощайте, дiвчатка. Менi так весело було з вами; спасибi вам i дуже
спасибi за все, за все, за все. Не знаю, коли-то з вами побачусь? (А у Марусi аж
слiзоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала
буцiмто пiсеньку мугикати i неначе пiдтанцює пiд неї, а сама пильно дивиться у
вiчi Василю). Нате ж усе, - каже Василь, - ваше добро; вибирайте з кошика;
може, чи не загубив я чого? А я вже пiду своєю дорогою.
От дiвчата стали вибирати. Олена усе забрала й поклала за пазуху, а Маруся,
переглядiвши, поскладала у кошик i пiшла собi. Тiльки що вiдiйшов вiд них Василь
чимало, аж Маруся, буцiмто схаменулась i згадала, i каже:
- Отак же! Усе позабирала, а синiй камiнець, що батько звелiв купити, я й не
взяла у Василя. Побiжу дожену його! - Доганя, а сама, знай, кричить, щоб вiн
пiдождав. Вже ж щоб то Василь та не почув Марусиного голосу? Не знаю! Стоїть як
на шпичках i дожида, щоб Маруся пiдбiгла до нього, i що то вона йому скаже?
Ось вона, догнавши його, сказала:
- Я знарошне, буцiмто забула у тебе синiй камiнець, щоб тобi нишком сказати:
приходь сьогоднi на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще поговоримо. Пусти
ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камiнець i прощай, мiй
соколику милий! Приходь же! - сказавши, та скiльки є духу до Олени.
Олена ж усе пiдглядала та й думала собi: "Добре ж до якого часу! Не буде мене
тепер зупиняти".
Прийшла Маруся додому; батечку! весела, моторна, i говорить, i розказує, i
порається за трьох, так що мати, дивлячись на неї, аж повеселiшала, i їй
полегшало. Хотiла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як
 
Наші Друзі: Новини Львова