Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року

Маруся

Переглядів: 175028
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 4
по червоному полю посипаний... Зазолотились i верхiв'я дерева по лiсам... i ось
золотий по них пiсок сиплеться по дереву нижче, усе нижче... нижче... Усе
стихло... Чогось жде!.. Стало винирять з-за землi.. що? I свiт, i огонь, i
краса... I вже i на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться
миру?.. I золотi променi вiд нього обсипали усю землю, i самiї небеса стали нiби
ще краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у полнотi краса миру!.. Iдеть...
викотилось зовсiм... озирнуло землю i... неначе повелiвало: "Хвалiте господа, що
создав i мене, i вас, i кожний день посила мене давать усьому миру свiт i
усякому диханню жисть..." Тут знова пташечки, неначе по чиєму наученню,
защебетали, усе мов знова ожило, чоловiк знов принявся за дiло своє... i що то:
увесь мир iзрадувався!..




Ось вийшов i Василь iз садка. Вiн добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупi
йти на мiсто, так вiн i не пiшов вже додому у город, а у тiм же селi, вiд города
верстов з чотири, скитався усю нiч, i як стало свiтати, то вiн вже i берiг їх.
Визиравши iз садочка, побачив, що двi дiвчини геть-геть вiдстали вiд прочого
народу, тихенько iдуть собi i розговорюють; вiн зараз вгадав, що хто то йде, бо
серце у нього тьохнуло й подало звiстку; ото вiн i пiшов, буцiмто у город, тихою
ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, i дух
йому захватує вiд радощiв, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.
От iдуть дiвчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся
буцiмто i слуха, та усе про своє гада... аж зирк?.. i пiзнала свого Василя!..
Руки й ноги затрусилися, у животi похолонуло, i дух зайнявсь, i сама нi з мiсця.
- Та йди-бо швидше! - крикнула на неї Олена. - Чого ти зопиняєшся? I так
опiзнились.
- Та хто його зна, чи спiткнулась, чи що, - каже Маруся, сама ж нi з мiсця, хоч
так би i летiла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть,
вiн не її любить, що вiн вже посватаний на хазяйськiй дочцi... усе забула, а
тiльки того й бажа, щоб бути укупцi з своїм Василем.
От як почув Василь, що дiвчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв
шапочку, поклонивсь i каже:
- Добридень, дiвчата. Боже вам помагай!
- Спасибi! Нехай i вам бог помага! - сказали йому ув один голос дiвчата.
От їм i каже Василь:
- Чи не бiгла проти вас яка собака?
- Цур їй, пек вiд нас! - каже Олена. - Ми її не бачили; хiба де бiга?
- Ось тутечки тiльки перед вами кидалась на людей, - казав Василь, - то
проженуть її, а вона вiдтiля забiжить, та й не знаєш, вiдкiля її i стерегтись.
Та така сердита, на всiх так i кидається. Так я отсе виломив собi коляку та йду
i озираюсь.
- Ой лишенько! Я її боюсь. Вернiмось, Марусю! - каже Олена.
- Не бiйтесь, дiвчатка; адже ви у город i я у город, то я з вами буду йти, а
коли набiжить, то вас обороню.
- От за се спасибi! Тепер нам, Марусю, не страшно, - сказала Олена, а сама
радiсiнька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Отак i пiшли собi укупцi.
Зовсiм же то наш Василь збрехав, що будто там бiгла яка б то собака. Се вiн
знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх i щоб не царамонилися
з ним iти.
Ось як iдуть, i Василь їх попереджа - звiсно вже, молодецька походка проти
дiвчачої - та й пiджида їх; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а
далi й каже:
- Бачите, як ми тихенько йдемо i ви нас пiджидаєте. Може, ми вам боронимо?
- А чим? - каже Василь. А Маруся каже:
- Тим, що; може, вам... пильно треба у городi бути? Може, вас хазя... хазяїн
жде? - Себто надогад бурякiв, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську
дочку.
- I вже менi тепер город! Забув про його i думати, - сказав Василь, а далi,
тяжко здохнувши, каже: - Одно в мене на думцi: коли б то бог помiг! Тiльки затим
i пiду до хазяїна, щоб...
- А чому ви учора на весiллi не танцювали? - перебила йому Олена та й почала з
ним пащекувати. Вiн їй слово нехотя скаже чи не скаже, а вона йому десять; та
так i стриже, так i стриже, та вигадує, та докладує, та придирається, що вже
Василь нiяким побитом i не вiдчепиться вiд неї.
А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, - тепер i сама не рада. Вже ж
тепер вiн, не таючись, сказав, що у нього щось є на думцi i що затим тiльки i
йде до хазяїна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватаннi на його дочцi.
От у таких думках та гадках iде не йде, i ноги не служать; i сердиться на себе,
чого вона на торг пiшла; сердиться на Василя, чого вiн їм назустрiч попався, i
вже мов засватаний, а з чужими дiвчатами ходитиме по базару; сердиться i на
Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащекує; сердиться
на усiх i за все, а сама не зна на кого i за що.
От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила все, що треба їй
було, а Маруся тiльки ходить за нею та свiтом нудить i усе нападається на Олену,
що притьмом пора додому. А Василь усе за ними ходить та - як той мiхоноша у
колядцi - носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далi осмiливсь
якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно,
що вона на нього сердиться), та й пита:
- А ти, Марусю, чом нiчого не купуєш?
- Та менi небагацько... дечого й купувати... - каже Маруся та й вiдвернулась вiд
нього, щоб не дивитись на чужого жениха, - тiльки й треба купити матерi...
кресало на люльку... а батьковi... ниток красних... на мережки до хусток... та
яловичини... на петрiвку.
Отак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вiчi не насмiявсь; ще
то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.
Василь тiльки собi тихесенько усмiхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є,
та й узявсь, що треба було Марусi, купити. Покупивши i поскладавши у кошик усе
докупи, каже:
- Вже ж як хочете, дiвчатка, а я вас спроводжу аж додому, щоб оборонити вас вiд
собаки; та й менi таки у вашiм селi є до чоловiка дiло.
Оп'ять-таки Василь збрехав: не було йому нiякого дiла нi до якого чоловiка, а
хотiлось йому... та побачимо, що буде дальш.
От i пiшли вони собi вп'ять укупцi з города. Тiльки що вийшли з улиць на степок,
от Олена як крикне:
- Ох, я дурна та божевiльна! Забула зайти до шевця по батьковi чоботи. Що тут
менi на свiтi робити?
Потолкувавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим
що недалеко i у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався бiля Марусi i щоб тут
же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.
От як зосталися удвох Василь з Марусею, та й посiдали на горбику; зараз Василь
їй i каже:
- Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш вiд себе, хоч не звелиш,
нiколи на очi попадатись, а я таки тобi тепер договорю, що учора хотiв
сказати...
- Що там таке? - спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й
розказати, а сама не зна чого.
- Марусю! Чи я ж один був такий на свiтi, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро?
Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моїм, люблю я тебе бiльш усього на
свiтi!.. Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць твоїх бiлою
рученькою; дай її менi сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогдi хоч
i вмру, коли тобi невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на
мене?.. Промов до мене хоч пiвсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов.
Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки, про мене що-небудь i добре почуєш.
Тiльки, що став так Василь говорити, то Маруся i не стямилась; серденько в неї
так i б'ється, а сама, як у лихоманцi, так i труситься; боїться i сама не зна
чого; коли б земля розступилася, так би вона i кинулась туди та й... Василя
потягнула б за собою; коли б їй крила, полетiла б на край свiту... та не сама, а
усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема,
ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить бiля свого серця, а
 
Наші Друзі: Новини Львова